Ададуров Вадим Валентинович

УДК 94:327(44:470)“18”+477.000Наполеон

“Наполеоніда” на сході Європи: уявлення, проекти
та діяльність уряду франції щодо південно-західних окраїн російської імперії на початку XIX століття

Спеціальність: 07.00.02 – Всесвітня історія

Автореферат
дисертації на здобуття наукового ступеня
доктора історичних наук

Львів – 2008

Дисертацією є рукопис.

Дисертацію виконано на кафедрі світової історії нового і новітнього часу Українського Католицького університету (м. Львів).

Науковий консультант: доктор історичних наук, професор
Грицак Ярослав Йосипович,
Український Католицький університет,
професор кафедри світової історії нового і новітнього часу.

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор
Дьомін Олег Борисович,
Одеський національний університет імені І. І. Мечникова,
професор кафедри нової та новітньої історії;

доктор історичних наук, професор
Кріль Михайло Михайлович,
Львівський національний університет імені Івана Франка,
професор кафедри історії слов’янських країн, завідувач;

доктор історичних наук, доцент
Потрашков Сергій Васильович,
Харківська державна академія культури,
професор кафедри історії України та музеєзнавства.

Захист відбудеться “29” січня 2008 р. о 15 годині на засіданні

спеціалізованої вченої ради Д. 35.222.01 в Інституті українознавства імені І. Крип’якевича НАН України та Інституті народознавства НАН України (79026 м. Львів, вул. Козельницька, 4).

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Інституту українознавства імені І. Крип’якевича НАН України (79026 м. Львів, вул. Козельницька, 4).

Автореферат розісланий “28” грудня 2007 р.

Вчений секретар
спеціалізований вченої ради
кандидат історичних наук Середа О.В.

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми дослідження. 1807 р., внаслідок санкціонованого Тільзитським миром розширення “Великої імперії” Наполеона I на схід від Вісли, політичні впливи Франції торкнулися окраїн найбільшої за територією та населенням держави континенту, якою була Російська імперія. Подальше просування французького імператора до головної мети його життя – світового панування – опинилося у безпосередній залежності від його спроможності здолати Росію, яка в очах західних політиків була специфічною цивілізацією і, за окресленням Ф. Броделя, виступала щодо Заходу як самодостатній “світ-економіка” Бродель Ф. Материальная цивилизация, экономика и капитализм, XV–XVIII вв. / Пер. с фр. – Москва, 1991. –Т. 3. – С. 467–468.. Війни Наполеона проти Росії стали чи не першою спробою практичного застосування до східноєвропейського регіону популяризованого у творах західних просвітників дискурсу орієнталізму Див.: Wolff L. Inventing Eastern Europe. The Map of Civilization on the Mind of the Enlightenment. – Stanford (Calif.), 1994. – P. 8, 362., який, згідно з класичним визначенням Е. В. Саїда, був “різновидом західної проекції на Схід та західної волі владарювати над ним” Саїд Е. В. Орієнталізм / Пер. з англ. – Київ, 2001. – С. 128.. Відповідно до властивого свідомості мешканців Заходу орієнталістського ставлення до східних окраїн Європи, оповіді політичних радників французького імператора висвітлювали війни 1806–1807 і 1812 рр. як природний прояв конфлікту між, з одного боку, “цивілізованою Європою”, на чолі об’єднаних сил якої стояв імператор французів Montgaillard, comte de. Seconde guerre de Pologne ou Considйration sur la paix publique du continent et sur l’indйpendance maritime de l’Europe. – Paris, 1812. – P. 6., та, з іншого, – “варварською Росією”, “яка, так само як і Туреччина, попри розташування своєї столиці та декотрих з-поміж своїх провінцій, є, з огляду на стільки інших показників, швидше азійською імперією, ніж європейською державою” Archives du Ministиre des affaires йtrangиres (далі – AMAE), sйrie “Correspondance politique” (далі – CP), sous-sйrie “Pologne”, vol. 324, f. 3 [Premier mйmoire sur la Pologne, par M. Parandier].. На початку воєнної кампанії 1812 р. сам Наполеон “відкрито заявив, що невблаганною долею Росію приречено до знищення і саме йому судилося здійснити це призначення, а відтак він вважатиме московитів варварами, ворогами європейської цивілізації, яких слід відкинути у пустелі Азії” Service historique de l’armйe de la terre (далі – SHAT), Archives militaires (далі – AM), sйrie “Mйmoires et renseignements” (далі – MR), sous-sйrie “M 1”, carton 676, f. 1 [Manuscrit trouvй dans les papiers de M. le marйchal Augereau, duc de Castillone]. .

