НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ СВІТОВОЇ ЕКОНОМІКИ

І МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

БРУСИЛОВСЬКА Ольга Іллівна

УДК 327.001.7(4-11)“1989/2004”(043.3)

ПОЛІТИКО-СИСТЕМНІ ТРАНСФОРМАЦІЇ

В РЕГІОНІ СХІДНА ЄВРОПА

(1989-2004)

Спеціальність 23.00.04 – політичні проблеми міжнародних систем

та глобального розвитку

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора політичних наук

Київ – 2008

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі міжнародних відносин Одеського національного університету імені І.І. Мечникова

Науковий консультант: доктор політичних наук, професор

Коваль Ігор Миколайович,

директор Інституту соціальних наук

Одеського національного університету

імені І.І.Мечникова,

завідувач кафедри міжнародних відносин

Офіційні опоненти: доктор політичних наук, професор

Копійка Валерій Володимирович,

Інститут міжнародних відносин Київського

національного університету ім. Тараса Шевченка,

заступник директора з навчальної роботи

доктор політичних наук, професор

Макаренко Євгенія Анатоліївна,

Інститут світової економіки

і міжнародних відносин НАН України,

провідний науковий співробітник

відділу трансатлантичних досліджень

доктор історичних наук, професор

Фісанов Володимир Петрович,

Чернівецький національний університет

імені Юрія Федьковича,

завідувач кафедри міжнародної інформації

Захист відбудеться 11 березня 2008 р. об 11.00 на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.176.02 в Інституті світової економіки і міжнародних відносин НАН України за адресою: 01030, м. Київ, вул. Леонтовича, 5.

З дисертацією можна ознайомитись в бібліотеці Інституту світової економіки і міжнародних відносин НАН України за адресою: 01030, м. Київ, вул. Леонтовича, 5.

Автореферат розісланий 9 лютого 2008 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради,

кандидат політичних наук О.В. Сушко

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Регіон „Східна Європа” (РСЄ) включає всі посткомуністичні країни Європи. На нашу думку, таке визначення відповідає нинішнім реаліям, адже терміни Центрально-Східна Європа та Південно-Східна Європа, які були більш уживаними в 90-ті рр. ХХ ст., підкреслювали відмінності у розвиткові країн-лідерів (ЦСЄ) та країн, які відставали в проведенні реформ та визначенні вектору своєї зовнішньої політики (ПСЄ). На 2004 рік ця відмінність нівелювалась достатньою мірою, щоб можна було стверджувати: існує один регіон (РСЄ), а не два окремі (ЦСЄ та ПСЄ).

Кінець ХХ ст. ознаменувався революціями в країнах Східної Європи, внаслідок яких до влади прийшли некомуністичні уряди. Ці події радикально змінили ситуацію на міжнародній арені. Зокрема, перед посткомуністичними країнами Європи постали історичні завдання масштабних внутрішніх і зовнішньополітичних перетворень. Уперше РСЄ отримав шанс перетворитись з об’єкту політики великих держав на самостійного актора міжнародних відносин, але реалізація такої можливості залежить від успіху внутрішніх трансформацій.

Події останнього десятиліття дають підстави говорити про певні спільні риси трансформацій у країнах регіону, а також про їхні відмінності від процесів, що відбувались в пострадянських державах. Вивчення політико-системних трансформацій у Східній Європі має практичне значення для всіх транзитивних суспільств; засвоєння й адаптація східноєвропейського досвіду дасть змогу скоригувати реформаторський курс у країнах, які відстають від східноєвропейських, створити передумови для більш сталого розвитку.

З огляду на динаміку соціально-політичних змін та неоднозначну оцінку цього процесу, перед науковцями постала потреба вироблення систематизованого підходу до розгляду проблеми східноєвропейських трансформацій. Це обумовлюється також дедалі зростаючим значенням РСЄ в перебігу процесу глобалізації.

Зважаючи на окреслену актуальність, сутність наукової проблеми, яка розв’язується в даній дисертації, полягає у виявленні та аналізі основних чинників, загальних ознак і особливостей політико-системних трансформацій у країнах РСЄ. Наукова проблема дисертації полягає в спробі довести, що об’єктивний розгляд теми східноєвропейських реформ як складного й суперечливого суспільно-політичного явища можливий через призму політико-системної трансформації в контексті процесу глобалізації.

Стан розробки цієї проблеми до сьогодні в Україні, як і в інших посткомуністичних країнах, є недостатнім: фундаментальні праці, присвячені дослідженню східноєвропейських трансформацій, майже відсутні. Тим часом значущість розглядуваної проблеми для українського суспільства, що опинилося в політико-системній кризі, є очевидною: необхідно виявити причини дедалі більшого розходження в основних характеристиках країн, які починали посткомуністичну трансформацію в схожих умовах і мали подібний до українського стартовий рівень. Пропонована дисертація певною мірою може заповнити цю прогалину в сучасній політичній науці: на основі узагальнення численного наукового доробку попередників, які досліджували окремі складові трансформацій у кранах Східної Європи, цілісно показати фундаментальні зрушення у регіоні, акцентуючи увагу на основних чинниках, які впливали на їхній перебіг і формували нову політико-системну якість. Результати такого дослідження можуть практично прислужитись у виробленні подальшої трансформаційної стратегії України.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дослідження виконане в межах комплексної наукової теми кафедри міжнародних відносин Одеського національного університету імені І.І.Мечникова “Міжнародні відносини і політика держав в умовах глобальних трансформацій: концептуальні виміри та зовнішньополітична практика” (державна реєстрація № 0107U012509), яка зорієнтована на науково-аналітичне забезпечення діяльності урядових і неурядових установ нашої країни.

