ЧЕРКАСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ БОГДАНА ХМЕЛЬНИЦЬКОГО

Федоренко Світлана Анатоліївна

УДК 94 (477): 261.5

ОСВІТНЯ ДІЯЛЬНІСТЬ ДУХОВЕНСТВА

ПОЛТАВСЬКОЇ ЄПАРХІЇ

(ХІХ – ПОЧАТОК ХХ СТ.)

Спеціальність 07.00.01 – історія України

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Черкаси – 2008

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі історії України Полтавського державного педагогічного університету імені В. Г. Короленка Міністерства освіти і науки України

Науковий керівник: доктор історичних наук, професор

УТКІН ОЛЕКСАНДР ІВАНОВИЧ,

Міжнародний Соломонів університет (м. Київ),

завідувач кафедри історії

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор

КИРИДОН АЛЛА МИКОЛАЇВНА,

Київський міжнародний університет,

професор кафедри міжнародних відносин та

зовнішньої політики

кандидат історичних наук, доцент

ДРАЧ ОКСАНА ОЛЕКСАНДРІВНА,

Черкаський національний університет

імені Богдана Хмельницького,

доцент кафедри історії та етнології України

Захист відбудеться “25” червня 2008 р. о 13 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради К 73. 053. 01 у Черкаському національному університеті імені Богдана Хмельницького за адресою: 18031, м. Черкаси, бульвар Шевченка, 81, кім. 211.

З дисертацією можна ознайомитися у науковій бібліотеці Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького (18031, м. Черкаси, вул. Університетська, 22).

Автореферат розісланий “23” травня 2008 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради,

кандидат історичних наук, доцент Корновенко С. В.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Зі здобуттям Україною державної незалежності розпочалася переоцінка важливих подій української історії, зокрема ролі та внеску православної церкви в розбудову держави і нації, відновлення авторитету національних духовних цінностей, їх впливу на світоглядні орієнтації людей, відмови від стереотипів абсолютного заперечення значного внеску духовенства у вітчизняну культуру.

Формування громадянської свідомості, патріотизму, відновлення історичної пам’яті народу неможливі без духовного відродження, важливу складову якого становить освіта, виступаючи вирішальним компонентом всебічного розвитку особистості та держави. Для успішного розв’язання сучасних освітянських проблем варто ретельно проаналізувати історичний досвід, який дозволяє об’єднати на практиці позитивні досягнення минулого та передові тенденції сучасної наукової й педагогічної думки. У зв’язку з цим освітня робота духовенства в ХІХ – на початку ХХ ст. привертає дедалі більшу увагу істориків.

Відтворити цілісну картину діяльності, місця та значення українського православного духовенства в освітньо-культурному розвитку України покликані дослідження, які висвітлюють специфічні риси організації освіти в окремих регіонах. Актуальність дослідження обраної нами теми зумовлена тим, що у вітчизняній історіографії, насамперед регіональній, освітня діяльність духовенства не знайшла свого достатнього відображення. Тема дисертації дозволяє розкрити один із недостатньо вивчених аспектів діяльності православного духовенства Полтавської єпархії в ХІХ – на початку ХХ ст., зокрема у сфері духовної освіти (на прикладі функціонування семінарії як середнього духовного навчального закладу та духовних училищ як початкових духовних навчальних закладів) та початкової народної освіти (на прикладі церковнопарафіяльних шкіл та шкіл грамоти). Організація системи освіти набула пріоритетного значення в релігійно-просвітницькій діяльності православного духовенства Полтавського краю, мала свої особливості. Таким чином, обрана для дослідження тема має наукове, загально-гуманітарне, культурно-освітнє значення, що й обумовлює її актуальність.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертацію виконано згідно наукової проблематики кафедри історії України Полтавського державного педагогічного університету імені В. Г. Короленка „Християнські конфесії в культурно-історичному просторі України (ХVІІІ – ХХ ст.)” (номер державної реєстрації 0100U001531).

Об’єктом дослідження є система освіти православної церкви в Полтавській єпархії в ХІХ – на початку ХХ ст.

Предметом дослідження є комплекс заходів духовенства Полтавської єпархії в царині освіти. Спектр пошуку спрямовано на вивчення діяльності духовних навчальних закладів (семінарії та училищ) і церковних шкіл (церковнопарафіяльних та шкіл грамоти).

Хронологічні межі дослідження охоплюють ХІХ – початок ХХ ст. Нижня хронологічна межа обумовлена виокремленням Полтавської єпархії в окрему структурну одиницю церкви (17 грудня 1803 р.) та остаточним формуванням територіально-адміністративного поділу Полтавської губернії (27 березня 1803 р.), а також реформуванням духовної та світської освіти в Російській імперії. Верхня межа (1905-1907 рр.) визначається, з одного боку, першою демократичною революцією, яка відкрила нову сторінку в розвитку початкової освіти, з іншого – початком загального церковно-реформаційного руху, який виник під впливом демократичних настроїв і закликав до поступового скорочення мережі церковнопарафіяльних шкіл, появи „Тимчасової постанови про віротерпимість” (квітень 1905 р.) та останньої спроби реформування духовної освіти (з 1906 р.).

Територіальні межі дослідження. Опрацьовані матеріали стосуються території, яку в ХІХ – на початку ХХ ст. займала Полтавська єпархія. У відповідності з тогочасним адміністративно-територіальним поділом, межі єпархії збігалися з межами губернії. Церковно-адміністративна одиниця єпархії співпадала з територіально-адміністративною одиницею губернії – повітом, яких налічувалося 15 (Гадяцький, Зіньківський, Золотоніський, Кобеляцький, Костянтиноградський, Кременчуцький, Лохвицький, Лубенський, Миргородський, Переяславський, Пирятинський, Полтавський, Прилуцький, Роменський, Хорольський). Крім губернського та 14 повітових міст, у єпархії були два заштатних міста – Градизьк та Глинськ.

