імені ЮРІЯ ФЕДЬКОВИЧА

БОЧАН Петро Олегович

УДК 94 (477) “16/18” : 930.2

УКРАЇНА В ПОГЛЯДАХ НІМЕЦЬКИХ І ФРАНЦУЗЬКИХ ВЧЕНИХ, ПОСЛІВ І МАНДРІВНИКІВ XVII-XIX ст.

Спеціальність 07.00.01 – історія України

Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Чернівці – 2008

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі історії України Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича Міністерства освіти і науки України.

Науковий керівник: доктор історичних наук, професор

Брицький Петро Павлович,

Чернівецький національний університет

імені Юрія Федьковича,

професор кафедри історії України.

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор,

заслужений діяч науки і техніки України

Варварцев Микола Миколайович,

Інститут історії України НАН

України,

головний науковий співробітник відділу всесвітньої історії і міжнародних відносин;

доктор історичних наук, професор

Баженов Лев Васильович,

Кам’янець-Подільський національний університет,

директор Центру дослідження історії Поділля та Південно-Східної Волині Інституту історії НАН України.

Захист відбудеться “18” квітня 2008 р. о 13 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 76.051.06. у Чернівецькому національному університеті імені Юрія Федьковича за адресою 58012, м. Чернівці, вул. Кафедральна, 2, корп. , ауд. .

Із дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича (58000, м. Чернівці, вул. Лесі Українки, 23).

Автореферат розіслано “___” __________ 2008 р.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради Г.М.Скорейко

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. У період розвитку української незалежної держави виникає необхідність глибокого вивчення історичного шляху українського народу, його становища у світі, відносин із Західною Європою, відображення його життя, культури й історії представниками інших країн у минулі століття. Кожному народові необхідно знати, як його історію сприймали інші народи, як її оцінювали й трактували. Адже відомо, що в часи бездержавності історію України й українського народу за кордоном часто сприймали крізь призму трактування офіційної політики тих держав, до яких належали українські землі: Речі Посполитої, Австро-Угорської та Російської імперій, а пізніше й Радянського Союзу, а фактично Росії. Тому дуже часто історичну спадщину українського народу замовчували, спотворювали, перекручували і фальсифікували, якщо її висвітлення виходило за межі офіційного трактування цих держав.

Для українського народу історична та мемуарна література, а також описи мандрівників, які відвідували Україну, були недоступні через обмеженість виїзду за кордон, а рідкісні переклади окремих з них з'являлися переважно в Росії. Ті ж твори закордонних авторів, в яких критично висвітлювали історію Російської імперії і позитивно історію України, як правило, не перекладали. Джерела західноєвропейського походження компартійно-радянська влада недооцінювала. Тут давалася взнаки відома репресивна політика російського царизму і радянської влади щодо української історії, через що відбувся занепад українського історичного джерелознавства.

Однією з причин недостатнього вивчення в радянський період західноєвропейських джерел, які стосувалися історії України, було незнання більшістю українських істориків іноземних мов.

Саме тому в нових історичних умовах виникає необхідність повернення українському народові його історії в усій її повноті без обмежень, спотворень і фальсифікації.

Вивчення західноєвропейської україніки має принципове значення для українського народу не тільки із суто наукового погляду. На сучасному етапі розвитку української держави, коли встановлюються політичні, дипломатичні, економічні й культурні зв’язки з країнами Європи, відбувається входження України в європейську спільноту, важливого значення набув той факт, що в XVII-XIX століттях про Україну знали в Європі більше, ніж в ХХ столітті. Виникла потреба відновлення історичного пам'яткознавства про Україну. Цим, на нашу думку, визначається актуальність обраної для дослідження теми.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційна робота виконана на кафедрі історії України Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича в межах планової науково-дослідної теми “Актуальні питання історії і історіографії та культури України XVII-XX ст.” (реєстраційний номер 0199U001874). Тему дисертації затвердила Вчена Рада Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича, протокол №1 від 12 лютого 2004 р.

Мета дослідження – аналітично осмислити й висвітлити німецькі та французькі джерела, що стосуються історії України та українського народу XVII-XIX століть, дати їм об’єктивну оцінку для творчого відтворення окремих аспектів історії України цих століть.

Досягнення поставленої мети передбачає розв’язання таких завдань:

1. Проаналізувати джерельну базу з досліджуваної проблеми та охарактеризувати ступінь її наукової розробки.

2. Виявити нові, досі невідомі факти у висвітленні історії України у творах зарубіжних авторів, встановити їх достовірність.

3. Систематизувати відомості в західноєвропейських джерелах щодо історії, культури, побуту, етнографії, звичаїв, традицій українського народу.

4. З’ясувати оцінку політики урядів Польщі і Росії щодо України впродовж досліджуваного періоду в працях німецьких і французьких авторів XVII-XIX ст.

5. Виявити погляди німецьких і французьких авторів щодо ототожнення українців з росіянами.

6. Шляхом порівняльного розгляду різних джерел визначити найбільш правдиві, які б сприяли поглибленому дослідженню й переосмисленню з нових позицій окремих аспектів історії України.

