ІНСТИТУТ СВІТОВОЇ ЕКОНОМІКИ І МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

НАЦІОНАЛЬНОЇ АКАДЕМІЇ НАУК УКРАЇНИ

ФІЛОНЕНКО Роман Юрійович

УДК 327 (477)

ЄВРОПЕЙСЬКА ІНТЕГРАЦІЯ УКРАЇНИ В КОНТЕКСТІ

ЇЇ ВІДНОСИН З РОСІЙСЬКОЮ ФЕДЕРАЦІЄЮ

Спеціальність: 23.00.04. – Політичні проблеми міжнародних

систем та глобального розвитку

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового

ступеня кандидата політичних наук

Київ - 2008

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана у відділі трансатлантичних досліджень Інституту

світової економіки і міжнародних відносин НАН України

Науковий керівник:

доктор історичних наук, професор

КУДРЯЧЕНКО Андрій Іванович,

завідувач відділом Національного

інституту стратегічних досліджень

Офіційні опоненти:

Заслужений діяч науки і техніки України,

доктор історичних наук, професор,

член - кореспондент АПН України

ТКАЧЕНКО Василь Миколайович, радник

Президії Академії педагогічних наук України

кандидат політичних наук,

ВРАДІЙ Олексій Сергійович,

науковий співробітник Інституту світової

економіки і міжнародних відносин НАН України

Захист відбудеться «_13_» ___05____ 2008 року о 14 годині на засіданні Спеціалізованої вченої ради Д.26.176.02 в Інституті світової економіки і міжнародних відносин НАН України за адресою: 01030, м. Київ, вул. Леонтовича, 5.

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Інституту світової економіки і міжнародних відносин НАН України (01030, м. Київ, вул. Леонтовича, 5).

Автореферат розісланий «_12_» ___04___ 2008 р.

Вчений секретар

Спеціалізованої вченої ради Сушко О.В.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження обумовлена періодичними ускладненнями у реалізації прагнення України втілити стратегію європейської інтеграції, обраної відразу після проголошення державної незалежності, а також розвитком на континенті історично безпрецедентних явищ і процесів та переплетенням інтересів Європи, нашої держави і Росії у сучасному світі. Рівень реформування політичної системи і економічної політики, здійснюване Україною нині ще не дозволяє їй увійти до Європейського Союзу притягального простору, де панують політична стабільність, демократія і влада закону і має місце один із найвищих рівнів життя в світі. Євросоюз вже охоплює 27 держав, об’єднуючи майже всю Європу від Атлантики до європейських країн СНД, має найбільший у світі єдиний ринок, виступає в якості другого за потужністю економічного центра (83 % ВВП США) і дедалі виразніше демонструє себе як один з дієвих акторів у системі міжнародних відносин. РФ є самодостатньою державою зі значною вагою на політично-економічній мапі світу, має свої особливості в процесі оновлення політичної системи та створення потужної ринкової економіки. Нові риси цих величезних гравців спроможні вже в недалекому майбутньому вельми відчутно змінити геополітичний розклад сил у світі. Без врахування їх позицій практично неможливо Україні випрацювати свою реалістичну стратегію в загальноконтинентальному масштабі на осяжну перспективу, а також цілісну зовнішньополітичну діяльність. Тому з’ясування практичних складових, концептуальних чинників нарощування взаємовідносин з ЄС і Росією постає нагальним завданням перед вітчизняною наукою і практикою.

В такому контексті актуальність дисертаційного дослідження визначається:

- перетворенням Європейського Союзу в процесі розширення його географічних меж із об’єднання західно - та північноєвропейських держав у гравця загальноконтинентального масштабу, з яким Україна вже має 1400 км кордон;

- потребами з’ясування підходів, концепцій щодо просторово географічних меж інтеграції на європейському континенті в період так званої стратегічної паузи розвитку Євросоюзу;

- необхідністю переосмислення та цілісного використання актуально існуючого становища України в її континентальному вимірі;

- пошуками більш дієвих концепцій досягнення Україною стратегічної мети повноправної інтеграції до Євросоюзу, з урахуванням сучасної якісної неоднорідності цього об’єднання та оновлення генерації політиків у його провідних державах;

- наявністю радикальних розходжень в оцінках доцільності, можливостей, перспектив та дійсних, а не уявних наслідків реалізації Києвом європейського вибору і місця в цьому відносин з Росією;

- потребами формування нової цілісної стратегії взаємовідносин України з Євросоюзом та Росією – визначальними гравцями сучасної Європи, теоретично-концептуальною базою якої є загальноконтинентальні характеристики;

- необхідністю врахування для України та її зовнішньої політики зростаючої ваги і значення полюсів сили, якими постають сучасні ЄС та РФ, а також масштабів їх зростаючої взаємодії.

Врахування чинників поширення інтеграційних процесів в континентальних географічних вимірах на шляхах побудови Європи в її широких межах як нової складової міжнародної системи має визначити й роль та місце України в цих нових і системоутворюючих процесах. Саме таке бачення актуальності теми спричинило авторський підхід до визначення принципової наукової проблеми, яка вирішується в даній дисертації: консолідація якості і темпів європейської інтеграції України в контексті її відносин з Російською Федерацією.