Мета дослідження полягає в тому, щоб на основі аналізу історіографії, джерельної бази комплексно розкрити діяльність православного духовенства щодо розвитку духовної та народної початкової освіти в Полтавській єпархії в ХІХ – на початку ХХ ст.

Досягнення поставленої мети передбачає вирішення наступних дослідницьких завдань:

· встановити стан розробки теми та визначити ступінь репрезентативності її джерельної бази;

· проаналізувати основні напрями, форми та масштаби освітньої діяльності духовенства Полтавської єпархії;

· простежити динаміку становлення мережі духовних навчальних закладів та церковних шкіл;

· розкрити механізм управління та функціонування навчальних духовних закладів і церковних шкіл;

· дослідити особливості діяльності початкових та середніх духовних навчальних закладів, а також церковнопарафіяльних шкіл і шкіл грамоти;

· з’ясувати місце православного духовенства, церковних та світських інституцій у питаннях заснування і матеріально-фінансової допомоги духовних та цивільних навчальних закладів єпархії.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в комплексному аналізі діяльності духовенства Полтавської єпархії в ХІХ – на початку ХХ ст. щодо розвитку духовної й початкової народної освіти як безперервного динамічного процесу функціонування науки та особистості в умовах соціально-політичних реформ, панування офіційної ідеології самодержавства, православ’я, народності. Проведений аналіз дає можливість обґрунтувати ряд теоретичних положень, що мають наукову новизну:

· явища і процеси функціонування духовної та початкової освіти в Полтавській єпархії були тісно пов’язані зі змістом, характером, формами й методами навчально-виховної системи того часу, обумовленої причинно-наслідковими зв’язками, мали ряд спільних рис зі схожими загальноросійськими навчальними закладами і особливості, пов’язані з багатофункціональністю та структурою навчальних закладів;

· розвиток початкової народної та початкової і середньої духовної освіти в єпархії, відображаючи суспільне життя в усіх його виявах, розкривав безперервну динаміку якісних змін, що базувалися на основі суспільно-політичних реформ у державі, нових наукових досягнень, теоретичних установок і вимог практики;

· завдяки педагогічній діяльності православного духовенства, благодійності духовних осіб функціонувала велика кількість шкіл, особливо в кінці ХІХ ст., хоча на початку ХХ ст. ця інтенсивність знизилась, оскільки благодійність не мала широкого суспільного резонансу й засвідчила безперспективність таких підходів до організації системи народної освіти;

· існування в Російській імперії офіційної ідеології самодержавства, православ’я та народності, насиченість навчальних дисциплін православно-релігійними концепціями, русифікація шкільництва й утиски української культури сприяли денаціоналізації української молоді, відвертали її від боротьби за українську державність та українську національну церкву;

· у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. формувався безпосередній взаємозв’язок між посиленням світського компоненту духовної освіти і тенденціями до усунення станової замкнутості православного кліру шляхом активного залучення його в громадське і культурне життя країни, регіону;

· світські та духовні освітні заклади в єпархії розвивалися від простих організаційних форм і відповідного їм навчально-виховного процесу до більш складних. Зокрема, школи грамоти спочатку діяли без будь-яких навчальних програм, а в кінці ХІХ – на початку ХХ ст. вони функціонували на основі комплексу законодавчих актів, що сприяли наближенню їх статусу до статусу церковнопарафіяльних шкіл;

· в освітній діяльності духовенства Полтавської єпархії другої половини ХІХ ст. важливе місце відводилося церковнопарафіяльним попечительствам та церковним братствам, які поряд із суто конфесійним призначенням реалізовували низку завдань у галузі освіти.

Практичне значення дисертації полягає в тому, що результати дослідження можуть бути використані при підготовці узагальнюючих праць із історії православної церкви, при написанні навчальних посібників, наукових праць, розробці спеціальних лекційних курсів із історії України, релігієзнавства, української культури, українознавства, у краєзнавчій роботі. Систематизований фактичний матеріал може застосовуватися в проведенні подібних досліджень в інших регіонах України.

Апробація результатів роботи. Основні положення та результати дисертації обговорювалися на засіданнях кафедри історії України Полтавського державного педагогічного університету імені В. Г. Короленка. Загальна концепція дослідження знайшла своє відображення у доповідях і повідомленнях на ХІІ міжвузівській студентській науковій конференції „Наука та вища освіта” (Запоріжжя, травень 2004 р.), VІ Міжнародній міждисциплінарній науково-практичній конференції „Сучасні проблеми науки та освіти” (Харків, квітень-травень 2005 р.), Міжнародній науковій конференції „Релігія і церква в історії України” (Полтава, вересень 2005 р.), VІІ Міжнародній науково-практичній конференції „Біосферно-ноосферні ідеї В. І. Вернадського та еколого-економічні проблеми розвитку регіонів” (Кременчук, вересень 2006 р.), Міжнародній науковій конференції „Краєзнавство і учитель – 2007” (Харків, лютий 2007 р.), ХVІІ Міжнародній конференції „Історія релігій в Україні” (Львів, травень 2007 р.), Третіх (міжнародних) Гуржіївських історичних читаннях (Черкаси, вересень 2007 р.).

Публікації. Здобуті автором наукові результати висвітлено в 12 публікаціях, 5 з яких – у фахових виданнях, визначених переліком ВАК України. Загальний обсяг публікацій становить 2,6 друкованих аркуші.