7. Узагальнити внесок німецьких та французьких авторів в історіографію України.

Об’єкт дослідження – західноєвропейські джерела з історії України.

Предметом дослідження є відображення історії України XVII-XIX століть в історичній та історико-мемуарній літературі Німеччини та Франції.

Методологія та методи дослідження. При розв’язанні поставлених завдань застосовано методологію гуманітарно-наукового пізнання з використанням загальнонаукових принципів історизму та об’єктивності, а також конкретно-історичних методів, а саме: аналітико-синтетичного, порівняльно-історичного, проблемно-хронологічного, систематизації та класифікації. Зокрема, порівняльно-історичний метод дозволив зіставити різні погляди німецьких і французьких вчених, послів і мандрівників на суспільно-політичні події у житті українців. Хронологічний метод дав змогу прослідкувати зміни у поглядах німецьких і французьких авторів на події, які відбулися в Україні впродовж XVII-XIX ст. За допомогою методу систематизації та класифікації були опрацьовані й осмислені досі невідомі факти з історії України.

Хронологічні межі роботи охоплюють часовий вимір XVII-XIX століть, період важливих соціально-політичних подій в Україні: козацько-селянські повстання, Визвольна війна середини XVII ст., Полтавська битва, ліквідація гетьманства й знищення Запорозької Січі, остаточна ліквідація автономії України й перетворення її в провінцію Росії, – які викликали значний резонанс у Європі. Звісно, це знайшло відображення в історичній і мемуарній літературі, дипломатичних і військових документах та періодичній пресі того часу.

Наукова новизна одержаних результатів. Дисертація є першою науковою роботою в українській історіографії періоду незалежної української держави, яка присвячена системному дослідженню німецьких і французьких джерел щодо історії українського народу, його етнографії та культури. На основі матеріалів дослідження й осмислення їх з позиції нового методологічного підходу висвітлено погляди німецьких і французьких вчених, послів і мандрівників XVII-XIX ст. на історію, мову і культуру українського народу; виявлено в їх працях значну кількість матеріалу, який ще не використовували в українській історіографії. У роботі вперше введено до наукового обігу низку маловідомих і невідомих закордонних джерел, які представляють значний науковий інтерес для істориків, етнографів, діячів культури і всіх тих, хто цікавиться історією України. Це, зокрема, перша двотомна систематична праця про історію України від Володимира Великого до кінця XVIII століття німецько-австрійського історика Йогана Енгеля, ґрунтовні праці з окремих аспектів історії, етнографії, краєзнавства й культури німецьких учених-мандрівників Йогана Коля і Йогана Блазіуса та інших.

Практичне значення одержаних результатів. Матеріали дисертаційної роботи сприятимуть формуванню нового пізнавального погляду на історію України в XVII-XІХ ст. Вони підтверджують, що тоді про Україну загалом і українських козаків зокрема в Європі знали значно більше, ніж в кінці ХІХ і ХХ століть. Ці матеріали можуть бути використані при написанні наукових праць, підручників і навчальних посібників з історії України; при викладанні у вищій школі історії України, етнографії і культури України, а також при створенні спецкурсів з цих дисциплін. Зібраний та систематизований у дисертації матеріал стане у пригоді урядовцям і дипломатам при розгляді проблеми зовнішніх зв’язків з європейськими країнами.

Особистий внесок здобувача. Систематизація й аналіз матеріалу, висновки, зроблені за результатами цього аналізу, здійснені дисертантом одноосібно. У статтях, написаних у співавторстві з П.П. Брицьким, внесок дисертанта становить 60%.

Апробація результатів дослідження. Матеріали цього дослідження, його основні положення та висновки обговорено на наукових семінарах і на засіданні кафедри історії України Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича (протокол №5 від 12 грудня 2007 р.), оприлюднено на Міжнародному науковому семінарі “Кайндлівські читання” (Чернівці, 2004); на ІІ Міжнародній науково-практичній конференції “Perspektivni novinky vedy a technici-2005” (Прага – Дніпропетровськ, 2005); на ІІІ Міжнародному науковому Конгресі українських істориків “Українська історична наука на шляху творчого поступу” (Луцьк, 2006).

Публікації. Результати дисертаційного дослідження висвітлені у дев’яти статтях (п’яти одноосібних і чотирьох у співавторстві), п’ять з яких опубліковано у фахових збірниках наукових праць з історичних наук, що входять до переліку ВАК України. Серед інших публікацій – наукове видання “Німецький вчений Йоган Коль про Буковину й Галичину” з передмовою (у співавт.) і авторським перекладом з німецької мови.

Структура дисертації обумовлена метою, завданням й характером дослідження. Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків і списку використаних джерел та літератури. Загальний обсяг дисертаційного дослідження 199 сторінок, у тому числі обсяг основного тексту – 185 сторінок, список використаних джерел та наукової літератури – 13 сторінок (159 позицій).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації, зазначено про її зв’язок з науковими програмами, сформульовано мету і завдання, окреслено об’єкт, предмет, методи і хронологічні межі дослідження, визначено наукову новизну, теоретичну і практичну цінність отриманих результатів, вказано форми їх апробації, зазначено особистий внесок здобувача та кількість публікацій, які відображають основні результати дослідження.

