КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

Заіка Юрій Олександрович

УДК 347.65/.68

СТАНОВЛЕННЯ І РОЗВИТОК СПАДКОВОГО

ПРАВА В УКРАЇНІ

Спеціальність: 12.00.03 – цивільне право і цивільний процес;

сімейне право; міжнародне приватне право

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора юридичних наук

Київ – 2007

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі цивільного права і процесу Київського національного університету внутрішніх справ України

Науковий консультант:

доктор юридичних наук, професор, член-кореспондент Академії правових наук України, академік Академії наук Вищої школи України

Дзера Олександр Васильович,

Київський національний університет імені Тараса Шевченка,

професор кафедри цивільного права

Офіційні опоненти:

доктор юридичних наук, професор, академік Академії правових наук України, Заслужений діяч науки і техніки України

Шевченко Ярославна Миколаївна,

Інститут держави і права НАН України ім. В.М.Корецького,

завідувач відділом проблем цивільного, трудового та підприємницького права

доктор юридичних наук, професор,

Фурса Світлана Ярославівна,

Інститут міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка, професор кафедри міжнародного права

доктор юридичних наук, професор,

Заслужений дія науки і техніки України

Харитонов Євген Олегович,

Одеська національна юридична академія, завідувач кафедри цивільного права

Захист відбудеться “_20 “_11_2007 р. о “_10.00” годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.06 при Київському національному університеті імені Тараса Шевченка (01033, м. Київ, вул. Володимирська, 60, ауд. 253).

З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці Київського національного університету імені Тараса Шевченка (01033, м. Київ, вул. Володимирська, 58, к.12).

Автореферат розісланий “_18” _____10 __2007 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради

доктор юридичних наук, професор Боднар Т.В.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Економічні реформи, що проводяться в Україні та спрямовані на встановлення і розвиток ринкової системи господарювання, зумовлюють не лише структурні зміни в економічній системі, а й принципові зміни в законодавстві. Один із серйозних недоліків цивільного права і цивільного законодавства до недавнього часу полягав у тому, що така одна із найбільш значущих підгалузей цивільного права як спадкове право, регулювалася нормами майже 50-річної давності.

Спадкове право посідає особливе місце у системі цивільного права. Виникнення права власності і розвиток шлюбно-сімейних відносин у суспільстві зумовили потребу відповіді на питання щодо долі майна, яке залишається після смерті людини. Спадкування, як і будь-який інший соціальний феномен, виконує не лише покладені на нього суспільно-корисні функції. Можливість визначити долю майна після смерті і передати його в спадщину – є однією із найважливіших гарантій стабільності відносин приватної власності. Принципове значення для будь-якого суспільства має конкретне вирішення питання про участь громадян у справедливому розподілі майнових благ і про долю таких благ після їх смерті.

Правове регулювання спадкових відносин стосується інтересів будь-якого громадянина як потенційного спадкоємця і спадкодавця. Держава повинна створити таку систему цивільно-правових засобів, які б гарантували кожній фізичній особі право вільно розпоряджатися своїм майном на випадок смерті і право вільно набувати чи відмовлятися від спадщини.

Проблемам спадкового права були присвячені дослідження вчених-юристів ХIХ – початку ХХ століття, праці яких і сьогодні є фундаментом сучасної науки цивільного права. Серед них роботи Д.І. Мейєра, К.П. Побєдоносцева, Й.О. Покровського, В.І. Синайського, Г.Ф. Шерше-невича та ін.

Наукові праці В.І.Серебровського (“Очерки советского наследственного права”. М., 1953 р.), Б.С.Антімонова і К.О.Граве (“Советское наследственное право”. М., 1955 р.), П.С.Нікітюка (“Наследственное право и наследственный процесс”. Кишинев, 1973 р.), М.В.Гордона (“Наследование по закону и по завещанию”. М., 1974 р.), В.К.Дронікова (“Наследственное право Украинской ССР”. К., 1974 р.), С.Я.Фурси, Є.І.Фурси (“Спадкове право. Теорія і практика”. К., 2002 р.) попри те, що більшість із них написані багато років тому, містять цілісну теоретичну розробку ряду проблем спадкового права і залишаються в науковому обігу завдяки високому авторитету їх авторів.

Проте ці дослідження вже не задовольняють певною мірою потреби теорії та практики у зв’язку із істотними змінами спадкового законодавства, відсутністю досвіду застосування окремих правових норм, необхідністю певної ревізії сталих доктрин спадкового права та формування нових відповідно до реалій сьогодення.

Визначною подією в історії сучасної України стало прийняття нового Цивільного кодексу. Незважаючи на правонаступництво ним основних положень і принципів спадкових правовідносин, закріплених в ЦК УРСР, одночасно з’явилися і новели, які потребують глибокого аналізу з метою їх єдиного розуміння, тлумачення і застосування. У сучасних умовах розвитку приватної власності, підприємництва, істотного розширення кола об’єктів спадкового правонаступництва не завжди спроможними виявляються ідеї та теорії про сутність і роль спадкових правовідносин у житті фізичної особи, що домінували за часів соціалізму. Це зумовлює необхідність перегляду ряду базових юридичних концепцій, розробки нових підходів до регулювання спадкових відносин у суспільстві та визначення стратегії їх розвитку.

