КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА
Білоцький Сергій Дмитрович
УДК 341.232.1(1-622)НАТО:4-12
Міжнародно-правове регулювання співробітництва регіональних організацій колективної безпеки з ООН (на прикладі миротворчих операцій НАТО в Південно-Східній Європі)
Спеціальність 12.00.11 – міжнародне право
АВТОРЕФЕРАТ
дисертації на здобуття наукового ступеня
кандидата юридичних наук
Київ – 2008
Дисертацією є рукопис
Робота виконана на кафедрі міжнародного права Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка
Науковий керівник: кандидат юридичних наук, доцент,
член-кореспондент Академії правових наук України
ЗАДОРОЖНІЙ Олександр Вікторович,
Інститут міжнародних відносин Київського
національного університету імені Тараса Шевченка,
завідувач кафедри міжнародного права
Офіційні опоненти: доктор юридичних наук, професор,
член-кореспондент Академії правових наук України
БУРОМЕНСЬКИЙ Михайло Всеволодович,
професор кафедри міжнародного права та державного права зарубіжних країн Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого
кандидат юридичних наук, професор
РЕПЕЦЬКИЙ Василь Миколайович,
завідувач кафедри міжнародного права
Львівського національного університету
імені Івана Франка
Захист відбудеться “17” березня 2008 р. о 1400 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.10 із захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка за адресою: 04119, м. Київ, вул. Мельникова, 36/1.
З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Університету за адресою: м. Київ, вул. Володимирська, 58, к. 10.
Автореферат розісланий “____” лютого 2008 р.
Вчений секретар
спеціалізованої вченої ради Гнатовський М.М.
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ
Актуальність теми дослідження. Україна за сімнадцять років незалежного існування брала участь у численних миротворчих операціях під головуванням Організації Об'єднаних Націй, Організації з безпеки і співробітництва в Європі, Європейського Союзу. При цьому особливу увагу треба приділити правовому аспекту участі України в миротворчих операціях, що проводилися під головуванням Організації Північноатлантичного договору (НАТО), але з санкції Ради Безпеки ООН.
Треба мати на увазі, що Верховна Рада України ще 2 червня 1993 року в “Основних напрямках зовнішньої політики України” орієнтувала державні органи на “створення загальноєвропейської структури безпеки на основі існуючих міжнародних інститутів, таких, як НБСЄ, РЄАП, НАТО, ЗЄС”, і створення завдяки цьому “необхідних зовнішніх гарантій її національної безпеки”. Логічним продовженням цього напрямку стало рішення Ради національної безпеки і оборони України від 22 травня 2002 року про розробку нової стратегії відносин з НАТО, спрямованої на поступове отримання у майбутньому повноправного членства в Альянсі, та прийнятий 19 червня 2003 року Закон “Про основи національної безпеки України”, який визначив однією з головних цілей зовнішньої політики України набуття членства в НАТО.
Зазначені тенденції обумовили нагальну потребу в теоретичній розробці проблеми міжнародно-правового регулювання співробітництва регіональних організацій колективної безпеки з ООН у контексті розвитку процесів регіональної інтеграції, реформування НАТО та його реагування на нові виклики регіональній безпеці у тісній співпраці з іншими регіональними та універсальними міжнародними організаціями.
Таким чином, актуальність дисертаційного дослідження визначається необхідністю наукової розробки проблеми участі у миротворчій діяльності найбільш активної наразі регіональної міжнародної організації — НАТО і комплексного дослідження участі України у цьому процесі. Правові підстави залучення НАТО до процесу миротворчої діяльності та порівняння цих підстав з нормами Статуту ООН також є актуальними для України, яка була учасником трьох миротворчих операцій, що проводилися за керівної ролі НАТО на Балканах.
Стан дослідження теми дисертації. Проблема міжнародно-правового регулювання співробітництва регіональних організацій колективної безпеки з ООН в галузі проведення миротворчих операцій і, зокрема, міжнародно-правові аспекти участі НАТО в цьому процесі досліджені недостатньо. Не існує жодної цілісної роботи, присвяченої міжнародно-правовим аспектам миротворчої діяльності Організації Північноатлантичного договору. Українські, російські, західноєвропейські та американські дослідники головним чином досліджували політичний та військовий аспекти діяльності НАТО. Серед українських дослідників цих аспектів варто назвати: В.С. Бруза, В. Грубова, В.В. Костантинова, Ю.М. Мацейка, Г.І. Морозова, В.В. Троцько; серед російських авторів — Т.В. Бордачова, Н. Васильєву, В. Гаврилова, В.В. Глушкова, О.Ю. Гуськову, П.Є. Канделя, Ю.В. Морозова, Л. Спечинську, К. Степанову, Д. Треніна, О.О. Шаравіна. Із західних авторів політичні аспекти участі НАТО в проведенні миротворчих операцій розглядали М. Оуен, Г. Прінс, Н. Селвуд, Р. Холбрук, Д. Юбер.
Та треба ще раз наголосити, що саме правові аспекти питання проведення миротворчих операцій за участі регіональних організацій, зокрема НАТО, є недостатньо дослідженими. У 60-80-х р. ХХ ст. радянські правники-міжнародники, такі, як Е.С. Александрова, Г.К. Єфімов, В.М. Федоров та інші, розпочали дослідження загальних проблем проведення миротворчих операцій ООН, розглядаючи стан проблеми на той час.