У своїх мемуарах французький імператор згадував, що у разі перемоги над Росією він мав намір створити “європейську асоціацію, засновану за одними принципами і таку, що діяла б за одними засадами”. Згідно з його планами, вся Європа мала стати єдиною, “немов населеною одним народом, щоб кожен мандрівник, пересікаючи її, повсюди опинявся б неначе у спільній вітчизні” Las-Casиs, comte de. Mйmorial de Sainte-Hйlиne, ou Journal oщ se trouve consignй, jour par jour, ce qu’a dit et fait Napolйon durant dix-huit mois. – Paris, 1823. – T. 5. – P. 400.. Вказівкою стосовно того, що у цьому “спільному домі” напевно знайшлося б місце для народів, які мешкали на західних окраїнах Російської імперії, є той факт, що напередодні війни 1812 р. французький полководець наблизив до себе діячів (Ю.-Б. Маре, Е.-П. Біньйон, М. Сокольницький), які обстоювали думку про розширення “Великої імперії” у східному напрямку. Попри те, що проекти політичних радників Наполеона щодо “вестернізації” Східної Європи не було реалізовано, сам історичний факт їхнього існування став ідейною наснагою для прихильників незалежності її народів від Росії.

Дискусії щодо вступу до НАТО та Євросоюзу, які тривають на пострадянському просторі, у тому числі в Україні, у черговий раз підживили інтерес до подій початку XIX ст. Важливість дослідження ставлення наполеонівської Франції до земель, які нині належать до складу України, визначається сучасними євроінтеграційними прагненнями нашої держави та зростанням інтересу до її ключової геополітичної ролі з боку Заходу у контексті його стосунків із Росією. Протистояння Заходу і Росії, яке мало місце в добу Наполеона, є показовим історичним прикладом політичної важливості українських земель для західного світу в його прагненні зменшити роль Росії у міжнародних відносинах.

Об’єктом дослідження стали Наполеон і ті діячі з його оточення, які або визначали політику Франції щодо Росії, або ж опосередковано, за допомогою своїх оповідей про цю країну, впливали на формування й реалізацію згаданого політичного курсу. Предметом дослідження стало ставлення французьких державних діячів до Росії, що його розглянуто на конкретному прикладі південно-західної частини цієї імперії. Згадані території сприймалася мешканцями Заходу як специфічний, істотно відмінний від історичного ядра імперії (“Московії”, згідно з їхньою термінологією), пояс окраїнних володінь Росії.

Вибір застосованої історичної термінології – “південно-західні окраїни” або “південно-західне пограниччя Російської імперії” – обумовлений змістом документальних джерел, що їх було укладено інформаторами уряду Наполеона. Щоправда, у згаданих документах неодноразово вживається термін “Україна”, однак його геополітичний зміст є істотно відмінним від значення загальноприйнятих у сучасній історіографії понять “українське питання” й “українські землі під владою Росії”. Тож читачі згаданих текстів – Наполеон і члени його кабінету – мали можливість сформувати більш-менш чітку уяву стосовно внутрішньої багатоманітності південно-західної частини Російської імперії. У складі цієї частини вони розрізняли чотири великі регіони, кожен з яких сприймався ними як автономна щодо трьох інших регіонів, а відтак – як до певної міри гомогенна за своїми географічними, історичними, культурними ознаками територіальна спільнота. Йдеться про Волинь, Поділля й так звану “польську Україну”, які у своїй сукупності ототожнювалися з територією Південно-Західного краю, розташованого на правобережжі Дніпра (1); так звану “російську Україну”, яка значною мірою відповідала території Малоросійського генерал-губернаторства на лівобережжі Дніпра (2); Новоросійський і Таврійський краї у Північному Причорномор’ї (3); так званий “Козацький край” у степах Приазовя (4).

Досліджувані історичні персонажі пересувалися по велетенській “політичній шахівниці”, яка простягнулася від Парижа й Марселя до Санкт-Петербурга й Москви та створювала географічні рамки їхньої діяльності.

Хронологічні рамки дослідження окреслюють період історії Європи між приходом до влади Наполеона Бонапарта (листопад 1799 р.), який став помітною віхою у активізації східноєвропейської політики Франції, та відступом решток “Великої армії” цього полководця з території Росії наприкінці 1812 р.

Мета дослідження полягає у відтворенні та поясненні ставлення французької політичної еліти доби Наполеона до південно-західних окраїн Російської імперії. Згадана мета визначила головні завдання дослідження: –

реконструювати процес формування і охарактеризувати зміст уявлень, які обумовили особливості ставлення офіційних чинників Франції до об’єктів її зовнішньополітичної активності;–

проаналізувати проекти економічної та воєнної експансії, які розглядали французькі урядовці, з’ясувавши при цьому ступінь взаємозв’язку згаданих проектів з передуючими їм уявленнями та наступними практичними діями;–

оцінити перебіг та баланс спроб французького економічного проникнення на південні ринки Російської імперії;–

висвітлити діяльність розвідки Наполеона у південно-західному пограниччі Росії;–

з’ясувати через призму діяльності французького командування логіку воєнних операцій, які здійснював на Волині з серпня по жовтень 1812 р. сьомий корпус “Великої Армії”.

Теоретико-методологічні засади дослідження. Для того, щоб виконати перелічені завдання, в дослідженні застосовано пояснювальну модель, засновану на констатації факту, що “не існує соціальної практики, ані структури, які б не були витворені уявленнями, суперечливими і конфліктуючими, за допомогою яких індивіди і групи надають зміст світові, що їх оточує” Chartier R. Au bord de la falaise: L’histoire entre certitudes et inquiйtude. – Paris, 1998. – P. 72.. Колективні та формовані в їхніх рамках індивідуальні уявлення становлять немов підоснову буття людини, яке метафорично уподібнено до піраміди. Тільки на основі уявлень (перший, базовий і найбільш схований від стороннього ока, ярус згаданої піраміди) постають плани (її другий ярус, який служить сполученням між фундаментом і вершиною) та дії (третій, поверхневий, а відтак чи не найдоступніший для дослідження, ярус) акторів суспільного процесу.