Ступінь наукової розробки проблеми і аналіз джерельної бази. У дослідженнях вітчизняних вчених обґрунтовується необхідність інтеграції України до західної цивілізації, яка у своєму розвитку має досягти тих критеріїв, за якими визнається готовність країни-кандидата до членства в ЄС та імплементації законодавчого надбання об’єднаної Європи (Бураковський І.В., Власюк О.С., Врадій О.С., Гальчинський А.С., Горбатенко В.П., Кіш Є.Б., Ковальова О.О., Копійка В.В., Кремень В.Г., Кухарська Н.О., Михальченко М.І, Пахомов Ю.М., Потєхін О.В., Рудяков П.М., Сушко О.В., Ткаченко В.М., ШинкаренкоТ.І., Шнирков О.І., Філіпенко А.С.). Як свідчить позиція управлінських органів ЄС і європейських науковців, існує також потреба формування проміжних умов – набуття членства у СОТ та забезпечення політичної стабільності і конкурентоспроможної економіки.

До числа актуальних нині питань відносимо аналіз наслідків останніх розширень ЄС за рахунок країн ЦСЄ, сучасні ускладнення і проблеми внутрішньополітичного поступу та зовнішніх пріоритетів владних еліт України, котрі дедалі очевидніше пов’язують можливості інтенсифікації вітчизняної інтеграційної політики тільки в контексті її євроатлантичних вимірів і відповідних структур (Горбулін В.П., Немиря Г.М., Перепелиця Г.М., Чалий О.О., Чалий В.О., Шпек Р.П.).

Ряд інших дослідників звертають увагу на обумовленість євроінтеграційного поступу України необхідністю побудови сучасних реально демократичних політичних інститутів, розвитку громадянського суспільства (Бабкіна О.В., Барков В.Ю., Кресіна І.О., Кудряченко А.І., Пахарєв А.Д., Щедрова Г.П., Якименко Ю.В.)

Водночас лише окремі вітчизняні дослідники розглядають ті чи інші аспекти євроінтеграційного поступу України в більш широких, загальноєвропейських рамках (Кудряченко А.І., Манжола В.А., Надтока Г.М., Сискос Є.В., Рудич Ф.М.). Практично відсутні ґрунтовні напрацювання з проблематики євроінтеграції України в контексті поглиблення її відносин з Росією. Як правило, ці два напрями розглядаються щонайменше відокремлено один від одного, а то і як взаємовиключні.

В російській науковій літературі все більш значна увага приділяється проблематиці останнього розширення Євросоюзу, подальших перспектив євроінтеграції на континенті, аналізу відносин ЄС і РФ. Ряд дослідників також аналізують зовнішню політику Росії в рамках СНД, а також України, її нові риси останніх років (Борко Ю.А., Бусигіна І.М., Глухарєв Л.І., Гринберг Р.С., Данилов Д.А., Матвієвський Ю.А., Седякин Ю.І., Сумарков В.М., Шмельов М.П.). Характерними рисами більшості робіт цих авторів є підходи до Євросоюзу як до регіонального об’єднання, яке переживає загострення інституційної кризи, а відносини з яким РФ має формувати з урахуванням геополітичних пріоритетів як у світовому розкладі сил, так і в межах СНД. Ряд робіт присвячується пошукам більш дієвих механізмів співробітництва по лінії Росія – ЄС, зокрема у формуванні чотирьох спільних просторів та піднесення його до рівня стратегічного партнерства.

При аналізі західної наукової літератури виділяються три основні підходи стосовно європейської інтеграції: розвиток та проблеми функціонування ЄС розглядаються в контексті міжурядової організації, де досягається гармонізація міждержавних інтересів; проблеми євроінтеграції аналізуються з позицій теорій регіоналізму; рівень, перспективи і динаміка розвитку євроінтеграції з’ясовуються як рівнодіюча інтеракцій національних груп політичних акторів по імплементації взаємоузгоджених рішень (Вендт А., Краснер С., Маннсфрід Е., Хаас П., Коехейн Р., Хоффман С., Барнет М., Бзежінський З., Піндер Дж.,Уоллес Х.).

В ході вивчення й аналізу концепцій розширення та поглиблення інтеграції на континенті використовувалися напрацювання як науковців, так і відомих політиків, які визначали розвиток ЄС і його постійне утвердження в нових географічних межах (Ж. Моне, Р. Шуман, Д. Мітрані, Л. Ліндберг, С. Шингольд, Ш. де Голь, К. Аденауер, Ф. Міттеран, Г.Коль, Жак Делор, Г. Шредер, С. Берлусконі, Ж.М. Баррозу, Х.Солана).

При аналізі інтеграції до Євросоюзу країн ЦСЄ та відповідного місця в євроінтеграційних процесах України, Росії та інших пострадянських держав автором використовувалися напрацювання таких дослідників, як: П. Балас, Дж.Боравскі, Х.Ван Зонга, Ф.Камерон, І. Кампе, Х.Тіммерманн, Г.Зімона, С.Хоффмана та інших.

