ХАРКІВСЬКА ДЕРЖАВНА АКАДЕМІЯ КУЛЬТУРИ

Щедрін Анатолій Трофимович

УДК 930.85:130.2(043.3)

КУЛЬТУРОЛОГІЧНО-РЕЛІГІЄЗНАВЧІ ВИМІРИ “ВТОРИННОЇ” МІФОТВОРЧОСТІ

Спеціальність 26.00.01 – Теорія та історія культури

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора культурології

ХАРКІВ – 2008

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі культурології Харківської державної академії культури Міністерства культури і туризму України.

Науковий консультант: доктор філософських наук, професор

ДЯЧЕНКО Микола Васильович,

Харківська державна академія культури,

завідувач кафедри філософії та політології

Офіційні опоненти : доктор філософських наук, професор

ФИЛИПОВИЧ Людмила Олександрівна,

Відділення релігієзнавства Інституту філо-

софії ім. Г. С. Сковороди НАН України,
завідувач відділу проблем релігійних про-

цесів в Україні (м. Київ);

доктор фiлософських наук, професор

БІЛИК Ярослав Михайлович,

Харківський національний університет
ім. В.Н. Каразіна, професор кафедри теорії

культури і філософії науки;

доктор фiлософських наук, доцент

ПАНКОВ Георгій Дмитрович,

Харківська державна академія культури,

доцент кафедри культурології.

Захист відбудеться “ 27 ” травня 2008 р. о 15 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 64.807.01 Харківської державної академії культури за адресою: 61057, м. Харків, Бурсацький узвіз, 4, мала зала.

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Харківської державної академії культури за адресою: 61057, м. Харків-57, Бурсацький узвіз, 4.

Автореферат розісланий “ 26 ” квітня 2008 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради С.В.Потрашков

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Протягом останніх десятиліть періодично виникають дивовижні повідомлення і чутки про таємничі, незрозумілі, незбагненні феномени – неопізнані літаючі об’єкти (НЛО) в атмосфері, океанах, Близькому космосі і на Місяці, появу на Землі прибульців з космосу, телепатичні контакти з мешканцями інших світів, зустрічі з примарами, “сніговою людиною”, надзвичайні лікувальні, пророцькі здібності чаклунів, осяйних, волхвів, “бунти речей” – полтергейсти, нарешті, про досягнуті успіхи у створенні “вічних двигунів”, новітні “магічно-інформаційні” технології тощо. Попри всю строкатість цих феноменів масової свідомості, попри парадоксальне поєднання ними можливого, ймовірного і зовсім неможливого, їх розвиток помітно підпорядковувався певній закономірності. Майже поодинокі в сімдесяті роки минулого століття, у вісімдесяті роки вони значно поширилися, а вже протягом дев’яностих перетворилися на масове явище культури. Ці світоглядні формоутворення виникали, бентежили свідомість і так само зникали, аби поступитися місцем для ще дивовижніших повідомлень.

Еклектичні й суперечливі за змістом, вони наполегливо тиражуються засобами масової інформації, перетворюються на вже звичний феномен масової культури, тлумачаться в культурологічній, філософсько-релігієзнавчій літературі 70–80-х рр. ХХ ст. як марновірства. Хоча для спростування повідомлень про незвичне, аномальне, таке, що порушувало норму, докладали чимало зусиль вчені-природознавці, філософи, значна частина журналістів, лекторів товариства “Знання”, ці еклектичні світоглядні формоутворення не поспішали зникати. Вони викликали дедалі більший інтерес, поширювалося коло прибічників, активних трансляторів, а потім і продуцентів цих явищ; поступово почали формуватися певні субкультури. Водночас поширення зазначених формоутворень супроводжувалося певною самоорганізацією, – серед загального масиву марновірств почали ідентифікуватися найупорядкованіші і найраціоналізованіші “вторинні” – натуралістичні, соціокультурні та соціотехнічні – міфи.

Згодом, у 90-ті рр. ХХ ст., однією з особливостей культури, духовного життя “пострадянського” суспільства стає інтенсивне поширення “вторинної” міфотворчості. Зазначений процес взаємодіяв з іншим – розвитком нових релігійних рухів (НРР), сайєнтологічних вірувань і марновірств, нових релігійних течій (НРТ) та культів, пожвавленням формоутворень утопічної свідомості тощо. Їх помітна активізація відбиває кризовий стан суспільства на глобальному, регіональному, національно-державному рівнях на межі ХХ – ХХІ ст. Послаблення, часткова руйнація, занепад, дискредитація в очах загалу системно-раціоналізованих підходів до навколишнього світу, сформованих за часів Просвітництва, втрата довіри до розуму призвели до прояву, актуалізації глибинних шарів свідомості, які, здавалося, назавжди поховані невпинним соціокультурним поступом. Марновірство в збуреній свідомості “посткомуністичного” суспільства набуває різних проявів – від зовсім архаїчних побутових марновірств до витончених філософсько-натуралістичних побудов, від екзотичних вірувань до псевдораціоналістичних конструкцій. Відповідно до цього прискорено розширюється сфера буття цих формоутворень у сучасній культурі, зазнає докорінної трансформації механізм їх відтворення. Його чинниками стають сама постнекласична наука, література (зокрема, наукова фантастика) та мистецтво, долучається до цього релігія.

Поширення есхатологічних настроїв, зростання відчуття приреченості сучасної цивілізації на тлі розгортання глобалізаційних процесів, посиленої маргіналізації не тільки окремих соціальних верств, але й цілих регіонів, стимулюють пошуки виходу з катастрофічного становища, в якому опинилося людство. Есхатологічні очікування продукують екзистенціальні форми надії – на інопланетян, зовнішнє втручання з інших планів буття, рівнобіжних світів, нарешті, на нову расу землян, “дітей індиго”, що формується поряд з нами. І раціоналісти, і містики намагаються знайти відповіді на виклики сьогодення, із тривогою і надією вдивляючись і в Космос, і в процеси, що відбуваються на Землі.