Недостатність теоретичної розробленості, існування значної кількості дискусійних теоретичних і практичних проблем, оціночних понять, радикальні зміни в спадковому законодавстві, відсутність практики застосування певних правових норм, зумовлює і актуальність обраної теми дисертаційного дослідження.

Необхідність аргументованого і змістовного аналізу та тлумачення норм чинного законодавства, зумовлює потребу ознайомлення з історією виникнення, становлення та розвитку в законодавстві певної норми, з об’єктивними передумовами її прийняття та трансформацією розвитку до сучасного стану.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконане на кафедрі цивільного права і процесу Київського національного університету внутрішніх справ України відповідно до Плану науково-дослідних та дослідно-конструкторських робіт КНУВС у межах теми “Проблеми удосконалення цивільно-правових форм захисту прав і законних інтересів фізичних і юридичних осіб”, затвердженої наказом МВС України № 635 від 30 червня 2002 р. “Про тематику пріоритетних напрямків дисертаційних досліджень вищих навчальних закладів і науково-дослідних установ МВС України” на період 2002-2005 рр.”, та відповідно “Пріоритетних напрямків наукових та дисертаційних досліджень, які потребують першочергового розроблення і впровадження в практичну діяльність ОВС на період 2004 – 2009 рр.”, затверджених наказом МВС України № 755 від 5 липня 2004 р.

Мета і завдання дослідження. Мета дослідження – проведення комплексного науково-теоретичного аналізу проблем спадкування в сучасних соціально-економічних умовах, оцінка діючих правових конструкцій спадкового законодавства, формування науково-теоретичних висновків та надання практичних рекомендацій щодо подальшого вдосконалення інститутів спадкового права і здійснення спадкових прав.

Для досягнення цієї мети дисертантом поставлені наступні завдання:–

дослідити етапи еволюції спадкового права в Україні і процес формування його основних інститутів; –

визначити систему принципів спадкового права і їх співвідношення із загальноцивілістичними принципами; –

з’ясувати роль спадкового права в сучасних соціально-економічних умовах і визначити його місце в системі цивільного права;–

дослідити правову природу та визначити основні ознаки спадкового правовідношення;–

виявити головні тенденції розвитку спадкового законодавства в умовах розбудови української держави; –

проаналізувати процес реалізації здійснення спадкових прав суб’єктами спадкових правовідносин;–

здійснити порівняльно-правовий аналіз чинного вітчизняного спадкового законодавства і спадкового законодавства УРСР та країн зарубіжжя;–

розробити пропозиції, спрямовані на вдосконалення спадкового законодавства та практики його застосування.

Об’єктом дослідження є загальнотеоретичні аспекти становлення спадкового права в Україні і тенденції його розвитку в сучасних умовах, шляхи підвищення ефективності засобів охорони спадкових прав.

Предметом дослідження є система чинних в Україні нормативних актів, положень Цивільного кодексу України, що регулюють спадкові правовідносини, вітчизняні та зарубіжні наукові джерела, судова практика.

Методами дослідження є загальнонауковий діалектико-матеріалістичний метод пізнання соціальних явищ та окремі наукові методи. Зокрема застосування історичного методу дало можливість визначити основні етапи становлення і розвитку спадкового права; формально-логічний підхід дозволив з’ясувати систему принципів спадкового права та механізм їх реалізації; функціональний – встановити динаміку розвитку спадкових правовідносин і ефективність застосування норм спадкового права в нових економічних умовах розвитку. Нормативно-догматичний метод використано для аналізу змісту норм чинного спадкового законодавства, а метод системно-структурного аналізу – для визначення місця спадкового права в системі цивільного права. Компаративістський метод застосовано з метою проведення порівняльного аналізу норм ЦК України, що регулюють спадкові відносини, з нормами цивільного законодавства пострадянських держав, а також країн континентальної системи права. Метод моделювання використано при розробці пропозицій і рекомендацій, спрямованих на удосконалення цивільного законодавства і практики його застосування.

Теоретичну основу дослідження складають праці відомих вітчизняних і зарубіжних цивілістів: Б.С.Антімонова, І.А.Безклубого, Т.В.Боднар, М.В.Гордона, К.О.Граве, О.В.Дзери, А.С.Довгерта, В.К.Дронікова, І.В.Жилінкової, О.С.Іоффе, В.І.Кисіля, Т.П.Коваленко, В.М.Коссака, Н.С.Кузнєцової, І.М.Кучеренко, С.Н.Ландкофа, В.В.Луця, С.В.Мазуренко, Р.А.Майданика, П.С.Нікітюка, О.А.Підопригори, С.Я.Рабовської, З.В.Ромовської, Є.О.Рябоконя, В.А.Рясенцева, Н.О.Саніахметової, В.І.Серебровського, І.В.Спасибо-Фатєєвої, Ю.К.Толстого, К.А.Флейшиць, С.Я.Фурси, Є.І.Фурси, Є.О.Харитонова, Я.М.Шевченко, Л.В.Шевчук, Р.Б.Шишки, Б.Б.Черепахіна, В.Ю.Чуйкової, К.Б.Ярошенко та ін.

