Чинне законодавство містить достатньо гарантій щодо збереження таємниці заповіту. Водночас, якщо при укладенні звичайного заповіту цей факт відомий лише нотаріусу, то при посвідченні секретного заповіту, окрім нотаріуса, про існування заповіту дізнаються ще і два свідка. Укладання секретного заповіту суперечить такій умові дійсності правочину як вчинення його в належній формі. Нотаріальна дія реєструється в реєстрі нотаріальних дій і вважається вчиненою з моменту реєстрації. Оскільки нотаріус ставить свій посвідчувальний напис на конверті, дисертант вважає, що нотаріус посвідчує не правочин, а вчиняє таку нотаріальну дію, як прийняття документу на зберігання, тобто, законодавець фактично визнає дійсним заповіт і без його нотаріального посвідчення.

Встановлений порядок укладання заповіту з умовою, яка повинна існувати на момент відкриття спадщини, обмежує право заповідача на вільне розпорядження майном на випадок смерті та принцип свободи заповіту. Спадкодавець бажає не лише розпорядитися своїм майном, а і, певною мірою, забезпечити своїх нащадків. Саме з цієї презумпції має виходити законодавець. Чинне законодавство відводить спадкоємцю роль пасивного спостерігача, якого змушують ігнорувати останню волю заповідача, оскільки поведінка спадкоємця після відкриття спадщини правового значення вже не має. Умова заповіту, має існувати не лише на час відкриття спадщини, а і настати протягом певного часу або протягом звичайного строку необхідного спадкоємцю для її виконання. Протягом цього періоду виконавець заповіту, а за його відсутності – нотаріус, повинні вжити заходи до охорони спадкового майна.

Юридична доля спадкового майна буде залежати від виконання спадкоємцем умов заповіту протягом визначеного чи розумного часу.

На відміну від позиції авторів, які в цілому схвально сприйняли появу раніше невідомої вітчизняному законодавцю новели – заповіту подружжя, дисертант ставиться до цієї норми досить критично. Зазвичай, подружжя володіє не лише спільним сумісним майном, а й майном, яке належить йому на праві приватної власності. Проте оскільки спільний заповіт не охоплює всього належного подружжю майна, кожен із них має скласти ще й заповіт, щодо подальшої долі іншого майна. За таких обставин складання спільного заповіту не лише пов’язане із зайвими витратами, а й взагалі позбавлене сенсу.

Законодавець штучно обмежує останню волю громадянина, оскільки позбавляє його можливості у спільному заповіті розпорядитися всім своїм майном, що суперечить одному з основних принципів спадкового права – принципу свободи заповіту. Після смерті одного із подружжя частка у праві спільної сумісної власності переходить до іншого з подружжя, який його пережив і нотаріус накладає заборону відчуження майна, зазначеного у заповіті, що порушує принцип відкликання заповіту. Особа, на користь якої складено заповіт, після смерті одного із подружжя може поводити себе негідно проте заповідач позбавлений права скасувати заповіт. З іншої сторони спільний заповіт подружжя не може не обмежувати права обов’язкових спадкоємців, які набули їх вже після складання спільного заповіту.

Заповіт подружжя належить до фідуціарних правочинів. Після смерті подружжя іншому подружжю має бути надано право змінити чи скасувати заповіт на загальних підставах, у тому числі призначити й іншого спадкоємця.

Якщо після визнання одного із подружжя недієздатним, інше подружжя розірве з ним шлюб, то заповіт подружжя, повинен автоматично втрачати свою чинність.

У підрозділі 2.4. “Заповідальні розпорядження” досліджується зміст понять підпризначення спадкоємця, заповідальний відказ, заповідальне покладання.

За своєю правовою природою заповідальний відказ – це односторонній правочин, оскільки вчинення його не вимагає погодження не лише із відказоодержувачем, а й зі спадкоємцем, який лише виконуватиме його. Заповідальний відказ як особливе розпорядження заповідача, природно, має місце лише у разі складання заповіту. Тому, якщо заповіту немає, спадкоємець за законом ніколи не обтяжується заповідальним відказом. Останній може бути як складовою частиною заповіту, так і єдиним розпорядженням заповідача, тобто власне заповітом. Перелік дій, які заповідач може зобов’язати вчинити спадкоємця, не є вичерпним, і спадкодавець може вимагати від спадкоємця на користь відказоодержувача будь-яких дій майнового характеру, звичайно, за умови, що вони не суперечитимуть закону, моралі та будуть здійсненними.

Предмет заповідального відказу має бути конкретним, визначеним (час, місце, спосіб здійснення, особа відказоодержувача), щоб зміст і межі відказу не викликали сумніву ні у спадкоємця, ні у відказоодержувача, а його виконання не суперечило закону.

У підрозділі 2.5. Спадковий договір” досліджується правова природа, умови укладання та зміст спадкового договору. Попри цілком схвальну ідею законодавця – розширити межі здійснення прав громадян, правові засоби, до яких удався законодавець, не відповідають поставленій меті. Сумнівним є розміщення спадкового договору в Книзі шостій “Спадкове право”, оскільки сам законодавець, визначаючи види спадкування в ст. ЦК України, згадує лише про спадкування за заповітом або за законом. Якщо ж спадковий договір не належить до видів спадкування, то відсутні підстави для відведення йому місця серед норм, які регламентують спадкові правовідносини.

