НАУКОВО – ДОСЛІДНИЙ ІНСТИТУТ

УКРАЇНОЗНАВСТВА МОН УКРАЇНИ

ЗЕЛЕНЧУК ЯРОСЛАВ ІВАНОВИЧ

УДК 31. 314

УКРАЇНОЗНАВЧО – ІСТОРИЧНА РЕКОНСТРУКЦІЯ

ЕТНОСОЦІАЛЬНОЇ СИСТЕМИ ГУЦУЛЬЩИНИ

09.00.12 – українознавство (історичні науки)

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Київ – 2007

Дисертацією є рукопис

Робота виконана в Науково-дослідному інституті українознавства Міністерства освіти і науки України

Науковий керівник: кандидат філософських наук, доцент

Кононенко Тарас Петрович,

Науково-дослідний інститут українознавства

Міністерства освіти і науки України

Завідувач відділом філософсько-психологічних

проблем українознавства

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор

Кожолянко Георгій Константинович

Чернівецький національний університет

ім. Ю. Федьковича, завідувач кафедри

етнології античної та середньовічної історії

кандидат історичних наук,

Дмитренко Алла Адамівна

Волинський національний університет

ім.Л.Українки, доцент кафедри археології

і джерелознавства

Захист відбудеться 28.12.2007 р. о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.126.01 в Науково-дослідному інституті українознавства Міністерства освіти і науки України за адресою: 01135, м.Київ, вул. Ісаакяна 18, ауд.404.

З дисертацією можна ознайомитися у науковій бібліотеці Науково-дослідного інституту українознавства Міністерства освіти і науки України за адресою: 01135, м.Київ, вул. Ісаакяна 18.

Автореферат розісланий 27.11.2007 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради. І.О.Ворончук

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Провідні гуманітарні тенденції розвитку світового співтовариства засвідчили існування низки проблем, які стосуються необхідності врівноваження чинників міжкультурної і соціальної глобалізації збереження і розвитку власного культурного середовища народів та етносів. Щодо України, то сукупність проблем визначається ще й тим винятковим фактом, який у світовій науковій практиці означується як “пострадянський простір”. Попри позірну очевидність процесів переходу до демократичного устрою і громадянського суспільства, країни, які утворилися на “пострадянському просторі”, демонструють непідрядність технологіям такого переходу. І саме на цій основі численні науково-теоретичні рекомендації як зарубіжних, так і вітчизняних дослідників не досягають бажаного результату, тобто прогнозовані наслідки не справджуються.

Похідною від проблем трансформації пострадянської соціальної системи, логічно, постає проблема формування та розробки наукової методології аналізу відповідних гуманітарних процесів. Не складають повноти висвітлення проблем моноосновні вітчизняні наукові методології: соціологічні, соціальної філософії, загальнофілософські, історичні і т. ін. Відтак, формується наукова проблема – створення і застосування методології, спроможної, з врахуванням виняткових у світовій практиці гуманітарних умов пострадянського стану в Україні, реконструювати і актуально означити соціальну систему сучасної України та її регіонів, яка б враховувала етнічні, регіональні та територіальні особливості життєдіяльності цілісного українського етносу.

Наразі проблемними також постають методи та засоби аналізу етносоціальної системи українського народу, які б враховували унікальні складові, притаманні лише певному регіону, території чи краю в складі цілісної української нації. Водночас, науковою проблемою визначається і пошук соціально-втрачених складових етносоціальної системи, які, однак, є повноцінними складовими системи, визначальними для певного регіону і, цілком ймовірно, другорядними для інших українських теренів.

Додаткової актуальності зазначеної теми дослідження додає вимога системного, щодо цілісної України, представлення вирізнених особливостей функціонування етносоціальної системи регіону. Це забезпечує органічне включення багатоманіття гуманітарного життя громадян різних регіонів в тло цілісної та інтегративно утвореної етно- та націє-соціальної системи республіки Україна.

Стан наукової розробки теми. З огляду на формулювання актуальності теми дослідження, вивчення стану її наукового опрацювання варто зосередитись на наукових тенденціях, які є визначальними для українського науково-освітнього середовища. Аналітичним висновком із опрацювання робіт представників зазначених напрямків є визнання необхідності формування інтегративних методів дослідження, оскільки моноосновні методи відтворюють лише один, відповідний певній галузі науки, аспект цілісного явища, зокрема, соціальної дійсності.

Таким зразком сучасного розвитку науки, заснованої на розробці інтегративної методології дослідження, предметом якої є феномен України та світового українства, постає українознавство. Засновником сучасної українознавчої науки є професор Кононенко Петро Петрович.

Теоретичні основи наукового українознавства базуються на роботах М. Максимовича, П. Куліша, М. Шашкевича, П. Житецького, П. Юркевича, М. Драгоманова, П. Чубинського, Ф. Вовка, Д. Яворницького, В. Хвойки, І. Франка, М. Грушевського, М. Міхновського, С. Петлюри, С. Єфремова, В. Вернадського, М. Туган-Барановського, В. Винниченка та ін.

Питання інтегративних методологій в системі міждисциплінарних досліджень вивчали Я. С. Калакура, Т. П. Кононенко, Л. К. Токар, Т. А. Бевз, В. С. Крисаченко, М. П. Недюха, В. Ф. Солдатенко, М. Т. Степико, О. Б. Ярошинський, Г. Г. Філіпчук, Ю. С. Фігурний, В. І. Шевченко, В. Ф. Ятченко, Г. А. Александрова, В. С. Горський, В. В. Сніжко, П. В. Шкрібляк та ін. Широко представлені в системі українознавчих досліджень етнологічні напрямки, авторами яких є В. Д. Баран, Ю. С. Фігурний, О. Б. Ярошинський, В. К. Борисенко, О. Ю. Галько, В. С. Ідзьо, В. С. Крисаченко, С. І. Наливайко, М. І. Панчук, Р. В. Терпиловський та ін.

