Київський національний університет імені Тараса Шевченка

Бедзір Наталія Прокопівна

УДК 821. 161.1 + 7.038. 6]: 82. 091

Російська постмодерністська проза

в східно- та західнослов’янському літературному контексті

10. 01.02 – російська література

10.01.05 – порівняльне літературознавство

Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора філологічних наук

Київ – 2008

Дисертацією є рукопис.

Роботу виконано на кафедрі історії російської літератури Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Науковий консультант –

доктор філологічних наук, професор

Мережинська Ганна Юріївна,

завідувач кафедри історії російської літератури

Київського національного університету імені ТарасаШевченка

Офіційні опоненти –

доктор філологічних наук

Сиваченко Галина Миколаївна,

головний науковий співробітник відділу компаративістики

Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України;

доктор філологічних наук, професор

Силантьєва Валентина Іванівна,

завідувач кафедри зарубіжної літератури

Одеського національного університету ім. І.І. Мечникова;

доктор філологічних наук, доцент

Кочетова Світлана Олександрівна,

завідувач кафедри теорії літератури

та історії української літератури

Горлівського державного педагогічного інституту іноземних мов

Захист відбудеться 19 червня 2008 року о 10 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.39 із захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня доктора філологічних наук при Київському національному університеті імені Тараса Шевченка, 01017, м. Київ, бульвар Шевченка 14, конференц-зал.

З дисертацією можна ознайомитись у Науковій бібліотеці імені М. Максимовача Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою: 01017, Київ, вул. Володимирська, 58.

Автореферат розіслано 16 травня 2008 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради Н.М. Гаєвська

Загальна характеристика роботи

Цілісна концепція постмодернізму у літературознавстві та культурології не склалась на початок третього тисячоліття, “канони” та взірці цієї парадигми пародіюються та релятивізуються художньою практикою. Літературний постмодернізм вивчається, оцінюється, узагальнюється переважно за західноєвропейськими чи американськими зразками, які не є в усьому придатними до східно- та західнослов’янських реалій. Літературознавці все частіше пишуть про різні “постмодернізми” в контексті європейського літературного простору.

Розбіжність “постмодернізмів” стає можливою завдяки підриву основних концептуальних засад Модерну, а саме універсалістських уявлень про схожі для всіх країн і націй світу закони історії, що пов’язане з виробленням концепції множинності світу.

Якщо історико-літературні складові європейського та американського постмодернізму демонструють суттєві відмінності, то теоретичні засади явища здебільшого мають спільний характер. Це – осмислення сучасної культури у вимірах пост-некласичної естетики, теорія дисконтинуальності історії М. Фуко та
Р. Рорті, тлумачення Ж.-Ф. Ліотаром тоталітарності “великих метаоповідей” як провідних вербально оформлених концептивних ідей модернізму, висновки Р.Якобсона, Р. Барта, Ж.-Ф. Ліотара, Ю. Кристєвої, М. Фуко про генеруючу роль дискурсів у свідомості людини, ідея деконструкції (Ж. Дерріди, Ж. Лакана) як заперечення логоцентризму та руйнування структуралістських опозицій, принципи постструктуралізму обґрунтовані Р. Бартом, Ж. Деррідою та багатьма іншими вченими, а також поняття “іншого”, що стає засадничим у стосунках між людиною та світом (Ж. Дельоз, Ф. Гваттарі, Е. Саїд, Ю. Кристєва).

Літературний постмодернізм має своїх визначних дослідників на російських, білоруських, українських теренах: Н. Маньковську, І. Ільїна, М. Липовецького,
Н. Лейдермана, В. Куріцина, І. Скоропанову, М. Епштейна, Г. Мережинську,
Т. Гундорову, Г. Сиваченко, Т. Денисову, О. Богданову, І. Бабкова. Порівняльне вивчення літературного постмодернізму залишається полем активних наукових пошуків, на якому плідно працюють американські вчені І. Хассан, Е. Саїд, Х. Баба, російські – М. Тлостанова, І. Адельгейм, українські – Г. Сиваченко,
Г. Мережинська, Т. Денисова, А. Нямцу, В. Кеба, О. Веретюк, чеські – І. Поспішіл, М. Зеленка, польські – Р. Ніч, Б. Бакула, Г. Янашек-Іванічкова, М. Домбровський, словацькі – В. Марчок, Т. Жілка та інші.

Розвиваючи ідеї, закладені в працях Г. Янашек-Іванічкової, І. Поспішіла,
Б. Бакули та поглиблені в дослідженнях І. Скоропанової, Г. Мережинської,
О. Веретюк, матеріал дисертації доводить доцільність виокремлення національних версій парадигми.

Актуальність дисертаційної роботи зумовлена:

потребою цілеспрямованого дослідження сучасного стану російської літератури в контексті європейських літератур;

необхідністю узагальнення сталих явищ та домінуючих стратегій розвитку у парадигмальній плинності постмодернізму;

конкретизацією феномену пост-некласичної естетики ХХ ст. у їй властивих паракатегоріях лабіринту, бібліотеки, музею, тілесності, симулякру, артефакту, перформансу, деконструкції на матеріалі національних літературних постмодерністських версій;

поглибленням та уточненням теоретичного підґрунтя постмодерністської художньої та літературознавчої практики;

переходом від “інтегруючих” досліджень постмодернізму (1980-ті – 1990-ті) до національно-диференціюючих;

своєрідним характером постмодерністської літератури в слов’янському культурному просторі,

наявністю динамічно-діалогічних перегуків східнослов’янського та західнослов’янського постмодернізму.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертацію виконано в межах науково-дослідницької тематики Інституту філології Київського національного університету ім. Тараса Шевченка “Розвиток і взаємодія мов і літератур в умовах глобалізації” (06 БФ 044-01).