Мета й завдання дослідження. Метою є виявлення ключових чинників політико-системних трансформацій міжнародної регіональної системи Східна Європа. Визначена мета обумовила постановку й розв’язання наступних завдань:

1) проаналізувати еволюцію сучасної політичної думки (української, російської, американської, західноєвропейських, східноєвропейських шкіл) щодо проблеми східноєвропейських трансформацій;

2) систематизувати концептуальні засади дослідження й на цій основі розробити авторську методологічну модель, що дає можливість сформувати цілісну наукову концепцію й, таким чином, вирішити поставлену наукову проблему;

3) виявити найбільш важливі зовнішні та внутрішні чинники, що впливали на політико-системну трансформацію РСЄ;

4) визначити втрати й здобутки східноєвропейців на шляху до ЄС та НАТО й вплив розширень на розвиток самих організацій;

5) з’ясувати особливості східноєвропейської політики країн, які є найбільш впливовими гравцями на теренах регіону – США та ФРН;

6) дослідити еволюцію ролі основних акторів сучасних міжнародних відносин у процесі східноєвропейських трансформацій;

7) виявити основні проблеми економічної, політичної та ідеологічної складових системних реформувань РСЄ;

8) відтворити цілісну картину східноєвропейських трансформацій як основу для об’єктивного прогнозування, у тому числі розробити рекомендації практичного характеру для українських державних установ.

Об’єктом дослідження є міжнародна регіональна система – Східна Європа.

Предметом дослідження є політико-системні трансформації в Східній Європі.

Методи дослідження. Використані загальнонаукові методи, що базуються на принципах об’єктивності, всебічності та комплексності: емпіричний, статистичний, критично-аналітичний, компаративістський, прогностичний. Додатковими методами стали проблемно-хронологічний, історичний та формально-юридичний метод вивчення документів.

Застосований в дисертації системний аналіз дав можливість: 1) співвідносити процеси, що досліджуються, із цілісністю структури; 2) розглядати досліджуваний об’єкт як складну систему вхідних та вихідних сигналів; установити зв’язок системи з її середовищем; 3) конкретизувати досліджуваний об’єкт як систему, що є обмеженою внутрішньо визначеними зв’язками між елементами. Системний підхід до явища включає аналіз: 1) елементів, з яких складається система; 2) закономірностей виникнення та розвитку явища; 3) його еволюції; 4) причин змін; 5) сутності та законів його розвитку. Головним атрибутом системи є зворотній зв’язок між її елементами. Через те в даній дисертації одним із ключових завдань є дослідження зв’язків між усіма складовими трансформаційного процесу. Крім того, застосування системного підходу уможливило спочатку поділ системної трансформації Східної Європи на низку підсистем (систем нижчого рівня, як-от: економічна, політична, ідеологічна), які досліджувались автономно, а потім аналіз узгодження цілей кожної підсистеми із загальною метою системи, а також прикінцеву побудову ієрархії системи та ієрархії чинників, що створюють цю систему і сприяють її функціонуванню. Чільне місце в дисертації відведено вивченню прямого й зворотного зв’язків східноєвропейського регіону з ЄС, НАТО, США, ФРН й іншими акторами, що складають середовище міжнародної регіональної системи, яка досліджується.

Наукова новизна отриманих результатів обумовлена як сукупністю поставлених завдань, так і засобами їхнього розв’язання. Здійснено цілісне політологічне дослідження політико-системних трансформацій у РСЄ на сучасному етапі. На його основі сформовано власний авторський підхід до розв’язання наукової проблеми та отримано результати, які мають наукову новизну, а саме:

1) на основі критичного аналізу основних трансформаційних теорій, розроблених провідними школами політичної науки, запропоновано авторську модель, яка спирається переважно на досягнення американської неореалістської школи як носія визначальної методології в дослідженні міжнародних відносин, що є новаторським для української політології;

2) уперше в політичній науці розгляд східноєвропейських реформ як складного та суперечливого явища подано крізь призму поняття політико-системної трансформації;ідників, які найбільшою мірою впливали на процес розробки реальної політики основних міжнародних та

3) запропоновано авторське бачення періодизації системної трансформації РСЄ, яке полягає в поділі трансформації на два етапи: 1) 1989 - 2004; 2) 2004 – до наших днів; показано, що саме на першому етапі складається оригінальна східноєвропейська модель трансформацій, відмінна як від західноєвропейської, так і від пострадянської;

4) доведено, що успіх реформ у міжнародній регіональній системі Східна Європа більшою мірою залежав від зовнішніх чинників, аніж внутрішніх;

5) виокремлено складові зростаючого впливу США та НАТО на євроінтеграційні процеси й на східноєвропейські трансформації як взаємопов’язані явища;

6) доведено зворотний зв’язок політико-системних трансформацій Східної Європи із глибинними процесами оновлення, що відбуваються в сучасній системі міжнародних відносин;

7) уперше в українській політичній науці здійснено цілісний розгляд системної трансформації східноєвропейських країн з урахуванням взаємного впливу всіх складових частин трансформацій; визначені найважливіші проблеми трансформацій з оцінкою ступеня їх розв’язання на момент п’ятого розширення ЄС;

8) на основі комплексного підходу до широкого спектру проблем суспільно-політичного життя в РСЄ вперше розроблено схему підпорядкованості внутрішніх чинників трансформації; при цьому доведено залежність потенціалу трансформування від історично обумовлених ментальних особливостей східноєвропейців.