Джерельну базу дослідження складають міжнародні договори та угоди, які укладені Україною з Євросоюзом, РФ, імплементовані міжнародні конвенції, що стосуються прав і свобод громадянина та відносно національних меншин, спільні заяви та рішення ЄС, а також закони України, укази Президента України, інші законодавчі акти щодо інтеграції України до Європейського Союзу і відносин її з Росією, документи і матеріали комітетів Верховної Ради України з питань євроінтеграції, у закордонних справах, з питань правової політики, а також відповідних міністерств та відомств, відповідальних за здійснення державної політики у сфері європейської інтеграції. Розширенню джерельної бази сприяло використання офіційних періодичних видань ЄС, документів Представництва Європейської Комісії в Україні, публікацій вітчизняних та міжнародних неурядових дослідницьких організацій. Важливими джерелами виявилися статистичні дані, результати соціологічних досліджень, матеріали вітчизняної та зарубіжної преси і періодичних видань, на базі яких автором розроблені таблиці, діаграми, що наводяться у додатках.

Зв'язок роботи з науковими програмами, темами. Дисертаційна робота є складовою частиною досліджень у рамках наукових тем відділу теорії міжнародних відносин Інституту світової економіки і міжнародних відносин НАН України «Економічна політика України в контексті європейських інтеграційних процесів» (номер державної реєстрації 0103U06311) та «Периферизація в сучасних міжнародних відносинах» (номер державної реєстрації 0105U002588).

Мета і завдання дослідження. Метою дослідження є цілісний аналіз і розвиток концептуальних засад досягнення Україною стратегічної мети входження до Євросоюзу за умов посилення її участі в інтеграційних перетвореннях в загальноконтинентальних масштабах. При цьому автор спирається на досягнення та підходи вітчизняної і зарубіжної політичної науки, дослідження закономірностей євроінтеграції в широких континентальних масштабах і перспектив України в контексті зміцнення її відносин з Росією. Для реалізації зазначеної мети в дисертації були поставлені наступні завдання:

•

•

•

•

•

•

•

Об'єктом дослідження є міжнародні відносини на європейському континенті в період посилення інтеграційних процесів, набуття нових рис і якостей Україною, Євросоюзом і Росією.

Предметом дослідження обрані тенденції розвитку і еволюція відносин України, ЄС та РФ в напрямі формування загальноконтинентального простору з єдиними цінностями.

Гіпотеза дослідження є наступна: найбільш вірогідним досягнення успіху України в реалізації стратегічної мети інтеграції до Європейського Союзу буде тоді, коли її зовнішня політика твердо спиратиметься на національні інтереси й піднесення стандартів соціально-економічного поступу до критеріїв ЄС, а також за умов оптимального поєднання Києвом свого розвитку з потребами інтеграційних процесів на континенті в цілому.

Методологія та методи дослідження. Методологічною основою дисертаційної роботи є логіко-діалектичний метод пізнання явищ і процесів сучасних міжнародних відносин. У роботі автор використовував загальнонаукові та філософські принципи, серед яких системний, функціональний, порівняльний, логіко – аналітичний та критичного аналізу. Дисертант спирався на методи політичного аналізу, класифікації та проблемно-історичного розгляду подій та явищ досліджуваної проблематики.

Системний підхід виступає ключовим методологічним механізмом дослідження з притаманним йому системно-структурним, системно-аналітичним, системно-функціональним аналізом та методами розкриття специфіки трансформаційних перетворень, розширення і поглиблення інтеграційних процесів на європейському континенті і участі в ньому різних держав.

Метод порівняльного аналізу широко використовуються при дослідженні особливостей європейських інтеграційних перспектив України, становлення Європейської політики сусідства ЄС – 27 держав-членів до України і Росії, позицій учасників формування спільного політичного, економічного та інших просторів континенту, а також підходів Євросоюзу до нових глобалізаційних викликів.

При роботі із фактичним матеріалом, в першу чергу, офіційними документами України та ЄС, матеріалами міжнародних організації та конференцій за темою дослідження, автор використовує міждисциплінарну методику контент-аналізу, а також критичний метод щодо оцінки дійсних та уявних підходів і намірів сторін.

Хронологічні межі дисертації охоплюють відносно завершений трансформаційний період 1989 – 2007 рр. Нижня межа дослідження визначається початком геополітичних зрушень на континенті і відповідними кроками щодо розширення та поглиблення інтеграційних процесів в межах всієї Європи та приєднанням до них країн Сходу континенту. Верхня межа обумовлена як відповідними заходами України щодо здійснення євроінтеграційного курсу шляхом виконання основних положень УПС, вирішення принципових питань вступу до СОТ, так і досягнення Євросоюзу компромісу стосовно інституційних реформ після останніх його розширень і підписання Лісабонського договору про реформи у грудні 2007 р. Водночас дисертант, з метою більш повного обґрунтування власних підходів та тверджень щодо можливостей України в нарощуванні інтеграційних процесів в межах всього континенту, виходив за нижню хронологічну межу, залучаючи надбання відповідних концепцій попередньої історичної доби.

