Київський університет імені Тараса Шевченка

На правах рукопису

Овчаренко Світлана Володимирівна

УДК 18:130.2

Проблема жанру

у класичній та некласичній естетиці

Спеціальність 09.00.08 - естетика

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора філософських наук

Київ 1999

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі етики, естетики та культурології

Київського університету імені Тараса Шевченка

Науковий консультант:

Левчук Лариса Тимофіївна - доктор філософських наук, професор, завідувач кафедри етики, естетики та культурології Київського університету імені Тараса Шевченка

Офіційні опоненти:

Безклубенко Сергій Данилович - доктор філософських наук, професор, завідувач відділом кінознавства ІМФЕ імені Максима Рильского НАН України

Воєводін Олексій Петрович - доктор філософських наук, професор кафедри культурології Луганського державного університету імені Тараса Шевченка

Легенький Юрій Григорович - доктор філософських наук, завідувач кафедри дизайну Державної Академії легкої промисловості України

Провідна установа - Черкаський державний університет імені Богдана Хмельницького, кафедра філософії

Захист дисертації відбудеться “27” травня 1999 року о “15.00” годині на засіданні Спеціалізованої вченої ради Д 26.001.28 при Київському університеті імені Тараса Шевченка за адресою: 252001, Київ, вул. Володимирська, 60, аудиторія № 330

З дисертацією можна ознайомитися в науковій бібліотеці Київського університету імені Тараса Шевченка (вул.Володимирська, 58)

Автореферат розісланий “22” квітня 1999 р.

Вчений секретар

Спеціалізованої вченої ради Д.Ю.Кучерюк

Актуальність теми дослідження визначається зверненням до нового дискурсу у розгляді традиційної для естетики жанрологічної проблематики. Оновлення підходів до вивчення жанрів пов’язане з тим, що наукові настанови некласичної естетики дозволяють аналізувати закономірності буття мистецтва, як онтологічні засади соціокультурного функціонування чуттєвих чинників у життєдіяльності людини. За такого розуміння ролі мистецького у соціальному, головна увага приділяється смислоутворюючим структурним можливостям жанру як форми, яка упорядковує інформаційно - комунікаційні процеси.

Криза довіри щодо логіко-дискретного мислення, яке спирається на розвинену вербальність та математичне обчислювання, викликає підвищений інтерес до художніх форм мислення, до художніх форм структуралізації інформації. Кібернетики, біологи, фізики-теоретики шукають допомоги у філософському осмисленні власних проблем на шляхах синтетично-якісного світу, який передусім асоціюється зі світом художності. Але власне естетики та мистецтвознавці не завжди готові пройти свій відрізок тернистого шляху, що пролягає між природничими та гуманітарними науками. Проте саме художня творчість сьогодні сприймається як місце, де у найближчий час можливі наукові відкриття загальнофілософського світоглядного рівня.

Дослідження жанрологічних проблем, у цьому випадку, бачиться як безпосередній внесок у розвиток загальної теорії мислення. Жанр є структуруючим елементом художнього буття як ментального, так і соціального гатунку.Саме ця якість жанру привертає увагу його дослідників у останні часи. Отже, розуміння процесів генези та функціонування жанрів може допомогти аналізові процесів якісного інформаційного спілкування у суспільстві.

Крім внесків у розробку загальних філософських проблем, вивчення жанру має вплинути і на розвиток суто мистецтвознавчих уявлень щодо історії та теорії мистецтва. Сьогодні очевидно, що у галузі сучасного мистецтва з його потужним прагненням до оновлення форм та методів створення художніх творів не працюють класичні оціночні парадигми. Традиційне уявлення про образ як підгрунтя художньої діяльності дедалі більше підлягає сумніву. Але проблеми, які стосуються суто внутрішнього устрою мистецтва, не можуть бути вирішені за межами власне мистецтвознавчої теорії, незважаючи на будь-які намагання суміжного гуманітарного знання. Звернення уваги на жанр може допомогти розв’язанню конфлікту у мистецтвознавстві, який триває вже майже століття. Жанр є суто мистецьким утворенням, так само як і образ, але має більш загальний статус у межах художньої творчості, тому його дослідження є особливо доречним у наш час зламу традицій «образного» мистецтва.