Хронологічні рамки дисертації охоплюють період від 1989 до 2004 року. Нижня межа дослідження обумовлена початком демократичних революцій у країнах Східної Європи, що привели до радикальної зміни режимів, зміни основних пріоритетів внутрішньої та зовнішньої політики східноєвропейських країн. Це спричинило початок реформ в усіх сферах суспільно-політичного життя, які й власне формують поняття політико-системних трансформацій. Верхня межа обумовлена закінченням першого етапу трансформувань із досягненням країнами-лідерами своєї головної зовнішньополітичної мети – вступу в ЄС. Наступний, другий етап трансформацій проходитиме для них у якісно інших умовах, за зрослої підтримки як найбільш впливових міжнародних інституцій (ЄС, НАТО), так і національних акторів (США, ФРН). Для інших країн Східної Європи 2004 рік теж став визначальною межею: деякі з них вступили в НАТО, усі інші остаточно визначились із пріоритетами своєї зовнішньої політики – НАТО та ЄС. Таким чином, на 2004 рік загальний вектор їхнього майбутнього розвитку набув усталеного вигляду.

Практичне значення отриманих результатів. Методологічні й методичні здобутки авторки щодо дослідження трансформацій Східної Європи сприятимуть подальшій теоретичній розробці різноманітних варіантів порівняльно-політологічних досліджень на посткомуністичному просторі, новим дослідженням міжнародних систем і глобального розвитку. Висунуті та обґрунтовані ідеї й положення відкривають нові можливості щодо вдосконалення дослідницького інструментарію вітчизняної політології і загалом розвитку міждисциплінарного підходу як новітньої тенденції в сучасних соціальних науках. Висновки та узагальнення, яких дійшла дисертантка, можуть суттєво вплинути на коригування існуючих оцінок чинників та взаємозв’язків складових частин посткомуністичних трансформацій, на основі яких формується внутрішня та зовнішня політика України.

Результати наукового дослідження використано в нормативному курсі “Системна трансформація країн Східної Європи” напряму підготовки спеціальності “Міжнародні відносини” для вищих освітніх закладів. Крім того, результати дослідження впроваджено при створенні методики, навчальних і навчальних робочих програм авторського курсу “Зовнішня політика країн Східної Європи”, а також дисциплін “Зовнішня політика країн Західної Європи”, “Зовнішня політика США”, ТМВ, ІМВ, що читаються в Інституті соціальних наук Одеського національного університету імені І.І.Мечникова.

Прикладне значення роботи обумовлене можливістю використання основних її положень у практичній діяльності МЗС України, інших органів державної влади України при розробці та впровадженні внутрішньо - та зовнішньополітичної стратегії України, розвитку відносин держави з основними акторами сучасної системи міжнародних відносин.

Апробація результатів дисертації. Основні теоретичні положення та висновки дослідження обговорювались на міжнародних і всеукраїнських наукових конференціях, семінарах, „круглих столах”, у тому числі таких, як: міжнародна наукова конференція “Форум Центрально-Східної Європи” (м. Варшава, Польща, лютий 1999); міжнародна наукова конференція “Україна і Болгарія: віхи історичної дружби” (м. Одеса, травень 1999 р.); міжнародний науковий семінар “Соціологічний вимір досліджень сучасних міжнародних відносин” (м. Будапешт, Угорщина, липень 1999 р.); міжнародний науковий семінар в Східній школі Варшавського університету (м. Варшава, Польща, липень 2001 р.); міжнародна наукова конференція “Україна – Румунія – Молдова: історичні, політичні та культурні аспекти взаємин” (м. Чернівці, вересень 2001 р.); міжнародна наукова конференція “Міжкультурні комунікації: реалії та перспективи” (м. Сімферополь-Алушта, травень 2002 р.); міжнародна наукова конференція “Розширення Європи” (м. Брно, Чехія, вересень 2002 р.); міжнародна науково-практична конференція “Соціальна політика і механізми інтеграції українського суспільства” (м. Одеса, вересень 2002 р.); міжнародна науково-практична конференція “Українознавство в розбудові громадянського суспільства в Україні” (м. Київ, жовтень 2003 р.); міжнародна наукова конференція “Трансформація політичної системи України та Польщі в умовах європейської інтеграції” (м. Львів, листопад 2003 р.); міжнародна міждисциплінарна науково-практична конференція “Сучасні проблеми науки і освіти” (м. Алушта, травень 2004 р.); міжнародна науково-практична конференція “Наука і освіта – 2004” (м. Дніпропетровськ, вересень 2004 р.); міжнародна наукова конференція “Україна – Румунія – Молдова: історичні, політичні та культурні взаємини в контексті сучасних європейських процесів” (м. Чернівці, вересень 2004 р.); Всеросійська наукова конференція “Російське суспільство та виклики глобалізації” (м. Москва, грудень 2004 р.); міжнародна наукова конференція “Гуманітарні дослідження в новій Європі” (м. Каунас, Литва, січень 2005 р.); міжнародна наукова конференція “Розширення ЄС – рік по тому” (м. Таллінн, Естонія, квітень 2005 р.); міжнародна наукова конференція “Родинна Європа” (м. Каунас, Литва, червень 2005 р.); міжнародна наукова конференція “Європейська інтеграція як інструмент реформ в країнах Чорноморського регіону” (Одеса, вересень 2005 р.); 2 сесія Асоціації Міжнародних Відносин та Безпекових Студій MOST Association (м. Велико Тирново, Болгарія, березень 2006 р.); 7 Всеукраїнська науково-практична конференція “Гуманітарні проблеми становлення сучасного спеціаліста” (м. Київ, березень 2006 р.); 3 Міжнародна науково-практична конференція “Європейські інтеграційні процеси та транскордонне співробітництво” (м. Луцьк, травень 2006 р.); 3 сесія MOST Association (м. Девін, Болгарія, липень – серпень 2006 р.); міжнародний „круглий стіл” “СДВ: сучасний стан і перспективи розвитку” (м. Одеса, жовтень 2006 р.); 4 сесія MOST Association (м. Софія, Болгарія, грудень 2006 р.); 5 сесія MOST Association (м. Софія, Болгарія, травень 2007 р.); 6 сесія MOST Association (м. Девін, Болгарія, липень-серпень 2007 р.); 7 сесія MOST Association (м. Софія, Болгарія, січень 2008 р).

