ІНСТИТУТ ФІЛОСОФІЇ ІМ. Г.С.СКОВОРОДИ НАН УКРАЇНИ

ЧАУС АНДРІЙ ДЕНИСОВИЧ

УДК 130.2

САМОАКТУАЛІЗАЦІЯ ОСОБИСТОСТІ В КУЛЬТУРІ

ПОСТМОДЕРНУ

Спеціальність 09.00.04 – філософська антропологія, філософія культури

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філософських наук

Київ 2008

Дисертацією є рукопис.

Роботу виконано в Державній академії керівних кадрів культури і мистецтв на кафедрі суспільних наук, Міністерство культури і туризму України.

Науковий керівник:

доктор філософських наук, професор

БРОВКО Микола Миколайович,

Київський національний університет культури і мистецтв,

Міністерство культури і туризму України.

професор кафедри культурології.

Офіційні опоненти:

доктор філософських наук, професор

ЧМІЛЬ Ганна Павлівна,

Київський національний університет театру,

кіно та телебачення,

Міністерство культури і туризму України.

професор кафедри кінознавства;

кандидат філософських наук, доцент

ЩИРИЦЯ Тетяна Володимирівна,

Національний технічний університет України “КПІ”,

МОН України.

доцент кафедри філософії.

Захист відбудеться “21” березня 2008 р. о 14.00 на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.161.02 в Інституті філософії імені Г.С. Сковороди НАН України за адресою: 01001, м. Київ, вул. Трьохсвятительська, 4.

З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці Інституту філософії імені Г.С. Сковороди НАН України за адресою: 01001, м. Київ, вул. Трьохсвятительська, 4.

Автореферат розісланий “20” лютого 2008 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради . Л.А.Ситніченко

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність дослідження. Складні й багатоаспектні процеси трансформації культури на межі ХХ-ХХІ століть призвели до кризи як традиційної, так і модерної системи цінностей і отримали визначення ситуації постмодерну. Дослідження цих процесів набувають особливої актуальності для країн посттоталітарного світу, зокрема, для України, оскільки тут названа криза несе в собі момент повернення в річище європейської і національної культурних традицій.

Ситуація постмодерну в культурі виявляється принциповим викликом щодо класичної онтології людини та поняття “особистості”, яке передбачає наявність певних інваріантних, універсальних вимірів у кожному людському бутті, його вкоріненість в універсум культурних смислів. В умовах культури постмодерну найважливішою характеристикою існування людини стає відсутність заданих загальноприйнятих парадигм, вихідних сутнісних визначень та раціональних понять. Специфікою ситуації постмодерну стає багатовимірність процесів вибору моделей життя і відповідних до них культурних стратегій, які набувають непередбачуваного і біфуркаційного характеру, зумовлюючи невкоріненість індивідуальної свідомості в загальних культурних смислах. Сутнісною рисою постмодерну як типу культури стає граничне загострення проблеми свободи, у тому розумінні, що тепер свобода – це не тільки свобода вибору поміж вже заданими культурними нормами і антинормами, цінностями й антицінностями, як це було у попередні часи, а передовсім, – це свобода пошуку й відтворення загальнолюдських норм і цінностей у горизонті проблематичності актуалізації власної особистості.

Тому значної актуальності набуває спеціальне дослідження процесів трансформації особистісного буття у вимірах постмодерної культури, з метою виявлення ступеня впливу постмодерністських тенденцій на феномен особистості як такий та можливості конституювання особистості в умовах зростаючої фрагментарності культури, плюральності цінностей, зникнення детермінуючого центру та відсутності будь-яких смислових орієнтирів.

В цьому контексті неабияке евристичне значення отримує поняття “самоактуалізації”, що відображає механізм формування ієрархічної структури ціннісно-смислового універсуму особистості та пояснює потреби в розширенні світоглядних та діяльнісних детермінант буття в культурі.

Ступінь наукової розробки теми дослідження. У сучасній філософії постмодерн постає як радикально плюралістичний тип культури, що всіляко уникає примушення людини до прийняття тих або інших цінностей, світоглядних орієнтацій та життєвих стратегій. Постать культури постмодерну, породжена неоскептицизмом інформаційного суспільства, – це людина з номадичною свідомістю, не зорієнтована на соціально нормативне мислення й поведінку. Загальнообов’язкові правила втрачають силу, відсутність етосу стає нормою. Під гаслом “все дозволено” плине життя поверхневе, змінюючись як у калейдоскопі й маючи одну ціль: отримати максимум задоволення. Принципи гедонізму стають домінуючими у стосунках. Ж.Дельоз назвав цей тип буття в культурі номадичним, а З.Бауман пов’язував його з моделлю міського мандрівництва. На думку П.Віріліо, такий спосіб життя акцентує швидкоплинність кожної миті та ефемерність будь-якого набутого досвіду.