Сучасна художня критика, яка сьогодні залишилася без будь-яких ціннісних орієнтирів, може скористатися загальною теорією жанрів як приводом для оновлення власного підгрунтя. Жанр може виступати у ролі регулятора ціннісних орієнтирів, заступаючи місце і «образу», і «художнього авторитету». Це дозволить включатися у процес управління функціонуванням художнього середовища, а також передбачати наслідки керуючих дій у мистецькій галузі. Оскільки жанр структурує інформацію, він має змогу регулювати потік інформації, а отже - впливати на загальносоціальні комунікативні процеси та, як наслідок, - власне на соціальний устрій у його духовному та ціннісному виявленні. Духовні ж проблеми є найболіснішим викликом нашого часу.

Об’єкт дослідження. Жанр, система жанрів, жанровість як атрибут художнього мислення.

Предмет дослідження. Художньо обумовлені параметри інформаційно-комунікативних процесів у суспільстві, виявлення художнього мислення та діяльності як спосіб соціокультурного самоздійснення людини.

Стан вивчення проблеми. Ступінь розробленості проблеми можна аналізувати одразу у декількох аспектах, що є пов’язаним з визначенням об’єкта та предмета дослідження. Запропонована модель розгляду жанру у взаємозв’язку з проблемами дослідження художнього мислення та інформаційно-комунікаційних процесів у суспільстві обумовлює необхідність проаналізувати стан наявних наукових досягнень з кожної проблеми окремо, а саме - з проблем жанрології, художнього мислення та інформаційної естетики, оскільки заданий ракурс вивчення проблеми жанру у мистецтві не є загальноприйнятим та таким, що має усталену традицію. Зазначимо, що саме сучасний стан наукового пізнання, у тому числі і знання естетичного, стає фундаментом для оновлення дослідницьких парадигм.

У колі дослідницької літератури, що присвячена вивченню жанрів, можна виокремити декілька напрямків. По-перше, це - вивчення специфіки окремих жанрів у різних видах мистецтва. Цей розділ жанрології є найчисельнішим за кількістю робіт різного масштабу, серед яких важко виокремити більшою чи меншою мірою значні, оскільки вони присвячені аналізові різних жанрів, які не можна прирівнювати один до одного. Назвемо лише імена тих авторів, яким належать найбільш концептуальні дослідження - М.В.Алпатов, М.І.Андронникова, О.О.Анікст, М.Г.Арановський, М.М.Бахтін, І.В.Вайсфельд, Є.М.Вейцман, С.С.Валеріус, Н.О.Горюхіна, В.Ж.Конен.

По-друге, є напрямок, який можна схарактеризувати як мистецтвознавчо-прикладний. Він пов’язаний з вивченням модифікацій тих чи інших жанрових форм у творчості окремого митця. Цей напрямок представлено у роботах, наприклад, А.А.Альшванга, І.С.Барсової, М.С.Друскіна, А.І.Журавльова, С.П.Краукліса, Н.І.Пруцкова. Втім, даний ряд можна продовжувати, оскільки ця сфера вивчення жанру найбільша.

По-третє, є напрямок, який пов’язується з дослідженням жанру як елемента поетики або морфології мистецтва. У такому ракурсі жанр вивчали М.В.Веселовський, Л.С.Виготський, О.М.Фрейденберг, Г.Д.Гачев, М.С.Каган, Т.М.Ліванова, Д.С.Ліхачов, О.Н.Сохор.

