ХаркіВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ В.Н. КАРАЗІНА

Щербан Нонна Георгіївна

УДК: 82 – 311. 6, 94: 801.81 Сірко

ОБРАЗ ІВАНА СІРКА: ТИПОЛОГІЯ ХАРАКТЕРУ В НАРОДНІЙ ТВОРЧОСТІ І ХУДОЖНІЙ ЛІТЕРАТУРІ

10.01.01 – українська література

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

Харків – 2008

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Інституті філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Науковий керівник: кандидат філологічних наук, доцент

Конончук Михайло Миколайович,

Інститут філології Київського національного

університету імені Тараса Шевченка,

доцент кафедри історії української літератури і шевченкознавства

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, професор

Турган Ольга Дмитрівна,

Запорізький державний медичний університет,

завідувач кафедри культорології і українознавства

кандидат філологічних наук

Кисіль Віктор Васильович,

Харківський національний університет імені В.Н. Каразіна,

доцент кафедри історії української літератури

Захист відбудеться 20 лютого 2008 р. о 15 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 64.051.07 Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна за адресою: 61077, м. Харків, площа Свободи, 4, ауд. 2-37.

З дисертацією можна ознайомитись у Центральній науковій бібліотеці Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна (61077, м. Харків, площа Свободи, 4)

Автореферат розісланий 16 січня 2008 р.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради Н.І. Гноєва

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність дослідження. Характерною ознакою нинішнього складного процесу державного й духовного відродження українського народу, формування національної свідомості є злам старих стереотипів мислення, пошук питомих джерел та підвалин розвитку, дослідження особливостей менталітету, своєрідності історії, культури, літератури.

Назріла потреба комплексного підходу до спроб осягнення та інтерпретації історичних подій і постатей минулого в художніх текстах – імперсональних і власне авторських. Актуальність такого дослідження пояснюється, зокрема, й незгасаючим інтересом до того феноменального явища, яким було козацтво.

Творення образу Івана Сірка в окремих жанрах фольклору здійснювалося протягом століть. Ще за життя кошового отамана народ складав про нього легенди та пісні, звеличуючи мужність козацького проводиря, його волелюбність та боротьбу проти чужоземних поневолювачів.

За радянських часів ім’я Івана Сірка було майже викреслене з історії, про нього згадувано побіжно, а надзвичайні ратні подвиги взагалі замовчувано. Тому постать легендарного кошового потребує ретельного дослідження, осмислення й аналізу з погляду не тільки сучасної філологічної методології, а й історіографії.

У науковому дослідженні історії українського козацтва ще багато нез’ясованого. Точаться суперечки щодо питань історії доби Руїни, ролі окремих гетьманів та кошових отаманів Війська Запорозького, зокрема Івана Сірка, у розвитку держави.

Вибір теми, як і порушена в процесі її висвітлення проблематика, зумовлені відсутністю в сучасній філології цілісного системного аналізу особливостей творення образу Івана Сірка, потребою нового погляду на осягнення історії та видатних осіб у формах мистецтва слова.

Зв’язок роботи з науковими планами, програмами, темами. Дослідження здійснено в межах комплексного плану наукової роботи кафедри історії української літератури і шевченкознавства Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Тема роботи скоординована на засіданні бюро наукової ради НАН України з проблеми “Класична спадщина та сучасна художня література” 30 листопада 1999 року (протокол №4).

Мета роботи – з’ясувати особливості образного бачення історичних подій, зокрема типологію характеротворення та моделювання образу Івана Сірка засобами художнього слова – від фольклорного до індивідуально-авторського, встановити етапи його еволюції. Це передбачає розв’язання таких завдань:

v з’ясувати роль Івана Сірка в історичному процесі;

v дослідити особливості творення його образу:

а) в давній українській літературі, зокрема в козацько-старшинських літописах Самовидця, Г. Граб’янки, С. Величка;

б) в уснопоетичній творчості;

в) в сучасній художній прозі;

v охарактеризувати еволюцію історичного роману, насамперед творів відповідного тематичного спрямування, дослідити їх жанрові модифікації;

v розглянути співвідношення у творах історичного фактажу та вимислу, особливості їх синтезу;

v простежити еволюцію образу Івана Сірка в українській літературі.

Об’єкт дослідження – історичні пісні, думи та легенди про Івана Сірка, літописні пам’ятки, художні твори М. Горбаня, Г. Бабенка, А. Кащенка, С. Черкасенка, В. Домонтовича, В. Чередниченко, В. Малика, О. Пахучого, А. Химка, В. Кулаковського, Ю. Мушкетика та ін.

Предметом дослідження є особливості художнього бачення історичних подій, зокрема образу Івана Сірка, впродовж XVII – XX ст., жанрова еволюція історичного роману відповідного тематичного спрямування.

Теоретико-методологічною основою дисертації стали праці вітчизняних і зарубіжних істориків, фольклористів, літературознавців Л. Александрової, С. Андрусів, М. Бахтіна, А. Гуляка, М. Ільницького, Г. Ленобля, Б. Мельничука, В. Оскоцького, М. Сиротюка, М. Слабошпицького, В. Чумака. Діалог історичного та художнього хронотопів осмислювався із застосуванням принципів і методів історичної психології й художнього історизму.

