КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

ФУР’ЄР Ірина Аронівна

УДК 167+111

ОНТОЛОГІЧНИЙ ВИМІР ПОСТНЕКЛАСИЧНОГО НАУКОВОГО ДИСКУРСУ

Спеціальність 09.00.02 — діалектика і методологія пізнання

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філософських наук

Київ-2008

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі філософії та методології науки філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Науковий керівник: | доктор філософських наук, професор

СИДОРЕНКО Лідія Іванівна,

Київський національний університет імені Тараса

Шевченка, професор кафедри філософії та

методології науки.

Офіційні опоненти: | доктор філософських наук, професор

РИЖКО Володимир Антонович,

директор Центру гуманітарної освіти НАН України;

кандидат філософських наук, доцент

ГОРБУНОВА Людмила Степанівна,

провідний науковий співробітник Інституту вищої освіти АПН України.

Захист відбудеться “21” квітня 2008 р. о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.17 у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка за адресою: 01033, Україна, м. Київ, вул. Володимирська, 60, ауд. 330.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці імені М. О. Максимовича Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою: 01017, м. Київ, вул. Володимирська, 58, зал № .

Автореферат розісланий “17” березня 2008 р.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради |

Л. О. Шашкова

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Активістський світогляд класичної науки, який пов’язаний з експансіоністським ставленням до природи, виявив свою обмеженість, індикатором якої є поява глобальних проблем людського існування. Їх розв’язання потребує нового ставлення людини до природи і власне до себе. Воно можливе на засадах постнекласичної раціональності, що дозволяє осмислити онтологічні проблеми з нових позицій. Особливої актуальності у цьому сенсі набуває використання значних методологічних можливостей представлення онтологічного аспекту постнекласичної науки та її картини світу як дискурсу.

Постнекласична наука, зокрема концепція І.Р.Пригожина та синергетична парадигма, шукає можливості нового “діалогу з природою” (праці В.І.Аршинова, І.С.Добронравової, І.Р.Пригожина, Л.П.Киященко, Є.Н.Князєвої, С.П.Курдюмова, Я.І.Свирського, Г.Хакена та ін.). У цьому сенсі важливими для розкриття теми даної роботи є праці сучасних українських та російських філософів, в яких досліджені особливості сучасної наукової раціональності – О.М.Кравченка, С.Б.Кримського, В.С.Лук’янця, А.П.Огурцова, Л.С.Горбунової, Л.В.Озадовської, А.І.Пипича, М.В.Поповича, В.А.Рижка, В.М.Розіна, К.А.Свасьяна, Л.І.Сидоренко, В.С.Стьопіна та ін.

Нова взаємодія людського світу “другої природи” з природним світом залежить від зміни онтологічних засад, на основі яких конструюється картина світу, від нового трактування онтологічних категорій. Слід зазначити, що необхідність нової постановки онтологічної проблематики, яка розглядається через людиномірні екзистенційні та комунікативні інтенції у підходах до розуміння наукового суб’єкта, наголошується в працях представників екзистенціалізму та нової онтології ХХ століття (М.Гайдегера, М.Гартмана, Ж.П.Сартра, П.О.Флоренського, О.Ф.Лосєва та ін.), постструктуралізму та постмодернізму, французької школи аналізу дискурсу (М.Фуко, М.Пеше, П.Серіо, Ж.Дельоз, Ж.Деріда та ін.).

Реалізація означеного можлива в контексті дискурсивного повороту, що відбувається у постнекласичній науці та постмодерністській філософії, який пов’язаний з перевідкриттям поняття дискурсу. На сьогодні існує велика різноманітність визначень поняття дискурсу та осмислення його ролі в методології. Продуктивним для дисертаційного дослідження є, зокрема, визначення Т. ван Дейка, який розуміє під дискурсом комплексну комунікативну подію, що відбувається в процесі комунікативної дії у певному часовому, просторовому та інших контекстах. В рамках лінгвістичного повороту звернення лінгвістики та мовознавства до феномену дискурсу, комунікативної діяльності призводить до створення міждисциплінарної області знання – дискурсивного аналізу (дискурс-аналіз). Як міждисциплінарна теорія і область знання та методологія дослідження, дискурсивний аналіз розробляється у роботах таких англомовних американських та європейських авторів, як Г.Браун, Р.Гарре, Г.П.Грайс, Г.Джефферсон, Г.Жиллет, М.В.Йоргенсен, Е. Лакло, Дж.Остін, М. Стабс, Т. ван Дейк, Л.Дж.Філліпс, Р.Н.Фейрклау, Д.Шиффрін та ін. Теоретичною основою для дослідження проблеми дискурсу є також сучасні комунікативні концепції, які викладені у працях Ю.Габермаса, Ж.Дельоза, Е.Левінаса, Д.Д.Пітерса, П.Слотердайка, А.Турена.

До розгляду онтології через поняття “дискурс” вперше звертаються англійські філософи Р.Гарре та Г.Жиллет. У їхніх роботах з’являється поняття “дискурсивної онтології”. У вітчизняних та російських дослідженнях дискурсу представлені комунікативний, структурний та лінгво-філософський підходи до розгляду цього поняття (О.В.Александрова, Н.Д.Арутюнова, В.І.Карасик, О.М.Кравченко, Е.В.Клобуков, Е.С.Кубрякова, В.С.Лук’янець, М.Л.Макаров, Л.В.Озадовська, Ю.С.Степанов та ін).