За своїм змістом спадковий договір передбачає набуття певних прав і обов’язків ще за життя відчужувача, що суперечить правовій природі спадкування, оскільки набуття і здійснення спадкових прав можливе лише за неодмінної умови – смерті спадкодавця. Виконання спадкового договору після смерті відчужувача за певних обставин може бути досить проблематичним, оскільки відсутній правовий механізм його реалізації. Покладення на нотаріуса обов’язків щодо контролю за виконанням спадкового договору має декларативний характер. Існування інституту спадкового договору не може не обмежувати права певних осіб на обов’язкову частку спадщини.

Дисертант вважає доцільним змінити легальну назву спадкового договору і розмістити його після договорів довічного утримання і ренти, розглядаючи як самостійний договір у системі цивільного права, оскільки, на відміну від наведених договорів, мета відчужувача полягає не в набутті від одержувача утримання за життя, а у вчиненні одержувачем певних, визначених дій майнового чи немайнового характеру за плату у вигляді певного майна.

Розділ 3. “Спадкування за законом” складається із трьох підрозділів.

У підрозділі 3.1. "Спадкоємці за законом першої черги” з’ясовуються правові підстави спадкування спадкоємцями цієї черги. Домінуючою ознакою, яка визначає спадкоємців за законом, є наявність родинних зв’язків осіб, які претендують на одержання спадщини, із померлим. Черговість спадкоємців залежить від ступеня їх споріднення зі спадкодавцем: чим ближче ступінь споріднення, тим більше можливостей у родича спадкодавця стати його спадкоємцем.

За своїм характером правовідносини, які пов’язані із поверненням конфіскованого майна або виплатою компенсації членам родини померлої особи, яка реабілітована відповідно до Закону України “Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні”, є не спадковими, а деліктними, і повинні регламентуватися, відповідно, не нормами спадкового права, а нормами деліктного права. Обов’язок повернути майно реабілітованої особи чи відшкодувати його вартість виникає у держави не у зв’язку зі смертю такої особи, а пов’язаний безпосередньо із заподіянням шкоди такій особі і неможливості потерпілому цю шкоду відшкодувати. Ця обставина зумовлює потребу внесення відповідних змін в Закон України “Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні”, шляхом заміни поняття „спадкоємці першої черги” на поняття „родичі першого ступеня споріднення та подружжя”.

Оскільки законодавець став на шлях поваги до прав фактичного подружжя і в сімейному праві практично урівняв права жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою, проте тривалий час проживають однією сім’єю, з майновими правами жінки та чоловіка, які перебувають у шлюбі, зареєстрованому в органах РАЦС, то доцільно внести відповідні зміни до норм, що визначають правове положення осіб, які перебувають у фактичних шлюбних відносинах і в ЦК України, а саме – визнати спадкові права не лише за подружжям, яке перебуває у зареєстрованому шлюбі а й за особами, які перебувають у фактичних шлюбних відносинах. Водночас, необхідно законодавчо закріпити ознаки фактичних шлюбних відносин, які суд повинен приймати до уваги, із тим, щоб випадкові зв’язки в тих чи інших формах не стали підставою для виникнення спадкових правовідносин.

Такими ознаками можуть бути: факт спільного співжиття протягом не менше п’яти останніх років; взаємна матеріальна підтримка; публічне виявлення подружніх відносин перед третіми особами; спільне виховання дітей.

Факт перебування у фактичних шлюбних відносинах має встановлюватися судом. За відсутності зареєстрованого шлюбу фактичне подружжя повинно закликатися до спадкування як спадкоємець першої черги.

У підрозділі 3.2. “Спадкоємці за законом другої, третьої, четвертої та п’ятої черги” увага зосереджена на ознаках, яким повинні відповідати спадкоємці наступних черг.

Чинне законодавство не містить визначення поняття не лише “член сім’ї”, а й “сім’я” взагалі, хоча від правильного застосування цього терміну в кожному конкретному випадку залежить не лише обсяг і характер суб’єктивного права, а й саме існування цього права (на житлове приміщення, аліменти, пенсію, страхову суму, пільги тощо). Відсутність законодавчого поняття “член сім’ї” зумовлює, по-перше, відсутність чіткого розуміння поняття “спадкоємець четвертої черги”, що не може не спровокувати численні судові спори, коли ті чи інші спадкоємці або і зовсім сторонні особи, будуть наполягати на визнанні їх членами сім’ї в судовому порядку. Водночас законодавець формулює юридичні ознаки сім’ї. Це союз двох або більше осіб, які: 1) повинні проживати спільно; 2) пов’язані спільним побутом; 3) мають взаємні права та обов’язки.