Мета дисертації полягає в комплексному дослідженні виникнення, розвитку та трансформації теорії і художньої практики російської постмодерністської прози в зіставленні з подібними явищами в українській, білоруській, словацькій, чеській, польській літературах. Реалізація мети передбачає розв’язання таких завдань:

проаналізувати радикальні зміни у літературі в епоху постмодернізму та виявити їхній зв’язок із культурним універсумом;

доповнити перелік особливостей постмодернізму як художньо-стильової парадигми та внести уточнення в зміст поняття на постсоціалістичних теренах;

визначити перспективні напрями зіставлень у дослідженні постмодерністської парадигми східно- та західнослов’янських літератур;

узагальнити основні напрями рецепції російського постмодернізму в сучасному слов’янознавстві;

систематизувати спостереження над виникненням та еволюцією російського постмодернізму в порівнянні з динамікою в українській, білоруській, словацькій, чеській, польській літературах;

уточнити періодизацію російського постмодернізму;

порівняти риси “переходовості” російського постмодернізму з явищами зміни парадигм у досліджуваних слов’янських літературах;

дослідити зв’язок постмодернізму та модернізму в кожній із зазначених літератур для уточнення національних витоків постмодернізації;

провести паралелі між особливостями барокового та готичного стильового синтезу в поетиці постмодерністської прози;

зіставити домінуючі художні стратегії постмодерністської прози в східно- та західнослов’янських літературах;

дослідити жанрові модифікації постмодерністського роману;

окреслити прояви своєрідності героїв у досліджуваній прозі;

визначити специфіку постмодерністського міфологічного модусу в літературах, які розглядаються в дисертації;

окреслити збіги та відмінності постмодерністської жіночої прози як ґендерного виявлення парадигми;

дослідити імагологічний аспект сприйняття російської літератури в слов’янському постмодернізмі;

обґрунтувати правомірність виокремлення східно- та західнослов’янської версій постмодернізму в європейському соціокультурному просторі; визначити основні підходи до типологізації східно- та західнослов’янської постмодерністської прози.

Об’єктом дослідження є художньо-стильова парадигма прози російського та слов’янського постмодернізму в їхній еволюції та зв’язок постмодерністських творів із національною художньою традицією.

Предметом дослідження обрано прозові твори постмодерністської спрямованості, художньо-стильовий феномен постмодерністської парадигми у російській, білоруській, українській, чеській, польській, словацькій прозі, зокрема, у творах Ю. Буйди, В Сорокіна, А. Корольова, Д. Галковського, А. Бітова,
П. Крусанова, Л. Уліцької, В. Маканіна, Вен. Єрофеєва, Вік. Єрофеєва,
Ю. Полякова, В. Пелєвіна, А. Слаповського, В. Шарова, Л. Славнікової,
Л. Петрушевської, Т. Толстої, І. Бабкова, В. Казько, А. Гльобуса (В. Адамчика),
В. Акудовіча, Ю Андруховича, О. Ульяненка, В. Шкляра, В. Кожелянка,
В. Медвідя, Є. Пашковського, М. Закусила, Н. Сняданко, С. Жадана, Ю. Іздрика,
Л. Дереша, О. Забужко, Г. Пагутяк, В. Діброви, О. Ірванця, В. Шевчука,
М. Кундери, Сл. Мрожека, Є. Пільха, А. Стасюка, О. Токарчук, М. Вітковського,
П. Хюлле, Н. Гоерке, Д. Масловської, М. Гретковської, С. Хвіна, К. Кофти,
Д. Годрової, В. Вацуліка, М. Урбана, М. Вівега, Й. Топола, П. Груза, Р. Слободи,
Д. Мітани, Д. Капітаньової, П. Піштянека, Д. Тарагела, П. Йоханідеса,
П. Віліковського. Зіставляючи прояви постмодернізму з модерністськими, бароковими, готичними, автор звертається до художніх особливостей творів
Г. Сковороди, С. Полоцького, М. Карамзіна, О. Пушкіна, Ф. Достоєвського,
Ф. Сологуба, Д. Хармса, В. Брюсова, Д. Мережковського, В. Розанова,
М. Булгакова, А. Платонова, В. Набокова, І. Гончарова, Л. Толстого, А. Бєлого,
І. Котляревського, О. Кобилянської, Лесі Українки, В. Гомбровича, Ф. Кафки,
К. Чапека, Я. Гашека, В. Незвала, Г. Уолпола та інших авторів.

Методи дослідження. Для розв’язання поставлених задач застосовано методологічний принцип, який ґрунтується на синтезі постмодерністського, постструктуралістського, порівняльно-історичного, історико-літературного, соціокультурного, структурно-семіотичного, типологічного підходів, що сприяє комплексному осмисленню постмодерністської парадигми в художній літературі.

Теоретико-методологічну основу становлять праці: а) з теорії зміни художніх парадигм Ю. Тинянова, Д. Чижевського, Ю. Лотмана, Г. Гуковського,
Б. Ейхенбаума, Д. Ліхачова, М. Бахтіна, В. Вацуро, І. Смирнова, М. Хрєнова,
Т. Адорно, Ж.-Ф. Ліотара, Д. Фоккеми, Й. Магнушевського, В. Силантьєвої,
А. Нямцу; б) з методики, методології та практики компаративістики
Д. Дюришина, Д. Наливайка, Р. Гром’яка, Г. Янашек-Іванічкової, Е. Касперського, І. Поспішіла, Б. Бакули, М. Тлостанової; в) з естетики, теорії та поетики постмодернізму Ж.-Ф. Ліотара, Ж. Дерріди, Ж. Лакана, Ж. Бодрійяра, І. Хасана,
Ф. Джеймісона, Ю. Кристєвої, У. Еко, Н. Маньковської, І. Ільїна, Д. Затонського,
Т. Денисової; г) з естетики російського постмодернізму Г. Мережинської,
Л. Шевченко, І. Скоропанової, М. Епштейна, Н. Лейдермана, М. Липовецького,
В. Куріцина, О. Богданової; д) з дослідження особливостей українського, чеського, польського, словацького постмодернізму Т. Гундорової, Г. Сиваченко, Г. Янашек-Іванічкової, Б. Бакули, Р. Ніча, К. Уніловського, І. Адельгейм, С. Шерлаїмової,
Т. Жілки, В. Марчока та інших.