Перший розділ “Історіографія проблеми та джерельна база дослідження” складається з двох підрозділів. У першому – “Історіографія проблеми” – проаналізовано здобутки української і зарубіжної історіографії та охарактеризовано джерельну базу наукової розробки теми, яка охоплює тривалий відрізок часу з XVII до XIX ст. включно.

Так склалося, що в період бездержавності історична наука слабо розвивалася, а вивчення західноєвропейської україніки було в занедбаному стані взагалі. Одним з перших звернувся до західноєвропейських джерел загалом і до німецько-французьких зокрема Д. Бантиш-Каменський при написанні своєї “Історії Малої Росії” (1822 р.). Він широко використовував праці західноєвропейських авторів про Україну, посилався на них і в своїх великих за обсягом примітках (на 107 сторінках) давав суттєві коментарі до цих праць.

Неодноразово звертався до західноєвропейських джерел видатний український історик В. Антонович, який у своїх працях використовував твори Й. Енгеля, Г. Боплана, щоденникові записи Е. Лясоти.

Але в період перебування України в складі Російської імперії в українській історіографії окремих монографій та інших праць, в яких були б узагальнені дослідження західноєвропейських джерел, в тому числі німецьких і французьких, не з’явилося. Те ж, що з’являлося в російській історіографії, стосувалося здебільшого Росії, а оцінки про Україну (Малоросію), які містилися в іноземних джерелах, трактували з офіційної позиції царського уряду.

Поразка Української революції та встановлення радянської влади теж не сприяли розвитку української історичної науки в цьому напрямі. Відбувся шалений тиск компартійно-владних структур на істориків та історичні установи з вимогами розглядати історичне минуле тільки з партійно-класових позицій. Незважаючи на це, окремі історики в 20-і роки ХХ ст. своїми публікаціями зробили внесок в дослідження цієї проблеми. Передусім це історик і публіцист Ф. Савченко, автор змістовної статті "Козаччина у французькому письменстві та козакофільство Меріме" (1925 р.), член Археографічної комісії ВУАН В. Кордт – "Матеріали з Стокгольмського державного архіву до історії другої половини XVII – початку XVIII ст." та інші.

У період 30-50-х років ця важлива проблема в тогочасному політичному режимі залишалася поза увагою історичної науки. Зрушення наступили лише в 60-х роках і особливо активізувалися в 70-80 рр. Найбільш плідно в цій сфері працювали Д. Наливайко і Ю. Мицик. Ю. Мицик свої наукові пошуки зосередив на дослідженні німецьких джерел, які в більшості стосувалися Визвольної війни українського народу середини XVII ст. Він опублікував понад 10 наукових статей з цієї проблеми.

Необхідно зазначити, що з українських істориків у 70-80-х роках ХХ ст. західноєвропейську історіографію України найбільш інтенсивно досліджували історики Дніпропетровського університету, в якому періодично проводили конференції і друкували збірники наукових праць, що стосувалися німецьких джерел з досліджуваної проблеми.

Особливо відзначився активною працею у дослідженні західноєвропейських джерел з історії України Д. Наливайко. Впродовж 60__х років ХХ ст. він опублікував понад десяток змістовних статей про західноєвропейські історико-літературні джерела, у яких висвітлюється історія України XVI-XXII століть, більшість з яких пов’язані з Визвольною війною українського народу середини XVII ст. Але найповнішим систематизованим висвітленням сприйняття України у Західній Європі ХІ-XVIII ст. є його праця "Очима Заходу: Рецепція України в Західній Європі XI-XVIII ст.". Вона містить найновішу бібліографію праць його попередників і складає близько тисячі назв джерел та наукових праць одинадцятьма європейськими мовами. Завершують цю працю глибокі аргументовані висновки.

У період незалежної української державності у 90-х роках ХХ – на початку ХХІ ст. внесок в українську історіографію з досліджуваної проблеми зробили українські історики Г. Борак, П. Брицький, М. Варварцев, М. Вавричина, Я. Дашкевич, О. Іваненко, М. Ковальський, М. Кулінський, М. Петров.

Серед останніх праць вирізняється стаття М. Варварцева “Україна в оцінках і свідченнях Заходу: французькі інтерпретації першої половини ХІХ ст.”, у якій автор провів глибокий аналіз французької історіографії про Україну цього періоду. У ній він спростував твердження окремих українських істориків, що нібито Україна для Заходу була невідомою територією.

Вагомий внесок у розробку історіографії з цієї теми в радянський період зробили українські історики в еміграції. Серед них особливо активно працювали В. Січинський, І. Борщак, Д. Дорошенко, Б. Крупницький, Т. Мацьків, О. Вінтоняк. На жаль, їх цінні праці, за винятком окремих праць В. Січинського, І. Борщака, Т. Мацьківа і О. Вінтоняка, до сьогодні не видані українською мовою.

