НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ

Зайцева Зінаїда Іванівна

УДК 316.256:001(477)"18/19" 001

ІНСТИТУЦІОНАЛІЗАЦІЯ УКРАЇНСЬКОЇ НАУКИ

НАПРИКІНЦІ ХІХ – НА ПОЧАТКУ ХХ СТ.

07.00.01 – історія України

А в т о р е ф е р а т

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора історичних наук

Київ – 2007

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана у відділі історії України другої половини ХХ століття Інституту історії України НАН України.

Науковий консультант | доктор історичних наук, професор,

член-кореспондент НАН України

Даниленко Віктор Михайлович,

Інститут історії України НАН України,

завідувач відділу історії України другої

половини ХХ століття.

Офіційні опоненти: | доктор історичних наук, професор

Пиріг Руслан Якович,

Інститут історії України НАН України,

завідувач відділу Української революції

1917–1921 рр.; | доктор історичних наук, професор,

Розовик Дмитро Федорович,

Київський національний

університет імені Тараса Шевченка,

професор кафедри української історії

та етнополітики; | доктор історичних наук, професор,

Шип Надія Андріївна, Державний

університет фінансів та міжнародної торгівлі,

завідувач кафедри суспільних наук

Захист відбудеться "21" грудня 2007 р. о 12.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.235.01 в Інституті історії України НАН України за адресою: 01001, Київ, вул. М.Грушевського, 4.

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Інституту історії України НАН України (01001, Київ, вул. М.Грушевського, 4).

Автореферат розісланий "20" листопада 2007 р.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради,

доктор історичних наук, професор Гуржій О.І.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Наше сьогодення, позначене різнорівневими й суперечливими змінами у державі, су-спільстві, світі, відкрило для українства широкі можливості самопізнання й осми-слення історичного досвіду власної культури у всіх її проявах, й зокрема у такій важливій сфері, якою була й залишається наука. В Україні наука перебуває у складному становищі, її адаптаційні можливості обмежені, діалогова стратегія між нею і владою не набула конструктивного характеру й знаходиться у стані форму-вання. Аналогічна ситуац-ія склалася практично у всіх постсоціалісти-чних державах, однак у кожному конкретному випадку пошук її оптимального роз--в’яз--ку змушує сягати глибоких пластів національної ментальності, враховувати іс-торично набуті особливості організації наукової діяльнос--ті, своєрідність соціокуль-турного спадку, який відрізняє у цьому аспекті Україну від, приміром, Росії, Польщі, Словаччини, Литви чи інших країн. Пошук ефективних засобів вирішення проблем сучасної науки не може вестися поза її історичним виміром. Історично орієнтовані дослідження науки у кожній країні складають її вагомий інтелектуальний і соціальний капітал.

Історичний аналіз феномена української науки межі ХІХ–ХХ ст. є актуаль-ним з кількох позицій. По-перше, здобутки українства в інтелектуальній сфері тієї доби залишаються мало дослідженими й узагальненими, й тому незначною мірою включеними до сучасної парадигми наукового знання, соціальної практики й лек-сикону діючих національних політиків. По-друге, історія української науки в кіль-кох параметрах відрізняється від історії класично структурованої і поступово про-гресуючої у своєму кумулятивному русі науки у країнах Західної Європи. Екстер-нальні та інтернальні аспекти її розвитку ускладнюють можливість застосування традиційних методологічних підходів до її дослідження. По-третє, дослідження теми пов’язане з розкриттям такого складного феномену, яким є національна наука. Сам термін – національна наука був під негласною забороною і практично не вжи-вався у багатонаціональному СРСР, так само як і в імператорській Росії, що пов’язано не лише з політичними реаліями та ідеологічними проектами, а й з існу-ванням розбіжностей етимологічного характеру щодо поняття нація. Традиція його вжитку може коливатися у межах від територіально-державних до соціокультурних і етнічно-ментальних субстанцій і не збігатися з поняттям держави. Наростання глобалізаційних тенденцій у сучасній науці не відкидає її національних форматів, а зумовлює наголошення націо-нальних пріоритетів наукової діяльності. Не випадково до історичних і національних традицій науки своїх країн апелюють державні діячі найвищого рангу, шукаючи мобілізаційних засобів для забезпечення її поступу.

Вивчення процесів інституціоналізації в українській науці має сенс з точки зору перенаголошення акцентів/позицій у дискусії стосовно можливих шляхів по-долання кризи науки в Україні, спровокованої глибинними трансформаційними процесами в економіці, а також інвестиційною непривабливістю науки для україн-ського бізнесу. В урядових колах знаходить підтримку ідея повної відмови від ус-падкованої із часів УРСР організаційної системи науки, ядро якої складали акаде-мічні інститути. Історія становлення української науки свідчить, що шляхи формування українського національного наукового співтовариства організаційно тяжіли до системи, піраміду якої вивершували за традицією великого континентального європейського канону ака-демії наук. Утворення Української академії наук було у центрі наукових аспірацій українства з кінця ХІХ ст.

Концептуальні основи дисертаційного дослідження формувалися на основі ви-окремлення й аналізу методологічного потенціалу трактування проблем історії, методології й соціології науки у працях Дж. Бернала, М.Вебера, Т.Куна, Р.К.Мертона, І.Лакатоса, українських філософів і со-ціологів науки В.Онопрієнка і В.Кізіми. Ре-зуль-тати вивчення методологічних, джерелознавчих та історичних досліджень ста-ли ос-нов-ою для формулювання мети та постановки завдань дисертаційного дослідження.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана у контексті розробки планової теми відділу історії культури українського народу (нині відділ історії України другої половини ХХ ст.) Інституту історії України НАН України „Культура українського народу як чинник національно-дер-жавного розвитку (ХХ ст.)” (№ державної реєстрації 01984000945).