Історичну основу інтегративного дослідження склали праці, які мають як історіографічну, так і актуальну складову. Питання історичного висвітлення ґенези українського етносу простежується у працях Т. Г. Шевченка, М. С. Грушевського, І. Я. Франка, Ф. К. Вовка, В. М. Гнатюка, В. О. Шухевича та ін. Важливою складовою в межах історичного матеріалу є дослідження в галузі методології українознавчої історіографії. Вони представлені працями Я. С. Калакури, В. Ф. Солдатенка, І. О. Ворончук та ін.

До чинних складників інтегрованого дослідження належать праці, присвячені висвітленню етносоціальної системи регіону України – Гуцульщини, та засобів її аналізу. Підсумковий матеріал представлений у працях М. С. Грушевського, І. Я. Франка, В. О. Шухевича, Ф. К. Вовка, Р. Ф. Кайндля, С. Ф. Вінценза, Г. М. Хоткевича, М. В. Ломацького, С. Витвицького, В. В. Грабовецького, М. В. Домашевського, Р. Ф. Кирчіва, С. М. Стойка, О. І. Киселюка, В. М. Клапчука, О. В. Тимчука, І. М. Зеленчука, М. М. Лаврук та ін.

Окремо теорію сталого розвитку соціальної системи України досліджували М. П. Недюха, І. М. Гавриленко, С. І. Головаха, Н. В. Паніна, Б. Гаврилишин та ін. Можливості впровадження принципів сталого розвитку складових етносоціальної системи регіону України – Гуцульщини висвітлено у дослідженнях Г. Д. Гуцуляка, В. Д. Бондаренка, І. В. Делегана, І. І. Делегана, О. А. Васюти, С. І. Васюти, Р. С. Дяківа, М. П. Кононенка.

Важливою складовою інтегративних засобів вивчення є включення у процес дослідження експедиційних українознавчих заходів. Відродження експедиційних заходів як методологічної складової формування джерельної бази дослідження було здійснено у доповідях на щорічних конференціях та конгресах НДІУ МОН України, починаючи з 2005 року та застосовані в наступний час на практиці. Експедиційне українознавство як складова інтегративної методології спирається на тривалу і стійку традицію дослідження України та українських теренів. Відмінності змісту експедицій полягають лише у зміні предмету дослідження, який залежить від пріоритетних напрямків розвитку гуманітарної науки, існуючий в той чи інший історичний час. Володимир Антонович з 1860-х років очолює засновану 1843 року в Києві Археографічну комісію; Тарас Шевченко, від зими 1846 року до весни 1847 року здійснював експедиційні дослідження України як співробітник Київської археографічної комісії; Михайло Грушевський на основі експедиційного збирання етнографічного матеріалу, 1895 року видає “Етнографічний збірник” у видавничій структурі НТШ; етнографічними дослідженнями опікувався також Іван Франко. Наукову методику збирання етнографічних, фольклорних, антропологічних матеріалів розробив Ф. К. Вовк, вчений-антрополог, етнограф і фольклорист; фольклорист і етнограф В. М. Гнатюк шляхом експедиційних досліджень перетворив фольклористику на самостійну наукову дисципліну, яка інтегрувалася з етнографією, літературознавством і мовознавством; етнографічні, фольклористичні експедиції впродовж 20 років проводив В. О. Шухевич; в тій чи іншій мірі, становленню експедиційного українознавства, де предметом експедицій ставали не розрізнені факти українства, а України як державно-суспільного і світового феномену, сприяли М. Максимович, П. Куліш, Б. Грінченко, І. Нечуй-Левицький, М. Драгоманов, П. Грабовський, Леся Українка, В. Хвойка, Д. Яворницький, А. Кримський та ін.

Важливою властивістю експедиційного українознавства є орієнтація на аналітику актуального стану предмету дослідження з огляду на вироблення рекомендацій щодо перспективних напрямків сталого розвитку.

Сучасні вимоги застосування експедиційних методів дослідження в системі українознавства етносоціальної системи Гуцульщини, практично відсутні у наукових розробках новітньої доби незалежної України, сформували спрямованість методу та завдання дисертаційного дослідження.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконане у відділі Філософсько-психологічних проблем українознавства НДІ українознавства МОН України (Зав. відділу: к. ф. н., доц. Кононенко Т. П.) на основі сформованої джерельної (теоретичної та експедиційної) бази Філії “Гуцульщина” НДІУ МОН України (Директор: Шкрібляк П. В.) в межах виконання двох тем НДР НДІУ МОН України: “Українознавство в системі освіти, науки, культури, державотворення” (2004-2006 рр.; науковий керівник: д. філол. н., проф. Кононенко П. П.) та “Український етнос в світовому часопросторі” (2007-2009 рр.; науковий керівник: д. філол. н., проф. Кононенко П. П.).

Мета дослідження. Метою дослідження є реконструкція етносоціальної системи регіону України – Гуцульщини, на основі українознавчої, і за напрямком дослідження – історичної науки. Українознавчо-історична реконструкція етносоціальної системи спрямована на встановлення автентичних, історично-автохтонних складових, які були відкинуті і заперечені в період формування радянської уніфікованої соціально-класової системи краю, але, як наукова гіпотеза і провідна ідея дослідження, мають бути визнані повноцінними складовими системи сучасності.