П’яту чергу спадкоємців становлять інші родичі спадкодавця до шостого ступеня споріднення включно. Закон має бути не лише справедливим, але й зрозумілим. Пересічний громадянин не має уявлення, що до родичів шостого ступеня споріднення належать – діти двоюрідних правнуків і правнучок (двоюрідні праправнуки і праправнучки), діти його двоюрідних племінників і племінниць (троюрідні онуки і онучки) та діти двоюрідних дядька та тітки (троюрідні брати та сестри). Вказівка на ступінь родинних зв’язків при визначенні черг спадкоємців за законом, у складі якої родич закликається до спадкування, необхідна для того, щоб родичі спадкодавця не помилялися при встановленні ступеня родинності і не вважали себе ближчими родичами до спадкоємця, ніж вони є в дійсності. Реалізація спадкоємцями п’ятої черги права на спадщину буде пов’язана з перешкодами суто практичного характеру. наприклад, щоб довести спорідненість троюрідних сестер (за жіночою лінією), спадкоємець має надати нотаріусу свідоцтво про своє народження та свідоцтво про шлюб, свідоцтва про народження, шлюб та смерть матері, баби, двоюрідної баби, двоюрідної тітки, троюрідної сестри (і це за умови, що ніхто із згаданих осіб не розривав шлюб і не укладав новий).

У зв’язку з цим необхідно створити такий правовий механізм, який дав би змогу спадкоємцям – далеким родичам, реально реалізувати своє право на спадщину. Ми вважаємо доцільним, за наявності безспірних доказів родинних зв’язків між спадкодавцем і особою, яка претендує на спадщину, та відсутності заперечень з боку інших зацікавлених осіб, право встановлювати факт наявності родинних зв’язків між спадкодавцем і особою, яка звертається із заявою про прийняття спадщини, надати органам нотаріату. Нотаріус посвідчує факт, що фізична особа є живою, факт перебування її в певному місці, тотожність з особою, зображеною на поданій нею фотокартці. Аналогічно, за наявності наведених умов, нотаріус повинен мати право і встановлювати факт родинних зв’язків.

Законодавець змінив свій концептуальний підхід до питання щодо забезпечення інтересів утриманців і практично усунув їх від спадкування, оскільки право на спадщину вони набувають лише за умови відсутності у спадкодавця перших чотирьох черг спадкоємців. За таких обставин право утриманців на спадщину набуває декларативного характеру. Зміст спадкування за законом полягає в тому, що законодавець за відсутності заповіту моделює поведінку померлої особи щодо розпорядження належним їй майном. І зрозуміло, що до числа спадкоємців за законом повинні потрапити найближчі і найдорожчі для спадкодавця особи. Проте і до утриманця спадкодавець своє ставлення висловив чітко й однозначно ще за життя: утриманець отримував від нього допомогу, яка була постійним і основним джерелом існування протягом не менше 5 років.

Ми вважаємо, що непрацездатні утриманці померлого, за відсутності осіб, які повинні за законом їх утримувати, повинні аліментуватися за рахунок спадкового майна спадкоємцями, які отримали спадщину.

У підрозділі 3.3.”Спадкування за правом представлення. Зміна черговості” аналізуються підстави спадкування за правом представлення, умови та межі зміни черговості. Спадкування за правом представлення не є самостійною підставою спадкування, а вважається лише особливим порядком закликання до спадкування спадкоємців за законом.

Відповідно, спадкування за правом представлення має місце: а) лише щодо осіб, які зазначені в законі; б) спадкоємці за правом представлення є безпосередніми правонаступниками і нікого не представляють; в) ці спадкоємці не відповідають за боргами особи, замість якої вони закликаються до спадщини.

При спадкуванні за законом законодавець має на меті визначити гіпотетичну волю спадкодавця, і, враховуючи ймовірність його близьких відносин саме з найближчими родичами, відповідно будує абстрактну модель черговості без урахування особливостей стосунків, які складаються між спадкодавцем і спадкоємцями за законом у конкретній сім’ї. Якщо ж через різні обставини спадкодавець не зміг належним чином чи способом оформити заповіт (недієздатність, похилий вік, психічний розлад), спадкоємці за законом можуть реалізувати дійсну волю спадкодавця, відійти від формальної черговості, яка передбачена законодавством, і поділити спадщину таким чином, як цього бажав би спадкодавець.

У контексті ст. 1259 ЦК України слово “опікувалася” законодавець вживає дещо в незвичному розумінні. У цьому випадку йдеться не про опіку у звичайному її розумінні, а про надання звичайних фактичних послуг особі, яка перебувала в безпорадному стані і потребувала сторонньої допомоги: у приготуванні їжі, прибиранні квартири, пранні білизни тощо. Поняття “матеріально забезпечувала” необхідно розуміти як надання такої матеріальної допомоги, яка була основним засобом до існування, так і оплату комунальних послуг, ліків, набуття необхідних особистих речей хворому тощо.

Щодо поняття “тривалий час”, то воно належить до оціночних категорій і суд, який розглядатиме справу, повинен визначатися з його змістом, виходячи із засад розумності та справедливості. На нашу думку, це має бути строк, не менший року, оскільки саме з такою тривалістю перебування на утриманні законодавець свого часу пов’язував виникнення права на спадщину в утриманця.

Розділ 4. “Здійснення права на спадщину” складається з п’яти підрозділів.