Основні методи дослідження – порівняльно-історичний та описовий із залученням принципів системного аналізу.

Наукова новизна роботи. Дисертація є першою комплексною студією еволюції образу Івана Сірка, його художньої парадигми в діахронії та синхронії імперсональних і власне авторських текстів; дослідженням діалогу історичного та художнього хронотопів, естетичного наповнення історичного конфлікту. Це, зокрема, конкретизується:

v у вивченні особливостей взаємодії історичного і художнього текстів;

v в опрацюванні фольклорного матеріалу як джерела формування образу Івана Сірка в художній прозі;

v у системному розгляді існуючих класифікацій історичного роману та осмисленні під цим кутом зору того масиву творів, що тематично охоплює означений період;

v в аналізі спільного й відмінного в художніх візіях минулого – хронотопних параметрів, портретно-психологічних характеристик, інших образних засобів;

v у дослідженні еволюції художнього бачення постаті Івана Сірка, інших історичних діячів та подій, з’ясуванні здобутків, втрат і перспектив, пошуків нового мистецького синтезу.

Особистий внесок здобувача. Дисертація є самостійним дослідженням. Отримані результати, теоретичні положення й висновки сформульовані безпосередньо автором.

Теоретичне значення роботи – в порівняльному аналізі історичних, фольклорних та літературних джерел, що розкриває особливості взаємодії історичного матеріалу і художнього слова, факту і мистецької фантазії.

Практична цінність дисертації полягає в систематизації та введенні у науковий обіг маловивченого матеріалу, що може бути використаний при написанні монографій, підручників і методичних посібників, спецкурсів з історії української літератури для вищих навчальних закладів та шкіл із поглибленим вивченням гуманітарних дисциплін, а також курсових і дипломних робіт.

Апробація результатів дослідження. Окремі розділи роботи і дисертація в цілому були заслухані та обговорені на засіданнях кафедри історії української літератури і шевченкознавства Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Основні положення й висновки дослідження апробовано на всеукраїнських науково-практичних та науково-теоретичних конференціях “Іван Франко: письменник, дослідник літератури, культури” (Київ, 2001); “Сучасні тенденції у літературознавчій підготовці вчителів-словесників” (Мелітополь, 2001); “Українська література в контексті світової” (Одеса, 2002); “Українська література: духовність і ментальність” (Кривий Ріг, 2003).

Публікації. Результати дисертаційного дослідження викладені в 9-ти публікаціях, 3 із яких надруковано у фахових виданнях, ліцензованих ВАК України.

Структура роботи. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, висновків та бібліографії. Обсяг роботи – 194 сторінок основного тексту. Список використаних джерел нараховує 162 позицій.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовується актуальність обраної теми, її наукова новизна. Окреслюються мета і завдання, теоретично-методологічні засади та практичне використання результатів дослідження.

У першому розділі – “Метаморфози фольклорних джерел образу Івана Сірка в наративному просторі української прози” – зосереджено основну увагу на вивченні уснопоетичних історичних пісень та легенд як джерел для писемної літератури. Ще за життя кошового його образ зазнав фольклорної канонізації, ідеалізації, гіперболізації. Уснопоетична традиція наділяє його рисами легендарного героя: надзвичайною силою, спритністю, кмітливістю, характерництвом. Це – воїн-оборонець, що за найскладніших ситуацій зберігає відданість рідній землі, народові.

Літописці сприймали фольклорні твори як вірогідне фактологічне джерело. Так, Самовидець і Г. Грабянка, описуючи дії отамана, теж надають йому рис легендарного героя. В оцінках важливих подій вони поділяють фольклорне захоплення Сірком і, вдаючись переважно до тих народних творів, що найбільш імпонують їх поглядам, переносять відповідне ставлення до його особи та діяльності. Оповідь підсилюється прямими запозиченнями уснопоетичних елементів – прислів’їв, приказок, образних порівнянь.

У літописі С. Величка також гіперболізовано силу й кмітливість неперевершеного воїна, применшено козацькі втрати, іронічними штрихами підкреслено ворожу бездарність. Величкові оповіді “Про напад турків на Січ” та “Про Сіркову війну на Крим” ґрунтуються на фольклорному матеріалі, хоч автор першим серед літописців подає і власну інтерпретацію історичних подій та висвітлює позиції різних політичних сил.

Уснопоетична традиція добре простежується в “Історії Русів”. Невідомий автор переповідає легенди, наділяючи народного улюбленця позитивними рисами, а ворогів – негативними. Кошовий виступає тут характерником, що має чарівну силу і нагадує казкового епічного героя.

Отже, зв’язки між давньою українською літературою і фольклором були надзвичайно активними й міцними. Літописці першими зазнали уснопоетичного впливу, що позначилось як на сюжетних колізіях, так і на стилі, зокрема використанні образних засобів.

Переважна більшість українських прозаїків ХІХ і ХХ ст. у своїх візіях козацької доби широко вдається до народних пісень, легенд, розмовних виразів, фольклорних символів як до емоційного камертону, що ліризує епічну оповідь, надає їй своєрідного колориту, етноментальної закоріненості.