Завдання дослідження. Досягнення мети дослідження визначило такі завдання:

– Проаналізувати стан розвитку методологічної складової українознавчої науки, яка стосується провадження українознавчо-історичного дослідження;

– Згідно з методологічними засадами українознавчо-історичного дослідження проаналізувати сучасний науковий теоретичний доробок, предметом якого є дослідження соціальної та етносоціальної системи України та систем певних регіонів України;

– Означити теоретичну та історіографічну базу реконструкції автохтонних складових етносоціальної системи Гуцульщини і мисливства та рибальства зокрема;

– Визначити методологічні підстави формування джерельної бази дослідження. Обґрунтувати можливість та необхідність включення до українознавчо-історичного дослідження новітньої складової – “експедиційного українознавства”, що зумовлює формулювання наукових висновків з урахуванням актуального динамічного українознавчо-історичного фактичного матеріалу;

– На основі висновків щодо місця і ролі мисливства та рибальства як автохтонних складових в сучасній українознавчо-історичній реконструкції етносоціальної системи Гуцульщини визначити перспективи їх сталого розвитку в призмі новітніх українознавчих соціотворчих теорій.

Об’єктом дослідження виступає етносоціальна система Гуцульщини та її автохтонні складові як регіональне утворення в межах цілісної України.

Предметом дослідження є феномени мисливства та рибальства в етносоціальній системі Гуцульщини. Наукова гіпотеза спрямована на визнання чи заперечення мисливства та рибальства автохтонними, самодостатніми складовими етносоціальної системи краю.

Теоретико-методологічна та емпірична база дослідження. У дисертації використані такі методи:–

Загальнонаукові: інтегративний метод українознавчої науки; міждисциплінарний – у визначенні місця і ролі мисливства та рибальства в етносоціальній системі Гуцульського краю України;

– В інтегруванні методу дослідження були залучені методи з таких моноосновних дисциплін та наукових напрямків: соціальної філософії, історичної реконструкції, соціології, етнології і порівняльної історії при встановленні актуального стану соціальної системи регіону та переходу до засад встановлення соціальної системи на основі етнічних історично обумовлених основ життя: історіографічний, етнографічний, фольклористичний, культурологічний – для формування історичної основи джерельної бази дослідження; експедиційного українознавства, із залученням соціологічного методу аналізу даних – при набутті актуального фактичного матеріалу для формування джерельної бази дослідження; мовознавчий – при вирішенні проблеми впровадження фактологічного матеріалу досліджень гуцульською діалектною формою української мови в науковий та освітній простір України і зарубіжжя; метод соціології розвитку – при визначенні перспектив сталого розвитку відтворених в етносоціальній системі історично-автохтонних складових.

Наукова новизна одержаних результатів представлена як у теоретичних узагальнюючих висновках, так і практичних рекомендаціях. Вперше на рівні регіону України реконструйовані, із застосуванням українознавчо-історичної методології, автохтонні складові етносоціальної системи краю та визначена їхня сучасна системоутворююча роль. При визначенні перспектив сталого розвитку мисливства та рибальства як автохтонних складових етносоціальної ситеми Гуцульщини, згідно з методами новітньої соціології розвитку, були враховані статистичні дані, отримані шляхом українознавчих експедицій. Це твердження деталізується у таких положеннях:

– Сучасна українознавча наука має достатній методологічний інструментарій для провадження українознавчо-історичних досліджень. В методологічній теорії українознавства представлені принципи: історизму, системності, об'єктивності, всебічності, наступності (спадкоємності), світоглядності; методи: аналізу, синтезу, системно-структурного і проблемного підходу, логічний, історико-хронологічний, історико-ситуаційний, порівняльний, ретроспективний, біографічний, соціологічних досліджень, типологізації, класифікації, періодизації, наукометрії та ін.; засоби: інформаційно-комунікаційні технології, цифрові технології фіксації і архівування фотознімків, аудіо- та відеозаписів; моделювання українознавчої періодизації еволюції українського етносу (концепції 6-и та 8-и періодів); визначення характеру джерельної бази – історіографічного (статичного) і актуального фактографічного (динамічного);

– Поряд з традиційно визначеними у етносоціальних теоріях складовими - географічним середовищем, народонаселенням, виробництвом, ресурсами розвитку системи – науки, техніки, культури, освіти та ідеології - українознавчо-історичне дослідження засвідчило актуальний стан існування автохтонних складових етносоціальної системи Гуцульщини - мисливства і рибальства, збиральництва, тваринництва, лісівництва, народних промислів і ремесел, рекреації і туризму.

– Вперше набуття актуального фактичного матеріалу дослідження здійснено методом експедиційного українознавства. Згідно з метою, об’єктом та предметом дослідження одразу одинадцять галузей наукових напрямків були поповнені систематичними знаннями як наслідком проведення десяти експедицій;

– Встановлено, що мисливство і рибальство на Гуцульщині є історично-автохтонними, самодостатніми складовими етносоціальної системи. Прояви мисливства та рибальства наявні у всіх чинних складових сучасної етносоціальної системи краю, історично підтверджені, актуально діючі;

– Вперше досліджено “ідеологію ревіру” як своєрідне відбиття законів звичаєвого права, застосованих до самоорганізації в межах дії автохтонних складових етносоціальної системи Гуцульщини;

– Унаочнено позицію суспільного очікування мешканців Гуцульщини у відновленні і розвитку мисливства та рибальства в системі сталого розвитку краю. На основі цих етносоціальних складових перспективно можуть розвиватися республіканська та міжнародна туристична, освітня, соціо-екологічна, етнографічна, фольклористична, мистецька та інші галузі, що зафіксовано у матеріалах значної кількості наукових та інших заходів.