Щодо джерельної бази дослідження, то вона складається з історичних праць П. Шевальє, Ж.-Б. Шерера, Й. Енгеля, Й. Шледера, Г. Міллера, П. Меріме, мандрівників-учених Й. Коля, Й. Блазіуса, Й. Гюдьденштедта, Б. Кампенгаузена, праць колишніх військових Г. Боплана, К. Гаммарда, щоденникових записів послів Е. Лясоти, Л. Мюллера.

У зв’язку з тим, що основним завданням було дослідження німецьких і французьких праць з історії України XVII-XIX ст., то головна увага була звернена на ті з них, які є маловідомими або й зовсім невідомими для широкого кола науковців України.

Важливим завданням було не тільки виявлення нових фактів і деталей у висвітленні історії України в німецькій і французькій україністиці, але й шляхом осмислення, порівняння й звірки встановити їх достовірність, об’єктивність і безпристрасність у відображенні історії, культури і життя українського народу. Водночас показати, як представляли Україну і український народ іноземні народи, зокрема німецький і французький.

Необхідно зазначити, що джерельна база західноєвропейського походження про Україну, її історію, культуру і традиції погано збереглася у нашій державі. Найбільше зібрання західноєвропейської україніки зберігається у Львівській науковій бібліотеці імені В. Стефаника НАН України і в Науковій бібліотеці Львівського національного університету. Меншою мірою західноєвропейська література з цієї проблеми є у Національній бібліотеці ім. В. Вернадського, бібліотеках Чернівецького, Київського і Харківського національних університетів.

Використані джерела аналізуємо у наступних розділах дисертації, тому тут обмежуємося лише загальною характеристикою, але необхідно зазначити, що значна частина західноєвропейських джерел ще не досліджена. Причиною цього є те, що в минулі століття праці західноєвропейських авторів про Україну мало, а то й зовсім не перекладали українською мовою, особливо, коли в них містилася критика російської влади. Однією з причин було також незнання західноєвропейських мов радянськими істориками.

Другий розділ “Відомості німецьких істориків, послів і мандрівників – важливе джерело історії українського народу” складається з чотирьох підрозділів. У першому “Загальний стан відомостей про Україну в німецьких джерелах XVII-XIX ст.” дається загальний огляд інформації про Україну, яку повідомляли німецькі історики, учасники військових походів і мандрівники.

У XVII ст. підвищений інтерес до України на Заході був пов’язаний з козацько-селянськими повстаннями проти Польщі, які переросли у Визвольну війну середини XVII ст., а у XVIII ст. – з Полтавською битвою.

Значний сплеск опису подій в Україні викликала Визвольна війна. Нею зацікавилися державні діячі, історики, дипломати, мандрівники. Одним з перших, хто у другій половині XVII ст. опублікував велику кількість творів на історичні, етнографічні, географічні та інші теми, був Еразм Франціск, німецький історик і письменник. Цінність представляє його книжка про війну польського короля Яна Казиміра з українськими козаками і татарами (1648-1654 рр.) і про наступні війни (1654-1655 рр.) козацького і московського війська проти шведського і трансільванського війська. Е. Франціск вважав козаків головним і найбільш небезпечним ворогом Польського королівства і тому приділив їм основну увагу у своїй книзі, особливо козакам Запорозької Січі, їх звичаям, волелюбству. Але їх війну проти поляків оцінював з погляду панівних верств держави як повстання бунтівників проти законного монарха, тобто тенденційно. Таких же поглядів дотримувався й інший німецький історик Йоган Шледер. При негативному ставленні до народних мас, він все ж відзначає бойові якості козацького війська, мужність і хоробрість козаків, їх стійкість у найскладніших ситуаціях.

Про наукове зацікавлення історією українських козаків і України свідчить і те, що у Німеччині, першій серед західноєвропейських країн, з’явилися дисертації з цієї проблеми. Першою серед них була “Історична дисертація про козаків”, захищена у Лейпцизькому університеті 1684 р. Йоганом Іоахімом Мюллером (латинською мовою). Хоч її науковий рівень не є високим, але вона показує, що освічена Західна Європа знала про запорожців і певною мірою про Україну.

Цінність представляють мемуари учасника походу Карла ХІІ німецького капелана Й. Барділі, який у своїх спогадах описує похід і причину повернення в Україну шведського короля Карла ХІІ. Він зазначає, як відбувся прихід І. Мазепи до шведів.

Важливим у спогадах Й. Барділі є те, що в них є повідомлення про ставлення шведів до українського населення і про становище шведської армії в період перебування її в зимових умовах в Україні. Він описує страшні наслідки суворої зими 1708 р. для шведської армії в Гадячі. У нього є повідомлення про прибуття запорожців до І. Мазепи під проводом кошового К. Гордієнка, про битву під Полтавою 7 липня 1709 р., поразку шведів і про жорстокі розправи над полоненими козаками.

