ЛЬВІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ІВАНА ФРАНКА

Давиденко Віталій Володимирович

УДК 327:32.019.5

СОЦІАЛЬНИЙ ДІАЛОГ В КОНТЕКСТІ ВЗАЄМОДІЇ

ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА І ДЕРЖАВИ

23.00.02 – політичні інститути та процеси

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора політичних наук

Львів – 2008

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка.

Науковий консультант: | доктор філософських наук, професор

Кирилюк Федір Михайлович,

вищий навчальний заклад

“Університет сучасних знань”, ректор,

заслужений діяч науки і техніки України

Офіційні опоненти: | доктор політичних наук, професор

Наумкіна Світлана Михайлівна,

Південноукраїнський державний

педагогічний університет імені К.Д. Ушинського,

завідувач кафедри політичних наук

доктор політичних наук, професор

Примуш Микола Васильович,

Донецький національний університет,

завідувач кафедри політології

доктор філософських наук, професор

Токовенко Олександр Сергійович,

Дніпропетровський національний університет,

декан соціально-гуманітарного факультету

Захист відбудеться 26 червня 2008 р. о 12 годині на засіданні спеціалізованої Вченої ради Д.35.051.17 у Львівському національному університеті імені Івана Франка за адресою: 79001, м. Львів, вул. Університетська, 1, ауд. 301.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Львівського національного університету імені Івана Франка за адресою: 79005, м. Львів, вул. Драгоманова, 5.

Автореферат розісланий “30” квітня 2008 р.

Вчений секретар

спеціалізованої Вченої ради,

кандидат політичних наук, доцент О.Б. Шурко

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність дослідження обумовлюється тим, що в процесі формування в Україні демократичної правової держави та становлення громадянського суспільства виникла необхідність пошуку оптимальних форм їхньої ефективної взаємодії.

Політичною наукою і практикою провідних європейських країн доведено важливу роль інституту соціального діалогу у становленні громадянського суспільства, налагодженні його паритетної взаємодії з державою. Однак, сучасні вітчизняні соціально-політичні умови кардинально відрізняються від європейських. Тому виникає необхідність вивчення історичних передумов виникнення соціального діалогу як демократичного способу розв’язання соціально-політичних конфліктів, місця і ролі соціального діалогу в процесі взаємодії громадянського суспільства і держави. Назрілою є і потреба дослідження особливостей розвитку європейських традицій соціального діалогу в контексті перспективи просування України до вступу в Європейський Союз.

Актуальність обраної теми зумовлена також важливістю здійснення на національному рівні комплексного політологічного аналізу еволюції ролі і функцій основних суб’єктів соціального діалогу у громадянському суспільстві у процесі їхньої інституціоналізації, а також впливу соціального діалогу на ефективність соціальної політики. Так загалом політичне осмислення поняття “соціальний діалог”, що відображає трансформацію діалогу в системне соціальне і політичне явище, стає одним із актуальних завдань політологічної науки.

Важливим є розгляд проблем становлення громадянського суспільства, його інститутів, форм їхньої демократичної взаємодії з державою. Адже в даній ситуації саме процес становлення і розвитку соціального діалогу, як доводить практика, може відігравати важливу роль у визначенні перспектив основ сучасної соціальної політики держави, демократичних процесів у суспільстві. Вже це одне повинно спонукати науковців досліджувати проблему, де за мету слід поставити і довести правило: інституціоналізовані групи з числа учасників соціального діалогу, використовуючи демократичні методи регулювання суспільних процесів, можуть найбільше сприяти демократизації всіх соціальних і політичних процесів, досягненню нового рівня життя, соціальної злагоди в суспільстві.

Актуальність теми обумовлюється і назрілою необхідністю здійснення на національному рівні системного політологічного аналізу діяльності інститутів, задіяних у сфері суспільних відносин, що забезпечують демократичні реформи влади, її відкритість й підконтрольність сторонам – учасникам соціального діалогу.

Дослідженням соціального діалогу, особливостей його інституціоналізації на національному та міжнародному рівнях, його потенціалу як інноваційного ресурсу сталого розвитку суспільства і відтворення людського капіталу займаються представники різних суспільних наук – політологи, економісти, юристи, соціологи і філософи. Однак, багато в чому всі попередні наукові праці з зазначеної тематики – це, у переважній більшості, розгляд різних аспектів культури і механізму досягнення взаєморозуміння, в той час коли комплексне політологічне дослідження соціального діалогу як основного чинника консолідації зусиль і скоординованих дій органів влади, об’єднань роботодавців і профспілок не потрапляли у центр дослідницького інтересу.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Зміст і результати дисертаційного дослідження входять складовою частиною до комплексної наукової програми Київського національного університету імені Тараса Шевченка “Наукові проблеми державотворення України”, науково-дослідної теми філософського факультету 01 БФ “Філософська і політологічна освіта в Україні на перетині тисячоліть”, використовується в діяльності Міжнародного благодійного фонду “Дослідницький центр соціальної політики”.

Мета і завдання дослідження. Метою дослідження є політологічний аналіз становлення, функціонування та розвитку соціального діалогу в контексті взаємодії громадянського суспільства і держави.