У творах на історичну тематику, де існує внутрішня стильова вимога щодо типізації/індивідуалізації мовлення, особливу роль відіграє розмовна фразеологія. Завдяки характерній емоційно-експресивній оцінці, афористично спресованому загальнолюдському змісту її стилістична функція полягає у придатності для референції широких часових, ба навіть позачасових полів. Підтвердженням цього є й проза досліджуваного в дисертації тематичного кола: “Про що тирса шелестіла” С. Черкасенка, “Козак і воєвода” М. Горбаня, “Помста” В. Домонтовича, “Таємний посол” В. Малика, “Іван Сірко” В. Кулаковського, трилогія “Засвіти”, “Між орлами і півмісяцем”, “Під Савур-могилою” А. Химка та ін. Надзвичайно багатий на крилаті вислови, сентенції, максими роман О. Пахучого “Юрась Хмельниченко”: допомагаючи реконструювати мовний колорит доби, афористика разом з тим сприяє досягненню певних аксіологічних акцентів.

Більшість прозових версій образу Івана Сірка позбавлені характерної для фольклору та літописних пам’яток тотальної ідеалізації. Назагал тут постає образ живої людини зі своїми пристрастями, вадами й чеснотами. Деяких письменників він приваблює насамперед в аспекті створення певного історичного тла (С. Черкасенко), інших – здебільшого в плані дослідження тих чи тих рис людського характеру (В. Кулаковський), ще інших – із погляду історичних паралелей, аналогій, алюзій (В. Домонтович).

У пригодницькій повісті Г. Бабенка “Шляхом бурхливим” кошовий отаман – не народний улюбленець, а жорстока і свавільна людина, що не належить ані собі, ані народові. Автор оцінює дії Сірка з позачасових позицій, без огляду на історичні обставини та політичну ситуацію тогочасної України. Що ж до фольклорних джерел, то вони фігурують у повісті лише на словниковому й тематичному рівнях.

Неписьменність стає причиною хибних дій отамана в романі О. Пахучого “Юрась Хмельниченко”. Відгомін уснопоетичних оцінок, попри відсутність ідеалізації, вчувається тут у роздумах Сірка над долею людей, у прагненні незалежності, волі як вияві етнопсихологічних та морально-етичних засад.

Ідучи за фольклорними традиціями, підхопленими і в “Історії Русів”, М. Горбань у повісті “Козак і воєвода” вдається до легенд про Сірка, зокрема про його народження. Тут отаман – характерник-чарівник, якого не бере ані шабля, ні куля.

А. Кащенко у повісті “Запорозька слава”, прагнучи зберегти для нащадків фольклорні твори про Івана Сірка, в яких він наділений ідеальними рисами полководця і людини, подає їх у повному обсязі, долучаючи авторське художнє бачення історичних фактів.

У романі В. Чередниченко “Фастів” кошовий постає згідно з легендарною та народнопісенною традицією. Вміло переплітаючи колоритні картини пейзажу з історичними оповідями, письменниця передає стан душі героя, що контрастує або узгоджується з настроєм природи.

Психологізовані пейзажі поряд із прийомами ретроспекції та антиципації сприяють поглибленому розкриттю внутрішнього світу отамана у повісті В. Кулаковського “Іван Сірко”. Звернення до легенд про надприродну силу кошового доповнюється їх новим трактуванням, що підкреслює надзвичайну спритність героя, вміння володіти не тільки зброєю, а й своїми почуттями.

А. Химко у своїй трилогії, спираючись на фольклорну традицію, подає образ народного улюбленця, поміркованого ватажка, чуйної, справедливої, мужньої людини. У такому ключі письменник заповнює прогалини в біографії Сірка вигаданими історіями, як свого часу робив автор “Історії Русів”. Ніжне кохання, різноманітні пригоди, патріотизм героя трилогії наділяють його образ особливою привабливістю.

Письменник наділив героя трилогії провідними рисами національного характеру, носія етнічного духу. Картини народного побуту, родинні взаємини, січові традиції, стосунки між Сірком і політичними лідерами – все це витворює художньо переконливу візію минувшини. Автор прагне показати легендарну постать із різних позицій, віддаючи перевагу психологічним, моральним, гносеологічним аспектам. Прозаїк спирається на фольклор передусім як на глибинну поетико-етичну традицію, повсякчас її переосмислюючи.

У пригодницькій тетралогії В. Малика “Таємний посол” народні пісні, обрядовий фольклор покликані відтворити колорит епохи. Січові звичаї – улюблена тема автора, знавця запорозьких традицій. Сірко в нього – справжній козацький ватажок, кмітлива й мужня людина, щира й відверта з побратимами і здатна на будь-які хитрощі щодо ворогів. З нього беруть приклад бувалі козаки, до нього йдуть новобранці, вважаючи непохитним борцем проти нападників. Таким уявляв народ свого героя, і цю міфологему розгортає й деталізує автор тетралогії.

Отже, одним з основних джерел української прози, що художньо реконструює постать кошового, є уснопоетична творчість: крізь її призму пропущено чи не всі основні події, пов’язані з козаччиною та діяльністю її ватажків. Діалог фольклору і письменства ніколи не був однаковим чи сталим. Багато залежало від особливостей загальномистецького розвитку, стильових тенденцій доби, політичного становища тощо. Характер залучення уснопоетичного слова в наративні структури коливається від цілковитої апологетичності (літописи Самовидця, Грабянки, Величка, “Історія Русів”) до амбівалентності (твори Г. Бабенка, В. Домонтовича). Показовим є й те, що чималий масив прози (твори В. Кулаковського, А. Химка та ін.) поставав тоді, коли ідеологічна догма кваліфікувала опрацювання відповідної тематики щонайменш як непродуктивне “замилування минулим”.