Авторські публікації. Основні наукові положення дисертації викладено в індивідуальній монографії, навчальному посібникові, 36 публікаціях, серед яких 23 статті, опубліковані в наукових фахових виданнях, затверджених ВАК України.

Структурно дисертаційна робота складається з переліку умовних скорочень, вступу, 5 розділів, 19 підрозділів, висновків та списку використаних джерел. Загальний обсяг дисертації 428 сторінок, у тому числі основний текст – 368 сторінок, список використаних джерел (українською, російською, англійською, болгарською, польською, чеською мовами) налічує 697 найменувань і займає 59 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовується актуальність теми, визначені об’єкт і предмет дослідження, мета й завдання, хронологічні рамки, розкрито основні методи дослідження, його практичне значення, охарактеризовано наукову новизну одержаних результатів, а також апробацію основних висновків і теоретичних положень дисертації.

Розділ 1 “Теоретико-методологічні засади й джерельна база дослідження” складається із трьох підрозділів. В розділі подано авторську концепцію трансформацій Східної Європи на основі критичного аналізу існуючих теоретичних розробок та практичних досліджень (в англомовній літературі такий тип досліджень має назву case-studies) окремих частин посткомуністичних трансформацій представниками основних національних шкіл політології.

У підрозділі 1.1. “Концептуальні виміри дослідження” показано створення теоретичних рамок дослідження на основі здобутків сучасних шкіл досліджень міжнародних відносин та школи транзитології. Міжнародники, не тільки неореалісти (С.Гантінгтон), а й представники ліберальної (А.Етціоні) і неомарксистської (І.Валлерстайн) шкіл дискутують щодо чинників трансформацій окремих країн та сучасної системи міжнародних відносин загалом. Головний висновок полягає в тому, що ера національного суверенітету закінчилась, відповідно зріс вплив міжнародного середовища на національні держави. У центрі наукових дискусій транзитологів перебувають проблеми демократизації, стадій її розвитку, її складових та чинників: демократизація, як процес, акумулює більшість сучасних східноєвропейських дилем. Особливу роль у формуванні такого підходу відіграли праці В.Банс, Д.Гузіна, Х.Лінца, А.Степана, Л.Дайамонда. Авторка розглядає східноєвропейські режими як гібридні (в 90-ті рр. ХХ ст.) та неконсолідовані демократії (до 2004 р.). Період визначального впливу націоналістичної ідеології загальмував становлення ліберальної демократії (характеристики східноєвропейських держав залишаються відмінними від західних). У дисертації запропоновано авторську концепцію дослідження політико-системних трансформацій. Конструювання “подвійних теоретичних рамок”, які поєднують здобутки, по-перше, теорії міжнародних відносин і, по-друге, транзитології, уможливлює вирішення поставленої наукової проблеми. Використовуючи в дисертації такі дефініції, як “демократизація”, “консолідація”, “перехід”, “гібридний режим”, авторка дає власне тлумачення термінів, які відображають специфіку даного дослідження (“політико-системні трансформації”, “міжнародна регіональна система Східна Європа”).

У підрозділі 1.2. “Стан вивченості проблеми” проаналізовано існуючу літературу за 7 напрямками, визначеними на основі систематизації наявних підходів: 1) дослідження чинника ЄС у східноєвропейських трансформаціях здійснені такими західними авторами, як С.Деветак, Я.Клоічнік, К.Фрезер, М.Чіні, З.Чубинські; в Україні та Росії – В.Бойцова, Н.Буренко, О.Ковальова, В.Копійка, Є.Макаренко, І.Піляєв, О. Сушко; 2) чинник НАТО розглядали у своїх працях Ч.Гаті, М.Мандельбаум, Е.Мічта, І.Новотни, Д.Перрі, Дж.Саймон; Ю.Борко, Є.Гуськова, П.Кандель, І.Коваль, М.Косолапов, Ю.Рахманінов, С.Толстов, Б.Шмельов; 3) вплив американського чинника досліджували З.Бжезинський, Дж.Геддіс, І.Даалдер, С.Ларрабі, Д.Мейсон, А.Міссіролі, П.Сіміч, Р.Ульман; А.Богатуров, Ю.Давидов, М.Делягін, В.Іноземцев, Є.Камінський, Б.Канцелярук, В.Кременюк, А.Уткін; 4) спроби визначити місце та роль ФРН у процесі трансформацій регіону Східна Європа здійснили Я.Егберт, А.Прадетто, В.Хандл, Е.Чомер, В.Шнайдерс-Детерс; Н.Арбатова, Є.Гуськова, А.Кудряченко, І.Максімичев, С.Погорєльська; 5) економічну складову системних трансформацій аналізували П.Гауен, В.Драшкович, П.Ебергард, Г.Колодко, Я.Корнаї, А.Куклинські, Р.Лінден, П.Раймент, Л.Чаба, З.Чубинський, А.Шагварі, А.Шромнік; В.Бредова, В. Будкін, І.Бураковський, С.Глінкіна, П.Жотєв, Д.Зенкін, Л.Лучкіна, В.Перська, А.Самарін, В.Хорос; 6) окремі фрагменти політичної складової трансформацій дослідили З.Бжезинський, Р.Вукадінович, К.Давіша, З.Ізакович, А.Корбонський, В.Луерс, В.Мастни, Ч.Махош, Дж.Петтіфер, Р.Ремінгтон, С.Террі, В.Тісманяну, П.Ціпковський, В.Шандру, М.Швец; В.Бурдяк, М.Бухарін, С.Бурова, В.Горбатенко, Є.Гуськова, Б.Желіцьки, Е.Задорожнюк, Г.Зеленько, Ю.Зудінов, П.Кандель, Ю.Князев, М.Мілова, А.Некипелов, О.Оксак, Ю.Рілач, С.Романенко, Ф.Рудич, С.Рутар, С.Сокольський, Л.Старецька, Н.Смірнова, Д.Ткач, В.Фуркало, А.Язькова; 7) спроби виокремлення ідеологічної складової трансформацій були зроблені такими дослідниками, як М.Боговіч, А.Валіцький, І.Валента, Р. Дарендорф, М.Кеннеді, В.Клопчич, Й.Крегар, Д.Ловелл, З.Млинарж, Е.Нагорські, Х.Поултон, С.Терзіч, К.Чижевський; Є.Бистрицький, Н.Коліков, Ю.Новопашин, М.Рагозін, Ю.Савко, В.Фісанов, Ю.Щербакова.