Аналіз культури постмодерну ретельно здійснено у працях французьких постструктуралістів. Так, роль “великої теорії” постмодерну утримує за собою концепція Ж.-Ф.Ліотара, що тлумачить його як тип культури, в якому відсутня довіра до “метаоповідей” (meta-recits). За Ліотаром, для ситуації постмодерну визначальною є конкуренція й суперечка (differend) різних способів світосприйняття, котрі являють собою лише “мовні ігри”. Ж.Бодріяр уводить поняття “симулякра” для позначення реальності яка склалася в культурі й вважає, що місце “метаоповіді” посів технократичний дискурс глобальної економічної системи зі споживацькими цінностями. М.Фуко розробляє концепції “археології знання”, “генеалогії влади” та досліджує формування суб’єкта сексуальності в широкому сенсі, вводячи поняття “техніки себе”. Ситуацію постмодерну розкрито в концепціях “деконструкції” і “децентрування” смислів Ж.Дерріда, “шизоаналізу” Ж.Дельоза і Ф.Гваттарі, “антропологічної катастрофи” М.К.Мамардашвілі, “незавершеного Модерну” Ю.Габермаса, “полілогу” Ю.Крістевої. Спроба надати синтетичний портрет постмодерну належить П.Козловському.

Проблема буття особистості в культурі набула обгрунтування в філософських розвідках київської світоглядно-антропологічної школи. Теоретичною основою дисертанта стали праці Є.Андроса, Є.Бистрицького, І.Бичка, А.Єрмоленка, В.Іванова, С.Кримського, В.Ляха, В.Малахова, С.Пролеєва, В.Табачковського, Н.Хамітова, В.Шинкарука, О.Яценка.

Для аналізу процесів самоактуалізації особистості виникла потреба звернутися до концепцій самоактуалізації А.Маслоу, логотерапії В.Франкла, індивідуації К.Г.Юнга, “турботи про себе” М.Фуко, Dasein М.Гайдеггера, “проекту” Ж.-.П.Сартра, екзистенціїї К.Ясперса, Г.Марселя. Також стали у нагоді праці персоналістів М.Бердяєва, Е.Муньє, Ж.Марітена. Підставою для розгляду трансформацій особистості стали концепції домінанти О.Ухтомського, “глибинного спілкування” Г.Батіщева, “себе як Іншого” П.Рікера, “Обличчя” Е.Левінаса.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження є складовою частиною комплексної теми “Культура і мистецтво в сучасному державотворчому процесі”, тема затверджена вченою радою Державної академії керівних кадрів культури і мистецтв (протокол № 2, від 12.03.1994).

Метою і завданням дослідження є комплексний аналіз специфіки самоактуалізації особистості в культурі постмодерну. Поставлена мета досягається за допомогою вирішення наступних взаємопов’язаних завдань:

- визначити евристично-методологічний потенціал поняття “самоактуалізація особистості”;

- обґрунтувати теоретичну модель основних культурно-історичних типів особистості;

- розкрити сутність поняття “постмодерна культура” у співвідношенні з процесами й тенденціями в культурі ХХ століття;

- дослідити основні принципи й суперечності самоактуалізації особистості в культурі постмодерну;

- намітити концепцію перспектив трансформації особистісного буття у вимірах постмодерної культури.

Об’єктом дослідження виступає культура постмодерну.

Предметом дослідження є специфіка самоактуалізації особистості в культурі постмодерну.

Теоретичну та методологічну основу дисертації складають загальнонаукові та філософські методи пізнання. Серед загальнонаукових методів у дисертації застосовано історико-генетичний підхід як принцип діалектичної єдності історичного та логічного (у розбудові теоретичної концепції постмодерну як типу культури); методи типологізації і моделювання (у концептуалізації феномену особистості); структурно-функціональний, системний і компаративний підходи (у визначенні специфіки самоактуалізації особистості в культурі постмодерну). Серед філософських методів пізнання найбільш значущими для даного дослідження є феноменологічний метод (у реконструкції типів і онтологічних структур особистості, а також у аналізі форм і механізмів культури) та герменевтичний метод (в аналізі змісту феноменів культури). Парадигмальною для дослідницької стратегії дисертанта є традиція київської світоглядно-антропологічної школи, зокрема, сформоване у цій традиції розуміння особистості як потенційно універсальної істоти, котра утворює й трансформує універсум культури, спираючись на принцип світоглядної цілісності буття.

Наукова новизна дослідження обумовлена комплексним філософсько-культурологічним аналізом специфіки самоактуалізації особистості в культурі постмодерну. Новизна отриманих результатів конкретизується у наступних положеннях, що виносяться на захист:

- встановлено, що поняття “самоактуалізація” розкриває механізм формування ієрархічної структури ціннісно-смислового універсуму особистості та пояснює потреби в розширенні світоглядних та діяльнісних детермінант буття в культурі;

- виявлено, що процес самоактуалізації особистості в культурі відбувається як перехід від стагнаційного стану до трансформаційного та розгортається на трьох рівнях буття: вітальному, соціальному та духовному; момент переходу забезпечується механізмом трансценденції, що утворює інерцію руху та закріплює досвід “інакшості”, необхідний для трансформації;

- реконструйовано процес трансформації культурно-історичних типів особистості як перехід від первісного космоцентричного синкрезису до центрації на універсумі всезагальних смислів, у монотеістичних релігіях, й далі до виокремлення з цього універсуму та формуванні індивідуалістичної егоцентричної парадигми буття, у техногенній цивілізації;

- з’ясовано, що сутнісною рисою постмодерну як типу культури стає граничне загострення проблеми свободи, як не тільки свободи вибору поміж вже заданими культурними нормами й антинормами, цінностями та антицінностями, як це було у попередні часи, а передовсім, – свободи пошуку й відтворення норм і цінностей у горизонті проблематичності актуалізації власної особистості.