Наукова новизна запропонованої до захисту дисертаційної роботи полягає в тому, що:

- сформульовано наукову гіпотезу про вірогідність досягнення успіху України в реалізації мети інтеграції до Європейського Союзу за умов неухильного дотримання національних інтересів шляхом наближення якості соціально-економічної політики до стандартів ЄС, розвитку та оптимального поєднання свого поступу з потребами розвитку інтеграційних процесів в загально континентальних вимірах;

- систематизовані класичні й новітні концепції стосовно географічних меж інтеграційних процесів в Європі, які впливають на розробку політичних стратегій ЄС стосовно країн-партнерів на континенті;

- визначена кореляція ефективності досягнення Україною інтеграційної мети від результатів демократизації і європеїзації вітчизняного суспільства, досягнення соціально-економічних стандартів та європейських демократичних цінностей;

- запропоновано доповнити механізми партнерства, як основи співробітництва України та ЄС, функціональними інституційними формами залучення Києва до розробки Європейської політики сусідства, механізму приєднання до зовнішньополітичних рішень ЄС і держав партнерів, а також активного використання селективного підходу до країн-членів та нової генерації політиків, сприяючи формуванню потужної проукраїнської підтримки;

- виявлені ймовірні тенденції процесу поглиблення взаємовідносин України та РФ з Євросоюзом, на основі формування спільних політичного, економічного, науково-освітнього та ін. просторів з перспективою на розширення їх до загально континентальних й тим самим поліпшення вітчизняних євро інтеграційних перспектив;

- сформульовані головні вимоги та переваги формування цілісної стратегії взаємовідносин України з Євросоюзом та Росією як визначальними гравцями сучасної Європи, теоретичною базою якої є загальноєвропейські доктрини і континентальні характеристики;

- обґрунтовано необхідність коригування інтеграційної стратегії України у напрямі домінування вимірів загальноєвропейського простору як теоретичного підґрунтя реалістичної політики та досягнення євроінтеграційної мети на сучасному етапі розвитку процесів в Європі.

Наукове та практичне значення результатів дослідження полягає у цілісному вивченні проблематики участі України в європейських інтеграційних процесах в сучасних умовах, зокрема, після останнього розширення Євросоюзу. Актуалізовано підходи до євроінтеграційної стратегії України, осмислені основні національні інтереси та пріоритети в загальноєвропейському масштабі, визначено перспективи реалізації євроінтеграційних прагнень України. Положення і висновки дисертації можуть бути використані у діяльності державних та недержавних установ України, інституцій та відомств, залучених до процесу формування та реалізації зовнішньої політики України, а також при виконанні практичних завдань сучасних інтеграційних процесів регіонального й глобального масштабів.

Результати дослідження стануть можуть бути використані при підготовці та читанні у вищих учбових закладах курсів та спецкурсів з проблем інтеграції на глобальному та регіональному рівнях, зокрема, при підготовці курсів "Міжнародні відносини та світова політика", "Зовнішня політика України", "Європейський Союз в міжнародних відносинах", "Проблеми європейської інтеграції України в контексті її відносин з Росією" тощо.

Апробація результатів дослідження. Основні результати наукової роботи дисертанта над досліджуваною проблематикою пройшли апробацію і були оприлюднені у виступах на міжнародних та національних наукових конференціях: „Україна і Європейський Союз: взаємні інтереси", яку проводив Інститут євроатлантичного співробітництва, Представництво Фонду Конрада Аденауера в Україні, Київ, 14 травня 2004р.; „Традиція та інновація в теорії міжнародних відносин", організованій НАН України, ІСЕМВ НАН України, Київ, 21-22 квітня, 2005 р.; на міжнародній українсько-російській конференції, яку проводив Інститут політичних та етнонаціональних досліджень НАН України ім. І.Ф.Кураса, Київ, 8-9 листопада 2007 р., а також на методологічних семінарах відділу теорії міжнародних відносин ІСЕМВ НАН України. Основні наукові результати дисертаційного дослідження знайшли відображення в 6 статтях у провідних наукових фахових виданнях.

Структура дисертації. Дисертаційна робота складається із вступу, трьох розділів і дев’яти підрозділів, висновків, додатків, а також списку використаних джерел та літератури українською, російською, англійською та німецькою мовами у кількості біля 290 найменувань. Загальний обсяг роботи складає 215 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтована актуальність теми, визначено об’єкт, предмет, мету, завдання та методи дослідження, встановлено зв’язок з науковими програмами й планами ІСЕМВ, висвітлено наукову новизну та практичне значення одержаних результатів, охарактеризовано джерельну базу та здійснено огляд вітчизняної і зарубіжної літератури з досліджуваної проблематики, а також представлено інформацію про апробацію результатів дослідницької праці.

