КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ВНУТРІШНІХ СПРАВ

ЧЕРНЯК Наталія Петрівна

УДК 343.121.4

ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРАВА ОБВИНУВАЧЕНОГО НА ЗАХИСТ У СИСТЕМІ КРИМІНАЛЬНОГО СУДОЧИНСТВА

Спеціальність 12.00.09 — кримінальний процес та криміналістика;
судова експертиза

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата юридичних наук

Київ – 2008

Дисертацією є рукопис

Робота виконана в Запорізькому юридичному інституті Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ

Науковий керівник

доктор юридичних наук, професор, Заслужений юрист України

Лукашевич Віталій Григорович,

Класичний приватний університет,

перший проректор

Офіційні опоненти:

доктор юридичних наук, професор

Лук’янчиков Євген Дмитрович,

Київський національний університет внутрішніх справ,

професор кафедри кримінально-правових дисциплін

кандидат юридичних наук, доцент

Ахтирська Наталія Миколаївна,

Академія суддів України,

завідувач кафедри кримінального судоустрою

Захист відбудеться “18” квітня 2008 року о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.007.01 в Київському національному університеті внутрішніх справ (03035, м.Київ, Солом’янська пл., 1).

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Київського національного університету внутрішніх справ (03035, м.Київ, Солом’янська пл., 1).

Автореферат розісланий “15” березня 2008 року.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Л.І. Казміренко

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Відповідно до ст.3 Конституції України, утвердження та забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави, що визначає зміст і спрямованість її діяльності.

Загалом визнання та дотримання прав і свобод людини, їх належне забезпечення та надійний захист є виразом демократизації системи державної влади. Так, зокрема, у Загальній Декларації прав людини підкреслюється, що кожна людина, обвинувачена у вчиненні злочину, має право вважатися невинною доти, поки її винність не буде встановлена в законному порядку шляхом прилюдного судового розгляду, при якому їй забезпечують усі можливості для захисту. Конвенція про захист прав і основних свобод людини проголошує право обвинуваченого мати достатні можливості для підготовки свого захисту, що його він може здійснювати особисто або через посередництво обраного ним самим захисника, або мати призначеного йому захисника безоплатно. Міжнародний пакт про громадянські і політичні права проголошує принцип правового захисту людини, її прав і свобод. За дослідженням дисертанта 83% опитаних слідчих важають за необхідне роз’яснювати права обвинуваченого у повному обсязі, але лише 18,9% опитаних слідчих, вважають, що це забезпечить повне, всебічне та об’єктивне розслідування кримінальної справи, разом із тим, решта — 19,9% відносять цю процедуру до формального виконання приписів кримінально-процесуального закону.

Тому посилення гарантій прав і законних інтересів осіб, котрі беруть участь у кримінальному процесі, відповідає як інтересам особи, так і інтересам суспільства в цілому. Тільки за умов гарантування прав і законних інтересів осіб, які беруть участь у кримінальному процесі, і, насамперед обвинуваченого, до якого можуть бути застосовані всі види процесуального примусу, в тому числі найбільш суворі, такі як затримання, арешт та інші, можливе ефективне виконання завдань кримінального судочинства.

Відтак проблема забезпечення прав і законних інтересів обвинуваченого, удосконалення діяльності органів дізнання, досудового слідства, прокуратури, суду й адвокатури є актуальною й такою, що відповідає рівню розвитку сучасної процесуальної науки та практики розслідування злочинів.

Окремі аспекти розгляданої проблеми привертали до себе певну увагу науковців — Н.М. Ахтирської, Т.В. Варфоломеєвої, В.І. Галагана, Ю.М. Грошевого, В.С. Зеленецького, А.В. Іщенка, В.С. Кузьмічова, О.М. Ларіна, В.З. Лукашевича, Є.Д. Лук’янчикова, В.Т. Маляренка, П.С. Матишевського, О.Р. Михайленка, М.М. Міхеєнка, І.Л. Петрухіна, В.М. Савицького, С.М. Стахівського, М.С. Строговича, В.П. Шибіка, М.Є. Шумила та інших.

Разом із цим чимало питань, у силу різних обставин, залишаються не вирішеними, що не може негативно не позначатися на практичному забезпеченні прав і свобод людини в кримінальному процесі. Тому означена проблема потребує свого подальшого дослідження з позиції сьогодення та в сукупності з іншими конституційними засадами кримінального судочинства, з метою створення теоретично обґрунтованої концепції забезпечення прав, свобод, обов’язків та законних інтересів людини і громадянина у кримінальному процесі й таким чином забезпечити послідовність, системність та комплексність вирішення згаданої проблеми.

Наведені обставини свідчать про актуальність і зумовили вибір теми дисертаційного дослідження.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дослідження ґрунтується на основних положеннях Комплексної програми профілактики правопорушень на 2007-2009 роки (затверджена постановою Кабінету Міністрів України від 20 грудня 2006 року № 1767); а також п.п. .1.11, 2.7.117 Наказу МВС України №755 2004 року “Приорітетні напрямки наукових та дисертаційних досліджень, які потребують першочергового розроблення і впровадження в практичну діяльність ОВС на період 2004-2009 років”. Дисертація виконана згідно з головними напрямами наукових досліджень Запорізького юридичного інституту Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ. Тема роботи затверджена Вченою радою Запорізького юридичного інституту МВС України, протокол №1 від 31 січня 2003 року.