Отже, в філософській та методологічній літературі представлені грунтовні дослідження особливостей постнекласичної раціональності. Однак феномен дискурсу у його зв’язку з онтологічною проблематикою постнекласичної раціональності та чинники зміни онтологічних засад її наукової картини світу раніше не досліджувалися.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконувалась в системі досліджень, які проводить кафедра філософії та методології науки філософського факультету в рамках комплексної наукової програми Київського національного університету імені Тараса Шевченка “Наукові проблеми сталого державного розвитку України” НДР № 06БФ041-01 “Філософія та політологія в структурі сучасного соціогуманітарного знання”.

Мета та завдання дослідження. Метою дослідження є виявлення особливостей онтологічних засад постнекласичної науки як дискурсивної онтології у контексті змін типів наукової та філософської раціональності. Для досягнення означеної мети необхідно було виконати наступні завдання:

дослідити процес історичної трансформації змісту поняття “дискурс”;

проаналізувати дискурсивні чинники конструювання онтологічних засад картини світу класичного наукового дискурсу за допомогою методології дискурс-аналізу;

розглянути специфіку формування онтологічних засад постнеклассичної науки у дискурсі;

проаналізувати комунікативні та екзистенційні інтенції суб’єкта дискурсу комунікації як умову формування дискурсивної нелінійної онтології постнекласичної науки.

Об’єкт дослідження – постнекласична наука, розглянута як дискурс.

Предмет дослідження – онтологічна складова постнекласичного наукового дискурсу.

Методологічна основа дослідження. Для оцінки особливостей історичних та сучасного типів наукової раціональності використовувались методологічні можливості концепції постнекласичної науки. Для розв’язання поставлених у дисертації завдань застосована методологія дискурс-аналізу. На її основі аналізуються дискурсивні чинники, які обумовлюють шляхи конструювання онтологічних засад картини світу класичного та постнекласичного наукового дискурсу. За допомогою історичного методу у роботі розглянуті античні витоки онтологічних засад класичної науки. Порівняльний підхід застосовується для визначення та співставлення особливостей класичної, некласичної та постнекласичної онтології.

Наукова новизна отриманих результатів. У дисертації представлена концепція, відповідно до якої особливості онтологічної складової постнекласичного наукового дискурсу дозволяють розглядати його онтологію як дискурсивну.

На захист виносяться наступні положення, що містять елементи наукової новизни:–

виявлена історична трансформація поняття “дискурс”, яка відбувається в процесі переходу від класичної науки до постнекласичної. Якщо в класичній науці дискурс виявляє себе як інструмент відображення абсолютних незмінних сутностей, що є основами онтологічних засад наукової картини світу, то постнекласична наука розглядає дискурс як чинник, що обумовлює шляхи конструювання онтологічних засад наукової картини світу у процесі надання дискурсивних значень природній реальності; –

показано, що онтологічний статус предмету класичної науки виявляє свої дискурсивні особливості в контексті моделі дискурсу знання через домінування одного з альтернативних дискурсивних значень категорії “буття”. Ці значення представляють “буття” як істинне та незмінне або як мінливий оманливий світ, що фіксується чуттям. Підгрунтям формування онтологічних засад класичної науки є знання, що вже в античній онтології набуває дискурсивного значення абсолютної незмінної сутності; –

виявлено, що онтологічні засади постнекласичного наукового дослідження формуються у дискурсі, особливості якого дозволяють розглядати його як дискурс комунікації. На відміну від дискурсу знання, де пізнання абсолютних незмінних сутностей дає можливість відстороненому від об’єкту класичному науковому суб’єкту впорядковувати та контролювати світ природи, маніпулювати ним як предметом, у постнекласичному науковому дискурсі комунікації природна реальність розглядається як живий процес розвитку та її взаємодії з людським світом; –

визначені особливості постнекласичного наукового дискурсу в аспекті екзистенційних та комунікативних інтенцій суб’єкта дискурсу комунікації. Якщо класична наука розглядає розум суб’єкта як відсторонений від об’єкта, відокремлений від людських особистісних екзистенційних, комунікативних, аксіологічних властивостей, то в контексті постнекласичної раціональності ці властивості виступають умовою формування дискурсивної онтології постнекласичної науки у сенсі онтології людського світу.

Теоретичне та практичне значення одержаних результатів. Теоретичне та практичне значення дисертації зумовлене новизною отриманих результатів. Виявлення історичної трансформаціїї поняття “дискурс”, наявності комунікативних настанов постнекласичного наукового дискурсу сприяє розробці нових методологічних підходів для подолання активізму у ставленні наукового суб’єкта до природи, до розуміння самого суб’єкта постнекласичної науки.

Практичне значення отриманих результатів пов’язане з можливістю використання основних положень дисертаційної роботи у розробці нормативних курсів та спецкурсів: “Філософія науки”, “Філософські проблеми сучасної науки і техніки”, “Наука та культура”.

Особистий внесок здобувача. Дисертація є самостійною науковою роботою автора. Висновки та основні положення наукової новизни одержані автором самостійно, на основі результатів, отриманих в процесі дослідження.