- простежено основні принципи й суперечності самоактуалізації особистості в культурі постмодерну: невкоріненість у загальних культурних смислах, децентрованість ціннісно-смислового універсуму, медіативність як головна домінанта способу буття й світогляду особистості;

- окреслено перспективу трансформації особистісного буття у вимірах постмодерної культури як подолання децентрованості, що потребує формування “символічного Іншого”: конкретної сукупності альтернативних смислових і практично-життєвих орієнтацій і стратегій особистості.

Теоретичне і практичне значення дисертаційного дослідження полягає в розбудові комплексної концепції самоактуалізації особистості в ситуації постмодерну як відносно цілісного періоду розвитку культури. Результати, отримані під час роботи, дозволяють суттєво розширити розуміння специфіки постмодерної культури й відкривають нове проблемне поле її подальшого дослідження. Висновки дисертаційного дослідження можуть бути використаними для розробки та вдосконалення курсів з історії та теорії культури, філософської антропології, а також при розробці концепцій трансформації гуманітарної освіти.

Особистий внесок здобувача. Концепція, зміст, висновки дисертації й тексти опублікованих статей підготовлені й викладені автором самостійно.

Апробація результатів дослідження. Основні ідеї та положення дисертаційного дослідження обговорювалися на засіданнях кафедри суспільних наук Державної академії керівних кадрів культури і мистецтв та міжнародних наукових конференціях: “Людина – Світ – Культура: Актуальні проблеми філософських, політологічних і релігієзнавчих досліджень (До 170-річчя філософського факультету КНУ ім. Т.Шевченка)” (квітень, 2004, Київ); “Філософія і література (ХІ Міжнародні Сковородинівські читання)” (вересень, 2004, Харків); “Художня освіта і суспільство ХХІ століття: духовні, культурологічні і мистецькі виміри” (жовтень, 2004, Київ); “Мистецька освіта і мистецтво освіти” (травень, 2005, Київ); “Проблема особистості в сучасній науці: результати та перспективи досліджень” (травень, 2005, Харків), “Лабіринти еволюції: становлення людини та людства” (червень, 2005, Київ), “ІІІ Харківські студентські філософські читання” (квітень, 2006, Харків), “Дні науки філософського факультету-2006” (квітень, 2006, Київ).

Публікації. Основні положення та висновки даного дослідження викладені у шістьох статтях автора, опублікованих у спеціалізованих фахових виданнях, затверджених ВАК України.

Структура роботи визначається метою та завданнями дисертаційного дослідження й складається зі вступу, трьох основних розділів (восьми підрозділів), висновків та списку використаних джерел, який налічує 195 найменувань. Загальний обсяг дисертації – 171 сторінка, з яких 157 сторінок основного тексту.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтована актуальність теми дисертаційного дослідження, визначена мета, предмет і завдання роботи, ступінь наукової розробки запропонованої концепції, методологічні та теоретичні засади, наукова новизна, теоретичне й практичне значення результатів дослідження.

Перший розділ – “Феномен самоактуалізації особистості й принципи його філософсько-культурологічної інтерпретації” – складається із трьох підрозділів і розкриває вихідні принципи аналізу феноменів самоактуалізації особистості в різноманітних вимірах культури.

У підрозділі 1.1. – “Поняття особистості в історії філософської думки” – надається тлумачення поняття “особистість” видатними представниками філософської думки, починаючи з доби античності та закінчуючи ХХ століттям. Показано, як складалося розуміня феноменів людського буття та виникали терміни “індивід”, “особистість”, “індивідуальність”.

Доба античності змальовує особистість як маску, “персону”, відбиток соціальних запитів і потреб. Людина сприймається як тілесно-духовна істота, яка гармонійно розвивається за всіма напрямками. Провідна ідея – калокагатія – поєднання краси й добра в людині. У середньовічній християнській філософській традиції особистість вперше виступає як імманентна сутність людини й тлумачиться як відображення образу й подоби Бога. Головна ідея – метанойя – переміна розуму як шлях до возз’єднання з Богом. Доба Відродження намагається синтезувати античні та середньовічні уявлення про особистість: це вільна людина, митець, що прагне до самовираження через освоєння, переосмислення й творчу інтерпретацію античної та середньовічної культурної спадщини. Головна ідея – людина в акті творчості дорівнює Богові. Новий час переходить до наукового підходу у понятті особистості та формує механістичний погляд на природу людини. Просвітництво розуміє особистість як витвір природи, підкорений її законам, що одночасно знаходиться під впливом соціального середовища, яке й визначає розумові та моральні відмінності людей у суспільстві. У концепціях німецької класичної філософії людина стає особистістю завдяки самосвідомості і прагненню до волі й Абсолютного Розуму. Особистість за марксистською теорією – ансамбль виробничих сил та оркестр виробничих відносин. ХХ століття надає багатовимірність поглядів на феномен особистості, серед яких концепції філософської антропології, персоналізму та екзистенціалізму. Багатовимірність інтерпретацій поняття особистості в історії філософської думки дозволяють зробити висновок, що саме особистість є необхідним елементом існування культури. Це означає, що історія європейської культури – це шлях розвитку уявлень про природу людини, про процеси становлення її як особистості.