Обсяг і структура дисертації зумовлені метою та завданням дослідження. Робота складається зі вступу, чотирьох розділів, що містять десять підрозділів, висновків, списку використаних джерел і літератури (48 сторінок, 550 позицій), 30 додатків (на 39 сторінках). Загальний обсяг дисертації становить 278 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність теми, визначено мету та основні завдання, об’єкт і предмет дослідження, територіальні та хронологічні межі, наукову новизну результатів роботи та її практичне значення, викладено інформацію про апробацію одержаних результатів та публікації.

Перший розділ „Історіографія, джерела та методика дослідження” складається з двох підрозділів. У першому підрозділі „Історіографія питання” проаналізовано ступінь висвітлення обраної для вивчення теми в працях дореволюційних (1800 – 1917 рр.), радянських (1917 – 1991 рр.) та сучасних (1991 – 2007 рр.) дослідників.

У перших дореволюційних працях автори лише торкалися питань ролі церкви в поширенні народної освіти, російської духовної школиРункевич С. Г. История русской церкви под управлением Св. Синода. СПб.: Изд. А. П. Лопухина, 1900.. Поряд із ґрунтовними роботами переважно церковних істориків і представників духовенстваБелявский Ф. О реформе духовной школы. Краткий очерк прошлого средней духовной школы. –Ч. І. – СПб.: Синод. тип., 1907.; Титлинов Б. В. Духовная школа в России в ХІХ в. К столетию духовно-учебной реформы 1808-го года. – Вып. І. – Вильна: тип. „Русский почин”, 1908.; Його ж. Духовная школа в России в ХІХ в. (Протасовская эпоха и реформы 60-х годов). – Вып. ІІ. – Вильна: тип. „Артель Печатного Дела”, 1909.; Дьяконов К. П. Духовные школы в царствование императора Николая I. – Сергиев Посад: тип. Свято-Троицкой Сергиевой лавры, 1907.; Знаменский П. Основные начала духовно-училищной реформы в царствование императора Александра І. Речь, произнесенная в торжественном собрании Казанской академии по случаю празднования столетней годовщины рождения императора Александра12 декабря 1877 года. – Казань: тип. Императорского университета, 1878.; Преображенский И. Отечественная церковь по статистическим данным с 1840/41 по 1890/91 гг. – СПб.: Арнгольд, 1897.; Смирнов П-р (прот.) Народное образование и церковно-приходская школа. – СПб.: тип. Училища Глухонемых, 1899.; Милюков П. Очерк по истории Русской культуры. – Ч. ІІ. – Церковь и школа (вера, творчество, образование). – СПб.: б. и., 1905. та ін. друкувалися невеликі брошури та статті, в яких велася полеміка з питань стану та необхідності реформування духовної освіти.

Одночасно з працями, присвяченими духовній освіті, вийшли в світ публікації з питань народної освітиБлаговидов Ф. Деятельность русского духовенства в отношении к народному образованию в царствование Александра ІІ. – Казань: тип. Импер-го Ун-та, 1891.; Восторгов И. И. Государственная Дума и церковные школы. – СПб.: б. и., 1911.; Рачинский С. Сельская школа. – М.: тип. М. Г. Волчанинова, 1891., в яких автори всебічно проаналізували діяльність церковних початкових шкіл, порівнюючи їх зі світськими, обґрунтували причини часткового згортання їхньої мережі після 1864 р. та небажання священно і церковнослужителів працювати в земських школах.

У ІІ половині ХІХ – на початку ХХ ст. з’явилися спеціальні дослідження, що стосувалися пошуку шляхів вирішення проблем церковного початкового шкільництваМалышевский И. И. О церковно-приходских попечительствах. – К.: б. и., .; Миропольский С. Очерк истории церковно-приходской школы от первого ее возникновения на Руси до настоящего времени. – Вып.  – СПб.: Синод. тип., 1895.; Ванчаков А. М. Краткий историко-статистический обзор развития церковной школы с 1884 г. до настоящего времени. – СПб.: б. и., 1909. та ін., а також такі, в яких аналізувалася робота початкових шкіл усіх відомств на підставі статистичних данихНачальное народное образование в России / Под ред. Г. Фальборка и В. Чарнолуского. – Т. . – СПб.: тип. тов-ва „Народная польза”, 1900.; Начальное народное образование в России / Под ред. Г. Фальборка и В. Чарнолуского. – Т. 3. – СПб.: тип. тов-ва „Народная польза”, 1905.; Фальборк Г., Чарнолуский В. Народное образование в России. – СПб.: б. и., б. г.; Чехов Н. Народное образование в России с 60-х гг. ХІХ ст. – М.: Польза, 1912. та ін.. Цей же період ознаменований появою краєзнавчих розвідок, серед яких у відтворенні цілісної картини функціонування навчальних закладів духовного відомства Полтавської єпархії значну роль набули 2 цикли історичних нарисів – про єпархіальне жіноче училище і Полтавське духовне училищеЯцевич Ю. В. Начальное народное образование в Полтавской губернии. – Полтава: б. и., 1894.; Пирский Н. Исторический очерк поселений Кобеляцкого уезда вообще и исторический и церковно-статистический очерк поселений Кобеляцкого уезда, расположенных по реке Ворскле в частности. – Кобеляки: тип. З. Иога и М. Золотаревского, 1908.; Грановский А. Полтавская епархия в ее прошлом и настоящем (Историко-статистический опыт). – Полтава: б. и., 1901.; Богданович А. В. Сборник сведений Полтавской губернии. – Полтава: Тип. Губернского Правления, 1877.; Павловский И. Ф. Полтавцы иерархи, государственные и общественные деятели и благотворители. – Полтава: Изд-во Полтавской ученой архивной Комиссии, 1914.; Щеглов В. Двадцатипятилетие Полтавского епархиального женского училища. – Полтава: Типо-Литография Л. Фришберга, 1894. та ін.. Таким чином, дореволюційна історіографія позначена великою кількістю праць церковних і світських дослідників, накопиченням фактичного матеріалу, що дозволяє охарактеризувати діяльність духовенства в галузі освіти. Втім ці роботи мають різний підхід до висвітлення проблем, зокрема церковні дослідники переважно схвалювали систему церковнопарафіяльної освіти (церковнопарафіяльні школи, недільні та школи грамоти), применшуючи при цьому роль світського напрямку (державні та приватні початкові школи).