Апробація результатів дисертації. Результати дисертаційного дослідження становили зміст виступів автора на щорічних міжнародних наукових конференціях філософського факультету Київського університету імені Тараса Шевченка “Дні науки" (2005, 2006, 2007), на міжнародній науковій конференції факультету філософії та політології Санкт-Петербурзького державного університету “Сучасна онтологія ІІ: Буття як центральна проблема онтології” (2007). Основні положення та висновки дисертації обговорювались на науково-теоретичних семінарах кафедри філософії та методології науки Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Публікації. Основні положення дисертаційного дослідження відображенні у 3 статтях у фахових наукових виданнях з філософії, затверджених ВАК України, та тезах 3 виступів на наукових конференціях.

Структура та обсяг дисертації. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел, що містить 174 найменування. Обсяг основного тексту дисертації становить 170 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовується актуальність теми дослідження, окреслено його джерельну базу та ступінь розробки, визначено об’єкт, предмет, мету і завдання дослідження, сформульовано наукову новизну отриманих результатів, відображено теоретичне та практичне значення роботи, містяться відомості про апробацію результатів і список тематичних публікацій автора дисертації.

Перший розділ — “Постнекласична наука на засадах дискурсивної онтології” — присвячений аналізу умов формування міждисциплінарної теорії і методології дискурс-аналізу та дискурсивної онтології, на засадах якої у постнекласичному науковому дискурсі відбувається процес деонтологізації – руйнації уявлень про світ класичної науки та її метафізичних засад.

У підрозділі 1.1. — “Онтологічний статус штучно-природних феноменів у постнекласичному науковому дискурсі” — розглядається проблема невизначеності онтологічного статусу предмету дослідження постнекласичної науки, оскільки у новій пізнавальній ситуації предметом наукового дослідження стає не просто природа, а подвійність штучно-природних феноменів (феномени людино-машинних систем, масової свідомості, штучного інтелекту, віртуальної реальності, нанотехнологічних розробок та ін.). Подібні феномени хоч і є матеріальними феноменами, але можуть бути утворені тільки за умови людського втручання; вони є новою формою природних явищ, що виявляються невіддільними від штучності.

Підкреслюється, що зазначена невизначеність онтологічного статусу штучно-природних феноменів відображає не обмеженість експериментальних та пізнавальних засобів наукового дискурсу, а внутрішню структуру явищ, які досліджуються. Означена невизначеність обумовлена елементами природності у складі штучно-природних феноменів. За І.Пригожиним, на відміну від штучності, яка може бути лінійно детермінованою, природність обов’язково має в собі елементи випадковості, які закладені в самій основі самоорганізації детерміністичних і нестабільних частин процесу розвитку, оскільки вони одночасно доповнюють одна одну.

Зазначається, що непередбачуваність, а отже і невизначеність онтологічного статусу предмету дослідження – не результат технічної недосконалості перетворення суб’єктом природи, пізнавальних та експериментальних засобів дослідження: природність як відкритість та випадковість, на відміну від контрольованої штучності, є необхідними умовами існування складних систем, до яких належать і біосфера в цілому, і живі об’єкти. Синергетика досліджує природу не як незмінний простий об’єкт, керований класичним науковим суб’єктом, відстороненим “на дистанцію достовірності”, а як відкриту складну систему, здатну до самоорганізації.

У роботі виявлено, що предмет дослідження у новій пізнавальній ситуації є результатом сполучення двох принципово різних явищ. Одним з них виступає “перша” природа, яка досліджується та фіксується за допомогою наукового опису, теоретичних моделей та законів. Іншим є “друга природа” у її відношенні до науки: штучні цілі, проекти, норми, техніка та технології, експериментальні засоби дослідження, формалізована мова наукового дискурсу.

Зазначається, що у контексті постнекласичної раціональності змінюється розуміння наукового дискурсу, оскільки змінюються дискурсивні практики, фунціонування яких залежить від формування типу раціональності. Відбувається історична трансформація змісту поняття дискурсу, змінюється розуміння ролі наукового дискурсу у процесі його взаємодії з природою.

У підрозділі 1.2. — “Історична трансформація поняття “дискурс”— аналізується дослідницька література, присвячена філософському вивченню багатозначного поняття “дискурс” у його історичній трансформації: розглядається походження та проблема визначення цього багатозначного терміну від античності до створення таких сучасних значень поняття “дискурс”, яких воно набуває у міждисциплінарній теорії дискурс-аналізу.

Відзначається, що разом з “лінгвістичним поворотом” у філософії сьогодні відбувається “дискурсивний поворот”, який охоплює не лише гуманітарну сферу, а й природничі науки, що виявляється у формуванні теорії дискурсу як міждисциплінарної області знання та методології побудови нової парадигми пізнання. У роботі аналізуються теоретичні основи, на яких грунтується теорія дискурс-аналізу (символічний інтеракціонізм, феноменологія, прагматизм, соціальний конструктивізм, фунціоналізм, структуралізм та постструктуралізм).

Синтезуючи надбання цих та інших напрямків, теорія дискурс-аналізу розглядає наукового суб’єкта як такого, що знаходиться всередині дискурсивного середовища, що є його світом “другої природи”, цей світ виявляється у різних дискурсивних практиках.

У даному підрозділі розглядається ситуація кризи онтологічних засад науки, які є основою конструювання нової картини світу. Відзначається, що метафізичне мислення змінюється постметафізичним та долає логоцентричні уявлення, за допомогою яких можливо було розглядати існування суб’єкту та об’єкту науки за образом абсолютних сутностей, що вже існують у природі як незмінні закони та потребують лише віднайдення і реконструювання. У постнекласичній науці відбувається зміна онтологічних засад наукової картини світу, формується нова нелінійна онтологія, яка, за Р.Гарре та Д.Жиллетом, є дискурсивною онтологією, на відміну від класичної онтології матеріального фізичного світу, механістична онтологія Ньютона змінюється онтологією людського світу.