Мета та завдання дослідження. Метою дисертаційного дослідження є комплексне розв’язання основних проблем, пов’язаних із підвищенням ефективності правозабезпечувальної діяльності в кримінальному судочинстві, удосконалення кримінально-процесуального законодавства щодо захисту прав та законних інтересів обвинуваченого як особи, до якої можуть у повному обсязі застосовуватися заходи кримінально-процесуального примусу; розробка теоретичних положень та конкретних рекомендацій, пов’язаних із забезпеченням здійснення обвинуваченим права на захист, а також розробка пропозицій стосовно удосконалення чинного законодавства.

Відповідно до зазначеної мети, були поставлені та вирішені такі завдання:

– розкрити історичні витоки формування статусу обвинуваченого та окреслити сучасні проблеми його визначення;

– проаналізувати чинне законодавство, правозастосовчу практику й міжнародний досвід забезпечення обвинуваченому права на захист;

– з’ясувати сутність та механізми застосування законів, що забезпечують обвинуваченому право на захист;

– дати характеристику захисту як кримінально-процесуальної функції;

– розглянути основні процесуальні гарантії обвинуваченого на стадії досудового слідства, і зокрема, права обвинуваченого та обов’язки прокурора, спрямовані на охорону (захист) й забезпечення законних інтересів і прав обвинуваченого;

– дослідити практику реалізації права обвинуваченого на захист у кримінальному судочинстві України, зокрема, реалізацію принципу презумпції невинуватості.

Об’єктом дослідження є правовідносини, що виникають під час реалізації права обвинуваченого на захист у кримінальному процесі України.

Предметом дослідження є забезпечення права обвинуваченого на захист у системі кримінального судочинства, що відбиває відповідні законодавчі норми, практику їхньої реалізації та певні фрагменти теорії кримінального процесу.

Методи дослідження. Методологічну основу дисертації склала сукупність сучасних методів та прийомів пізнання об’єктивної дійсності, котра поєднує як загальнонаукові, так і спеціальні методи пізнання. Основним підґрунтям дослідження є діалектичний підхід, що полягає у використанні таких загальнонаукових методів, як аналіз, синтез, дедукція, узагальнення. Діалектичний метод дав можливість розглянути зазначені проблеми дослідження в динаміці, з’ясувати їх сутність, встановити взаємозв’язки з іншими проблемами, явищами. Невід’ємним доповненням до цього методу є порівняльно-правовий метод, що застосовується під час детального вивчення вітчизняного й зарубіжного кримінально-процесуального законодавства. Для визначення сутності понять “кримінально-процесуальна функція”, “свобода людини”, “досудове слідство”, “правова допомога”, “право на захист” використовувався формально-логічний метод. У роботі також застосовано сучасні методики збору інформації, її узагальнення, аналізу й статистичної обробки, а перевірка репрезентативності емпіричних даних здійснена на основі рекомендацій правової статистики. Для вивчення та узагальнення пропозицій слідчих, адвокатів з приводу вдосконалення процедури реалізації права на захист на досудовому слідстві були застосовані конкретно-соціологічні методи (вивчення матеріалів кримінальних справ, анкетування слідчих і адвокатів тощо).

Емпіричну базу дослідження склали: результати вивчення за спеціальною програмою 140 кримінальних справ та проведення за розробленою анкетою опитування 206 слідчих МВС України. Здійснено аналіз статистичних відомостей Держкомстату України, ГСУ МВС України щодо тематики дослідження упродовж 2000-2007 рр.

Наукова новизна одержаних результатів обумовлена актуальністю теми дисертації й полягає в тому, що на монографічному рівні розглянуто проблеми правозастосовчої діяльності в кримінальному судочинстві, де найбільш активно застосовуються заходи кримінально-процесуального примусу, котрі можуть суттєво обмежувати права та законні інтереси громадян, зокрема, обвинуваченого.

Результати проведеного дослідження відображають основні положення й висновки, що відповідають вимогам наукової новизни та мають значення для теорії кримінального процесу й правоохоронної практики.

Вперше:

– розроблено авторське бачення шляхів удосконалення вітчизняного кримінально-процесуального законодавства;

– дана авторська оцінка та класифікація (систематизація) прав обвинуваченого, і на підставі цього зроблено новий висновок, що сукупність таких прав складає універсальне, узагальнювальне право на захист від пред’явленого обвинувачення, що розглядається в системі основних конституційних засад кримінального судочинства, визначено його місце в цій системі та взаємозв’язок з її складовими;

– критично розглянуто та зроблено відповідні авторські узагальнення щодо основних (дискусійних) питань процесуальних гарантій обвинуваченого на стадії досудового слідства, і зокрема, прав обвинуваченого та обов’язків прокурора, спрямованих на охорону й забезпечення законних інтересів і прав обвинуваченого;

– висвітлено нові аспекти сутності інтересу обвинуваченого, його обумовленості наявними процесуальними правами, зроблено акцент на активній ролі обвинуваченого в обстоюванні своїх прав та законних інтересів;

– узагальнено практику реалізації права обвинуваченого на захист у кримінальному судочинстві України, зокрема, реалізації принципу презумпції невинуватості, сформульовані також відповідні практичні рекомендації.

Уточнено:

– сутність та механізми застосування законів, котрі забезпечують обвинуваченому право на захист, з урахуванням перспектив реформування чинного кримінально-процесуального законодавства;

– історичні витоки формування статусу обвинуваченого.