Практична значущість одержаних результатів полягає в тому, що вони розширюють наукові уявлення про етносоціальну систему одного із самобутніх регіонів України – Гуцульщини і можуть бути використані для історико-українознавчої реконструкції етносоціальної системи інших регіонів України та українського народу в цілому.

Метод експедиційного українознавства, за яким здійснено доповнення історіографічної джерельної бази дослідження експедиційними фактографічними матеріалами, може бути використаний при українознавчому дослідженні інших етнографічних регіонів України.

Науково встановлений факт щодо історичної автохтонності і самодостатності мисливства і рибальства в етносоціальній системі Гуцульщини може бути використаний при розробці наукової програми сталого соціально-економічного і культурно-духовного розвитку цього гірського регіону України.

Запропоновані наукові рекомендації стосовно перспектив сталого розвитку мисливства і рибальства в Гуцульському регіоні Українських Карпат мають безпосереднє практичне значення для дальшого їх збереження і розвитку як органічних складових етносоціальної системи цього гірського краю.

Апробація результатів дисертації. Основні положення дисертаційного дослідження були представлені на ХІІІ Міжнародній науково – практичній конференції “Соціально-економічні, політичні та етнонаціональні чинники буття народу в системі українознавства” (м. Київ, 21 – 22 жовтня 2004 р.); Міжнародному конгресі “Українська мова вчора, сьогодні, завтра в Україні і світі” (Київ, 20-21 жовтня 2005 р.); Міжнародній науково-практичній конференції “Екологічні та соціально-економічні аспекти збереження етнокультурної та історичної спадщини Карпат” (м. Рахів, 2-3 вересня 2005 р.); Міжнародному конгресі “Українська освіта у світовому просторі” (м. Київ, 19-21 жовтня 2006 р.); Всеукраїнській науково-практичної конференції “Екологічні аспекти охорони родючості ґрунтів і навколишнього природного середовища”, (м. Тернопіль, 17-19 травня 2006 р.).

Публікації. За темою дисертаційного дослідження опубліковано 7 наукових праць, 4 з них – у фахових виданнях.

Структура дисертації зумовлена метою та основними завданнями дослідження. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, висновків, додатків та списку використаних джерел. Повний обсяг дисертації становить 343 с., обсяг основної частини – 195с., список використаних джерел містить 253 найменувань (20 с.), додатки складають 126 с. В основному тексті дисертації розміщено 19, а в додатках – 38 ілюстрацій.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обгрунтовано актуальність дослідження, викладено стан наукового опрацювання теми та зв’язок дисертації з науковими програмами, планами, темами. Сформульовано мету, об’єкт, предмет та методи дисертаційного дослідження. Визначено наукову новизну і практичну значущість одержаних результатів, наведено дані про їх апробацію.

У першому розділі “Українознавчо-історична реконструкція автохтонних складових етносоціальної системи Гуцульщини” викладено науково-методологічні засади сучасного українознавчо-історичного дослідження, показано місце і роль автохтонних складових частин в етносоціальній системі Гуцульщини та розглянуто історіографію мисливства і рибальства як найдавніших складових цієї етносистеми.

Науково-методологічні засади проведеного українознавчо-історичного дослідження етносоціальної системи Гуцульщини базуються на сучасній методології українознавства. В дисертації використано наукову концепцію українознавства, історико-теоретичні та методологічні основи українознавства, що розроблені і викладені в наукових працях фундаторів сучасного українознавства, відомих вчених-українознавців: П. П. Кононенка, Я. С. Калакури, Л. К. Токаря та ряду інших відомих вчених НДІ українознавства МОН України.

Використання принципу історизму при проведенні українознавчого-історичного дослідження етносоціальної системи Гуцульщини дало можливість застосовувати історичний, хронологічний, джерелознавчий, порівняльний та ретроспективний методи. Розглянуто також дві сучасні наукові моделі періодизації українознавства, розроблені П. П. Кононенком і Я. С. Калакурою, у яких аналізується весь комплекс знань, напрацьований галузевими науками про Україну та українців.

У системі українознавства, в трактуванні сучасних вітчизняних досліджень введено поняття автохтонних складових частин етносоціальної системи Гуцульщини. Показано, що на фундаментальній основі органічного взаємозв’язку людей і гір, гуцулів і Українських Карпат, історично сформувалась традиційна етносоціальна система Гуцульщини, що складається із таких основних автохтонних сфер життєдіяльності гуцулів: мисливство і рибальство, збиральництво, гірське тваринництво і лісівництво, дерев’яне будівництво, народні промисли і ремесла, рекреація і туризм. Детально досліджено системоутворюючу роль мисливства і рибальства для формування всієї етносоціальнії системи Гуцульщини.

Показано, що питання про визнання автохтонного характеру українців-гуцулів на території Гуцульського регіону Українських Карпат та існування, властивих їм, етносоціальних форм суспільного устрою були предметом розгляду значної кількості дослідників різних наукових напрямків. Проте принципової вирізненості певних видів діяльності, які мають автохтонний характер, у системоутворюючі складові етносоціальної системи Гуцульщини, здійснено не було. Встановлено існування автохтонних складових системи, які (в поєднанні географічного середовища, народонаселення, виробництва та складових ресурсів розвитку) належать до системоутворюючих складових етносоціальної системи Гуцульщини.