Радянський етап у вивченні задекларованої нами теми позначений явним регресом. Спеціальних праць було вкрай мало, та й ті написані з позицій класового підходу й позначені атеїстичним характером висвітлення питань, що спричинило встановлення певного відбірного принципу у вивченні історичного минулого. У 1920-30 рр. науковці підводили підсумок діяльності дореволюційних початкових шкіл, а їх праці мали переважно описовий характерКаменев С. А. Церковь и просвещение в России. Изд. 2 доп., исправл. – М.: Атеист, 1929.; Медынский Е. Н. История русской педагогики до Великой Октябрьской социалистической революции. – М.: Учпедгиз, 1938.; Чехов Н. В. Типы русской школы в их историческом развитии. – М.: Мир, 1923.; Троицкий К. Церковь и государство в России. – М.: Изд. Красная новь, 1923.; Ковалев Ф. Православие на службе самодержавия в России. – М.: Безбожник, 1930.; проблема ж духовної освіти на цьому етапі майже не вивчалася. Були опубліковані невелика розробка Б. В. Тітлінова та монографія М. М. Нікольського, в яких широкі хронологічні рамки дослідження історії РПЦ зумовили розгляд проблем духовної освіти в Росії лише фрагментарноТитлинов Б. В. Молодежь и революция: Из истории революционного движения среди учащейся молодежи духовных и средних учебных заведений. 1860-1905. – Л.: Гос. изд-во, 1924.; Никольский Н. М. История русской церкви. Изд. 2-е, пересмотренное и дополненное. – М.-Л.: Атеист, 1931..

З об’єктивних причин дослідження з освітньої діяльності духовенства у дореволюційний період відновилися лише в ІІ половині ХХ ст. Тогочасні дослідники (М. О. Константинов, В. Я. Струминський, А. Г. Рашин, Є. Ф. Грекулов та ін.) роль духовенства в галузі освіти зображали в негативному ракурсіКонстантинов Н. А., Струминский В. Я. Очерки по истории начального образования в России. – М.: Гос. учебно-педагогическое издательство Министерства просвещения РСФСР, 1953.; Рашин А. Г. Грамотность и народное образование в России в ХIХ и начале ХХ века // Ист. записки АН СССР/ Отв. ред. Б. Д. Греков – 1951. – № .; Грекулов Е. Ф. Православная церковь – враг просвещения. – М.: Наука, 1962.; Його ж. Церковь, самодержавие, народ (2-я пол. ХІХ – нач. ХХ в.). – М.: Наука, 1969.; Його ж. Религия и церковь в истории России / Советские историки о православной церкви в России. Сост. и автор прим. Е. Ф. Грекулов, общ. ред. и предисл. А. М. Сахарова. – М.: Мысль, 1975.; Богданов И. М. Грамотность и образование в дореволюционной Росси и в СССР (Историко-статистические очерки). – М.: Статистика, 1964.. У подальших працях істориків радянської доби класово-ідеологічний підхід у викладенні та обґрунтуванні історичних фактів і подій залишався незмінним, у більшості з них головний акцент робився на зв’язку церкви з царатом, хоча відтепер розробки відчутно збагатилися джерельною базою, численним фактичним матеріалом та цікавими статистичними данимиЗайончковский П. А. Российское самодержавие в конце ХІХ ст. (политическая реакция 80-х – начала 90-х годов). – М.: Мысль, 1970.; Очерки истории школы и педагогической мысли народов СССР. Вторая половина XIX в. / Отв. ред. А. И. Пискунов. – М.: Педагогика, 1976.; Ососков А. В. Начальное народное образование в дореволюционной России (1861-1917). – М.: Просвещение, 1982. та ін.. У цей період з’явилися дисертації українських істориків М. Г. Заволоки, В. Й. Борисенка як спроби узагальнюючого дослідження з історії початкової освіти пореформеного періоду Заволока М. Г. Загальноосвітня школа України в кінці ХІХ – на початку ХХ ст.: .): Автореф. дис. …канд. пед. наук. – К., 1971.; Борисенко В. И. Сельское начальное образование на Левобережной Украине в 60-х – 90-х гг. ХІХ в.: Автореф. дис. … канд. ист. наук. – К., 1976.. Соціокультурні зміни, що відбувалися в ІІ половини 80-х рр. ХХ ст., спричинили концептуально нові підходи в дослідженні історії церкви, висвітленні ролі православного духовенства в культурному житті країниРусское православие: вехи истории / Я. Н. Щапов, А. М. Сахаров, А. А. Зимин и др. – М.: Политиздат, 1989..