Мета і завдання дослідження. Метою даного дослідження є висвітлення, аналіз і систе-матизація політично-ситуативних, організаційних, інтелекту-аль-но-пізнавальних, персонально-авторських чинників процесу розвитку укра-їн-сь--кої науки кінця ХІХ – початку ХХ ст. з наголошенням у ньому взає-мо-зв’язків та взаємо-залежностей соціокультурного та інституціонально-академічного характеру. Для досягнення по-став-леної мети визначено наступні завдання:

– проаналізувати стан історіографії розвитку української науки, з’ясувати ав-тор-ське та інституційне коло її дослідників, рівень розробки ними окремих ас-пектів теми;

– розширити, класифікувати і систематизувати джерельну базу дос-лі-д-жен-ня, компен-су-ю-чи асиметрію фактологічної інформації щодо екстернальної та інтер--наль-ної сторін науки;

– здійснити компаративний аналіз національно-культурних умов розви-тку української науки, особливостей її структурування у підросійській та підавс-трійській Україні.

– розкрити зміст нового – понад метафізичний формат – сприйняття і трактування можливостей науки ук-раїн-ськими інтелектуалами, їх внеску у розробку пакета пропозицій, спря-мо-ва-них на організаційно-інституціональне оформлення українських наукових досліджень;

– уточнити обставини, мотивацію й напрями зміни статутів НТШ впродовж 1892–1914 рр. як основи інституціональних трансформацій українознавства у на-прямі академізації його науково-дисциплінарного корпусу.

– узагальнити форми прояву іманентних науці функцій у діяльності українсь-ких дослідників, засоби відмежування їх від позанаукових завдань націо-нально-культурного розвитку;

– показати зрушення у тематиці та методології українознавчих досліджень, поступ у вивченні економіко-статистичних, демографічних аспектів життя, мово-знавчої проблематики, формуванні наукових шкіл, напрямів і концепцій;

– дослідити форми організації, напрями та результати видавничої діяльності національних наукових товариств, їх комунікативні зв’язки у науковому світі.

– висвітлити утворення українських кафедр у Львів-сь-ко-му та Чернівецькому університетах, формування осередків українознавства в уні-вер-ситетах Харкова, Києва й Одеси. Дослідити науково-організаційні аспекти бо-ро-ть-би за відкриття українського університету у Львові;

– показати, що історично реалізований перебіг інституціональних процесів в українському науковому співтоваристві не був проектом з наперед визначеним успіхом, а результатом складного протистояння і боротьби різновекторних сил і те-нденцій. Розкрити роль М.Грушевського у розбудові національної науки.

Об’єктом дослідження є українська наука.

Предмет дослідження – процес інституціоналізації української науки кінця ХІХ – початку ХХ ст. як інтелектуального й організаційного руху з властивим йому комплексом науково-дисциплінарних досліджень, статусно-академічних перспек-тив та соціокультурних засад.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють 90-ті рр. ХІХ – початок ХХ ст., коли оформилася кульмінаційна щодо усієї попередньої історії українознавчих досліджень стадія їх розвитку. Визначення нижньої межі зумовлено початком перетворення Товариства ім. Шевченка на наукове та заходами щодо відкриття кафедри історії України у Львівському університеті. Верхня межа хронологічних рамок позначена почат-ком Першої світової війни. Загалом останні 25-30 років передвоєнної історії у своїй сумі – попри календарний розрив – трактуються європейською історіографією як суцільний і однорідний за перебігом політичних і соціокультурних процесів період. ХІХ ст. затягнулося соціокультурному вимірі й отримало назву "довгого століття, кі-нець якому поклала Велика війна.

Територіальні рамки дослідження охоплюють етнічну територію України, що пов’язано власне з конструюванням єдиного українського національного простору оскільки він реально не мав цілісно окресленої конфігурації на політичній карті. Проектне трактування даного питання було лише одним з можливих варіантів політичного розвитку, проте воно не є штучним, оскільки спільний національно-культурний простір завжди був для західних і східних укра-ї-н-ців значимою категорією їх індивідуальної і масової свідомості. Ком-пенсатором відсутності цілісного простору була (поряд з іншими факто-ра-ми) наука, її інституції, розповсюдження наукових видань, формування національного нау-ко-во-го співтовариства. Разом з тим реальний територіально-імперський контекст кінця ХІХ – початку ХХ ст. дозволяє розглядати національну науку як явище з надзвичайно прозо-рими межами, на змісті й напрямах якого позначилися міжнаціональні, над-національні, загальноцивілізаційні процеси.

Методи дослідження. У процесі дослідження були використані методи філософського, загальнонаукового та конкретно-спеціалізованого історичного та міждисциплінарного характеру, елементи інституціональної методології соціа-ль-но-історичного пізнання. Зокрема, діалектичний метод пізнання допоміг встановити процесуально-динамічний аспект української науки як руху з певних позицій і підстав, що досяг конкретних результатів, виявити суперечливу єдність різних національних наукових співтовариств, що знайшло своє продовження в обґрунтуванні однотипності структурно-організаційних перетворень в українській науці. За допомогою даного методу визначені напрями і загальні тенденції розвитку української науки як суспільно-колективного інтелектуально-сцієнтичного за характером руху, перебігу якого сприяла адаптація й спеціалізація – важливі моменти самоствердження у конфліктному соціокультурному середовищі. Завдяки зазначеному методу український науковий рух у інтелектуально-гносеологічній перспективі постає не лише спадково-накопичувальним феноменом, а й історією кон-ку--ренції з елементами ігнорування ученими своїх попередників і опонентів.