У роботі підкреслюється: предмет наукового дослідження в онтології Ньютона знаходиться у просторово-часових межах, тоді як дискурсивні явища відбуваються у якісно іншому середовищі – дискурсивна онтологія надає пріоритет не кількості інформації (знання), а якості комунікації з природним світом. Виявляється, що механістична картина світу, яка розглядає речі як автомат “неживої” керованої людиною природи на засадах нової дискурсивної онтології змінюється іншою, на засадах якої постнекласичний науковий дискурс як “друга природа” знаходиться у процесі інтерактивної взаємодії з “першою”.

Другий розділ —“Дискурс як онтологічний чинник створення картини світу” — присвячений розгляду міждисциплінарної наукової теорії дискурс-аналізу, яка базується на метафізичних засадах нелінійної дискурсивної онтології, створює власні теоретичні схеми та методологію дослідження дискурсів як метарівня культури. Методологія дискурс-аналізу використовується у даному розділі для аналізу онтологічних засад картини світу класичного та постнекласичного наукового дискурсу. На основі результатів проведеного дослідження у роботі створюється модель наукового дискурсу як дискурсу знання та дискурсу комунікації.

У підрозділі 2.1. — “Деконструкція та дискурсивний аналіз уявлень про реальність” — на прикладі двох підходів теорії дискурс-аналізу (теорія дискурсу та дискурсивна психологія) розглядається міждисциплінарна теорія та методологія дискурс-аналізу. Підрозділ присвячений вивченню дискурсивних процесів.

Зазначається, що з точки зору теорії дискурс-аналізу неможливо уникнути представлення реальності з боку того чи іншого дискурсу, певної позиції суб’єкту пізнання, який конструює певну картину світу та її онтологічні засади. За дискурс-аналізом, вийти за межі дискурсу у “другій природі” неможливо, за межами одного дискурсу людина опиняється у іншому дискурсі, тому суб’єкт і об’єкт пізнання, уявлення суб’єкта про природну реальність створюються дискурсивно – дискурсом створюється людська реальність (“друга природа”), а вона впливає на надання значень матеріальному світу.

Деконструкція та аналіз дискурсу як метарівня культури виявляє, що, дискурси структурують знаки так, нібито всі знаки мають фіксоване, постійне та “вічне” значення у загальній структурі. Але мета аналізу – не розкрити те, що таке об’єктивна дійсність, а дослідити, як саме ми створюємо цю дійсність так, що вона здається об’єктивною, оскільки об’єктивними в теорії дискурсу називаються дискурси, які встановилися так міцно, що про можливість їхньої змінності було забуто.

У розділі розглядається метод деконструкції, яким користується теорія дискурс-аналізу. Метод полягає в аналізі структур, що сприймаються як такі, що існують “самі по собі”, вважаються об’єктивною дійсністю та самою реальністю як такою. Зокрема, дискурсивна психологія як принципово новий підхід у психології вважає, що мотиви, установки, емоції, образи “Я” та “Інших” відтворюються у процесах комунікації та інтеракції як продукти дискурсу – атрибути комунікативної діяльності, а не самоцінні ментальні сутності.

На основі розглянутого матеріалу у підрозділі робиться висновок про те, що метою будь-якого дискурсивного дослідження є встановлення тих дискурсивних значень, які приписані дискурсом та розгляд соціальних наслідків такого приписування.

У підрозділі 2.2. — “Формування онтологічних засад класичної та постнекласичної науки у дискурсі” — на основі використання методології дискурс-аналізу здійснений дискурсивний аналіз онтологічних засад наукових уявлень античності (піфагореїзм, Елейська школа, геометрія Евкліда, філософія Платона) як витоків онтологічних засад класичної картини світу; проаналізовано процес формування онтології постнекласичної науки.

Аналіз античних витоків онтологічних засад класичної науки виявляє, що у піфагореїзмі та в Елейській школі створюється таке розуміння категорії “буття”, яке виявляється у констатації того, що речі світу існують, “є”,– це єдина незмінна характеристика речей, на відміну від їх мінливих дискурсивних значень.

Зазначається, що значення у дискурсі приписуються, виходячи з людського досвіду, а досвіду пізнання незмінного буття через чуттєве сприйняття люди отримати не можуть – у чуттєвому світі немає нічого незмінного. Досвід незмінного можливо отримати лише за допомогою розуму. Однак Парменід попереджає про небезпеку розглядати природу, яка є буттям (все природне суще для нього і є буття), виходячи з чуттєвого досвіду “смертних”, які уподібнюють природу людському чуттєвому досвіду, антропоморфізують, оскільки вважають її розділеною на протилежності, а не навпаки, уявляють себе подібними до єдності природи як буття.

Поняття “небуття”, власне, не вважається Парменідом поняттям чи навіть словом, оскільки поняття чи слово називає те, що “є”, говорить про щось визначене, чому можливо надати дискурсивного значення, а щодо “небуття” неможливо сказати нічого, оскільки його немає, “небуття” немислиме і безіменне у Парменіда.