У підрозділі 1.2. – “Культурно-історичні типи особистості та їх співвіднесеність в умовах постмодерну” – розкривається авторська концепція культурно-історичних типів особистості, яка використовується в аналізі історичних передумов і внутрішніх структурних детермінацій ситуації постмодерну в культурі.

Розмаїття підходів до проблеми типології особистості в культурно-історичному інтер’єрі потребує запровадження такого принципу, що пояснює всі стадії розвитку історичної людини (починаючи з первісної доби) як послідовні етапи становлення особистісного способу буття. Вихідним теоретико-методологічним положенням такого підходу є теза, за якою особистість є іманентною якістю людини і в різних історичних умовах має відповідні форми втілення. Первісна людина демонструє інтегральні параметри особистості в усіх її вимірах: діяльному, когнітивному та психоемоційному. Цей діяльнісний універсалізм первісної людини є проявом і реалізацією її космоцентричного світосприйняття й типу свідомості, завдяки якому вона не виділяє себе в окрему онтологічну категорію серед іншого сущого й усвідомлює себе лише як “перетинання” різноманітних об’єктивно-космічних процесів. Вихід з первісного стану, який К.Ясперс назвав “осьовим часом” історії, вперше зафіксований на стадії виникнення стародавніх цивілізацій Близького Сходу, Індії, Китаю та Середземномор’я. Під впливом монотеїстичних релігій формується особливий тип особистості, який можна визначити як теоцентричний. Початком руйнування теоцентричного типу особистості стала поява індивідуалізму доби Відродження та Нового часу. Де виникає не рівновага “мікрокосму” й індивідуальності в людині, не органічна єдність загального й часткового в особливому, а домінування індивідуалістичного егоцентризму над “космічним” виміром буття. Внаслідок цього егоцентричний тип особистості втрачає органічний зв’язок із суспільством, природою та Богом, стаючи на шлях кризи та саморуйнування. Противагою деструктивності егоцентризму стає “масовізація” і стандартизація діяльності й свідомості через дію медіа-технологій та споживацького ритму життя, завдяки чому его-імпульси стають легко передбачуваними й керованими.

У підрозділі 1.3. – “Концепція самоактуалізації особистості в системі філософсько-культурологічного знання” – дано обґрунтування евристично-методологічного значення категорії самоактуалізації особистості в її філософському розумінні, відмінному від концепії А.Маслоу. Розкрита специфіка поняття самоактуалізації у порівнянні з поняттями самореалізації та самовизначення. В основу авторської концепції покладено ієрархічну модель, згідно з якою самоактуалізація особистості відбувається на трьох рівнях: вітальному, соціальному та духовному. Завдяки феномену трансценденції, що є спільним для всіх трьох рівнів, особистість утворює в собі зовнішню щодо наявного рівня самоактуалізації “точку опори”. За В.Шинкаруком, здатність людини виходити за межі, зумовлені наявним буттям, є потенцією людської свободи, а отже, інваріантом самоактуалізації, який дозволяє розглядати всі три названі рівні в континуумі цілісного людського буття. З цього континууму випливає імператив необхідності сутнісного зростання людини, переходу життєвої домінанти самоактуалізації з нижчих рівнів до вищого. Прагнення до самоактуалізації утворює своєрідну “інерцію” руху, трансформацію життя людини, які “провокують” на перехід до більш високих онтологічних рівнів розвитку. З іншого боку, цей перехід стає можливим тоді, коли, по-перше, людина має хоча б початковий досвід самоактуалізації на більш високих рівнях, а по-друге, самоактуалізація на нижчих рівнях має входити у свій кризовий стан. Остання умова не врахована у концепції А.Маслоу, який вважав, що духовна самоактуалізація є можливою тільки за умов забезпеченості нижчих рівнів. Натомість, життєвий досвід свідчить, що навпаки, без кризи і свідомого самообмеження на нижчих рівнях, духовна самоактуалізація також є неможливою. З позитивного боку, цей перехід забезпечується психологічним “механізмом” катарсису, оскільки останній можна розуміти в його широкому смислі як вищий духовний стан внутрішньої впорядкованості, душевної гармонії, що виникають завдяки домінуванню вищих загальнолюдських ідеалів.

Другий розділ – “Соціокультурний простір постмодерну: історичні, соціально-економічні, духовні виміри” – складається з трьох підрозділів і присвячений аналізу найважливіших вимірів культури постмодерну. Це завдання відповідає послідовності проблем, аналізованих у окремих підрозділах.

У підрозділі 2.1. – “Становлення і сутнісні принципи ситуації постмодерну в культурі: аналіз інтерпретацій” – визначаються ключові характеристики постмодерної культури на основі аналізу та критичного узагальнення концепцій постмодерну, запропонованих провідними представниками філософсько-культурологічної думки.

Постмодерн може бути розглянутий з боку його втіленості у різноманітних вимірах культури: економіці, політиці, науці, суспільному житті, філософії та мистецтві. Така багатогранність зумовлена тим, що постмодерн можна окреслити лише на засадах плюралізму, фрагментарності та децентрації, оскільки сам термін висковзує від чіткої понятійної диференціації.