Наукова новизна дисертації полягає в тому, що у ній вперше:

проведене комплексне порівняльне дослідження східнослов’янських і західнослов’янських версій літературного постмодернізму, з визначенням їхніх національних особливостей;

показано та доведено зв’язок постмодернізму з національними історично-літературними процесами, в яких домінуючими орієнтирами є модернізм, авангардизм, реалізм, бароко, готика;

виявлено подібності та відмінності у інтертекстових стратегіях, а також у провідних жанрових, стильових змінах постмодерністської художності в східно- та західнослов’янській прозі на межі ХХ – ХХI ст.;

на широкому дослідницькому матеріалі зроблено висновок про вибухові фактори східнослов’янської “переходовості” та еволюційні, помірковані – західнослов’янської;

запропонована наскрізна міжлітературна періодизація постмодернізму в досліджуваних слов’янських літературах;

визначено типологічні зближення та розбіжності східно- та західнослов’янського постмодернізму;

з урахуванням зазначених методів дослідження внесено корекції та запропоновано нові інтерпретації певних художніх творів у зміні соціокультурних, літературних контекстів.

Практичне значення одержаних результатів. Одержані результати можуть бути використані в історико-культурних дослідженнях, в процесі викладання загальних та спеціальних лекційних курсів з актуальних проблем російської та інших слов’янських літератур, у проведенні спецсемінарів, підготовці дипломних та курсових робіт, написанні посібників.

Особистий внесок здобувача. Дисертація є самостійним дослідженням. Отримані результати і висновки сформульовані безпосередньо автором.

Апробація роботи. Основну концепцію, теоретичні положення і результати дисертації було апробовано на 13–ти міжнародних та загальноукраїнських та конференціях: 1. “Дискурс сучасної історичної романістики: поетика жанру” (Київ, 19. 11. 1999); 2. “Українська література в загальноєвропейському контексті” (Ужгород, 16 – 17. 10. 2001); 3. “Україна – Польща: історія, сучасність, перспективи” (Ужгород, 24 – 25. 06. 2004); 4. “Філологія в Київському університеті: історія и сучасність”. Присвячена 200-річчю з дня народження М. Максимовича (Київ, 12. 09. 2004); 5. «Українсько-словацькі взаємини в галузі мови, літератури, історії та культури» (Ужгород, 21 – 22. 09. 2004); 6. “Слов’янські літератури в контексті світової» (Білорусія, Мінськ, 12 – 14. 09. 2005); 7. Філологічний семінар “Теоретичні та методологічні проблеми літературознавства” (Київ, 19. 12. 2005);
8. “Слов’янський романтизм у європейському контексті” (Банська Бистриця, Словаччина, 10. 11. 2005); 9. “М. Булгаков та його творчість” (Нітра, Словаччина, 19. 11. 2005); 10. “Російська та білоруська літератури на межі ХХ – ХХI сторіч» (Білорусія, Мінськ, 25 – 27. 04. 2006); 11. “Срібний вік: діалог культур”, присвячена пам’яті С.П. Ільйова (Одеса, 26 – 27. 10. 2006); 12. “Актуальні проблеми історичної та теоретичної поетики” (Кам’янець-Подільський, 5 – 6. 09. 2006);
13. VII Міжнародні славістичні читання пам’яті академіка Л.А. Булаховського (Київ, 27. 04. 2007).

Публікації. Основні положення дисертації відображено у монографії “Русская постмодернистская проза в восточно- и западнославянском литературном контексте” (Ужгород: “Видавництво Олександри Гаркуші”, 2007. – 472 с.), на яку одержано дві рецензії, а також у 24 статтях, опублікованих у фахових виданнях, затверджених у ВАК України.

Структура роботи. Дисертація складається зі вступу, п’яти розділів, висновків, списку використаної літератури (556 найменувань). Загальний обсяг дисертації – 460 сторінок, із них 417 с. основного тексту.

Основний зміст дисертації

У “Вступі” обґрунтовано актуальність теми. Сформульовано мету і завдання дослідження, виділено предмет і об’єкт розгляду, окреслено основний термінологічний апарат дисертації, визначено її наукову новизну, теоретико-методологічну базу і практичне значення.

Розділ 1. Основні підходи до вивчення російського постмодернізму. Розділ складається з п’яти підрозділів, у яких визначено основні напрями постмодерністських досліджень у слов’янському та російському літературознавстві, модерністські чинники російського постмодернізму, особливості стилю, героя, течій російської парадигми.

1.1. Дослідження постмодернізму в сучасному літературознавстві. У підрозділі розглянуто три провідні напрями постмодерністських досліджень: соціально-філософський, антрополого-культурний, літературно-художній. Усі напрями пов’язують нову парадигму з переглядом перспектив модерністського світосприйняття. Перший напрям осмислює Постмодерн як цивілізацію після доби Модерну (ХVI – ХХ ст.) і Просвітництва, спираючись на синергетичні теорії самовідтворення (теорія біфуркації/флуктуації, за І. Пригожиним), уточнює ідеологічно-філософський зміст “великих метанарративів” (за Ж.-Ф. Ліотаром), переглядаючи тоталітарні тенденції та соціальні ілюзії.

Антрополого-культурний напрям дослідження постмодернізму визначає паралогічні координати буття людини. Напрям обґрунтовує безсубстантивну модель людини, сформовану новітніми світоглядними, соціально-політичними обставинами. Це деперсоналізований індивід, зомбі, шизоїдний, психоделічний типи, споживач, нарцис, блукач, втомлений інтелектуал, іроніст, блазень, обманутий романтик, емігрант, глобаліст, супермен, відчайдух, “схиблений” шизофренік тощо. Вони широко представлені в досліджуваній слов’янській постмодерністській прозі. Зазначено, що гостроти набувають проблеми дегуманізації, безнадії, які охоплюють постмодерне суспільство (М. Суворов,
І. Адельгейм, Г. Мережинська, Н. Зборовська).

Літературно-художній напрям виявляє критичну налаштованість постмодернізму до усталених форм художності, тому надає перевагу естетиці чорного гумору, іронії, гротеску, фарсу, бурлеску, травестіювання, пародіювання, мовчання, переосмислює кордони тексту і контексту (І. Скоропанова, М. Епштейн, Т. Гундорова, Г. Мережинська, Т. Денисова, Г. Сиваченко).