Дістало подальший розвиток:

– висвітлення сучасних проблем визначення статусу обвинуваченого, що розширює й прирощуює нові наукові знання в теорії кримінального процесу;

– характеристика захисту як кримінально-процесуальної функції.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що вони можуть бути використані: у науково-дослідній сфері — для подальших досліджень; правотворчій діяльності — для вдосконалення кримінально-процесуального законодавства; у правозастосовній діяльності — слідчих, прокурорів, захисників, суддів щодо більш ефективного захисту прав і законних інтересів обвинуваченого (акт впровадження від 15.06.2005); у навчальному процесі — при підготовці методичних матеріалів до лекцій з курсу “Кримінальний процес України” та при викладанні спецкурсу “Адвокатська діяльність” (акт впровадження від 21.10.2004).

Апробація результатів дисертації. Основні положення, висновки й рекомендації неодноразово доповідалися на розширених засіданнях кафедр кримінального процесу та криміналістики Запорізького юридичного інституту Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ, кафедри кримінального процесу Київського національного університету внутрішніх справ. Головні результати та пропозиції дисертаційного дослідження оприлюднювались на Міжнародних і Всеукраїнських науково-практичних конференціях: “Актуальні проблеми боротьби зі злочинністю на етапі реформування кримінального судочинства” (м.Запоріжжя, травень 2002 р.); “Другі осінні юридичні читання” (м.Хмельницький, листопад 2003 р.); “Проблеми й напрямки формування світогляду майбутніх працівників органів внутрішніх справ та забезпечення прав і свобод людини” (м.Запоріжжя, грудень 2003 р.); “Актуальні проблеми взаємодії судових і правоохоронних органів у процесі реалізації завдань кримінального судочинства” (м.Запоріжжя, травень 2004 р.); “Теоретичні та практичні проблеми організації досудового слідства” (м.Запоріжжя, травень 2005 р.); “Захист прав і свобод особи у кримінальному судочинстві України” (м.Запоріжжя, травень 2007 р.); “Удосконалення діяльності ОВС України з попередження й розкриття злочинів та інших правопорушень” (м.Запоріжжя, листопад 2007 р.).

Публікації. За темою дослідження опубліковано 7 статей у фахових наукових виданнях, перелік яких затверджений ВАК України, та 7 тез доповідей на конференціях.

Структура дисертації складається зі вступу, двох розділів, що включають сім підрозділів, висновків, списку використаних джерел та додатків. Загальний обсяг дисертації становить 186 сторінки, із яких 159 — основного тексту, 13 сторінок — списку використаних джерел, який налічує 170 найменувань, і 14 сторінок додатків.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовується актуальність теми, аналізується стан її наукової розробленості, визначається об’єкт та предмет, мета й завдання, методи дослідження, розкривається наукова новизна одержаних результатів, їх теоретична й практична значущість, а також апробація та впровадження.

Розділ 1. “Процесуальний статус обвинуваченого як суб’єкта права на захист у кримінальному судочинстві” складається з трьох підрозділів.

Підрозділ 1.1. “Історичні витоки формування прав і свобод людини та становлення інституту захисту прав обвинуваченого в кримінальному судочинстві” присвячений вивченню й теоретичному аналізові змісту прав людини як історичного явища, котрому властива відповідна спадкоємність уявлень про право з погляду людини як учасника соціального життя.

Узагальнивши наявні в науці погляди на історичні витоки формування статусу обвинуваченого, дисертант доходить висновку, що право обвинуваченого на захист — це насамперед сукупність процесуальних прав, наданих йому для захисту від обвинувачення як особисто, так і за допомогою захисника. Разом із тим, дане право необхідне також для захисту інших прав та охоронюваних законом інтересів обвинуваченого (майнових, трудових, моральних тощо). Так, для захисту майнових прав обвинуваченому повинні бути відомі вимоги цивільного позивача. Право обвинуваченого на захист включає в себе право оскаржувати обставини, пов’язані з характеристикою його моральних якостей та інше.

Право на правовий захист належить кожному, хто залучений до кримінального процесу. Державні органи зобов’язані роз’яснити не лише підозрюваному та обвинуваченому, але й потерпілому, свідку та іншим особам їх права та забезпечити можливість здійснювати ці права. Забезпечення обвинуваченому права на захист — самостійний принцип кримінального судочинства. Надаючи забезпеченню обвинуваченому права на захист значення конституційного принципу, держава покладає на слідчого, прокурора та суд низку важливих обов’язків. Вони зобов’язані вести процес таким чином, щоб кожен, хто вчинив злочин, був притягнутий до відповідальності та жоден невинний не був покараний; щоб забезпечити обвинуваченому можливість захищатися встановленими законом засобами від пред’явленого йому обвинувачення й забезпечити охорону його особистих майнових прав; щоб виявити обставини, котрі виправдовують обвинуваченого, а також ті, що пом’якшують його вину. Без виконання цих обов’язків право на захист стає нереальним.

У підрозділі 1.2. “Сучасні проблеми визначення статусу обвинуваченого” на підставі узагальнення широкого кола літературних джерел автор дійшов висновку, що питання прав і свобод людини і громадянина на сьогодні є найважливішою проблемою внутрішньої й зовнішньої політики всіх держав світової співдружності. Саме стан справ у сфері забезпечення прав і свобод особи, їх практичної реалізації є тим критерієм, за яким оцінюється рівень демократичного розвитку будь-якої держави й суспільства в цілому.