Українські та російські фахівці в галузі міжнародного права, серед яких варто виділити І.Г. Біласа, М.В. Буроменського, В.Г. Буткевича, В.А. Василенка, В.Н. Денисова, Л.Г. Заблоцьку, І.І. Лукашука, М.І. Неліпа, О.О. Мережка, В.М. Репецького, В.С. Ржевську, Б.Р. Тузмухамедова, досліджували окремі питання міжнародної та регіональної безпеки, операції ООН, проблеми гуманітарної інтервенції та трансформації НАТО.
Теоретичною розробкою питань, пов'язаних з проведенням миротворчих операцій, в тому числі і під керівництвом НАТО, займалися такі американські та західноєвропейські правники, як: Е. Андерсен, Д. Беннет, П. Гета, Ч. Грінвуд, І. Х. Далдера, Б. Деніч, П.Ф. Діль, Дж.Ф. Кембела, А. Коффі Аннан, У. Крістофер, М.Г. Манварінг, М. Мандельбаум, Ш. Мерфі, Л. Оппенгейм, Б. Рамхаран, М. Роуз, М.Ч. Уільямс, Дж. Фінк, Н. Фіц-Талєменс, М. О'Хенлона, Ч. Шоу. Майже всі вони відстоюють право НАТО на здійснення миротворчих акцій в євроатлантичному просторі. Можливість для цього вони вбачають або через наявність санкції від Ради Безпеки ООН, або через передачу частини повноважень з проведення миротворчих операцій в євроатлантичній зоні від ООН до НАТО.
Таким чином можна ще раз зауважити, що міжнародно-правові аспекти участі регіональних міжнародних організацій, зокрема НАТО, у проведенні миротворчих операцій не розглядалися вітчизняними дослідниками, і існує об’єктивна потреба у дослідженні питання миротворчої діяльності і проведення миротворчих операцій та участі у цьому процесі регіональних міжнародних організацій, що сприятиме подальшому розвитку науки міжнародного права в Україні.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконано в рамках наукового проекту Комплексної державної програми науково-дослідної роботи Київського національного університету імені Тараса Шевченка “Наукові проблеми державотворення України”, планової наукової теми Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка “Міжнародно-правові, політичні та економічні засади розвитку України” № БФ048-01, а також наукової теми відділення міжнародного права Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка “Інтеграція України у світовий та європейський правовий простір”.
Мета і задачі дослідження. Головною метою дослідження є аналіз міжнародно-правових підстав проведення миротворчих операцій, дослідження юридичних аспектів трансформаційних та еволюційних процесів всередині НАТО, участі цієї міжнародної організації у миротворчих операціях, а також опрацювання міжнародно-правових підстав участі у миротворчих операціях під головуванням НАТО, країн, що не є членами НАТО.
Відповідно до цього у дисертації зосереджується увага на вирішенні таких завдань:
- визначити форми ведення миротворчих операцій та міжнародно-правові засади діяльності миротворчих сил;
- дослідити правові засади функціонування НАТО;
- дослідити правові підстави залучення НАТО до миротворчої діяльності;
- провести правовий аналіз участі НАТО у врегулюванні збройних конфліктів у Південно-Східній Європі;
- провести аналіз правових засад проведення НАТО гуманітарної інтервенції в Косово (Сербія) та наслідків цієї операції для розвитку міжнародного права;
- дослідити відповідність Віденській конвенції з права міжнародних договорів 1969 р., угод, що укладалися НАТО або за його участі задля цілей миротворчої діяльності.
Об’єктом дослідження є міжнародно-правові аспекти проведення миротворчих операцій за участі та під керівництвом НАТО і міжнародно-правові відносини, що виникають у зв'язку з цим з ООН та державами, що не є членами НАТО, що беруть участь у миротворчих операціях на Балканах, а також тих держав, на території яких ці операції проводяться.
Предметом дослідження є сучасне право міжнародної безпеки та право міжнародних організацій, що складають об’єктивну основу і засади участі НАТО у миротворчих операціях в Південно-Східній Європі.
Методологічна основа дослідження. В основу методології дослідження покладено комплексний підхід до аналізу правових підстав проведення миротворчих операцій НАТО в Південно-Східній Європі. Філософсько-методологічною основою дослідження є принципи, закони і категорії діалектики. Системний метод полягав у залученні категоріального апарату теорії систем, і застосовувався, зокрема, при аналізі правових відносин, що виникають у зв’язку з участю НАТО в миротворчих операціях як системи. Герменевтичний метод застосовувався для з’ясування змісту міжнародно-правових договорів та резолюцій Ради Безпеки Організації Об’єднаних Націй (РБ ООН). Широко застосовувався історично-правовий метод при зверненні до генезису предмета дослідження. Методом порівняльно-правового аналізу досліджувались проведення миротворчих операцій у практиці ООН та НАТО, а також проведення різних миротворчих операцій під керівництвом НАТО. На підставі методу прогнозування зроблено висновки щодо шляхів подальшого розвитку системи безпеки у євроатлантичному регіоні. Широке застосування у роботі знайшли категорії та способи формальної логіки. У дослідженні використовувалися й інші традиційні для сучасної юриспруденції методи.