Постмодерн перебуває в переліку напрямків, котрі описують унікальність переживання людиною і суспільстврм ситуації кінця ХХ сторіччя. Ситуація постмодерну склалася наприкінці 60-х років, за доби культурної і політичної кризи в країнах Європи та США. Доба постмодерну виступає контроверзою модерну та вказує на наступність і цілком визначене ставлення до модерністських тенденцій у культурі. Суттєвою особливістю ситуації постмодерну в культурі є проблематизація меж різних сфер інтелектуального самовираження, відбувається “розмивання” демаркації між літературою, філософією, академічною наукою, есеїстикою, автобіографією. Зміст і форми мислення стають дифузійними: людина творчого складу займається не окремою наукою або темою, а працює з певною життєво-екзистенціальною проблемою, яка набуває сутнісного поліморфізму й може розроблятися паралельно або навперемінно в рамках різних сфер творчості й у рамках різних традицій. У цьому ракурсі постмодерн являє собою вторинну архаїзацію культури, повернення її до стану первинного синкретизму й невиокремленості із загального життєвого процесу, що може розумітися як ознака початку нового культурного циклу розвитку.

У підрозділі 2.2. – “Постіндустріальне суспільство: соціально-економічні виміри культури постмодерну” – здійснено аналіз постіндустріального суспільства як соціально-економічного базису культури постмодерну. Простежено, як зміни в соціокультурному середовищі впливають на трансформації особистості.

У постіндустріальному суспільстві ключова роль надається інформації та електротехнічним засобам її поширенння. У зв’язку з цим виникає термін “інформаційне суспільство”, який дублює поняття “постіндустріальне суспільство” і має властивості взаємодії як з духовним, так і з матеріальним світом людини. Розмаїтість як основа постіндустріального суспільства базується на постмодерністських принципах плюралізму, децентрації, фрагментарності. В економіці розмаїтість проявляється в різновидах техніки, великому товарному асортименті та багатьох типах послуг, а також у потребі широкого спектру різних професій. Робітник “суспільства третьої хвилі” мислиться вже не як додаток конвейера, який можна замінити іншим, а як всебічно розвинута, кмітлива, ініціативна особистість. Утвердження розмаїтості як фундаментальної основи ґарантує плюралізм, і постіндустріальне суспільство стає базою для реалізації цього постмодерністського принципу.

З принципом плюралізму органічно поєднаний принцип децентрації, втілення якого чітко простежується в постіндустріальному суспільстві, адже останнє фактично позбавлено того єдиного і основного центру, навколо якого обертається все соціальне і культурне життя. Це “мозаїчне суспільство”, що раз у раз змінює полюси тяжіння й відрізняється граничною рухливістю своїх зв’язків та відносин. Принцип єдинопочатку, який був символом індустріальгої доби, втрачає позиції у постіндустріальному суспільстві. Принципи плюралізму й децентрації постають із основного спрямування постмодерну на неприйняття панування цілого над частковим. Принцип фрагментарності полягає у твердженні, що універсальний світ модерну розпався на безліч різнорідних фрагментів, і в цій барвистій мозаїці вже неможливо виокремити щось єдине.

У підрозділі 2.3. – “Трансформації мистецтва та художньої свідомості: духовні виміри культури постмодерну” – проводиться аналіз стану сучасного мистецтва як одного з сутнісних вимірів культури постмодерну. Адже, саме мистецька практика ХХ століття стала основою для осмислення нового специфічного стану культурного буття людей сучасної цивілізації, що згодом набула назви постмодерну.

Необхідною умовою адекватного сприйняття художнього твору є формування метасистеми культурних смислів, що визначають і впорядковують свідомість реципієнта. “Мозаїчність” (А.Моль) і “децентрація” (Ж.Дерріда) у способах репрезентації культурних універсалій у мистецтві постмодерну часто виявляються суттєво деструктивним явищем, оскільки не дозволяють людині виробляти свідоме ставлення до світу в рамках цілісного світогляду й системи цінностей. Однак, на нашу думку, воно зовсім не означає просто “відсутності метанарації” (за концепцією Ж.Ліотара) – тобто універсальної “мови” культури, що дозволяє інтерпретувати і розуміти культурну та художню традицію. Такою “метанарацією” у добу “постмодерну” фактично стає “мова несвідомого” – поле спонтанних асоціацій з уламків традиційних культурних образів, символів і смислів, які у сукупності й утворюють ту “мозаїчну”, децентровану віртуалізовану множину, до якої стає можливим лише “ігрове” ставлення. Подібна “метанарація” означає неможливість відтворення культурних універсалій у їх особистісній і рефлексивно-впорядкованій формі. Цій деструктивній моделі “постмодерну” – моделі “посткультури” і “смерті мистецтва” має протистояти творчий метод художньої реконструкції універсалізму культури, її “ціннісно-смислового універсуму” (С.Б.Кримський), на основі якої відбуватиметься подальша еволюція “мови” мистецтва у її видо-жанровій специфіці.

Третій розділ – “Основні принципи і суперечності самоактуалізації особистості в культурі постмодерну” – складається з двох підрозділів та концептуалізує основні сутнісні параметри самоактуалізації особистості в культурі постмодерну, загострюючи увагу на елементах внутрішньої суперечності цього процесу, які виступають рушійною силою розвитку сучасної культури.