Емпіричну основу дослідження становлять акти цивільного законодавства України, які регулюють спадкові відносини, законодавство іноземних держав, міжнародно-правові акти, узагальнення судової практики, окремі справи, розглянуті судами м. Києва, Дніпропетровської, Київської, Львівської, Полтавської, Сумської, Хмельницької областей, а також опублікована судова практика. Всього вивчено понад 250 судових справ.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що дисертація є всебічним та комплексним монографічним дослідженням теоретичних проблем спадкового права, здійсненим у цивільно-правовій науці в умовах переходу до ринкової економіки і проведення правової реформи.

В результаті дослідження сформульовано ряд теоретичних положень і висновків, нових у концептуальному плані та важливих для юридичної практики, а саме:

Вперше:–

обґрунтовується міжгалузевий характер правових відносин щодо спадкування майна і необхідність їх регулювання не лише за допомогою цивільно-правових, а і конституційних норм. У зв’язку з цим вноситься пропозиція про внесення змін у Конституцію України та приведення її у відповідність до новітнього законодавства європейських держав. Право на спадщину є одним із основних конституційних прав фізичної особи, яке необхідно закріпити і у ч. ст. Конституції України: “Право на успадкування гарантується“; –

доведено, що формами здійснення засад загальноцивілістичних принципів справедливості, добросовісності і розумності в спадковому праві є оптимально відповідне їм визначення у встановленому законодавством порядку:

а) кола осіб, які набувають право спадкування за законом і можливість зміни черговості при спадкуванні за законом;

б) кола осіб, які усуваються від спадкування;

в) обмеження свободи заповіту в інтересах осіб, яких спадкодавець зобов’язаний утримувати за життя;–

доведено, що відступом від принципів справедливості, добросовісності і розумності є:

а) закликання до спадкування за законом і за заповітом осіб, які вчинили злочини проти особи спадкодавця. У відповідності із діючою в цивільному праві презумпцією вини особи, яка вчинила правопорушення, до негідних спадкоємців за законом, визначених у ст. ЦК України, автор пропонує віднести осіб, які вчинили умисні злочини проти особи спадкодавця, що передбачені статтями 120, 121, 122, 126, 127, 129, 135, 136, 146, 152, 156, ч.  ст. 384 Кримінального кодексу України, оскільки в силу віку, стану здоров’я, моральної травми та інших обставин, спадкодавець, проти якого вчинили злочин, не завжди має можливість скористатися своїм правом і позбавити негідного спадкоємця спадщини шляхом складання, зміни чи скасування заповіту;

б) обмеження заповідача у праві позбавити спадщини близьких до нього осіб, негідна поведінка яких є правомірною, але, водночас, суперечить нормам людської моралі і не може бути підставою для позбавлення таких спадкоємців спадщини в силу закону. Оскільки фізична особа за життя має право розпорядитися належною їй власністю, немає підстав для істотного обмеження такого права і на випадок смерті. Оптимальним співвідношенням свободи заповіту і права обов’язкових спадкоємців на утримання може бути надання останнім права на аліментування за рахунок спадкового майна;

в) віднесення утриманців, тобто осіб, яких спадкодавець утримував або зобов’язаний був утримувати за життя, до п’ятої черги спадкоємців за законом, що фактично позбавляє їх права на спадщину;–

доведено, що правовідносини, які виникають у зв’язку із поверненням конфіскованого майна або виплатою компенсації членам родини померлого, за своїм характером є не спадковими, а деліктними, і повинні регламентуватися, відповідно, не нормами спадкового права, а нормами деліктного права. Ця обставина зумовлює необхідність внесення змін в Закон України “Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні” шляхом заміни поняття “спадкоємці першої черги” на поняття “родичі першого ступеня споріднення та подружжя”;–

аргументовано, що заповідальна дієздатність є спеціальною і являє собою визначену законом можливість повнолітньої фізичної особи висловити свою волю щодо розпорядження належним їй майном на випадок смерті. Надання неповнолітній особі дієздатності в повному обсязі зумовлено, перш за все, необхідністю здійснення і захисту її цивільних прав. Заповідальна дієздатність прав для особи не створює, тому із врахуванням специфіки її правової природи, повинна бути пов’язана із досягненням повноліття;–

запропоновано порядок легалізації судом заповітів, укладених з недотриманням обов’язкової нотаріальної форми. Визначені критерії легалізації і обґрунтована необхідність закріплення обставин, які можуть бути підставою для визнання такого заповіту дійсним і виключили б можливість визнання дійсними усних заповітів, як це по суті передбачає ч. ст. ЦК України;–

доведено, що укладання секретного заповіту суперечить встановленій законодавцем вимозі щодо нотаріальної форми заповіту, оскільки нотаріус вчиняє посвідчувальний напис не на документі, де викладено текст правочину, а на конверті, який передається йому на зберігання, і, таким чином, не посвідчує правочин, а вчиняє нотаріальну дію, суть якої полягає лише в прийманні на зберігання документу, тобто, фактично законодавець визнає дійсними заповіти, складені у письмовій формі, і без їх нотаріального посвідчення;–