Наукова новизна одержаних результатів дисертації полягає в тому, що вона є першим в українській правовій літературі комплексним дослідженням правових аспектів миротворчих операцій НАТО в Південно-Східній Європі та взаємодії цієї регіональної міжнародної організації (РМО) з ООН. Крім того, наукова новизна визначається сучасною постановкою проблеми, дослідженням нових ідей та тенденцій розвитку правових механізмів, що розглядаються в роботі.
За результатами проведеного дослідження сформульовано положення та висновки, які містять елементи наукової новизни та виносяться на захист: –
вперше у вітчизняній юридичній науці проведено комплексне дослідження участі НАТО у миротворчій діяльності в Південно-Східній Європі, що дозволило виявити серед політико-правових засад, що висувалися для виправдання такої участі, саме міжнародно-правові підґрунтя;–
обґрунтовано положення про підвищення ролі регіональних організацій у миротворчій діяльності за умов збереження провідної ролі Ради Безпеки ООН у випадку застосування заходів, передбачених главою VII Статуту ООН;–
обґрунтована теза про те, що правові засади участі України у миротворчій діяльності під керівництвом регіональних міжнародних організацій складаються з актів як національного, так і міжнародного права;–
з’ясовано, що НАТО є регіональною міжнародною організацією, яка діє на підставі статуту — Північноатлантичної угоди 1949 р. і наділена функціями як колективної безпеки, так і оборони у євроатлантичному регіоні (ст. 5), але не володіє наднаціональною компетенцією (ст. 11), та відкрита, за згоди учасників, для приєднання інших європейських держав (ст. 10). Статут НАТО чітко визначає кордони територій, напад на які тягне за собою колективну, в тому числі і військову, відповідь держав-членів (ст. 6), проте цією територією обмежувалося лише застосування ст. 5 угоди щодо колективного відбиття агресії;–
обґрунтовано думку, що стратегічні концепції НАТО 1991 та 1999 рр. можна вважати радше функціональним тлумаченням Статуту НАТО, через яке не повинен докорінно змінюватись зміст угоди, перетворюючи її текст на фіктивний акт, оскільки з передбачених Північноатлантичною угодою колективного відбиття агресії (ст. 5) і консультацій з приводу безпеки членів НАТО (ст. 4) досить важко вивести проведення НАТО миротворчих операцій;–
обґрунтовано тезу про суперечливість права НАТО очолити створені відповідно до резолюції 1031(1995) РБ ООН та Дейтонської угоди 1995 р. миротворчі сили ІФОР/СФОР з мандатом на основі глави VII Статуту ООН, оскільки згідно з ст.ст. 39, 42, 44 та 50 Статуту ООН керувати такими діями має лише Рада Безпеки ООН, проте не було використано весь інструментарій глави VII Статуту ООН, що і дозволило РБ ООН вповноважити на використання частини своїх прав РМО;–
доведено, що операція НАТО в Косово повинна кваліфікуватися як одностороння гуманітарна інтервенція — проведення, за відсутності санкції РБ ООН, силових дій з метою захисту прав людини, які можуть проводитися як окремими державами, так і групою держав, а також під керівництвом регіональної міжнародної організації. Такі дії суперечать сучасному міжнародному праву; –
визначено, що при проведенні операції КФОР НАТО діє ultra vires, оскільки резолюція 1244 (1999) РБ ООН передбачала лише “широку участь НАТО” у миротворчій операції, в той час як на практиці керівництво КФОР здійснюється Північноатлантичною радою, операції відбуваються за оперативними планами НАТО, а безпосереднє керівництво здійснюється штабами НАТО різних рівнів; –
вперше у вітчизняній науці проаналізовано всі миротворчі місії у Македонії і виявлено, що НАТО проводило там “місії попередження” або “превентивної дипломатії”, законне рішення про проведення яких було самостійним рішенням керівних органів РМО, звичайно, погодженим з владою Македонії, а у Статуті ООН підґрунтям цих місій є ст. 52.
Практичне значення дисертації. Результати дисертації можуть бути використані за такими напрямками. Науково-дослідний – поглиблювати наукові знання з правових аспектів миротворчих операцій НАТО, про перспективи їхнього подальшого розвитку, створити для цього необхідну теоретичну базу. Науково-освітній – сприяти удосконаленню навчального процесу при викладанні курсів міжнародного публічного права, права міжнародних організацій, права міжнародної безпеки, а також при підготовці відповідних навчальних видань. Інформаційно-аналітичний – застосовувати в процесі розповсюдження знань і пропаганди щодо участі НАТО у миротворчій діяльності. Правотворчий – врахування під час розробки, обговорення і укладання (затвердження) міжнародно-правових документів з питань співробітництва за участю НАТО. Зовнішньополітичний – використання в роботі Міністерства закордонних справ України при формуванні зовнішньополітичного курсу держави з питань співробітництва з НАТО і взагалі участі у миротворчих операціях, а також в роботі інших центральних органів державної влади України, пов’язаних з питаннями євроатлантичної інтеграції України.
Апробація результатів дослідження. Дисертація виконана й обговорена на кафедрі міжнародного права Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка.