Джерельною базою другого розділу – “Художня трансформація історичних моделей світу” – стали наукові дослідження Л. Александрової, С. Андрусів, О. Вронського, Б. Мельничука, Б. Реїзова, М. Сиротюка, В. Чумака, З. Шевчук та ін., а також фольклорна, літописна, літературно-критична й художня спадщина І. Нечуя-Левицького, І. Франка, С. Черкасенка, М. Горбаня, А. Кащенка, В. Домонтовича, В. Кулаковського, В. Веретенникова.

Однією з корінних проблем історичної романістики є проблема художнього відтворення й інтерпретації фактичного матеріалу.

Сучасне розуміння історичного дискурсу як низки емпіричних фактів та ідеологічного способу їх вербалізації багато в чому заперечує ще донедавна традиційні уявлення про існування об’єктивної “правди історії”, що неодмінно має трансформуватися в “художню правду”.

Так звана художня правда закріплюється в кожному конкретному творі й має дві основні функції: ступінь засвоєння певного фактажу й мистецький рівень його бачення. Саме у продукуванні власних художніх візій минулого виявляється здатність мистецтва до творення образних картин уявного світу, вироблення нових його семіотичних моделей.

Проблема інтерпретації й трансформування історичного матеріалу в художньому творі була досить актуальною і в радянському літературознавстві, причому багато науковців, намагаючись обґрунтувати таке досить відносне поняття, як “історична правда”, прагнули дати його універсальне визначення. Так, М. Сиротюк визначав “історичну правду” як “вірне реалістичне і художньо переконливе відтворення закономірностей історії, провідних тенденцій історичного процесу” Сиротюк М. Український радянський історичний роман: Проблема історичної та художньої правди. – К.: Вид-во АН УРСР, 1962. – C. 40.. Б. Реїзов вважав, що “історична правда містить у собі всю епоху з її суперечностями і духовними прагненнями, з її наукою, війною і побутом” Реизов Б. История и вымысел в романах Вальтер Скотта // Реизов Б. История и теория литературы. – Л.: Наука, 1986. – С. 119. (як бачимо, досить розмите й есеїстичне визначення). В. Чумак, ідучи за М. Сиротюком, говорить про історичну правду як про “відображення провідних закономірностей і тенденцій суспільного розвитку, розкриття вирішальної ролі народних мас в історичному процесі” Чумак В. Минуле – очима сучасності: Літературно-критичний нарис. – К.: Рад. письменник, 1980. – 184 с.. Ідеологічні акценти тут цілком очевидні.

Л. Александрова, слушно вважаючи сам термін “історична правда” найбільш вразливим “через його суб’єктивність і відносну вірогідність”, зазначала, проте, що в історичній правді “сконцентровано і типове, і минуще, і позитивне, і негативне, і правда і фальш – усе, що є змістом такого складного явища як століття, епоха, соціальне середовище” Мельничук Б. Випробування істиною: Проблема історичної та художньої правди в історико-біографічній літературі (від початків до сьогодення). - К.: Академія, 1996. – C. 6.. Відтак вона пропонувала для визначення історичної правди, “позбавленої суб’єктивного начала й існуючої тільки в самому житті, так би мовити, в абсолюті, вживати термін “життєва правда”. Проте “абсолют” – категорія неосяжна, і оволодіти нею, як і абсолютною правдою, людина не в змозі. На цій думці слушно наголосить згодом Є. Нахлік Нахлік Є. Пантелеймон Куліш // Куліш П. Твори: У 2 т. - К.: Наук. думка, 1994.- Т.1. – С. .. Звідси лишався один крок до визнання відносності, неокресленості й розмитості як поняття “історична правда”, так і понять “правда життя” та “художня правда”. Але цей крок буде зроблено у теорії та художній практиці постмодернізму Шевчук З. Засоби моделювання історії в постмодерній українській прозі: Автореф. дис. … канд. філол. наук / Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України – К., 2005. – 19 с..

Тим часом дослідники-традиціоналісти й досі прагнуть обстояти поняття “історична правда”. Так, Б. Мельничук виводить його з іще розлогішого поняття “правда в широкому розумінні”. На його думку, “це те, що відповідає дійсності, реаліям буття взагалі, це життєва істина, що включає в себе наші уявлення, погляди як на сучасне, так і на минуле – менш чи більш віддалене. Стосовно останнього говорять про правду історії або про історичну правду…” Мельничук Б. Випробування істиною: Проблема історичної та художньої правди в історико-біографічній літературі (від початків до сьогодення). – К.: Академія, 1996. – C. 6.. Ледь не до кожного фрагмента цих нібито самозрозумілих пояснень можна поставити запитання, на які не буде однозначних відповідей. Що таке дійсність та ще й в історичній ретроспекції? Що таке “реалії буття взагалі”? Чиї це “наші” уявлення, погляди “як на сучасне” (вони можуть бути кардинально відмінними), “так і на минуле” (порівняймо, наприклад, погляди переможців і переможених). Не кажучи вже про постійне переписування історії чи намагання закріпити її за якимись реаліями “буття взагалі”, є ще буття духу, феноменологія його розгортання крізь житейські перипетії, емпірику фактів і явищ, прагнення осягнути художнім словом Ткаченко А. Історія крізь кристал поезії (етнопедагогічний аспект) // Історична ретроспектива в українській літературі : Зб. наук. праць. – К.: ВПЦ “Київський університет”, 2003. – С.124-131..