Системно-структурний аналіз дав можливість інтегрувати розірвані просторово-часові формати українського наукового руху, здавна існуючі його елементи, форми і ланки з новоствореними. У результаті українська наука постає як цілісність, що зберігає субстанційну єдність попри різну вагу та певну асиметричність її складових. Дослідження української науки під даним кутом зору дозволило констатувати відкритість її як системи не тільки у сенсі незавершеності (відсутність деяких вагомих структур на зразок національних університетів та академій, що вказувало на інституціональну вразливість українського наукового руху), але й для сприйняття новацій та контактів із світовим науковим співтовариством, що посилювало її організаційно-академічні інтенції. Системно-структурний підхід дав можливість поставити питання про рівень внутрішньої інтегрованості української науки, висвітлити її стан і розвиток через призму організаційної ієрархічно впорядкованої системи, якою була тодішня класична західноєвропейська наука.

Структурно-функціональний підхід дозволив окреслити константні зв’язки між організаційною структурою української науки та її пізнавальними й соціальними функціями, встановити характер залежності останніх від рівня сприяння чи гальмування з боку політичних чинників й інститутів, спонукав до ретельного аналізу складових організаційної будови українських наукових товариств. Співвіднесення існуючої на той час структури української науки із загалом властивими науці функціями, з одного боку, а з іншого – з очікуваннями українською суспільністю від даної сфери діяльності, виявило низку її функціональних еквівалентностей із зразками класичних наукових установ, що у свою чергу зумовило нашу увагу до внутрішньо-академічних ситуацій і проблем – видавничої політики у НТШ та УНТ, особливостей прояснення дискусійних аспектів історіографії її висвітлення. Відсутність у системі української науки такої важливої ланки як національний університет зумовила увагу до компенсаторних механізмів підготовки наукових кадрів українознавства.

Порівняльний метод дав змогу конкретизувати на ґрунті українського культурного соціуму варіативні науково-структурні реальності, які не зводяться до абстрактної моделі науки, а складаються з різних систем, що історично розвиваються. Він дав змогу, з одного боку, зіставити будову і діяльність двох наукових національних інституцій – НТШ у Львові та УНТ у Києві і виявити в їх діяльності генетичну спільність завдань та структури, а з іншого – порівняти ці інституції з класичними академічними закладами й дійти висновку, що секції і комісії українських наукових товариств діяли за принципом продукування конкретного наукового результату/продукту. Тобто вони не були дискусійними гуртками політичного або культурологічного характеру, чи аматорськими об’єднаннями автодидактів. Метод зіставлення дав можливість акцентувати основні властивості та риси досліджуваного об’єкта, уможливив усебічну характеристику змісту, цілей, структури, специфічних ознак, потенційної і реальної ролі, яку мала українська наука та її інституції у процесі модернізації української нації.

Метод опису подій, розгортання і перебігу процесів надав рис конкретності та унікальності історичному образу української науки як частини національного універсаму.

Принциповим було використання інституційного підходу до наукового руху, що забезпечило можливість зіставити, з одного боку, соціальний інститут науки загалом, як він мислився і функціонував у досліджуваний період, з українською наукою, як конкретним (частковим) випадком на-уки – з іншого, а також поставити питання про співвідношення української науки і українознавства на той час. Завдяки інституціональній методології розкриті особ-ли--вості взаємодії науки й інших суспільних інститутів, оскільки інституціоналізм втя--гує у коло свого інтересу політичні режими, системи права, освіти, пресу, культуру загалом. Ін-ституціональний підхід дозволив усунути у сприйнятті проблеми української на-ці-о-на-льної науки вузькі межі реґіоналізму, провінціалізму, фрагментарності, про-яс-ни-ти особливості корпоративних відносин усередині наукового спів-то-ва-рис-т-ва загалом і його національного сегменту зокрема. Застосування вказаних методів і під---хо-дів дало змогу реалізувати в розкритті теми принципи об’єктивності та історизму.

Наукова новизна результатів дослідження. У дисертації здійснено комплексний аналіз української науки як складної і у певних ланках не вивершеної організаційної системи, яка поряд з властивими їй пізнавально-інтелектуальними та структуруючими функціями мала низку рис, притаманних громадським рухам.

У межах дисертаційного дослідження одержано результати, сформульовано висновки і положення, що виносяться на захист, наукова новизна яких визначається наступним чином.

Вперше:

– обґрунтована можливість і доцільність дослідження історії української науки кінця ХІХ – початку ХХ ст. у контексті інституціональної методології, яка дозволила розглядати різноманітні організаційні форми, різнорівневі структури і елементи національного наукового етосу у ширшому контексті європейської науки кінця ХІХ – початку ХХ ст.;

– експлікована низка історіографічних стереотипів у висвітленні діяльності НТШ і УНТ, спростовано трактування конфліктів в українських наукових товариствах, як таких що виникали начебто на суто особистісному рівні, наголошений їх діловий зміст і сенс;

– представлено формування інституту української науки як цілісного спеціалізованого комплексу засад, корпоративних норм та інституцій включно з такими елементами і ланками як кафедри, університетські лекційні курси та наукові семінари; акцентована ідея національної академії наук;

– виявлений і проаналізований взаємозв’язок між статутними реформами у НТШ, суспільно-політичними акціями стосовно перетворення його на Академію наук і епізодами піднесення боротьби за відкриття українського національного університету у Львові;