Основні положення дисертаційного дослідження оприлюднені у виступах на Конференції молодих вчених “Актуальні проблеми міжнародного права”, присвяченій 170-й річниці Київського національного університету імені Тараса Шевченка та 60-й річниці Інституту міжнародних відносин (Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Інститут міжнародних відносин, 14 жовтня 2004 р.), доповідь на тему “Національне законодавство України стосовно участі в миротворчих операціях” на V Міжнародній науково-практичній конференції студентів, аспірантів та молодих вчених “Шевченківська весна-2007 р.”, Секція Інституту міжнародних відносин. (Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Інститут міжнародних відносин, 3 березня 2007 р.), доповідь на тему “Міжнародно-правові проблеми участі НАТО у миротворчих операціях”, на засіданнях кафедри міжнародного права Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка.
У науковому плані дисертація може бути використана при викладанні курсів “Право міжнародних організацій”, “Право міжнародної безпеки”, “Міжнародне публічне право”. На основі дисертаційного дослідження автором запропоновано запровадити спецкурс “Міжнародно-правові аспекти співробітництва ООН з регіональними міжнародними організаціями безпеки”.
Публікації. Основні положення дисертації знайшли відображення в чотирьох статтях, які містяться у фахових виданнях, перелік яких затверджено ВАК України, а також у тезах доповідей на науково-практичних конференціях.
Структура і обсяг дисертації. Структура дисертації зумовлена основною метою дослідження і включає вступ, два розділи, сім підрозділів, загальний висновок та перелік посилань. Загальний обсяг роботи – 219 сторінок, в тому числі перелік використаної літератури – 42 сторінки.
ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ
У вступі обґрунтовується актуальність теми дисертації, характеризується стан її дослідження в доктрині міжнародного права, вказується на зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами, визначаються об'єкт і предмет, мета і задачі дослідження, характеризується його методологічна основа, формулюються основні положення, які визначають наукову новизну дисертації, розкривається теоретичне і практичне значення праці, висвітлюється стан апробації результатів дослідження, наводяться відомості про публікацію результатів дисертації, структуру й обсяг дисертації.
Розділ 1 “Міжнародно-правове регулювання проведення миротворчих операцій” складається з трьох підрозділів.
У підрозділі 1.1 “Поняття та форми здійснення миротворчих операцій за сучасним міжнародним правом” розглянуто проблеми визначення понять “миротворчі операції” і “миротворчість”, а також їх використання у нормативній документації та міжнародно-правових дослідженнях.
Миротворчість — військово-політична й економічна діяльність цивільного і військового персоналу, контингентів збройних сил, здійснювана відповідно до мандата міжнародної універсальної (ООН) або регіональної організації (ОБСЄ, НАТО, ОАД і ін.) і спрямована на запобігання, вирішення або постконфліктне врегулювання між– або внутрішньодержавних спорів, припинення конфліктів, у тому числі і з застосуванням силових методів з метою безпеки, стабільності й усунення загрози миру.
Наразі доктрина і практика сучасного міжнародного права не виробили остаточної і загальновизнаної класифікації видів миротворчої діяльності, проте найбільш прийнятною, на нашу думку, є наступна: операції з примушення до миру (peace enforcement, при застосуванні глави VII Статуту ООН), діяльність з підтримання миру (peacekeeping, так звані операції ООН першого покоління), зміцнення миру (peacemaking), гуманітарна інтервенція (humanitarian intervention: колективна та одностороння) та розширені операції з підтримання миру (wider peacekeeping) або з посиленою силовою складовою (peace enforcement, peace support operations: так звані операції третього покоління). До дій, що сприяють міжнародній та регіональній безпеці, відносять також превентивну дипломатію і миробудівництво.
Діяльність з підтримання миру — це дії щодо забезпечення присутності ООН або вповноваженої нею організації в конкретному регіоні, пов'язані з розгортанням військового або/та поліцейського і цивільного персоналу за погодження всіх зацікавлених сторін, що втягнуті у конфлікт. Ці операції є винаходом ООН і з часом їх характер еволюціонував.
Одним з їх різновидів є розширені операції з підтримання миру, проведення яких стало можливим тільки після закінчення “холодної війни” і передбачає, як і в звичайних миротворчих операціях, згоду сторони, що приймає на розміщення миротворчих сил, але миротворці можуть більш широко застосовувати силу і не лише у випадку самооборони, але й для припинення ворожих дій або й загрози їх виникнення. Тобто відбувається саме той перехід від VI до VII глави Статуту ООН, а у резолюціях РБ ООН, що надають мандат на їх проведення, посилання робиться саме на VII главу Статуту ООН. Типовим прикладом цього різновиду миротворчих операцій стали операції, на чолі яких стояло НАТО (Багатонаціональні сили з втілення у Боснії і Герцеговині (Implementation Force) (ІФОР), Багатонаціональні сили по стабілізації у Боснії і Герцеговині (Stabilization Force), (СФОР) та Сили для Косово (Kosovo Force) (КФОР)).
Зміцнення миру — остаточне врегулювання конфлікту політичними методами, шляхом переговорів та підписання угод або інших не військових заходів, передбачених главою VI Статуту ООН.