Значну кількість свідчень залишили німецькі мандрівники та службовці в другій половині XVIII ст. Так, прусський інженер-лейтенант, який був на військовій службі у російській армії, С. Гаммард 1783 р. здійснив подорож Правобережною Україною і залишив для нащадків досить докладний опис її сільського господарства, обробітку землі, злакових і городніх культур, торгівлі, промислів тощо.

Що ж до запорізьких козаків, то про них у Гаммарда склалася зовсім інша, відмінна від погляду поляків і росіян, думка. Він пише, що “козаки – це незрівнянні з іншими арміями вояки. Їх відвага, мужність, хоробрість, войовничість, послух роблять їх вояками найкращих армій Європи”.

Гаммард також дав високу оцінку українському народові, стверджуючи, що він “не знищений, а лише уярмлений”, і здатний на всякі вчинки проти влади, тому влада мусить звертати на нього увагу. Він підкреслив, що цей народ має тверді моральні закони, за якими виховує дітей. Саме тому він пророкував, що з цього народу вийдуть великі і славні люди.

Подібні історичні відомості про український народ другої половини XVIII ст. дізнаємося з праць барона Балтазара фон Кампенгаузена, майора російської армії, який був на службі російського уряду, приватного секретаря у зовнішніх справах у князя Потьомкіна, члена Академії наук у Петербурзі. Хоч окремі історичні факти щодо історії козаків в його книзі перекручені, але він приязно пише про їх звичаї, традиції, гостинність. Так само прихильно він пише про українське населення і загалом про Україну.

Кампенгаузен зазначає про відмінність звичаїв, традицій і культури України і Росії. Як вчений, він підмітив, що в Україні наука, мистецтво та культура процвітали до кінця XVIII ст. Після включення України до Російської імперії духовна культура в Україні занепадає, а центр духовного життя переноситься до Петербурга.

Другий підрозділ “Перша систематична історія України Йогана-Християна Енгеля” повністю присвячений німецько-австрійському історикові, автору “Історії Галича і Володимира” (1792 р.) і “Історії України і українських козаків” (1796 р.), яка є вершиною західноєвропейської історіографії України.

Уже з перших рядків праці Й.-Х. Енгеля видно, як він серйозно поставився до написання “Історії України та українського козацтва”. При цьому він не відокремлює козаків від України, як це робили окремі іноземні автори. Для нього Україна і козаки – два нерозривних поняття. У “Вступі” до своєї праці Енгель висловлює глибокі, зрілі думки про важливість вивчення історії козацтва та її значення для багатьох європейських держав, які могли б вивести з неї політичні уроки. Він звертає увагу на те, що недооцінювали роль України як бар’єра, що захищав держави Європи. Україна, підкреслює Енгель, була “стіною, що відділяла культурну Європу від дикої Азії..., й воротами для вторгнення багатьох азійських орд, що прагнули увірватися у Європу”.

Він також розмірковує, на яких принципах має здійснюватися правління державою і народом: на принципах абсолютизму чи конституції. Йому імпонував більш відкритий вибір козаками гетьмана, тому вважав, що це конституційний демократичний шлях розвитку.

Розкриваючи причини падіння Польщі, Енгель пише, що головний принцип політики польської держави полягав у тому, щоб утримувати селян і козаків України під утисками їх володарів і самовільно примножувати прибутки останніх, примушувати силою до прийняття римо-католицького віросповідання, утримувати український народ у темряві неуцтва і неотесаності. Це не привело до успіху, – стверджує Енгель. Темний український народ піднявся за ідею вільної держави і всього за рік звів нанівець унію, що готувалася впродовж багатьох століть.

Там же у “Вступі” Й.-Х. Енгель запропонував періодизацію “Історії України”, яка здебільшого в тій частині, яку він висвітлював, збереглася до новітнього часу. Він виділяє три періоди:

1. Україна під владою литовців. 1320-1569 рр.

2. Україна під владою Польщі. 1569-1654 рр.

3. Україна, поділена між росіянами і поляками. 1654-1795 рр.

Періодизація Енгеля мала позитивний відгук М. Грушевського. Але викликає заперечення те, що Енгель вважав вихідною точкою початку історії України 1320 р., коли війська Литовського князя Гедиміна у битві на р. Ірпінь завдали поразки Київсько-руському князівству.

Історію галицько-володимирських земель Енгель висвітлив від 980 до 1772 р. Незважаючи на те, що він писав цю працю з позиції австрійського патріота (обґрунтовував претензії і право Австрії на ці землі), але її багатий фактаж не втратив свого значення й до сьогодні.

Друга праця Й.-Х. Енгеля “Історія України й українських козаків” має особливе значення для української історичної науки – це перша систематична історія України, написана на значній джерельній та літературній основі, з відповідним апаратом в примітках, логічним поділом історії на періоди, з підкресленням соціальних, юридичних, географічних і господарських проблем.

У своїх працях Й.-Х. Енгель висловлює своє розуміння і ставлення до національного питання, яке висловлює чітко й однозначно. Він вважає, що службовці держави, яка приєднала до себе територію іншого народу, повинні опановувати мову, звичаї, спосіб життя тощо корінних жителів.