Наведена історіографія мисливства і рибальства на Гуцульщині, із якої видно, що життя та суспільна організація давніх людей, які жили на території сучасної України, представляли великий інтерес для багатьох дослідників різних галузей знань. В їх роботах відображено, яке важливе місце в етносоціальній системі України займало мисливство і рибальство, що (разом із збиральництвом) належать до найдавніших занять людей, які жили на території нашої держави.

Використано роботи великої кількості вітчизняних і зарубіжних дослідників історії України, які описували і аналізували заняття людей мисливством та рибальством. Звернуто увагу на те, що ще Геродот, Володимир Мономах і Боплан показали велику роль мисливства і рибальства в житті тогочасних українців та описували заняття ловецтвом багатьох українських князів. Всі пізніші дослідники регіону України – Гуцульщини також приділили значну увагу історії мисливства та рибальства. Показано, що мисливство і рибальство гуцулів як органічна складова частина етносоціальної системи Гуцульщини відображена в наукових і художніх роботах багатьох вчених-дослідників, письменників та митців. Серед них особливе місце займають Раймунд Кайндль, Федір Вовк, Іван Франко, Михайло Грушевський, Софрон Витвицький, Володимир Гнатюк, Володимир Шухевич, Юрій Федькович, Гнат Хоткевич, Михайло Ломацький, Станіслав Вінценз, Петро Шекерик-Доників, Петро Контний, Роман Яримович, Юрій Гулюк, Володимир Грабовецький і Микола Домашевський та багато інших. Всі вони разом дали цілісну картину мисливства та рибальства як одного із найдавніших занять гуцулів.

Таким чином, в цьому розділі зроблено історично-українознавчий аналіз тривалого розвитку мисливства і рибальства на Гуцульщині протягом різних історичних періодів: в давні часи, середні віки, часи Київської та Галицько-Волинської держави, козацьку добу, індустріальну епоху, та період новітньої історії, який показує, що вони займали важливе місце в житті і суспільній організації людей. Показано також, що мисливство і рибальство гуцулів здавна були і залишаються в наш час складовою частиною етносоціальної системи Гуцульщини.

У другому розділі “Українознавча основа формування джерельної бази дослідження” розглянуто експедиційне українознавство як метод формування українознавчо-історичної основи джерельної бази дослідження етносоціальної системи Гуцульщини, здійснена постановка і формування завдань для українознавчих експедицій із виконання науково-дослідної роботи та досліджені лінгвістично-філологічні проблеми у створенні фактографічної основи дисертаційого дослідження.

В даному розділі спочатку здійснено формування джерельної бази дисертаційного дослідження на основі українознавства як системи інтегративних знань про Україну і світове українство, що спирається на системну методологію наукових досліджень, розроблену науковцями НДІУ МОН України під керівництвом його директора, професора П. П. Кононенка. Проведені українознавчі наукові дослідження дисертаційної теми здійснено на джерельно-фактографічній основі, принципі історизму та засадах об’єктивно-порівняльного аналізу. Науковий розгляд речей, явищ і феноменів етносоцальної системи Гуцульщини виконано через призму зіставно-протиставного підходів, доказових оцінок і висновків. Українознавчий аналіз досліджуваної проблеми здійснено у світлі перспектив розвитку процесів і явищ та поведінки людей в ім’я пошуку об’єктивних істин, віднайдення справжніх природно-суспільних та матеріально-духовних сутностей і тенденцій розвитку.

В роботі використано загальний науковий підхід, згідно якого для українознавчих досліджень головними є правдиві уроки історії, тому однаково вагомими є висновки та оцінки як позитивного, так і негативного змісту і те, що упродовж віків українство розвивається як світовий феномен, тому розглядати джерела, факти, події, процеси, вчинки людей необхідно в органічній цілісності, у взаємній залежності та впливовості (як ланки одного ланцюга чи процесу).

В дисертаційному дослідженні етносоціальної системи Гуцульщини українознавство стало основою формування джерельної бази. Показано, що для повного розкриття дисертаційної теми наявних історіографічних матеріалів недостатньо, і тому для одержання фактографічних матеріалів виникла потреба проведення додаткових, спеціально організованих, українознавчих експедиційних досліджень.

Експедиційне українознавство розглядається в дисертації як метод формування українознавчо-історичної основи джерельної бази дослідження етносоціальної системи Гуцульщини. Показано, що наукові основи сучасного експедиційного українознавства історично були закладені визначними діячами науки і культури України: Тарасом Шевченком, Михайлом Грушевським, Іваном Франком, Федором Вовком, Володимиром Гнатюком, Володимиром Шухевичем. Всі вони здійснили велику кількість наукових археографічних, етнографічних, фольклорних, антропологічних, археологічних експедицій в Україні і на основі одержаної джерельної бази зробили глибокий науковий аналіз та дослідження матеріальної і духовної культури українського народу. Саме ці видатні українські вчені заклали наукові основи сучасних українознавчих теоретичних і експедиційних досліджень, що продовжуються в наш час різними науковими установами України і, зокрема, Науково-дослідним інститутом українознавства МОН України.

Наведено коротку історію зародження експедиційного методу дослідження матеріальної і духовної культури України та викладено основи сучасного експедедиційного українознавства.