Однак “розуміння смертних” є таким, що вони, за словами Парменіда, для кожної речі “встановили ім’я як ознаку”, тобто приписують ознаки, значення речам, але “небуття” немає ніяких значень, отже для розуму не існує ні протилежностей, ні окремого трансцендентного розумового світу на відміну від чуттєвого, буття єдине. На основі більш пізніх інтерпретацій парменідівського розуміння категорії “буття” у філософському дискурсі відбувається приписування значення неістинності чуттєвим речам, таким чином закладаються онтологічні основи евклідової математики, яка розгортає коло буття у лінію і перетворює людське уявлення про світ на дві паралельні прямі, які в евклідовій геометрії не перетинаються.

Зазначається, що математичні об’єкти у Евкліда існують в окремому трансцендентному світі вічних та ідеальних сутностей, буття природних речей є загальним абстрактним представленням цих речей як об’єкту думкою, яка абстрагується від одиничності. Онтологічний статус одиничних речей визначається залежно від їхнього відношення до істинного буття, сутності. Платон остаточно розводить ці два світи, намагаючись їх поєднати знову в уподібненні трансцендентної ідеї та чуттєвої природи. Дискурсивний аналіз виявляє, що через розвиток метафізики християнства та ньютонівської онтології природа у своій несхожості на абстрактний розумовий світ через приписування такого дискурсивного значення і самій людській природі все більше моноценризується.

На основі проведеного аналізу у роботі створюється модель дискурсу знання, який характеризується тим, що в ньому мова стає дискурсом, а дискурс – знанням. Характер такого дискурсу визначається тим, що знання розуміється через значення абсолютної незмінної сутності, якого набуває категорія “буття”, вибудовується владна ієрархія протилежностей – світу істинного незмінного буття над світом мінливого оманливого чуття, що й визначає онтологічний статус предмету класичного природознавства.

Зазначається, що у дискурсі дихотомії з визначеним набором критеріїв допомагають підтримувати систему домінування одного значення над іншим: розумового над чуттєвим, доброго над поганим, істинного над хибним, чоловічого над жіночим, своїх над чужими та ін., привілеюючи одні можливі світи над іншими. У дискурсі знання таке домінування стає модусом представлення певного значення категорії “буття”, що конституює всю сферу емпіричного.

На основі проведеного аналізу онтологічних засад картини світу постнекласичного наукового дискурсу у роботі створюється модель розгляду постнекласичного наукового дискурсу як дискурсу комунікації. Він розуміється не як інструмент отримання знання незмінних сутностей, завдяки якому суб’єкт дискурсу однобічно діє та впливає на об’єкт, абсолютизуючи знання та активність як таку. Дискурс комунікації є феноменологічним простором взаємодії між суб’єктом та об’єктом.

У розділі третьому — “Екзистенційні та комунікативні інтенції суб’єкта дискурсу комунікації як умова формування дискурсивної онтології” — розглядаються екзистенційні та комунікативні інтенцій суб’єкта постнекласичного наукового дискурсу, які виступають умовою формування таких онтологічних засад постнекласичного дискурсу комунікації, що можуть бути визначені як дискурсивна онтологія.

Підрозділ 3.1. — “Екзистенційний вимір Іншого” — присвячений аналізу таких філософських концепцій у новій онтології ХХ ст., екзистенціалізмі та Постмодернізмі, які проводять критику механіцизму у відношенні до наукової мови, логоцентризму у класичному науковому дискурсі знання, що пов’язується з домінуванням надчуттєвих (трансцендентних) уявлень про реальність над її екзистенційними вимірами.

У підрозділі аналізуються концепції П.О.Флоренського, М.Гайдегера, Ж.П.Сартра, Ж.Дельоза. Критика модернового суб’єкту у “онтології імені” пов’язується з тим, що класичне пізнання за допомогою математичних та фізичних символів створює моделі, які характеризують механістичне уявлення про природу. Якщо інструменталізм та механіцизм вважають символи дискурсу просто знаками, якими користуються для опису реальності, які підставляють замість самої природної реальності як трансцендентні ій, то уявлення про наукову мову “філософії імені” є іншим. Оскільки наука є дискурсом – її мова (як будь-яка мова) – це рівновага між людською культурною діяльністю та природою.

Зазначається, що поєднання у науковому дискурсі двох енергій – енергії наукової мови як живого природного явища та енергії того, хто говорить про цю реальність, наукового суб’єкта, який дає речам назви, П.О.Флоренський називає онтологічним резонансом, який “створює” людську реальність. Особистісні екзистенціальні інтенції суб’єкта з’єднують різні світи – світ суб’єкта та світ природи, науковий дискурс вважається Флоренським живим організмом, який має свою структуру і свої енергії.

У роботі робиться висновок про те, що втрата подібних інтенцій у класичному науковому дискурсі виявляється у домінуванні модернового наукового суб’єкта над природою, він втрачає себе і природу як живу речовину, залишається у абстрактному “мертвому” світі знаків дискурсу знання. Подібне спрощене розуміння наукового дискурсу виявляється у картезіанському дуалізмі онтологічного світосприйняття класичної науки. Людина складається з частин механістичної природи та душі (свідомості), двох непорівнюваних між собою субстанцій, res extensa і res cogitans, отже між процесами матеріального світу та людським смислом, якій розкривається у свідомості, не може бути нічого спільного. На відміну від цього у особистісному пізнавальному взаємовідношенні суб’єкта та об’єкта неможливо відсікти суб’єкт пізнання від його об’єкту: це поєднання мислиться у “філософії імені” не як додаток діяльності до діяльності, не як механічний поштовх одним буттям іншого, а у вигляді співдії, взаємовідносини якої розуміються не механістично, а органічно або онтологічно.