У другій половині 80-х рр. ХХ ст. у радянському соціокультурному просторі формується, а в “пострадянському” набуває значного поширення нове ставлення до “аномальних явищ навколишнього середовища” в атмосфері, океані, Близькому космосі, Місяці. Розширюється спектр їх світоглядних інтерпретацій, – аж до виникнення нових вірувань і культів, основаних на вшануванні прибульців з інших зірок і планет; посилюється інтерес до незвичайних, “паранормальних” здібностей людини; у засобах масової інформації все частіше і наполегливіше повідомляють про реліктового гоміноїда, – “снігову людину”; феноменом масової культури стає містифікована валеологія тощо. Виникла можливість наукового обговорення того, що раніше циркулювало в нерефлексивних шарах культури, в масовій свідомості у формі чуток. Водночас стає очевидною обмеженість суто “викривальних” підходів щодо цих феноменів, які мали місце в попередній період, майже повна відсутність належної культурологічно-філософської рефлексії щодо соціокультурних підстав натуралістичної міфотворчості, детермінації відтворення, її функцій, джерел, закономірностей еволюції, класифікації тощо.

У масиві стрімко зростаючої “вторинної” міфотворчості помітне місце належить соціотехнічним міфам – узагальненим формам наочно-чуттєвої образності, що відбивають розвиток “другої природи”, соціотехнічної реальності. Соціотехнічний міф сьогодення – це різновид “вторинного” міфу, який відображає кризу технічної цивілізації, вичерпаність екстенсивного техніко-технологічного варіанта розвитку сучасної культури, що склався в Новий час, реальне техніко-технологічне безсилля людини. Продуценти, транслятори, реципієнти соціотехнічних міфів претендують не лише на участь у соціокультурному реформуванні суспільства, але й у вирішенні нагальних техніко-технологічних проблем, які постали перед людством. Тому виникають численні “точки дотику” строкатої “вторинної” міфотворчості з формами утопії/антиутопії, які віддзеркалюють назріваючу зміну цивілізаційного типу розвитку, перетворюються на джерело релігійних і квазірелігійних уявлень про людину і світ. Необхідно зазначити, що явища “вторинної” міфотворчості, що набули цілісності в контексті парадоксографічного сектора культури, нині ще не стали предметом глибоких і комплексних досліджень. Осмислення їх ще не виходить за межі сенсаційних повідомлень, що бентежать, жахають, дивують загал і не сприяють теоретичному аналізові цих феноменів. Отже, з огляду на ці обставини, дослідження культурологічних і релігієзнавчих вимірів “вторинної” (натуралістичної і соціотехнічної) міфотворчості є вельми актуальним. Поза межами нашого дослідження залишаються суто соціальні міфи, розгляд яких перетворив би предмет дисертаційного дослідження в неосяжний.

Зв’язок з науковими програмами, темами. Робота над темою була розпочата в середині 80-х рр. Теоретичні й практичні напрацювання, виконані за темою дисертаційної роботи, знайшли віддзеркалення при реалізації в 1994–1995 рр. Урядової програми “Нові релігійні течії та культи в період соціально-економічної кризи посткомуністичного суспільства в Україні (Міждисциплінарна експлікація)” (науковий керівник проекту – Колодний А.М., д-р філос. наук, професор; організація-виконавець: Університет “Києво-Могилянська Академія”). Дисертаційне дослідження виконано згідно з “Тематичним планом наукових досліджень Харківської державної академії культури на період 2006–2010 рр.” у межах комплексної наукової теми “Теорія та історія культури”. Обраний напрям дослідження тісно пов’язаний з реалізацією завдань підготовки фахівців з культурології, об’єктивна потреба в котрих є нагальною для розвитку сфери культури.

Мета і завдання дослідження. Мета дисертаційної роботи – культурологічно-релігієзнавчий аналіз “вторинної” міфотворчості як цілісного соціокультурного феномену, її вплив на формування доктринальних засад нових релігійних рухів і течій, “приватної” релігійності постмодернової природи в “посткомуністичному” суспільстві.

Досягнення мети передбачає вирішення таких завдань:*

визначити основні напрями дослідження “вторинних” міфів, що сформувалися в культурологічній, філософській, релігієзнавчій літературі, узагальнити методологічні засади, досягнення і проблеми, що виникають при їх аналізі; *

проаналізувати загальне й особливе в соціокультурній детермінації відтворення засад архаїчних і “вторинних” міфів, соціокогнітивні засади архаїчних і “нових” міфів, роль імагінативного контуру в міфотворенні різних епох, картин світу як ядра архаїчної, натуралістичної і соціотехнічної міфотворчості; *

дослідити специфіку “вторинних” міфів у контексті культурного простору Стародавнього Світу, Середніх віків і Відродження, Нового часу, епохи Модерну, еволюцію конкретних міфологем у культурах різних епох, наступність у їх подальшому розвиткові, вплив на зміст “вторинних” міфів і міфологем, що функціонують у контексті постмодернової культури; *

виявити соціокультурні детермінанти пожвавлення “вторинної” міфотворчості в умовах кризи техногенної цивілізації, її трансформації, вплив ситуації постмодерну на формування нового механізму відтворення “вторинних” міфів у культурі, що глобалізується, розкрити структуру і комбінаторику, чинники їх відтворення та поширення, зв’язки “вторинної” міфотворчості та постмодернової релігійності; *

розкрити передумови формування сучасної уфології, її роль як показника трансформації культури, ядра “вторинної” міфотворчості, що поєднує натурфілософські і соціотехнічні аспекти, як важливого чинника сучасної парадоксографії, джерела нетрадиційної релігійності, окультизму, виявити ставлення до неї традиційно-доктринальних релігій; *

дослідити усталені форми “вторинних” міфів у культурі постмодерну: концепції “паралельних світів”, “подорожей у часі”; “полтергейста”; міфологеми “Живої Землі”; теорії “стародавньої астронавтики”; містичної криптозоології; уявлення про “паранормальні здібності людини”; концепції “життя після життя” та супутніх їм міфологем і сайєнтологічних вірувань; виявити роль цих світоглядних формоутворень у відтворенні “приватної віри” постмодернової природи.

Об’єкт дослідження. Об’єктом дисертаційного дослідження є “вторинні” міфи як специфічні соціокультурні явища, що виникають у добу цивілізації.