З позицій реалізмоцентричного типу творчості в епічних жанрах має бути дотриманий конкретний історизм. Це, зокрема, відтворення колориту доби, реалістичних деталей побуту, характерних сюжетних колізій, обставин подій у їх розмаїтті та своєрідності, особливе поєднання індивідуальних психічних властивостей персонажів і загальних мотивів їхньої поведінки. Герой втілює поєднання типового з індивідуальним.

Недостатньо переповісти низку задокументованих історичних фактів, до того ж вельми розбіжно трактованих у різних історичних джерелах. Прагнучи відтворити колорит доби, письменник, з одного боку, стає науковцем, а з другого – дослухається внутрішнього голосу власної інтуїції, архетипної пам’яті, духу століть і тисячоліть, закладеного у піснях, переказах, легендах, усних оповідях, особливостях національного менталітету тощо. Так, у трагедії С. Черкасенка “Про що тирса шелестіла”, одному з перших літературних творів, де дійовими особами є конкретні історичні постаті – Іван Сірко, його дружина Софія та сини Петро і Роман, – усі персонажі відповідно до поетики символізму виступають як символи для втілення певних ідей: розкриття боротьби в людині духовного та звірячого начал, проблеми морального становлення. Епоха та історичні події є для автора лише тлом, яке заповнює художня уява.

Трансформуючи легенди про Івана Сірка, а також літописний та фактичний матеріал, українські автори ХІХ і ХХ ст. виробляли власну традицію – подавали ідеалізований образ кошового отамана-визволителя (М. Горбань, В. Малик). Не останню роль тут відіграло національне відродження, яке викликало хвилю захоплення історичним минулим України, сприяло використанню таких жанрів, як історична поема, історична драма, історичний роман.

Так само тлом, на якому діють вигадані персонажі, постають історичні події та особи в повісті М. Горбаня “Козак і воєвода”. Письменник продовжує традицію вальтерскоттівських романів, фокусуючи увагу на зображенні приватного життя вигаданих персонажів. Проте, на відміну від С. Черкасенка, М. Горбань, прагне акцентувати основну ідею твору – вільної від іноземного панування України – через реалістичне увиразнення рис характеру головного героя: мужність, рішучість, військовий талант. Реалістично розкрито й вади кошового: невміння обирати союзників, вагання, нездатність до політичних інтриг (хоча остання є радше чеснотою, проте, на жаль, не в брудній політиці). Відповідно до обраної манери письма автор прагнув відтворити історичну епоху, подати панорамні картини суспільного життя, а на передній план вивести у всіх подробицях романтичні історії, в яких живуть вигадані дійові особи.

За подібною схемою окреслено події в пригодницькій повісті Г. Бабенка “Шляхом бурхливим”. Твір сповнений вигаданими персонажами й ситуаціями, в яких герої демонструють кмітливість і розум. Значну увагу приділено образу Івана Сірка, причому виведено його кровожерливим, нещадним, хижим. Повість далека від ідеалізації, притаманної народним творам та літописам, проте, на наш погляд, автор хибує на іншу крайність, а саме – на певну поверховість, не надто переймаючись вивченням політичної ситуації доби, проникненням у світ духовних та моральних запитів героя, і, отже, лише замінивши кліше ідеалізованого доброчинця на кліше жорстокого лиходія. Певна річ, пригодницький жанр не вимагає поглибленого історизму, проте навряд чи виправданою можна вважати й аксіологічну переполяризацію історичної постаті.

В. Малик, теж обравши жанр пригодницького роману, прагнув на сторінках тетралогії “Таємний посол” подати панораму історичного минулого України XVII ст. Наскрізним героєм перших трьох романів є Іван Сірко. Автор тут не порушує традиційних оцінок і наділяє його всіма рисами ідеальної людини – доброї, чуйної, відданої та сміливої. На відміну від повісті Г. Бабенка, головним героєм романів тут виведено не дитину, а молодого козака Арсена Звенигору, який виступає виконавцем найсміливіших та найзухваліших військових виправ Сірка. Тому на передній план виходять не переживання дитини, яка ще не в змозі дати оцінку тим чи іншим вчинкам отамана, а думки та відчуття дорослої людини, котра здатна простежити хід думок ватажка, збагнути причини, що спонукають його до тих чи інших дій.

Головну роль у розвитку сюжету тетралогії відіграють історичні події, але любовна лінія загострює ситуації, робить їх більш напруженими. Закохані розлучаються під час бурхливих політичних катаклізмів, виявляючи свої національно-патріотичні почуття, зазнають складної психічної еволюції, дорослішають та набувають життєвого досвіду.