У підрозділі 4.1. “Час і місце відкриття спадщини” досліджуються підстави, за наявності яких законодавець пов’язує виникнення права спадкування. Саме з часом та місцем відкриття спадщини пов'язане встановлення таких істотних обставин, як: коло спадкоємців; строк для прийняття спадщини чи відмови від спадщини; склад спадкового майна; закон, яким треба керуватися, а також можливість спадкоємців здійснити надані їм спадкові права та звернутися за свідоцтвом про право на спадщину; потреба вжити заходів для охорони спадкового майна тощо.

У ЦК України законодавець не дає відповіді на питання, коли ж відкривається спадщина після смерті особи, яка була посмертно реабілітована.

Цю прогалину частково усуває Закон України від 17 квітня 1991 р. “Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні”. Вважаємо доцільним викласти ч. ст. ЦК України у такій редакції: “Спадщина відкривається внаслідок смерті особи або оголошення її померлою в судовому порядку або після її посмертної реабілітації”. Відповідно ч. ст. 1220 ЦК України набуде такого вигляду: “Часом відкриття спадщини є день смерті особи або день, з якого вона оголошується померлою судом, або день прийняття рішення Комісії у справах по реабілітації (вироку суду) про посмертну реабілітацію особи”.

Місце відкриття спадщини визначається з метою локалізації спадкових правовідносин, забезпечення їх територіальної прив’язки до певного нотаріального округу. За вчинені злочини до довічного позбавлення волі за станом на грудень 2006 р. в Україні засуджено 1 361 особу, які відбувають покарання у виправно-трудових колоніях максимального рівня безпеки. За таких обставин ми вважаємо, що місцем проживання наведеної категорії осіб є саме населений пункт, де розташована виправна установа, в якій особа відбуває покарання, а для безпритульної особи – лікувально-соціально установа, в якій перебуває безпритульна особа.

У підрозділі 4.2. “Прийняття та відмова від спадщини” аналізуються умови здійснення права на спадкування. Право на прийняття спадщини є суб’єктивним цивільним правом, зміст якого полягає в тому, що спадкоємцю надається альтернатива: прийняти спадщину або відмовитися від неї.

Диспозиція ст. ЦК України побудована таким чином, що створює презумпцію прийняття спадщини спадкоємцем, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини і без подання заяви про її прийняття. Визначальною умовою у цьому випадку є не мотиви, якими керується “потенційний спадкоємець”, який залишається проживати у житловому приміщенні, а об’єктивний факт – факт проживання. Вперше у законодавстві з’явилася презумпція, за якою малолітня, неповнолітня, недієздатна особа, а також особа, дієздатність якої обмежена, вважаються такими, що прийняли спадщину, що звільняє суд, як свідчить судова практика, від необхідності поновлювати строк для прийняття спадщини, і змушує нотаріусів більш відповідально ставитися до питання про видачу свідоцтва про право на спадщину. Редагування потребує ст. ЦК України, яка визначає процедуру подачі заяви про прийняття спадщини. Треба зазначити, що заява подається до нотаріальної контори саме за місцем відкриття спадщини. Таке доповнення чіткіше визначить обов’язки спадкоємців й усуне зайві труднощі практичного характеру.

У підрозділі 4.3. “Право на обов’язкову частку у спадщині” аналізується оптимальне поєднання основних засад спадкового права – свободи заповіту і державно-правової охорони інтересів непрацездатних членів сім’ї та родичів.

Наведений законодавцем перелік осіб, які мають право на обов’язкову частку спадщини, є вичерпним і розширеному тлумаченню не підлягає. Від утримання непрацездатних батьків, подружжя, непрацездатних або неповнолітніх дітей спадкодавець за життя не може відмовитися, оскільки за чинним шлюбно-сімейним законодавством на нього може бути покладено обов’язок шляхом аліментування утримувати цю категорію осіб (статті 75, 172, 180 СК України). Утримання ж інших непрацездатних осіб, які не є найближчими родичами, залежить виключно від його доброї волі.

У сучасних умовах значного зростання доходів окремих осіб, суттєвих відмінностей між мінімальною і максимальною пенсією не може не виникнути ситуація, коли реалізація права на обов’язкову частку буде взагалі суперечити меті цього інституту. Тому, згідно ч. ст. ЦК України, суду надано право зменшувати розмір обов’язкової частки, тобто норма про право необхідних спадкоємців на певну, визначену частку спадщини втратила свою імперативність. При розгляді справ цієї категорії слід акцентувати увагу не лише на доброзичливих стосунках між спадкодавцем і спадкоємцем, а й на наявність чи відсутність негідної поведінки з боку спадкоємця. За “добрих стосунків” було б малоймовірно, щоб спадкоємця позбавляли спадщини. Негативне ставлення до спадкоємця може бути зумовлене і неправомірними вимогами спадкодавця – наприклад, укласти шлюб з конкретною особою, обрати ту чи іншу релігію тощо.

Обставини, які можуть бути підставою для зменшення розміру обов’язкової частки, необхідно конкретизувати в законі. Це можуть бути, наприклад, заздалегідь неправдиві судові свідчення проти спадкодавця, звинувачення його у вчиненні злочину, неповідомлення про те, що готується замах на життя спадкодавця, ненадання йому допомоги тощо.