Згадана модель історичного дослідження обумовила його структуру. Дисертація складається з трьох взаємопов’язаних частин, в яких послідовно відтворено уявлення, проекти та діяльність уряду Франції щодо південно-західних окраїн Росії.

Наукова новизна дослідження визначається концептуальною постановкою проблеми, у вирішенні якої поєдналися наступні чинники:

інноваційна методологія реконструкції колективних уявлень, яка полягає у аналізі змісту їхніх джерел (статистичних описів, меморандумів, топографічних карт тощо), із одночасним врахуванням як впливу на вміщену в них інформацію першоджерел її отримання (наприклад, праць науковців), так і ментальності та світогляду її споживачів, з наступним синтезом інформації відповідно значущих для свідомості досліджуваних осіб класифікаційних рубрик. Завдяки цій методології з’ясовано: проекти та дії Наполеона і його оточення визначалися невідповідними дійсності уявленнями, що їх ці діячі сформували про Росію на основі неточної і фрагментарної інформації, яка опинилася в їхньому розпорядженні;

сучасні методи історичного дослідження – мікро-, психо-, лінгво- аналізи. Згадані методи використано під час дослідження особистісних мотивацій діяльності Наполеона та Ш.-М. Талейрана;

нова гіпотеза ставлення наполеонівської Франції до Східної Європи. Це ставлення розглянуто як багаторівневе історичне явище, яке поєднало в собі економічне, політичне та воєнне зацікавлення західної цивілізації у розширенні свого впливу на схід від Ельби та Дунаю.

поглиблена характеристика намірів і дій уряду Наполеона щодо південно-західних губерній Російської імперії, що її було здійснено на основі критичного переосмислення опублікованих джерел й історичних досліджень, а також впроваджених автором у науковий обіг архівних документів – французьких топографічних карт і статистичних описів Росії, меморандумів Роландра, Л. Потера, Т. Морського, М. Сокольницького, листування Наполеона, Ш.-М. Талейрана, Ю.-Б. Маре, Е.-П. Біньйона, Д. Прадта, Л.-Ґ. Отто, К. В. Меттерніха, К. Шварценберга та інших діячів.

Теоретичне значення дослідження полягає у тому, що в ньому на конкретному історичному прикладі ставлення уряду наполеонівської Франції до південно-західної частини Російської імперії було підтверджено слушність головних положень концепції орієнталізму Е. В. Саїда і Л. Вульфа. Особистим внеском автора у згадану концепцію є доведення на значному джерельному матеріалі того факту, що ставлення урядовців Наполеона до Східної Європи загалом й Росії зокрема неможливо редукувати до стереотипів уяви цих представників західної цивілізації, оскільки це ставлення зазнавало могутнього інформаційного впливу з боку автохтонних мешканців регіону, насамперед поляків, які, таким чином, були важливими співучасниками процесу “винайдення” Східної Європи в уяві мешканців Заходу.

Практичне значення дослідження зумовлено можливістю використання його змісту у спеціалізованих студіях над добою Наполеона, а також у створенні праць узагальнюючого характеру з історії Франції та країн Східної Європи. Висновки дисертації стануть у нагоді при написанні відповідних параграфів шкільних і університетських посібників. Окремі джерела дисертаційного дослідження були залучені автором до підготовки у рамках історичної програми в Українському Католицькому університеті лекційного курсу “Нова історія країн Західної Європи та Північної Америки” та спецкурсу, присвяченого вивченню палеографії франкомовних документів доби Наполеона.

Апробацію головних положень дослідження здійснено під час роботи Другої міжнародної наукової конференції “Бородіно і наполеонівські війни. Битви. Поля герцю. Меморіали” (Можайськ, 2007); Третьої та Шостої міжнародних науково-практичних конференцій “Львів. Місто – суспільство – культура” (Львів, 1999, 2002); міжнародної науково-практичної конференції “Поляки на півдні України та в Криму” (Одеса, 2007); Другого всеукраїнського науково-практичного семінару “Нова історіографічна культура та український ґранд-нарратив” (Київ, 2007); міжнародного науково-практичного семінару Гуманістичної школи при Осередку студій над античною традицією у Центрально-Східній Європі при Варшавському університеті (Варшава, 2006); науково-практичного семінару Інституту історичних досліджень Львівського національного університету імені Івана Франка (Львів, 2005).

Обсяг дослідження, що складається зі вступу, трьох частин (п’ятнадцяти розділів), висновків, додатків (6-ти архівних документів французькою мовою, які перекладено українською), переліку використаних джерел і літератури (охоплює 351 позицію), іменного та географічного покажчиків, анотацій англійською, російською, французькою мовами, становить 560 друкованих сторінок (478 сторінок основного тексту, 40 сторінок додатків, 22 сторінок переліку використаних джерел і літератури, 15 сторінок покажчиків, 5 сторінок анотацій).