Право особи на захист у кримінальному судочинстві є одним із найважливіших інститутів забезпечення прав і свобод людини, оскільки воно характеризує рівень демократизації правової системи, стан формування України як правової держави. Реальне забезпечення права обвинуваченого на захист можливе лише за умови неухильного дотримання на всіх стадіях норм кримінально-процесуального законодавства, яке гарантує реалізацію цього права.

Теорія права та правова практика розрізняють поняття „права людини” і “права громадянина”. У першому випадку мова йде про права, пов’язані з самою людською істотою, її існуванням і розвитком. Людина як суб’єкт прав і свобод виступає тут переважно як фізична особа. За Конституцією України, до цього виду прав належать: право на життя (ст.27), право на повагу до гідності людини (ст.28), право на свободу та особисту недоторканність (ст.29), право на невтручання в особисте та сімейне життя (ст.32) тощо.

Що ж до прав громадянина, то вони зумовлені сферою відносин людини з суспільством, державою, їх інституціями. Основу цього виду прав становить належність людини до держави, громадянином котрої вона є.

Підрозділ 1.3. “Аналіз чинного законодавства та міжнародного досвіду щодо забезпечення обвинуваченому права на захист”. Процесуальні права, надані законом обвинуваченому, і засоби їх забезпечення дехто з процесуалістів умовно поділяє на групи, зокрема, Н.В. Жогін і Ф.Н. Фаткуллін — на дві групи. До першої групи вони відносять ті права й процесуальні гарантії, що безпосередньо випливають із конституційного права на захист. До другої групи входять ті права обвинуваченого на досудовому слідстві, що пов’язані з охороною його особистих прав і майнових інтересів. На погляд автора, закон не передбачає обов’язковості викладу в постанові доказів, що обґрунтовують обвинувачення. Необхідно й достатньо викласти фактичні обставини діяння та юридичну основу притягнення до кримінальної відповідальності. Дисертант погоджується з думкою багатьох науковців про те, що пред’явлення обвинувачення включає оголошення постанови, роз’яснення його сутності та роз’яснення обвинуваченому його прав.

Гарантії ж дотримання прав обвинуваченого полягають у тому, що вони насамперед повинні бути докладно йому роз’яснені, а потім забезпечена можливість повної їхньої реалізації. Роз’яснення обвинуваченому його прав повинне здійснюватися шляхом оголошення в частині, що стосується досудового слідства, та роз’яснення змісту кожного її положення. Роз’яснення обвинуваченому його прав при пред’явленні обвинувачення не виключає необхідності роз’яснити їх під час провадження окремих процесуальних дій, якщо ці права не охоплюються загальним переліком.

При такому порядку роз’яснення прав обвинувачений зможе після закінчення допиту в спокійній обстановці ознайомитися з усіма правами, якими він володіє на цій стадії та вжити заходів для дійсної реалізації своїх прав. Таке рішення питання про роз’яснення обвинуваченому його прав на досудовому слідстві варто було б закріпити в законі.

На погляд автора, в Кримінально-процесуальному Кодексі (далі — КПК) законодавець не розмежовує пояснення й показання обвинуваченого. Тієї ж думки дотримується більшість науковців-процесуалістів: обвинуваченому повинна бути надана можливість давати пояснення в повному обсязі з приводу пред’явленого йому обвинувачення, незалежно від того, чи допитувався він раніше.

Розділ 2. “Реалізація права обвинуваченого на захист у кримінальному процесі України” складається з чотирьох підрозділів.

Підрозділ 2.1. “Захист як кримінально-процесуальна функція”. У кримінально-процесуальній теорії немає єдиної думки про поняття кримінально-процесуальної функції. Найбільш поширеним є погляд, що кримінально-процесуальні функції — це окремі види, окремі напрями кримінально-процесуальної діяльності.

Для багатьох науковців це визначення є базовим, вихідним, і вони по суті його розвивають і конкретизують. Отже, процесуальні функції — це виражені в законі основні напрями процесуальної діяльності, що здійснюються з метою реалізації завдань кримінального судочинства суб’єктами, уповноваженими на ведення процесу або наділеними правами для активної участі у справі з метою захисту своїх законних інтересів.

З урахуванням такого розуміння суті процесуальних функцій до їх числа у юридичній літературі найчастіше відносять як головні три функції: обвинувачення, захисту й вирішення справи (правосуддя). Основними їх справедливо називають тому, що вони завжди обов’язково виявляються на центральній стадії процесу, і розрізнення цих функцій визначає змагальну побудову судового розгляду. Природно, що це ставить їх на особливе місце в загальній системі кримінально-процесуальних функцій. Є достатньо підстав, щоб віднести до них такі основні напрями процесуальної діяльності, як розслідування кримінальної справи, нагляд за дотриманням і правильним застосуванням законів (прокурорський нагляд), підтримання цивільного позову, заперечення проти цивільного позову.

Таким чином, позиція дисертанта визначена: не підлягають захисту інтереси обвинуваченого, котрі суперечать закону, і, навпаки, захисник повинен захищати всі інтереси підзахисного, що закону не суперечать. Найкращий захист — це захист законом. Його перевага полягає в тому, що в разі, коли захисник знайшов юридично вірне положення, воно обов’язкове для суддів.