У підрозділі – 3.1. “Суперечності екзистенційної й творчої самоактуалізації особистості в культурі постмодерну” – розкриваються основні принципи й суперечності процесу самоактуалізації особистості в умовах культури постмодерну та накреслюються шляхи творчого подолання культурової кризи.

Постмодерн створює своєрідні умови для самоактуалізації, життєво необхідної діяльності людини, що зберігає серйозне ставлення до себе й до інших в контексті граничного самовизначення в параметрах абсолютних цінностей. Якщо такий тип цінностей не визнається, то для “постмодерної людини” залишається шлях тотальної іронії й відчуження від тисячолітнього культурного досвіду. Оскільки цей шлях приречений на поверхневість і розчарування, то творчістю в постмодерні стає відтворення реального культурного досвіду, на основі духовно-релігійних та соціально-нормативних цінностей. Саме такий досвід здатний відтворити онтологічне “ядро” культури, що полягає у певній “метапозиції” по відношенню до історичної “текучки”, що дозволяє людині оглянутися “навколо себе”, поставивши все мінливе, скінченне й минуще у зв’язок з вічним і незмінним (Є.Бистрицький).

У контексті постмодерної цивілізації, феномен творчості набуває досить специфічної функції. Якщо раніше вважалося, що творчість відкриває наново те, що в принципі всім відомо, але потребує індивідуалізованої форми виразу (традиційне суспільство), або має виражати те, що “звільнює” людину від тягаря “забобонів” традицій (Модерн), то тепер творчість – це перевідкриття і пошук суб’єктивно непередбачуваних цінностей і форм самореалізації особистості. Звичайно, таке “перевідкриття” завжди має певні передумови (історичні, психологічні, соціальні), але все одно воно є неможливим без напруженого зусилля, “праці свободи”, оскільки звичне життя в умовах “цивілізації споживання” ніякою мірою не примушує людину до такої свободи і до такої творчості, незалежно від того, у якій сфері культури вона реалізується. Із цього боку ситуація постмодерну постає в якості найбільш інтригуючого феномену філософської рефлексії, оскільки ставить під сумнів, як фундаментальну сутність людини, так і обґрунтованість її творчих дій в контексті певної культурної традиції. За таких обставин самоактуалізація набуває більш загостреного та непередбачуваного характеру, оскільки ступінь невизначеності того, що стане її цінностями і предметом в умовах плюральності культури, різко зростає.

У підрозділі 3.2. – “Перспективи трансформації особистісного буття у вимірах постмодерної культури” – завершується розгляд буття особистості в культурі постмодерну та концептуалізуються основні параметри трансформацій особистості в напрямку подолання невкоріненості, децентрованості та медіативності як сутнісних ознак постмодерного світосприйняття.

Вихідний стан особистості, що передує її трансформаціям, можна визначити як первісна самототожність: тотожність і незмінність її ціннісно-світоглядних орієнтацій, образу самої себе, життєвих цілей і стратегій. Наступний стан можна окреслити як кризовий, бо він виникає в ситуаціях, коли попередні стратегії з якоїсь причини виявляються недіючими у посталих умовах існування. Спонтанні спроби пошуку нових стратегій та орієнтацій призводять до втрати самототожності особистості, “розмивання” цілісності її образу. Принциповим моментом є той факт, що пошук нових стратегій і відповідного до них рефлективного образу власного “Я” може бути ефективним і переходити із спонтанного у свідомо-керований режим тільки тією мірою, наскільки він орієнтований на певний образ Іншого в символічному значенні слова – тобто Іншого як альтернативного образу цілісної особистості. Якщо ж такий спонтанний пошук виходу з кризового режиму існування не приводить до усвідомленого формування образу символічного Іншого, то криза стає тривалою, але компенсується утворенням ілюзорного двійника замість символічного Іншого, що відтинає людину від трансформацій.

Особливістю постмодерну як культурного режиму буття особистості стає проблематичність формування символічного Іншого як необхідної умови та реального “органа” особистісних трансформацій, значна зруйнованість відповідних культурних “механізмів”. Специфікою культури постмодерну є деструкція символічних “медіаторів” (слово, символ, міф), завдяки яким стають можливими трансформації особистості. Ситуація постмодерну радикально спустошує та децентрує традиційні дискурси, проте, постмодерн закономірно створює і свій специфічний “механізм” самоподолання, що утворює в ньому “езотеричний” аспект цього стану культури: спустошення, “стирання” і децентрування традиційних культурних смислів призводить до ситуації, у якій людина вимушена самостійно “з нуля” шукати власну ідентичність і смисложиттєві орієнтації. Постмодерне спустошення робить найгострішим переживання потенціальної позитивності Буття, стимулюючи процеси смислових пошуків і смислотворення в культурі. Саме співвідношення двох останніх тенденцій і визначатиме подальшу еволюцію сучасної культури і формування в ній нових типів особистості, альтернативних тим, які продовжує “продукувати” постмодерн.

У висновках підбиті підсумки дослідження, які висвітлюють проблематику та загальну структуру роботи.