Реалізація поставленої мети передбачає вирішення наступних завдань:–  

охарактеризувати передумови становлення та розвитку соціального діалогу та його сутність в контексті взаємодії громадянського суспільства і держави;–  

розкрити чинники виникнення основних суб’єктів соціального діалогу у громадянському суспільстві;–  

з’ясувати місце і роль інститутів громадянського суспільства та державних інститутів у процесі еволюції соціального діалогу;–  

на основі аналізу розкрити об’єктивні і суб’єктивні чинники, які безпосередньо впливають на становлення, функціонування і розвиток соціального діалогу;–  

дослідити вплив соціального діалогу на вдосконалення соціальної політики держави та підвищення її ефективності;–  

виявити ефективність соціального діалогу як інноваційного ресурсу сталого розвитку суспільства;–  

з’ясувати можливості використання соціального діалогу у процесі демократизації політичної системи України;–  

визначити перспективи інституціоналізації соціального діалогу в Україні в контексті аналізу політичних перспектив її вступу до ЄС.

Об’єктом даного дослідження є соціальний діалог як суспільний інститут.

Предметом дослідження є принципи становлення, функціонування та розвитку соціального діалогу в контексті взаємодії громадянського суспільства і держави.

Методологічна основа. Для вирішення поставлених завдань у дисертаційній роботі використовується низка дослідницьких методів, які пов’язані з характером мети дослідження і дослідницьких завдань:–  

діалектичний та синергетичний методи, які дозволили простежити динаміку становлення інституту соціального діалогу в контексті еволюції форм взаємодії громадянського суспільства і держави;–  

системний аналіз, що дав можливість простежити всю складність структури інституту соціального діалогу, з’ясувати його місце і роль в трансформаційних процесах;–  

структурно-функціональний метод, який поряд із підходами інституціоналізму та неоінституціоналізму, використовувався для визначення особливостей становлення соціального діалогу як суспільного інституту;–  

критичний аналіз, який дозволив з’ясувати сутність окремих теоретичних положень вітчизняних і зарубіжних авторів, уточнити їхній зміст в контексті сучасних політичних процесів;–  

використання компаративного методу дозволило визначити окремі спільні риси та низку специфічних особливостей інституціоналізації соціального діалогу як в країнах ЄС, так і в Україні.

Комплекс наукових підходів і методів, що використовувались в межах конфліктологічної та функціональної парадигм, виконав у рамках даного дослідження свою специфічну роль, адже їх поєднання забезпечило евристичність теоретичних висновків.

Емпіричною базою дисертаційного дослідження є Закони України, Постанови Кабінету Міністрів України, інші нормативно-правові акти, документи центральних і місцевих органів державної виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, об’єднань роботодавців і профспілок, Національної тристоронньої соціально-економічної ради, Національної служби посередництва і примирення, міжнародних організацій, дані офіційної статистики та власні спостереження автора.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що вперше у вітчизняній політичній науці системно й концептуально досліджено інституціоналізацію соціального діалогу у контексті взаємодії громадянського суспільства і держави, а також здійснено критичний аналіз вітчизняної практики становлення соціального діалогу. У дисертаційному дослідженні сформульовано такі основні результати наукового доробку, які характеризуються науковою новизною, розкривають базову концепцію роботи і виносяться на захист:

удосконалено існуючі підходи до розуміння сутності соціального діалогу і запропоновано розглядати даний феномен у широкому, та у вузькому розумінні. У широкому розумінні соціальний діалог – це паритетна конструктивна співпраця між громадянським суспільством (як окремою сферою суспільних відносин, в якій реалізуються приватні інтереси громадян та їхніх груп, котра існує паралельно з державою, однак прямо їй не підпорядкована) та державою (як виразником загальносуспільних інтересів). У вузькому – замикається в рамках традиційної форми ведення консультацій, переговорів та інших форм соціально-політичних контактів, що відбуваються між урядом профспілками та об’єднаннями роботодавців;

вперше одержано висновки щодо можливостей застосування соціального діалогу у практиці соціально-політичного управління як фактора підвищення ефективності державної політики, залучення основних інститутів громадянського суспільства до взаємодії з органами державної влади, і подолання, таким чином, недосконалостей стандартних механізмів представницької демократії, що є оптимальним способом розвитку потенціалу самого державного управління, забезпечує можливість переходу від політичної конфронтації до співробітництва, вільного саморозгортання процесів консолідації суспільства;

дістало подальший розвиток твердження про системний характер соціального діалогу, та запропоновано розрізняти дві його основні складові – інституціональну і, власне, комунікативну підсистеми. На сучасному рівні розвитку соціального діалогу головною в системі соціального діалогу є інституціональна підсистема, оскільки кризові явища в українському суспільстві в значній мірі обумовлені ігноруванням її потенціалу і впливу на хід економічних реформ, розвиток громадянського суспільства;

вперше у вітчизняній політичній науці встановлено, що інституціалізація соціального діалогу на рівні демократичної правової держави – це формально-юридичне закріплення правил функціонування його суб’єктів, а згодом і органів їхнього співробітництва, які виступають важливим механізмом впливу на політичну систему суспільства; на рівні громадянського суспільства інституціалізація соціального діалогу передбачає його легітимізацію, тобто визнання функціонування соціального діалогу основними соціальними групами суспільства правомірним і доцільним;