Предмет дослідження. Предметом дисертаційного дослідження є натуралістичний і соціотехнічний міфи як явища духовної культури, що є складовими її парадоксографічного сектора, а також міфогенні аспекти різних сфер культуротворчості “посткомуністичного” суспільства.

Методологія і методи дослідження. Відповідно до мети і завдань дисертаційної роботи, методологія дослідження має міждисциплінарний культурологічно-релігієзнавчий характер. Основа – ідея розуміння “вторинної” міфотворчості як суперечливого соціокультурного явища, що віддзеркалюється наукою, релігією в її традиційних і нетрадиційних формах, літературою, мистецтвом, масовими комунікаціями. Особливістю дисертації є те, що її дослідницький простір знаходиться на межі культурології та релігієзнавства, але пріоритетним є культурологічний ракурс дослідження.

Дисертаційна робота ґрунтується на принципах об’єктивності, цілісного підходу до вивчення “вторинної” міфотворчості, толерантного ставлення до субкультур, у контексті яких функціонують натуралістичні і соціотехнічні міфи, діалогічності та критичного дистанціювання щодо творців, трансляторів, реципієнтів цих соціокультурних формоутворень. Зазначені принципи є загальновизнаними як у культурології, так і в академічному релігієзнавстві. Вони орієнтують на відмежування, з одного боку, від містико-релігійної, окультної парадигми їх тлумачення, а з іншого – від колишньої моделі культурологічної неофобії та тотального критицизму атеїстичного релігієзнавства. Методологія дослідження феноменів “вторинної” міфотворчості передбачає застосування культурологічних, філософських, релігієзнавчих підходів, діалектичних, загальнонаукових і конкретно наукових методів. Їх евристичні можливості детальніше розглянуті в першому розділі роботи.

Теоретична основа дослідження. Теоретичну основу дослідження соціокультурних засад відтворення сучасних “вторинних” міфів складають фундаментальні наукові дослідження вітчизняних і зарубіжних авторів, монографії, наукові статті провідних спеціалістів з культурології і релігієзнавства. Це праці, присвячені психофізіологічним засадам культуротворчості (Дж. Брунер, Б. Вальденфельс, С. Московічі, Дж.Гібсон, М.Голдстейн і І. Ф. Голдстейн, С. Гроф, Т.А. Доброхотова і Н.Н. Брагіна, К. Ізард, Б. Ф. Поршнєв, І.Т. Касавін, Ф. Клікс, Ю. Козелецький, В.В. Кортава, Л. С. Коршунова, Б.І. Пружинін, М. Коул, М.Коул і С.Скрібнер, Б.М. Куценок, Л. Леві-Брюль; К. Леві-Стросс, А. Н. Леонтьєв, К.Р. Мегрелідзе, Д. Мек, У. Найссер, Н.Б. Оконська, І.П. Павлов, Е.А. Пармон, Б. Райт Гаррі, П. В. Симонов, Л.В. Стародубцева, В. Франкл, М. Фуко, М. Харнер, К. Г. Юнг). Методологічне значення мають праці, в яких досліджуються різні історичні аспекти розвитку культури як цілісного явища, так і її окремих сфер, де безпосередньо відтворюються “вторинні” міфи (О.Р. Бородін, Ю.В. Бромлей і Р. Г. Подольний, П. Вайль і О. Геніс, Ж.-П. Вернан, Е. Гарен, А. Гулига, І. М. Д’яконов, Є.В. Завадська, В.І. Ісаєва, А.П. Каждан, Е. Кленгель-Брандт, І.С. Клочков, А.Б. Ковельман, А.В.Кукаркін, Ю. А. Кулаковський, В.А. Кутирєв, Ф. Кюмон, В.Є. Ларічев, Ж. Ле Гофф, А. Лео Оппенхейм, В.Л. Рабінович, С. С. Парсамов, Н.О. Позднякова, Б.О. Рибаков, Е.Ю. Соловйов, Е.Б. Тайлор, Н. К. Тимофеєва, А.Д. Урсул, Б.А. Фролов, Д.Д. Фрезер, В.Л. Храмова, А. М. Чанишев, В.М. Шейко); в дисертації використані праці, які мають філософсько-культурологічне спрямування (Н.С.Автономова, М.Д. Ахундов, Л. М. Баткін, Я.М. Білик, Р.Бультман, Є. Бистрицький, М.В. Дяченко, О. Ф. Лосєв, Ф.Клікс, К. Леві-Стросс, С.Б. Кримський, В.В. Налімов, М. К. Петров, М.В. Попович, П. Козловськи, В.А. Малахов, М.К. Мамардашвілі, А.Моль, М.М. Мойсеєв, В.Н. Порус, Г. Фольмер, В.М. Шейко, В. І. Шинкарук, В.В.Шкода, О. Шпенглер, М. Еліаде).

Важливим науковим підґрунтям розробки концептуальних засад вивчення “вторинної” міфотворчості є ідеї, теорії, концептуальні положення, викладені в наукових дослідженнях релігієзнавців М. Бабія, А. Колодного, Л. Филипович, В.В. Гринька, В.В. Бібіхина, Е. Вандерхілл, П.С. Гуревича, О. Л. Дворкіна, Н. Дудар і Л. Филипович, В.Є. Єленського, Р.Т. Керролла, К. Ламонта, Б.О. Лобовика, Л.В. Митрохіна, В.М.Петрика і В.В. Остроухова, С. А. Токарєва та ін.

Емпірична основа дослідження. Емпіричну основу дослідження культурологічних і релігієзнавчих вимірів “вторинних” міфів складають чинники парадоксографічного сектора культури. Це праці вчених-природознавців, що зазнають міфогенної переробки, а також представників девіантної науки; спеціалізовані енциклопедії, матеріали періодичних видань, що розповсюджуються в Україні і публікуються в ній чи за її межами; роботи творців, послідовників та прибічників натуралістичних міфів; “контакторська” література; тексти, у яких викладено доктринальні засади НРР, НРТ; свідчення людей, що пережили змінені стани свідомості; матеріали відповідного змісту, що розповсюджуються в мережі Internet; їх огляд також наведено в першому розділі роботи

Наукова новизна дослідження. На основі культурологічно-релігієзнавчого аналізу “вторинних” міфів як специфічних феноменів культури в дисертації розроблена нова наукова концепція, що дозволяє розкрити їх основні тенденції і механізми формування, зв’язок з основоположеннями наукової, релігійних, художньої картин світу, претензії на роль у реформуванні світоглядної свідомості суспільства, вплив на формування релігійності постмодернової доби.