– здійснений відхід від політизації діяльності НТШ й схематичного трактування УНТ як культурологічного утворення, окреслені засоби підтримки інституціонального розмежування науки з позанауковими сферами інтелектуальної національно спрямованої діяльності, зокрема, журналістикою, белетристикою, педагогікою;

– доведено, що іманентною метою українського наукового руху було порушення монополії інонаціональних пізнавальних практик й інтерпретацій у сегменті українознавчої тематики, досягнення предметно-дисциплінарного зсуву у галузі українознавства від регіонального-краєзнавчого до інтегрально-національного формату;

– в контексті поставленого питання про конфігурацію підсумків українського наукового руху кінця ХІХ – початку ХХ ст. сформульовано висновок, що його виразні елементи лінійно-поступового характеру (інституціональні здобутки) у наступну історичну добу зазнали трансформації за циклічно-хвильовим алгоритмом. Розгляд-а-ючи проблему результатів у ширшому хронологічному форматі та беручи до уваги, що певні процеси мали „безпосереднє” інтенсивне продовження і вже у суміжному пері-оді набули організаційно вищого утілення (утворення національних уні-вер-си-те-тів, Української Академії наук у Києві), а деякі були обірвані, можна зробити вис-но-вок про завершення у досліджуваний період одного з первинних циклів інсти-ту-ці-оналізації українських досліджень.

Поглиблено:

– уявлення про спектр джерел дослідження української науки, місцезнаходження маловідомих неопублікованих документів і матеріалів, аналіз і трактування різноманітних за формою і походженням джерел;

– логіку розмежування понять українська наука і українознавство, український науковий рух, які функціонували як доповнюючі, однак не тотожні одне одному, хоча й однопорядкові;

– аналіз науково-галузевої структури секцій і комісій НТШ та УНТ;

– аргументацію на користь академічного характеру українських досліджень і видань, масив яких мав широкий радіус циркуляції, у т. ч. за межами національного поля науки.

Одержали подальший розвиток:

– характеристики особливостей прояву дії політичного чинника, зокрема впливу можливостей й обмежень австрійського і російського парламентаризму, лобіювання національно-культурних програм у державах імперського типу, соціокультурних і політичних ускладнень формування національного наукового співтовариства;

– ідеї про те що нове знання здобувається шляхом розширення і збагачення предметної сфери науки, вибудовується шляхом нових проекцій об’єктів, якими у даному випадку виступають учені, наука, наукове співтовариство;

– дослідження боротьби за український університет у Львові. Акцентовані кадрово-академічні аспекти питання;

– аналіз і оцінка діяльності М.Грушевського і прихильників його моделі функціонування українських наукових інституцій.

Практичне значення одержаних результатів. Висновки дисертаційного дослідження можуть бути використані при підготовці узагальнюючих історичних праць з історії української науки, культурології, соціології науки та наукознавства, розробці спецкурсів з історії України, історії європейської та української науки і культури, для визначення раціональних форм і методів організації наукової роботи у вищих навчальних закладах, науково-дисциплінарного тренінгу студентів та аспірантів, для пошуку засобів фінансування наукових досліджень та обґрунтування мотивів їх отримання.

Апробація результатів дисертації. Результати дисертаційного дослідження доповідалися на національних і міжнародних наукових конгресах, конференціях та семінарах: УІІІ Всеукраїнська наукова кон-фе-рен-ція „Історичне краєзнавство і культура” (Київ – Харків, 1997); „Проблеми трансформації в гуманітарній, соціально-економічній та науково-освітній сферах” (Тернопіль, 1997); „Етнонаціональний розвиток в Україні та стан укра-їн-ської етнічності в діаспорі: сутність, реалії, конфлікти, проблеми та прогнози на порозі ХХІ століття” (Київ – Чернівці, 1997); „Українська пері-о-ди-ка: історія і сучасність” (Львів, 1997); „Четверта Академія пам’яті про-фесора Володимира Антоновича” (Київ, 1998); „Перша світова вій-на та історичні долі народів Центральної та Східної Європи” (Чернівці, 1998); ІV Міжнародний Конгрес МАУ (Одеса, 1999); „Духовність та злагода в українському суспільстві на перехресті тисячоліть” (Київ, 1999); „Актуальні проблеми розвитку української державності (Історія і су-час-ність” (Коломия, 2000); „Українська історична наука на порозі ХХІ століття” (Чернівці, 2000); ІV Буковинська Міжнародна історико-краєзнавча конференція, присвячена 125-річчю заснування Чернівецького на-ціонального університету імені Юрія Федьковича (Чернівці, 2000); „Мирон Кордуба – вчений, педагог, громадянин. До 125-річчя від дня народження” (Львів, 2001); „Соціальна історія в Україні та в Ні-меччині у 20 столітті” (Київ, 2002); V Міжнародний Конгрес МАУ (Чернівці, 2002); V Буковинська Між-народна історико-краєзнавча конференція, присвячена 130-річчю заснування Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича (Чернівці, 2005); ІІІ Міжнародний Конгрес українських істориків „Українська іс-то--рична наука на шляху творчого поступу” (Луцьк, 2006); ІІІ Між-народна наукова конференція „Вікно в європейську науку”, присвячена 140-річчю від дня народження Раймунда Фрідріха Кайндля (Чернівці, 2006); „Політична, громадська та наукова діяльність М.Грушевського (до 140-річчя від дня народження М.Грушевського)” (Київ, 2006); „Михайло Грушев-ський: стан і перспективи дослідження творчої спадщини та діяльності. Ювілейна наукова конференція до 140-річчя від дня народження Михайла Грушев-ського” (Київ, 2006).