За четвертий напрямок можна вважати дослідження, які мають на меті створення певної загальної концепції формування та функціонування жанрів, але частіше за все це стосується одного окремого виду мистецтва, майже виключно - літератури. Цей напрямок представлено у доробку І.П.Кузьмичова, Н.С.Лейдермана, Л.В.Чернець, А.Я.Есалнека.

Крім того, слід відзначити, що жанрова проблематика займає провідне місце у вивченні специфіки національних форм мистецтва, його характерних рис та історії становлення.

Зазначимо, що вивчення жанрової проблематики взагалі є сталою традицією в історії мистецтвознавства та естетики. Як зазначав С.С.Аверінцев, навіть перша класична естетична робота була присвячена жанрові. Він мав на увазі «Поетику» Арістотеля, центральне місце у якій належить дослідженню саме жанру, у цьому випадку, - трагедії. Тією чи іншою мірою жанрової проблематики торкалися Г.Ф.В.Гегель, Г.Ф.Лессінг, В.Г.Бєлінський, Ю.М.Тинянов, Д.Лукач. Це дозволяло їм зробити узагальнюючі естетичні висновки, хоча власне жанрологічна проблематика була для них другорядною.

Щодо мети нашого дослідження найбільший інтерес представляють ті роботи, які спрямовані на виявлення певних культурологічних закономірностей у функціонуванні жанрів. До кола таких робіт належать праці О.З.Васильєва, Н.В.Кашиної, Н.Ф.Копистянської, Р.Р.Москвіної, І.С.Пала, Ю.В.Стенніка, О.С.Суботіна. Особливої уваги заслуговує дослідження Є.Я.Бурліної «Культура і жанр. Методологічні проблеми жанроутворення та жанрового синтезу», яке є своєрідним підсумком вивчення жанру у класичній парадигмі естетики. Автор цієї роботи намагається знайти загальну закономірність жанроутворення, яка може стати підгрунтям розмови про жанрові особливості функціонування мистецтва у різних його видових виявленнях. Але її дослідження - це, насамперед, дослідження культурних наслідків існування такого явища, як жанр, а не аналіз власне походження та структури жанрів. Ми говоримо про це дослідження як про підсумкове щодо класичної традиції у естетиці, оскільки воно не виходить за межі розгяду проблеми у рамках мистецтва.

Наступним кроком у дослідженні жанрологічної проблематики можна вважати вивчення жанрів як фактора формування соціокультурного середовища, що представлено у роботі В.Г.Щукіна. Це новий поворот теми, який свідчить про появу некласичних настанов у вивченні цієї старої проблеми. Намагання розв’язати проблему жанрів у процесі дослідження соціокультурного середовища свідчить про те, що поступово переборюється тенденція вбачати у жанрі тільки функції нормативного обмеження певними правилами художньої творчості. Ця тенденція в естетичній думці чітко прослідковується з середини ХІХ століття і стає особливо виразною наприкінці ХХ століття.

Підсумовуючи багатоманітну аналітичну інформацію щодо вивчення жанрів, можна сформулювати низку уявлень про жанр, що стали загальновживаними, майже аксіоматичними. По-перше, це уявлення про нормативну функцію жанру у процесі побудови та сприйняття мистецьких творів, яка встановлює своєрідні правила «жанрової гри». По-друге, це уявлення про одиничний жанр як про певний елемент системи жанрів, яка має своєрідну субординаційну структуру. По-третє, це уявлення про соціокультурну детермінованість жанрових форм та жанрових систем. По-четверте, жанр розуміється як елемент морфології мистецтва, а конкретно щодо літератури - як елемент генології. По-п’яте, жанр розуміється як художня форма особливого роду, яка має своєрідні принципи співвідношення із змістом художнього твору. Останнім часом все частіше визначають жанр як своєрідну форму осмислення реальності.