поглиблено аналіз і доведено, що сучасна модель громадянського суспільства ґрунтується на принципах його внутрішньої структурної самоорганізації, рівень якої залежить від стану сформованості інституту соціального діалогу; відтак соціальний діалог визначається як процес, в якому розвинуті економічні, культурні, правові політичні відносини між сторонами не опосередковані державою, він функціонує на базі принципу свободи та верховенства права, базовим для його учасників є принцип багатоманітності інтересів, захист приватних інтересів від надмірного втручання держави;

з’ясовано, що становлення, функціонування та розвиток соціального діалогу відбувається під впливом низки суб’єктивних та об’єктивних чинників, головними серед яких є такі: 1) історичний досвід самоорганізації населення й відстоювання власних інтересів; 2) традиції взаємодії ключових інститутів громадянського суспільства як між собою, так і з органами державної влади; 3) рівень організаційної структури та правовий статус представницьких організацій основних соціальних груп; 4) домінуючий тип політичної культури населення; 5) залежність ролі держави в регулюванні соціально-політичних процесів від політичної кон’юнктури, зокрема, від таких суб’єктивних факторів як політична воля керівника держави, або лідера громадського об’єднання, певної групи осіб;

вперше у вітчизняній політичній науці розкрито інституціональні засади участі держави в системі соціального діалогу: безпосередня (участь представників державних інституцій в переговорному процесі) і опосередкована (через тристоронні соціально-економічні ради, об’єднання роботодавців, профспілок, служби посередництва і примирення, інші погоджувальні комісії і арбітражні органи), на основі яких і функціонують дві найвідоміші моделі соціального партнерства: трипартизм (тристороння форма взаємодії профспілок, роботодавців і держави) і двопартизм (між профспілками і об’єднаннями роботодавців);

на новому науково-методологічному рівні запропоновано авторський підхід у дослідженні діалогічної взаємодії громадянського суспільства і держави. Показано, що у формально-організаційному плані така взаємодія передбачає легальність та легітимність кожного із суб’єктів, рівність їхніх прав, обов’язків і відповідальності, наявність нормативно-правового поля й інформаційно-комунікативного простору для налагодження ефективного соціального діалогу між інститутами громадянського суспільства та органами державної влади, що сприяє не лише підвищенню ефективності соціальної політики держави, але й допомагає інститутам громадянського суспільства вільно саморозвиватися і виконувати свої безпосередні функції;

вперше комплексно проаналізовано процес становлення соціального діалогу в Україні та виокремлено головні перешкоди цьому: 1) неспівпадання темпів модернізації інституціональної підсистеми політичної системи, з одного боку, та цінностей громадянського суспільства, усвідомлення і готовності громадської думки до широкого використання потенціалу інституту соціального діалогу – з іншого; 2) нечіткість у розподілі влади між законодавчою, судовою та виконавчою гілками; 3) відсутність на перших етапах інституціоналізації соціального діалогу таких інститутів громадянського суспільства як представницькі об’єднання роботодавців, вільні профспілки; 4) формування об’єднань роботодавців як спроби лобіювання інтересів власного бізнесу перед державою; 6) проблеми з функціонуванням незалежних засобів масової інформації; 7) брак демократичної політичної культури населення.

Теоретичне та практичне значення одержаних результатів визначається тим, що висновки, отримані у ході проведеного дослідження розширюють і поглиблюють знання про засади, витоки та еволюцію теорії і практики соціального діалогу в контексті взаємодії громадянського суспільства і держави. Висновки та окремі положення можуть бути використані для подальшого наукового аналізу можливостей інституту соціального діалогу в сучасних вітчизняних умовах, слугувати методологічним джерелом вирішення актуальних суспільних проблем. Зокрема:–

у виробленні нового системного підходу до вирішення проблеми організації громадянського суспільства як політичного і соціального процесу, що базується на засадах соціального діалогу. Дослідження дозволило розкрити і показати невикористані резерви системи соціального діалогу, визначивши першочергові завдання для оптимізації його інституціоналізації в Україні;–

у вирішенні завдань наукового забезпечення процесу реалізації соціальної політики держави. Це завдання є першочерговим та виступає складовою єдиного системного процесу реформування засад державної соціальної політики України шляхом удосконалення організації взаємодії органів державної виконавчої влади, об’єднань профспілок і організацій роботодавців;–

у розробці прогнозів щодо перспектив розвитку соціальної сфери з точки зору розвинутості соціального діалогу. Отримані в дисертації висновки можуть бути використані сторонами переговорного процесу для модернізації національної системи соціального діалогу, формування ефективної системи партнерських відносин, досягнення соціальної злагоди в суспільстві;–

у науковій діяльності при дослідженні соціально-політичних проблем трансформаційних суспільств, при підготовці спеціальних навчальних курсів з питань колективно-договірного регулювання соціально-трудових відносин, питань зайнятості населення, реформування систем державного соціального страхування, охорони праці, атестації робочих місць та з курсу “Соціальна політика держави”; в законодавчій діяльності – при підготовці проекту Закону України “Про розвиток соціального діалогу в Україні”.