Значний внесок у розвиток церковно-історичної науки зробили українська та російська емігрантські школи, які демонстрували різні концепції та підходиВласовський І. Нарис історії Української Православної церкви: У 4 т. – Т. 3. – ХVІІІ-ХХ cт.– К.: Либідь, 1998.; Дорошенко Д. І. Церква в минулому й сучасному житті українського народу. – Берлін: Р. Б., 1940.; Лотоцький О. Автокефалія: Репринтне видання. – К.: „Книга”: Т. 1. Засади автокефалії. – 1999.; Т. 2. Нарис історії автокефальних церков. – 1999.; Огієнко І. І. Українська церква: нариси з історії української православної церкви: У 2 т. – Том перший і другий. – К.: Україна, 1993.; Полонська-Василенко Н. Історія України: У 2-х т. – Т. 2. Від середини ХVІІ століття до 1923 року. – К.: Либідь, 1992.; Смолич И. К. История Русской Церкви. 1700-1917 // История Русской Церкви: В 10 кн. – Кн. .– М.: Спасо-Преображенский Валаамский монастырь, 1996.; Федорів Ю. Історія церкви в Україні. – Торонто: Б. в., 1967.; Карташев А  В. Очерки по истории русской церкви: В 2 т. Репринтное воспроизведение. – Париж: YMCA-PRESS, 1959. – М.: Наука, 1991. – Т. .; Флоровский Г. В. Пути русского богословия. – К.: Христианско-благотворительная ассоциация „Путь к истине”, 1991.. Українські історики досліджували церковне життя ХІХ – початку ХХ ст. в контексті завдань національно-визвольного руху.

У пострадянській історіографії цілий пласт недосліджених раніше проблем із історії церкви став приводом до появи загальних праць із історії православ’я в Україні Розвиток народної освіти і педагогічної думки на Україні (Х – поч. ХХ ст.): Нариси / Редколегія: М. Д. Ярмаченко, Н. П. Калениченко, С. У. Гончаренко та ін. – К.: Рад. школа, 1991.; Рибачук М. Ф., Уткін О. І., Кирюшко М. І. Національне відродження і релігія. – К.: Асоціація „Україна”, 1995.; Історія релігій в Україні: В 10 т. / Ред. кол.: А. Колодний та ін. – К.: Український центр духовної культури, 1999. – Т. 3: Православ’я в Україні., регіональних розвідок, присвячених історії освіти і культури дореволюційної Полтавщини Жук В. Н., Пустовіт Т. П. Наш рідний край. (З історії освіти на Полтавщині в дореволюційний період). – Вип. 12. – Полтава: Полтавський педагогічний ін-т, 1991.; Жук В. Н., Фарина С. .Я. Наш рідний край. (З історії української національної культури). – Вип. 13. – Полтава Полтавський педагогічний ін-т, 1992. та дисертацій. Дослідники вивчали історію окремих українських єпархій у складі Російської імперії (С. І. Жилюк, О. П. Тригуб) Жилюк С. І. Російська православна церква на Волині (1793-1917 рр.): Автореф. дис. …канд. іст. наук. – К., 1994.; Тригуб О. П. Історія Херсонської єпархії (1775-1918 рр.): Автореф. дис. …канд. іст. наук. – К., 2001., історію РПЦ (О. А. Чиркова, Г. М. Надтока, О. М. Чальцева, І. М. Шугальова)Чиркова О. А. Православна церква в Україні в кінці ХVІІІ – ХІХ ст. (На матеріалах „Киевских епархиальных ведомостей”, „Полтавских епархиальных ведомостей”, „Черниговских епархиальных известий): Автореф. дис. …канд. іст. наук. – К., 1998.; Надтока Г. М. Православна Церква в Україні 1900-1917 років: соціально-релігійний аспект: Автореф. дис. …докт. іст. наук. – К., 1999.; Чальцева О. М. Роль Руської Православної Церкви в національному відродженні південних слов’ян: Автореф. дис. …канд. іст. наук. –Донецьк, 1999.; Шугальова І. М. Зміни в адміністративному устрої православної церкви в Україні в другій половині ХІХ ст.: Автореф. дис. ...канд. іст. наук. – Запоріжжя, 2005., місце парафіяльного духовенства в суспільному житті України (С. О. Гладкий) Гладкий С. О. Православне парафіяльне духовенство в суспільному житті України на початку ХХ ст.: Автореф. дис. …канд. іст. наук. – Полтава, 1997.. В останні роки багато дисертацій було присвячено вивченню освітньої діяльності духовенства (Г. В. Степаненко, С. І. Мешковая, К. В. Шумський, І. М. Петренко, О. О. Федорчук, Г. Г. Яковенко)Степаненко Г. В. Освітня діяльність православного духовенства в Україні (ХІХ – початок ХХ ст.): Автореф. дис. …канд. іст. наук. – К., 2002.; Мешковая С. І. Світський компонент православної духовної освіти в Російській імперії (1857 – 1884): Автореф. дис. …канд. іст. наук. – Х., 2004.; Шумський К. В. Духовно-навчальні заклади Таврійської єпархії (1859 – 1920 рр.): Автореф. дис. …канд. іст. наук. – Х., 2004.; Петренко І. М. Церковнопарафіяльні школи Лівобережної України в системі народної освітньої політики царської Росії (1884 – 1917 рр.): Автореф. дис. …канд. іст. наук. – К., 2005.; Федорчук О. О. Православ’я в становленні культури Півдня України (кінець ХVІІІ – початок ХХ століття): Автореф. дис. …канд. іст. наук. – Донецьк, 2006.; Яковенко Г. Г. Церковнопарафіяльна освіта в Харківській єпархії (1799-1917 рр.): Автореф. дис. …канд. іст. наук. – Х., 2006. або побіжно торкалися цього напрямку Стельмах С. П. Политика самодержавия в области народного образования на Украине в 60 – 90-х гг. ХІХ в.: Автореф. дис. …канд. іст. наук. – К., 1991.; Кравченко Т. М. Розвиток початкової освіти на Харківщині в другій половині ХІХ – на початку ХХ ст.: Автореф. дис. …канд. іст. наук. – Х., 1999.; Тронько Т. В. Діяльність органів державної влади в галузі жіночої освіти в Наддніпрянській Україні другої половини ХІХ ст.: Автореф. дис. …канд. іст. наук. – К., 2000.; Левченко І. М. Роль народної ініціативи в розвитку початкової та середньої освіти на Лівобережній Україні в 1825 – 1860 рр.: Автореф. дис. …канд. іст. наук. – Запоріжжя., 2002.; Драч О. О. Розвиток початкової освіти в Україні (1861 – 1917 рр.): Автореф. …канд. іст. наук. – Х., 2002; Нарадько А. В. Благодійність у розвитку освіти в Україні (друга половина ХІХ – початок ХХ ст.): Автореф. дис. …канд. іст. наук. – Полтава, 2002.; Кравченко О. В. Благодійна діяльність православної церкви в Харківській єпархії (1799 – 1917 рр.): Автореф. дис. …канд. іст. каук. – Х., 2003.; Корнієнко В. М. Благодійність в освітянській галузі Харківської губернії (друга пол. ХІХ – початок ХХ ст.): Автореф. дис. …канд. іст. наук. – Х., 2005..