А. Кащенко у повісті “Запорізька слава” та оповіданні “Могила Сірка” застосовує кардинально протилежну стратегію художнього відчитання історії. В основу творів покладено справжні факти, причому автор намагається відтворити їх якомога документальніше. А водночас удається до особливої й спеціально підкресленої умовності, знехтувавши просту життєподібність і залишивши поза увагою побутові подробиці. Саме така умовність допомогла подати широку панораму подій, охопити багатющий матеріал про кошового, показати сутність характеру та вчинків отамана.

Протилежний до панорамного підхід обрав В. Домонтович. Удавшись до одного з найтрагічніших епізодів із біографії Сірка – страти ясиру, письменник своєрідно інтерпретував його в оповіданні “Помста”. В образі головного героя, принаймні у типізації таких рис його характеру, як суворість, жорстокість, любов до слави та шани, прочитується алюзія до постаті Сталіна.

Художній прийом передсмертної сповіді допомагає Варварі Чередниченко, на початкових сторінках роману “Фастів” розкрити найпотаємніші, з її погляду, мрії та найболючіші спогади отамана. Кількома штрихами передано атмосферу шани та відданості кошовому, захоплення ним звичайних козаків. Не вдаючись до психологічного аналізу, не реконструюючи філософію життя героя, письменниця зосереджується довкола тих цінностей і цілей, які відігравали в його житті провідну роль.

Через взаємини з іншими персонажами, через події, ситуації, колізії, в яких діє герой, розкривається сутність образу Івана Сірка в романі О. Пахучого “Юрась Хмельниченко”. Художній світ твору досить вірогідно моделює історичні особливості доби. Приділяючи увагу політичним обставинам, письменник простежує діяльність кошового отамана, не ідеалізуючи образ народного улюбленця, в реалістичному ключі розкриває характер персонажа.

Трилогія А. Химка вражає обсягом поданого фактажу, кількістю подій, що розгортаються на сторінках романів, розмаїттям вигаданих персонажів та сюжетних ліній. Відсутність документальних даних про дитячі та юнацькі роки Івана Сірка розковує і художню фантазію. Автор прагне показати складність політичних перипетій, розглянути причини й наслідки дій і вчинків не лише кошового отамана, а й інших політичних діячів. В основу роману покладена ідея боротьби проти агресії південних сусідів, намагання об’єднати під керівництвом одного гетьмана всі українські землі.

На наш погляд, одним із найбільш довершених творів означеної тематики є повість В. Кулаковського “Іван Сірко”. Письменник, з одного боку, прагне подати об’єктивне трактування образу реальної історичної особи, розкрити співвіднесеність часів. З другого боку, поряд із хронологічно відтвореними подіями, документами та листуванням, у повісті діють вигадані персонажі, розгорнута складна любовна лінія. Автор не просто переносить читачів у минуле, а ніби запрошує їх відчитувати думки та вчинки кошового отамана, робити самостійні висновки щодо діяльності легендарної постаті.

Отже, типологія характеру Івана Сірка в літературних творах постає неоднозначною – від певної ідеалізації у фольклорному та літописному дусі аж до протилежної аксіологічної інтерпретації. Біографія ватажка, як правило, подається в хронологічному порядку, де найголовнішими віхами є період становлення характеру, політична діяльність, духовний і психічний розвиток, особисте і родинне життя. Естетично осягаючи добу, за якої жив і діяв кошовий отаман, митці кожен по-своєму подають образ людини з усталеними релігійними, моральними, правовими та естетичними поглядами.

У художній літературі відсутність фактичного підтвердження того чи іншого явища, події надолужує авторська фантазія, яка витворює картини минулого, так чи інакше узгоджуючи їх із художнім стилем доби та власною творчою манерою. Тож можна говорити лише про канву історичних фактів, яку кожен митець заповнює як відповідно до певної типології, зокрема й світобачення та характеротворення, так і у власному ідіостильовому ключі.

Третій розділ – “Особливості інтерпретації образу Івана Сірка в романі Ю. Мушкетика “Яса” – присвячено докладному аналізу названого твору як одного з найвизначніших явищ української історичної прози другої половини ХХ ст. Відштовхуючись від фольклорних творів, у яких зафіксовано первинні поетичні щаблі естетизації образу Івана Сірка, творчо опрацювавши козацькі літописи, в тому числі С. Величка та “Історію Русів” невідомого автора, де маємо перші у писемній літературі спроби оцінних характеристик відповідних подій, зокрема й діяльності легендарного кошового отамана, Ю. Мушкетик у своєму романі створив яскравий образ героя-визволителя, воїна-захисника української землі. “

Яса” – найбільший обсягом історичний роман про Івана Сірка, де охоплено значний обсяг фактичного матеріалу, як історичного, так і біографічного. Документальні матеріали, особливо праці Д.Яворницького, допомогли авторові епічно відтворити добу, рік за роком реставрувати біографію отамана, простежити його військову кар’єру.

В основу твору покладено найвизначніші події, найбільші перемоги козацького ватажка, його політичні та стратегічні кроки. Так, знайшли художнє втілення відомі битви козаків під Очаковом, під Перекопом, під Ладижиним, похід на Крим 1667 року, розгром білгородської орди, напад татаро-турецького війська на Січ та багато інших важливих епізодів. Геніальний полководець переміг у більш ніж п’ятдесяти п’ятьох битвах, виходив звитяжцем у багатьох спонтанних сутичках із ворогом.