Наукова новизна отриманих результатів полягає в таких положеннях, що виносяться на захист:*

“вторинні” міфи є класичними дисипативними структурами, що існують і відтворюються за умови постійного інформаційного обміну з соціокультурним середовищем, яке підтримує внутрішню впорядкованість “нового” міфу (низьку ентропію) через посилення безладдя в зовнішньому середовищі (соціокультурному просторі); сфера відтворення натуралістичних і соціотехнічних міфів – парадоксографічний сектор культури, що є її універсальним феноменом;*

на відміну від традиційної міфології архаїчного суспільства, що здійснює компенсаторне освоєння природи, натуралістичний (а пізніше й соціотехнічний) міф ілюзорно “освоює” не тільки першу, але й “другу” природу – соціотехнічну реальність, яка формується протягом останніх п’яти століть; засадами відтворення міфологічних уявлень про світ, що активно функціонували десятки тисяч років, є психофізіологічний механізм інстинктів, потреб і емоцій у їх соціокультурній опосередкованості; його стійке збереження впродовж значних проміжків часу сприяє задоволенню світоглядних потреб у контексті культур різних епох;*

відношення “людина – світ” доби цивілізації зазнає докорінних змін, що впливають на формування принципово нового механізму натуралістичного і соціотехнічного міфотворення в контексті гетерогенної культури; її “розірваність” намагаються подолати форми “вторинного” міфу; механізм їх відтворення ускладнюється з диференціацією культури на високу і народну; у соціокультурному просторі доби цивілізації натуралістичні та соціотехнічні міфи є феноменами з невизначеним ступенем входження в усталені сфери культуротворчості;*

життєспроможності “вторинному” міфові надають процеси “вертикальної” інтеграції в культурі: натуралістичні уявлення перетворюються в стійку світоглядну конструкцію, набувають часової і просторової дальнодії за умови зв’язків високої і народної культури; підтвердженням цього є астрологія, нумерологія, мантика, імморталістські уявлення; зазначені зв’язки можуть вибудовуватися і “зверху” (від високої до народної), і “знизу” (від народної до високої); з виникненням масової культури “вторинні” міфи набувають додаткової динаміки, про що свідчить досвід функціонування основних міфів і супутніх їм міфологем у постмодерновій культурі;*

взаємодія “вторинних” міфів з новітніми та нетрадиційними культами інституціонально відбувається в межах релігійних організацій, курсів та центрів дуxовного вдосконалення і розвитку можливостей людини, філософських шкіл, центрів і гуртків народних та нетрадиційних методів лікування; її наслідком є сайєнтифікація доктринальних засад нетрадиційних релігій і окультно-містичних течій, раціоналізація останніх, ірраціоналізація “вторинних” міфів, перетворення їх на неорелігії; формуються світоглядні форми, які претендують на соціокультурні підвалини альтернативної цивілізації;*

у структурі “вторинної” міфотворчості центральне місце посідає тлумачення проблем буття позаземних цивілізацій. Міфогенний процес у культурі модерну і постмодерну визначали дві програми, які функціонували на різних рівнях культури: програма СЕТІ (SETІ), що сформувалася в межах науки; уфологічна програма, або UFO-програма, опозиційна щодо реально функціонуючої наукової картини світу. В умовах докорінної соціокультурної трансформації, пов’язаної зі зміною хронотопу культури, розгортанням процесів її інтернаціоналізації, космізації, глобалізації, уфологія стає сенсоутворюючим, інтегративним ядром “вторинної” міфотворчості, одним з джерел нетрадиційної релігійності, окультизму, важливим чинником постмодернової парадоксографії. Взаємодія двох програм формує уявлення про галактичний соціокультурний простір, до якого входить і людство;*

визначені соціокультурна детермінація, структура, чинники відтворення, напрями еволюції таких натуралістичних і соціотехнічних міфів у парадоксографічному секторі постмодернової культури: концепції “пара-лельних світів”, “подорожей у часі”; міфологеми “полтергейст”; концепції “Живої Землі”; теорії “стародавньої астронавтики”; містична криптозоологія; уявлення про “паранормальні здібності людини”; концепції “життя після життя”. У культурі постмодерну вони є фактором відтворення “приватної” релігійності, формують містичну (езотеричну) картину світу, дистанційовану від реально функціонуючих і наукової, і релігійної картин світу, набувають ознак нової утопії (онтологічно-космологічної, хронотопії, екоутопії “Живої Землі”, метаантропологічної, танатопії), або екологічної антиутопії “Загибла Венера”.

Теоретичне значення одержаних результатів. Виконане дослідження значною мірою заповнює прогалину у вивченні “вторинних” міфів, що склалася в культурології і академічному релігієзнавстві. Результати та висновки дослідження утворюють новий науковий напрям вивчення стану і специфіки “вторинної” міфотворчості як цілісного соціокультурного феномену, що суттєво впливає на відтворення нової релігійності, а також на формування парадоксографії як невід’ємної складової історії культури.

Практичне значення дослідження. Практичне значення дисертаційного дослідження полягає в тому, що його основні положення та висновки можуть використовуватися на міжгалузевому рівні науковцями – культурологами, релігієзнавцями, філософами, психологами, психіатрами, працівниками засобів масової інформації при осмисленні явищ “вторинної” міфотворчості. Створено теоретико-методологічне підґрунтя для вивчення міфогенних процесів у різних сферах культуротворчості минулого і сьогодення. Результати дослідження сприяють змістовному збагаченню академічних курсів з культурології, філософії, релігієзнавства. Основні наукові положення, висновки і рекомендації, сформульовані в дисертації, були реалізовані в авторських курсах “Філософсько-світоглядний аналіз сучасної міфотворчості (на матеріалах натуралістичних міфів)” (Національний технічний університет “ХПІ”); ““Вторинний” міф як соціокультурний феномен (на матеріалах натуралістичних і соціотехнічних міфів)” (факультет культурології Харківської державної академії культури).