М.Гайдеггер вказує на зв’язок метафізики з долею всієї європейської цивілізації. Спираючись на “визначеність доонтологічного розуміння буття” щоб розкрити буття на відміну від сущого, він також звертається до аналізу буттєвих, екзистенційних визначень наукового суб’єкту. Існування суб’єкту у вигляді сущого визначається тим, що воно має такий же спосіб наявного буття, що й речі світу. Таке розуміння буття-у-світі Гайдеггер називає категоріальним (а не екзистенційним), тобто віднесеним до будь-якого можливого сущого, речей, предметів, але не до людини, не до “людського буття”.

Через речі, що знаходяться під рукою, через “підручне” людина зустрічається з іншими. Повсякденне існування характеризується тим, що людина втрачає себе, своє “Я”, свою самість, перебуваючи у речовому просторі наявного “у-світі-буття”. Гайдеггер пише про нерозрізненість окремих людей у цьому просторі: людина перестає бути самою собою, вона стає такою, як інші, де інші – це не певні визначені люди, це щось середнє, безособове “воно”, Хтось, “das Man” – абстракція людської сутності, відірвана від людини і протиставлена їй. Екзистенціальний зміст буття виявляється Гайдегером у терміні “буття при”, який означає не наявне перебування людини і природи один біля одного, “при” означає “дотик”. Те, що розкривається завдяки цьому терміну – це буття самістю, творення онтологічної підстави свого “я”.

Зазначається, що наслідком подібної “онтологічної безособовості” у розумінні науковим суб’єктом природи та самого себе є те, що вони вже не існують як реальність живого, є симульованою реальністю у термінології Дельоза. “Інший” розглядається Дельозом не як об’єкт у полі сприйняття суб’єкту, не як інший суб’єкт. Інший – це структура перцептивного поля, яка може актуалізуватися у конкретних суб’єктах та об’єктах як структура можливого, однак не у сенсі категорії потенційного, як те, що ще не існує. Можливий світ, чи можливі світи існують, але вони не існуюють для суб’єкта класичної науки, поки він штучно обмежує власний світ, щоб не сприймати Іншого як чужого, неконтрольованого, випадкового.

У підрозділі 3.2. — “Комунікативні концепції “оживлення” суб’єкта дискурсу комунікації”— науковий дискурс розглядається як дискурс комунікації через екзистенційні та комунікативні інтенції суб’єкта цього дискурсу, оскільки саме дискурс комунікації виступає в роботі чинником формування онтологічних засад постнекласичної картини світу. Підкреслюється, що класичний суб’єкт досліджує природу як неживий об’єкт мислення, оскільки конструює картину світу на онтологічних засадах метафізики абстрактної “мертвої” сутності, яка уподібнює до себе – і тим робить “мертвим” не лише явище, але й самого суб’єкта дискурсу знання, “смерть” якого проголошена Постмодернізмом слідом за проголошеною Ф.Ніцше смертю Бога.

Концепція “воскресіння суб’єкта” пов’язується у роботі з такими комунікативними та екзистенційними інтенціями суб’єкта дискурсу комунікації, які зміщають акцент будь-якого розгляду на реальність комунікативну і центруються навколо поняття Іншого у такому сенсі, в якому суб’єкт формує метафізичні засади дискурсивної онтології як онтології людського світу.

У підрозділі розглядаються комунікативні концепції Ю.Габермаса, А.Турена, Е.Левінаса, П.Слотердайка. Спільним для всіх цих авторів є думка про необхідність повернення концепції Суб’єкта, яка вичерпала себе у межах класичній раціональності, однак може бути оновлена.

Засоби такого оновлення розуміються досить по-різному. Так, Е.Левінас розглядає відношення між Я та Іншим не через зв’язок між ними, а через необхідність дистанції, яка є умовою поваги та відповідальності. Інший завжди розглядається через свідомість того, хто його сприймає, отже може бути об’єктом влади та маніпулювання цієї свідомості. Віддаленість у стосунках уможливлює звільнення від обмежень, пов’язаних з відображенням Іншого у людській свідомості, яка завжди додає до бачення Іншого щось від себе, отже “розчакловує” його як таємницю та нескінченність у ньому Бога. Етичні імперативи вивільняють можливість сприйняття Бога та нескінченності через Іншого. Онтологічні ж аспекти підпорядковуються буттю-для-іншого.

Концепція комунікативної дії (Ю.Габермас, А.Турен та ін. ) виходить із необхідності дистанціювання від трансцендентних принципів та комунітарних правил класичного наукового колективного суб’єкта задля боротьби за свободу людини від влади, яка говорить від імені розуму, історії, природи. Саме через відношення до “Іншого” у цих концепціях вбачається подолання як недоліків масової комунікації, так і можливості оновлення ідеї Модерну, яка була використана та скомпроментована владою індустріального виробництва і споживання, уособленою у класичному модерновому суб’єкті науки і техніки.

Однією із комуннікативних концепцій в рамках пізньої постмодерністської філософії, є концепція П. Слотердайка – розгляд історії людства як історії формування та розвитку особливих просторово-комунікативних дискурсивних феноменів, які Слотердайк назвав “сферами”. Якщо комунікативні концепції Е.Левінаса, Ю.Габермаса, А.Турена, К.Апеля спрямовані на етичні, діяльнісні, ігрові чинники, то Слотердайк акцентує увагу на онтологічних аспектах комунікації.