Але при цьому залишається певна роздробленість у сприйнятті жанру у дослідницькій думці, хоч він і розуміється як необхідний елемент функціонування як свідомості, так і культури. Відчувається брак координуючої всі теоретичні пошуки цілісної філософської концепції. Жанр як поняття розвивається загалом у рамках мистецтвознавчих досліджень, що справляє вплив на методи його дослідження, які є принципово емпіричними. Тому сьогодні, перш за все, потрібно відмовитися від цього типу дослідницької методології та знайти адекватні явищу шляхи його дослідження. Саме тому ми звертаємося до загальногносеологічної та комунікативної проблематики у зв’язку з вивченням жанру.

Стан вивчення проблем художнього мислення пов’язаний з уявленням про сутність свідомості як такої. Власне, проблема існування особливої форми свідомості - художньої - вперше була сформульована О.Г.Баумгартеном, що і стало підгрунтям виокремлення особливої сфери знання - естетики, яка мала зайнятися її вивченням. З цього часу розвиток вчення про художню свідомість тісно пов’язаний із розумінням суті засобів мислення. Власне кажучи, будь-яке естетичне дослідження тією чи іншою мірою буде дослідженням у галузі художнього мислення.

Сьогодні можна виокремити три типи бачення проблеми художньої свідомості. По-перше, це розуміння єдності свідомості на основі раціональних форм мислення, тобто таке розуміння, яке поширює раціональні форми оперування інформацією на будь-які виявлення свідомості. По-друге, це заперечення будь-якої розумової функції художніх виявлень людини, тобто наголошення на їхніх ірраціональних якостях, інтуїтивності та випадковості. По-третє, це визнання двоєдності свідомості на підставі певних художніх структур формування думки - символів, метафор, асоціацій.

Першим кроком у формулюванні цієї проблематики стає творчий доробок І.Канта, де він розокремлює в аналізі «чистий розум» та «здатність судження». Саме тому проблематика співвідношення раціональної та художньої свідомості є найбільш повно представленою у філософській традиції неокантіанства. Марбурзька школа (Е.Кассірер, Г.Коген, П.Наторп, Е.Панофський, С.Лангер) наголошує на ідеї єдності цих двох форм осягнення дійсності, а баденська школа (Г.Ріккерт, В.Віндельбанд, Й.Кон, М.Дворжак) дотримується уявлення про існування сутнісної відмінності між цими двома формами виявлення свідомості.

Окремої уваги заслуговує у цьому смислі психоаналітична спадщина. Хоч З.Фрейд та К.Юнг не аналізували власне проблематику функціонування художньої свідомості, але їхнє уявлення про основні засади позасвідомого у нашому мисленні так чи інакше апелює до художніх форм структурування інформації.

Вітчизняна традиція вивчення цієї проблеми, що цілком зрозуміло, спирається на марксистські погляди щодо способів функціонування свідомості, які є, безумовно, чітко раціонально орієнтованими. Отже, проблеми своєрідності художньої свідомості, її функціональної самості та самодостатності, практично, не обговорювалися у вітчизняній естетиці, хоч кількість досліджень, що їм присвячені, досить багаточисельна. Якщо врахувати, що на протязі останнього часу вітчизняна філософія була тісно пов’язаною з загальним розвитком марксистсьої традиції, то можна назвати тут такі імена - О.Л.Андрєєв,С.Д.Безклубенко, І.І.Біцадзе, В.В.Бичков, С.Василєв, Ю.Д.Воробєй, І.Я.Глазман, Г.Л.Єрмаш, М.А.Ігнатенко, В.І.Мазепа, А.С.Оганов, С.Х.Раппопорт, В.В.Селіванов.

Окремої позиції щодо цих питань дотримуються О.П.Лановенко та В.А.Малахов, які у своїх дослідженнях наголошують на своєрідності художнього опанування світу.