У першому розділі «Концептуальне забезпечення інтеграційних стратегій ЄС в сучасній Європі» здійснено класифікацію і критичний аналіз основних інтеграційних стратегій, які за своїм змістом спрямовані на дослідження європейської інтеграції в просторовому вимірі. В першому підрозділі з’ясовуються складові актуалізації попередніх і появи сучасних концепцій розвитку інтеграційних процесів на континенті. Простежується еволюція таких із них як: функціоналістська концепція, федералістський підхід та його різновиди – інтегрального і галузевого федералізму, особливості піднесення сучасного неофункціоналізму, концепцій Європи «концентричних кіл» та «зі змінною геометрією», аналізуються стратегічні засади та теоретичні настанови періоду трансформаційних перетворень і останніх розширень Євросоюзу за рахунок країн із числа ЦСЄ. Автор аналізує, як в ході геополітичних зрушень на континенті еволюціонують підходи до засад і концепцій формування об’єднаної Європи в її географічних межах та прийняття до лав ЄС країн так званої молодої демократії. В цьому зв’язку з’ясовуються особливості концепцій прихильників первинного поглиблення та поглиблення заради розширення, міжурядового співробітництва, синхроністської версії тощо. На такому тлі дисертантом аналізуються внутрішні і зовнішні чинники, які сприяли тому, що ЄС у 90-і роки поставив перед собою завдання одночасного поглиблення та розширення інтеграції на континенті, втілюючи Маастрихтську стратегію розвитку інтеграції, а також розглядаються детермінанти французької ідеї «відновлення європейської могутності у противагу зростаючим американському диктату та натиску молодих азіатських держав».

У другому підрозділі аналізуються підходи, які обстоює Брюссель відносно місця України у східноєвропейській політиці, виокремлюються основні етапи та динаміка відносин. На основі документів ЄС автор виділяє важливість підтримки Співтовариства, яка стала дієвим чинником впливу на розвиток незалежної України. Брюссель вже 2 грудня 1991 р. прийняв Декларацію про референдум на підтримку України і в подальшому надавав їй політичне і економічне сприяння. При дослідженні цих та інших процесів дисертант використовував порівняльний підхід, що давало можливість виокремлювати етапи, їх особливості і значення для Києва відносин з Брюсселем. На першому етапі торгово-економічні відносини ЄС як з Україною, так і з Росією й іншими країнами, що виникли після розпаду СРСР, будувалися на основі Угоди про торгівлю й співробітництво, яка була підписана з СРСР у 1989 р. Підкреслюється, що формування договірних відносин ЄС - Україна і визначення її місця в східній політиці Брюсселя були дещо іншими, ніж з державами ЦСЄ. Головним документом, який регулює протягом вже десяти років відносини ЄС з Україною, є Угода про партнерство і співробітництво (УПС), яка набула чинності в березні 1998 р., лише через 3,5 роки після її підписання. Наступними віхами у підтримці Євросоюзом України стали: Спільна стратегія ЄС стосовно України, прийнята у 1999 р., яка вперше зафіксувала визнання європейських прагнень Києва; Європейська стратегія сусідства і надання Україні статусу сусідства у зв’язку зі східним розширенням ЄС; дієва підтримка демократичних реформ і посередництво у подоланні протистояння під час помаранчевої революції у 2004 р.; визнання за вітчизняною економікою у грудні 2005 р. ринкового статусу; затвердження Брюсселем трирічного Плану дій; узгодження пріоритетних напрямів співробітництва тощо. В 2007 р. між ЄС та Україною започатковані переговори з укладання нової посиленої угоди на заміну УПС.

В третьому підрозділі автор розглядає стан і перспективи партнерства ЄС і Росії, аналізує причини невиправдано завищених очікувань сторін першого періоду відносин, а також наступну їх еволюцію, підписання і реалізацію УПС, інших документів. За відчутної зацікавленості сторін на базі УПС сформована інституційна основа для проведення регулярних двосторонніх консультацій й можливості їх розвитку до стратегічного партнерства. Наступне посилення взаємин було визначене Спільною стратегією ЄС у відносинах з Росією, яку прийняла Рада Євросоюзу в червні 1999 р. До підвищення рівня кооперації сторін змусили події на Балканах, а також позаєвропейські інтереси. Дисертант показує, що прагнення сформувати більш тісні зв'язки з Росією виходять із загальних демократичних цінностей, бачення Брюсселем нової ролі Росії як приналежної до Європи, а також пропорцією російських енергоресурсів у загальному європейському вимірі. Для ЄС Росія представляє значний інтерес, як з погляду забезпечення безпеки в Європі, так й у плані зміцнення його економічних і науково-технологічних позицій у світі. На думку автора, принциповим завданням постає сприяння розкриттю позитивного потенціалу Росії й обмеження її негативних проявів, що має відбиватися у зміцненні стабільності і наближенні до європейських критеріїв суспільного розвитку.

Наступним важливим напрямом в цьому контексті, як показує дисертант, постає діяльність сторін щодо укладання нового документу на заміну УПС, формування Євросоюзом з РФ спільних просторів, що може істотно посприяти європеїзації Росії, імплементації нею демократичних цінностей.

Другий розділ «Формування і реалізація євроінтеграційного курсу України» складається також із трьох підрозділів. Кожний із них розкриває відповідно: стратегічні засади входження України до простору ЄС, процеси демократизації вітчизняного суспільства як основи забезпечення вступу у процес європейської інтеграції, а також соціально-економічні та правові аспекти євроінтеграції України, зміцнення цих процесів.