доведено, що чинний порядок укладання заповіту з умовою, яка повинна існувати на момент відкриття спадщини, обмежує право заповідача на вільне розпорядження майном на випадок смерті та принцип свободи заповіту. Умова заповіту може існувати не лише на час відкриття спадщини, а і настати протягом певного часу або протягом звичайного строку, необхідного спадкоємцю для виконання передбаченої заповітом умови. Протягом цього часу виконавець заповіту, а за його відсутності – нотаріус, повинні вжити заходи до охорони спадкового майна;–

обґрунтовується необхідність створення такого правового механізму, який би дозволив спадкоємцям четвертого, п’ятого, шостого ступенів споріднення реалізувати своє право на спадщину. За відсутності спору між спадкоємцями чи іншими зацікавленими особами пропонується надати нотаріусу право вчиняти таку нотаріальну дію, як встановлення факту родинних зв’язків між особами, які претендують на спадщину, і спадкодавцем;–

аргументується необхідність усунення відмінності у правовому становищі фактичного подружжя із подружжям, яке перебуває у зареєстрованому шлюбі. Оскільки у сімейному праві законодавець не лише став на шлях легалізації фактичних шлюбів, а і надав особам, які перебувають у фактичному шлюбі правового захисту (на набуте за час фактичного шлюбу майно поширюється режим спільності майна, особи набувають право на утримання у випадку непрацездатності чи на час догляду за неповнолітньою дитиною), доцільно урівняти фактичне подружжя, визнане таким у судовому порядку, з подружжям, яке перебуває у шлюбі, зареєстрованому в органах РАЦС, і у спадкових правах;

Удосконалено:–

концепцію принципів спадкового права, як підгалузі цивільного права, з огляду на їх природу, специфічну сутність і органічний взаємозв’язок та прояв. До принципів спадкового права автор відносить:

1) свободу волевиявлення спадкодавця і спадкоємців;

2) універсальність спадкового правонаступництва;

3) послідовність закликання до спадщини при спадкуванні за законом;

4) рівність спадкових часток при спадкуванні за законом;

5) державно-правову охорону інтересів непрацездатних родичів і членів сім’ї заповідача;

6) сімейно-родинний характер спадкування;–

доктринальне визначення поняття заповіту, як особистого розпорядження фізичної особи стосовно належного їй майна та зобов’язань, яке набуває чинності після смерті, складене в передбаченій законом формі і посвідчене зазначеною в законі особою;–

доктринальне визначення поняття спадкоємця, згідно з яким спадкоємцями за заповітом і за законом є фізичні особи, які є живими на час відкриття спадщини, особи, які були зачаті за життя спадкодавця і народжені після його смерті, або які народилися після смерті спадкодавця внаслідок застосування допоміжних репродуктивних технологій; –

доктринальне визначення поняття місця відкриття спадщини. Доведено, що оскільки місцем постійного проживання особи, яка відбуває покарання у виді довічного позбавлення волі, є виправно-трудова колонія максимального рівня безпеки, то місцем відкриття спадщини після такої особи, повинно вважатися місцезнаходження такого закладу;–

положення щодо необхідності законодавчого закріплення ознак фактичних шлюбних відносин, які суд повинен приймати до уваги, з тим, щоб випадкові зв’язки чоловіка та жінки не стали підставою для виникнення права на спадщину. Такими ознаками можуть бути:

а) співжиття протягом останніх п’яти років;

б) публічне виявлення подружніх відносин перед третіми особами;

в) спільне виховання дітей.

Дістало подальший розвиток: –

положення про періодизацію становлення спадкового права в Україні з 1917 р. по 2006 р. в п’ять основних етапів. Визначальну роль у правовому регулюванні спадкових відносин зайняли відповідно:

а) Декрети РНК Української РСР “Про скасування спадкування” від 11 березня та 21 березня 1919 р., що скасували спадкування як форму переходу власності, і, водночас, створили джерело соціального забезпечення для непрацездатних осіб, які перебували на утриманні спадкодавця;

б) Цивільний кодекс УРСР 1922 р., що певною мірою відновив успадкування приватної власності, встановив межу майна, яке може успадковуватися, та визначив обмежене коло спадкоємців за законом і за заповітом;

в) Указ Президії Верховної Ради СРСР від 14 березня 1945 р. “Про спадкування за законом і за заповітом”, що розширив коло спадкоємців за законом та визначив черговість закликання до спадщини;

г) Цивільний кодекс УРСР 1963 р., що розширив свободу заповіту, посилив роль сімейно-правових зв’язків у спадкуванні та зменшив значення спадкування як форми матеріального забезпечення непрацездатних родичів та утриманців померлого;

д) Цивільний кодекс України 2003 р., що втілив ідею якнайширшого охоплення числа осіб, до яких може перейти спадщина за відсутності заповіту, відмовився від імперативності при спадкуванні за законом, розширив свободу заповідальних розпоряджень та коло об’єктів спадкового правонаступництва; –

положення про необхідність розрізняти принципи спадкового права і його функціональні засади (внутрішньогалузеві принципи окремих інститутів і субінститутів спадкового права), які не відіграють самостійної ролі, а лише сприяють належній реалізації спадкових принципів. До останніх належать такі положення як таємниця заповіту, охорона спадкового майна, відшкодування витрат особам, які доглядали спадкодавця тощо;–