Найбільш напружені дискусії останнім часом розгортаються навколо проблеми невербальних форм мислення як особливої сфери виявлення розумової діяльності нашої свідомості. Це є принциповим моментом для розуміння засад функціонування художньої свідомості, оскільки будь-які форми власне раціонального мислення або виявляються у вербалізованій формі, або наслідують дискретні форми осягнення світу, які виходять з вербальності. Найбільшу увагу цим питанням приділяють дослідники методологічних основ системоутворення М.М.Петров, Г.А.Смірнов, Ю.О.Урманцев, М.І.Штеренберг, які налаштовані на аналіз якісних чинників мислення.

Можна сказати, що ми спостерігаємо загальну кризу панлінгвістики, яка у естетичному змісті найбільш докладно відбита у вітчизняній традиції у доробку О.А.Потебні та знаходить всеосяжне втілення у концепції Сепіра-Уорфа. А також є методологічною основою будь-яких семіотичних та структуралістських досліджень у ХХ столітті.

Емпіричною базою зміни напрямку у дослідженні свідомості є відкриття та вивчення функціональної асиметрії мозку. Загальна гносеологія ще не опанувала належним чином такого поняття, як «візуальне мислення», сутність якого дискутується у роботах Р.Арнхейма, В.І.Жуковського Б.Я.Замбровського, А.Д.Столяра, Д.В.Пивоварова.

Особливої уваги у зв’язку з вивченням проблеми художнього мислення стиль потребує концепція «гомогенної системи опосередкування», яка належить Д.Лукачу. Він висловив ідею, що існує певна система І, яка, на зразок другої сигнальної системи, є системою узагальнення сигналів, але таких, які не набирають вербального виявлення. Ця концепція знайшла своє продовження у тезі про існування «третьої сигнальної системи», яка належить І.П.Шмельову. Міркування щодо третьої сигнальної системи є граничною межею обговорення проблеми художнього мислення на сучасному етапі.

Третя теоретична лінія, крім жанрологічної та гносеологічної, - лінія інформаційної естетики - має досить невеликий час існування. Розробки у цій сфері розвитку естетичної думки нараховують лише кілька десятиліть, бо вона безпосередньо пов’язана з розвитком кібернетики та інформатики, зокрема з вивченням можливостей моделювання художніх процесів за допомогою комп’ютерних програм. Інформаційна естетика має два чітко виявлені напрямки розвитку - спроби машинної творчості, з одного боку, та дослідження форм струтурування інформації у художніх об’єктах, з другого. Зрозумло, що нас цікавлять саме проблеми структурування інформації.

Головним досягненням інформаційної естетики є, напевно, емпіричне дослідження закономірностей «золотої пропорції». Цікавими також є міркування щодо існування певних формальних моментів структуралізації інформації за допомогою суто композиційних елементів художньої форми. Її часові та просторові чинники вивчаються як фактори, що безпосередньо створюють якісні характеристики художнього середовища.

У вітчизняну традицію включені розробки цієї теми, які виконані А.Молем і Р.Бензе, Ф. фон Курбе, В.Сімматом.

Інформаційна естетика не обходить увагою жоден вид мистецтва, аналізуючи сткруктурні особливості літературних текстів, музичних, образотворчих та архітектурних творів. Принципово дослідження цих об’єктів відрізняється від класичного способу їх вивчення тим, що поняття художності використовується у дезаксіологічному смислі - як якість структурних інформаційних елементів. Ще одна відмінність полягає у відмові від орієнтації на поняття образу як базового елемента художнього цілого.

Найбільш відомим автором, який займається проблемами методології та наукового аналізу проблематики інформаційної естетики, є В.М.Петров. Він зазначає, що, незважаючи на свій відносно невеликий вік, інформаційна естетика переживає кризу, оскільки первинні дослідження найбільш простих елементів формоутворення у мистецтві потребують додаткового комплексного аналізу всієї сукупності якісних характеристик художнього середовища, а без цього не відбудеться переходу від дослідження поверхневих структуроутворюючих факторів до більш глибинних та суттєвих. У вітчизняній естетиці цей естетичний напрямок, на жаль, не отримав будь-якого поширення.