Таким чином, праці Й.-Х. Енгеля з історії України відрізняються від праць його попередників тим, що вони написані на високому професійному рівні без міфологізації. Він систематизовано висвітлив весь матеріал історії України від найдавніших часів до кінця XVIII ст., здійснив її періодизацію. Виклад історії в його працях є найбільш повним, опирається на велику джерельну базу.

Незважаючи на окремі неточності, суперечливі судження й оцінки, ця праця заслуговує, щоб був здійснений її переклад українською мовою.

У третьому підрозділі “Історія та етнографія України у щоденних записах німецького мандрівника-дослідника Йогана-Георга Коля” проаналізовано цінні записи з історії, етнографії і культури українського народу Й. Коля. Він здійснив подорож від Сходу (Харкова) до Заходу (Львова) по Україні і написав три томи, в яких подає багато відомостей про природні умови, економіку, етнографію й історію України, національне і політичне становище українського суспільства. Коль з великою симпатією говорить про українських панів, козаків, селян, постійно наголошуючи на різниці між українцями та великоросами і підкреслюючи вищу культуру перших.

Й. Коль залишив найцінніші записи про етнографію українського народу першої половини ХІХ століття. Він приділив велику увагу опису українських звичаїв, побуту, вигляду міст, сіл, будинків, а також української природи. Досить докладно на високому фаховому рівні етнографа Й. Коль описує господарство українського селянина від двору до хати, забудову господарських споруд, їх розміри та призначення.

Й. Коль підкреслює відмінність у діяльності православної християнської церкви в Україні і Росії. “Росіяни, – стверджує він, – все більше і більше приходять до віри, що вони мають істинно справжнє християнство. Ця віра, пов’язана з насильницькою владою нав’язування її іншим, є досить небезпечною”.

Подорожуючи Україною, Й. Коль був зачарований і здивований мелодійним співом українських селян, які співали і на відпочинку, і за роботою. Він пише, що хоч український народ не дав світові видатних композиторів, але він найспівучіший народ у світі. Й. Коль у своїх подорожніх записах залишив нащадкам свідчення про те, що, незважаючи на тяжке кріпацьке життя, національне пригнічення, український народ не впадав у відчай, а знаходив відраду і висловлював свої почуття у піснях.

Як вчений, основоположник антропогеографії, Йоган Коль у своїх записах подає цінні відомості про росіян і українців, про їх відмінності. “Великороси, – зазначає він, – населяють виключно центральну Росію, де у старій країні московитів є їх справжня колиска... Вони є справжньою російською нацією і називають себе також просто “русскіє” (росіяни) без подальшого додатку”. “Малороси навпаки населяють південну Росію (тобто південну частину Російської імперії. – П.Б.), особливо область Дніпра, у старому Києві потрібно шукати їх колиску”. Вони називають себе малоросіянами, або просто руськими, руснаками, русинами, рутенами. Всі ці назви, зазначає Й. Коль, походять від назви “Русь”, а не “Росії” (S. 340-341).

Проте найцікавішим є міркування Й. Коля про майбутнє українського народу. Не можна не дивуватися його політичній інтуїції і його пророчому прогнозу стосовно майбутньої долі України та українського народу: “Абсолютно ясно, якщо колись велетенське тіло російської держави знову буде розпадатись, то Малоросія буде однією з тих частин, які добровільно відокремляться від нього. Шов, де станеться тріщина, вже дуже чітко окреслився. Малороси є цілком своєрідним, дуже чисельним народом з своєю власною мовою та своїми власними історичними спогадами...” (S. ).

У четвертому підрозділі “Професор-природознавець Йоган Блазіус про Україну в середині ХІХ століття” висвітлюються щоденникові записи вченого мандрівника Йогана-Гейнріха Блазіуса, який здійснив свою подорож по північно-східній Україні майже тоді, що й Й. Коль. Навіть окремі його висновки й оцінки тотожні оцінкам і висновкам Й. Коля.

Як природознавець, Й. Блазіус увійшовши до складу наукової експедиції, мало знав історію України, здебільшого це були знання з “Історії Російської імперії” М. Карамзіна, на яку він посилається в декількох місцях. Але під час подорожі він поповнював свої знання й досить успішно, судячи з окремих його висновків. Так, з його погляду Україна є “первісним осередком розвитку російської культури та влади”, “Київ – прабатьківщина руської влади та першого християнства на Русі”, Чернігів, – “одне з наймогутніших міст Старої Русі” і т.д. Й. Блазіус прихильно висловлювався про Україну та українців, а також засвідчив ставлення українців до великоросів і навпаки.

Свої враження Й. Блазіус описав у двотомній праці “Подорож по європейській Росії у 1840 та 1841 роках”. У другій частині “Подорож на Півдні” (1844 р.) чотири розділи повністю присвячені Україні та її народові. Впадає у вічі, що він упродовж всієї праці проводить порівняння всього українського з російським: історії, мови, природи, архітектури міст і сіл, ландшафту, вигляду полів, сіл, міст, будинків, побуту, звичаїв, їжі і т.д.