Апробація результатів дисертаційного дослідження. Особистий внесок здобувача полягає у самостійному опрацюванні й узагальнені теоретичного матеріалу за темою дисертації, виробленні концептуальної схеми дослідження. Основні положення і результати, викладені у дисертації, використовуються у практичній діяльності автора. Постановою Кабінету Міністрів України від 29 листопада 2006 року № автор дослідження включений до міжвідомчої робочої групи з питань координації та контролю за реалізацією проекту “Удосконалення системи соціальної допомоги”, який підтримується Міжнародним банком реконструкції та розвитку. Результати роботи і окремі положення, що увійшли до дисертації, також повідомлялись й обговорювались на методологічних семінарах і засіданнях кафедри політології Київського національного університету імені Тараса Шевченка, на міжнародному багатосторонньому семінарі, організованому 2002 року у Варшаві (Польща) урядом ФРН за програмою “Трансфери” на тему: “Соціальний діалог як фактор соціального розвитку під час перехідного періоду”, де автору було вручено міжнародний сертифікат, на міжнародному семінарі “Діяльність територіальної тристоронньої соціально-економічної ради в контексті становлення соціального діалогу в Україні”, організованому 2006  року в Луцьку Національною тристоронньою соціально-економічною радою при Президентові України в рамках Проекту співробітництва МОП “Консолідація правових та інституційних засад соціального діалогу в Україні”, на щорічних Міжнародних науково-практичних конференціях МАУП “Право і суспільство: актуальні проблеми взаємодії” (Вінниця, 2002-2006) та на Міжнародній конференції “Регіональна політика в рамках євроінтеграції” (Вінниця, 2005), друкувались у фахових наукових збірниках ВАК України. Крім цього, положення дисертаційної роботи були апробовані в публікаціях у Вінницькій обласній і республіканській пресі, журналах Федерації профспілок України – “Профспілки України”, Спілки орендарів і підприємців України – “Роботодавець”, в журналах і газеті Міністерства праці та соціальної політики України – “Соціальний захист”, “Людина і праця” та “Соціальна політика”.

Структура дисертації. Робота складається зі вступу, шести розділів, висновків та списку використаної літератури. Загальний обсяг дисертації становить 353 сторінки. Список використаних джерел налічує 336 позицій.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У “Вступі” обґрунтовується актуальність теми, її наукова новизна, визначаються об’єкт і предмет дослідження, його мета і задачі, розкрито методологічні засади дослідження та практичне значення отриманих у його межах результатів.

У першому розділі “Теоретико-методологічні засади дослідження соціального діалогу в контексті взаємодії громадянського суспільства і держави” узагальнено теоретичні питання, пов’язані із сутністю соціального діалогу як суспільного явища, проаналізовано мотиви його походження та особливості становлення у різних країнах світу; висвітлено вплив національних політичних, соціальних і економічних особливостей і традицій різних країн на становлення і розвиток соціального діалогу; досліджено феномен соціального діалогу крізь призму соціокомунікативної системи. Обсяг і форми участі суб’єктів соціального діалогу в політичному і соціальному житті суспільства завжди були різні. З кінця XX ст. в країнах-учасницях ЄС сутністю соціального діалогу стало створення умов для проведення паритетних переговорів усіх його учасників. У наукових дослідженнях це визначилось як “складова частина загальносвітового процесу модернізації”. В ході такої модернізації відбувається ускладнення й диференціація соціальної системи, що сприяє формуванню громадянського суспільства.

Витоки формування діалогічного підходу до розуміння суті змін і процесів у суспільно-політичному житті ведуть нас до діалогів Античності. У Новій історії однією з перших праць, присвячених даній проблематиці був трактат Ж.-Ж. Руссо “Про суспільний договір, або Принципи політичного права”, 1762 р., де дається характеристика цивілізованого суспільства, заснованого на законах, перед якими всі рівні. Проблемам узгодження інтересів соціальних груп присвячували свої роботи Ш. Фур’є, А. Сен-Сімон, Р. Оуен. Праці цих авторів суттєво вплинули на погляди дослідників наступних поколінь. Дж. Стюарт Міль (XIX ст.) відзначав конструктивність положень Ш. Фур’є про необхідність співробітництва праці й капіталу. Дж. Мілль одним із перших використав поняття “партнерство” при характеристиці соціальних відносин.

Значну увагу проблемі співробітництва праці і капіталу приділяв А. Маршалл. Він підкреслював, що часто спостерігається тісна дружба між підприємцями та їх робітниками, причому жодна зі сторін не схильна вважати, що у випадку виникнення між ними неприємного інциденту вони обов’язково повинні конфліктувати один з одним. Аналогічні висновки знаходимо і у засновника французької соціологічної школи Е. Дюркгейма, який у 1911 р. наголошував на важливості вести мову про роль, яку покликані відіграти в соціальній організації сучасних народів професійні групи.

Такі висновки стали відображенням реальних політичних процесів. У другій половині XIX ст. у Німеччині та у Великій Британії було прийнято закони про бідність, створено систему соціального захисту населення. В інших країнах Європи подібний досвід стосунків між працівниками і роботодавцями теж став набувати характеру традиції. За винятком раннього етапу розвитку капіталізму, правилом вирішення соціально-трудових конфліктів дедалі частіше стає компроміс. В економічно розвинутих країнах почав постійно застосовуватися механізм колективних переговорів, де визначалися базові умови зайнятості та оплати праці, а також інші права та обов’язки сторін. Такий спосіб регулювання соціально-трудових відносин став можливим за становлення правосуб’єктності працівників, які почали ефективно використовувати організовані форми соціальної боротьби і політичного тиску.