Наукові положення і висновки апробовані автором у викладанні курсів „Іс-то-рія України”, „Історія сучасного світу”, „Історія світової і української культури”, на тео-ретичному семінарі кафедри політичної історії Київського національного еко-номічного університету імені Вадима Гетьмана.

Структура дисертації. Специфіка проблем, що стали об’єктом дисертаційного дослідження, мета і завдання роботи зумовили її структуру. Робота складається зі вступу, шести розділів, поділених на підрозділи, висновків, додатків та списку використаних джерел. Текст дисертації становить 392 сторінки, додатки – 15 сторінок (8 назв), список використаних джерел – 63 сторінки (717 найменувань).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

Перший розділ "Методологія, історіографія та джерела" присвячений аналізу концептуально-методологічних, історіографічних та джерелознавчих аспектів дослідження української науки в історичній динаміці кінця ХІХ – початку ХХ ст.

У першому підрозділі "Концептуально-методологічні проблеми дослідження", спираючись на класичні положення суспільствознавчої науки, в яких інституціоналізація науки, розуміється як динамічний процес, пов’язаний з куль-турою та модифікацією культурно-іс-торичного розвитку, національного менталітету загалом, аналізуються принципи становлення нової парадигми дослідження розвитку української науки в кінці ХІХ – на початку ХХ ст.

Осмислення методологічних основ дослідження здійснювалося в певних напрямках. Насамперед, з’ясовані різні дисциплінарні підходи до вивчення науки, визначені параметри національної науки, проаналізовано концептуальний зміст поняття інтелігенції та його значення для з’ясування націоформуючих процесів і осягнення модернізаційних зрушень, особ-ливо у Центрально-Східній Європі. При цьому ми виходили з потреби розмежування інтелектуалів від ширших кіл інтелі-генції (М.Вебер, Е.Сміт), що забезпечило дослідження процесу організаційної кристалізації української науки та національного наукового співтовариства.

Як основна методологічна парадигма дослідження був визначений інституціональний підхід (Г.Спенсер, М.Вебер, Е.Дюркгейм, Т.Веблен та ін.). Він сприяє по-доланню звичної дискретності і фрагментарності сприй-няття та висвіт-лення українсь-кого наукового руху, реальною підставою яких були державно-політичні умови інститу-ціонального схо-д-ження української науки. Зазначений підхід дозволяє по-перше, якщо не цілком вийти за вузькі межі реґіона-ль-но-го висві-тлення науко-вого руху, то принаймні, у порівняльному режимі розгля-нути його пе-ребіг в основ-них національно-культурних центрах; по-друге, відійти у його зобра-женні від ак-центування труднощів українського наукового руху; по-третє, шляхом окреслення діяльності інституцій українсь-кої науки (НТШ, УНТ, укра-їнсь-ких кафедр) збагатити загальні уявлення про розви-ток науки у Львові та Києві, Росії та Австро-Угорщині, уточнити її дисциплінарні аспекти, тобто збагатити картину на наднаціональному рівні; по-четверте, піднятися над персональною компо-нен-тою українського наукового рух; по-п’яте, вивести висвітлення становлення української науки із штучного вакууму і тлумачити у контексті низки інших інститутів (державних, національних, інонаціональних).

Визначення методологічних аспектів дослідження потребувало уточнення змісту таких понять, як українознавс-тво, українська наука, український науко-вий рух. Одночасне використання у да-ному дослідженні термінів українознавс-тво та українська наука зумовлено тим, що укра-їн-ська наука започаткову-ва-лася українознав-чими дослідженнями, проте з утворенням НТШ і УНТ вона не обме-жу-валася ними. Циркуляція понять українська наука й україно-знав-ство регулю-ється актуальним історичним контекстом. Аналіз змісту категорії український вчений здійснено в контексті з’ясування співвідношення таких складових як національна та корпоративна ідентичність науковців кінця ХІХ – початку ХХ ст.

Обґрунтовано, що термін український науковий рух вдало відображає динамізм і результативність опози-ційного інтелектуа-ль-ного (наукового) руху, що мав на меті змінити конфігурацію соціальних позицій як у контексті науково-дисциплінарного так й соціокультурного простору.

У другому підрозділі "Історіографія розвитку української науки кінця ХІХ – початку ХХ ст." встановлено, що історіографія досліджуваної проблеми не відзначається великою кількістю праць. Віддаючи належне ви-с-нов-кам і узагальненням існуючих історичних досліджень з окремих аспектів теми, слід за-уважити, що їх автори не формулювали й не досліджували проблему укра-їнської науки як цілісного явища національної історії кінця ХІХ – початку ХХ ст.

Концептуально-науковому мо-дусу історіографії досліджуваної проблеми пе-ре-дували дві вагомі категорії публі-кацій – інформаційно-популяризаторського та публіцистичного характеру (О.Барвінсь-кий, І.Франко, М.Грушевський, М.Павлик, С.Петлюра, К.Студинський, В.Гнатюк, М.Павлик, І.Кревецький, І.Крип’якевич, В.Ку--бі-йо-ви-ч, В.Мудрий). Публіцистика за-про-гра-му-вала певну однобокість майбу-тньої історіографії. Йдеться, по-перше, про надмірне наголо-шен-ня тру-днощів роз-витку української науки, дискримі-наційного характеру фі-нансування НТШ порів-няно з польськими науко-вими інсти-туціями, нарі-кання на утиски російської цен-зури, тобто акцентування негативу; по-друге, публіцистика, розгля-даючи українсь-кий науковий рух як вик-люч-но опозиційний, над-мір-но автономізу-вала і збід-нювала його дійсну кар-ти-ну; по-третє, трактування діяльності наукових товариств як україно-знавчих уста-нов звужувало уяву про науково-дисци-плінарний аспект їх діяльності, гіперболізувало їх просві-тя-н-ські функції.