Основний зміст дисертації

У вступі обґрунтовано вибір теми й застосованої для її розкриття експлікативної моделі, визначено об’єкт і предмет дослідження, його мету і завдання, окреслено географічні та хронологічні рамки, охарактеризовано використані методологічний інструментарій і наукову термінологію, розкрито наукову новизну, теоретичне та практичне значення, історіографічні передумови та джерельну базу дослідження. Докладніший огляд використаних джерел й історичної літератури подано у вступних розділах до кожної з трьох частин дослідження, з огляду на те, що згадані частини відрізняються як своїми завданнями, так і способами їхнього вирішення. Натомість у авторефераті подається загальна характеристика джерел та історіографічної бази дослідження.

Питання про місце південно-західних володінь Російської імперії у зовнішній політиці наполеонівської Франції стало предметом історіографічних дискусій принаймні від того часу, як на початку XX ст. відомі польські дослідники Ш. Ашкеназі та М. Гандельсман спробували обґрунтувати тезу про особливий, сентиментальний характер ставлення одного з найвизначніших діячів світової історії, яким був Наполеон, до польської нації. Назвавши свої головні праці “Наполеон і Польща”, згадані дослідники намагалися привернути увагу світової громадської до проблеми державного існування своєї батьківщини, відтак спричинились до творення патріотичного міфу Handelsman M. Napolйon et la Pologne 1806–1807, d’aprиs les documents des Archives Nationales et des Archives du Ministиre des affaires йtrangиres. Paris, 1909; Ejusd. Napoleon a Polska. Warszawa, 1915; Aszkenazy S. Napoleon a Polska. Warszawa; Krakуw, 1918–1919. – T. 1-3.. Згідно з цим міфом, Наполеон і окремі діячі з його оточення продовжували трактувати загарбані Росією, Пруссією й Австрією землі колишньої Речі Посполитої як однозначно польські, відтак намагалися відбудувати могутню Польщу в межах від Балтики до Чорного моря, від Ельби до Дніпра. Саме під цим кутом зору висвітлювали ставлення Наполеона до Волині, Поділля й Правобережної України такі польські історики, як М. Сокольницький, Ю. Вілльом, Т. Кротоська, М. Кукєль, Е. Кіпа, Є. Сковронек Sokolnicki. Generaі Michaі Sokolnicki 1760–1815. – Krakуw; Warszawa, 1912; Willaume J. Amilkar Kosiсski 1769–1823. Poznaс, 1930; Ejusd. Misja polityczna Morskiego w r. 1812 // Kwartalnik Historyczny. Lwуw, 1933. – № 1. – S. 31-72; Krotoska T. Stosunek Talleyrand’a do sprawy polskiej w dobie I Cesarstwa i Kongresu Wiedeсskiego. Krakуw, 1935; Kukiel M. Wojna 1812 roku. – Krakуw, 1937. – T. 1-2; KipaOpinie francuskie o PolsceEjusd. Geneza ksiкstwa Warszawskiego. Studia i szkice historyczne. Wrocіaw; Warszawa,1962. S. 89-103; Skowronek J. Z magnackiego gniazda do napoleoсskiego wywiadu: Alexander Sapieha. Warszawa, 1992. .

Після Першої світової війни схемою популяризації національного минулого, яку було опрацьовано польськими наполеонознавцями, успішно скористалися представники історіографій молодих східноєвропейських націй. Вони доводили, що зацікавлення Наполеона Східною Європою не було лише пропольським, а толерувало культурний, етнічний, релігійний плюралізм цього регіону, більше того – ґрунтувалося на усвідомленні доцільності надання прибалтійським народам, татарам, українцям державного буття. Відтак з’явилися праці, які називалися “Наполеон і Литва” DundulisNapolйon et la Lituanie en 1812. Paris, 1940., “Наполеон і Україна” Bortchak E. Napolйon et lUkraine // Revue des Etudes Napolйoniennes. – Paris, 1922. – T. 2. – P. 24-40; Борщак І. Наполеон і Україна. З невідомих документів із тогочасними ілюстраціями. – Львів, 1937.. Вивчення останньої зі згаданих проблем започаткував відомий популяризатор України на Заході І. Борщак. Дослідивши матеріали з французьких архівів і бібліотек, І. Борщак довів, що заселені українцями землі становили певний інтерес для Франції у контексті її прагнення послабити Росію. До найважливіших наукових заслуг І. Борщака належить оприлюднення розшуканого ним меморандуму, автор якого пропонував Наполеонові створити на лівобережжі Дніпра “ланцюг” залежних від Польщі та Франції військових князівств, до числа яких входили також Чернігівське та Полтавське, а також козацько-татарська держава, яку автор меморандуму улесливо пропонував назвати “Наполеонідою”. Втім, заслуг Борщака-дослідника не слід перебільшувати, бо, нехтуючи головними принципами археографічної роботи, він не цитував і не публікував документи цілком, мовою ориґіналу, з наступним перекладом і коментарями. Зіставлення цитованих цим дослідником документів з оригінальними текстами з французьких архівів показує безпідставність його тверджень не лише про авторство меморандуму, в якому йшлося про “Наполеоніду” (ним був не француз А.-М. д’Отрів, а поляк М. Сокольницький), але також тези про належне ознайомлення французького уряду з етнічною ситуацією на південно-західних окраїнах Російської імперії.