Самоактуалізація може бути визначена як реалізація людиною своєї потенційної універсальності в індивідуальній формі, що є становленням особистісного в людині. Особистість, крім зовнішнього існування в природі, соціумі, культурі, первісно перебуває у проекції трансцендентальних форм, онтологічних образів, які символізують її повний, вищий розвиток, досконалість.

В основу авторської концепції покладено ієрархічну модель, згідно з якою самоактуалізація особистості відбувається на трьох рівнях: вітальному, соціальному та духовному. Спільним для всіх трьох є феномен трансценденції, завдяки якому особистість утворює в собі зовнішню щодо наявного рівня самоактуалізації “точку опори”. Для вітального рівня самоактуалізації таким рівнем стає соціальний, для соціального – духовний, а духовний несе в собі трансценденцію в сакральне інобуття як власну сутнісну характеристику і “вбирає” в себе попередні рівні.

Культура постмодерну гранично загострює проблему самоактуалізації людини як специфічної істоти. Більше того, ідеологія постмодерну принципово забороняє самовизначення та самоідентифікацію людини з якимсь граничним “образом людини”, за яким стояла б певна фундаментальна онтологія й чіткі світоглядні детермінації. Сутнісною рисою постмодерну як типу культури стає новий ракурс свободи, у тому розумінні, що тепер свобода – це не тільки свобода вибору поміж вже заданими культурними нормами і антинормами, цінностями і антицінностями, як це було у попередні часи, а передовсім, – це свобода пошуку й відтворення норм і цінностей у горизонті самопроблематизації власної особистості.

У культурі постмодерну виникає особливий тип особистості, основу якого складає медіативність як головна домінанта способу буття й світогляду. Відсутність “метаоповідей” стосовно особистісного буття означає, принципову невкоріненість індивідуальної культурної свідомості в універсальних, загальних культурних смислах та децентрованість ціннісно-смислового універсуму.

Трансформація буття і свідомості особистості в умовах плюральності культури постмодерну, фрагментарної свідомості та зруйнованої єдності соціальних зв’язків, стає можливою тільки за умови формування “домінанти на Іншого”. Її принциповою умовою є входження Іншого в індивідуальний життєвий світ, яке приводить до незворотніх наслідків і закріплює прецедент можливості інакшого буття особистості.

Основні положення дисертації викладені в наступних публікаціях:

1. Чаус А.Д. Особистість у “постмодерному” світі: проблема самоідентифікації // Актуальні філософські та культурологічні проблеми сучасності / Зб. наук. праць, випуск 11. – К.: КНЛУ, 2003. – С. 179-186.

2. Чаус А.Д. Універсальна модель трансформації особистості та її постмодерна специфікація // Мультиверсум. Філософський альманах: Зб. наук. праць / Гол. ред. В.В. Лях. – Вип. 38 – К.: Український Центр духовної культури, 2003. – С. 93-104.

3. Чаус А.Д. Художня свідомість як фактор трансформації “людини постмодерну” // Актуальні проблеми історії, теорії та практики художньої культури / Зб. наук. праць, випуск ХІ. Частина І. – К.: Міленіум, 2003. – С. 45-53.

4. Чаус А.Д. Культурно-історичні типи особистості // Актуальні філософські та культурологічні проблеми сучасності / Зб. наук. праць, випуск 13. – К.: КНЛУ, 2004. – С. 22-29.

5. Чаус А.Д. Феномен особистості в координатах культури постмодерну // Актуальні філософські та культурологічні проблеми сучасності / Зб. наук. праць, випуск 15. – К.: КНЛУ, 2005. – С. 320-327.

6. Чаус А.Д. Самоактуалізація особистості як філософська проблема // Культура і сучасність: Альманах. – К.: ДАКККіМ, 2006. – № 1. – С. 26-33.

7. Чаус А.Д. Творча самореалізація особистості в умовах постмодерну // Матеріали міжнародної наукової конференції “Людина – Світ – Культура: Актуальні проблеми філософських, політологічних і релігієзнавчих досліджень (До 170-річчя філософського факультету КНУ ім. Т.Шевченка)”. – Київ: КНУТШ, 2004. – С. 462-463.

8. Чаус А.Д. Міфо-логика як метод постмодерного мислення // Матеріали ХІ Харківських міжнародних Сковородинівських читань “Філософія і література”. – Харків: Прометей-Прес, 2004. – С. 109-111.

9. Чаус А.Д. Онтологічні рівні самоактуалізації особистості в культурі постмодерну // Матеріали всеукраїнської науково-практичної конференції “Художня освіта і суспільство ХХІ століття: духовні, культурологічні, мистецькі виміри”. – Київ: ДАКККіМ, 2004. – С. 148-150.

10. Чаус А.Д. Художнє пізнання як фактор самоактуалізації особистості // Матеріали всеукраїнської науково-практичної конференції “Мистецька освіта і мистецтво освіти в контексті формування сталого суспільства”. – Київ: ДАКККіМ, 2005. – С. 150-153.

11. Чаус А.Д. Самореалізація особистості в культурі постмодерну: аспекти творчості // Матеріали міжнародної наукової конференції “Лабіринти еволюції: становлення людини та людства”. – Київ: “Новий Акрополь”, 2005. – С. 39-40.

АНОТАЦІЯ

Чаус А.Д. Самоактуалізація особистості в культурі постмодерну. – Рукопис. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук зі спеціальності 09.00.04 – філософська антропологія, філософія культури. – Інститут філософії ім. Г.С.Сковороди НАН України. – Київ, 2008.