Попри наявність значного масиву літератури, в якій висвітлюються різні аспекти досліджуваної проблеми, стан її наукового осмислення не можна вважати достатнім. По-перше, сама по собі велика кількість і строкатість монографій та статей науковців різних національних шкіл потребує узагальнення, особливо після закінчення першого етапу посткомуністичних трансформацій; по-друге, компаративний аналіз досі частіше застосовувався для дослідження будь-яких двох окремих випадків трансформування (бінарний аналіз), аніж для дослідження трансформації всього східноєвропейського регіону, що створює ширші можливості для кінцевих узагальнень; по-третє, попередній аналіз посткомуністичних реформ у Східній Європі на базі транзитології значною мірою виявився обмеженим, тому що представники цієї школи не приділяли уваги виявленню зовнішніх чинників впливу на процес реформ в окремих країнах регіону. На вироблення нової концепції розуміння процесів у Східній Європі певною мірою й спрямована реферована дисертація.

У підрозділі 1.3. “Джерела дослідження” охарактеризовано офіційні документи, оприлюднені матеріали різноманітних установ, виступи та статті офіційних осіб, матеріали офіційних сайтів, мемуари учасників подій, що описуються, матеріали соціологічних опитувань, інтерв’ю, особисто отримані автором дисертації, у тому числі: “Програма дій-2000”, бюджет ЄС, матеріали самітів ЄС у Копенгагені, Люксембурзі, Амстердамі, Ніцці, “Договір про утворення ЄС”, матеріали самітів НАТО, “Національна стратегія безпеки США”, виступи представників офіційних кіл, таких, як Г.Браун, Д.Іден, Р.Холбрук, М.Хофф, Г.фон Мольтке, Х.Солана, Л.Беров, Г.Колодко, Н.Попович, Й.Тошовський, В.Гавел, А.Доган, Ж.Желев, П.Меддьєши, А.Міхнік, Г.Пирванов, Б.Рістовський, Є.Бузек, Б.Геремек, Д.Туск, Сімеон Сакскобургготський, Л.Мочульський, К.Чакиров, О.Шик, О.Кваснєвський, Я.Шедіви. Додатковим джерелом дисертації є матеріали, зібрані авторкою під час особистих зустрічей із дослідниками зі Східної Європи (Т.Дронзіна, К.Велічков, А.Ангелов, П.Дімітров, Р.Жекова, Б.Костов, І.Мавродієва, З.Попова, Е.Сімеонова (Болгарія); Я.Маліцький, К.Вуйчицький (Польща); Л.Гіка, О.Марінаке, А.Сорін Костеску, С.Пуріч (Румунія); Ю.Марущак (Словаччина); М.Брглез (Словенія); А.Раш (Угорщина); Я.Хольцер, Л.Свобода (Чехія)).

Розділ 2 “Зовнішні чинники політико-системних трансформацій у Східній Європі” складається з чотирьох підрозділів. В розділі охарактеризовано цілі та методи тих акторів міжнародних відносин, які найбільше впливали на перебіг східноєвропейських трансформацій.

У підрозділі 2.1. „Фактор ЄС у формуванні перехідних суспільств” поставлена проблема виявлення особливостей впливу ЄС на східноєвропейські трансформації в контексті вирішення Євросоюзом своїх стратегічних завдань, що змінились в постбіполярну епоху. На прикладі Польщі, Угорщини, Чехії показано, що він був вирішальним у прискоренні процесу реформ не тільки через залучення коштів програм ЄС (ФАРЕ, ІСПА, САПАРД), а й через прийняття східноєвропейцями західноєвропейської моделі розвитку, що відображено в урядових програмах реформ, у перебудові їхньої законодавчої бази, в імплементації загальноєвропейських стандартів. Європейський вектор розвитку на майбутнє залишиться пріоритетним навіть для тих країн регіону, які поки що не стали його членами. У свою чергу, переговори із країнами-кандидатами вплинули на трансформацію ЄС. Ідея Амстердамського договору, що створив Євросоюз у його сучасному вигляді, була тісно пов’язана з очікуваним розширенням на Схід; вона водночас уможливлювала його й слугувала превентивному вирішенню проблем, пов’язаних з одночасним вступом багатьох економічно слабких країн. Попри розбіжності в підходах до розширення, члени ЄС вирішили взяти на себе відповідальність за розвиток Східної Європи тому, що нестабільність колишніх соціалістичних країн ставила під удар інтеграційні надбання ЄС. Разом із тим, під час реалізації програм вступу до ЄС спостерігався зворотний вплив нових членів Союзу на внутрішню ситуацію в ньому.