Якщо ж негідна поведінка спадкоємців спонукала заповідача мотивовано усунути їх від спадщини, то майнові інтереси обов’язкових спадкоємців можна захистити і не надаючи їм права на обов’язкову частку спадщини, яка до того ж може значно перевищувати їх соціальні потреби. За таких обставин за рішенням суду обов’язковим спадкоємцям може надаватися аліментування за рахунок спадкового майна на засадах, визначених сімейним законодавством.

Така новела, з одного боку, дозволила б виконати волю спадкодавця, як власника майна, а з іншого – захистила б інтереси тих спадкоємців, яким спадкодавець згідно з чинним законодавством, незалежно від свого бажання і ставлення до них, змушений був надавати допомогу за життя.

У підрозділі 4.4. “Усунення від спадщини“ дається критичний аналіз інституту, так званих, негідних спадкоємців.

Чинне цивільне законодавство України не лише зберегло поділ негідних спадкоємців як на таких, що усуваються від спадкування і за законом, і за заповітом, так і на таких, що позбавляються права спадкувати лише за законом, а й розширило їх суб’єктний склад.

Не можна погодитися з авторами, які пропонують надати суду право відносити до недостойних спадкоємців осіб, які умисно вчинили тяжкі злочини щодо спадкодавця. Суспільна небезпека злочинів, які віднесені законодавцем до категорії тяжких, досить висока, і їх перелік міститься в КК України. Тому і немає потреби надавати суду права оцінювати суспільну небезпеку злочину за конкретних обставин, оскільки з цього буде випливати, що здоров’я потерпілого у кожному конкретному випадку має свою цінність, яку буде визначати суд, порушуючи право громадянина на рівний захист особистих немайнових благ, які охороняються законом.

Законодавець наводить вичерпний перелік обставин, за наявності яких спадкоємець усувається від спадкування. На нашу думку, їх склад необхідно розширити. До негідних спадкоємців треба віднести не лише осіб, які перешкоджали спадкодавцю скласти, змінити чи скасувати заповіт, а й тих, які примушували спадкодавця скласти заповіт, умисно вчинили злочин проти життя, здоров’я, волі і гідності спадкодавця: довели до самогубства, катували спадкодавця, погрожували вбивством, залишили в небезпеці, незаконно позбавляли волі, висунули завідомо неправдиве звинувачення у вчиненні тяжкого злочину та інші подібні. За певних обставин особа, проти якої вчинили злочин, в силу похилого віку, стану здоров’я, моральної травми та інших подібних причин, не завжди має можливість скористатися своїм правом і позбавити негідного спадкоємця спадщини шляхом складання, зміни чи скасування заповіту. В силу ж презумпції негідності спадкоємець, який вчинив злочин, буде усуватися від спадкування.

У підрозділі 4.5. “Охорона і поділ спадкового майна. Спадкові спори” аналізуються характерні категорії судових спорів, пов’язаних із охороною та поділом спадкового майна.

Під охороною спадкового майна розуміють сукупність заходів із забезпечення збереженості майна, мета яких – запобігати псуванню, пошкодженню чи втраті спадкового майна.

Спадщина може бути різнорідною за складом не лише юридично, а й натурально-фактично, що зумовлює вжиття відповідних скоординованих заходів, із вказівкою конкретних осіб, відповідальних за їх здійснення, виокремлення необхідних для цього фінансових та інших ресурсів. Це забезпечить не лише збереженість спадкового майна, а й безпеку оточуючих, усуне можливі конфлікти.

Законодавець відмовився від особливого правового режиму домашнього майна і уникнув спорів про його поділ. Водночас, така новела, на нашу думку, є передчасною і суперечить вітчизняним традиціям за якими діти, що доглядають батьків, успадковують домашнє майно, оскільки у більшості випадків спадщина складається лише з домашнього майна.

Справи, пов’язані із спадкуванням, досить специфічні за своїм характером, оскільки при їх розгляді відсутня найбільш зацікавлена особа – спадкодавець. Окрім визнання заповіту недійсним, найтиповішими спадковими справами є спори: про поділ майна, як правило, між спадкоємцями за законом; про спадкування приватизованого майна або майна, яке приватизувалося; про визнання права власності на частину майна, яке заповідач заповів як своє; про визнання заповіту частково недійсним у зв’язку з тим, що заповідач позбавив спадкоємця обов’язкової частки спадщини; про встановлення юридичних фактів (факту перебування у родинних стосунках із спадкодавцем, факту постійного проживання чи перебування на утриманні спадкодавця); про визнання частково недійсним свідоцтва про право на спадщину і продовження строку на прийняття спадщини; спори між спадкоємцями за різними заповітами та ін.