Недоступність для українських істориків західних архівів спонукала їх довіряти інформації І. Борщака. Його цитували як безперечного авторитета радянські Абаліхін Б. С. Український народ у Вітчизняній війні 1812 р. – Київ, 1962; Буцик А. К., Стрельський В. І. Великий патріотичний подвиг. (Участь українського народу у Вітчизняній війні 1812 р.). – Київ, 1962; Котов В. Н. Загарбницькі плани Наполеона I відносно України та їх крах у 1812 році // Вісник Київського університету. Серія “Історія і право”. – Київ, 1965. – Вип. 7. – С. 75-88., еміграційні Косик В. Франція та Україна. Становлення української дипломатії (березень 1917 – лютий 1918) / Пер. з фр. – Львів, 2004; Жуковський А. Україна і Франція. Історичний нарис // Україна і Франція: Нарис багатовікової історії відносин / За ред. А. Жуковського, А. Зленка, В. Манжоли. – Львів, 2001. – С. 9-35. та сучасні вітчизняні дослідники Гончар Б., Захарчук О. Наполеон і Україна // Діалог. Україна – Франція. Історія. Економіка. Політика. – Київ, 2002. – С. 73-79; Іваненко О. Політичні та економічні передумови співробітництва Франції і України в культурній сфері (кінець XVIII – початок XIX ст.). // Вісник Академії праці і соціальних відносин Федерації профспілок України. – Київ, 2003. – Вип. 4. – С. 84-90; Її ж. Українське козацтво в працях французьких авторів на межі XVIII–XIX ст. // Міжнародні зв’язки України: наукові пошуки та знахідки. – Київ, 2002. – Вип. 11. – С. 254-262; Шах Т. Україна у планах Наполеона // Мандрівець. – Тернопіль, 2006. – № 5. – С. 70-73., звичайно вносячи при цьому в картину ставлення наполеонівської Франції до південно-західних окраїн Російської імперії власні акценти, які визначались ідеологічною орієнтацією того чи іншого автора Див.: Потрашков С. В. Отечественная война 1812 года в украинской историографии (1917–1991 гг.) // Бородино и наполеоновские войны. Битвы. Поля сражений. Мемориалы. Бородино, 2003. С. 235-243.. Не перевірили наведену у працях І. Борщака джерельну базу й французькі автори Р. Тіссеран, Ж. Бенуа-Мешен, А. Мансю Tisserand R. La vie dun peuple lUkraine. – Paris, 1933; Benoоt-MйchinL’Ukraine des origines а Staline. Paris, 1941; Mansuy A. Jйrфme Napolйon et la Pologne en 1812. Paris, 1931.. Значно обґрунтованішими в оцінці ставлення Наполеона до Східної Європи є твори знаних французьких наполеонознавців – А. Т’єра, Е. Дріо, Л. Мадлена, Ж. Тюлара Thiers A. Histoire du Consulat et de l’Empire faisant suite а l’Histoire de la Rйvolution Franзaise. – Paris, 1856. – T. 13-14; Driault E. La Politique orientale de Napolйon. Sebastiani et Gardanne (1806–1808). Paris, 1904; Madelin L. Histoire du Consulat et de l’Empire. 2iиme йd. Paris, 1948. T. 12; Tulard J. Napolйon, ou le mythe du Sauveur. Nouvelle йdition. Paris, 1993., а також дослідника історії Правобережжя Д. Бовуа Beauvois D. Trуjk№t ukraiсski. Szlachta, carat i lud na Woіyniu, Podoliu i Kijowszczyџnie. 1793–1914. – Lublin, 2005. .

На відміну від польської, української та французької, для російської історіографії характерна теза про відсутність в Наполеона вагомого зацікавлення південно-західними окраїнами Російської імперії. Щоправда, цю тезу намагався підважити після свого переїзду з Києва у Волгоград Б. Абаліхін Абалихин Б. С. О стратегическом плане Наполеона на осень 1812 года // Вопросы истории. Москва, 1985. № 2. – С. 64-79; Его же. Отечественная война 1812 года на Юго-Западе России. Волгоград, 1987; Абалихин Б. С., Дунаевский В. А. 1812 год на перекрестках мнений советских историков 1917–1987. Москва, 1990; Его же. 1812 год: Актуальные проблемы истории. Сборник статей. Элиста, 2000. , однак його аргументи не були сприйняті в російському історіографічному середовищі Безотосный В. М. Разведка и планы сторон в 1812 году. – Москва, 2005; Земцов В. Н. “Великая армия” Наполеона в Бородинском сражении. Автореферат диссертации на соискание ученой степени д. и. н. – Екатеринбург, 2002; Попов А. И. “Великая армия” в России: Погоня за миражом. – Самара, 2002..