визначення місця спадкового права в системі цивільного права. Спадкове право як підгалузь цивільного права нерозривно пов’язане з правом власності і є похідним від нього, оскільки саме право власності визначає характер і обсяг об’єктів спадкового правонаступництва. Система навчального курсу цивільного права за своєю структурою не може виступати простою копією ЦК України через свої специфічні завдання. Тому при формуванні системи навчального курсу цивільного права було б логічним і послідовним вивчення спадкового права в одному блоці з речовим правом;–

положення, що спадкування, як соціальне явище, створює об’єктивні передумови для поліпшення добробуту осіб, які є спадкоємцями, їх інтелектуальної діяльності. Спадкове право, як підгалузь цивільного права, нерозривно пов’язане із правом власності і інститути спадкового права логічно побудовані на засадах права власності. Усе, що людина змогла за життя набути, віднайти і зберегти, повинно в порядку правонаступництва переходити до її нащадків; –

положення щодо правової природи спільного заповіту подружжя, як особливого фідуціарного правочину. Обґрунтовано необхідність визнання заповіту нікчемним при розірванні шлюбу або при визнанні одного із подружжя в судовому порядку недієздатним. Довірчий характер правочину, значний час, який може сплинути від моменту укладання заповіту до відкриття спадщини, зумовлює необхідність надати вдівцю (вдові) право на таку форму самозахисту цивільних прав як зміна чи скасування заповіту;–

доктринальне визначення свободи заповіту, під якою автор розуміє надання фізичній особі права на свій розсуд в межах, встановлених законом, розпорядитися майном на випадок смерті, визначити коло спадкоємців і умови, на яких може бути ними отримана спадщина, обтяжити їх дорученнями в межах спадкового майна, в будь-який час змінити, скасувати чи скласти новий заповіт та визначені форми і межі реалізації свободи заповіту; –

положення, що спадковий договір за своєю природою і суттю є інститутом зобов’язального, а не спадкового права, що зумовлює необхідність його розміщення в книзі “Зобов’язальне право”, після договорів довічного утримання і ренти у відповідній главі, як самостійного цивільно-правового договору в системі договірного права; –

положення, що об’єктом спадкового правонаступництва можуть виступати і окремі особисті немайнові права, які належали автору твору.

На підставі наведених вище висновків дисертантом вносяться конкретні пропозиції щодо вдосконалення законодавства України, які також становлять наукову новизну. Пропонується доповнити ч. ст. ЦК “Відкриття спадщини”, ст. ЦК “Спадкоємці”, ст. “Усунення від права на спадкування”, ст. 1234 “Право на заповіт”, ст. “Право на обов’язкову частку у спадщині”, ст. 1242 “Заповіт з умовою”, ст. “Заповіт подружжя”, ст. ЦК “Загальні вимоги до форми заповіту” частинами 4-6; ст. ЦК “Посвідчення нотаріусом секретних заповітів”, ст. ЦК “Тлумачення заповіту”, ст. “П’ята черга спадкоємців за законом”, Закони України: “Про авторське право і суміжні права”, “Про нотаріат”, “Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні”.

Теоретичне та практичне значення одержаних результатів дослідження полягає в тому, що вони можуть бути використані у різних сферах діяльності, зокрема:–

у науково-дослідній сфері: сформульовані та викладені положення, узагальнення, висновки і рекомендації можуть стати основою для подальших наукових розробок в теорії цивільного і спадкового права;–

у сфері правотворчості: висновки та пропозиції, сформульовані у дисертації, можуть використовуватися для подальшого вдосконалення ЦК України, Закону України “Про нотаріат”, інших актів цивільного законодавства, які регламентують спадкові правовідносини і діяльність органів нотаріату;–

у навчально-методичній роботі: узагальнені і викладені в дисертації положення можуть використовуватися при підготовці навчальних та навчально-методичних посібників з курсу цивільного та спадкового права.

Апробація та впровадження результатів дисертації. Основні положення дисертації обговорювалися і були схвалені на засіданні кафедри цивільного права і процесу КНУВС.

Результати дослідження використовуються дисертантом в науково-педагогічній діяльності, в тому числі при читанні курсу “Цивільне право України”, спецкурсів “Спадкове право України” та “Нотаріат”, які викладаються в Київському національному університеті внутрішніх справ України.

Окремі положення дисертації були предметом обговорення на міжнародних та республіканських наукових та науково-практичних конференціях: “Всеобщая Декларация прав человека как международный стандарт правового положения личности в Украине (м. Луганськ, 16 – 17 квітня 1999 р.); “Україна – поступ в майбутнє” (м. Київ, 5 квітня 2000 р.); ”Становлення правової держави: проблеми та шляхи вдосконалення правового регулювання” (м. Запоріжжя, 8 грудня 2000 р.); “Проблеми права на зламі тисячоліть” (м. Дніпропетровськ, 13 – 14 лютого 2001 р.); “Формування правової держави в Україні: проблеми і перспективи (м. Тернопіль, 22 лютого 2002 р.); “Проблеми цивільного права та цивільного процесу на сучасному етапі розвитку законодавства“ (м. Донецьк, 5 квітня 2002 р.); “Теорія і практика застосування чинного кримінального і кримінально-процесуального законодавства у сучасних умовах” (м. Київ, 25 квітня 2002 р.); “Актуальні проблеми реформування правової системи Російської Федерації“ (м. Бєлгород, 25 – 26 квітня 2002 р.); “Актуальні проблеми цивільного права та практики його застосування у сучасний період” (м. Хмельницький, 14 – 15 травня 2002 р.); “Нові Цивільний і Кримінальний кодекси – важливий етап кодифікації законодавства України” (м. Івано-Франківськ, 3 – 4 жовтня 2002 р.); “Проблемы унификации гражданского законодательства России, Белоруссии и Украины в связи с образованием единого экономического пространства“ (м. Бєлгород, 2 – 3 березня 2004 р.); “Забезпечення прав людини та громадянина в умовах реформування політичної та правової системи України” (м. Київ, 12 – 13 травня 2004 р.); “Формування громадянського суспільства та правової держави в контексті європейської інтеграції (м. Київ, 21 – 22 квітня 2006 р.).