В українознавчо-історичному експедиційному дослідженні етносоціальної системи Гуцульщини використано вибірковий підхід до респондентів. При цьому використано наукову методику академіка Володимира Гнатюка, який розглядав досвідченого оповідача як творчу особистість, що ввібрала у себе досвід попередніх поколінь і творчо застосувала в своєму житті. Саме відшукування серед оповідачів із народу найбільш творчих особистостей є запорукою одержання найцінніших матеріалів.

Згідно із сучасною науковою методологією українознавства, Українські Карпати взагалі, і Гуцульський регіон зокрема, досліджуються як невід’ємна складова частина цілісної держиви Україна. Даний науково-методологічний підхід закладено у визначенні сучасного українознавства як інтегративної науки про Україну і світове українство. Етносоціальна система Гуцульщини розглядається в українознавчому аспекті як органічна єдність Українських Карпат і України. Українознавчі дослідження Гуцульського регіону Українських Карпат взагалі, і етносоціальної системи Гуцульщини зокрема, мають на меті не тільки провести її наукову історичну реконструкцію, але і виробити практичні рекомендації стосовно раціональної організації життя і праці гуцулів у сучасних ринкових умовах України.

Українозначо-історичне дослідження етносоціальної системи Гуцульщини проведено шляхом комплексного використання регіональних складових різних галузевих наук: філософії, історії, етнографії, географії, екології, літератури і мистецтва України.

Важливою методологічною вимогою до українознавчих досліджень є системний підхід, при якому взаємозв’язано розглядаються всі вісім концентрів українознавства. Дисертаційне дослідження етносоціальної системи Гуцульщини в основному базується на таких її концентрах: “Україна – етнос”, “Україна – природа, екологія”, “Україна – мова”, “Україна – нація, держава”, “Україна – культура”, “Україна у міжнародних відносинах” та “Україна – ментальність, доля”. Гірські природні умови Українських Карпат розглядаються з позицій українознавства як формуючий чинник всієї етносоціальної системи Гуцульщини.

Звернуто увагу на те, що сучасна етносоціальна система Гуцульщини складалася протягом багатьох століть під формуючим впливом гірських природо-кліматичних умов Українських Карпат.

В роботі використано принципи історизму і вичерпного джерелознавства, які є основними методологічними вимогами до проведення всіх українознавчих наукових досліджень. Застосування інтегративної методології українознавства дало можливість одержати нові наукові результати, які були використані для розробки практичних рекомендацій стосовно сталого розвитку мисливства і рибальства на Гуцульщині.

Показано, що для проведення завершеного українознавчо-історичного дослідження етносоціальної системи Гуцульщини існуючу історіографічну джерельну базу необхідно доповнити сучасними фактографічними матеріалами. Для одержання актуальних фактографічних матеріалів використано метод експедиційного українознавства. Здійснено аналіз і узагальнення отриманих експедиційних матеріалів, що дало можливість одержати обґрунтовані наукові результати стосовно досліджуваної дисертаційної теми. Таким чином, важливою частиною дисертаційної роботи стало доповнення джерельної бази дослідження етносоціальної системи Гуцульщини фактографічними експедиційними матеріалами.

Всі українознавчі експедиції проводились на території Гуцульського регіону Українських Карпат, який складається із трьох частин: Галицької, Буковинської і Закарпатської. До сучасної території регіону Гуцульщини входять: Верховинський район, гірські частини Косівського і Надвірнянського районів та Яремчанська міська рада Івано-Франківської області; Путильський район і гірська частина Вижницького району Чернівецької області; Рахівський район Закарпатської області.

В процесі експедиційних досліджень було використано наступний комплекс засобів одержання фактографічних матеріалів: рукописні записи, аудіозаписи, фотографування та відеозаписи.

Показано, що основними носіями автентичної народної культури є автохтонне населення Гуцульщини, особливо люди літнього віку, старожили і довгожителі, які пам’ятають традиційний уклад життя, народні звичаї і обряди краю. Другим важливим джерелом фактографічних матеріалів стали сімейні архіви місцевих жителів Гуцульщини, у яких зберігаються цінні документи і фотографії. Додатковим джерелом інформації служили сільські садиби гуцулів, що являють собою самодостатній комплекс для життя і праці в горах: житлові будинки, господарські споруди, ремісничі майстерні, присадибні земельні ділянки, сінокоси, пасовища та полонини.

Здійснена постановка і формування завдань для експедицій з виконання науково-дослідної роботи. Для одержання найбільш цінної інформації стосовно мисливства і рибальства гуцулів, як автохтонної складової частини етносоціальної системи Гуцульщини, спочатку було виявлено найдосвідченіших мисливців і рибалок, які є носіями автентичної народної культури краю. З цією метою було визначено в кожному із семи районів Гуцульщини тільки тих мисливців та рибалок, які відомі значній частині місцевого населення і яких знають як найбільш досвідчен мисливців та рибалок.

Проведено архівування фактографічних матеріалів, що були одержані в результаті українознавчих експедицій. Архівування матеріалів проведено згідно сучасних вимог архівознавства. В результаті проведених експедиційних досліджень були одержані конкретні факти стосовно ролі і місця сучасного мисливства та рибальства в етносоціальній системі Гуцульщини.

Для завершеності експедиційного дослідження мисливства і рибальства Гуцульщини здійснено аналіз специфічних особливостей кожної із десяти проведених експедицій.