Зображуючи добу, в яку жив герой, письменник акцентує увагу на побутових, соціальних, психологічних, суспільно-політичних деталях, реставрує побут і звичаї запорожців, військові наради, форми судочинства. Численні прислів’я та приказки, народні прикмети, вірування, опис одягу, оселі, побутових дрібничок підкреслюють історичну вірогідність оповіді.

Описуючи добу Руїни, автор глибоко переймається тими процесами, що створювали її цілісність і вирізняли з-поміж інших часів, вибирає явища, що рельєфно увиразнюють епоху: болючі питання розрізненості країни, відсутність одного гетьмана, виснажливі війни із зовнішніми ворогами та постійні громадянські сутички.

Іван Сірко, добре розуміючи, яку небезпеку для зовнішнього становища країни становить неврегульованість внутрішніх справ, намагався продовжити ідею єдиної держави, запроваджену Богданом Хмельницьким. На жаль, маючи винятковий талант полководця, він був кепським політиком і дипломатом. Саме це, на думку сучасних істориків, стало причиною багатьох дій кошового, які наражали країну на небезпеку.

Проте кожен крок кошового отамана був підпорядкований єдиній меті – служінню Україні. Намагання згуртувати козацтво і поспільство навколо одного гетьмана, виявилися марними. Після смерті Богдана Хмельницького з’явилося багато бажаючих захопити владу в свої руки, обіцяючи народові гарне життя, але маючи на меті досягти власного добробуту. Очолюючи Військо Запорізьке, Сірко намагався допомогти тому, хто дбав би перш за все про інтереси країни. Спочатку робив ставку на Юрася Хмельницького, сподіваючись продовження політики його батька, потім допомагав Петрові Дорошенку, сподівався на Дем’яна Многогрішного і довіряв московському царю. Письменник виразно показав, як важко було отаманові приймати рішення, як нелегко було спостерігати за наслідками невиправданих надій, бути непохитним, не здаватися, боротися, вбачаючи у цьому своє життєве призначення.

У романі маємо справу з подвійною аксіологією – з цінностями й оцінками автора та з цінностями й оцінками, які, на думку автора, притаманні його героєві. Обидва ряди взаємопов’язані, але по-різному. Цінності, що керують поведінкою Івана Сірка, переважно збігаються з цінностями автора. У разі, коли вони однозначно протистоять – з’являється викривально-сатиричний характер. Це простежується на образах московських посланців, шинкарів, гетьманських підлабузників тощо.

Завдяки вмінню письменника уникати довгих описів, надолужуючи це діалогами та полілогами, у творі діють “самостійні” персонажі, позбавлені авторського “всевідання”. Читач дістає змогу самому оцінювати дії персонажів, вирішувати ступінь правомірності вчинків. Це допомогло досягнути романної поліфонії й охопити величезну кількість різноманітного матеріалу.

В образотворенні автор удався до таких наймогутніших і перевірених засобів розуміння Іншого, як монолог та невласне пряма мова. Монологічний текст у романі має різновид внутрішнього монологу (імпліцитний гомогенний таратор). Сповнений епічних роздумів, він містить інформацію про внутрішній світ кошового отамана, допомагає відчути життєве кредо, яке сповідував воїн, цінності, яким він віддавав перевагу. Невласне пряма мова охоплює широкий спектр духовних і психічних якостей героя, його національний менталітет, соціальну природу, характерні риси та душевний стан, які керують поведінкою, визначають життєві пріоритети та цілі.

Відсутність фактів про особисте життя кошового отамана дала змогу ширше розгорнути одну з найбільш питомих романних ліній – інтимну, створити образ людини, яка знається не лише на шаблі, а й на жіночій красі. Головному персонажеві притаманні риси живої людини: захоплення татаркою Арзи, молодечі залицяння до дівчат, щире кохання до дружини Софії – все це значно підсилює інтригу твору, робить його більш динамічним і цікавим. Вимисел у романі має особливе значення – створюються вигадані історичні деталі та портрети, вводяться у політичну інтригу вигадані особи, поведінка історичних персонажів пояснюється причинами, про які нічого не сказано в документах. Приклад – стосунки кошового отамана зі Степаном Разіним, Григорієм Косаговим, Іваном Самойловичем та іншими. Щоправда, тут можна закинути авторові й віддавання данини ідеологічним кліше.

Матеріал роману “Яса” потребував особливо ретельного опрацювання, адже тут діє безліч абсолютно різних персонажів, кожен з яких мав репрезентувати середовище, де народився або виховався, особливу психологію, менталітет доби, відмінної від сучасної. Тому тут кілька автономних сюжетних ліній, пов’язаних спільними для персонажів ідеями епохи.

Художня переконливість історичного роману “Яса” – і в багатстві національного колориту. Це своєрідна енциклопедія життя українського козацтва ХVІІ ст., невичерпна національно-культурна скарбниця, в якій одне з чільних місць посідає образ неперевершеного полководця й видатного козацького ватажка Івана Сірка.

У Висновках зазначено, що звертання до історії було і лишається постійно актуальним у плані національної та індивідуальної самоідентифікації, а також елементом певної дидактично-патріотичної програми.

Історія як інтерпретована під певним кутом зору сукупність доступних осмисленню подій була однією з класичних структур у свідомості людини.