Публікації. Основні наукові положення та результати дисертації знайшли відображення у 66 працях, у тому числі – монографії, 25 статтях, які опубліковано у фахових виданнях, включених до переліків, затверджених ВАК України, а також матеріалах та тезах наукових, науково-практичних конференцій. Окремі положення дисертації відображено в підручниках та навчальних посібниках з цивільного права, а також у науково-практичних коментарях Цивільного кодексу України, співавтором яких є дисертант.

Cтруктура роботи обумовлена метою та предметом дослідження. Дисертація складається з вступу, чотирьох розділів, поділених на сімнадцять підрозділів, висновків та списку використаних джерел. Загальний обсяг роботи – 415 сторінок, з них основного тексту – 367 сторінок. Список використаних джерел налічує 567 найменувань і займає 48 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі обґрунтовується актуальність теми дослідження, зв’язок із науковими програмами, ступінь розробленості теми, визначається мета та основні завдання дослідження, його методологічна основа, об’єкт та предмет дослідження, формулюються положення, що відображають наукову новизну, розкривається практичне значення і апробація одержаних результатів та їх впровадження.

Розділ 1. “Загальні положення про спадкування” складається із чотирьох підрозділів.

У підрозділі 1.1. “Основні поняття спадкового права” розглядаються загальні поняття спадкового права, зазначається, що спадкове право, як і право власності, опосередковує динаміку майнових відносин, і включає в себе елементи речового права.

Спадкування – це комплекс самостійних, проте водночас взаємопов’язаних між собою правовідносин: правовідносин, що виникають із факту відкриття спадщини; прийняття чи відмови від неї; правовідносин, що виникають відносно охорони спадкового майна; щодо виконання заповіту тощо. Головною рисою спадкових правовідносин, яка дозволяє відмежовувати їх від інших цивільних правовідносин, є те, що вони виникають у зв’язку з переходом майна від однієї особи до іншої і зумовлені єдиною причиною – смертю власника.

Як підгалузь цивільного права, спадкове право являє собою сукупність однорідних і предметно пов’язаних цивільно-правових інститутів, які регламентують порядок та умови переходу майнових, а в деяких випадках і особистих немайнових прав та обов’язків померлого громадянина до інших осіб. Ознаками спадкового права виступають: перехід майнових прав і обов’язків померлого громадянина до його правонаступників; межі правонаступництва, зміст прав і обов’язків, які переходять у порядку правонаступництва, порядок правонаступництва визначається законодавцем; правонаступника призначає правопопередник, а за відсутності його волевиявлення – законодавець. Водночас, спадкове право регулює і суспільні відносини, які за сутністю не можна безпосередньо віднести до спадкових, наприклад, порядок і умови складання заповіту, його зміни чи скасування.

Спадкування, як соціальне явище, створює об’єктивні передумови для поліпшення добробуту осіб, які є спадкоємцями, їх інтелектуальної діяльності, оскільки забезпечує особу певними статками і вивільняє час для удосконалення особистості. Спадкове право, як підгалузь цивільного права, нерозривно пов’язане із правом власності й інститути спадкового права логічно побудовані на засадах права власності. Система навчального курсу цивільного права за своєю структурою не може виступати простою копією ЦК України із-за своїх специфічних завдань, відповідно, спадкове право доцільно вивчати безпосередньо після розділу III ЦК “Речові права і право власності”.

Смерть спадкодавця є підставою для виникнення певних прав та обов’язків не лише для спадкоємця, а й для інших осіб, які так чи інакше причетні до спадкування: відказоодержувачів; виконавців заповіту; кредиторів і боржників спадкодавця; державних органів, які зобов’язані вжити заходів для охорони спадкового майна, управління ним та для інших осіб. Згадані вище особи, як і спадкоємець, можуть виступати суб’єктами спадкових правовідносин.

Спадкодавець не може вважатися носієм суб’єктивних прав та обов’язків, оскільки зі смертю він втрачає правоздатність, відповідно, припиняється і його можливість перебувати в будь-яких конкретних правовідносинах.

З метою спрощення встановлення процедури батьківства необхідно внести зміни як у СК України, який визначає порядок походження дітей, так і в ст. 1222 ЦК України. Відповідно, до спадкоємців слід відносити як осіб, які були зачаті за життя спадкодавця і народжені живими після відкриття спадщини, так і осіб, які народилися після смерті спадкодавця внаслідок застосування допоміжних репродуктивних технологій.