У підрозділі 2.2. “НАТО й нові зовнішньополітичні стратегії країн Східної Європи” вирішується завдання аналізу боротьби ідей розширення і трансформації всередині Північноатлантичного Альянсу та її впливу на розвиток східноєвропейського регіону. Доведено, що радикальний поворот у позиції НАТО відбувся в 1995 р.: західноєвропейці виступали проти розширення, особливо Франція, але їх позиція змінилась через пріоритетність для держав Європи питання про розширення ЄС; вступ східноєвропейських країн в НАТО на індивідуальній основі розглядався європейцями, по-перше, як лакмусовий папір їхнього стану на той момент, по-друге, як можливість залучити США до перерозподілу витрат на проведення посткомуністичної трансформації. Щоб стати потенційними кандидатами на вступ до НАТО, країни повинні були продемонструвати прогрес у врегулюванні мирними засобами конфліктів зі своїми сусідами, продемонструвати відданість ідеї демократії. На посилення пронатовських позицій в регіоні вплинули: 1) нестабільність на східних кордонах регіону; 2) війна в Боснії 1992-1995 рр.; 3) брак фінансів на економічну модернізацію; 4) бажання підвищити свій статус незалежного актора на міжнародній арені. Розширення НАТО 1999 та 2004 рр. показано з урахуванням особливостей відбору країн-кандидатів на кожному з етапів переговорів. Наголос зроблено на аналізі внутрішніх та міжнародних наслідків розширення НАТО на Схід, на показі ролі НАТО в країнах-учасниках “Плану дій щодо підготовки членства в НАТО” (Албанія, Македонія, Хорватія). На 2004 р. позиції НАТО в регіоні зміцнились, організація трансформувалась з євроатлантичної на глобальну військово-політичну структуру.

У підрозділі 2.3. “Американський чинник політико-системних перетворень у східноєвропейському регіоні” розкрито причини концептуального вакууму щодо РСЄ, який склався в США на межі 80-90-х рр. ХХ ст., та проаналізовані чинники його подолання. Для США найбільш актуальним питанням була ревізія своїх цілей щодо Східної Європи. Колишня СФРЮ стала тією частиною регіону, що зосередила на собі увагу американського керівництва протягом 90-х рр. Авторська позиція полягає в розгляді активізації американської політики в Південно-Східній Європі як процесу, що мав амбівалентні наслідки. Поворотом в еволюції американської політики в регіоні став 1994 р., коли США перейшли до формування позиції „жорсткого миротворця”. Дейтонські домовленості (листопад 1995 р.), створені під керівництвом Р.Холбрука, залишаються найбільшим успіхом США в Європі з 1989 р. Інші країни були геополітично і стратегічно менше пов’язані з національними інтересами США; вони були більш передбачуваними, тому вирішення проблем перехідних суспільств Америка частково залишала на долю ЄС, частково брала в них участь, використовуючи структури НАТО. Одночасно США намагались утримувати інтеграційні процеси в Європі під своїм контролем; європейці недооцінили небезпеку використання Сполученими Штатами „новачків” (наприклад, Польщі) як інструмента підтримування протистояння всередині НАТО та ЄС для збереження своїх лідерських позицій. На початку нового століття Балкани стали місцем реалізації стратегічних завдань США: 1) стримування ісламізації півострова, що пов'язується зі зростанням загрози міжнародного тероризму; 2) контролю над сировинними ресурсами, над транспортуванням через півострів енергоносіїв. Країни ЦСЄ (Польща, Словаччина, Угорщина, Чехія) стали більш важливими союзниками у втіленні європейської політики США.горщина, оваччина, Чехіян членами. навіть для країн: 1)ань в ійів міжнародних відносин_________________________________________

У підрозділі 2.4. “ФРН і посткомуністичні трансформації Східної Європи” розглядається проблема виявлення особливостей східноєвропейської політики ФРН у зв’язку з “нормалізацією” зовнішньої політики в період переходу від Бонна до Берліна. Головний акцент у підрозділі зроблено на характеристиці економічного впливу ФРН на такі країни регіону, як Польща, Угорщина, Чехія, Словаччина. До цього Німеччина була підготовлена тим, що з 60-х рр. ХХ ст. ФРН, на відміну від США, приділяла велику увагу використанню економіки як інструменту своєї зовнішньої політики щодо соціалістичних країн Європи. Для піднесення німецької економіки в постбіполярний період найважливішим став пошук нових ринків збуту, тож для регіону Німеччина стала більш важливим торговельним партнером, аніж США. Доведено, що рух капіталів був вигідним обом сторонам - Німеччина отримала можливість вкладення фінансових ресурсів, країни регіону - необхідні для трансформації економік інвестиції, можливість створювати нові робочі місця. У розділі також показані перші спроби політичного впливу ФРН на регіон під час югославських збройних конфліктів, у яких Німеччина виступила захисником інтересів хорватів. Зростаючу активність ФРН виявила й у поваленні режиму Мілошевича в Сербії в 2000 р. Прийняття країн РСЄ в НATO та ЄС у перспективі надає Німеччині можливість змінити характер свого домінування в європейських структурах з економічного на політичне.

Розділ 3 “Взаємовплив політичної й соціально-економічної складової трансформацій у Східній Європі” складається з чотирьох підрозділів. В ньому розглядаються ті проблеми економічної трансформації, на які найбільший вплив здійснили внутрішньо- та зовнішньополітичні чинники.