Автор показує, що розробка та реалізація курсу на євроінтеграцію України викликані як логікою внутрішніх перетворень, її цивілізаційним вибором, так і детерміновані зовнішніми чинниками, зокрема, помітними успіхами країн-сусідів із регіону ЦСЄ, що долали перешкоди й при підтримці Брюсселя досягали своїх цілей входження до ЄС. Саме тому з метою набуття Україною членства в Євросоюзі у червні 1998 р. Указом Президента України було затверджено Стратегію інтеграції України до Європейського Союзу. На її основі розроблено план та здійснювалися практичні, цілеспрямовані кроки із реалізації завдань набуття членства в ЄС. Дослідник показує, що визначення задач і термінів їх розв’язання були в загальних окреслені у Посланні Президента України до Верховної Ради, де встановлювалися: набуття Україною членства в COT до 2003 p.; підписання Угоди про асоціацію України та ЄС до 2004 p.; створення зони вільної торгівлі між сторонами і приведення законодавства країни у відповідність до вимог законодавства ЄС у пріоритетних сферах до 2007 p.; створення митного союзу між Україною і ЄС у 2007 p.; формування реальних передумов вступу України до Євросоюзу до 2011 р.

Такий підхід Києва розглядається дисертантом як досить амбіційний. Показано, що в силу ряду причин внутрішнього і зовнішнього плану досягнення стратегічної мети відчутно відтерміновано. Автором аналізуються особливості та відмінності співпраці ЄС з Україною у порівнянні з практикою країн ЦСЄ, їх європейською ідентичністю, виконанням копенгагенських критеріїв членства, які набули особливої ваги у перед-вступних стратегіях цих держав.

В дисертації доводиться, що постановка Україною питання щодо укладення асоційованої угоди у визначений час як основної мети була передчасною, ЄС в цей період справедливо висловлював занепокоєність політичним кліматом в Україні, стосовно демократичності президентських виборів 1999 р., свободи ЗМІ, дотримання прав людини тощо.

Новий відлік відносин України з ЄС, визначення їх перспектив дисертантом розглядається у контексті президентських 2004 р. виборів та подальших демократичних змін в нашій державі. В роботі показано, що демократичні зміни в нашій країні сприяли переосмисленню її ролі на континенті й підтримці громадянами держав об’єднаної Європи інтеграційних устремлінь України.

Україна протягом останнього періоду за підтримки ЄС провела значну роботу по розбудові динамічної плюралістичної демократії та зміцнення функціонуючої ринкової економіки, розширила економічне і політичне співробітництво, посилила співпрацю в галузі юстиції та внутрішніх справ. Здійснення Україною реформ в контексті євроінтеграції аналізується автором з позицій наповнення конституційного положення щодо формування демократичної, соціальної і правової держави.

Важливим напрямом інтеграції став процес уніфікації правових норм і адаптації внутрішнього законодавства до єдиних правил та стандартів ЄС. В дисертації показано, що віхами на цьому шляху були: прийняття України членом Ради Європи, набуття чинності 1998 р. УПС та затвердження 2004 р. Закону «Про Загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу». Тим самим був визначений механізм адаптації вітчизняного законодавства до законодавства ЄС, сформована нормативно-правова база її проведення, запроваджено механізм прийняття Верховною Радою України тих законодавчих актів, у яких існує доцільність та які відповідають асquis соттипitаіrе, тобто спільному надбанню об’єднаної Європи.

Автор показує, що подолання політичної кризи мирним шляхом у 2004 р., парламентські вибори 2006 та 2007 рр. і засади формування коаліції та урядів підтверджують висновок про певне зміцнення засад демократії в Україні. Водночас нині ще існує потреба в прийняті декількох сот законів, реформуванні політичної системи і розвитку інституцій громадянського суспільства, завершення реформи судової системи, подолання відомчих неузгодженостей, виконання всіх заходів з подальшої гармонізації вітчизняного законодавства до асquis соттипitаіrе.

У третьому розділі «Формування українсько-російських відносин як складової інтеграційних процесів на континенті» дисертант висвітлює у відповідних трьох підрозділах: еволюцію парадигми українсько-російських відносин; вітчизняні підходи щодо формування системи енергетичної безпеки Європи та можливості нарощування інтеграційної стратегії України у вимірах загальноєвропейського простору.

Трансформація відносин колишніх найбільших радянських республік стала багатовимірним процесом формування нових міждержавних стосунків та їх оптимізації. Дисертант показує, що Україна завжди розглядала відносини з РФ як стратегічно важливий і пріоритетний напрям своєї зовнішньої політики. Однак в минулі роки взаєминам двох держав були характерні як піднесення, так й відчутні спади. В перші роки пострадянського періоду для України відносини з Росією були невирішеною проблемою національної зовнішньої політики: тривалий час не існувало чітких умов надання Україні гарантій територіальної цілісності й недоторканності кордонів, загострювалися проблеми розподілу Чорноморського флоту, активів колишнього СРСР. Київ заперечував намірам Москви надати СНД статусу суб'єкта міжнародного права тощо.