Логіка соціально-трудових відносин рухалась в сторону формування договірної системи, метою якої було формування відносин між партнерами у такий спосіб, який би гарантував гармонійний розвиток економіки та суспільства. Саме так раціональність функціонування економіки була модифікована соціальними чинниками, що призвело до потреби розуміння політичної стабільності як найбажанішого стану стосунків між роботодавцями і працівниками, а ведення переговорів, компроміс та соціальні договори стали визнаватись найліпшим засобом забезпечення цього стану. Сучасні капіталістичні суспільства взяли на озброєння добровільне обмеження цієї свободи, а не ризик втрати матеріальних і гуманітарних ресурсів внаслідок неконтрольованих соціальних конфліктів за умов необмеженої конкуренції.

В останню чверть XX ст. було покладено початок надзвичайно швидкій зміні поглядів на місце і роль держави у наданні соціальних гарантій, як і, власне, критеріїв та умов досягнення її громадянами “достатнього життєвого рівня”. Водночас держава виявилась неспроможною існувати без розвинутих інститутів громадянського суспільства, насамперед, – соціального діалогу – специфічного типу суспільних відносин, що характеризується наявністю, окрім спільних інтересів, також і протилежних соціальних, економічних і політичних переконань. Ці відносини орієнтуються не на конфронтацію, а на соціальне співробітництво, забезпечення оптимального балансу інтересів сторін, при якому підприємець (власник) може забезпечити собі стабільне отримання прибутку, а наймані робітники заслуговують на гідні умови життя. У становленні і розвитку такого діалогу виявилися зацікавленими як усі соціальні групи, так і держава, оскільки при цьому досягаються передумови політичної і соціальної стабільності суспільства, його прогресивного соціально-економічного розвитку.

В економічно розвинутих країнах соціальний діалог став звичним явищем, оскільки їхнє керівництво давно зрозуміло: якщо не хотіти соціальних потрясінь, стояти на позиціях забезпечення соціальної злагоди і зацікавленості в процвітанні власних громадян, то проблеми соціального діалогу повинні стати чільними у внутрішній політиці. Незалежно від того, що приватна власність на засоби виробництва є в світі переважаючою. Сучасні реалії такі: якщо є клас володарів власності, то відповідно є і клас найманих працівників, а їхні інтереси суттєво різняться. Якщо бізнес прагне до підвищення ефективності виробництва, зменшення витрат і отримання максимального прибутку, то найманий працівник зацікавлений в тому, щоб як найдорожче продати своє професійне вміння і можливість обслуговувати бізнес. Тож примирити їх може тільки спільне розуміння того, що реалізація їхніх інтересів один без одного буде не можливою.

Відтак, соціальний діалог й надалі передбачатиме пошук можливостей максимальної зайнятості працездатного населення; розвиток виробничих сил на користь всього суспільства і підвищення продуктивності праці; економічну демократію, яка надає можливість найманим працівникам брати участь у вирішенні соціально-трудових і економічних проблем; створення передумов для розвитку особистості, включаючи фактори соціального захисту; розумний розподіл доходів між усіма категоріями громадян. Саме соціальний діалог являє собою суть сучасної цивілізації в розвинених демократичних країнах, запобігання або мирного вирішення соціальних конфліктів. На таку форму взаємовідносин орієнтуються і держави, які мають намір приєднатись до ЄС, через що й виносять на порядок денний намір суттєво переглянути національну практику інституалізації переговорних процесів із професійними спілками, організаціями роботодавців, всіма зацікавленими об’єднаннями громадян.

У другому розділі “Історичні передумови виникнення соціального діалогу як демократичного способу розв’язання соціально-політичних конфліктів” розглянуто витоки соціального діалогу як ефективного способу розв’язання та упередження гострих проявів класової боротьби, які часто виникали в історії. Так було в роки Першої світової війни (засновано Міжнародну організацію праці у 1919 р.), так і Другої світової війни (Філадельфійська декларація МОП про право на проведення колективних переговорів, 1944 р.), а також в період потрясінь, викликаних глобалізацією економіки (Декларація основних принципів та прав у світі праці, 1998 р.).

Характерною ознакою двох минулих століть було не лише нестримне прагнення людства до забезпечення економічного і технологічного розвитку. Скрізь промислова революція і динамічне економічне зростання досягалися ціною експлуатації людей найманої праці. Через це виникає ідея обґрунтування норм міжнародного трудового законодавства з урахуванням людських втрат від промислової революції. Це була своєрідна реакція на проблему регулювання відносин у суспільстві між підприємцем-власником, роботодавцем і найманим працівником, від шляхів розв’язання якої залежали незмінність власності, міцність становища державної влади, стабільність самого суспільства.

До середини XIX ст. чітко визначилися два основні підходи до вирішення суперечностей між власником і найманим робітником, між працею і капіталом. У нашій історії увага традиційно концентрувалася лише на одному з цих напрямів – силових методах розв’язання суперечності: необхідність революції пролетарів, знищення приватної власності, класу власників і побудову безкласового суспільства.