В структурі дисертації відобразилось звертання до всіх трьох напрямів, серед яких саме літературно-художній ревізує постмодерністську теорію, долаючи схематизм та безапеляційність теоретичних присудів.

В підрозділі розглядаються процеси постструктуралістських змін: семіокластика; теорія децентрації структури; тоталітарність дискурсу; актуалізація поняття “Іншого”. Зазначається, що на теренах слов’янських літератур вони мають різний ступінь виявленості та характер наповнення, оскільки структуралістські тенденції не були виразно представленими в них. Семіокластика (розщеплення знаку та означуваного) стала ознакою внутрішнього світу героїв ранніх постмодерністських творів. У пізній прозі явище набуває загальносуспільних рис. Децентрація насамперед торкнулась зміни кодів масової / елітарної літератур та внутрішньожанрової структури прози. Поняття “Іншого” набуває актуальності разом із поглибленням процесів глобалізації та осмисленням слов’янського світу як частини світової спільноти. Тоталітарність дискурсу на пострадянських теренах поступово втрачає виключно політичний, ідеологічний характер. В роботі наголошується, що східно- та західнослов’янський літературний постмодернізм визначається пародійним, ігровим характером сприйняття постструктуралістських проявів.

У даному дослідженні постмодернізм розуміється як 1) світоглядна система, що визначає постмодерністське мислення; 2) художньо-естетична система; 3) художній стиль у широкому розумінні, як “формотворче начало, що пронизує структуру твору” (Д. Наливайко); 4) своєрідна літературознавча методологія.

1.2. Російський постмодернізм у компаративних дослідженнях слов’янознавства. В підрозділі розглядається художньо-естетична інтерпретація слов’янського міфу в постмодерністській свідомості кінця ХХ – поч. ХХI ст., яка пов’язана з децентрацією геополітичного простору Європи. Дослідження доводить, що слов’янський міф сьогодні може розглядатись як засіб пізнання та самопізнання слов’янських національних культур, як фактор переосмислення літературних традицій в онтологічній, аксіологічній перспективі, як противага технократизму, раціоналізму, глобалізаційній уніфікації. Аргументовано поняття “слов’янський постмодернізм”. Постмодерністський перегляд слов’янського міфу акцентує увагу на факторах кроскультурності, пограниччя, регіоналізації та глобалізації.

В дисертації активізовано відцентрові вектори досліджень, направлені на виявлення розбіжностей, а не уподібнень, що переважало в традиційному порівняльному літературознавстві.

В розділі проаналізовано значення слов’янознавчих праць Д. Чижевського, взято до уваги провідні ідеї вченого про доцільність порівняння “співвідносних” жанрово-стильових явищ.

Зроблено висновок про тяглість явищ романтизму та бароко як вторинних стилів у період трансформаційних постмодерністських змін, а також про приналежність сучасного постмодернізму до перехідної течії епохи Постмодерну.

Провідні міфокомплекси слов’янства – “слов’янської душі”, жертви, месії, страждання, поетизації землі та сільського життя – створюють одночасно подібні, але й своєрідні умови постмодернізації української, російської, чеської словацької, польської, білоруської літератур.

Узагальнивши досвід українського слов’янознавства в роботах Д. Наливайка, І. Дзюби, Т. Гундорової, Г. Сиваченко, Т. Рудої, Р. Радишевського,
Ю. Булаховської, П. Рудякова, О. Веретюк, В. Соболь, Я Поліщука, В. Моренця,
О. Палій, в кандидатських дисертаціях С. Лизлової, Л. Лавринович, З. Лановик,
І. Стешин, польського слов’янознавства – в працях З. Геник-Березовської,
Г. Янашек-Іванічкової, Р. Ніча, М. Бобровніцької, чеського – в дослідженнях
І. Поспішіла, М. Зеленки, В. Сватоня, М. Томчика, словацького – в роботах
Д. Дюришина, В. Червеняка, Т. Жілки, Я. Джоганика, російського – в працях
С. Шерлаїмової, Л. Широкової, Л. Софронової, В. Хорєва, В. Богданова,
А. Ліпатова, О. Цибенко, І. Адельгейм, автор приходить до висновку про необхідність врахування в постмодерністських дослідженнях зазначених літератур контактно-генетичних зв’язків східних і західних слов’ян, а також типологічних зв’язків.

В роботі виокремлено східнослов’янські, західнослов’янські версії постмодернізму, запропоновано шляхи типологізації слов’янського постмодернізму, які передбачають врахування духовно-культурного комплексу слов’янських літератур, вивчення явищ у синхронії та діахронії, увагу до співвідношень модернізму та постмодернізму в національних літературах. Доводиться теза про стимулюючий характер соціокультурних факторів виникнення постмодернізму на слов’янських теренах та важливість першочергового врахування художньо-стильових чинників постмодерністської парадигми.

1.3. Витоки, становлення, зміна векторів деконструкції російського постмодернізму. У роботі проаналізовано точки зору І. Ільїна, Н. Лейдермана,
М. Липовецького, Г. Мережинської, Л. Шевченко, І. Скоропанової, Г. Нефагіної,
О. Богданової, М. Кякшто щодо періоду виникнення російського постмодернізму, який доцільно вбачати в другій половини 1960-их (твори Вен. Єрофеєва,
В. Синявського (Абрама Терца), А. Бітова). У полеміці вчених навколо художнього наповнення передпостмодернізму дисертант схиляється до думки про те, що російський передпостмодернізм – це сукупність явищ, які підготували ранній етап постмодернізму в глибинах соцреалізму, модернізму, реалізму (твори російських символістів, акмеїстів, постсимволістів, оберіутів, М. Булгакова, А. Платонова,
Є. Замятіна та інших письменників). Не перебільшуючи значення антитоталітарних причин виникнення постмодернізму, автор вважає:

1) філософсько-естетичною причиною стала зневіра в утопіях – політичних, соціальних, філософських, наукових, художніх; 2) очевидною була вичерпаність художніх можливостей соцреалізму, профанація гуманістичних ідей; 3) вирішальну роль відіграло руйнування канонів офіційної літератури в андеграунді, у дисидентській літературі, у самвидаві (творчість С. Гандлевського, Вен. Єрофеєва, “Мітьків”, Й. Бродського, С. Довлатова, А. Бітова, Д. Галковського,
Юза Алешковського, В. Войновича, інших); 4) активізувались ігрові форми літератури, закладені в естетиці російського модернізму, авангарду; почалась реабілітація пародії, іронії, палімпсесту, авторських текстових стратегій.