Таким чином, історіографічний огляд засвідчує, що дослідники протягом тривалого періоду провели масштабну роботу з вивчення історії церкви, зокрема діяльності духовенства в галузі освіти. Лише з недавнього часу почали з’являтися праці, у яких простежується прагнення істориків об’єктивно висвітлити діяльність священно та церковнослужителів на освітянській ниві. Проте комплексного історичного дослідження діяльності духовенства в галузі духовної та початкової народної освіти в Полтавській єпархії в ХІХ – на початку ХХ ст. до цього часу не існує, чим і зумовлене звернення авторки до цієї теми.

У другому підрозділі „Джерельна база, методи та методологія дослідження“ проаналізовано писемні джерела, охарактеризовано застосовані при написанні дисертації методи дослідження.

У відповідності до загального поділу писемних джерел, вони умовно диференціюються на неопубліковані (архівні) та опубліковані матеріали. Під час наукового пошуку дисертанткою опрацьовано фонди Центрального державного історичного архіву України в м. Києві (далі ЦДІАУК) (ф. „Київська духовна консисторія“, ф. „Управління Київського навчального округу“, ф. „Київська духовна академія“, ф. „Києво-Печерська Лавра“, ф. „Канцелярія Київських Митрополитів“); Державного архіву Полтавської області (далі ДАПО) (ф. „Полтавська духовна консисторія“, ф. „Фонд Наглядача Лубенських духовних училищ, з 1854 р. – Лубенського повітового духовного училища“, ф. „Миргородське повітове училище, м. Миргороду Миргородського повіту Полтавської губернії“), а також опубліковані у різних збірниках джерельні матеріали.

Важливим джерелом для написання дисертації є опубліковані документи, статистичні збірники, довідники, каталоги. Опубліковані документи можна поділити на такі групи:

перша група – матеріали офіційного діловодства: а) законодавчі акти, присвячені питанням освітньої діяльності православного духовенства, які містяться у Повному зібранні законів Російської імперії та у збірках указів і розпоряджень Св. Синоду; б) положення та статути навчальних закладів, церковних братств;

друга група – щорічні звіти обер-прокурорів Св. Синоду;

третя група – щорічні звіти єпархіальних установ і закладів РПЦ, а також світських інституцій;

четверта група – історико-статистичні описи та статистичні відомості;

п’ята група – матеріали офіційної центральної та єпархіальної періодичної преси: „Труды Киевской духовной академии”, „Церковные ведомости” та додаток до них „Прибавления к церковным ведомостям”, „Православное обозрение”, „Духовный вестник”, „Киевская старина”, „Христианское чтение”, „Трудовая помощь”, „Вера и разум”, „Вера и жизнь”, „Полтавские епархиальные ведомости”.

Методологічну основу дослідження складає сукупність застосованих при написанні дисертації методів пізнання: загальнонаукових (синтез, дедукція, індукція, опис, пояснення) і спеціальних історичних (конкретно-пошуковий, історико-генетичний, історико-порівняльний, історико-типологічний, історико-системний, хронологічний, логічно-аналітичний, метод статистичного кількісного аналізу), які допомогли в процесі роботи реалізувати загальнометодологічні принципи історизму, об’єктивності, системності, розвитку.

Другий розділ „Політика Російської імперії та Російської православної церкви в галузі богословської і світської освіти” складається з двох підрозділів. У першому – „Еволюція православної релігійної освіти” – проаналізовано становлення та розвиток системи релігійної (духовної) освіти в Російській імперії в ХІХ – на початку ХХ ст. З’ясовано, що вона протягом окресленого періоду зазнала корінних змін. У перший, дореформений, період (1800 – 1861 рр.) реформування системи духовної освіти відбулося в 1808-1814 рр. та 1840 р., 1851 р., у пореформений період (1861 – початок ХХ ст.) – у 1867-1869 рр. та 1884 р. Ініціатива у здійсненні цих реформ належала вищому світському керівництву, бо церква в Російській імперії була не автономною одиницею, а одним із державних відомств. Уряд, зосередивши у своїх руках владу над духовною сферою життя суспільства, залишив за собою право організовувати та скеровувати діяльність церкви відповідно до державної доктрини, що панувала в той чи інший момент.

Головну мету реформи 1808-1814 рр. – відокремлення вищої богословської освіти від середньої та нижчої – досягли створенням чотирьохрівневої ієрархічної системи духовної освіти (парафіяльні духовні училища > повітові духовні училища > семінарії > академії). Її часткове реформування запровадив обер-прокурор Св. Синоду М. О. Протасов. Духовні навчальні заклади стали готувати народних священиків, здатних примирити нижчі верстви населення з усталеним у країні порядком. З цією метою держава взяла курс на спрощення духовної освіти. Відповідно до „Положень про духовні семінарії” (1840 р.) навчальний курс збільшувався за рахунок введення нових богословських та прикладних („протасівських”) дисциплін і скорочення обсягу викладання практично всіх світських наук, як непотрібних. У 1851 р. розпочалося реформування діяльності нижчої ланки духовної школи, основою якого стала ідея максимального пристосування училищного курсу до практичних потреб нижчого православного кліру. Повітові та парафіяльні духовні училища об’єднали в один навчальний заклад – повітові духовні училища. Відтоді система духовної освіти стала трирівневою.