Особистий внесок дисертанта полягає в обґрунтуванні необхідності вивчення “вторинної” міфотворчості як комплексної проблеми культурології та академічного релігієзнавства та універсальності феномену парадоксографії, що притаманний соціокультурному простору не тільки Античності, але й Середньовіччя, Відродження, Нового часу, епохи Модерну і постмодерну; виявленні зв’язків парадоксографічного сектора культури з феноменами “нової” релігійності .

Апробація результатів дослідження. Основні положення дослідження доповідалися на філософських конференціях різного рівня: науково-теоретичній конференції “Гуманистические ориентиры научно-технического творчества (Калинин, 22–25 мая 1990 г.)”; міжвузівській науковій конференції “Диалектика и культура (Пермь, ноябрь 1991 г.)”; науково-практичній конференції “Філософія. Культура. Цивілізація” (Львів, 12–13 грудня 1991 р.); “ІІ Міжнародного круглого столі “Історія релігій в Україні”” (Львів, 4–5 травня 1992 р.); всеукраїнській конференції, присвяченій 90-річчю ХІІ Археологічного з’їзду “История и археология Слободской Украины” (Харьков, 1992); всеукраїнській науковій конференції “Релігійна традиція в духовному відродженні України” (Полтава, 1992); “Междисциплинарном симпозиуме “Дух и Космос: культура и наука на пути нетрадиционного миропонимания”” (Харьков, 28–30 сентября 1992 г.); Людинознавчих філософських читаннях “Гуманізм. Людина. Культура” (Дрогобич, 8–10 жовтня 1992 р.); “ІІІ Міжнарод-ному круглому столі “Історія релігій в Україні”” (Львів, 4–5 травня 1993 р.); міжвузівській науково-методичній конференції “Инженерное образование – единство технического и гуманитарного образования (Харьков, 27–29 мая 1993)”; міжнародній науковій конференції “Инженер и культура” (Пермь, октябрь 1993 года); “IV Міжнародному круглому столі “Історія релігій в Україні”” (Львів, 9–10 травня 1994 року); “V Міжнародному круглому столі “Історія релігій в Україні”” (Львів, 3–5 травня 1995 р.); міжнародній науковій конференції “Релігія в контексті духовних реалій сьогодення” (Київ, Інститут філософії НАН України, 16–18 травня 1995 р.); міжнародній науково-методичній конференції “Роль вузів у вирішенні проблем безперервної освіти та виховання особистості (від шкільної до післядипломної)” (Харків, 16–20 травня 1995 р.); міжнародній науковій конференції “Науково-теоретичні здобутки Слобідської України: Філософія, релігія, культура” (Харків, 22–23 листопада 2000 р.); міжнародній науковій конференції “П’яті Слобожанські читання. Конференція присвячена 10-річчю незалежності України” (Харків, 29–30 листопада 2001 р.); IV міжнародній конференції: “Людина: дух, душа, тіло” (Сумський державний аграрний університет, 21–22 грудня 2000 р.); міжнародній науковій конференції “Глобализм глазами современника: блеск и нищета феномена” (Сумський державний аграрний університет, 26–27 сентября 2002 года); міжнародній науковій конференції “Психологія і релігія” (Харківська обласна клінічна психіатрична лікарня № 3, 3–4 вересня 2003 р.); міжнародній науковій конференції “Релігієзнавство в умовах постмодерну” (Харківська державна академія культури; 14–15 червня 2005 р, ); XV міжнародній науковій конференції “Історія релігій в Україні” (Львів, 16–18 травня 2005 р.); міжнародній науковій конференції “Наука і релігія в глобальних перспективах” (Харківський національний університет імені В.Н. Каразіна, 27–28 жовтня 2005 р.); міжнародній науковій конференції “Восьмі Слобожанські читання” (Харків, 27–28 вересня 2004 р.); VI міжнародній науково-практичній конференції “Освіта і доля нації. Вчитель для XXI століття: європейські перспективи України і цивілізаційні виклики” (Харків, 10–11 листопада 2005 р.); міжнародній науковій конференції “Дев’яті Слобожанські читання”, присвяченій 10-річчю творчої діяльності авторського колективу читань (Харків, 29–30 вересня 2005 р.); міжнародній науковій конференції “Десяті Слобожанські читання”, присвяченій пам’яті Олександра Миколайовича Зінухова” (Харків, 21–22 вересня 2006 р.); XVII міжнародній науковій конференція “Історія релігій в Україні” (Львів, 15–17 травня 2007 р.); міжнародній науковій конференції “Одинадцяті Слобожанські читання” (Харків, 27–28 вересня 2007 р.).

Основні положення дисертації автор використовував при читанні лекційних курсів “Філософія”, “Релігієзнавство”, “Історія науки і техніки”, “Історія інженерної діяльності”, “Українська та зарубіжна культура”, спецкурсів. Матеріали дисертації обговорювалися на наукових засіданнях Харківського відділення Всеукраїнської асоціації релігієзнавців, наукових семінарах кафедри філософії та політології, кафедри культурології. Текст дисертації, її основні положення висновки і рекомендації обговорено на засіданні міжкафедрального науково-методологічного семінару Харківської державної академії культури.

Публікації. Основні ідеї, положення дисертації відбиті в 68 публікаціях. Серед них – одноосібна монографія, 39 статей у наукових журналах, збірниках наукових праць (24 статті, визнані експертною радою ВАК України фаховими з культурології); 20 – тези наукових доповідей і повідомлень на міжнародних, всеукраїнських, регіональних наукових конференціях; 8 довідкових, навчальних, навчально-методичних робіт (колективний словник, колективний підручник, методичні посібники та навчально-методичні матеріали).