В дисертації досліджується феномен самоактуалізації особистості, на основі розкриття поняття “постмодерна культура” та у співвідношенні з процесами і тенденціями в культурі ХХ століття. Проведено аналіз практики постмодерністського мистецтва, який показав тяжіння до контрастного сполучення елементів різних естетичних систем минулого із сьогоденням, до використання традиційно несумісних матеріалів і ціннісно-стильових систем заради створення нової художньої цілісності. Досліджено основні принципи і суперечності самоактуалізації особистості в культурі постмодерну. Обгрунтовано концепцію перспектив трансформації особистісного буття у вимірах постмодерної культури. Доведено, що ситуація постмодерну завдяки радикальному спустошенню і децентруванню традиційних дискурсів суттєво стимулює процеси смислових пошуків і смислоутворення в культурі, особливо на рівні внутрішнього самовизначення особистості

Ключові слова: самоактуалізація особистості, культура постмодерну, децентрація, медіативність, невкоріненість, образ Іншого.

АННОТАЦИЯ

Чаус А.Д. Самоактуализация личности в культуре постмодерна. – Рукопись. Диссертация на соискание научной степени кандидата философских наук по специальности 09.00.04 – философская антропология, философия культуры. – Институт философии им. Г.С.Сковороды НАН Украины. – Киев, 2008.

В диссертации исследуется феномен самоактуализации личности, на основе раскрытия понятия “культура постмодерна” в соотношении с процессами и тенденциями в культуре ХХ столетия. Показано отличие философского понимания термина “самоактуализация” от его психологической трактовки, которое заключается в акцентировании экзистенциального и творческого потенциала личности. Раскрыто взаимодействие понятий самоактуализация и самореализация, в котором самоактуализация предстает как процесс перехода от пассивного стагнационного сосотояния личности к состоянию трансформаций, а самореализация означает определенное опредмечивание результатов творческих изменений. Выделено три уровня самоактуализации личности в культуре: витальный, социальный и духовный. Процесс динамики перехода с одного уровня на другой обеспечивается механизмом трансценденции, который позволяет закрепить опыт инаковости, необходимый для трансформаций. Проанализирована динамика философского понимания феномена личности в истории европейской культуры и предложена модель культурно-исторических типов личности, в которой можно выделить космоцентрический, теоцентрический и эгоцентрический типы. Объяснен процесс смены центрирующей доминанты личности, связанный с изменениями западной веви христианства и формированием капиталистического общества. Исследованы причины и факторы становления ситуации постмодерна в культуре: кризис традиционых ценностей, становление иформационного общества, расширение коммуникационных потоков, недоверие к метаповествованиям, отказ от законодательного разума. Раскрыта роль постиндустриального общества как социально-экономического базиса культуры постмодерна. Показано влияние постмодернистских идей на искусство. Выявлены основные принципы и противоречия самоактуализации личности в культуре постмодерна, которые одновременно выступают движущими силами преодоления антропологического кризиса, присущего данному типу культуры: неукорененность сознания во всеобщих культурных смыслах, децентрированность ценостно-смыслового универсума культуры, медиативность как основная форма мировоззрения и деятельности. Обоснована концепция перспектив трансформации личностного бытия человека в измерениях постмодерной культуры. Ситуация постмодерна благодаря радикальному опустошению и децентрации традиционных дискурсов существенно стимулирует процессы смысловых поисков и смыслообразования в культуре, в особенности на уровне внутреннего самоопределения личности.

Ключевые слова: самоактуализация личности, культура постмодерна, децентрация, медиативность, неукоренненность, образ Другого.

ANNOTATION

Chaus A.D. Self-actualization of an individual in the culture of post-modernism. – Manuscript. Thesis to obtain the scientific degree of candidate of philosophical sciences on speciality 09.00.04 – Philosophical Anthropology, Philosophical of Culture. – Institut of philosophy after G.S.Skovoroda of the Ukranian Academy of Sciences. – Kyiv, 2008.

There is a phenomenon of self-actualization of an individual that is investigated on the basis of the concept “culture of post-modernism” vs. processes and tendencies of culture of the 20th century in this thesis. The practice of post-modernistic arts that tends to contrasting combination of past and present and to using traditionally incompatible genres for the sake of creation the new artistic integrity is analyzed. Self-actualization fundamentals and contradictions in post-modernistic culture are determined and researched. There is also based the idea of possible transformations of a human being in post-modernistic culture in this work. Analyzing the condition of post-modernism, the author finds out that it decenters traditional discourses and essentially motivates the processes of searching the meaning of life in culture especially on the level of inner self-determination of an individual.

Key words: self-actualization of personality, culture of post-modernism, decentration, mediation, nonrooted, image of Another.

Підписано до друку 11.02.2008.

Формат 60Х84/16. Папір офсетний. Гарнітура Times New Roman.

Друк ризографічний. Умовн. друк. арк. 0,8. Обл. вид. арк. 1

Тираж 100 прим. Зам. № 75

Видавництво Східноукраїнського національного

університету імені Володимира Даля.

91034, м. Луганськ, кв. Молодіжний, 20а

Телефон: 8(0642) 41-31-60