У підсумку зазначимо, що сьогодні завдяки розвиткові трьох означених нами сфер естетичної думки ми маємо можливість розглянути жанрологічні проблеми на новому якісному рівні.

Мета дослідження - розробка концепції побудови загальної теорії жанрів, яка грунтується на розумінні жанру як форми структуралізації інформації.

Завдання дослідження пов’язані із досягненням поставленої мети:

·

·

·

·

·

·

·

Методологічні і теоретичні засади дослідження. Методологічною основою дослідження є спосіб розгляду проблем існування мистецтва у контексті його соціально-культурного буття. Причому головним об’єктом аналізу виявляється художній твір як центральний елемент мистецького середовища, що обумовлює онтологічність буття художніх закономірностей самоздійснення людини.

Закономірності форм існування мистецтва простежуються у їхніх синхронних та діахронних взаємозв’язках, у їхній одночасній сталості та мінливості.

Художній твір досліджується як складне матеріально-духовне утворення, що органічно поєднує в собі ознаки як мети, так і основи соціально-культурного існування людини. За такої аналітичної позиції мистецький твір розглядається як спосіб фіксації форм художнього структурування інформації, як спосіб їхньої об’єктивації.

Теоретичною основою аналізу художнього твору як матеріально-духовного утворення зі своєрідними розумовими ознаками стає повернення до первинного розуміння естетики як галузі вивчення художніх закономірностей мислення, що і було запропоновано «першим естетиком» О.Г.Баумгартеном. Значна увага за такої теоретичної позиції приділяється проблемам мистецтва комунікативного та гносеологічного гатунку. Причому пропонується вивчення цих закономірностей не за аналогією до раціонально-логічного мислення, а в якості самостійної сфери структурування інформаії, що функціонує на нетотожніх до дискретного мислення засадах. Така позиція збігається з позицією інформаційної естетики.

Основою такого розгляду естетичних закономірностей мислення стає вже усталена у посткласичній європейській філософії ХІХ-ХХ століття традиція критики логікоцентризма у розумінні способів ментального здійснення людини. Ця філософська позиція найбільш репрезентативно представлена у доробку А.Шопенгауера, Ф.Ніцше, М.Хайдеггера, філософів кола Франкфуртської школи (В.Беньямін, М.Хоркхаймер,Т.Адорно, Г.Маркузе), М.Фуко. Деконструктивістські пошуки Ж.Деррида та Ж.-Ф.Ліотара можна вважати кінцевим виявленням цієї позиції, їхній руйнівний пафос спонукає до аналізу альтернативних вербальним та логічним засобам форм усталеності інформаційного потоку, що інтуїтивно відчувається. Базовою для проведення дослідження у цьому напрямку обрана сфера психологічних розробок, метою яких є вивчення процесу функціонування мозку як інформаційного декодера. Передусім, це роботи Р.Арнхейма, Л.С.Виготського, Ф.Клікса, А.Менегетті., С.Л.Рубінштейна, З.Фрейда, Д.Н.Узнадзе, К.Г.Юнга, у яких акцентувалося на значущості «естетичних» способів сприйняття інформації і міметичних форм комунікації.

Теоретичним підгрунтям дисертації стали також, як загальнофілософські дослідження у галузі культури (К.Маркс, А.Тойнбі, М.Вебер, Й.Хейзінга, П.Сорокін, К.Ясперс) та з проблем гносеології (Г.В.Ф.Гегель, І.Кант, М.Хайдеггер, Е.Гуссерль, Т.Башляр, Ч.Пірс, М.К.Мамардашвілі), так і наукові дослідження філософсько-узагальнюючого характеру у галузі теорії інформації і кібернетики (Н.Вінер, К.Шеннон, О.М.Колмогоров) та у галузі форм і методів мислення (Н.Бор, В.І.Вернадськикий).