Підрозділ 2.2. “Право на захист та принцип змагальності”. У період розбудови правової держави неприпустимо відтягувати вирішення й такого дуже важливого питання, як подолання обвинувального ухилу при підтриманні державного обвинувачення. Слід визнати: при нинішньому становищі, коли прокурор здійснює нагляд за ходом розслідування, бере участь у провадженні дізнання і досудового слідства і в необхідних випадках особисто провадить окремі слідчі дії або розслідування в повному обсязі, дає згоду або подає до суду подання про обрання запобіжного заходу у вигляді взяття обвинуваченого під варту, санкціонує обшуки, а також затверджує обвинувальний висновок, у судовому засіданні він не вільний від тягаря відповідальності за свої попередні рішення, і тому, як свідчить судова і прокурорська практика, може „не помітити” в суді кримінально-процесуальних порушень, допущених при проведенні досудового слідства, піти на компроміс в обранні мір покарання, щоб уникнути касаційних скарг і не одержати справу на додаткове розслідування.

Статистичні дані прокуратури свідчать про постійне збільшення повернених судами кримінальних справ на додаткове розслідування. Слідчі ізолятори переповнені підсудними, які тривалий час чекають на рішення судів. Недосконалість такого інституту “додаткового слідства” очевидна. Про це свідчать також отримані дисертантом відомості — 83% опитаних слідчих наголошують на не розробленість процесуальних механізмів реалізації прав захисника, передбачених ст.48 КПК України, його можливості щодо збирання й надання доказів, котрі виправдовують обвинуваченого, пом’якшують або виключають його відповідальність.

У межах дисертаційного дослідження автор доводить, що інститут змагальності, котрий повністю відповідає вимогам Конституції України, усуне наявні прогалини, які нині існують у кримінальному процесі, а також неповноту досудового слідства, що є елементом бюрократичної тяганини.

Розширення участі захисника та обвинувача в кримінальному процесі слугуватиме меті подальшої демократизації кримінального судочинства, посиленню охорони прав громадян та зміцненню законності в діяльності органів досудового слідства.

Тому тільки послідовне закріплення, введення та реалізація принципу змагальності на всіх стадіях процесу дозволяє вітчизняному правосуддю звільнитися від обвинувального ухилу, а юридичними передумовами реального існування та дії принципу змагальності буде, по-перше, процесуальна рівноправність всіх учасників судового розгляду, а по-друге, розмежування в суді трьох основних кримінально-процесуальних функцій — обвинувачення, захисту й вирішення справи по суті. За це свідчать проведені автором дослідження — 83% опитах слідчих висловилися, що запровадження принципу змагальності на стадії досудового слідства буде сприяти реалізації гарантії волевиявлення обвинуваченого, забезпечення конституційного та процесуального права на захист.

Підрозділ 2.3. “Реалізація права на захист та презумпція невинуватості”. Одним із основних принципів правосуддя є принцип презумпції невинуватості, закріплений у ст.62 Конституції України: “Особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду”. Перш ніж призначити покарання особі, обвинуваченій у вчиненні злочину, слід довести, що злочин учинила саме ця особа.

Довести винність особи покликані органи дізнання та досудового слідства. При доведенні вини особа, яка провадить дізнання, слідчий, прокурор повинні неухильно керуватися нормами Кримінально-процесуального кодексу.

Порушення вимог КПК може призвести до втрати доказів, котрі в подальшому неможливо буде поновити. Фактичні дані, отримані з порушенням закону, вважаються такими, які не мають юридичної сили, не можуть бути покладені в основу обвинувачення, а також використовуватися для доведення обставин, що підлягають доказуванню у справі.

Право на захист у кримінальному судочинстві є одним із найважливіших інститутів, що забезпечує дотримання прав і свобод людини, характеризує рівень демократизації правової системи, стан формування в Україні правової держави.

Підрозділ 2.4. “Реалізація права обвинуваченого на захист на етапі закінчення досудового слідства”. Порівняльний аналіз вітчизняного кримінально-процесуального законодавства та відповідних норм кримінально-процесуальних кодексів країн СНД — КПК Російської Федерації; КПК Азербайджанської Республіки; КПК Республіки Молдова , відповідних вимог низки міжнародно-правових документів (Загальної декларація прав людини; Міжнародного пакту про громадянські і політичні права; Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод тощо) у яких наголошується, що кожна людина, обвинувачувана у вчиненні кримінального злочину, повинна мати досить часу і можливості для підготовки свого захисту, дозволяє зробити автору загальний висновок щодо особливого значення реалізація принципу забезпечення обвинуваченому права на захист на заключному етапі досудового слідства.

У межах підрозділу аналізується низка процедур передбачених КПК України (статті 218-225), що детально регламентують закінчення кримінального переслідування та направлення справи прокуророві. Досліджувана сукупність процесуальних засобів і суб’єктивних прав обвинуваченого, на думку автора, відкривають більш широкі можливості використання правової допомоги захисника та прокурорського нагляду, й складають певні гарантії, котрі дають можливість особі захищатися від пред’явленого обвинувачення та відстоювати інші права та законні інтереси.