Якісні зміни відбулися лише з підписанням у 1997 р. широкомасштабного Договору про дружбу, співробітництво й партнерство між Україною й Російською Федерацією та Українсько - Російської Декларації. Цими документами були унормовані взаємини, визначені якість і напрями розвитку двосторонніх відносин. Уособленням рівня стратегічного партнерства були численні заходи 2002 року України в Росії й 2003 року Росії в Україні, коли посилився активний діалог президентів двох країн, розширилися контакти на всіх рівнях влади та громадськості. У 2003 р. Київ підписав рамкову Угоду і відповідну Концепцію щодо формування ЄЕП спільно з РФ, Білорусією та Казахстаном, які були ратифіковані парламентами цих держав. Українські представники беруть участь у роботі Групи високого рівня по створенню ЄЕП, спрямованої на розробку його законодавчо-нормативної бази. Проте, як показано в досліджені, Києву й Москві випадало ще не раз долати кризові явища й бар'єри, які заважали взаємовигідному співробітництву. Значні випробовування Київ і Москва пройшли у 2004 та наступних роках, пов’язаних зі змінами влади та політичними кризами в Україні. Проаналізувавши наявну політико-правову базу українсько-російських відносин, автор вказує на збереження їх стратегічних вимірів з огляду на високий рівень політичних відносин (діяльність міждержавної комісії на рівні президентів), взаєморозуміння й підтримку, що обумовлені інтенсивністю культурних і торгово-економічних взаємин. Також дисертантом запропонована сучасна парадигма відносин Києва й Москви, яка постає необхідною передумовою реалізації європейської і євроатлантичної стратегії України.

Для ЄС РФ представляє значний інтерес, як з погляду забезпечення безпеки в Європі, так й у плані забезпечення енергоресурсами та зміцнення економічних і науково-технологічних позицій у світі, що створює об'єктивні передумови для певних форм включення її в інтеграційні процеси в Європі. Механізми й строки такого включення багато залежать від еволюції ситуації як у Росії, так й в середині самого Євросоюзу.

Новітні європейські і глобальні процеси зумовлюють необхідність адаптації цілей та орієнтирів зовнішньої політики України до нових реалій, коли РФ і ЄС демонструють потенційні можливості узгодження інтересів у врегулюванні суперечностей різного рівня. Потенціал взаємного тяжіння між Росією та ЄС залишається достатньо потужним, і це підтверджують підходи сторін до формування спільних просторів: безпеки, економічного, гуманітарного й наукового, їх прагматичність та прагнення досягти максимально передбачуваних координат взаємодії.

Все це важливо і для України. Автор враховує, що українська економіка зберігає значну залежність від імпорту енергоносіїв: природного газу, нафти та ядерного палива. Тому актуальною є для України задача диверсифікувати джерела енергії, нарощування ефективності її використання та застосування альтернативних енергетичних технологій, як це робиться в країнах ЄС.

Водночас проблеми Європи з енергопостачанням змушують ЄС до об’єднання зусиль щодо формування єдиної енергетичної політики. Реалізувати свою мету Брюссель планує через поліпшення співпраці між головними постачальниками, транзитерами та споживачами енергоносіїв, забезпечення взаємопов'язаного, прозорого енергетичного ринку та поширення правил внутрішнього ринку ЄС на сусідні країни. Автор наголошує, що Україна може виграти від цього процесу, що такий напрям співпраці лягає у площину євроінтеграційної політики Києва.

Імперативом європейської політики України залишається пошук оптимального співвідношення між стратегічним курсом на євроінтеграцію за відсутності близької перспективи входження до ЄС, та необхідністю підтримувати комплексні відносини стратегічного партнерства з Росією. Засобом підвищення ролі Києва в новому європейському контексті може бути модифікація відносин у трикутнику ЄС — Україна — Росія, де наша держава постає системоутворюючим ланцюгом, природною об'єднуючою ланкою, а не периферійним елементом. Комунікативна функція України в рамках такого підходу полягає в сприянні розбудові багатосторонньої взаємодії в рамках всієї, Великої Європи. Головними засадами такої моделі партнерських стосунків має стати кореляція зовнішньополітичних устремлінь Києва, визначення статусу України у європейському просторі безпеки та відповідні системні кроки вітчизняної дипломатії. Все це буде сприяти стратегії віднайдення більш широкого поля маневру України на даному етапі міжнародних відносин.

В И С Н О В К И

Проведене дослідження європейської інтеграції України в контексті її відносин з Російською Федерацією дає підстави для таких висновків.

Бурхливі зміни протягом останніх десятиліть на європейському континенті ознаменували глобальні зрушення в Європі і світі в цілому. Спільні зусилля народів сходу та заходу континенту, в їх числі України та Росії, сприяли подоланню блокового протистояння та відкрили можливості для реального формування об’єднаної Європи і нарощування інтеграційних процесів й розширення географічних меж демократії (західно)європейського зразка як цивілізаційного поступу, до якого прагнуть приєднатися все більше число країн і народів континенту.