Перші спроби узагальнити українсь-кий науковий рух на науково-кон-цеп-ту-а-льному рівні і представити його у сув’язі різних інституцій, наукових шкіл і течій, видатних імен належать М.Грушевському. Грушевский М. Развитие украинских изучений в ХІХ в. и раскрытие в них основных вопро-сов украиноведения // Украинский народ в его прошлом и настоящем. – Спб.: Гранат, 1914. – Т. 1. – С. 1–37. Передр.укр. мовою: Український історик. – 1989. – Ч. 4 – С. 60- 68; 1990. – Ч. 1- 4 – С. 28 – 44. У 1920-х – на початку 30-х рр., аналі-зуючи акаде-мічну ідею на теренах України, вчений сягав думкою глибини віків, з’ясо-ву-вав спадкові зв’язки в українській науці, узалежнював постання національ-ної Ака-демії наук у Києві з діяльністю НТШ та УНТ, підкреслював внесок окремих учених. Грушевський М. Три академії // Київські збірники історії й археології, побуту й мистецтва. – К., 1930. – С. 2 – 14; Його ж. Ювілей Львівських "Записок" і постуляту Української Академії Наук // Україна. – 1930.– Кн. 40.– С. 3 – 8; Його ж. Велике діло. До двадцятиліття заснування Українського наукового товариства у Києві // Україна. – 1929. – Кн. 32. – С. 3 – 9; Його ж “Малороссийские песни” Максимовича і століття української наукової праці // Україна. – 1927. – Кн. 6 (25). – С. 1–13 ; Його ж. З соціально-національних концепцій Антоновича // Україна. – 1928.– Кн. 5 (30). – С. 3–16; Його ж. Апостолові праці (В десятиліття смерті Франка) // Україна. – 1926.– Кн. 6 (20). – С. 3–20; Його ж. В двадцять п’яті роковини смерті Ол.М. Лазаревського. Кілька слів про його наукову спадщину та її дослідження // Україна. – 1927. – Кн. 4 (23). – С. 3–17. Концептуальне значення цих праць у тому, що вони окреслювали історичну тяглість академічної ідеї у національній науці.

У результаті співпраці ВУАН з НТШ з’явилася низка видавничих про-е-к-тів та добре документованих досліджень з історії української науки.Студинський К. Матеріали до життєпису Федора Вовка. Листування Ф.Вовка з Ол.Барвінським (в рр. 1891 і 1900 – 1903 // Записки НТШ. – 1929. – Т. 150. – С. 405 – 427; Возняк М. Ол. Кониський і перші томи "Записок" (З додатком його листів до Митр. Дикарєва // Записки НТШ. – Там само. – С. 339–390; Возняк М. До історії місії М.Драгоманова // Україна. – 1929.– Кн. 32. – С. 48–72.; Возняк М. Доповнення М.П.Драгоманова до його "Австро-руських споми-нів" у відповідь рецензентові "Діла" // Україна. – 1926.– Кн.2–3 (17).– С. 76–89; Возняк М. Із зносин М.П.Драгоманова з Галичиною // Україна. – 1926. – Кн. 5 (19). – С. 137–155.

Окрему групу складають праці оглядового характеру, що з’явилися з науково-педагогічних потреб упровадження національної моделі вищої освіти та підготовки наукових кадрів у час національно-демо-кра-тичної революції та у еміграційному середовищі. Грушевський О. Стежки і шляхи української науки // ЛНВ. – 1918. – Т. 70. – С. 126–133; Грушевський О. Українське наукове товариство у Києві та Історична секція при Всеукраїнській Академії наук в рр. 1914 – 1923 // Україна. – 1924. – Кн. 4. – С. 180–188; Гермайзе О.Праця Київського Українського наукового товариства на тлі наукового життя Наддніпрянської України // Україна. – 1929. – Кн. 32. – С. 31–37; Дорошенко Д. Огляд української історіографії. – К.: Українознавство, 1996. – 255 с. З виходом праці Д.Дорошенка, відбу-ла-ся прелімінація центрів дослідження історії укра-їн-ської науки. Поруч із дав-но існуючим галицьким центром, хоча й ослабленим у 20-30 рр., формуються, за рахунок роздвоєння українського нау-кового простору на підрадянський та діаспор-ний, нові наукові центри, зокрема, у Празі та Варшаві.

В УРСР з середини 1930-х рр., в умовах знищення націо-на-ль-ної школи істориків і тематичного зведення предмету історичної на-уки до вивчення "реврухів", на дослідження націо-на-льної науки, еволюції її орга-ні-за-ційних форм було накладання вето.