ВИСНОВКИ

У висновках викладені найважливіші наукові та практичні результати, що були отримані в процесі дослідження, зокрема:–

правові відносини щодо спадкування майна носять міжгалузевий характер і обумовлюють необхідність їх регулювання не лише за допомогою цивільно-правових, а і конституційних норм. Право на спадщину необхідно закріпити в Конституції України;–

спадкування, як соціальне явище, створює об’єктивні передумови для поліпшення добробуту осіб, які є спадкоємцями, їх інтелектуальної діяльності;–

система навчального курсу цивільного права за своєю структурою не може виступати простою копією ЦК України в силу своїх специфічних завдань, тому спадкове право доцільно вивчати після вивчення права власності;–

запропонована концепція принципів спадкового права;–

визначені умови легалізації судом заповітів, укладених із недотриманням встановленої законом нотаріальної форми; –

з’ясована правова природа секретного заповіту, посвідчення якого автор вважає вчиненням такої нотаріальної дії, як приймання документів на зберігання;–

обґрунтована необхідність переглянути чинний порядок укладання умовних заповітів, як такий, що обмежує свободу волевиявлення заповідача;

– доведена необхідність розширення спадкових прав осіб, які перебувають у фактичних шлюбних відносинах;–

запропоновано механізм реалізації спадкових прав спадкоємцями четвертого - шостого ступеня родинних зв’язків; –

обґрунтована необхідність розширення кола спадкоємців, які усуваються від спадкування.

У висновках пропонуються шляхи розв’язання теоретичних проблем, пов’язаних із спадкуванням, а також надається низка пропозицій і рекомендацій щодо вдосконалення цивільного законодавства та практики його застосування нотаріальними та судовими органами.

СПИСОК ПРАЦЬ, ОПУБЛІКОВАНИХ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

Монографії, підручники, брошури, коментарі:

1. Заіка Ю.О. Становлення і розвиток спадкового права в Україні: Монографія. – К.: НАВСУ, 2004. – 288 с. (17, 5 обл. вид. арк.).

2. Заіка Ю.О. Спадкове право в Україні: Становлення і розвиток: Монографія. – 2-е вид. – К.: КНТ, 2007. – 288 с. (20, 54 обл. вид. арк.).

3. Заика Ю.А. Право наследования собственности граждан // Бирюков И.А., Заика Ю.А. Гражданское право в вопросах и ответах: Учеб. пособ. – К.: УАВД, 1992. – С. –93.

4. Заика Ю.А. Наследственное право // Заика Ю.А., Гопанчук В.С., Шамрай В.А. Закон и мы. – К.: Сигнал, 1995. – С. 43–54.

5. Заика Ю.А. Наследственное право // Заика Ю.А., Гопанчук В.С. Юридический справочник на каждый день. – К.: Сигнал, 1997. – С. –100.

6. Заика Ю.А. Гражданское право Украины: Учеб. пособ. – К.: МАУП, 1998. – 152 с.

7. Заіка Ю.О. Спадкове право // Заіка Ю.О., Співак В.М. Право власності. Спадкове право: Навч. посіб. – Рекомендовано МОН України. – К.: Наук. думка, 2000. – С. 72–150.

8. Заіка Ю.О. Спадкове право // Бірюков І.А., Заіка Ю.О., Співак В.М. Цивільне право України: Навч. посіб. – Рекомендовано МОН України. – К.: Наук. думка, 2000. – С. –222.

9. Заіка Ю.О. Договір страхування в діяльності ОВС: Навч. посіб. – К.: НАВСУ, 2000. – 48 с.

10. Заика Ю.А. Гражданское право Украины: Учеб. пособ. – 2-е изд. перераб. и доп. – К.: МАУП, 2000. – 200 с.

11. Заіка Ю.О. Спадкове право // Бірюков І.А., Заіка Ю.О., Підопригора О.О. Цивільне право. Частина перша: Курс лекцій. – К.: НАВСУ, 2001. – С. 122–142.

12. Заіка Ю.О. Права та обов’язки подружжя по утриманню // Сімейне право України: Підручн. / За ред. В.С.Гопанчука. – К.: Істина, 2002. – С. –204.

13. Заика Ю.А. Гражданское право Украины: Учеб. пособ. – 3-е изд. перераб. и доп. – К.: МАУП, 2002. – 200 с.

14. Заіка Ю.О. Спадкування житла // Житлове право України: Навч. посіб. / За ред. В.С.Гопанчука, Ю.О.Заіки – К.: Істина, 2003. – С. –171.

15. Заіка Ю.О. Спадкове право // Цивільне право України. Частина Загальна: Навч. посіб. / За ред. І.А.Бірюкова, Ю.О.Заіки – К.: НАВСУ, 2003. – С. –245.

16. Заіка Ю.О. Спадкове право // Цивільне право України: Навч. посіб. / за ред. І.А.Бірюкова, Ю.О.Заіки – К.: Істина, 2004. – С. –104.

17. Заіка Ю.О. Підстави для відмови у виплаті страхових виплат // Страхове право: Навч. посібн. / За ред. Ю.О.Заіки – Рекомендовано МОН України. – К.: Істина, 2004. – С. – 94.

18. Заіка Ю.О. Спадкове право // Цивільне право України. Навч. посіб.: 2-ге видання, зі змінами / За ред. І.А.Бірюкова, Ю.О.Заіки – Рекомендовано МОН України. – К.: Істина, 2004. – С. –104.

19. Заіка Ю.О. Спадкування за законом //Науково-практичний коментар Цивільного кодексу України: У 2-т. / За відповід. ред. О.В.Дзери (кер. авт. кол.), Н.С. Кузнєцової, В.В. Луця. – К.: Юрінком Інтер, 2005. – Т. II. – С. –1037.