Проведений аналіз специфічних особливостей всіх десяти українознавчих експедицій показав, що кожна експедиція мала свої відмінності, які були зумовлені індивідуальними особливостями респондентів і оповідачів, а також природними умовами гірських населених пунктів їх проживання. Показано, що розроблена схема проведення експедицій та використанння запитальників дали можливість зосередити основну увагу на одержанні конкретних фактів про традиційну культуру мисливства і рибальства гуцулів від найбільш досвідчених мислаців та рибалок. Таким методом було зібрано весь фактографічний матеріал стосовно історії і сучасного стану мисливства та рибальства Гуцульщини.

Розглянута також лінгвістично-філологічна проблема проведення експедиційних досліджень на Гуцульщині. Показано, що створення фактографічної джерельної бази шляхом здійснення українознавчих експедицій приводить до виникнення ряду лінгвістично-філологічних задач.

Перша лінгвістично-філологічну задача полягає в тому, що спілкуватись і брати інтерв’ю у людей літнього віку і старожилів Гуцульщини, які визнані у своєму регіоні найдосвідченішими мисливцями і рибалками, потрібно тільки гуцульським діалектом.

Друга задача зводиться до того, що відповіді гуцулів-респондентів давались виключно гуцульським діалектом. Тому всі аудіозаписи супроводжувались конспективними записами найважливіших думок, ключових слів, а також незрозумілих для інтерв’юєра назв. В такий спосіб було здійснено аудіозапис розповідей респондентів і короткі конспективні записи основних положень інтерв’ю. На основі одержаних фонограм і конспективних записів були зроблені стенограми інтер’ю респондентів гуцульськти діалектом української мови. Показано, що тільки на основі аудіозаписів і конспективних записів можна правильно перевести зміст інтерв’ю у текстову форму. При цьому виникає ряд мовних задач стосовно правильної передачі в письмовій формі розповіді, яка зроблена гуцульським діалектом української мови. Рідковживані слова гуцульського діалекту, які не мають своїх однозначних відповідників в українській літературній мові, було залишено в тексті дисертаційного дослідження і для них укладено відповідний тлумачний словничок.

Всі українознавчі експедиції проведено на матеріально-технічній базі Філії “Гуцульщина” НДІУ МОН України (Верховина). Показано, що тільки спільний науковий аналіз виявлених історіографічних і зібраних фактографічних матеріалів дає можливість одержати обґрунтовані результати. На конкретному прикладі однієї задачі – українознавчо-історичного дослідження етносоціальної системи Гуцульщини – показано ефективність наукової концепції експедиційного українознавства.

У третьому розділі “Мисливство і рибальство в етносоціальній системі Гуцульщини” розглянуто ідеологію мисливського та рибальського ревіру на Гуцульщині, викладено найпоширеніші традиційні методи полювання і риболовлі гуцулів, вивчено перспективи сталого розвитку мисливства та рибальства гуцулів в контексті новітніх українознавчих соціотворчих теорій.

Досліджено прояви ідеології ревіру у вигляді дії звичаєвого права мисливського і рибальського ревіру в регіоні України – Гуцульщині, що суттєво вплинуло на збереження популяції диких звірів, птахів і риб в цьому краї. Виходячи з того факту, що мисливство та рибальство і на даний час залишаються автохтонною складовою частиною етносоціальної системи Гуцульщини. Доведено, що звичаєве право мисливського та рибальського ревіру збереглося тут на диний час і тому обов’язково повинно враховуватись при науковій розробці перспективних проектів розвитку цієї специфічної галузі гірського господарства і традиційної культури гуцулів в сучасних ринкових умовах України.

На основі одержаних історіографічних і фактографічних даних стосовно дії закону звичаєвого права мисливського і рибальського ревіру на Гуцульщині зроблено висновок, що ідеологія ревіру сформувалась тут ще в часи появи приватної власності на землю і з плином часу набирала все більшого значення. Хоча в період існування в Україні радянського тоталітарного режиму звичаєве право зазнало значних негативних впливів, в сучасних умовах державної незалежності України воно продовжує діяти (в дещо зміненому вигляді) на всій території краю.

Одним із результатів проведеного дослідження етносоціальної системи Гуцульщини є виявлення такого важливого факту: протягом багатьох попередніх століть, згідно дії звичаєвого права ревіру, кожен мисливець та рибалка Гуцульщини володіли родинним ревіром, в якому вони мали право займатися полюванням та рибалкою, постійно захищали його від зазіхань чужинців та практично підтримували чисельність диких звірів, птахів і риб, тобто вели себе як добрі господарі ревіру. І як закономірний наслідок постійної дії звичаєвого права мисливського та рибальського ревіру – воно і на даний час залишається важливим фактором збереження диких звірів, птахів і риб на території цього найвисокогірнішого регіону Українських Карпат.

Здійснено аналіз найдавніших методів полювання на Гуцульщині, що виробились протягом багатьох століть і частково збереглися в цьому гірському регіоні України до наших днів. Викладено основні традиційні методи полювання, які складать найдавнішу частину матеріальної і духовної культури гуцулів.

Проведений аналіз традиційних методів полювання на Гуцульщині показав, що вони сформувались протягом тривалого часу і добре відповідають гірським природо-кліматичним умовам та матеріальній і духовній культурі гуцулів. Доведено, що і в сучасних умовах незалежності України, мисливство на Гуцульщині і дальше залишається одним із важливих автохтонних складових елементів автентичної народної культури гуцулів. Обгрутовано важливий практичний висновок: тільки комплексне використання давніх методів традиційного мисливства гуцулів, у поєднанні із сучасними, науково обгрунтованими методиками, дасть можливість зберегти дику фауну Гуцульського регіону Українських Карпат.