Початковий, або ранній етап російського постмодернізму (друга половина 1960-их – друга половина 1980-их) характеризувався такими рисами: 1) концепцією світу як хаосу; 2) постісторичними та постгуманістичними переконаннями; 3) деконструкцією естетичної спадщини російської культури та соціокультурної спадщини соцреалізму; 4) увагою до стереотипів масової свідомості; 5) стильовим плюралізмом.

Стильовими собливостями російського раннього періоду слід вважати: 1) використання маргінального типу іронії – юродства як висміюванням російського утопізму, з актуалізацією прийомів гри, стилістики сповіді і проповіді; 2) увагу до своєрідного типу іронічного заперечення – апофатичного 3) використання нехудожніх та переосмислення традиційних жанрів – поеми в прозі, записок, “мудрувань” (рос. “умствований”); 4) орієнтацію на моделі маргінального героя (дивака, п’яниці, гультяя, грішника, циніка, психічно хворого); 5) ліричний тип емоційності; 6) авторську присутність у тексті; 7) активне використання діалогу, полілогу, діатриби, солілоквіуму, проповідницької риторики; 8) різоматичну сюжетно-композиційну побудову тексту.

Другий, пізній період у російському постмодернізмі виокремлюється із другої половини 1980-их років. У дисертації досліджено його характерні риси: 1) використання шизоїдального гротеску в зображенні патологій тіла та свідомості; 2) увага до хворобливої свідомості (садомазохізму, некрофілії, патологічної сексуальності, психоделічних відхилень); 3) зображення насильства та зла, що правлять світом; 4) потяг до міфологізму, карнавалізації, грайливого світосприйняття; 5) деконструкція логіки російської історії та створення квазіісторичної прози; 6) посилення іронічного модусу та самопародіювання, активізація пародійної інтертекстуальності; 7) увиразнення необарокових та готичних рис прози; 8) пародіювання теорії та художньої практики європейського постмодернізму; 9) пристосування російських архетипів до пострадянської неоміфології, рефлексія щодо консервативного слов’янського міфу; 10) постмодернізація інших літературних напрямів та течій. В дисертації аналізується пов’язана з цим періодом проза Д. Галковського, В. Пелєвіна, А. Корольова,
Ю. Буйди, В. Сорокіна, Вік. Єрофеєва, Л. Петрушевської, В. Шарова, П. Крусанова, Т. Толстої, А. Слаповського, В. Маканіна, інших письменників.

Після розгляду кількох періодизацій російського постмодернізму в дисертації запропоновано власну, засновану на домінуючих стильових тенденціях кожного періоду. Перший період – “апофатичний” (1960-ті – поч. 1970-их); другий – “деконструктивний” (1970-ті – поч. 1990-их); третій – “структуротвірний” або “неоміфологізуючий” (1990-ті – 2000-ті). Підкреслюється провідна риса третього періоду – пошук національної та особистої самоідентифікації у час пострадянської “капіталізації” та формування нової російської свідомості за умов глобалізації суспільства.

1.4. Особливості стилю, моделі героїв. Течії постмодернізму. Розглядаються течії російського постмодернізму: концептуалізм, метареалізм, соц-арт, рос-арт, а також стильові модифікації: нарративний постмодернізм, ліричний, лірико-постфілософський, шизоаналітичний (проза В. Сорокіна, Т. Толстої
В. Пелєвіна, Вік. Єрофеєва, А. Корольова).

Зроблено висновок про те, що концептуалізм, соц-арт, рос-арт властиві як східнословянській, так і західнослов’янській версіям (проза М. Васюченка,
В. Діброви, С. Жадана, Д. Масловської, Н. Гоерке, П. Піштянека, П. Тарагела,
Д. Мітани, Д. Капітаньової).Якщо для російського концептуалізму джерелами є класичний реалістичний, психологічний, соцреалістичний, історико-революційний, виробничий роман, то для українського – це документи соціалістичної доби, творчість заборонених закордонних поп-співаків, взірці західноєвропейської літератури, культура української діаспори (проза О. Ірванця, В. Діброви). У польській літературі такими виступають концепти реггі, скінхедів, молодіжної субкультури (Д. Масловська), концепти-фрактали (Н. Гоерке), у словацькій літературі – романи із сільського життя, концепти “сільського реалізму”, “гармонійної людини”, прози соціальної боротьби, “малої вітчизни”, словацького неоміфологізму (П. Піштянек, Д. Тарагел, Д. Капітаньова). Тілесно-медитативний дискурс концептуалізму має суттєві відмінності в російському постмодернізмі та західнослов’янській версії: в першому він набуває шизоїдних форм, у другій пов’язаний з медитативними, чуттєвими переживаннями та підкреслено чуйним ставленням до тіла (проза В. Віліковського, М. Гретковської, Т. Прохаська,
Л. Вацуліка, К. Кофти, О. Забужко, Н. Сняданко), або стилістики розтабуйованої теми (проза Ю. Винничука, Е. Лімонова, О. Слаповського, П. Піштянека).

Стилістика соц-арту в західнослов’янській версії постмодернізму направлена переважно не на арт-стратегії ідеології соціалізму та засад соцреалізму, а на деконструкцію усілякої жорсткої соціальної та ідеологічної детермінованості людини в суспільстві (у постмодерністській прозі словаків П. Піштянека, П. Груза, Д. Мітани, поляків Є. Пільха, П. Хюлле).

Рос-арт виявився у деконструкції ідей панславізму та русифікації, а також в актуалізації знаків російської культури та літератури. Стилістика прози оберіутів та російської безсуб’єктної прози 1920-их років обіграється в оповіданнях
П. Піштянека; інтертекст прози Вен. Єрофеєва наявний у творах П. Хюлле,
Є. Пільха, Й. Топола, інтертекст російської реалістичної класики – в романах
М. Кундери, Д. Мітани, П. Хюлле.