Зокрема П.Слотердайк розглядає історію людства як історію формування та розвитку особливих просторово-комунікативних дискурсивних феноменів, які Слотердайк назвав “сферами”. Штучна “друга природа” розглядається Слотердайком як знакова сфера для захисту від навколишнього середовища, вона створюється за образом “першої” – космосу, глобусу, кола – так людина компенсує у “другій природі” свою втрачену просторову “безоболочність”, оскільки “народження” суб’єкта як самостійної та незалежної від природи істоти не означає переходу до безоболочного способу існування. За нормальних умов близькість людини до природи зберігає цю нову форму як психологічну медійну оболонку, однак проблемою сучасної людини є неможливість “бути вдома” у світі природи, про що свідчать глобальні проблеми та кризи.

За Слотердайком, макросфери (наукові, релігійні, соціальні, мистецькі системи) – це штучний зовнішній замінник внутрішніх тілесно-душевних, або мікросферичних просторів, вони є “іммунними системами”, які можуть забезпечувати ментальну безпеку своїх мешканців лише через внутрішнє людське комунікативне сферологічне відношення суб’єкту до природи.

Висновки

Результатом проведеного у дисертаційній роботі аналізу дискурсивних чинників формування онтологічних засад наукової картини світу в контексті змін типів наукової раціональності є визначення особливостей онтологічних засад постнекласичного наукового дискурсу, що дозволяють розглядати його онтологію як дискурсивну. В узагальненому вигляді висновки можна представити у наступних положеннях.

Формування онтологічних засад класичної науки розглядається у дисертації як таке, що відбувається у дискурсі знання, оскільки знання вже в античній онтології набуває дискурсивного значення абсолютної незмінної сутності. Розум класичного наукового суб’єкта сам проголошується Декартом такою сутністю, точніше субстанцією, яка стає умовою об’єктивності та істинності пізнання. Тут розум вважається дистанційованим від об’єкту, оскільки скінченні людські (екзистенційні, пізнавальні, аксіологічні) властивості не впливають на пізнання об’єкту, котрий розглядається як такий, що існує сам по собі. Таким чином у Новий час відбувається онтологізація – ототожнення уявлень про реальність з реальністю як такою: вважається, що оскільки пізнання природної реальності грунтується на абсолютних метафізичних засадах, вона може бути пізнана “сама по собі” як абсолютно істинна. Реальність об’єкту визначається суб’єктом дискурсу знання як об’єктивним та відстороненим спостерігачем, який таким чином спочатку виявляє істинність своїх уявлень про об’єкт, а потім, виходячи з очевидності для себе цієї істинності, стверджує існування об’єкту.

Однак вже некласична наука починає виявляти відносну істинність класичної картини світу та її метафізичних засад. Результати ж співставлення особливостей класичної та постнекласичної онтології свідчать про те, що у контексті постнекласичної раціональності екзистенційні, комунікативні, аксіологічні властивості суб’єкта наукового дискурсу (дискурсу комунікації) починають виступати умовою формування дискурсивної онтології постнекласичної науки як онтології людського світу.

У дисертації робиться висновок про те, що на засадах дискурсивної онтології у постнекласичній науці відбувається процес деонтологізації – руйнації уявлень про світ класичної науки та її метафізичних засад, оскільки постнекласичне природознавство виявляє, що суб’єкт наукового дискурсу впливає не лише на ситуацію пізнання, але й на подальшу долю об’єкта, який самоорганізується, на вибір можливих шляхів розвитку природи. Виявляється, що навіть маніпулювання природою є певним видом інтерактивної взаємодії з нею, отже поява глобальних проблем як результат такої взаємодії є наслідком небажання розуміти, що природа – не “мертва” річ, якою можливо лише користуватися. Комунікативні дискурсивні процеси інтеракції між природою та людиною виступають іманентним конституїтивним фактором визначення майбутніх шляхів розвитку у діалозі людини з природою.

СПИСОК ПРАЦЬ, ОПУБЛІКОВАНИХ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ:

Фур’єр І.А. Витоки онтології наукового дискурсу //Практична філософія. — 2007. — № . — С. . (0,5 д. а.).

Фур’єр І.А. Наукове знання як дискурс// Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Серія: Філософія. Політологія. — К.: ВПЦ “Київський Університет”. — 2007. — Вип. . — С. . (0,6 д. а.).

Фур’єр І.А. Постнекласичний науковий дискурс: єдність знання та комунікації// Мультиверсум. Філософський альманах: Зб. наук. праць.—Вип. 65. – К.: Академічний Центр “Аналітика”, 2007.— С. . (0,5 д. а.).

Фур’єр І.А. Концепція науки і техніки М.Гайдегера й постнекласичний науковий дискурс// Міжнародна наукова конференція “Дні науки філософського факультету-2005” (26-27 квітня 2005 року): Матеріали доповідей та виступів. — К.: ВПЦ “Київський Університет”, 2005. — Ч. ІІ. — С. . (0,2 д. а.).

Фур’єр І.А. Поняття “наукового дискурсу” і проблема активізму// Міжнародна наукова конференція “Дні науки філософського факультету-2006” (12-13 квітня 2006 року): Матеріали доповідей та виступів. — К.: ВПЦ “Київський Університет”, 2006. — Ч. ІІ. — С. . (0,2 д. а.).