Та настав час, коли різниця у визначенні носіїв політичної і соціальної активності стала пов’язуватись зі змінами, що відбувалися у громадянському суспільстві провідних європейських країн. Якщо в XIX – на початку XX ст. основними політичними акторами були великі соціальні групи – класи, нації, то потім там відбулося швидке зростання кількості груп інтересів. Результатом їх політичної активності стала ліберальна демократія. Цей напрям припускав збереження і тих, й інших за рахунок досягнення балансу інтересів мирним шляхом, ґрунтувався на концепції не революційного, а реформаторського, еволюційного перетворення суспільства, що забезпечує узгодження і реалізацію основних інтересів всіх зацікавлених сторін шляхом соціального діалогу.

Спроби реалізації першої моделі в СРСР закінчилися крахом, що призвело до руйнування так званого “соціалістичного табору” на початку 90-х років XX ст. Альтернативна модель – регулювання соціально-трудових відносин і забезпечення соціальної стабільності цивілізованим шляхом виявилася продуктивною. МОП першою визначає соціальний діалог як такий, що включає всі типи переговорів, консультацій та просто обміну інформацією між представниками урядів, роботодавців і працівників з питань, що становлять взаємний інтерес та пов’язані із соціально-економічною політикою. Водночас визначення й поняття соціального діалогу зберігали національні й регіональні відмінності та продовжували розвиватися.

Хоча МОП виникла як дітище європейського соціального реформізму XIX ст., ідеї і пропозиції її предтеч надто довго ігнорувалися урядами, незалежно від політичного устрою чи рівня економічного розвитку країни. Це тривало доти, доки, наприкінці століття громадські об’єднання, особливо у Франції, Німеччині та Швейцарії, не привернули увагу широкої громадськості до цих проблем. Саме під впливом громадських організацій ідея запровадження принципово нового міжнародного законодавства знайшла активних прихильників у політичних і економічних, релігійних і наукових колах, так само, як і в середовищі людей найманої праці.

З перших років свого існування МОП спрямовувала основні зусилля на вироблення міжнародних трудових норм і контроль за їх застосуванням. Вона перетворилась в інституцію, завданням якої є розвиток мирної співпраці та соціального діалогу в суспільстві. Її діяльність базується на ідеї тристоронньої співпраці – уряду, об’єднань профспілок і роботодавців, зміцненні позицій і поширення ідей трипартизму і соціального діалогу в постіндустріальних країнах.

В сучасних умовах МОП перетворилась на вищого арбітра у регулюванні трудових відносин на світовому ринку праці, а соціальний діалог визнано необхідним соціально-політичним інститутом. Саме завдяки рішенням конвенцій та прийнятим рекомендаціям, всій практичній діяльності МОП в демократичному суспільстві стали постійно враховуватись за правило інтереси трьох сторін – державної влади, роботодавців і найманих працівників. Розроблені МОП документи, складають Міжнародний кодекс праці. В ньому подано розгорнуту правову основу соціального партнерства, зафіксовано конкретні правові норми, представлені в спеціальних юридичних актах – Конвенціях і Рекомендаціях МОП, якими визначається правовий статус суб’єктів соціально-трудових відносин. Водночас соціальний діалог враховує культурний, історичний, економічний та політичний контекст кожної країни. Єдиної для всіх моделі соціального діалогу, котру можна було б без труднощів експортувати з однієї країни до іншої, немає. Соціальний діалог має значні відмінності на рівні країн, хоча домінуючі принципи свободи асоціації та права на ведення колективних переговорів залишаються незмінними.

Зарубіжний досвід врегулювання конфліктів способом соціального діалогу становить значний інтерес для України. Але різке прискорення глобалізаційних процесів, посилення конфлікту інтересів головних соціальних партнерів стало фактором, який ускладнив процес переходу до вищого етапу ведення діалогу – етапу, на який до цього перейшла Західна Європа і який відповідав критеріям побудови громадянського суспільства. Механічне запозичення згаданого досвіду не здатне принести користь там, де політичний устрій і соціально-економічні умови суттєво відрізняються.

Для України, яка залишається яскравим прикладом негармонізованого суспільства, це буде досить тривалий процес, в якому зберігатиметься певний елемент невизначеності. Населення України відчуває не тільки матеріальний, а й соціальний дискомфорт. Аналіз соціальних благ, недостатність яких знижує рівень соціального самопочуття, свідчить, що сьогодні більшості людей (понад двом третинам населення України) не вистачає благ, які відповідають цінностям середнього класу: стабільності в суспільстві і соціальних гарантій, які забезпечують відчуття впевненості в “завтрашньому дні”. І все це попри те, що в Україні законодавством закріплено принципи і механізми, які, значною мірою, мали виправити ситуацію, оскільки враховували світову практику і досвід МОП, Конвенції і Рекомендації якої визначають загальну спрямованість правового регулювання трудових відносин і соціального діалогу.