Культурогенез знакового постмодерністського героя в обох версіях рухається від моделі маргінала, жертви соціальної системи, блукаючого одинака, людини-пустоти, ущемленої людини, емігранта, гультяя, балаганного героя, штукаря, людини карнавального типу, гравця з долею – до моделі героя, який набирається життєвих та духовних сил, шукає нового змісту існування, універсального абсолюту, плідної діяльності (1990-ті), не зазіхаючи на творення ідеології майбутнього (у прозі Ю. Полякова, В. Пелєвіна, М. Вівега, І. Кратохвіла, П. Хюлле, П. Крусанова, Ю. Андруховича, Г. Пагутяк, О. Токарчук). Актуальна для сьогодення “віртуальна” проза демонструє героя, свідомо та підсвідомо керованого, контрольованого масово-комунікативними засобами інформації, комп’ютерними технологіями, психоделічною залежністю (проза В. Пелєвіна, Д. Масловської,
В. Сорокіна, С. Жадана).

В дисертації досліджуються прийоми виявлення авторської позиції в постмодерністській прозі та роль”авторської маски”. В обох версіях вона тяжіє до виявлення онтологічної, етичної, екзистенційної, есхатологічної проблематики, що пояснюється орієнтацією письменників на модерністські чинники. Західнослов’янська версія ширше представлена авторською позицією у традиційно сильному типі автобіографічного письма (проза М. Гретковської, П. Хюлле,
Є. Пільха, М. Вівега, Д. Годрової).

В дисертації розглянуто явище “постмодернізації” літератури, притаманне обом версіям в останній період (1990-ті) (“чорнуха”, “сльозливість”). Текст “постмодернізованого” реалізму набуває семіотичної та інтертекстуальної насиченості, родо-видової еклектики, полістилістики, жанрової гібридності. “Постмодернізація” літератури в західнослов’янській версії тяжіє до використання художньої спадщини готичного роману, абсурдистської, натуралістичної прози (тексти М. Гретковської, П. Віліковського, Л. Вацуліка, Д. Годрової).

“Постмодернізація” літератури створює деієрархізацію центру та периферії, надаючи більшої ваги структурам масової літератури (дамський (рожевий) роман, роман про супермена, вестерн, мелодрама, кривавий детектив, порнографічна література, кіно, серіали “мильних опер”, телевізійні шоу, поп-музика).

1.5. Модерністські чинники в літературі російського постмодернізму (інтертекст модерністської прози Д. Мережковського, А. Бєлого, В. Розанова, Ф. Сологуба, Д. Хармса в постмодерністських творах Вен. Єрофеєва,
В. Сорокіна, В. Пелєвіна)

В розділі автор приходить до висновку про поліфонічну єдність прози російського постмодернізму, Срібного віку, постсимволізму. Їх зближує переходовість модерністської та постмодерністської парадигм, приналежність до некласичного типу культури. Дві епохи єднає типологія інтертекстуального мислення (гібридно-цитатного), циклічність міфологічного часу та простору, принципи дзеркальної конструкції прози. Російські постмодерністи орієнтуються на духовні цінності, трансцендентність, символічність, іронію, амбівалентність, пародійність, різноманітність авторских масок вітчизняного модернізму. Завдяки модернізму постмодернізм озброюється поетикою бароко, реалізму, романтизму, що зміцнює його зв’язок із традицією та класикою.

Авангардистська складова російського постмодернізму (традиції футуристів, оберіутів, творчості Д. Хармса) розглянута в роботі на прикладі текстів В. Сорокіна. Відзначено близькість його концептуалістської естетики до авангарду; досліджено естетизацію випадковості, беззмістовності, абсурду, невмотивованого насилля, вбивства, шизофренічної тілесності в його прозі, а також використання письменником трагіфарсової поетики, стилістики контрасту, парадоксу, кінематографічного письма. Разом із тим, прозі В. Сорокіна властива орієнтація на внутрішню структурованість форми як модерністського роману, так і соцреалістичного.

Вплив романів Ф. Сологуба “Мелкий бес”, “Тяжёлые сны» на постмодерністський роман відобразився у використанні різних жанрових форм у межах одного жанру, в особливій ролі рамкових конструкцій і делімітаторів кінця та початку тексту, в моделюючих надзавданнях епіграфа, прологу, епілогу, в поетиці профанного та сакрального сміху.

Творче сприйняття постмодерністською прозою роману В. Брюсова “Огненный ангел” визначило вплив жанрової традиції роману становлення особистості, включення жанрів референції тексту (коментаря, рецензії), звертання до метажанру (роману в романі),

Роман А. Бєлого “Петербург” для постмодерністської стилістики став складовою інтертексту “петербурзького міфу”, джерелом просторово-топологічних символів Росії та Азії, втіленням ідеї космічної безодні та гармонійного Всесвіту, поєднанням коду транскультуральної особистості з кодами російської духовної культури.

Дисертантка робить узагальнення про те, що творчість названих авторів сформувала постмодерністські романні конструкти у прозі Вен. Єрофеєва,
В. Пелєвіна, В. Сорокіна та долучилась до формування нового жанрово-стильового симбіозу – російського постмодерністського роману. Його ознаками є ілюзорність зображуваного світу, гостра соціальність, критичне ставлення до постіндустріального споживацтва, формування людини нової цивілізації, пошуки “новими росіянами” духовного абсолюту, особистого та загальнонаціонального шляху у глобальному світі. Новому жанроутворенню властиві модерністська пародійна та пародична інтертекстуальність, міфологічність, театральність та карнавальність вчинків героїв, виразна авторська інтенція, використання поетики російського фольклору та архетипів, переосмислення європейських культурних канонів, барокові та готичні впливи, дзеркальність побудови, присутність вставних жанрів та екфразису.