Україна, здобувши незалежність, стала результатом і уособленням трансформаційних зрушень на континенті, тому закономірним було визначення нею своїми стратегічними цілями входження до європейського простору, утвердження демократії, верховенства прав людини та інших норм і цінностей, яких дотримуються у об’єднаній Європі. Відповідна політика офіційного Києва, визначені стратегічна мета і євроінтеграційний курс отримали не лише схвалення, але й конкретну підтримку Європейського Союзу, що об’єднує нині 27 держав континенту і в результаті останніх розширень якого Україна має майже одну п’яту свого державного кордону з цим об’єднанням.

Динаміка і масштаби змін спричинили активізацію інтеграційних процесів в загальноконтинентальному масштабі, еволюцію концепцій і теорій європейської інтеграції, що існували і розробляються в Євросоюзі з урахуванням масштабів всього континенту і в контексті розширення взаємозалежності його складових. Вони відбивають реально існуючі потреби формування нового геополітичного розкладу в Європі і світі, а також прагнення до піднесення полюсу сили, який уособлює Європейський Союз. Різні підходи, пошуки концептуальних засад облаштування континенту відображають появу нових проблем і суперечностей вже в період постбіполярного розвитку Європи і вихід інтеграційних процесів на загальноконтинентальні географічні межі. Особливістю більшості концепцій є теоретичний пошук та обґрунтування оптимальних шляхів розв’язання конкретних і нагальних проблем розвитку європейського континенту, набуття ним нових якостей глобального актора в період сучасних змін в світі.

У ЄС іде пошук найбільш прийнятних шляхів реалізації стратегічних завдань, визначених останніми договорами, а наявність великого кола концепцій щодо реформ механізму та інституцій співпраці покликана вирішити завдання як поглиблення інтеграції, так і варіантів розширення її на Схід та Південь, а також надати підстави для знаходження взаємоприйнятих рішень, в тому числі й стосовно перспектив України. Прагматизм і критичне осмислення пройденого шляху дозволяють знаходити компроміси з метою досягнення більш високого рівня економічного й політичного об'єднання європейських держав, посилення їх взаємодії в загально континентальних масштабах.

Європейський Союз відводив і відводить важливу роль і місце Україні у своїй східноєвропейській політиці, свідченням чого є високий постійний політичний рівень взаємин, реальна допомога демократичним перетворенням, визнання за вітчизняною економікою ринкового статусу, включення до європейської стратегії сусідства та різнобічного сприяння досягнення Україною відповідних якісних характеристик і відповідності вимог до країн-аплікантів.

Ефективність досягнення Києвом інтеграційної мети залежить від реальних, а не уявлюваних результатів демократизації і європеїзації українського суспільства, досягнення не лише соціально-економічних стандартів, а й неухильного дотримання європейських демократичних цінностей, правових норм й приведення вітчизняної політико-правової практики у відповідність з європейськими. Політологічний аналіз свідчить про неповну демократизацію українського суспільства, його політико-правової бази, судової системи, як рушійних чинників у досягненні високих європейських стандартів та забезпечення прав людини. Євроінтеграція України має розглядатися не лише як мета, але й як засіб широкої політики європеїзації суспільного буття в нашій країні.

Виходячи із об’єктивних умов, а саме своєрідної «стратегічної паузи» Євросоюзу після його останніх розширень та передбачуваних інституційних змін, спрямованих на набуття ЄС відповідних якостей, а також з огляду на існуючі проблеми досягнення Україною високих стандартів об’єднаної Європи, нині імперативно постала необхідність коригування стратегічних засад і шляхів досягнення мети інтеграції до Європейського Союзу. Суть корекції засад досягнення стратегічної мети може пролягати у двох взаємопов’язаних напрямах: посилення курсу на досягнення відповідних критеріїв та стандартів демократичного розвитку і більш активного позиціонування у широких межах Великої Європи, спираючись на діяльність як на Заході, так і на Сході європейського континенту, оптимізуючи взаємодію з Росією.

Для України, виходячи із засад цілісного обстоювання національних інтересів, найбільш вірогідним шляхом в реалізації стратегічної мети інтеграції в Європейський Союз постає такий, коли її зовнішня політика буде значно тісніше поєднуватися з поступом і потребами розвитку інтеграційних процесів на континенті в цілому, коли внутрішні перетворення твердо спиратимуться на справді європейську економічну політику, дотримання демократичних європейських норм і цінностей.

Теоретичним підґрунтям такої реалістичної політики постають загальноконтинентальні виміри проблем та шляхи їх вирішення в Європі і в світі. Саме парадигма Великої Європи повертає Україні її природне місце в центрі загальноєвропейських процесів, надає можливості природного об’єднуючого ланцюга, системоутворюючої ланки. Головними вимогами та перевагами формування цілісної стратегії взаємовідносин України з Європейським Союзом та Російською Федерацією є піднесення її рівня впливу разом з цими визначальними гравцями сучасної Європи, а теоретичною базою є загальноєвропейські доктрини і загально континентальні характеристики.

Дієвими засобами реалізації такої політики можуть стати систематизація існуючих проблем взаємин України та РФ з Євросоюзом, виявлення тенденцій процесу поглиблення взаємовідносин у формуванні