Фур’єр І.А. “Дискурсивна онтологія” постнекласичної науки// Міжнародна наукова конференція “Дні науки філософського факультету-2007” (18-19 квітня 2007 року): Матеріали доповідей та виступів. — К.: ВПЦ “Київський Університет”, 2007. — Ч. ІV. — С. 124-125. (0,2 д. а.).

АНОТАЦІЇ

Фур’єр І.А. Онтологічний вимір постнекласичного наукового дискурсу. — Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук за спеціальністю 09.00.02 — діалектика та методологія пізнання. — Київський національний університет імені Тараса Шевченка. — Київ, 2007.

Дисертація присвячена аналізу онтологічних засад картини світу класичної та постнекласичної науки у контексті змін типів наукової та філософської раціональності. Виявлена історична трансформація поняття “дискурс”, яка відбувається в процесі переходу від класичної науки до постнекласичної. Онтологічний статус предмету класичної науки виявляє свої дискурсивні особливості в контексті створеної в роботі моделі дискурсу знання. Показано, що підгрунтям формування онтологічних засад класичної науки є знання, що вже в античній онтології набуває дискурсивного значення абсолютної незмінної сутності.

Дисертантка розглядає онтологічні засади постнекласичного наукового дослідження як такі, що формуються у дискурсі, особливості якого дозволяють розглядати його як модель дискурсу комунікації, в межах якого природна реальність розглядається як живий процес розвитку та взаємодії між нею і людським світом. У контексті постнекласичної раціональності особистісні екзистенційні, комунікативні, аксіологічні властивості суб’єкта дискурсу комунікації виступають умовою формування дискурсивної онтології постнекласичної науки у сенсі онтології людського світу.

Ключові слова: дискурс, постнекласична наука, онтологічні засади картини світу, дискурс знання, дискурс комунікації, дискурсивна онтологія.

Фурьер И.А. Онтологическое измерение постнеклассического научного дискурса.— Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата философских наук по специальности 09.00.02 — диалектика и методология познания. — Киевский национальный университет имени Тараса Шевченко. — Киев, 2007.

Диссертация посвящена анализу онтологических оснований картины мира классической и постнеклассической науки в контексте изменений типов научной и философской рациональности. В работе выявляется историческая трансформация понятия «дискурс», происходящая в процессе перехода от класической и неклассической науки к постнекласической. Проанализированы античные истоки онтологических оснований классической науки, которая рассматривает дискурс как инструмент отражения абсолютных неизменных сущностей, которые определяют формирование онтологических оснований классической научной картины мира. Показано, что, в отличие от классической, постнеклассическая наука рассматривает дискурс не как инструмент отражения неизменных сущностей, а как фактор возможных путей конструирования онтологических оснований научной картины мира в процессе придавания дискурсивных значений природной реальности.

Онтологический статус предмета классической науки выявляет свои дискурсивные особенности в контексте представленной в работе модели дискурса знания через доминирование одного из альтернативных дискурсивных значений категории «бытие». Выявлено, что основанием для формирования онтологической составляющей класической науки становится знание, которое уже в античной онтологии приобретает дискурсивное значение абсолютной неизменной сущности.

Дисертантка рассматривает онтологические основания постнеклассического научного исследования, формирующиеся в таком дискурсе, особенности которого позволяют рассматривать его как дискурс комуникации. В отличие от дискурса знания, где познание абсолютных неизменных сущностей дает возможность классическому научному субъекту упорядочивать и контролировать мир природы, манипулировать им как предметом, в постнеклассическом научном дискурсе коммуникации природная реальность рассматривается как живой процесс развития и взаимодействия между нею и человеческим миром. Рассмотрены особенности постнеклассического научного дискурса в аспекте экзистенциальных и коммуникативных интенций субъекта дискурса коммуникации. Результаты сопоставления особенностей классической и постнеклассической онтологии свидительствуют, что классическая наука рассматривает разум субъекта как отстраненный от объекта, отделенный от человеческих личностных экзистенциальных, коммуникативных, аксиологических свойств. В контексте постнеклассической рациональности эти свойства выступают условием формирования дискурсивной онтологии постнеклассической науки как онтологии человеческого мира.

Ключевые слова: дискурс, постнеклассическая наука, онтологические основания картины мира, дискурс знания, дискурс коммуникации, дискурсивная онтология.

Furyer I.A. Ontological dimension of postnonсlassiсal scientific discourse. – Manuscript.

Thesis for Candidate’s degree in Philosophy in speciality 09.00.02 — dialectics and methodology of knowledge. — Kyiv National Taras Shevchenko University. — Kyiv, 2007.

Dissertation is devoted to the analysis of ontological foundations of the world picture of classical and postnonclassical science in the context of changes of types of scientific and philosophical rationality. It is shown the historical transformation of the concept of "discourse", which takes a place in the process of transition from classical science to postnonclassical. Ontological status of the object of classical science finds out the discursive features in the context of the model of discourse of knowledge created in work. It is shown that forming of ontological foundations of classic science is discourse of knowledge, that already in ancient ontology acquires the discursive value of absolutely unchanging essence.

The author analyzed ontological foundations of postnonclassical scientific research as such, which are formed in discourse, the features of which allow to examine him as a model of discourse of communication, within the limits of which