Операції з примушення до миру — той випадок, коли передбачається застосування глави VII Статуту ООН з визначенням агресора і організацією ООН військової операції з метою припинення війни і відновлення порядку з застосуванням збройної сили (Корейська війна 1950-53 рр. та операція “Буря в пустелі” у 1991 р.).
Гуманітарна інтервенція — це силові дії держави чи групи держав або міжнародної організації щодо третьої держави з метою припинення масових і грубих порушень прав людини. Згода держави, що приймає, на проведення гуманітарної інтервенції не передбачається. Існує два її різновиди: колективна — за рішенням Ради Безпеки та індивідуальна — групи держав без рішення Ради Безпеки. Згідно з сучасним міжнародним правом друга з них є незаконною.
Превентивна дипломатія — це дії, спрямовані на запобігання виникненню суперечок і конфліктів між сторонами, запобігання переростанню існуючих суперечок у військові конфлікти, їх максимальне обмеження та подолання.
Будівництво миру або миробудівництво — це миротворчі дії, що сприяють відновленню національних інститутів і інфраструктури, зруйнованих протягом громадянської війни, або створенню взаємовигідних різнобічних зв'язків між країнами, що брали в ній участь. На практиці це означає виявлення і підтримку структур та інститутів, що будуть сприяти зміцненню миру з метою запобігання рецидиву конфлікту.
В той же час, на нашу думку, цікавою є пропозиція щодо розширення цього переліку — розглядати миротворчі операції, очолені регіональними міжнародними організаціями, як особливу форму військово-політичного втручання — “коаліційні сили, очолені РМО”. Їх прикладом можна вважати операцію в Ліберії, очолену Економічним Співтовариством Країн Західної Африки (1990-1992 рр.), Операції Європейського Союзу у Конго, Македонії та Боснії і Герцеговині та, звичайно ж, місії ІФОР, СФОР, КФОР, “Своєчасні жнива”, “Бурштиновий лис” та інші, очолені НАТО. Правовою основою для їх виділення в окрему групу можна вважати пряме чи опосередковане залучення статті 51 та/або глави VIII Статуту ООН при наданні РБ ООН мандату на їх проведення.
У підрозділі 1.2 “Міжнародно-правові засади миротворчої діяльності Організації Об’єднаних Націй” проаналізована правова база миротворчої діяльності ООН.
Стосовно самого проведення миротворчих операцій треба вказати на існування правової невизначеності стосовно окремих складових миротворчої діяльності, яка відкриває можливості для різних політичних маніпуляцій.
Головна з цих проблем полягає у тому, що у документах ООН немає чіткого правового визначення операцій з підтримання миру. Такі операції не передбачені ні Статутом ООН, ні будь-яким іншим міжнародним юридичним актом. Саме їх проведення регулюється резолюціями ad hoc Ради Безпеки ООН. Окрім цього, національне законодавство країн — членів ООН та навіть членів РБ ООН також несе в собі певні протиріччя щодо участі їх військових контингентів у миротворчих операціях, які проводяться за рішенням РБ ООН.
У Статуті ООН існують побічні відсилання, що дозволили створити світовому співтовариству механізм проведення миротворчих операцій. Стаття 24 передбачає головну відповідальність Ради Безпеки ООН “за підтримання міжнародного миру та безпеки”, а статті 39 і 42 уповноважують Раду Безпеки визначати заходи підтримання або відновлення міжнародного миру й безпеки. В той же час стаття 29 Статуту ООН передбачає, що Рада Безпеки може утворювати такі допоміжні органи, які вона визнає необхідними для виконання своїх функцій. Стаття 43 зобов'язує всіх членів ООН надавати у розпорядження Ради Безпеки на її вимогу і згідно з окремою угодою збройні сили, допомогу та відповідні засоби обслуговування для під-тримання міжнародного миру і безпеки. Отже, операції ООН базуються фактично на тих самих правових основах, що й передбачена главою VII Статуту ООН колективна безпека. Але цілі, умови й характер використання збройних сил в операціях істотно ві-дрізняються від принципів колективної безпеки. У більшості випадків резолюції РБ ООН щодо проведення миротворчих операцій всіх видів посилаються на всю главу VII Статуту ООН без вказівок на конкретні статті.
Залучення регіональних організацій і, зокрема НАТО, до миротворчої діяльності відбувалося на підставі глави VIII Статуту ООН та відповідних резолюцій РБ ООН, що передбачали можливість координації дій держав — членів ООН через регіональну організацію.
У підрозділі 1.3 “Міжнародно-правові підстави залучення НАТО до проведення миротворчих операцій” проведено докладний аналіз статуту НАТО — Північноатлантичної угоди 1949 р. та правових аспектів трансформаційних процесів в НАТО, що відбулися з початку 90-х р. ХХ ст.
З самого початку НАТО створювалося як регіональна організація, що діє на основі статуту — Північноатлантичної угоди 1949 р. і наділена функціями як колективної безпеки, так і оборони у євроатлантичному регіоні (ст. 5), що не володіє наднаціональною компетенцією (ст. 11) та відкрита для приєднання інших європейських держав (ст. 10). У регіональній організації НАТО було чітко визначено кордони територій, напад на які тягне за собою колективну, в тому числі і військову, відповідь держав-членів (ст. 6), проте цією територією обмежувалося лише застосування ст. 5 угоди щодо колективного відбиття агресії.