Модерністські чинники постмодерністського стилю в дисертації досліджуються на зіставленні творчості В. Розанова та Вен. Єрофеєва. Письменників зближує авторська рефлексивність, чуттєвість, духовна іпостась юродивості, біографічність, сповідальність, жанрова невизначеність, дискредитація автора як творця, естетична відповідальність. Поетика прози В. Розанова та Вен. Єрофеєва збагачена апофатичним утвердженням, яке пародійно трансформувалось у стилістиці другого і третього періодів російського постмодернізму (у прозі В. П’єцуха, Ю. Полякова, В. Маканіна, М. Паніна, Т. Толстої, Вік. Єрофеєва).

Російський постмодернізм деконструює символістські типи художньої авторської особистості: демонічного художника, медіума, майстра, нарциса, чарівника, міфурга, естета, скептика.

В роботі досліджується естетика “творчого сп’яніння”, започаткована Вен. Єрофеєвим і сприйнята обома версіями постмодернізму (Є. Пільх, П. Піштянек,
Ю. Андрухович, І. Бабков).

У роботі доводиться, що найбільш значущим інтертекстом російського постмодернізму став російський символістський і постсимволістський роман, що пов’язано з його високою семіотичністю, програмовою інтертекстуальністю, історіософською жанрово-стильовою насиченістю. Перераховані явища спародійовані квазіісторичним постмодерністським романом – жанровою модифікацією, вперше системно охарактеризованою дисертанткою (р 5, п. 1).

Розділ 2. Особливості російського постмодернізму та східнослов’янської версії. Своєрідні явища та типологічні сходження (на матеріалі російської, української, білоруської прози)

2.1. Спільні та відмінні риси формування і розвитку парадигми в східнослов’янській версії постмодернізму. Під східнослов’янською версією постмодернізму розуміється типологічна близькість, перегук векторів розвитку та художніх стратегій стилю в російській, українській, білоруській постмодерністській літературі. Час, умови, причини появи перших постмодерністських творів, співвідносність модерністської та постмодерністської стилістики в українській та російській літературах близькі. Це дозволяє говорити про коректність подібних зіставлень.

В українській парадигмі, яка також сформувалася поза постіндустріальним суспільством та ринковою економікою, актуалізуються проблеми кордонів модернізму/постмодернізму та формування останнього в надрах попередніх напрямів, стилів, що характерно і для російської парадигми. Український постмодернізм також має виразні риси переходовості: урівноважує культурні домінанти та периферію, деконструює соцреалістичну парадигму, деміфологізує та реміфологізує національну свідомість, деконструює світоглядні стереотипи. В дисертації розглядаються особливості традицій української переходовості. До них належать вияви песимізму та гіркої іронії, загроза “смерті України” як держави, актуалізація теми козацтва та міфу “жертви зла”. Відмінність явищ української та російської переходовості, вплив трагедійних концептів Чорнобильської катастрофи, присутність елементів антиколоніального дискурсу є особливостями літературного постмодернізму в Україні.

На відміну від російської, українська новітня парадигма деконструює консервативні (“народницькі”) канони літератури метрополії та діаспори і переосмислює засади модерності.

Перші твори українського постмодернізму з’являються пізніше за російські (на думку автора, у творчості В. Діброви на початку 1970-их), але їхній волелюбний пафос, антиутопічні та антирадянські тенденції, іронія, пародіювання соцреалістичних концепцій, характер героя, провідні мотиви близькі до ранніх постмодерністських російських текстів Це доводиться в роботі на зіставленні прози В. Діброви та Вен. Єрофеєва.

В надрах українського постмодернізму відбувається переосмислення традицій бароко, романтизму, давньоукраїнської літератури, стилістики котляревщини. Це компенсує розірваний культурний код (Г. Грабович) у літературі ХХ ст. і зближує російську та українську парадигми.

Білоруська постмодерністська література з’явилась пізніше (кінець 1990-их). Дискурси національного державницького відродження, які активізувались із розпадом Радянського Союзу, домінують у ній над завданнями модернізації та постмодернізації. Пізня поява білоруського постмодернізму, тяжіння до традиційно сильного реалізму та виразно виявлених екзистенційних проблем, уплив російської та західнослов’янської традицій, переважання нарративного способу письма, інтенсивне виявлення авторської особистості, використання стилів нехудожньої прози свідчать про поєднання в білоруській парадигмі рис східно- та західнослов’янської версій. Ці ознаки дають можливість зарахувати білоруський постмодернізм до проміжної форми.

2.2. Модерністські чинники українського постмодернізму. Розглядаються такі чинники, як інтенсивний національно-культурний рух та завдання національної консолідації, еклектизм та гетерогенність українського модернізму, схильність до засвоєння неоромантичної національно-творчої міфології, східний та західний вектори розвитку української модерністської літератури із формуванням кількох культурних центрів, асинхронність модерністських процесів щодо європейського контексту, авангардистські тенденції, карнавалізована необарочність української прози.

Дослідження показало, що український постмодернізм деконструює модерністські типи героїв Лесі Українки, О. Кобилянської, І. Франка,
В. Винниченка, Б.-І. Антонича, романтизований народницький образ Т. Шевченка, історичні міфи України. Впливовим модерністським інтертекстом став урбаністичний топос (Б.-І. Антонича, В. Домонтовича, В. Підмогильного,
Б. Шульца, М. Булгакова). Активну роль відіграють модерністські авторські міфи (В. Винниченка, І. Франка, Лесі Українки), типи модерністських персонажів (“цілісної особистості”, вольової жертовної особистості, “чесного з собою”, духовного борця, морально та суспільно зобов’язаного індивіда, романтизованого месії, народного лицаря з “обережною” національною ментальністю), тип героя з язичницьким/християнським світобаченням, ментальна дихотомія модернізму/національного консерватизму. Ці явища деконструйовані у постмодерністській прозі Ю. Андруховича, Є. Пашковського, В. Медвідя,
О. Забужко, Ю. Іздрика.

Український постмодернізм інтерпретує модерністський конфлікт “слабкого мужчини та сильної української жінки” (проза О. Забужко, Т. Прохаська,
О. Ульяненка).

Модерністська та неоромантична поетика створили сильне національно-культурне ядро “міфу України” та “української ідеї”, які можна назвати гіпертекстом українського постмодернізму. Отже, український модернізм, як і російський, спричинився до розвитку постмодерністської парадигми, але задіяв дещо інші творчі складові.