20. Заіка Ю.О. Українське цивільне право: Навч. посіб. – Рекомендовано МОН України. – К.: Істина, 2005. – 312 с.

21. Заіка Ю.О. Спадкування за законом // Цивільний кодекс України. Постатейний коментар у двох частинах. Ч. 2 / Кер. авт. кол. та відп. ред. проф. А.С.Довгерт, проф. Н.С.Кузнєцова. – К.: Юстиніан, 2006. – Ч. 2.– С. –905.

22. Заіка Ю.О. Спадкове право // Цивільне право України. Загальна частина: Підручн. /За ред. І.А.Бірюкова, Ю.О.Заіки – Затверджено МОН України. – К.: КНТ, 2006. – С. 342–378.

23. Заіка Ю.О. Спадкове право України: Навч. посіб. – К.: Істина, 2006. – 216 с.

24. Заіка Ю.О. Спадкування за законом // Науково-практичний коментар Цивільного кодексу України: У 2 т. – 2-е вид., перероб. і доп. / За ред. О.В.Дзери (кер. авт. кол.), Н.С.Кузнєцової, В.В.Луця. – К.: Юрінком Інтер, 2006. – Т. II. – С. –1039.

Статті у наукових фахових виданнях:

1. Заіка Ю.О. Усунення від спадщини за проектом нового Цивільного кодексу України // Науковий вісник Національної академії внутрішніх справ України. – 2000. – № 4. – С. –26.

2. Заіка Ю.О. Спадщина як елемент спадкових правовідносин // Держава і право: Зб. наук. пр. – Юридичні і політичні науки. Випуск 10. – К.: Інститут держави і права ім. В.М.Корецького НАН України. – 2001. – С. –271.

3. Заіка Ю.О. Спадкування домашнього майна // Підприємництво, господарство і право. – 2001. – № 5. – С. –31.

4. Заіка Ю.О. Заповідальна дієздатність як умова дійсності заповіту // Науковий вісник Національної академії внутрішніх справ України. – 2001. – № – С. –62.

5. Заіка Ю.О. Спадкування утриманцями за проектом ЦК України // Держава і право: Зб. наук. пр. – Юридичні і політичні науки. Випуск 11. – К.: Інститут держави і права ім. В.М.Корецького НАН України. – 2001. – С. –250.

6. Заіка Ю.О. Складання заповіту під умовою // Підприємництво, господарство і право. – 2001. – № 7. – С. –42.

7. Заіка Ю.О. Визнання заповіту недійсним: питання судової практики // Держава і право: Зб. наук. пр. – Юридичні і політичні науки. Випуск 12. – К.: Інститут держави і права ім. В.М.Корецького НАН України. – 2001. – С. –296.

8. Заіка Ю.О. Посвідчення “секретного заповіту” // Підприємництво, господарство і право. – 2002. – № 1. – С. –45.

9. Заіка Ю.О. Спадкові права “добросовісного” подружжя в недійсному шлюбі // Підприємництво, господарство і право. – 2002. – № 11. – С. –30.

10. Заіка Ю.О. Реалізація спадкових прав особами, які відбувають покарання в місцях позбавлення волі // Вісник прокуратури. – 2003. – № 3. – С. –66.

11. Заіка Ю.О. Спадкування за законом у новому ЦК України // Підприємництво, господарство і право. – 2003. – № 7. – С. –17.

12. Заіка Ю.О. Пріоритети спадкового законодавства за новим ЦК України // Вісник прокуратури. – 2003. – № 7. – С. –82.

13. Заіка Ю.О. Особливості спадкування окремих видів майна // Підприємництво, господарство і право. – 2003. – № 9. – С. 18–20.

14. Заіка Ю.О. Принципи спадкового права // Держава і право: Зб. наук. пр. – Юридичні і політичні науки. Випуск 22. – К.: Інститут держави і права ім. В.М.Корецького НАН України. – 2003. – С. –257.

15. Заіка Ю.О. Окремі проблеми спадкового права // Науковий вісник Національної академії внутрішніх справ України. – 2003. – № 3. – С. –153.

16. Заіка Ю.О. Форма заповіту як умова його дійсності // Вісник Хмельницького інституту регіонального управління та права. – 2004. – № 1– 2. – С. –76.

17. Заіка Ю.О. Заповіт подружжя // Право України. – 2004. – № 4. – C. –93.

18. Заіка Ю.О. Зміна черговості при спадкуванні за законом за новим Цивільним кодексом України // Підприємництво, господарство і право. – 2004. – № 7. – C. –14.

19. Заіка Ю.О. Здійснення права на спадкування // Підприємництво, господарство і право. – 2004. – № 8. – С. 91–93.

20. Заіка Ю.О. Чи потрібен спадковий договір? // Держава і право: Зб. наук. пр. – Юридичні і політичні науки. Випуск 25. – К.: Інститут держави і права ім. В.М.Корецького НАН України. – 2004. – С. –291.

21. Заіка Ю.О. Необхідні спадкоємці та розмір їх обов’язкової частки за новим цивільним законодавством України // Підприємництво, господарство і право. – 2004. – № 9. – С. –62.