Через це особливу увагу в дисертації приділено аналізові першоджерел. Головною джерельною базою дослідження стали 394 документи, які розшукано в Архіві Міністерства закордонних справ (Archives du Ministиre des affaires йtrangиres), Національному Архіві (Archives Nationales) й Архіві Історичної служби сухопутної армії Франції (Service historique de larmйe de la terre); Придворному (Hof- Haus- und Staats-Archiv) та Військовому (Kriegsarchiv) архівах Австрії; Головному Архіві давніх актів (Archiwum Gіуwne Akt Dawnych) у Варшаві; Відділі рукописів Бібліотеки Чарториських (Biblioteka Czartoryskich) у Кракові; Відділі рукописів Львівської наукової бібліотеки імені Василя Стефаника НАН України та Центральному державному історичному архіві України у Львові. Авторами згаданих документів були монархи, міністри і посли, військові і політичні діячі, архівісти і картографи Франції та інших країн.

Важливими джерелами дослідження стали публіцистичні й історичні праці, що їх створили на замовлення уряду Франції Ш.-Л. Лезюр, Ж.- Ґ. де Монґаяр, Роландр, а також наукові твори А.-Ф. Бюшінга, Вольтера, Ф. Гемпеля, Й. Г. Ґеоргі, Д. Кастера, П.-Ш. Левека, Н.-Ґ. Леклерка, К.-К. Рюльєра, Г. Шторха, якими користувалися французькі політичні та військові діячі й, особливо, урядові аналітики, укладаючи 1812 р. “Статистичні описи” Росії. Непересічне значення для дослідника мають видані у різний час збірки документів, передусім багатотомна епістолярна спадщина імператора французів Correspondance de Napolйon Ier, publiйe par ordre de Napolйon III. – Paris, 1863–1868. – T. 14, 21-24., його військових і дипломатів Отечественная война 1812 года. Издание Военно-ученого Архива Главного штаба / Под ред. В. И. Харкевича. – Санкт-Петербург, 1903. – Отдел 2: Бумаги, отбитые у неприятеля. – Т. 1; Lettres inйdites de Talleyrand а Napolйon 1800–1809 / Publication par P. Bertrand. – Paris, 1889; P[uibusque, vicomte de]. Lettres sur la guerre de Russie en 1812. – Paris, 1816; Campagne de Russie (1812) / Publication par G. Fabry. – Paris, 1902. – T. ; Campagne de Russie. Premiиre partie: prйliminaires de la campagne de Russie, ses causes, sa prйparation, organisation de l’armйe du 1er janvier 1810 au 31 janvier 1812 / Publication par L. Margueron. – Paris; Limoges, 1897. – T. 2-3; 1812. La guerre de Russie. Notes et documents / Publication par A. Chuquet. – Paris, 1912–1919. – T. 1-3; Instrukcje i depesze rezydentуw francuskich w Warszawie 1807–1813 / Wydaі M. Handelsman. – Krakуw, 1914. – T. 1-2; etc., спогади осіб, які брали участь у реалізації східноєвропейської політики Франції (самого Наполеона, а також Е.-П. Біньйона, А.-О. Коленкура, Д. Прадта, Ж. Раппа, Ш.-М. Талейрана, А.-Ж. Фена).

Першу частину дослідження – “Уявлення” – присвячено реконструкції образу південно-західних окраїн Російської імперії в уяві урядовців Наполеона.

Згідно з визначенням французького мислителя Ж.-П. Сартра, “образ – це певний спосіб, яким об’єкт постає у свідомості, так би мовити, це – певний спосіб, яким свідомість уявляє собі об’єкт” Сартр Ж.-П. Воображаемое. Феноменологическая психология воображения / Пер. с фр. – Санкт-Петербург, 2001. – С. 57.. Реконструкція генерованих у рамках певних культур і суспільних груп креацій образу “іншого”, як от уявлень про чужі регіони та спільноти, вимагає від дослідника охоплення сукупності інформації, що була доступною згаданим культурам і групам, а також докладного аналізу тих численних джерел, на основі яких згадані уявлення формувалися. У випадку реконструкції уявлень уряду Наполеона про об’єкти його зовнішньополітичної діяльності цей методологічний підхід вимагає дослідження оповідей, авторами яких були аналітики Генерального штабу та Міністерства закордонних справ, дипломатичні та військові агенти, тубільні мешканці, які симпатизували Франції. Ці документи мали, переважно, характер державної таємниці та були доступні вузькому колу осіб, які, в силу специфіки своїх службових функцій, мусили бути якнайповніше поінформовані стосовно зовнішньополітичного становища Франції та держав її “Великої імперії”. У ситуації, коли із більшістю оповідей, які стали джерелами уявлень Наполеона щодо тієї чи іншої територіальної спільноти, попередньо ознайомлювалися міністр закордонних справ і державний секретар, ми можемо стверджувати, що це вузьке коло осіб, які користувалися довірою французького імператора й, як видно з листування останнього, практично щодня, а іноді й щогодини обмінювалися з ним та між собою інформацією різного роду, безумовно мало однотипне з імператором інформаційне наснаження, а відтак – подібне за способом і психологічною тональністю сприйняття відображених у цій інформації явищ. Якщо ж узяти до уваги подібний світогляд, політичні переконання, заняття та зацікавлення цього кола осіб, ми можемо із ще більшою впевненістю говорити про тотожність образів нових об’єктів, які було створено уявою його учасників. Тому в дослідженні не ставилася мета відтворення індивідуальних уявлень кожного з-поміж перелічених високопосадовців, а лише змодельовано низку образів, які відповідали загальному обсягові та змістові інформації, що була доступною малій соціальній групі, яка становила політичне оточення Наполеона.