Право на спадщину є одним із основних конституційних прав фізичної особи, у зв’язку з цим висувається пропозиція щодо внесення змін у Конституцію України та приведення її у відповідність до новітніх конституцій європейських країн. Право успадкування визначене як конституційне право громадянина у конституціях Республіки Білорусь, Республіки Болгарія, Естонської Республіки, Республіки Македонія, Республіки Молдова, Республіки Угорщина, Республіки Хорватія, Російської Федерації, Словацької Республіки, Чеської Республіки та інших держав.

Право на спадщину необхідно закріпити в ч. 5 ст. Конституції України: “Право на успадкування гарантується”.

У підрозділі 1.2. “Принципи спадкового права” аналізуються поняття та система основних засад спадкового права. Принципи спадкового права – це керівні засади, на яких відбувається регулювання спадкових відносин.

Наявність специфічних принципів регулювання спадкових правовідносин дає можливість виокремити спадкове право як досить-таки автономну підгалузь цивільного права.

Запропонована наступна концепція системи принципів спадкового права: 1) свобода волевиявлення спадкодавця і спадкоємців; 2) універсальність спадкового правонаступництва; 3) послідовність закликання до спадщини при спадкуванні за законом; 4) рівність спадкових часток при спадкуванні за законом, який полягає в тому, що спадкоємці однієї черги спадкують у рівних частках; 5) державно-правова охорона інтересів непрацездатних родичів і членів сім’ї заповідача; 6) сімейно-родинний характер спадкування.

Наведені засади спадкового права є принципами приватного права, але це не виключає наявності публічних інтересів. У стабільності норм спадкового права зацікавлені не лише громадяни, а й держава в цілому, оскільки приватні інтереси в даному випадку тісно пов’язані з мораллю суспільства і безпекою держави в цілому.

Від принципів спадкового права, як підгалузі цивільного законодавства, слід вирізняти його так звані функціональні положення (принципи) спадкового права, які не відіграють самостійної ролі, а лише сприяють належній реалізації спадкових принципів. До них слід віднести принцип таємниці заповіту, охорони спадкового майна, відшкодування витрат особам, які здійснювали догляд за спадкодавцем чи зазнали витрат у зв’язку з його похованням тощо.

Підрозділ 1.3. “Основні етапи розвитку законодавства про спадкування” містить аналіз основних етапів становлення і розвитку спадкового законодавства України з 1917 р. по 2006 р.

Глибокі історичні корені спадкування зумовлюють не лише потребу констатації досягнень цивілістичної доктрини і практики минулих років, а й докладне вивчення історії розвитку та становлення основних інститутів спадкового права, ретельного обговорення аргументів наших попередників, без чого не можна об’єктивно створити загальнотеоретичну базу проблем, які будуть досліджуватися.

Основні етапи розвитку і становлення спадкового права післяреволюційного періоду в Україні дисертант пов’язує із наступними нормативними актами:

а) Декретами РНК Української РСР “Про скасування спадкування” від 11 березня та 21 березня 1919 р., що скасували спадкування як форму переходу власності, і, водночас, створили джерело соціального забезпечення для непрацездатних осіб, які перебували на утриманні спадкодавця;

б) Цивільним кодексом УРСР 1922 р., що відновив успадкування приватної власності, встановив межі спадкового майна з метою перешкодити нагромадженню великих коштів у приватних осіб та визначив обмежене коло спадкоємців за законом і за заповітом;

в) Указом Президії Верховної Ради СРСР від 14 березня 1945 р. “Про спадкування за законом і за заповітом”, що розширив коло спадкоємців за законом та встановив черговість закликання до спадщини;

г) Цивільним кодексом УРСР 1963 р., що розширив свободу заповідальних розпоряджень, посилив роль сімейно-правових зв’язків у спадкуванні, а також зменшив значення спадкування як форми матеріального забезпечення непрацездатних родичів та утриманців померлого;

д) Цивільним кодексом України 2003 р., що втілив ідею якнайширшого охоплення числа осіб, до яких може перейти спадщина за відсутності заповіту, відмовився від імперативності при спадкуванні за законом, розширив свободу заповіту та коло об’єктів спадкового правонаступництва, скасував особливий правовий режим спадкування предметів домашньої обстановки і грошових вкладів і є наслідком реформування цивільного законодавства періоду становлення України як незалежної держави.

У підрозділі 1.4. “Спадщина як об’єкт спадкового правонаступництва” досліджується поняття та зміст об’єкту спадкового правонаступництва. Об’єктом спадкового правонаступництва є спадщина, тобто майно, яке переходить у порядку спадкування. Спадкове майно не завжди збігається з майном, яке перебувало у володінні чи навіть у власності спадкодавця. Тому в теорії цивільного права і в практичній діяльності нотаріальних та судових органів велике значення має точне визначення меж спадкової маси.

Автор досліджує особливість спадкування окремих об’єктів – житлових будинків, земельних ділянок, автотранспортних засобів, майна, набутого від держави на пільгових умовах, зброї, спеціальних засобів самооборони, об’єктів права інтелектуальної власності. Різні правові режими окремого майна обумовлюють необхідність регламентації особливості процедури його успадкування безпосередньо в Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України. Дисертант пропонує зобов’язати державних нотаріусів на вимогу спадкоємців укладати договір на управління спадщиною.