Систематичне опрацювання різних аспектів ін-ституціоналі-зації української науки рубежу ХІХ–ХХ ст. пов’язане, по-перше, з за-снуванням жур-налу Український історик (1963 р.) і створенням Українського істо-ричного то-варис-тва (1965 р.), по-дру-ге, – із відновленням у 1989 р. діяльності НТШ у Львові На сторінках Україн-сь-кого історика опубліковані важливі для вивчення даної теми студії, присвячені НТШ, УНТ, українським ученим. Автором більшості з них, як і низки моно-графій, присвячених діяльності М.Грушевського у НТШ, є редактор і теперішній голова УІТ Л.Винар. Йому також належить пріоритет уведення у науковий обіг та обґрунтування терміна грушевськознавство. Винар Л. Вступ до грушевськознавства: думки з приводу п’ятдесятих роко-вин смерти Михайла Грушевського // Михайло Грушевський: Історик і будівничий нації (Статті і матеріали). – К., 1995. – С. 152 – 165; Його ж. Грушевськознавство: Генеза й історичний розвиток. – К; Л.; Па-риж; Нью-Йорк; Торонто, 1998. – 216 с.; Його ж. Думки про грушевськознавство (генеза, структура, завдання) // Михайло Грушевський і львівська історична школа. Мат. конф. Львів, 24 – 25 жовтня 1994 р. – Нью-Йорк; Л., 1995. – С. 8 – 17; Винар Л. Михайло Грушевський і Наукове Товариство ім. Тараса Шевче-нка, 1892 – 1930. – Мюнхен, 1970. – 111 с.; Його ж. .Михайло Грушевський і Наукове товариство ім. Шевченка. 1892 – 1934. – Нью-Йорк; Дрогобич; Л.: УІТ, 2006. – 384 с. Започаткування відкритого діалогу з діаспорою, перевидання праць її істори-ків, безперечно, мало позитивні історіографічні наслідки. Од-нак, з’ясувалося, що більшості україномовних праць істориків з діаспори влас-тива обмеженість ін-струментарію досліджень, методологі-чних та теоретичних під-ходів, так само як і публікації частини "місцевих" грушевськознавців є недосконалими. Смолій В. Вступаючи у ХХІ століття: деякі теоретично-методологічні аспе-кти історичних досліджень в Україні // ІІ Міжнародний науковий кон-грес українських істориків "Українська історична наука на сучасному етапі розвитку". Кам’янець-Подільський, 17–18 вересня 2003 р. – Кам’янець По-дільський. – 2005. – С. 29; Смолій В.А. М.С. Грушевський і деякі питання історіографічного про-цесу в Україні кінця ХІХ – початку ХХ ст. // Архівознавство. Археологія. Джерелознавство: Міжвідомчий наук. зб.: Студії на пошану Р.Пирога. – К., 2001. – Вип. 4. – С. 101 Сучасні історики від-дають пе-ревагу вивченню нау-кової спадщини Грушевсь-кого-історика, його мето--до-логії, але найбільше його полі-тичній діяль-нос-ті. Гру-шев-сь-кий як ор-га-нізатор науки дослі-джений мало і фрагмен-тарно, за виключенням висвітлення його організаторської роботи в археографіч-ній галузі (І.Гирич, М.Капраль, С.Кіржаєв).

Обговорення 1988 р. Президією АН України, а згодом в академічному Цент-рі досліджень науково-технічного потенціалу та історії науки проблеми реа-білітації українських учених і точнішого висвітлення історії Української ака-демії наук мало своїм наслідком кілька видавничих проектів та вихід низки праць, при-свячених УНТ Щербань Т.О. До історії діяльності Українського наукового товариства (1907–1921) // Архіви України. – 1991.– № 5. – С. 34–38; Щербань Т. Технічна та природнича секції в Українському науковому товаристві // Студії з поля історії української науки та техніки: Праці НТШ. – Л., 2000. – Т. 4. – С. 198 – 209; Щербань Т.О. Фундатори Українського наукового товариства. – К., 1992 – 48 с.; Онопрієнко В.І., Щербань Т.О. Доля науки в Україні (кінець ХІХ ст. – 30-ті роки ХХ ст.) // Український історичний журнал. – 1993. – № 4-6. – С. 3–14; Щербань Т.О. Історичні дослідження в Українському науковому товаристві (1907–1921) // Там само. – 1995.– № 1.– С. 23–33; Онопрієнко В., Реєнт О., Щербань Т. Українське наукове товариство. 1907–1921 роки. – К., 1998. – 243 с., фундаторам Української академії наук, втіленню ідеї наці-о-нальної академії наук Вороненко В.В., Кістерська Л.Д., Матвєєва Л.В., Усенко І.Б. Микола Проко-пович Василенко. – К., 1991. – 267 с.; Члени-засновники Національної академії наук України. Зб. нарисів / Відп. ред. В.А.Смолій. – К., 1998. – 375 с.. Значним внеском у з’ясування інституціональних процесів в українській науці є публікації В.І.Онопрієнка, О.П.Реєнта, Т.О.Щербань. Виникненню і розвитку першої національної асоціації учених у Києві при-свячена монографія названих авторів Українське наукове това-рис-тво. 1907–1921 роки, наукова цінність якої полягає у тому, що у ній подана цілісна істо-рія УНТ. Змістовні аналітичні судження історіографічного плану містя-ть-ся у монографії. П.Соханя, В.Ульновського, С. Кіржаєва М.С.Гру-шев-сь-кий і Аcademia. Ідея, зма-гання, діяльність, в якій систематизована і проаналізована науко-ва і науково-популярна література станом на першу половину 1990-х рр., окреслені традиційно апробовані напрями і сюжети, виявлені спірні мо-ме-нти, оцінки і узагальнення, фактологічна обмеженість деяких публікацій. Сохань П.С., Ульяновський В.І., Кіржаєв С.М. М.С.Грушевський і Аcademia. Ідея, змагання, діяльність. – К., 1993. – 319 с.