22. Заіка Ю.О. Деякі колізійні питання сучасного цивільного та сімейного права // Вісник Хмельницького інституту регіонального управління та права. – 2004. – № 3. – С. – 59.

23. Заіка Ю.О. Правові наслідки визнання заповіту недійсним // Прокуратура. Людина. Держава. – 2005. – № 9. – С. 90–95.

24. Заіка Ю.О. Проблеми, що виникають при застосуванні спадкового законодавства // Вісник Верховного Суду України. – 2006. – № 3. – С. –35.

25. Заіка Ю.О. Форми заповіту: шляхи вдосконалення // Вісник Академії адвокатури. – 2006. – Вип. 5. – С. –52.

Статті в інших виданнях:

1. Заіка Ю.О. Спадкування за законом в проекті ЦК України // Вісник Академії праці і соціальних відносин Федерації профспілок України. Наук.  практ.  збірник. Спец. випуск до 290-річчя прийняття Конституції Пилипа Орлика. – К. – 2000. – С. –212.

2. Заіка Ю.О. Замах на вбивство як підстава усунення від спадщини. // Вісник Луганського університету МВС України. Спец. випуск. Ч. 2. – Луганськ, 2000. – C. –237.

3. Заіка Ю.О. Захист прав законних спадкоємців //Науковий вісник Дніпропетровського юридичного інституту МВС України. – 2000. – № 2. – С. –100.

4. Заіка Ю.О. Законодавчі проблеми спадкового права // Вісник Хмельницького інституту регіонального управління та права. – 2002. – № 2. – С. 213–216.

5. Заика Ю.А. Составление завещания под “отлагательным условием” // Право: теория и практика. Российская Федерация: Фонд правовых исследований. – 2002. – № 12. – С. 32–35.

6. Заіка Ю.О. Спадкове право в системі юридичної освіти // Науковий вісник Юридичної академії МВС України. – 2002. – № 1. – С.  – 94.

7. Заіка Ю.О. Підстави визнання шлюбу недійсним за Сімейним кодексом України // Юридична Україна – 2003. – № 2. – C. –40.

8. Заика Ю.А. Современное наследственное законодательство государств ближнего зарубежья // Право и жизнь. Республика Молдова. – 2004. – № 11. – С. 37–39.

9. Заика Ю.О. Вопросы унификации наследственного законодательства государств ближнего зарубежья // Актуальные проблемы современной юридической науки и практики. Сб. науч. тр. – Саратов: Изд-во Саратов. ун-та, 2006. – С. 146–150.

Тези наукових доповідей і повідомлень:

1. Заіка Ю.О Право спадкування як засіб реалізації права власності Респ. науч.  практ. конф. “Всеобщая декларация прав человека как международный стандарт правового положения личности в Украине” – Луганск. – РИО ЛИВД МВД Украины. 1999. – С. –235.

2. Заика Ю.А. Наследование домашнего имущества в проекте Гражданского кодекса Украины и Российской Федерации // Матеріали міжнар. наук. конф. “Проблеми права на зламі тисячоліть”. – Дніпропетровськ: Видавництво ІМА-прес, 2001. – С. 4–346.

3. Заіка Ю.О. Свобода заповіту потребує захисту // Матеріали міжвуз. наук.-практ. конф. “Захист прав, свобод і законних інтересів громадян України в процесі правоохоронної діяльності”. – Донецьк: ДІВС, 2001. – С. 92–94.

4. Заіка Ю.О. Реалізація майнових прав засуджених // Тези доповідей наук.-практ. конф. “Теорія і практика застосування чинного кримінального і кримінально-процесуального законодавства у сучасних умовах”.– К.: НАВСУ, 2002. – Ч.1. – С. –104.

5. Заика Ю.А. ”Секретное завещание” в наследственном праве Украины и Российской Федерации // Сб. материалов междунар. научн-практ. конф. “Актуальные проблемы реформирования правовой системы Российской Федерации“.– Белгород: Изд-во Бел. ГУ, 2002. – Ч. II. – С. 56–60.

6. Заіка Ю.О. Права “добросовісного подружжя” в недійсному шлюбі необхідно розширити // Зб. матеріалів наук.- практ. конф. “Нові Цивільний і Кримінальний кодекси – важливий етап кодифікації законодавства України”. – // Івано-Франківськ: Обл. друкарня, 2002. – С. –41.

7. Заика Ю.А. Современное наследственное законодательство государств ближнего зарубежья // Materiaete Conferientei sciintifico-practice internatoinale “Probleme de preventure si combatente a delicventei juvenile” –– Chisinau, 2004. – С. –475.

8. Заіка Ю.О. Проблеми застосування цивільного права в умовах європейської інтеграції / Зб. матеріалів наук. конф. “Формування громадянського суспільства та правової держави в контексті європейської інтеграції”. – К.: КНУВС. – 2006. – Ч.1. – С. –18.

АНОТАЦІЇ

Заіка Ю.О. Становлення і розвиток спадкового права в Україні. – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук за спеціальністю 12.00.03 – цивільне право і цивільний процес; сімейне право; міжнародне приватне право. – Київський національний університет імені Тараса Шевченка. – Київ, 2007.

Дисертація містить комплексний науково-теоретичний аналіз проблем спадкування в сучасних