У підрозділі 3.1. “Колізії рецесії в країнах Східної Європи” доведено, що період трансформаційної рецесії в східноєвропейському регіоні розтягнувся на значну частку першого етапу посткомуністичної трансформації: від 2-3 років у Чехії до 10-15 в Болгарії та Румунії. Теза, що на перебіг рецесії більше всього впливали суб’єктивні фактори, пов’язані з необізнаністю урядів і мірою зацікавленості Заходу в кожній конкретній країні, доведена шляхом компаративного аналізу реформ у країнах регіону. Вихід із рецесії був пов’язаний з успішною ходою приватизації; вона розглядалась першими урядами як ключова ланка у вирішенні не тільки економічних, а й політичних проблем (прискорення демократизації, оздоровлення бюджету, підвищення ефективності владних інституцій, відновлення справедливості щодо власників, створення середнього класу). Однак, доведено, що приватизація є необхідною, але недостатньою умовою сталого розвитку: важливе місце на першому етапі реформ належало державі, від її ефективності залежали час рецесії й швидкість корекції перших планів реформ (план Бальцеровича, план Купи, план Клауса).

У підрозділі 3.2. “Політико-системні детермінанти реструктуризації економік” виявлені моделі проведення реструктуризації, яка зайняла пріоритетне місце в планах реформаторів, націлених на виконання умов приєднання до ЄС. На прикладі Угорщини показано, що структура економіки відзначалася двоїстим характером: менше 50 великих кампаній, переважно іноземних, орієнтовані на експорт, біля 800 малих та середніх підприємств, що є переважно національними, орієнтовані на внутрішній ринок. Друге і третє місце посіли за результатами проведення реструктуризації Чехія та Словенія. Проблема реструктуризації більшістю країн не була вирішена до кінця першого етапу трансформацій. Передусім, цьому сприяли помилки, зроблені реформаторами (передчасна лібералізація торгівлі, неувага до проблеми технологічної відсталості, втрата традиційних зовнішніх ринків). Вплив Заходу на процес реструктуризації мав неоднозначні наслідки: вітались й фінансувались перетворення, сприятливі більшою мірою для вирішення стратегічних завдань західноєвропейських країн, аніж для країн-кандидатів на вступ у ЄС (приклад: форсоване скорочення сільськогосподарського сектору в Польщі та Угорщині).

У підрозділі 3.3. “Фактор іноземних інвестицій у перехідних економіках регіону” показано, що мета отримання прямих іноземних інвестицій як пріоритет була поставлена правильно, але реалізувалась з різним ступенем успішності, залежно від обізнаності урядів та особливостей національної програми реформ. Позитивним можна вважати лише залучення інвестицій великих обсягів та довгострокових позик міжнародних фінансових установ. Лідерами в регіоні за іноземними інвестиціями протягом 90-х рр. були Угорщина, Чехія, Польща; окремі країни (Болгарія, Румунія, більшість колишніх югославських республік) їх залучити не змогли до кінця першого етапу трансформацій. Інвестиції стали локомотивом економічного зростання; з іншого боку, зовнішній фактор ускладнив оцінку ефективності діяльності суб’єктів підприємництва. В Угорщині іноземні підприємці вели жорстку боротьбу за ліквідацію конкурентів; страждали переважно національні виробники; зростали борги за кредити та дисбаланс у зовнішній торгівлі. Більшість економічних перетворень у регіоні відбувалася під впливом міжнародних валютних структур (ЄІБ, ЄБРР, МВФ, МБРР). Позики використовувались неефективно тому, що більшість урядів не змогла адаптувати міжнародні програми допомоги під конкретне середовище країни-реципієнта. Таким чином, існує прямий зв’язок між роллю іноземих інвестицій та політичними умовами здійснення економічних реформ.

У підрозділі 3.4. “Імперативи вступу в ЄС як каталізатор соціально-економічних реформ” на прикладі Польщі доведено вплив ЄС на прискорення процесу економічного трансформування. Підкреслена важливість активної наступальної позиції в діалозі з ЄС для захисту національних інтересів (приклад Польщі). Словацький варіант відрізнявся привабливістю для інвесторів ЄС через розрив у розмірі зарплатні, що отримували робітники за ідентичні функції в Словаччині та сусідніх країнах-лідерах, таких, як Польща, Чехія та Угорщина. Таким чином, хоча економічні параметри країн-кандидатів на момент вступу не відповідали стандартам ЄС, процес переговорів значно прискорив процес реформування, який в іншому разі міг розтягнутись на 40-50 років.

Розділ 4 “Політична трансформація країн Східної Європи” (складається з п’яти підрозділів) присвячений визначенню спільних рис та особливостей політичних процесів у країнах регіону з урахуванням зовнішнього чинника впливу.

У підрозділі 4.1. “Трансформаційні пріоритети після революцій 1989 року” досліджуються основні надбання та помилки перших некомуністичних урядів. Показано, зокрема, що реформатори не встигли теоретично розробити питання про темпи реформ, джерела збереження стабільності, послідовність реформ. Прикметними ознаками політичної трансформації в РСЄ є: 1) розробка нових конституцій та створення засад демократичного управління; 2) деполітизація армії, міліції, органів державної безпеки; 3) масова участь населення в перших вільних виборах; 4) створення політичних партій на основі громадянських рухів соціалістичних часів; 5) створення плюралістичних політичних еліт; 6) невдала боротьба президентів за зміцнення своєї влади; 7) створення структур самоврядування на місцях. Основа нового курсу була запропонована країнам регіону Заходом й прийнята всіма, хоча й на різних етапах (Чехією, Польщею, Угорщиною – раніше, Словаччиною, Болгарією, Румунією – після 1997 р.). Тому практика політичної перебудови загалом була дуже подібна: збігалися загальні тенденції розвитку окремих країн, напрями еволюції основних сил, домінуючі процеси в суспільній свідомості.