На думку учасників Північноатлантичної угоди 1949 р., підґрунтя участі НАТО у миротворчій діяльності треба шукати у динамічному тлумаченні ст. 4, що передбачала консультації з питань, які становлять небезпеку для учасників угоди. Відповідно формальних змін до статуту НАТО не вносилося, а політичні зміни, що відбувалися у світі, і відповідно до яких Альянс модифікував свої функції і цілі, фіксувалися у внутрішніх документах РМО — стратегічних концепціях НАТО 1991 та 1999 р., що вважаються так званими “нормами м’якого права”. При цьому НАТО активувало свої функції і як організації колективної безпеки. Такий підхід був наслідком політичних причин і, на нашу думку, може викликати сумніви у правових засадах миротворчих операцій під проводом НАТО. З іншого боку, стратегічні концепції можна вважати функціональним тлумаченням статуту НАТО. Але тлумачення не повинно докорінно змінювати текст угоди, перетворюючи її текст на фіктивний акт, адже з передбачених Північноатлантичною угодою колективного відбиття агресії (ст. 5) і консультацій з приводу безпеки членів НАТО (ст. 4) досить важко вивести проведення миротворчих операцій. Проте такі зміни і трансформації були визнані як ООН (домовленості між Генеральними секретарями НАТО та ООН, резолюції РБ), так і світовим співтовариством (домовленості між НАТО та третіми державами, що висловили бажання взяти участь у миротворчих операціях, очолених НАТО). Крім того, в НАТО був приклад ООН, яка також не змінювала свого Статуту, коли вводила до своєї практики проведення миротворчих операцій.
В той же час ст. 5 Північноатлантичної угоди відповідає міжнародному праву, оскільки передбачає вжиття лише тимчасових заходів, які ґрунтуються на ст. 51 Статуту ООН — невід'ємне право на індивідуальну або колективну самооборону.
У Стратегічних концепціях від початку 1990-х р. НАТО визначило “багатоманітність існуючих у новій Європі” загроз, поступово розробивши нові місії для себе, які виконувалися спочатку разом з іншими організаціями (НБСЄ та ООН), а пізніше — фактично особисто. Відповідно НАТО досягло високого рівня інституціоналізації і інтеграції, яка, звичайно, дозволила автономне використання цієї РМО для здійснення дій, передбачених главою VII Статуту ООН за рішенням Ради Безпеки ООН. Проте в НАТО відсутній потенціал для вирішення багатьох невійськових завдань, що виникають у сучасних миротворчих операціях, і це пов’язує його з ООН, ОБСЄ, ЄС. Тому навіть незважаючи на таку фактичну самостійність, з юридичної точки зору НАТО завжди визнавало “головну відповідальність РБ ООН за підтримання міжнародного миру та безпеки” і “діяло від її імені”.
Розділ 2 “Міжнародно-правові механізми участі НАТО у врегулюванні збройних конфліктів у Південно-східній Європі” складається з чотирьох підрозділів.
У підрозділі 2.1 “Участь НАТО у миротворчій діяльності на території Боснії і Герцеговини. Операції IFOR та SFOR” розглядається еволюційний процес залучення НАТО до миротворчої діяльності у Боснії і Герцеговині (БіГ) та перші миротворчі місії за участі НАТО.
За своєю формою ці миротворчі операції виявили поступовий “перенос дії сили” від класичних миротворчих операцій під проводом ООН, головною метою яких було підтримання миру, до нового виду операцій з примушення до миру, застосування яких раніше було неможливим. Тому можна вважати, що операції під проводом НАТО у БіГ, санкціоновані РБ ООН, стали своєрідним рубежем, на якому відбулася переорієнтація світового співтовариства до примусу конфліктуючих сторін до миру.
У БіГ НАТО спочатку виконувало допоміжні функції стосовно підрозділів ООН, проте згодом резолюції РБ ООН розширили повноваження всіх учасників миротворчого процесу, а відповідно НАТО почало здійснювати захист “зон безпеки” та виконувати функції з охорони підрозділів ООН. Одночасно модифікувався і сам механізм застосування сили з боку НАТО. Причому правове оформлення резолюцій РБ ООН не завжди було влучним і давало широку можливість для тлумачення, а ситуація часто змінювалася і вимагала оперативного реагування, внаслідок чого у резолюціях РБ ООН було збільшено повноваження Генерального секретаря ООН. Тому свої дії НАТО погоджувало вже не лише з РБ, але й з Генеральним секретарем ООН, причому через суб’єктивні причини останній грав чи не вирішальну роль. Наслідком цього стала силова операція НАТО “Зважена сила” (вересень 1995 р.), правові підґрунтя якої містяться у резолюції про захист “зон безпеки”, а проведення більше відповідало операціям з гуманітарної інтервенції. Проте це не робить нікчемною Дейтонську мирну угоду на основі 52 ст. Віденської конвенції про право міжнародних договорів.