Протасівські реформи, штучно нав’язавши духовній освіті богословсько-утилітарний характер, призвели до погіршення становища духовних навчальних закладів (відсутність навчальної літератури, кваліфікованих викладачів тощо). Внаслідок цього знизилася не тільки загальноосвітня, але й професійна підготовка священнослужителів. Позитивним результатом реформи можна вважати скасування викладання предметів латинською мовою, що дозволило зробити більш зрозумілим і доступним матеріал для засвоєння. Проте основна мета запровадження реформи – пристосування семінарської освіти до безпосередніх потреб парафіяльного священика та власне парафії – не була досягнута. В останні роки дореформеного періоду в діяльності духовних навчальних закладів з особливою силою виявився регресивний характер основних принципів православної духовної освіти, невміння церковних ієрархів відчути дух змін у країні й використати його в інтересах перебудови навчально-виховного процесу.

На фоні загальних буржуазно-демократичних реформ 1860-70-х рр. консерватизм РПЦ та схоластичність духовної освіти опинились у різкому протиріччі з тими процесами модернізації, що відбувалися в Росії. Тому головним завданням російського уряду на цьому етапі стало відродження авторитету церкви за допомогою створення універсальної системи духовної освіти, покращення якості професійної підготовки священнослужителів. Пореформений період припадає на часи обер-прокурорства Д. А. Толстого та К. П. Побєдоносцева. Перший здійснив кардинальну реформу духовної освіти в 1867-1869 рр. Одним із її пріоритетних положень стало те, що духовні навчальні заклади почали діяти як безстанові. У 1879 р. Д. А. Толстой був змушений провести контрреформу, усвідомивши власні помилки: а) семінаристи виявилися ще радикальнішими за світських вихованців (у 1874-1878 рр. у багатьох семінаріях з’являлись ознаки революційної діяльності); б) світська молодь, користуючись можливостями, наданими статутом 1867 р., вступала до семінарій (нарівні з вихованцями духовного походження вона користувалася правом отримання стипендій і безкоштовної освіти, але після закінчення семінарії за фахом не працювала, що врешті стало важким тягарем для церковної казни). За ініціативою Міністерства народної освіти та зі згоди обер-прокурора Св. Синоду особам світського походження закрили вільний доступ до семінарій (відтепер вони зараховувалися тільки за умови прийняття духовного сану одразу ж після закінчення навчального закладу), а семінаристам – до університетів (вони мали складати вступні іспити). Остання реформа духовної освіти в другому періоді (1883-1884 рр.) припала на роки, коли в Росії проводилися контрреформи в багатьох галузях суспільного життя. Тому істотні зміни у сфері духовної освіти відображали загальноімперську урядову політику згортання тих ліберальних та демократичних елементів, що встигли зародитися в 1860-ті рр. Проведена обер-прокурором К. П. Побєдоносцевим реформа 1884 р. спрямовувалася на радикальне згортання всіх ліберальних проявів у діяльності духовних навчальних закладів. Проте заборонна політика царизму, яку проводив останній, виявилася малоефективною за тогочасної суспільно-політичної ситуації.

У другому підрозділі „Трансформація політики царського уряду в галузі початкової світської освіти” проаналізовано діяльність вищих органів влади, спрямовану на поширення народної освіти в дореформений та пореформений періоди державно-освітньої політики. У перший з них функціонування навчальних закладів здійснювалося за двома статутами. Статут 1804 р. започаткував розвиток систематичної початкової освіти, ініціював створення шкіл у сільській місцевості, закріпив безстановий характер учнівського контингенту. Статут 1828 р., по-перше, запровадив соціальну диференціацію учнів, тобто узаконив становий принцип навчання, по-друге, відокремив початкову школу від середньої та вищої. Проте в обох документах залишалися незмінними основні засади діяльності парафіяльних шкіл: керівництво та їх утримання здійснювали приватні особи (у тому числі священики) або громади. Обидва статути залучали священно - та церковнослужителів до викладацької діяльності в парафіяльних училищах, причому з цього приводу простежувалася повна взаємодія світської та церковної влади.

У пореформений період уряд повною мірою визнав необхідність початкових народних шкіл; визначалася певна система їх організації та управління. Політика держави в галузі освіти спрямовувалася на пошук оптимального типу школи, тому для освітньої системи цього періоду характерні багатотиповість навчальних закладів та підпорядкування народної освіти одразу декільком відомствам. Св. Синод, користуючись підтримкою уряду, сформував незалежну від Міністерства народної освіти систему початкової освіти. Важливою подією цього періоду стала поява елементів демократизації в управлінні школами на основі нових правил та правових актів („Положення про початкові народні училища” 1864 р. і 1874 р., „Правила про церковнопарафіяльні школи” 1884 р., „Правила про школи грамоти” 1891 р., „Положення про церковні школи відомства православного сповідання” 1902 р.), усунення станових обмежень у навчанні, офіційне підпорядкування шкіл духовному відомству, їхнє фінансування державою з 1880- х років, запровадження для них єдиних навчальних планів. Значне зростання кількості церковнопарафіяльних шкіл та шкіл грамоти в цей період пояснюється спрямуванням державно-освітньої політики на посилення впливу релігії в просвітництві. Церковна школа, з одного боку, забезпечувала дитину необхідними знаннями та виховувала її, спираючись на одвічні християнські цінності, з іншого – виховання відбувалося в дусі державної ідеології „самодержавство, православ’я, народність”. На всій території Російської імперії запроваджувалася російська мова та культура, що призводило до денаціоналізації підростаючого покоління.