Особливу увагу Й. Блазіус приділив українським церквам, соборам. Як вправний художник-графік, він залишив для потомків високоякісні рисунки соборів, церков. Деякі з них, мабуть, збереглися лише у його книжці, зокрема, церква, яка була збудована на місці зруйнованої татарами Десятинної церкви і яка згодом була зруйнована радянською владою 1928 р.

Таким чином, матеріал з історії, етнографії і культури українського народу, зібраний в книзі німецького професора-мандрівника Йоганна Блазіуса, має науковий і історичний інтерес. Це погляд сторонньої людини, іноземця на історію і культуру українського народу, свідчення того, що в минулі століття в Європі про Україну знали й чітко розрізняли Малоросію і Великоросію.

Третій розділ присвячений відображенню “Історії України у працях французьких авторів XVII-XIX століть”.

У першому підрозділі “Україна XVII ст. крізь призму досліджень французьких авторів” розглядаються відомості з історії України, які містяться у працях французьких дослідників і мемуаристів XVII ст.

Як показують писемні джерела, українсько-французькі зв’язки датуються серединою ХІ ст. Із занепадом Київської держави її зв’язки з Заходом значно послабли. У ХІІІ-XVI століттях вони періодично продовжувалися. Але особливо вони активізувалися з появою козацького руху. Французькі урядові і дипломатичні кола зацікавилися боротьбою козаків проти татарських і турецьких нападів, а згодом і проти Польщі. Крім повідомлень у періодичній пресі Франції, почали з’являтися книжки, в яких окремі розділи були присвячені Україні. Так, французький історик Мішель Бодьє у своїй праці “Загальна історія турків” відвів цілий розділ, в якому основну увагу приділив козакам. Хоч М. Бодьє припустився низки неточностей, але у підсумку зробив висновок, що саме козакам належить основна роль у розгромі турецької армії під Хотином, і це стало відомо всій Європі.

У французьких джерелах вже в 40-х роках XVII ст. з’являються відомості про козацькі повстання і війни в Україні, які відбулися з 1592 по 1638 рік ще до Хмельниччини. Так, Ж. де Лабурер у своєму “Трактаті про Польське королівство” (1647 р.) розкрив причину селянських повстань. Він захоплювався запорозькими козаками, “їхньою дерзновенною відвагою”. Їм він відвів окремий розділ під назвою “Про запорозьких козаків, військо Русі”. Тобто він розглядав запорозьких козаків не як окрему ватагу, військову групу і т.д., а як національну військову силу України. “Весь світ знає їх ім’я, – писав Ж. де Лабурер, – але мало хто знає їх походження, і думають, що це окремий народ”.

Визвольна війна українського народу 1648 – 1654 була найвизначнішою загальноєвропейською подією в історії XVII ст. Саме тому до неї була прикута увага багатьох країн Європи. З історії початкового періоду Визвольної міститься багато цінних відомостей у листах до Парижа Надзвичайного посла Франції у Польщі графа Арпажона. Він дає аналіз тяжкого становища, в якому опинилася Польща вже після перших битв, і висловлює думку, що їй за всяку ціну треба укласти угоду про мир. Арпажон повідомляє уряд про те, що Польща потребує допомоги. У відповідь французький уряд дає вказівку послу всіляко підтримувати Річ Посполиту.

Таким чином, з цього листування ми маємо додаткові відомості про політику Франції щодо Визвольної війни українського народу і про те, на чиєму боці вона була.

Особливо велике значення з відомостей про Україну і українських козаків мала книга військового інженера Гійома Левассера де Боплана, який був на службі у польському війську і прожив в Україні з 1631 до 1648 року. Це й дало йому можливість на підставі своїх особистих споглядань, а також на основі свідчень своїх сучасників, написати "Опис України...", найбільш змістовну на той час книгу. У ній наведені цінні відомості з історії, географії та етнографії України, інформація про життя, побут і працю українського народу, Запорозьку Січ і козаків. Книга написана в часи Визвольної війни середини XVII ст. Перше її видання вийшло в 1651 р.

Вся Європа була здивована мужньою й звитяжною боротьбою за свою свободу українських козаків проти однієї з могутніх держав Європи того часу, якою була Польща. Саме тому книга викликала зацікавлення у володарів держав, політичних, військових і культурних діячів і стала важливим інформаційним джерелом.

У книзі Боплана значне місце відведено висвітленню суспільно-політичного устрою, способу і тактики військових дій запорозьких козаків, виборів кошового отамана на Січі, приготування до походів, будівництва човнів-чайок тощо. Впродовж століть нею користувалися історики, державні діячі, письменники.

Другою працею за хронологією з Визвольної війни у французькій історіографії була “Історія війни козаків проти Польщі” (1563 р.) французького військового діяча і дипломата П’єра Шевальє. На початку війни 1648-1654 рр. П. Шевальє був секретарем французького посольства у Польщі, що дало йому можливість користуватися документами, які надходили до Варшави від командувачів польських військ.