Зазначена процедура, на думку автора, є ключовою на завершальному етапі досудового слідства і принципово важливою гарантією захисту всіма учасниками процесу (у тому числі й обвинуваченим) своїх прав і законних інтересів. У цьому аспекті як певні гарантії розглядаються закріплені у відповідних статтях КПК України положення та робиться критичний аналіз думок висловлених з цього приводу в процесуальній літературі. Зокрема, висловлюється власна думка щодо ознайомлення певних (передбачених ст.ст. 217, 218, 219 КПК України) учасників кримінального процесу з матеріалами справи. Відносно роз’яснення учасникам кримінального процесу їх прав та обов’язків у зв’язку з закінченням слідства в його справі. Стосовно перевірки можливих підстав для зміни або доповнення обвинувачення, підстав для зміни обвинуваченому запобіжного заходу. Перевірки своєчасного виділення матеріалів щодо обвинувачених, злочини яких слід розслідувати в іншій кримінальній справі. Перевірки повноти зібраних даних, що характеризують особу обвинуваченого. Перевірки підстав закриття кримінальної справи щодо окремих осіб або щодо окремих фактів злочинів, обвинувачення за якими не підтвердилося, права обвинуваченого та його захисника підчас ознайомлення з матеріалами справи робити виписки та порушувати клопотання; процедури розгляду та вирішення слідчим заявлених клопотань. Ознайомлення обвинуваченого і його захисника, після проведення додаткових слідчих дій або приєднання до справи нових матеріалів, з усіма протоколами цих слідчих дій та додатковими матеріалами. Часу та терміну, потрібному їм, щоб ознайомитися з усіма матеріалами справи; щодо порядку розміщення документів у справі. Проблемою “таємниці слідства”. Проблемою перекладу мови, якої складено обвинувальний висновок, на рідну мову обвинуваченого або іншу мову, якою він володіє тощо.

Таким чином, автор поділяє думки тих науковців Т.В. Корчевої, Л.М. Лобойка, В.Т. Маляренка, С.Б. Фоміна та ін., котрі вважають, що закінчення досудового слідства є важливим етапом реалізації обвинуваченим права на захист та одним із дієвих засобів контролю та перевірки повноти, всебічності й об’єктивності проведеного розслідування.

ВИСНОВКИ

Проводячи теоретичне узагальнення та нове вирішення наукового завдання, сутність якого полягала в комплексному правовому аналізі забезпечення права обвинуваченого на захист у системі кримінального судочинства, у висновках дисертант сформулював основні результати та пропозиції, що мають теоретичне та практичне значення.

1. Додатково аргументовано, що забезпечення обвинуваченому права на захист — це самостійний принцип кримінального судочинства. Надаючи забезпеченню обвинуваченому права на захист значення конституційного принципу, держава покладає на слідчого, прокурора та суд низку важливих обов’язків. Зокрема, вони зобов’язані вести процес таким чином, аби кожен, хто вчинив злочин, був підданий справедливому покаранню та жоден невинний не був притягнутий до кримінальної відповідальності та засуджений; щоб забезпечити обвинуваченому можливість захищатися встановленими законом засобами від пред’явленого йому обвинувачення та забезпечити охорону його особистих майнових прав; щоб виявити обставини, що виправдовують обвинуваченого, а також ті, що пом’якшують його вину. Без виконання цих обов’язків право на захист стає нереальним.

2. Обґрунтовано, що право громадян на правовий захист, який виражається у вимозі забезпечити обвинуваченому право на захист та в інших конституційних принципах, — це один із найважливіших факторів боротьби за законність. Це насамперед сукупність процесуальних прав, наданих йому для захисту від обвинувачення як особисто, так і за допомогою захисника. Разом із тим, дане право необхідне також для захисту інших прав і охоронюваних законом інтересів обвинуваченого (майнових, трудових, моральних і т. ін.).

3. Критичний аналіз судової практики показав, що права особи, яка обвинувачується у вчиненні злочину (в більшості випадків це стосується насильницьких злочинів), часто порушуються, необґрунтовані арешти нерідко застосовуються ще до пред’явлення обвинувачення тощо. Усе це, як правило, породжує обвинувальний ухил у роботі слідчих та прокурорських органів.

4. Сучасному розвитку законодавства сприяло б не лише поширення права обвинуваченого на захист і його гарантій, а й більш чітка регламентація відносин, котрі охоплюються цим правом, максимальна конкретизація закону. Наразі назріла необхідність у вирішенні цілої низки нагальних проблем, поєднаних із вивченням шляхів удосконалення захисту в кримінальному процесі.

5. Дисертантом висловлена думка, найбільш прийнятним варіантом в удосконаленні захисту в кримінальному процесі є підняття на законодавчому рівні ролі адвокатури. В Україні необхідно створити всі умови для того, щоб саме адвокат, а не хтось інший брав участь у кожній кримінальній справі й виконував свої обов’язки з максимальною старанністю. Це сприятиме підтриманню законності в суспільстві.

6. З метою посилення ролі органів досудового слідства настала необхідність передбачити в законодавстві положення про те, що державне обвинувачення підтримують особи, котрі не мають будь-якого стосунку до розслідування кримінальних справ і не є безпосередніми підлеглими прокурора, який затвердив обвинувальний висновок. Можливий також інший шлях вирішення цієї проблеми — звільнення прокурора від обов’язків затверджувати обвинувальний висновок і санкціонувати основні слідчі дії. У цьому разі розслідування кримінальних справ має закінчуватися складанням не обвинувального висновку, а постанови про направлення справи до суду.