Державі, яка перебуває на переломі між декларативною і дієвою демократією, дуже важливо не допускати принципових помилок. Ризик полягає в тому, що значно легше механічно віддати перевагу успішному “шаблону” МОП, зокрема зовні привабливому економічному розвитку і стандартам ЄС, без порівняння їх з реаліями єдиної, цілісної моделі соціальної сфери. Тим більше, що втілення самої концепції соціального діалогу автоматично не гарантуватиме швидкого зростання добробуту людей, натомість вимагатиме напруженої праці й консолідованих зусиль політиків, управлінців, учених, всіх прошарків громадян.

За умов, коли динамічна ситуація в політичному і економічному житті України сприяє розвитку демократичного устрою на різних рівнях соціально-економічних відносин, серйозною перешкодою на шляху до втілення положень МОП стосовно ролі соціального діалогу залишається концентрація формальної уваги партнерів лише на класичних методах організації системи тристоронніх стосунків. Досвід МОП доводить необхідність стимулювання різноманітних політичних процесів в державі, завдяки яким створювалися б відносно рівні стартові можливості для всіх членів суспільства. Інша справа, наскільки проглядається політична воля з боку керівництва держави на те, щоб гарантувати успішність цього процесу.

У третьому розділі “Еволюція ролі і функцій основних суб’єктів соціального діалогу у громадянському суспільстві в процесі їхньої інституціоналізації” автор доводить, що у формуванні інститутів громадянського суспільства важлива роль належить державі, коли вона через законодавчі механізми, економічні важелі і готовність до діалогу з інститутами громадянського суспільства створює середовище для задоволення потреб різних соціальних груп, вирішення соціальних проблем, пов’язаних із добробутом громадян. Відтак, актуальним напрямом наукових розробок у царині соціальної політики сьогодні стає розгляд взаємозв’язку і взаємовпливу соціального діалогу на розвиток стандартів добробуту в сучасному суспільстві.

Коли суспільство починає використовувати можливості соціального діалогу, щоб віднайти власні шляхи досягнення добробуту, притаманні, наприклад, за рівнем сучасним країнам-членам ЄС, воно обов’язково має передбачати, що, по-перше, різні теорії і моделі соціальної держави, які реалізуються в тих чи інших країнах, у чистому вигляді ніде не зустрічаються. Швидше за все, в тій чи іншій мірі там завжди використовувались елементи кожної з цих систем при перевазі однієї з них. Адже вибір моделі завжди залежить від конкретно-історичних, соціокультурних і економічних умов тієї чи іншої країни, а також визначається особливостями пройденого нею історичного шляху, національним характером і ментальністю її народу, який усвідомлює (чи не усвідомлює), що Європа, весь цивілізований світ вступили в епоху, коли добробут будь-якого суспільства залежить від реальної участі всіх громадян у виробленні і прийнятті рішень, що стосуються їх життєвих інтересів.

Глобалізація світової спільноти підштовхнула і Україну до пошуку власної нової парадигми розвитку. Специфіка соціально-економічних, геополітичних, цивілізаційних особливостей може зумовлювати формування на перспективу трьох основних моделей суспільства: моделі континентальної Європи (поєднує потенціал державних та ринкових сил), англійської моделі (повна лібералізація ринку з перевагою приватної ініціативи) та азіатської моделі, що спирається на співробітництві держави та підприємців у східно-ієрархічному суспільстві.

Будь-яка з означених перспектив вимагає глибокого осмислення наслідків в результаті можливих потенційних змін. У цьому переліку, передусім, аналіз пошуку альтернативних шляхів реформування української системи соціального захисту, врахування сучасних досягнень при впровадженні ефективних механізмів перерозподілу прибутків і надання соціальних гарантій в умовах неминучої економічної глобалізації. У представників різних органів влади і громадськості нарешті має з’явитись спільна переконаність у необхідності якісного підвищення оплати праці як засобу підвищення конкурентоспроможності економіки і поліпшення добробуту нації, відмови від традиційних екстенсивних методів, таких, як, наприклад, збільшення соціальних виплат. Також, неможливо вирішити проблему низьких зарплат не провівши кардинальну ревізію нинішньої системи соціальних пільг і гарантій, яка от уже півтора десятка років є непереборною перешкодою на шляху заявлених соціальних реформ. Все це ключові моменти аналізу основних умов активного і ефективного соціального діалогу між державою і громадянським суспільством.

За такого підходу завжди нагальною є необхідність прогнозування доцільності певної нової моделі суспільного розвитку, ефективності управління конкретними соціально-політичними процесами. Тобто прогнозування має передбачати та оцінювати зміни об’єктів управління і, відповідно, підвищувати його ефективність. Вдаватися до превентивних заходів, змінювати процеси на ранніх етапах значно простіше, ніж в момент, коли вони набувають незворотного характеру. Головне, щоб прогнозування не виходило з неповноти інформації, яку використовують при консультаціях сторони діалогу відносно знань про об’єкт та систему, до якої він входить.

Для учасників соціального діалогу найважливішим є прогнозування в питаннях зайнятості, добробуту, соціально-трудових відносин, зокрема – щодо місця і ролі ціни робочої сили, всіх працюючих, яка на сьогоднішній день дуже занижена в Україні. В однаковій мірі це стосується і недопущення масового безробіття та споріднених із ним соціальних конфліктів. Технічний прогрес, реструктуризація, спеціалізація в рамках створювання холдінгів і корпорацій обов’язково викликають підвищену продуктивність праці і, як наслідок, можливе скорочення чисельності зайнятих у багатьох галузях економіки.