Висвітлюючи історію війни українського народу проти Польщі, П. Шевальє чи не першим дав глибоку оцінку цій війні, її характеру. Він точно оцінив найнебезпечніший руйнівний характер цієї війни для Польщі. Але в його “Історії...” детальність, достовірність і об’єктивність (наприклад опис битви під Берестечком і Білоцерківської угоди) межує з тенденційністю і неточністю (при висвітленні битви під Пилявцями, при визначенні чисельності військ обох сторін). Але загалом книга П. Шевальє викликала великий інтерес громадськості західноєвропейських країн до Визвольної війни українського народу, яка мала великий вплив на міжнародну політику. П. Шевальє менш тенденційно висвітлив цю війну, ніж це зробили польські, націоналістично налаштовані автори.

У другому підрозділі “Погляди на історію України XVIII-XIX століть у працях французьких вчених, дипломатів та політиків” розкриваються погляди на історію України французьких авторів XVIII-XIX ст.

Першим західноєвропейським твором, цілком присвяченим історії України, був “Літопис Малоросії, або історія козаків-запорожців та козаків України, або Малоросії” французького дипломата і історика Жана-Бенуа Шерера.

Треба зазначити, що, незважаючи на перебування на російській службі у французькому посольстві в Петербурзі, Ж.-Б. Шерер не став апологетом царизму, зміст його книги проникнутий співчуттям і симпатією до українського народу, до його героїчної боротьби за свободу. Він із захопленням пише про українських козаків, про їх войовничий дух. Позитивне значення праці Шерера в тому, що при її написанні він використав українські джерела.

У своїй праці Шерер вказав на причину незадоволення козаків і всього українського народу московською владою. Він сповіщає, що однією з них, і основною, було запровадження в Україні подушного податку російською імператрицею, а “у минулому мешканці Малоросії не обкладалися податками”. Позитивно оцінюючи роль українських козаків у боротьбі проти турецької експансії на південноукраїнські землі, Ж.-Б. Шерер зробив висновок, що “якби Польща, а потім Росія дозволили козакам користуватися їхніми привілеями, ці дві держави завжди мали б захист від турків”.

Загалом Ж.-Б. Шерер об’єктивно відображає історію України і Запорозької Січі, з осудом висвітлює кабальний гніт і утиски з боку польської шляхти, а також політику московського царя, спрямовану на ліквідацію козацької держави й повне підпорядкування її Росії.

До висвітлення окремих відомостей з історії України у XVIII ст. долучився й всесвітньо відомий філософ Вольтер. У своєму знаменитому творі “Історія Карла ХІІ” він присвятив окремий розділ Україні. У ньому він пише: “Україна завжди прагнула бути вільною. Але будучи оточена Московією, Туреччиною і Польщею, вона примушена була шукати собі протектора серед цих трьох держав. Вона спочатку піддалася під протекторат Польщі, яка поводилася з нею зовсім як з поневоленою державою і занадто обмежила її права; відтак піддалася Московитові, що уярмлював її неначе рабів, як завше є звичаєм у Московитів”.

Щоправда, через десятиліття Вольтер змінив свої погляди щодо українського народу взагалі і характеристики І. Мазепи зокрема, оскільки на замовлення російського уряду за гроші писав книгу про творця Російської імперії Петра І.

Історією України цікавилися й визначні французькі особистості ХІХ ст. Один з них – відомий письменник і історик, французький академік, сенатор, радник Наполеона ІІІ Проспер Меріме. Він підготував і видав дві праці, присвячені Козаччині, “Українські козаки та їхні останні гетьмани” і “Богдан Хмельницький”.

У цих працях про Україну та її народ П. Меріме, звичайно в дусі часів XVII-XVIII століть, подав об'єктивні тлумачення історичних подій, що відбулися в житті української нації. У його працях відчуваємо глибоке розуміння і співчуття до українського народу, до його долі й боротьби за незалежність.

П. Меріме досить ретельно проаналізував наслідки угоди з московським царем і дійшов висновку, що “з Переяславським договором на Україну прийшла довга й руйнівна війна. Майже в усіх містах стали на постій російські війська, країну гнітили податкові збори”.

У ХІХ ст. у Франції з’явилася оригінальна праця про Україну ще одного сучасника П. Меріме, французького політика, сенатора, редактора впливового часопису “La Patrie” (Батьківщина) і близького приятеля французького імператора Наполеона ІІІ Казимира Делямара. 1869 р. він опублікував окремою брошурою петицію-звернення до французького сенату, присвячену українському питанню, під назвою "П'ятнадцятимільйонний європейський народ, забутий історією". Цей невеликий за обсягом твір мав широкий публічний резонанс. Адже в ньому йшлося про фальсифікацію історії Російської імперії на шкоду історії України, яку вивчали в школах і ліцеях Франції. Водночас містився заклик провести реформу у викладанні історії у середніх школах, запровадивши нову програму