У ЦК України немає норм, які безпосередньо регламентували б специфіку спадкування у сфері інтелектуальної власності. На об’єкти авторського права законодавець поширив загальний режим спадкування, обмежившись вказівкою у ст. ЦК України про те, що до складу спадщини не входять права та обов’язки, які нерозривно пов’язані з особою спадкодавця, зокрема особисті немайнові права. Пропонується переглянути редакцію статей 14 і 15 Закону України “Про авторське право і суміжні права”, які визначають можливість спадкування майнових і особистих немайнових прав автора.

Оскільки авторське право – особливий об’єкт спадкового права, пропонується при спадкуванні за законом надавати спадкоємцям, які протягом п’яти років проживали разом із спадкодавцем однією сім’єю, переважне право перед іншими спадкоємцями на спадкування належних спадкодавцю виключних авторських прав щодо кожного твору в розмірі частки у спадщині, яка їм належить.

Розділ 2 “Спадкування за заповітом“ складається з п’яти підрозділів.

У підрозділі 2.1. “Поняття заповіту та умови його дійсності” з’ясовується правова природа та умови укладання заповіту, пропонується визначення заповіту як особистого розпорядження фізичної особи щодо її майна і зобов’язань, складене в передбаченій законом формі і посвідчене особами, зазначеними у законі, яке набуває чинності після її смерті, Заповіт повинен відповідати як загальним умовам дійсності правочину, так і спеціальним, наявність яких обумовлена його специфікою: між укладанням заповіту і настанням правових наслідків може пройти значний час і право на спадщину можуть набути окремі категорії спадкоємців за законом, умови заповіту можуть стати нездійсненними, об’єкт заповідального розпорядження – вилученим з обігу та ін.

Дисертант вважає, що право складати заповіт повинно бути надано виключно повнолітній особі. Складання заповіту вимагає спеціальної дієздатності, яка має бути пов’язана не із штучним наданням дієздатності, а саме із досягненням повноліття. Стан фізичного, психологічного, соціального розвитку особи залежить саме від віку. Тому особа, якій надається повна дієздатність до досягнення повноліття, спадкової дієздатності має бути позбавлена через недосягнення встановленого вікового цензу. Перешкоди суто практичного характеру створюватиме і відсутність паспорту, оскільки нотаріус буде позбавлений можливості встановити особу, яка виявить бажання укласти заповіт. Таємниця заповіту не дає можливість неповнолітньому отримати кваліфіковану допомогу. Надане особі право має цінність лише тоді, коли ним можна реально скористатися. В іншому випадку, це право не лише втрачає свою цінність, а і взагалі позбавлене сенсу.

У підрозділі 2.2. “Форма заповіту” аналізуються способи, за допомогою яких заповідач фіксує своє волевиявлення, спрямоване на укладання заповіту.

Новітнє цивільне законодавство України намагається максимально спростити форму правочину, водночас законодавець визначає форму окремих із них і передбачає негативні наслідки, пов’язані з її порушенням.

Форма заповіту встановлена законом і має імперативний характер. Так, у ст. ЦК України “Загальні вимоги до форми заповіту” передбачено, що заповіт складається у письмовій формі і має бути посвідчений нотаріусом або іншими посадовими, службовими особами, визначеними у статтях 1251 – 1252 ЦК. Особливість заповіту полягає в тому, що він містить у собі волю заповідача, яку він виклав ще за життя, але безпосереднє здійснення цієї волі можливе лише за умови смерті спадкодавця. У даному випадку форма заповіту є одним із елементів фактичного складу, з яким закон пов’язує його існування взагалі. Форма правочину являє собою безумовно конститутивний елемент. При такому значенні форми правочину її недотримання і зумовлює його недійсність. Водночас, ст. ЦК допускає легалізацію судом навіть усних заповітів. Дисертант вважає за доцільне, щоб норма, яка дозволяє суду визнавати дійсним правочин, укладений із недотриманням обов’язкової нотаріальної форми, одержала свій подальший розвиток щодо заповіту у Книзі шостій “Спадкове право”, в якій її зміст має більш детально визначати порядок та умови легалізації такого заповіту судом. Пропонується доповнити ст. ЦК України “Загальні вимоги до форми заповіту” частинами  такого змісту:

“4. Громадянин, який перебуває у стані, що загрожує його життю і позбавлений можливості посвідчити заповіт відповідно до правил ч. цієї статті, може викласти свою останню волю щодо майна у простій письмовій формі в присутності двох свідків.

5. Заповіт, укладений за надзвичайних обставин, підлягає виконанню за умови підтвердження його судом за заявою зацікавленої сторони, поданої до закінчення строку, встановленого для прийняття спадщини.

6. Заповіт, укладений у простій письмовій формі, втрачає силу, якщо протягом семи днів з того часу, коли відпали обставини, що перешкоджали його посвідченню нотаріусом чи іншою посадовою (службовою) особою, його не буде посвідчено відповідно до правил ч. цієї статті”.

У підрозділі 2.3. “Види заповітів”