Далі НАТО, згідно з резолюцією ООН, очолило створені відповідно до Дейтонської угоди миротворчі сили ІФОР/СФОР з широким мандатом на основі глави VII Статуту ООН для виконання військових аспектів угоди. В свою чергу ст. 39, 42, 44 та 50 Статуту ООН передбачають керівництво такими діями саме Радою Безпеки і аж ніяк не регіональною організацією. З іншого боку, можна звернути увагу на те, що не було використано весь інструментарій глави VII Статуту ООН, що і дозволило РБ вповноважити на використання частини своїх прав РМО (у нашому випадку — НАТО).
Враховуючи посилену військову складову миротворчих сил ІФОР/СФОР, більшу увагу було приділено правовому визначенню військових аспектів їхньої діяльності: право на використання дальнього зв'язку, безоплатне пристосування до потреб операції об'єктів на території БіГ та Хорватії, вільний транзит військових вантажів і озброєнь територією Югославії. Угоди про статус укладалися державами регіону саме з НАТО і лише у тексті угоди розтлумачувалися як такі, що поширюються на інші держави, що беруть участь в операції і відповідно ставали угодами про статус ІФОР/СФОР.
Цікава ситуація склалася у співпраці ІФОР/СФОР з міжнародними організаціями і їхніми органами. Наприклад з Міжнародним трибуналом для судового переслідування осіб, винних у серйозних порушеннях міжнародного гуманітарного права, вчинених на території колишньої Югославії з 1991 р. (МТКЮ) у галузі затримання осіб, яких цей орган розшукує. Дейтонська угода не передбачала участі у їх арешті миротворців, проте у грудні 1995 р. через наполягання МТКЮ Північноатлантичною радою було широко розтлумачено ст. Х Додатку 1-А щодо співпраці ІФОР з МТКЮ та створено згідно з ст. VI цього ж додатку додаткові обов’язки для ІФОР/СФОР: “затримувати осіб, яких звинувачує МТКЮ, якщо зіткнуться з ними під час виконання своїх обов'язків”, а у 1998 р., не змінюючи попереднього рішення, робити “все від них залежне, щоб зіткнутися з цими особами під час виконання своїх обов’язків”. Тобто не змінюючи юридичного підґрунтя своєї співпраці з МТКЮ, ІФОР суттєво змінив практичне її втілення, почавши проводити рейди з пошуків та затримання звинувачуваних Трибуналом, що не передбачалося Дейтонською угодою.
Зараз виконання миротворчої місії у БіГ на основі рішення Ради Безпеки передано ЄС, яке вважається правонаступником ІФОР у виконанні Дейтонської угоди, а функції Штабу НАТО обмежуються розвідувальною допомогою МТКЮ у затриманні головних воєнних злочинців — Р. Караджича, Р. Младича і А. Готовіни та сприянням процесу реформування боснійських збройних сил. Ці дії Альянсу не входять до передбачених Дейтонською угодою, проте сприяють миробудівництву у БіГ і відбуваються на прохання уряду країни.
У підрозділі 2.2 “Концепція „гуманітарної інтервенції” та операція „Сили для Косово”(КFOR)” досліджено особливості діяльності НАТО у Косово та проблему гуманітарної інтервенції в сучасному міжнародному праві.
Роль НАТО у врегулюванні косовської кризи була більш неоднозначною. Фактично НАТО було проведено дві операції: одностороння гуманітарна інтервенція та миротворча операція КФОР. Незаконність односторонньої гуманітарної інтервенції визнається як практикою застосування міжнародного права, так і більшістю представників його доктрини.
Збройні дії, що відбуваються під час односторонньої гуманітарної інтервенції, підпадають скоріше під визначення збройного конфлікту, ніж миротворчої операції. Тому логічною відповіддю Югославії на гуманітарну інтервенцію стало подання позовів проти держав — членів НАТО до Міжнародного суду ООН, Міжнародного кримінального суду, а громадянами Югославії — до Європейського суду з прав людини.
Військово-технічна угода (ВТУ) від 9 червня 1999 р. поклала край односторонній гуманітарній інтервенції НАТО, проте її правомірність (через застосування сили проти одного з її учасників (Югославії) і відсутність правових підстав під існуванням іншого (КФОР)) є більш ніж сумнівною. Те, що більшість вимог ВТУ були внесені до резолюції Ради Безпеки ООН 1244 від 10 червня 1999 року, відповідно до якої було створено та введено до Косово КФОР “за суттєвої участі НАТО”, а також цивільну присутність ООН для адміністративного керівництва Косово — Тимчасову адміністрацію ООН для Косово (МООНТАК), не робить ВТУ законною, оскільки, по-перше, резолюція жодним чином на ВТУ не посилається, а, по-друге, Раду Безпеки ООН не наділено правами судового органу задля визнання дійсності угоди.
Ще одною правовою проблемою Косово стало поєднання принципів територіальної цілісності держав і непорушності кордонів з правом націй на самовизначення, невтручання у внутрішні справи держави з масовим порушенням прав людей, які до того ж належать до етнонаціональної меншини (або просто прав людини).
Те, що керівництво КФОР здійснюється Північноатлантичною радою, не є правомірним, оскільки резолюція 1244 (1999) передбачала лише “широку участь НАТО” у миротворчій операції, в той час як зараз всі операції КФОР відбуваються за оперативними планами НАТО, а оперативне керівництво здійснюється штабами НАТО різних рівнів.