Важливі положення та висновки для з’ясування загальних і специфічних аспектів інституціоналізації української науки, ролі у них інтелігенції містять монографії М.Алексієвця і В.Савенка, В.Качмара, Р.Кучера, Г.Касьянова, Н.Шип, Д.Розовика, О.Рубльова, І.ЧорноволаШип. Н.А. Интеллигенция на Украине (ХІХ в.): Ист.-социол. очерк. – К., 1991. – 172 с.; Кучер Р.В. Наукове товариство ім. Т. Шевченка. Два ювілеї. – К., 1992. – 112 с.; Касьянов Г.В. Українська інтелігенція на рубежі ХІХ – ХХ століть. Соціально-політичний портрет. – К., 1993. –; Алексієвець М.М., Савенко В.В. Роль Наукового товариства ім. Т.Ше-вче-нка в українському відродженні. – Тернопіль: Літопис, 1999. – 188 с.; Качмар В. За український університет у Львові. Ідея національної вищої школи у суспільно-політичному житті галицьких українців (кінець ХІХ – початок ХХ ст.). – Л.: ЛДУ ім. І.Франка, 1999. – 118 с. Розовик Д.Ф. Українське культурне відродження в роки національно-демо-кратичної революції (1917–1920). – К.: ВПЦ "Київський університет", 2002. – 311 с.; Чорновол І. Польсько-українська угода 1890 – 1894 рр. – Л.: Львівська ака-демія мистецтв, 2000. – 247 с.; Рубльов О. Західноукраїнська інтелігенція у загальнонаціональних полі-тичних та культурних процесах (1914–1939). – К., 2004. – 648 с. та видання біографічного плану. Даниленко В., Добржанський О. Академік Степан Смаль-Стоцький: Життя і діяльність, 1859–1938. – К.; Чернівці, 1996. – 232 с.; Верстюк В.Ф., Пиріг Р.Я. М.С. Грушевський: Коротка хроніка життя та діяльності. – К., 1996. – 144 с.; Шаповал Ю., Верба І. Михайло Грушевський. – К., 2005. – 352 с.; Пиріг Р.Я. Життя Михайла Грушевського: останнє десятиліття (1924 – 1934). – К., 1993. – 199 с. З дослідників університетських зару-біж-них українознавчих центрів треба назвати П.Р.Маґочі, Ф.Сисина, Пахолківа, Т.Приймака, С.Плохія. Маґочий П. Р. Університетські кафедри україністики в Європі та Північ-ній Америці // Науковий вісник Чернівецького університету. – Вип. 6-7. Іс-торія: Зб. наук. праць. – Чернівці: ЧДУ, 1996. – С. 266 – 274.; Маґочий П.Р. Національні культури і університетські катедри. Інавгура-ційна лекція, 22-го жовтня 1980 року. – Торонто, 1980. – 23 с.; Pacholkiv S. Emanzipation durch Bildung Entwicklung und gesellschaftliche Rolle der ukraнnischen Intelligenz im habsburgischen Galizien (1890 – 1914). – Wien, 2002. – 351 S.; Plokhy S. Unmaking Imperial Russia: Mikhailo Hrushevsky and the writing of Ukrainian History. – Toronto Buffalo, London, 2005. – 614 p.

Отже, як об’єкт до-слідження українська наука повернена до кола історіографічної практики шляхом студіювання історії НТШ, УНТ, біо-графічних та науково-галузевих публікацій. Як цілісна й самостійна зазначена про-блема не формулювалася й не вивчалася.

У третьому підрозділі "Джерельна база дослідження" відзначаються особливості джерельної бази вивчення історії науки, які пов’язані з тим, що ін-сти-тут науки належить до текстових організацій, у яких по-ряд із функціо-нально-регулюючими документами поважне місце займають етапно під-сум-кові резуль-тати дискурсивного характеру – наукові публікації, рецензії, хро--нікально-бі-б-ліо-графічні огляди.

Предметом особливого студіювання були документи і матеріали НТШ пері-о-ду 1892–1914 рр., які збе-рігаються у відділі рукописів ЛНБ ім. В.Стефаника (про-токоли Філологічної секції НТШ), у ма-теріалах фонду НТШ (№ 309 ЦДІАУ у м. Львові) – проекти статутів НТШ, його різні редакції та остаточні ва-рі-а-нти, списки членів, оригінали протоколів загальних зборів, ділова кореспон-ден-ція. Звернення до фонду редакції ЛНВ (Ф.401.) уможливило ознайомлення з руко-пис-ними оригіналами статей, заміток, низки рецензій, зокрема на праці істори-ків Н.Молчановського, М.Довнар-Запольського, М.Сумцова, О.Гру-шевсь-ко-го, І.Кре-вець-кого, М.Кордуби.

Вагомим джерельним масивом до грушевськознавства стали матеріали, що зберігається у Ф.1235 Центрального державного історичного архіву України у м. Києві, у якому зосереджені документи, пов’язані з діяльністю М.Грушевського у НТШ й УНТ. За кількістю одиниць зберігання листи займають більше ѕ усього об-сягу фонду.

У Державному архіві Одеської області (фонд 45) була вивчена сукупність докумен-тів, сформована ще у канцелярії університету у двох архівних папках під назвами „Служба А.С.Грушевского” і „Дело о приват-доценте А.С.Грушевском и лекциях”. Важливі відомості і факти до уточнення діяльності одеської інтелігенції міс-тять осо-бові фонди членів НТШ лікаря І.Липи (№ 164) і професорів російської істо-рії універ-ситету О.Маркевича (№ 150) й І.Линниченка (№ 153), редак-то-ра Одесского вестника П.А.Зеленого (№ 162),.

Важливим джерелом для висвітлення національних аспектів університетського питання є матеріали Державного архіву Чернівецької області. Автором залучена до аналізу інформація щодо україн-сь-ких аспектів університетського життя, яка міститься у низці справ фонду Крайового управ--лін-ня