Структура дисертації зумовлена поставленими в роботі метою та завданнями дослідження, логікою викладу його результатів. Дисертація складається із вступу, шести розділів, що включають вісімнадцять підрозділів, висновків, списку використаної літератури і джерел, двох списків скорочень (термінологічного та періодичних видань). Загальний обсяг дисертації 440 сторінок. Обсяг основної частини – 363 сторінки. Список використаної літератури містить 984 найменування (на 75 сторінках).

Основний зміст дисертації

У Вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації, визначено мету, завдання, теоретичні та методологічні засади дослідження, розкрито наукову новизну роботи, її теоретичне та практичне значення, наведено структуру дисертації.

У першому розділі дисертації ““Вторинні” міфи як предмет наукового аналізу” характеризуються історія й основні напрями дослідження натуралістичних і соціотехнічних міфів, методологія і методи їх дослідження, джерельна база дослідження цих соціокультурних феноменів.

У першому підрозділі “Історія і основні напрями дослідження “вторинних” міфів” розглядається динаміка вивчення дисертаційної теми в культурологічній, філософській, релігієзнавчій, літературознавчій, природничо-науковій традиціях. Автор наголошує, що використання у вивченні “первинного” міфу допомагає визначити соціокультурну природу “вторинного” міфу, його топологію в культурі. У контексті культурологічно-релігієзнавчого підходу “новий” міф фіксується як предмет дослідження через позиціонування щодо окремих форм культури, сфер культуротворчості, відповідно до яких аналізується й література.

У вирішенні завдань дисертаційної роботи необхідним є звернення до філософії міфології. Еволюція підходів до феномену традиційного міфу в її контексті повторювалася при аналізі й оцінках “нових” міфів у соціокультурному просторі різних епох. Зазначено, що усвідомленню проблеми “нового” міфу сприяла міфологічна школа як науковий напрям у фольклористиці й літературознавстві. Ф. Шеллінг висував ідею синтезу міфології і науки з метою створення “нової” міфології. У літературознавстві в 60–70-ті рр. XIX ст. М.О. Веселовський сформулював плідні ідеї безперервності процесу міфотворчості, її універсального загальнокультурного характеру.

Автор відзначає, що осмислення “нової” міфотворчості відбувалося в межах філософії (О. Шпенглер, О.Ф. Лосєв, Р.Бультман). Протягом XX ст. термін “міф” набув багатозначності. Це засвідчили праці В.П. Лебедєва, М.С. Уварова, В.М. Найдиша, В. В. Рубцова, В.А. Малахова, П. Фейєрабенда. Екзистенційні, філософсько-антропологічні виміри окремих “вторинних” міфів фіксуються в працях В.П. Філатова, Б.І. Пружиніна, Л.І. Василенка, І.А. Бєскова, В.М. Найдиша та ін. Аналізу проблеми “вторинного” міфу сприяли обговорення проблем девіантної науки (А. Ф. Зотов, В. Н. Порус, О.П. Огурцов та ін.) Важливими засадами вивчення соціотехнічних міфів є праці Дж. Бернала, Є.Л. Желтової, Л.Мемфорда, А.Є. Лєвіна і ін.

Важливим аспектом, що вів академічне релігієзнавство до проблеми “вторинної” міфотворчості, було вивчення феномену марновірства, широкого кола феноменів, які узагальнюються поняттям “позавіросповідна містика”, “білярелігійні уявлення”, “нетрадиційні вірування”, “міфи ХХ століття” (В.А. Мезенцев, Д. М. Угринович, М.І. Шахнович та ін.) Проблема НРР, НРТ, окультно-містичних течій, їх натуралістичної “складової” привертає постійну увагу вітчизняних дослідників (А.М.Колодний; Н. Дудар та Л. Филипович; П.Л. Яроцький, М.Г. Новиченко; В.В. Гринько; В.М. Петрик та В.В. Остроухов; В. Єленський; М. Бабій, А. Карагодіна, П.Косуха та ін.) Цю ж проблему вивчали й представники філософсько-богословської думки (О. Дворкін, о. А. Кураєв, о. Родіон та ін.) У роботі застосовувалися положення досліджень постмодернової релігійності (В. В. Бібіхін, Т. Горічева, А. М. Колодний, М.А. Сіверцев та ін.).

У дисертаційному дослідженні знайшли відображення здобутки вчених-природознавців, які досліджували феномен марновірства, натуралістичної, соціотехнічної міфотворчості (В. Л. Гінзбург, С. П. Капиця, А. Китайгородський, А.Б. Мігдал, В.В. Парін, В. П. Торчілін, К. де Ягер та ін.).

Проблематика дисертаційного дослідження органічно підводила до здобутків письменників, популяризаторів науки, журналістів (А.Азімов, М. Дмитрук, Ст. Лєм, О. Лігостова, О. Мороз, Є. Парнов, А. і Б. Стругацькі, Г. Хефлінг та ін.), літературознавців, які зверталися до проблеми місця НФ у відтворенні цих форм духовної культури (А.Ф. Бритіков, Вол. Гаков, А. Госвамі, Ю.І. Кагарлицький, К.П. Шудря, Т.А.Чернишова та ін.). На натуралістичний і соціотехнічний міфи в кінематографі звертали увагу мистецтвознавці (М.С. Галіна, Ю.М. Ханютін, М. Роулендс та ін.)

Аналіз літератури за темою дисертаційного дослідження дозволив дійти висновку, що в цілому праці з вивчення “вторинної” міфотворчості сконцентровані на аналізові окремих аспектів процесу відтворення цих феноменів культури або на його окремих сферах, розгляді їх як відносно незалежних у культуротворчому процесі.

У другому підрозділі “Методологія і методи дослідження “вторинних” міфів”” розглянуто загальну характеристику “вторинної” міфології, обґрунтовано методологічні засади і методи її дослідження культурологією та академічним релігієзнавством. Методологія дослідження ґрунтується на взаємному поєднанні соціокультурного, філософського та релігієзнавчого підходів до аналізу предмета дисертаційного дослідження і відповідно його “проекцій” у соціокультурному просторі різних епох. Від Стародавнього світу до доби постмодерну ними є соціокультурна (явища культури), філософська (світоглядні форми), релігієзнавча (феномени релігійної віри).