7. Процесуальні функції — це виражені в законі основні напрямки процесуальної діяльності, що здійснюються з метою реалізації завдань кримінального судочинства суб’єктами, уповноваженими на ведення процесу або наділеними правами для активної участі у справі з метою захисту своїх законних інтересів.

8. Кримінальний процес в Україні слід побудувати так, щоб у кожній із наступних стадій перевірялася законність та обґрунтованість дій, виконаних на попередніх стадіях процесу. Істотне порушення процесуальних прав особи, виявлене на кожній із наступних стадій, тягне за собою процесуальні санкції. Наприклад, скасування вироку спричиняє повернення справи на додаткове розслідування. Отже, сама система стадій кримінального процесу, закріплена в законі, є гарантією належного виконання дізнавачем, слідчим, прокурором, судом їхніх обов’язків з охорони прав і законних інтересів осіб, котрі беруть участь у кримінальному процесі.

9. Здійснення права на захист — це не лише прояв демократичних основ сучасного суспільного ладу, але й необхідна умова здійснення щирого правосуддя, найсуворішого дотримання законності та правопорядку. Сформульовані в роботі пропозиції щодо змін та доповнень до КПК України сприятимуть подальшому захисту прав і законних інтересів громадян.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ АВТОРОМ ПРАЦЬ
ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

1. Черняк Н.П. Право обвинуваченого на захист як предмет конституційного регулювання // Вісник Запорізького юридичного інституту.— 2002.— №3.— С.190-195.

2. Черняк Н.П. Принцип змагальності сторін у процесі кримінального судочинства // Вісник Запорізького юридичного інституту.— 2003.— №2.— С.41-46.

3. Черняк Н.П. Застосування законів, які забезпечують підозрюваному (обвинуваченому) право на захист // Вісник Запорізького юридичного інституту.— 2003.— №3.— С.284-290.

4. Черняк Н.П. Проблемні аспекти щодо захисту прав обвинуваченого у кримінальному судочинстві України // Вісник Запорізького юридичного інституту.— 2004.— №3.— С.266-270.

5. Черняк Н.П. Історичні витоки захисту прав і свобод людини і громадянина у кримінальному судочинстві // Держава та право / Гуманітарний університет “Запорізький інститут гуманітарного та муніципального управління”. Серія: Право.— 2005.— №2.— С.165-168.

6. Черняк Н.П. Принцип презумпції невинуватості як гарантія забезпечення права обвинуваченого на захист // Вісник Запорізького юридичного інституту.— 2006.— №4.— С.197-204.

7. Черняк Н.П. Деякі аспекти реалізації права обвинуваченого на захист на стадії закінчення досудового слідства // Вісник Запорізького юридичного інституту.— 2007.— №3.— С.294-299.

8. Черняк Н.П. Ідеологічні та процесуальні гарантії права обвинуваченого на захист // Зб. матеріалів Всеукраїнської наук.-практ. конф. “Актуальні проблеми боротьби зі злочинністю на етапі реформування кримінального судочинства”. 14-15 травня 2002 року.— Запоріжжя: Юридичний ін_т МВС України, 2002.— Ч.2.— С.132-134.

9. Черняк Н.П. Щодо порядку реалізації права обвинуваченого (підозрюваного) на захист у кримінальному судочинстві // Молодь у юридичній науці: Збірник тез доповідей Міжнародної наук. конф. молодих вчених “Другі осінні юридичні читання”.— Хмельницький: В-во Хмельницького інституту регіонального управління та права, 2003.— С.342-343.

10. Черняк Н.П. Роль органів внутрішніх справ у реалізації конституційних прав і свобод людини і громадянина // Матеріали Міжнародної науково-практичної конференції “Проблеми і напрямки формування світогляду майбутніх працівників органів внутрішніх справ та забезпечення прав і свобод людини”. 11-12 грудня 2003 року: У 2 ч.— Запоріжжя: Юридичний ін_т МВС України, 2003.— Ч.1.— С.183-187.

11. Черняк Н.П. Історичні витоки захисту прав і свобод людини і громадянина у кримінальному судочинстві // Матеріали Всеукраїнської науково-практичної конференції “Актуальні проблеми взаємодії судових та правоохоронних органів у процесі реалізації завдань кримінального судочинства”. 28-29 травня 2004 року: У 2 ч.— Запоріжжя: Юридичний ін_т МВС України, 2003.— Ч.2.— С.107-111.

12. Черняк Н.П. Проблемні аспекти щодо захисту прав обвинуваченого на досудовому слідстві // Матеріали Всеукраїнської науково-практичної конференції “Теоретичні та практичні проблеми організації досудового слідства”. 20-21 травня 2005 року: У 2 ч.— Запоріжжя: Юридичний ін_т МВС України, 2005.— Ч.1.— С.102-104.

13. Черняк Н.П. Історичні витоки формування прав і свобод людини та становлення інституту захисту прав обвинуваченого в кримінальному судочинстві // Матеріали круглого столу “Захист прав і свобод особи у кримінальному судочинстві України”. 18 травня 2007 року. м.Запоріжжя.

14. Черняк Н.П. Використання методів психологічного впливу при попередженні й розкритті злочинів // Матеріали Всеукраїнської науково-практичної конференції “Удосконалення діяльності ОВС України з попередження й розкриття злочинів та інших правопорушень”. 02 листопада 2007 року: У 2 ч.— Запоріжжя: Юридичний ін-т ДДУВС, 2007.— Ч.2.— С.76-78.