Значною правовою проблемою існування КФОР є відсутність угоди про статус миротворців укладеної з Югославією (тепер Сербією), як стороною, що приймає миротворців. Укладено лише угоду КФОР — Спеціальний представник ООН “Про статус КФОР” (2000 р.), якою в черговий раз знехтувано суверенними повноваженнями Югославії в краї.
Саму проблему Косово на відміну від боснійської важко назвати вирішеною. В Косово не вдалося налагодити мирне співіснування різних етнічних спільнот, безпека в краї ще не підтримується на належному рівні, немає визначеності з самим статусом краю. Сама Югославія (тепер Сербія) жодних владних повноважень в Косово не здійснює, а Косово може порівнюватися із міжнародним протекторатом або квазідержавою під керівництвом органу ad hoc ООН — МООНТАК.
У підрозділі 2.3 “Особливості міжнародно-правових механізмів в миротворчих операціях НАТО у Македонії” досліджено питання проведення НАТО самостійних миротворчих операцій в Македонії.
В цій країні НАТО проводило місії попередження або превентивної дипломатії. Причому ці місії ґрунтувалися не на рішеннях Ради Безпеки, а були самостійними рішеннями керівних органів РМО, звичайно, погоджених з владою КЮР Македонії. Такі дії повністю відповідають міжнародному праву, оскільки ґрунтуються не на VII, а на VI главі Статуту ООН і відповідно не є операціями з посиленою силовою складовою, що потребують рішення Ради Безпеки. Безпосередньо у Статуті ООН підґрунтям цих місій є ст. 52.
Стосовно ситуації у Македонії з точки зору міжнародно-правового забезпечення миротворчих операцій і самого їх проведення ми можемо констатувати, що ситуація там є майже зразковою. Жодного вагомого порушення при укладанні численних угод про проведення миротворчих операцій та статус їх персоналу не спостерігається.
Паралельно з розв'язанням кризи у Македонії НАТО брало участь у вирішенні кризи в Південній Сербії. Проте тут роль НАТО була менш вагомою з практичної точки зору, але більш цікавою — з правової. По-перше, чи можна вважати ці дії НАТО окремою короткостроковою миротворчою місією, чи лише одним з різновидів діяльності КФОР; по-друге, якщо вважати дії НАТО в Південній Сербії новою місією, то хто визначив її мандат; і по-третє, якщо діяльність місцевих албанських збройних формувань визнана Радою Безпеки ООН терористичною (п. 1 резолюції 1345(2001)), то чому КФОР обмежився лише їх роззброєнням без застосування проти терористів жодних конвенцій з боротьби проти тероризму.
У підрозділі 2.4 “НАТО і врегулювання збройних конфліктів у Південно-східній Європі в доктрині міжнародного права” зроблено аналіз науково-теоретичного матеріалу, що стосується участі НАТО у врегулюванні конфліктів на Балканах. Існує значна кількість досліджень, що аналізують окремі питання окремих операцій або максимум — самі ці операції, проте жодний дослідник не намагається осягнути всі аспекти проблеми. Але такий всеосяжний аналіз нагально потрібен, особливо через перенесення діяльності НАТО за межі євроатлантичної зони — в Афганістан. Зараз проведення такого дослідження отримує більше переваг, оскільки всі миротворчі операції НАТО на Балканах, окрім КФОР, завершені.
ВИСНОВКИ
Висновки, яких дійшов дисертант у результаті дослідження, підсумовані наприкінці кожного підрозділу та розділу роботи. Серед висновків, що зроблені в дисертації, найважливішими є такі.
1. Міжнародно-правові акти не дають чіткого визначення миротворчих операцій, а їх проведення регулюється резолюціями ad hoc Ради Безпеки ООН з використанням механізму, створеного на основі повноважень, наданих РБ ООН ст.ст. 24, 29, 39, 42 та 43 Статуту ООН. Отже, миротворчі операції основані на тих самих правових засадах, що й передбачена главою VII Статуту ООН система колективної безпеки.
2. Вбачається за доцільне підтримати пропозицію щодо розширення переліку різновидів миротворчої діяльності, розглядати миротворчі операції, очолені регіональними міжнародними організаціями, як їх особливу форму — “коаліційні сили, очолені РМО”. Прикладом яких можна вважати операцію в Ліберії, очолену Економічним Співтовариством Країн Західної Африки (1990-1992 рр.), Операції Європейського Союзу у Конго, Македонії та Боснії і Герцеговині та, звичайно ж, місії ІФОР, СФОР, КФОР, “Своєчасні жнива”, “Бурштиновий лис” та інші, очолені НАТО. Правовою основою для їх виділення в окрему групу можна вважати пряме чи опосередковане посилання, окрім інших, на статтю 51 та/або главу VIII Статуту ООН.
3. У разі якщо ООН надає доручення РМО очолити миротворчу операцію, засновану на главі VII Статуту ООН, обов’язковою є наявність явно висловленої на це згоди РБ ООН з правом відкликати таке доручення і дієвим контролем за її проведенням. Залучення регіональних організацій, і зокрема НАТО, до миротворчої діяльності відбувалося на підставі глави VIII Статуту ООН та відповідних резолюцій РБ ООН, що передбачали можливість координації дій держав — членів ООН через регіональну