Базовими для загальноестетичних висновків роботи стали праці О.М.Веселовського, М.М.Бахтина, Н.Гартмана, Д.Лукача, О.Ф.Лосєва, А.Моля, О.А.Потебні, Ю.Н.Тинянова, С.Д.Безклубенка, А.Я.Зіся, М.С.Кагана, О.П.Лановенка, Л.Т.Левчук, В.А.Малахова, Р.П.Шульги.

Наукова новизна дисертації полягає у створені цілісної концепції жанру, яка є результатом аналізу його соціокультурного функціонування як форми структуралізації інформації на позараціональних засадах.

Таке розуміння жанру дозволяє висунути ряд тверджень:

·

· сфера жанрового структурування інформації може вважатися самостійною сферою мислення, що має притаманні виключно їй якості, головною з яких є налаштованість на міметичну комунікацію. Оскільки ця сфера певним, але відмінним від раціонально-логічного, чином урегульована, її можна визначити, як осередок іншої раціональності - «інораціональної» форми свідомості або «інораціональності»;

· усвідомлення існування сфери позараціонального - інораціонального - мислення, як мислення самозначущого, конкретизує завдання естетики у галузі вивчення закономірностей функціонування свідомості, оскільки поняття «інораціональність» може замінити у філософській рефлексії поняття «позасвідомість». Розумові акти, які мають яскраво виявлені мистецькі ознаки і не знаходять вербального втілення потрібно вивчати у парадигмах естетичного знання;

· жанрові форми структурування інформації передують раціонально-дискретним у процесі становлення свідомості та зберігаються у мисленні як паралельні їм; вони є базовими формами свідомості, до яких редукується мислення у стресогенних ситуаціях;

· світоглядна орієнтація людини здебільшого інораціональна, оскільки світоглядні настанови виникають як соціокомунікативний засіб вже на первісних стадіях розвитку свідомості і мають інораціональну жанрову фіксацію;

· жанрово визначається світогляд людини за чотирма параметрами: 1)відношення до форм генези та передавання інформації (матеріальні чи ідеальні); 2)відношення до координації простору та часу (наявність чи відсутність такої координації); 3)відношення до взаємопов’язаності елементів світу (системність чи позасистемність); 4) відношення до кількості першооснов світу (моносубстанціоналізм чи полісубстанціоналізм);

· типологія жанрів має спиратися на уявлення про розумові і світоглядні функції жанрів та втілювати означені вище антитетичні протиставлення. Вона може бути побудована у вигляді чотирьох бінарних пар ознак: «канонічні - вільні», «відкриті- завершені», «монтажні- монодичні», «моножанри - поліжанри»;

· система жанрів може набути вигляду умовно обмеженого простору розвитку жанрового мислення від примітивних до розвинутих форм усвідомлення дійсності - поля жанрового буття свідомості; методологія систематики жанрів має враховувати те, що жанр не морфологічна структура мистецтва, а форма художнього мислення;

· головними принципами еволюції жанровості як атрибуту інораціонального мислення є такі: 1)принцип поступової заміни матеріальних форм узагальнення ідеальними та 2)принцип еволюції інораціонального мислення від полісубстанціоналізму до моносубстанціоналізму. Ці принципи лежать у підгрунті систематизації жанрів як основа побудови двох кордонів, які обмежують жанрове поле мислення. Еволюція жанрового мислення має «нагромаджувальний» характер, що виявляється у постійному зберіганні у підгрунті мислення первісних форм жанрової структуралізації інформації;

· існуюча можливість «переміщення» мислення по полю жанровості є основою «миготливої» інформаційності комунікаційних процесів у суспільстві;

· принцип «миготливого» функціонування інораціональної сфери свідомості виключає можливість існування «цілісної» особистості як культуроутворюючого чинника.