Структура джерел цієї інформації дозволяє зробити висновок, що Наполеон і члени його уряду класифікували вміщені в них дані стосовно таких незмінно значущих для уяви кожного чужоземця, який прагне дізнатися про небачені краї, критеріїв як географічне становище, природні особливості й ресурси, чисельність та заняття населення, стратифікація та політичні уподобання суспільності, особливості духовної культури (етнічної приналежності, віровизнання, мови, побуту, історії) тубільних мешканців. Відтак, для відтворення уявлень французьких урядовців початку XIX ст. щодо Російської імперії загалом або якоїсь її частини зокрема, у дослідника немає іншого шляху, ніж відтворити когнітивні дії Наполеона, спочатку проаналізувавши у власній свідомості зміст джерел інформаційного наснаження імператора та його кабінету, а згодом – синтезувавши цю інформацію в уявні образи згідно вищезазначених тематичних рубрик. Попри те, що наша свідомість не є точною копією свідомості досліджуваних історичних персонажів, а ми самі існуємо в умовах іншого соціокультурного середовища, обраний метод психологічної реконструкції за аналогією спроможний дати достатньо адекватну відповідь на питання про те, яким чином уявляли Росію загалом та її південно-західні окраїни зокрема французькі урядовці двісті років тому. Це є можливим завдяки тому, що у процесі дослідження використовуємо ті самі оповіді (за винятком тих, які було втрачено внаслідок причин об’єктивного характеру), що наснажували уяву цих уже давно не існуючих у площині реальності осіб. Враховуючи також ту обставину, що будь-яке історичне дослідження є відтворенням думок людей минулого у свідомості сучасного дослідника Коллингвуд Р. Дж. Идея истории. Автобиография / Пер. с англ. – Москва, 1980. – С. 205., бачимо сенс дослідження насамперед у тому, щоб уявити собі “світ, який ми втратили” (за окресленням англійського історика П. Ласлетта Ласлетт П. История и общественные науки / Пер. с англ. // Философия и методы истории. – Благовещенск, 2000. – С. 204.) не з висоти “нашої дзвінниці”, а з точки зору характеризованих нами історичних персонажів, для чого спробували поглянути на землі Східної Європи відстороненим і, часто, зневажливим поглядом цих чужоземців.

Що стосується способу впливу згаданої інформації на уяву, то воліємо дотримуватися погляду, що для людини “читати – це означає вірити” Шартье Р. Культурные истоки Французской революции / Пер. с фр. – Москва, 2001. – С. 93., тобто не лише репродукувати у свідомості зміст джерела, але й активно “привласнювати” та трансформувати уявою дані, які містяться у ньому. Втім, у результаті дослідження діяльності людського мозку сучасними нейробіологами та психологами було з’ясовано, що когнітивні процеси не є настільки оптимізовані, щоб створювати об’єктивні образи світу, відтак створення образів уявою завжди пов’язане з певним відхиленням від реальності, виходом поза її межі, таким чином, що в людській уяві химерно переплітаються елементи дійсності та вигадки. Як підкреслив сучасний німецький нейробіолог В. Зінгер, уява людини щодо об’єктів реального світу є “підкріпленим фактами винайденням об’єкту у нашій суб’єктивній свідомості” Цит. за: Шенк Ф. Б. Ментальные карты: конструирование географического пространства в Европе от эпохи Просвещения до наших дней / Пер. с нем. // http://www.nlo.magazine.ru/philosoph/inostr/inostr31.html . Для витлумачення закономірностей і особливостей уявлень історичних персонажів щодо віддалених у просторі об’єктів найбільш прийнятною гіпотезою видається концепція “ментальної карти” (mental map). У когнітивній психології цим поняттям окреслюють “створене людиною зображення частини оточуючого простору”, яке “відображує світ таким чином, яким його собі уявляє людина, відтак це зображення може бути невірним або спотвореним”. Суб’єктивність уяви у ментальній картографії має наслідком те, що “ментальні карти [...] можуть різнитися в залежності від того, під яким кутом зору людина дивиться на світ” Там само. . Невідповідність дійсності відображеного у “ментальній карті” образу чужих земель залежить не лишень від поінформованості її носіїв про регіон, який вони уявляли, але й соціокультурних традицій його сприйняття, а також попереднього життєвого досвіду цих осіб.