Ці проблеми мають не тільки важливе соціальне та економічне значення, оскільки, наприклад, від рівня оплати праці залежить внутрішній споживчий попит, відрахування до пенсійного та інших державних соціальних фондів, а й політичне значення. Тут криються витоки симпатії електорату перед будь-якими виборами чи референдумами, настрої і уподобання сімей працюючих громадян. Звідси виникає необхідність започаткування програмам поетапного державного прогнозування підвищення ціни праці – заробітної платні. Першочергово це завдання стоїть перед всіма суб’єктами соціального діалогу – на загальнодержавному чи галузевому рівні, на рівні організацій.

Таким чином, європейська інтеграція України, незалежно від завдань побудови відносин з державами – колишніми радянськими республіками, спонукає ставитись до проблеми розширення складу учасників соціального діалогу крізь призму стандартів добробуту рівня країн ЄС. Відтак, не випадковим виглядає запропонований політологічний аналіз взаємовпливу і взаємообумовленості рівня економічного розвитку суспільства, його соціальних стандартів і загального рівня добробуту громадян, як і консолідації неурядових акторів з числа учасників соціального діалогу, та інших внутрішньодержавних процесів, демократична перспектива яких прямо залежить від ступеня інтегрованості суб’єктів, що впливають на соціальну злагоду.

Зважаючи на існуючий європейський досвід, єдиним перспективним шляхом соціальної політики в Україні може стати відмова від узагальненої дотаційної моделі соціального захисту на користь принципу заохочення ініціативи соціальних партнерів. В першу чергу і головним чином – учасників з числа активного населення працездатного віку. Країні і її громадянам потрібен не “гіперсоціальний” бюджет, а “гіперсоціальна” економіка, або хоча б простіше – соціально орієнтована. Орієнтована, отже, на внутрішній ринок і підвищення платоспроможності громадян через високу ціну праці і переважний розвиток секторів і галузей, що забезпечують високу зайнятість самих громадян, які тим самим стають рівноправними учасниками формування “об’єктивної реальності” і партнерами влади.

Таку точку зору мають підтримати політики-практики, ініціатори реформ. Адже саме серед них водночас не припиняються суперечки про “головне” у розв’язанні проблеми – хто саме може розраховувати на цілеспрямовану допомогу: чи це обмежена кількість соціально вразливих верств населення (а саме – літні люди, інваліди, багатодітні сім’ї, безробітні), чи це буде адресна допомога конкретним незаможним людям (виходячи з того, що приналежність до певної групи, наприклад, кількість людей похилого віку не завжди корелюється з показником бідності – така людина може мешкати в заможній родині).

На жаль, в Україні саме таким чином продовжує мати місце підміна понять, причина плутається з наслідками, і, як результат, сталою залишається існуюча доктрина основ політики державного соціального забезпечення, незважаючи на досвід країн ЄС, де в державній політиці на першому плані стоять саме принципи заохочення населення активного трудового віку, посилення його мотивації до праці до більшого рівня заробітної плати, що досягається виключно шляхом участі у соціальному діалозі всіх зацікавлених сторін. Звідси – початок заможної старості громадян і наповнення бюджету державного пенсійного фонду, як і державного фонду соціального захисту інвалідів, інших фондів державного соціального страхування. Водночас звідси ж початок і добробуту будь-якої родини, нових відносин у сфері праці, які стаючи обов’язковим предметом соціального діалогу, перестають бути підвладні жорсткому лише односторонньому державному регулюванню, перетворюються в запоруку соціальної злагоди і стабільності.

Також у розділі запроваджено нові підходи щодо визначення можливих шляхів та засобів впливу на ситуацію з охороною праці в українському суспільстві за участю сторін-учасниць діалогу.

Недосконалість систем управління охоронною праці у так званих перехідних країнах чи країнах із перехідною економікою утворилась в результаті двох основних причин. По-перше, вона тісно пов’язана з процесами глобалізації економіки. І по-друге, вона стала чітким віддзеркаленням проблеми на фоні конкретних нерішучих і невиправданих змін в політичній і соціальній сфері в країнах, що розпочали рух від планової до ринкової економіки, від комуністичного авторитаризму – до впровадження елементів представницької демократії, від системи пільг, привілеїв і великих стаціонарних закладів соціального обслуговування – до цільової допомоги та виникнення страхових накопичувальних фондів.

В Україні державні інституції хоч і виступали на словах за формування інституту соціального діалогу, здатного вплинути на вдосконалення системи управління охороною праці на всіх рівнях, але на практиці вони все рівно продовжували вести цю роботу вкрай непослідовно і суперечливо. У такому зв’язку її роль легко оцінювалась як дестабілізуюча, що вела до підриву її авторитету і як суб’єкта соціальної політики, і як арбітра у договірних трудових відносинах.

Тож в якості першого кроку і умови конструктивних ознак соціального діалогу в даній ситуації автор розглядає демократизацію трудових відносин, кардинальне покращення процесів, пов’язаних із забезпеченням охорони праці. Узагальнена сутність соціального діалогу полягає в тому,