Третій розділ „Організація, зміст і спрямованість духовної початкової та середньої освіти в Полтавській єпархії”, що складається з трьох підрозділів, розкриває характерні особливості функціонування духовних навчальних закладів Полтавської єпархії: семінарії та духовних училищ.

У першому підрозділі „Утворення Полтавської єпархії та її церковних структур” окреслено особливості Полтавської єпархії як однієї з церковно-адміністративних одиниць РПЦ ХІХ – початку ХХ ст. з добре розвинутою церковною інфраструктурою. Розкрито особливості становлення єпархії та роль єпископату в цьому процесі. Показано, що зусиллями правлячих архієреїв і місцевого духовенства послідовно відкривалися духовні навчальні заклади (семінарія та чотири духовних училища), єпархіальне жіноче училище, що підпорядковувалося духовному відомству; створювалася мережа церковних початкових шкіл, представлених церковнопарафіяльними школами (однокласними та двокласними) та школами грамоти; засновувалися церковнопарафіяльні попечительства і церковні братства з відділеннями, які зробили значний внесок у розвиток освітньої справи в регіоні.

Формування попечительств як нового типу церковної інституції на території єпархії розпочалося відразу після видання „Положення про парафіяльні попечительства при православних церквах” 1864 р. Церковні братства (Полтавське єпархіальне Свято-Макар’ївське та Лубенське Спасо-Преображенське), засновані майже одночасно, розгорнули діяльність з початку 1890-х рр. Свято-Макар’ївське братство стало одним із найчисельніших на території європейської частини Російської імперії та своєю діяльністю охопило 14 повітів єпархії; Спасо-Преображенське поширило сферу свого впливу на Лубенський повіт, у результаті чого останній перетворився на добре розвинену локальну інфраструктуру з великою кількістю церковних шкіл. Полтавське єпархіальне жіноче училище мало свої особливості: після отриманням ним статусу 6-річного, початкові класи декілька років розташовувалися при трьох жіночих монастирях єпархії, що спричинило появу цілої низки характерних рис у функціонуванні цього закладу. Доведено, що Полтавську єпархію за кількістю та авторитетом духовних навчальних закладів можна віднести до однієї з високорозвинених.

У другому підрозділі „Духовні училища як нижча ланка системи духовної освіти” досліджено діяльність усіх духовних училищ єпархії (Полтавського, Переяславського, Лубенського, Роменського), які функціонували відповідно до загальноурядової політики в галузі освіти, давали початкову підготовку майбутнім служителям церкви, слугували джерелом православної віри в регіоні. У розвитку цих закладів простежується 2 періоди: дореформений та пореформений.

Дореформений період позначений становленням елементів системи духовної освіти та формуванням мережі духовних училищ, представленої чотирма закладами. Така кількість зумовлювалась ініціативністю та авторитетом правлячих єпархіальних архієреїв, активною діяльністю місцевого духовенства, широким спектром допомоги доброчинців. Вдале географічне розташування цих закладів створювало умови для отримання духовної початкової освіти всіма бажаючими. Показово, що освітній рівень викладачів початкових духовних навчальних закладів Полтавської єпархії в цей період був достатньо високим: у парафіяльних духовних училищах більшість із них мали семінарську освіту, а в повітових – ще й вищу богословську. Основне завдання духовних училищ – підготовка синів духовенства до вступу в семінарію – зумовлювало переважно їх становий характер (відсоток світських вихованців був мізерним, як виключення).

У пореформений період із загальним збільшенням кількості світських вихованців в училищах Полтавської єпархії діти священиків продовжували складати основну частину учнівського контингенту. Важливим етапом цього періоду для Полтавської єпархії став 1876 р. – рік завершення організації системи духовних навчальних закладів регіону, коли Полтавське духовне училище перемістилося з Хрестовоздвиженського монастиря у власні будівлі. Це сприяло покращенню умов утримання вихованців, посиленню уваги до організації навчально-виховного процесу та якості навчання (засновувалися учнівські бібліотеки, застосовувалися різні види заохочень кращих вихованців, удосконалювалися методи викладання тощо). Духовні училища єпархії формували основні засади людського характеру, уміння оволодівати знаннями і досягати поставленої мети в житті. Визнаючи наявність певних недоліків в організації навчально-виховного процесу в цих закладах, необхідно відзначити прагнення місцевого духовенства на чолі з єпархіальними архієреями до всебічного підвищення якості викладання в них та виховання молодих людей на християнських цінностях.

Третій підрозділ „Полтавська духовна семінарія – основний навчальний заклад з підготовки священнослужителів для єпархії” присвячено вивченню діяльності Полтавської духовної семінарії від заснування до початку ХХ ст. Ця семінарія як середня духовна школа та головний духовно-навчальний заклад в єпархії займала гідне місце серед навчальних закладів регіону. Її функціонуванню в дореформений період властиві ряд основних особливостей: яскраво виражена ознака становості, зміна місцеперебування закладу (переміщення з Переяслава до Полтави), високий освітній рівень викладацького складу, утримання певного відсотку вихованців за рахунок держави та меценатів.

У пореформений період семінарія позбулася становості, що призвело до навчання в ній значного відсотку світських осіб, а можливість отримання ними безкоштовної освіти (переважна більшість вихованців перебувала на казенному утриманні) стала вирішальним фактором у виборі для навчання цього закладу, а не іншого.