2.3. Домінуючі стратегії російського та українського постмодернізму

Дисертантка вважає, що ранній період українського постмодернізму розпочався повістю “Пентамерон” В. Діброви (1974). Письменник втілив основні стратегії постмодерністської деконструкції естетики соцреалізму, вождизму, соціалістичної ідеології, шестидесятництва, народництва, шевченкового міфу, утопізму і консервативності переконань української діаспори, моделі героя-естета, письменника-Орфея, карнавального блазня, барокового героя (оповідання “Пельце”, цикл оповідань “Мукументи”, роман “Бурдик”). Постмодерністські знаки В. Діброви суголосні стратегіям раннього російського постмодернізму.

До найважливіших стратегій наступної когорти українських постмодерністів – “бубабістів” (група “Бу-Ба-Бу”) – віднесено збагачення жанрової та стильової палітри, розкриття можливостей української іронії, перформансність, театралізацію, прагнення до синтезу мистецтв, написання “відкритого” культурницького тексту, спрямованість на деконструкцію вітчизняного модернізму.

Період пізнього українського постмодернізму, початок якого віднесено до 1990-их років, ознаменувався поглибленням орфічної моделі героя (у романах
Ю. Андруховича “Московіада”, “Перверзія”), пошуками національної самоідентифікації, активізацією міфічного коду літератури, зміною модусу деколонізації, трансформацією феміністичного дискурсу. Пізньому українському постмодернізму притаманна стилістика “озвученого слова”, орнаментальність, риторичність, метафізична трансцендентність, екзистенційність. Висувається думка про те, що за відсутності формотворчих модерністських взірців “рустикальний стиль” постмодернізму звертається до архаїчних жанрів давньоукраїнської літератури – літопису, хроніки, апокрифу, житія (проза В. Медвідя,
Є. Пашковського). Міфи України – національної жертовності, чорнобильський апокаліптичний – потрапляють під деконструктивний художній уплив котляревщини (О. Ірванець, Ю. Іздрик, В. Шкляр, Н. Сняданко).

На початку ХХI століття в українському постмодернізмі переглядається стратегія національної самодостатності України, а саме її “окремішність”. Деконструюється модель героя-естета, набуваючи виразних соціальних рис, втрачаючи барокову безтурботність (роман Ю. Андруховича “Дванадцять обручів”). Деколонізація, національні стереотипи, форми раннього постмодернізму піддаються пародизації. Активізується транскультуральна спрямованість української парадигми.

В роботі зроблено висновок про типологічну близькість раннього російського та українського постмодернізму, яку визначають обставини формування, проблемно-ідейна та жанрова спорідненість, паралельність художніх течій. Обидвом парадигмам властиві ліричний, лірико-постфілософський, меланхолійний, нарративний стилі письма, певні стратегії деконструкції. Для українського постмодернізму менш характерними є шизоаналітичний і віртуальний стилі. Українська котляревщина перегукується з гоголівською інтертекстуальністю російської парадигми.

Знакові персонажі російського та українського постмодернізму відмінні. Якщо в першому випадку це юродивий, іроніст, п’яниця, творець віртуальної дійсності та віртуальних цінностей, споглядач, то в другому – художник-естет, бродячий філософ, блазень, провидець, воїн. В обох випадках – це захисник національних інтересів, який орієнтується на модерну та постмодерну моделі світосприйняття (логоцентричну, безкомпромісну, альтернативну з одного боку, та плюралістичну, ігрову, відкриту до всіх можливостей – з іншого).

2.4. Пошуки центруючих ідей: герой, жанр, особливості інтертексту російського та українського постмодернізму. В. Пелєвін і Ю. Андрухович

Зіставлення творчості письменників показало, що у обох художня картина світу створюється на основі традиційного міфологізму, який охоплює карнавальну антитезу проявів божественного – диявольського, християнського – язичницького, життя – смерті, чоловічого – жіночого (романи “Чапаев и Пустота”, “Московіада”, “Перверзія”, повість “Рекреації”). В. Пелєвіна та Ю. Андруховича також цікавлять антропологічні ідеї ХХ століття, “згорнуті” в новітні міфологеми. Їхнім романам властиві структурний принцип меніппеї, як і карнавальність, дзеркальність, поліфонічна стилістика, жанрово-стильова гібридність, використання прийому “маски”, увага до тілесності, розширення рамкової структури, що сприяє пермутації тексту та контексту.

Твори Ю. Андруховича та В. Пелєвіна в жанровій інтертекстуальності спираються на роман-подорож, роман становлення особистості та виховання, крутійський роман. У їхній прозі за останнє десятиліття посилюється самопародіювання постмодерністського дискурсу: ґендерного, віртуального, транскультурного, поетики масової літератури. Водночас спостерігається пародіювання західноєвропейських устремлінь нації у Ю. Андруховича, потяг росіян до східної культури – у В. Пелєвіна.

Український автор деконструює орфічний міф героя-естета, російський – його символістську теургічну інтерпретацію. Природні фактори, зображені крізь призму постмодерністського тексту, у обох авторів шокують соціальною відвертістю та гостротою екологічного катастрофізму (романи “Священная книга оборотня” В. Пелєвіна та “Дванадцять обручів” Ю. Андруховича).

2.5. Жіноча проза східно- та західнослов’янського постмодернізму. У роботі проаналізовано традиції української переходовості, яка відзначалась сильним інтелектуально-художнім жіночим дискурсом, активізацією жіночого елементу в психології творчості (Леся Українка, О. Кобилянська, О. Кобринська, Марко Вовчок). Дослідження показало, що для української та російської постмодерністської прози характерною є тема тотального чоловічого насилля (морального, фізіологічного). Вона відображається в творах Л. Петрушевської,
Т. Толстої, С. Василенко, О. Забужко, Є. Кононенко і не властива польській, чеській, словацькій літературам. Українська та російська феміністична проза активно деконструює тоталітарну комуністичну ідеологію та духовне насилля над людиною. У свою чергу, для героїнь польської та чеської письменниць
М. Гретковської, Д. Годрової деконструкція соціалістичного минулого пов’язана з меланхолійними, ностальгійними