Обґрунтовується думка про те, що в контексті соціокультурного підходу змістовні аспекти “вторинної” міфотворчості дозволяють виявити технологічна, діяльнісна і ціннісна концепції культури. Складові культурології (культурна статика і культурна динаміка) є методологічною засадою аналізу буття “вторинних” міфів у соціокультурному просторі різних епох, їх елементної складової, культурних ареалів буття. Вони надають інструментарій щодо аналізу комбінаторики творення “вторинних” міфів в умовах соціокультурних трансформацій. Аналіз духовної культури як структурованої, складної (пізнавальної, буденної, художньої, релігійної та ін.), багаторівневої (елітарна, народна і масова) системи дозволяє відобразити суттєві аспекти механізму “вторинної” міфотворчості різних епох.

Аналіз філософсько-культурологічних вимірів “вторинної” міфотворчості свідчить про існування розбіжностей між науковим, філософським світоглядами і тією світоглядною свідомістю, якою керуються суб’єкти. З точки зору теоретичного, наукового і філософського підходу, “вторинні” міфи – збочення, девіація, омана, які підлягають критиці. Водночас характеристики реально функціонуючого світогляду зазнавали впливу не “від теорії”, а “від міфів”.

Наголошено , що світоглядна природа “вторинної” міфотворчості зумовлює їх претензії на участь у докорінній реформації як способів діяльності (техніко-технологічних, економічних, політичних, антропотехнічних тощо), так і способів самоусвідомлення людини у світі, які є їх теоретичною і духовно-практичною репрезентацією. Важливий аспект гносеологічного механізму відтворення “вторинних” міфів – конструювання, трансформація існуючих картини світу; зокрема, йдеться про різні картини світу – наукову (НКС); релігійну (РКС); містичну (М*КС), художню (ХКС), міфологічну (МКС).

Зазначено, що культурологічно-релігієзнавчий аналіз феномену “вторинної” міфотворчості потребує філософських узагальнень теоретичних досягнень природничих, технічних і соціогуманітарних наук, що є передумовою виведення самого обговорення проблеми з буденної площини “вірю / не вірю”. Релігієзнавчий підхід щодо “вторинної” міфотворчості розкриває її зв’язки з релігією в політеїстичній (Стародавній світ), монотеїстичній (Середні віки) формах, вплив на неї процесу секуляризації європейської культури Нового часу, зв’язки форм буття релігії в культурі епохи Модерну і “вторинної” міфотворчості, вплив ситуації постмодерну на розширене відтворення “вторинних” міфів, які стають доктринальними засадами нових релігійних рухів (НРР), нових релігійних течій (НРТ), сприяють формуванню “приватної” релігійності постмодернової природи.

Відповідно до мети і завдань дисертаційної роботи, методологія дослідження феноменів “вторинної” міфотворчості потребує використання культурологічних, філософських, релігієзнавчих підходів, загальнонаукових і конкретно-наукових, теоретичних й емпіричних методів. Визначити головне протиріччя “вторинної” міфотворчості між змістом (культурно значимою інформацією, що відбилася в “нових” міфах) і формою (неадекватною сприйняттю широким загалом) дозволяє діалектичний метод. Він спонукає також диференціювати й інтегрувати окремі напрями натуралістичної і соціотехнічної міфотворчості, висувати гіпотези щодо можливих напрямів її еволюції.

Дослідження “вторинної” міфотворчості передбачає використання системного підходу, застосування синергетичної методології. Реконструювати шляхи розвитку окремих груп “вторинних” міфів, супутніх міфологем, простежити їх трансформації дозволяє метод еволюційної типології. Вирішенню завдань дисертаційного дослідження сприяє також комунікативний метод, який допомагає вивченню зв’язків між структурними елементами соціокультурної системи відтворення натуралістичних і соціотехнічних міфів (наукою, релігією, мистецтвом, засобами масової інформації). Дослідження “вторинної” міфотворчості передбачає з’ясування її історичних передумов, форм буття в культурі, соціокультурному просторі минулих епох і сьогодення. Крім того, уваги потребують вплив та взаємозв’язки “вторинної” міфотворчості з наукою, релігією, літературою і мистецтвом. Необхідним є також використання історичного методу, застосування якого конкретизується в певних вимогах: якісному, або суттєвому ретроспективному, передумовному розгляді, виокремленні етапів (стадій, фаз, періодів), визначенні його спрямованості і характеру розвитку або стану предмета (прогресивне, регресивне, одно- чи багаторівневе, гармонійне, дисгармонійне або конфліктне, зазнає динамічних змін або є статичним). У вивченні “вторинних” міфів помітну роль відіграють аналогія, порівняльний аналіз різних епох у розвитку культури, дескриптивний метод, який уможливлює зафіксувати різноманітну інформацію, що міститься у “вторинних” міфах.

У третьому підрозділі “Джерела дослідження “вторинних” міфів” розглянуто й систематизовано джерела, використані в дисертації, що утворюють цілісну систему – парадоксографічний (від грецьк. рбсбдооолсЬцот – несподіваний, дивний; …описую) сектор культури. Автор наголошує: хоча традиційно парадоксографія розглядається як феномен культури Античності, повторюваність відтворення аналогічних за своєю світоглядною спрямованістю феноменів у соціокультурному просторі різних епох є підставою для її тлумачення як універсального явища культури.