Розглянуто також традиційні методи риболовлі на Гуцульщині, які були вироблені гуцулами з давніх часів, а деякі із них збереглися і до наших днів. Аналіз традиційних методів риболовлі на Гуцульщині показав, що гуцули добре знали специфічні природні особливості гірських річок і потоків, вони були добре обізнані із життям найпоширеніших видів риб та практично використовували їх для успішної риболовлі. Наведено давні механічні засоби риболовлі, які не наносили шкоди річковим рибам. Показано також, що традиційні методи риболовлі, які складались протягом тривалого часу, давали можливість зберігати найцінніші види риб у гірських річках і потоках краю. Звернуто увагу на те, що важливим фактором, який сприяв збереженості рибних запасів гірських річок Гуцульського регіону Українських Карпат, була дія звичаєвого права рибальського ревіру та високий рівень етноекологічної свідомісті гуцулів.

Обґрунтовано також важливий висновок, який стосується того, що в сучасних умовах незалежності України прийняття нових законів стосовно кращого збереження і раціонального використання дикої фауни Гуцульського регіону Українських Карпат обов’язково повинна враховувати специфічні особливості етносоціалної системи Гуцульщини, в якій мисливство та рибальство є автохтонною складовою частиною, що збереглася і функціонує тут завдяки дії звичаєвого права мисливського і рибальського ревіру.

На основі одержаних результатів дослідження етносоціальної системи Гуцульщини визначена спрямованість соціальних перетворень, розглянуто перспективи сталого розвитку мисливства і рибальства в гірському краю на засадах дії міжнародної Рамкової конвенції “Про охорону та сталий розвиток Карпат” в сучасних ринкових умовах України.

ВИСНОВКИ

У висновках підведено підсумки проведеного дисертаційного дослідження, сформульовані основні наукові результати роботи, що були одержані на теоретичному та практичному рівнях, окреслено напрямки подальших українознавчо-історичних досліджень етносоціальної системи Гуцульщини.

В дисертації виконано теоретичне узагальнення і нове вирішення наукової задачі, що виявляється в українознавчо-історичній реконструкції етносоціальної системи регіону України – Гуцульщини. Головним науковим результатом дисертаційного дослідження є визнання існування автохтонних складових в етносоціальній системі Гуцульщини, які мають перспективу розвитку в системі краю та проявляють системоутворюючий характер.

Для одержання даного наукового результату були проведені дослідницькі дії, які відбивають логіку розкриття теми. В загальному вигляді вони мають відповідну наступність. В першу чергу розглянуто науково-методологічні основи українознавчо-історичного дослідження етносоціальної системи Гуцульського регіону України і показано, що вони ґрунтуються на науково-теоретичній методологічній основі, розробленій в наукових працях сучасних вчених-українознавців: П. П. Кононенка, Я. С. Калакури, Л. К. Токаря та інших.

Показано, що наукова проблема визнання автохтонного характеру українців-гуцулів на території Українських Карпат та існування властивих їм етносоціальних форм суспільного устрою була предметом розгляду значної кількості дослідників різних наукових напрямків. Встановлено, що принципової вирізненості певних видів діяльності, які мають автохтонний характер, у системоутворюючі складові етносоціальної системи Гуцульщини здійснено не було. Науково виявлено існування автохтонних складових, які, у сукупності з географічним середовищем, народонаселенням і виробництвом та складовими частинами ресурсів розвитку краю, належать до системоутворюючих складових етносоціальної системи Гуцульщини.

Доведено, що до автохтонних складових етносоціальної системи Гуцульщини відносяться мисливство, рибальство, збиральництво, тваринництво, землеробство, лісівництво, декоративно-ужиткове мистецтво та рекреація і туризм, які постають її системоутворюючими компонентами.

Проведений історіографічний аналіз мисливства і рибальства в Україні взагалі, і на Гуцульщині зокрема, в різні історичні періоди (давні часи, середні віки, часи Київської та Галицько-Волинської держав, козацьку добу, індустріальну епоху, період новітньої історії) показав, що вони займали важливе місце в житті та суспільній організації гуцулів. Виявлено також, що мисливство і рибальство гуцулів здавна були і в наш час залишаються автохтонною складовою частиною етносоціальної системи Гуцульщини.

Для проведення завершеного дисертаційного дослідження етносоціальної системи Гуцульщини на основі наукової методології українознавства була сформована відповідна джерельна база, яка складається із історіографічних і фактографічних матеріалів. На початковому етапі дисертаційного дослідження було встановлено, що наявних фактографічних українознавчих матеріалів про традиційну культуру мисливства і рибальства гуцулів в науковій літературі є дуже мало. Тому для виконання завершеного дисертаційного дослідження були проведені українознавчі експедиції з метою вивчення сучасного стану мисливства і рибальства гуцулів на всій території Гуцульщини та одержання достатньої кількості конкретних фактографічних матеріалів. В результаті проведених українознавчих експедицій наявні історіографічні матеріали стосовно мисливства і рибальства гуцулів було доповнено сучасними фактографічними матеріалами.

Грунтючись на історичному досвіді проведення наукових експедиційних досліджень в Україні, НДІУ МОН України запропонував наукову концепцію сучасного експедиційного українознавства. Проведені екпедиційні дослідження Гуцульщини практично використовують наукову концепцію експедиційного українознавства, основу якої становить сучасна науково-теоретична методологія емпіричних українознавчих досліджень. На даній науковій основі розроблена загальна схема проведення українознавчих експедицій та дві анкети-питальники, які