АНОТАЦІЯ

Черняк Н.П. Забезпечення права обвинуваченого на захист у системі кримінального судочинства.— Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступення кандидата юридичних наук за спеціальністю 12.00.09 – кримінальний процес та криміналістика; судова експертиза.— Київський національний університет внутрішніх справ, Київ, 2008.

У дисертації розглянуто проблеми, пов’язані з підвищенням ефективності правозабезпечувальної діяльності на досудовому слідстві.

Досліджено забезпечення обвинуваченому права на захист у кримінальному судочинстві України, зокрема, реалізацію принципів презумпції невинуватості та змагальності сторін. Розкривається зміст історичних витоків формування статусу обвинуваченого, а також сучасні проблеми щодо статусу обвинуваченого. Розглянуто основні питання процесуальних гарантій обвинуваченого на стадії досудового слідства, зокрема, прав обвинуваченого та обов’язків прокурора, спрямованих на охорону й забезпечення законних інтересів і прав обвинуваченого.

Наукову новизну проведеного дослідження відображають основні положення й висновки, котрі виносяться на захист: встановлено (уточнено) історичні джерела формування статусу обвинуваченого й сучасні проблеми його визначення, котрі розширюють і прирощують нові наукові знання в теорії кримінального процесу.

Сформульовано пропозиції щодо змінення чинного законодавства та вдосконалення відповідного законодавства на захист, кримінально-процесуальних прав та законних інтересів обвинуваченого як особи, до якої можуть у повному обсязі застосовуватися заходи кримінально-процесуального примусу. Розроблені теоретичні положення й конкретні рекомендації, пов’язанні з реалізацією обвинуваченим права на захист.

Ключові слова: права людини, права громадянина, статус обвинуваченого, адвокат, захисник, досудове слідство.

АННОТАЦИЯ

Черняк Н.П. Обеспечение права обвиняемого на защиту в системе уголовного судопроизводства.—Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата юридических наук по специальности 12.00.09 – уголовный процесс и криминалистика; судебная экспертиза.— Киевский национальный университет внутренних дел, Киев, 2008.

В диссертации рассмотрены проблемы, связанные с повышением эффективности правообеспечиваемой деятельности на досудебном следствии.

Исследовано обеспечение обвиняемому права на защиту в уголовном судопроизводстве Украины, в частности, реализацию принципов презумпции невиновности и состязательности сторон.

Научную новизну проведенного исследования отображают основные положения и выводы, которые выносятся на защиту. Установлено (уточнено) исторические истоки формирования статуса обвиняемого и современные проблемы его определения, которые расширяют новые научные знания в теории криминального процесса; проанализировано действующее законодательство и международный опыт обеспечения обвиняемому права на защиту и разработано авторское видение путей усовершенствования отечественного уголовно-процессуального законодательства; систематизированные права обвиняемого, дана им авторская оценка и классификация, а также сделано новый вывод, что их совокупность составляет универсальное, обобщающее право на защиту от предъявленного обвинения, которое рассматривается в системе основных конституционных основ криминального судопроизводства, определено его место в этой системе и взаимосвязь с составными. Уточнено, с учетом перспектив реформирования действующего уголовно-процессуального законодательства, сущность применения законов, которые обеспечивают обвиняемому право на защиту.

Приобрела дальнейшее развитие характеристика защиты как уголовно-процессуальной функции; критически рассмотрены основные вопросы процессуальных гарантий обвиняемого на єтапе досудебного следствия, и, прежде всего, обязанности прокурора, направленные на охрану и обеспечение законных интересов и прав обвиняемого. Исследовано практику реализации права обвиняемого на защиту в криминальном судопроизводстве Украины, в частности, реализацию принципа презумпции невиновности и состязательности сторон, и сформулированны соответствующие практические рекомендации. Раскрыты новые аспекты сущности интереса обвиняемого, его обусловленностью имеющимися процессуальными правами, акцентируется внимание на активной роли обвиняемого в отстаивании своих прав и законных интересов.

Сформулированы предложения относительно изменения действующего законодательства и усовершенствования действующего законодательства на защиту, уголовно-процессуальных прав и законных интересов обвиняемого как лица, к которому могут в полном объеме применяться меры уголовно-процессуального характера. Разработаны теоретические положения и конкретные рекомендации, которые связаны с осуществлением обвиняемым права на защиту.

Ключевые слова: права человека, права гражданина, статус обвиняемого, адвокат, защитник, досудебное следствие.

SUMMARY

Cherniyak N.P. The ensuring of the right of the accused to protection in the system of the criminal court proceedings.— Manuscript.

Dissertation for a Candidate Degree in Law (Speciality 12.00.09 – Criminal Procedure and Criminalistics; Judicial Expertise).— Kyiv National University of Internal Affairs, Kyiv, 2008.

Problems connected with the increasing of the efficacy of rights ensuring activity at the pretrial proceedings at the pretrial investigation are considered in the dissertation.

Ensuring of the right of the accused to protection in the system of the criminal court proceedings of Ukraine, realization of principles of the presumption of innocence, adversarial character of the parties and independence of judges are researched. The content of the historical backgrounds of forming of the status of the accused and contemporary problems relevant to the status of the accused are revealed. The general issues of the procedural guarantees of the accused during the pretrial investigation,