Зазначено, що важливим чинником парадоксографічного сектора культури й елементами джерельної бази дослідження “вторинної” міфотворчості є фундаментальні праці вчених-природознавців, які стають об’єктом вторинної міфогенної переробки. Центральне місце серед них відводиться “проблемі СЕТІ (SETІ)”. Джерелами дослідження “вторинної” міфотворчості є здобутки представників “девіантної” науки (В. Г. Ажажі, М. О. Козирєва, А. Вейніка, Ф. Ю. Зігеля, В.А. Чорноброва, Р. Моуді та ін.), що перебувають у “жорсткій” або “м’якій” опозиції до офіційної науки; серед них важливе місце належить працям з уфології (В. Г. Ажажа, А. Клименко, В. І. Кратохвиль, А. С. Кузовкін, Б. Маккабі. Д. І. Мек, А. Є. Семенов, Н. Н.Мухортов, В. В.Синіцин, В. В. Шулаков, Сол. Шульман; Б. А. Шурінов; В. Н. Фоменко; Х. Еванс та ін.). Чинниками постмодернового міфогенного процесу стають твори письменників, журналістів, публіцистів (Р. Баландін, М. Бикова, В. Орлов, А. Перевозчиков та ін.). Тема дослідження потребує також звернення до текстів О. Блаватської, А. Безант, Р. Штайнера, родини Реріхів, Д. Андрєєва, П. К. Іванова, які мають натурфілософські аспекти. На стан актуальної міфотворчості впливає також парадоксографічний сектор культури античних часів (Артемідор Далдіанський, К. Птолемей), герметичні тексти періоду XIII–XIX ст., (Р. Бекон, Агрипа фон Неттесхеймський, Парацельс, Джон Ді та ін.); репринтні видання парадоксографічних робіт ХІХ – поч. ХХ ст. (свящ. Г. Дяченко, К. Фламаріон); роботи патріарха парадоксографії ХХ ст. Ч. Форта, провідних творців “міфів ХХ століття” (І. Вєліковського, У. Геллера, Е. фон Де-нікена, З. Сітчина); періодичні видання 70–90-х рр. ХХ ст., початку ХХІ ст. Окрему і досить специфічну групу джерел становлять літературні та кінематографічні твори, які впливають на відтворення натуралістичних, соціотехнічних міфів.

Другий розділ дисертації “Міфотворчість архаїчна і “вторинна”: загальне і особливе” містить порівняльну характеристику архаїчної і “вторинної” міфотворчості; соціокогнітивних засад архаїчних і “нових” міфів, роль “імагінативного контуру” в міфотворенні Архаїки і доби цивілізації; місце картини світу як ядра архаїчної, натуралістичної і соціотехнічної міфотворчості.

У першому підрозділі “Міфотворчість як соціокультурний феномен: єдність світоглядних і психофізіологічних засад” традиційна міфотворчість розглядається як віддзеркалення суперечностей життєдіяльності людини архаїчного суспільства. Увага зосереджується на психофізіологічних підставах механізму відтворення міфологічних уявлень про світ. Зустріч з аномальними природними явищами, що є поза межами індивідуального і соціального досвіду епохи, зіткнення з екстремальними ситуаціями вводять в дію стійкий механізм інстинктів і емоцій. Поводження індивіда починає визначатися “вилкою” інстинктів самозбереження й орієнтовним, що відбивають дві взаємовиключні потреби (“утекти – наблизитися”). Кожна з них зумовлює відповідну емоцію – страх і цікавість, які надалі зазнають значної трансформації в контексті культуротворення наступних епох.

Автор підкреслює надзвичайно велику роль у відтворенні міфів позитивно забарвлених гностичних емоцій, які пов’язані зі здобуттям знань, відбивають духовні інтереси і потреби, є показником духовності людини. Автор наголошує, що подальшої соціокультурної трансформації зазнає також страх. Він виникає у відповідних ментальних структурах традиційного міфу, релігійних уявлень, “вторинних” міфів, художніх творів, які здійснюють його філіацію і водночас виконують психотерапевтичні функції його подолання.

У другому підрозділі “Соціокогнітивні й “імагінативні” засади архаїчної і “вторинної” міфотворчості” розглянуто основні ланки соціокогнітивного контуру, тісний і нерозривний зв’язок мови й уяви. Знання як елемент соціокогнітивного контуру трансформується в контексті міфу, набуває не тільки гносеологічного, але і світоглядного, регулятивного, ціннісного й інших аспектів; наявне знання упорядковується і функціонує в контексті МКС, а згодом й інших картин світу.

Визначено, що пізнавальна діяльність людини, спрямована на людинонесумірний світ, постійно наштовхується на значні труднощі; внаслідок цього виникають незадоволена цікавість, страх – стійкі негативні емоції, “хвороба незнання” (П.В. Симонов). Поступово формується захисний механізм, що охороняє психіку людини від можливих зривів, долає межі суто біологічного. Виникають потреба пояснення словом, гностичні емоції, які набули подальшого розвитку в дослідницькому рефлексі, механізмі “пояснення-без-дослідження”. При неможливості прямого дослідження небезпечного явища людині достатньо отримати словесне “пояснення-посередник”. За своїм впливом на психіку воно заміняє безпосереднє дослідження невідомого, рятує людину від стресу і є фундаментом сучасних “вторинних” міфів.

Набуття соціального, групового, індивідуального досвіду, відбите в архаїчному чи “вторинному” міфі, передаються в акті комунікації – інтерспілкуванні, в розвитку мови. Виникає явище апперцепції, що дозволяє осмислити різноманітний сенсорний досвід, котрому немає аналогів у попередній практиці в цілому. Важливим комунікаційним каналом є також інтроспілкування, що формується на основі інтерспілкування; воно розвиває уяву, фантазію, які пояснюють дедалі ширше коло явищ природної, а потім і соціотехнічної реальності.

Спільною засадою як для інтерспілкування, так і для інтроспілкування, що розвиваються паралельно, є система “людина (суб’єкт) – знаряддя праці (артефакт) – предмет праці (об’єкт)”. Артефактом можуть бути предмет, концепт, образ. Процес пошуку відповіді на нову ситуацію завершувався формуванням певного образу. В останньому відбувався синтез чуттєво-емпіричного рівня дослідження невідомого з абстрактними уявленнями. Підкреслено, що поряд з раціональними аспектами пізнавальної діяльності величезну роль відіграє фантазія, яка сприяє одержанню переконливих, чуттєво-конкретних “пояснень-без-дослідження” всього невідомого. Опанування техніки малювання означало появу нового виду “картинного” зору, який дозволив ефективно (порівняно з усною мовою) накопичувати, упорядковувати, зберігати, перекомбіновувати значний за обсягом і тематикою чуттєво-конкретний матеріал.

У відтворенні міфів помітну роль відіграє сугестивність. Суперечлива єдність когнітивних