У підрозділі 4.2. “Демократичні засади управління в державах східноєвропейського регіону” для визначення спільного й відмінного в процесі розбудови держав Східної Європи критичному аналізу піддані нові конституції. Серед головних спільних рис зазначено вибір на користь парламентської, а не президентської республіки. Доведено, що скорочення прав президента було однією із суттєвих ознак демократичного розвитку: сильна президентська влада в нестабільних країнах може посилити авторитарні тенденції. Надмірне зосередження влади в руках парламенту, як це склалося в Польщі, також не виправдало себе: протягом 90-х рр. Польща ще раз перебудувала свою владну модель. Південно-Східна Європа до 2004 р. продемонструвала певну неувагу до питань, пов’язаних із захистом прав людини, прав національних меншин, що обговорювалися з ЄС та НАТО. Навіть Хорватія, яка розглядалась як реальний кандидат на вступ, не змогла узгодити національне законодавство з вимогами організацій, що на певну перспективу обумовило її залишення поза їхніми рамками.

У підрозділі 4.3. “Три основні течії в політичному просторі міжнародної регіональної системи Східна Європа” показано, що до найбільш впливових ліберальних партій слід віднести Громадянську демократичну партію (Чехія), Союз вільних демократів (Угорщина), Союз Свободи (Польща); до соціал-демократичних - Угорську соціалістичну партію та Соціал-демократію Республіки Польща; до християнських демократів - Націонал-Християнське Об’єднання (Польща). Крім цих традиційних для Заходу трьох течій, у регіоні виокремлено четверту течію - аграрну (Польська селянська партія). Доведено, що новою важливою характеристикою регіону стало поступове зменшення відмінностей в політиці правих і лівих партій після приходу до влади. Це впливає на виборців: у сучасній Східній Європі, як і в розвинутих країнах Заходу, пасивність електорату є свідченням малої зацікавленості дискусіями основних політичних гравців, самостійність яких, у разі приходу до влади, буде жорстко обмежена законом. У результаті компаративного аналізу процесу створення основних політичних течій у Східній Європі, зроблено висновок, що цей процес відбувався у країнах ЦСЄ більш успішно, ніж у ПСЄ або пострадянських республіках. Цьому сприяли тісніші зв’язки антикомуністичної опозиції, (а пізніше рекрутованих із них політичних еліт Східної Європи), із західними офіційними й неофіційними колами.

У підрозділі 4.4. “Проблеми партійного будівництва в країнах Східної Європи” на основі обробки статистичних і аналітичних матеріалів доведено, що існує три групи таких проблем. До першої групи належать проблеми, пов’язані з боротьбою між правлячою правоцентристською коаліцією та лівою опозицією, які можна вважати найбільш природними для демократичної країни. До другої – проблеми, спричинені боротьбою в рамках правлячої коаліції. До третьої - проблеми боротьби всередині кожної партії, пов’язані з початковим періодом становлення її як структурної одиниці в політиці. Процес державотворення впливав на перебіг цієї боротьби й навпаки. Загальною рисою країн регіону, яка відрізняє його від пострадянських держав, стало швидке вироблення суспільного і партійного консенсусу щодо європейської та євроатлантичної інтеграції: більшість партій, окрім ультрарадикальних, виступали за входження в ЄС та НАТО, що обумовило ширші можливості для створення коаліційних урядів, більшу послідовність та стабільність урядової політики.

У підрозділі 4.5. “Виборчі тенденції в перехідних суспільствах” доведено, що маятниковий характер виборів у країнах Східної Європи, внаслідок чого ліві та праві коаліції змінюють одна одну кожні чотири-вісім років, у транзитивних суспільствах відіграє більш позитивну роль, ніж у суспільствах з усталеними режимами. У регіоні правило маятника прискорило весь процес системної трансформації. Зовнішній чинник проявився, по-перше, у тому, що східноєвропейці розглядали західну політичну структуру як базову: за основу трансформації було взято західнонімецьку модель, що має відображення в східноєвропейських конституціях, а також у побудові політичного та повсякденного життя суспільства. По-друге, необхідність гармонізації законодавства з метою вступу в ЄС та НАТО стала дійовим каталізатором внутрішніх реформ: мирний перехід влади від правих до лівих та навпаки, який відбувся в країнах регіону не раз, повинен розглядатись як лакмусовий папір демократії. Водночас, Східна Європа продемонструвала власний варіант розвитку демократії, що мав сильні та слабкі сторони, притаманні західноєвропейському варіантові, та дещо специфічне, спричинене, перш за все, десятиліттями комунізму: демократизація не супроводжувалась лібералізацією, що залишилось однією з головних проблем, найбільш важливих для членів суспільства.

Розділ 5 “Політико-системні трансформації в контексті еволюції політичної ідеології в країнах Східної Європи” (складається із чотирьох підрозділів) присвячений виявленню взаємовпливу ідейних перетворень та політичної трансформації в регіоні.

У підрозділі 5.1. “Особливості початкового етапу політичних перетворень” показано вплив розвитку дисидентського руху на процес ідеологічного оновлення країн Східної Європи. Доведено, що традиції дисидентського руху стали невід’ємною частиною нової державної ідеології, яка формувалася протягом 90-х рр.: після 1989 року східноєвропейські дисиденти повернулися зі США, ФРН, Австрії і здійснювали керівництво процесом докорінних змін в східноєвропейських суспільствах, зокрема, в ідейній сфері. Нові суспільно-політичні сили запропонували нову ієрархію цінностей, побудовану на ідеалах національної самосвідомості. В перший період, до 1994 р., західні структури продовжували підтримувати націоналістів, як це було за соціалістичних часів; тепер пафос націоналістів скеровувався проти російської загрози. Але було швидко з’ясовано, що націоналізм у Східній