Природа пам’яті (зокрема історичної) – у її вибірковості: зі старих документів, тобто з тексту (а не з чогось первинного, ще не інтерпретованого) кожна доба відповідно до її політичних, ідеологічних, ціннісних, морально-етичних та інших пріоритетів створює власну картину минулого. Навіть якщо історик був свідком події, він все одно формулює її у вигляді тексту, а перетворення події на текст збільшує ступінь її організації. Оповідь про дійсність вимагає сюжету, але це не означає, що сюжет властивий самій дійсності. Оповідність нав’язує реальності невластиві їй межі, що поділяють її безперервність, – так актуалізуються поняття початку і кінця. Історик знімає історичну невизначеність, оскільки будь-який науковий текст сприймає світ як завершений.

Натомість художній текст надає історії, що вже відбулася, нового шансу, зокрема реалізуючи й ті можливості, що не реалізувалися. З іншого боку, він сакралізує той вибір, що відбувся, як єдино можливий (відомий вираз “Історія не знає умовного способу” – не що інше, як своєрідний історичний фаталізм).

Створення історії як тесту художнього – це вибудовування власної моделі світу, яка за допомогою виведення зв’язної, пронизаної єдиною ідеєю оповіді надає телеологічного сенсу тому, що відбувається й тепер. Так звана художня правда народжується в кожному конкретному творі й має дві основні функції: ступінь засвоєння певного фактажу й мистецький рівень його бачення. Саме у продукуванні власних художніх візій минулого виявляється здатність мистецтва до творення образних картин уявного світу, вироблення нових його семіотичних моделей.

Порівняльний аналіз історичних, фольклорних та літературних текстів, присвячених, зокрема, подіям української історії, підтверджує, що всі вони не мають статусу абсолютної істинності.

Найбільшою мірою ідеалізовані події і постаті національних героїв у фольклорних джерелах, зате вони чітко визначають ціннісні критерії певної людської спільноти.

На ці критерії спираються й літописці; від них відштовхуються і прозаїки, ліризуючи епічну оповідь, надаючи їй своєрідного колориту, етноментальної закоріненості, психологічної достовірності тощо.

У діалозі фольклору і письменства багато залежить від особливостей загальномистецького розвитку, стильових тенденцій доби, політичного становища, ідеологічних, релігійних, етологічних пріоритетів та парадигм. Характер залучення уснопоетичного слова в наративні структури коливається від цілковитої апологетичності до амбівалентності. Відсутність фактичного підтвердження того чи іншого явища, події надолужує художня фантазія, яка витворює уявні картини минулого, заповнюючи канву історичних фактів відповідно до художніх інтенцій доби та власне автора (чи, послуговуючись терміном наратології – емпіричного автора).

Естетичне осягнення перипетій історії, долі народу й особистостей, які народ підніс до рівня національних ватажків, морально-етичні підходи до з’ясування національних, соціальних, культурних та психологічних передумов державницьких змагань, проблем вибору шляхів розвитку – чи не найголовніші питання, які постають у такого типу текстах.

У мистецькому творі так звана історична правда не існує окремо від художньої вірогідності. Науково вивірене тлумачення історичного процесу ще не гарантує створення художньо переконливого образного світу, здатного заволодіти уявою читача в акті мистецької комунікації. Адже недосить переповісти низку задокументованих історичних фактів, до того ж розбіжно трактованих у різних історичних джерелах. Прагнучи вдруге увійти в ріку часу, осягнути її неповторність, письменник, з одного боку, йде за фактами, їх об’єктивною вагою в історії, а з другого – дослухається власної інтуїції, архетипної пам’яті, духу століть і тисячоліть, закладеного у піснях, переказах, легендах, усних оповідях, особливостях національного менталітету. Важливу роль відіграє талант оповідача, майстерність сюжето- та характеротворення, про що нині дослідники майже не говорять, а проте, в історичній прозі ці чинники лишаються не менш актуальними, як і за часів Аристотеля, в якого поняття мітосу (як синтезу подій) та характеру посідали двоє перших місць у переліку компонентів трагедії.

Історична постать кошового отамана Івана Сірка цікавила науковців і митців у різні часи. У багатьох творах Іван Сірко уособлює національну ідею. Це знайшло вияв у козацько-старшинських літописах Г. Грабянки, Самовидця, С. Величка, невідомого автора “Історії Русів”. Серед них найповніше образ отамана представлено у літописі С. Величка, в якому міститься авторська оцінка особи Сірка: захоплення мужністю кошового, хистом полководця, мудрістю та іншими чеснотами. У літописах активно функціонує й усна народна поезія: пісні та легенди про Івана Сірка, усні історичні перекази, які, разом із документальними джерелами, створюють колоритний образ кошового отамана.

Система давньої літератури глибинно споріднена з системою фольклору. Активно взаємодіючи з фольклором, література в той же час віддалилася від нього, виробила й утвердила свої принципи художнього осягнення світу. Як мистецтво творчого синтезу література переросла фольклор, що став для неї лише однією з традицій.

Художньо реконструюючи добу, за якої жив і діяв кошовий отаман, митці кожен по-своєму подають образ людини з усталеними релігійними, моральними, правовими та естетичними поглядами. Життя ватажка, як правило, подається в хронологічному