Зваживши на всі ці обмеження різного, але незмінно значущого характеру, маємо підставу стверджувати: уявлення щодо Росії, які відобразилися у документах французького уряду, були значною мірою “речами в собі”, істотно відмінними від дійсності. Певні документальні свідчення вказують на те, що організатори походу 1812 р. були свідомі гіпотетичного характеру частини своїх знань стосовно цієї імперії. Пропонуючи увазі уряду дві добірки (перша складалася з тридцяти, а друга – з п’ятнадцяти документів) меморандумів різного часу з Архіву Міністерства закордонних справ Франції, його директор А.-М. д’Отрів вважав своїм обов’язком зрезюмувати першу з них наступною нотаткою: “Я змушений визнати, що всі ці документи видаються мені такими, що містять старі, неповні та непевні інформації про країну, яку насправді надзвичайно важко описати, зважаючи на її велетенський розмір, пів-варварський і пів-контрольований стан і, особливо, зміни, що їх вона зазнає під час свого послідовного і [водночас] малореґулярного просування до поступу цивілізації” АМАE, MDD, sous-sйrie “Russie”, vol. 26, f. 86-87 [rapport de M. le comte d’Hauterive а S. A. M. le duc de Bassano en date du 25 dйcembre 1811].. У супровідній записці до другої добірки документів директор архіву підкріпив своє попереднє судження зауваженням, що “в нас немає нічого певного про Росію”, оскільки “рукописи подають нам про цей важливий об’єкт лишень хиткі та непевні ґіпотези” Ibid., f. 101 [rapport de M. le comte d’Hauterive а S. A. M. le duc de Bassano en date du 1er janvier 1812]..

Невід’ємною складовою згаданого образу Росії стали уявлення щодо південно-західної частини цієї імперії. Урядові Франції вдалося згромадити певну кількість інформації стосовно кожного з-поміж чотирьох її уявних регіонів, але ці матеріали різнилися як за обсягом, так і за достовірністю наведених у них даних. Найдокладніше у згаданих документах було охарактеризовано ситуацію Південно-Західного краю. Причини такої відносної “інформаційної насиченості” полягали у лімітрофному розташуванні згаданого краю щодо Варшавського герцогства, яке з 1807 р. відігравало роль форпосту імперії Наполеона на сході, а відтак у можливості розшуку інформації за допомогою родинних та маєткових зв’язків, які існували між польською шляхтою підфранцузької та підросійської частин колишньої Речі Посполитої. Урядові Наполеона не залишалося іншого виходу, ніж довіряти цій інформації, оскільки, внаслідок географічної та політичної відізольованості Росії, мовного бар’єру, мешканцям Західної Європи взагалі та французам зокрема було нелегко проникнути навіть на околиці цього майже самодостатнього і загалом важкозрозумілого для їхньої уяви “світу”. Про ступінь впливу оповідей діячів польського патріотичного руху, які популяризували ідею відбудови Польської держави у межах від Балтики до Чорного моря та Дніпра, на уявлення урядовців Наполеона щодо Волині, Поділля й правобережної Наддніпрянщини можемо судити, порівнюючи згадані нарративи з тією інформацією, яку навели урядові аналітики А.-М. д’Отрів, П. Парандьє, Ж.-Г. де Монгаяр та Л.-Н. Леклерк. Таке порівняння показує, що не лишень зміст, але й ідейна тональність оповідей згаданих осіб різнилися від інформації діячів польського патріотичного руху хіба що незначними деталями. У першу чергу ця закономірність стосувалася запозиченого французькими експертами з польської політичної думки уявлення, що три історичні провінції колишньої Речі Посполитої – Волинь, Поділля та, власне кажучи, Україна як подніпровська “окраїна” цієї держави Показовим є визначення поняття “Україна” одним з аналітиків французького Генерального штабу, який писав, що “це слово окреслює прикордонний край, тому що Росія колись межувала тут з Польщею” (SHAT, AM, MR, M 1, carton 1487/5, f. 1 [Les gouvernements de Tchernigov et de Poltava]). , становили до поділів певну географічну, політичну та культурну спільність – “південні провінції Польщі” [les provinces mйridionales de la Pologne].

В оповідях, які заадресували французьким урядовцям польські діячі між 1806 та 1812 рр., переважала тенденція зображати Волинь, Поділля й, особливо, “польську Україну” як велетенську житницю, спроможну прогодувати не лише військо Наполеона, але й в перспективі – Західну Європу. Польські інформатори французького уряду також мали свідомість, що ці краї могли зацікавити Наполеона насамперед як джерело поповнення його армії, тому оповідали про їхнє населення у тому світлі, в якому уява імператора вже була готовою привласнити їхній образ. Аналіз джерел, на основі яких формувалися уявлення французьких урядовців стосовно Волині, Поділля та “польської України”, виявив, що ці землі мусили сприйматися як царина, де суспільні відносини значно сильніше, ніж в інших частинах колишньої Речі Посполитої, визначалися домінацією шляхти і, особливо, її маєтного прошарку – магнатів, котрі стереотипно зображувались в згаданих джерелах як політичні прихильники Франції. На основі цієї суперечної дійсному становищу речей інформації ґрунтувалися уявлення про можливість підбурення у Південно-Західному краї масового повстання супроти Росії. Владу польської шляхти над багатомільйонними селянськими масами інформатори уряду Наполеона вважали головною передумовою створення прихильної до Франції збройної сили. При цьому доцільно замовчувалася глибина соціальних суперечностей. Вони