Теоретичне і практичне значення одержаних результатів. Основні результати дослідження мають характер метолодогічних настанов у вивченні процесів жанроутворення як процесів, які обумовлюють гносеологічні та комунікативні форми як мистецького, так і загальносоціального виявлення людини. Це, насамперед, означає:

·

· аналіз соціокультурної динаміки суспільства має враховувати особливості функціонування інораціональних форм мислення;

· існування інораціональних форм мислення потрібно брати до уваги при побудові будь-яких технологій суспільного впливу - ідеологічних, рекламних, пропагандистських, просвітницьких;

· проведений аналіз основних закономірностей еволюції жанровості дозволяє прогнозувати основні тенденції розвитку мистецтва та інораціонально-ціннісної орієнтації суспільства;

· запропонована методологія розгляду жанру може стати підгрунтям оновлення критеріїв художньої критики на сучасному етапі розвитку мистецтва;

· розуміння основних еволюційних процесів у мистецтві та об’єктивної їх обумовленості принципами функціонування інораціонального мислення допоможе у розробці загальних засад державної культурної політики;

· естетичний аналіз процесів мислення як процесів, що мають самостійну структурну базу, може бути використаним у подальшому розвиткові психоаналітики як медичної практики;

· аналіз жанрів як форм структуралізації інформації може вплинути на подальший розвиток інформаційної естетики та загальної теорії інформації;

· головні положення та висновки дисертаційного дослідження доцільно запровадити у викладацькій практиці при аналізі таких тем з естетики: морфологія мистецтва, принципи систематизації категорій, основні засади художнього мислення, соціальні функції мистецтва.

· окремі положення дослідження можуть бути також використані у процесі викладання соціології, психології, мистецтвознавства, культурології, а також загальної теорії інформації.

· певні положення дослідження, зокрема - визначення особливостей інораціонального мислення, можна вважати внеском у розвиток загальних філософських уявлень про гносеологічні та комунікаційні процеси у суспільстві.

Апробація дослідження. Основні положення дисертації обговорювались на засіданнях кафедри етики, естетики і культурології Київського університету ім.Т.Г.Шевченка. Окремі теми були обговорені на засіданнях науково-методологічного семінару кафедри філософії та загальногуманітарного знання Одеського державного університету ім. І.І.Мечникова, філософському відділенні університету. Головний зміст дисертації відображений в одноосібній монографії та інших публікаціях дисертанта. На основі дисертації було підготовлено низку доповідей для міжнародних, всеураїнських та міжвузівських конференцій, які проходили у Києві (1990, 1993, 1994,1997), Москві (1990, 1993, 1996), Одесі (1993,1997), Харкові (1992, 1998), Нижньому Новгороді (1991) та Житомирі (1998). Матеріали дисертації використані автором у спецкурсі «Форми художнього мислення», який був прочитаний на філософському факультеті Київського університету ім.Т.Г.Шевченка, а також у спецкурсах «Культура ХХ століття», «Сучасні культурологічні концепції і процес культуротворчості», загальному курсі з естетики та історії світової і вітчизняної культури на філософському відділенні Одеського університету ім.І.І.Мечникова.

Структура дисертації. Логіка наукового пошуку, мета та завдання дослідження обумовили структуру роботи. Дисертація складається з чотирьох глав, вступу, висновків та списку використаної літератури.

Основний зміст дисертації.

У вступі обгрунтовано актуальність теми, висвітлено стан розробки проблеми, схарактеризовано концептуально-методологічну базу дослідження, сформульовано його мету та новизну отриманих результатів, показано їхню науково-практичну значущість, перелічено форми апробації роботи.

У першій главі «Естетичне інобуття мислення» обговорюються основні загальнотеоретичні та методологічні положення, які мають стати підгрунтям подальшого дослідження жанру. У ній розглядається проблема розуміння головних засад функціонування нашого розуму, пропонується варіант розв’язання деяких питань бачення співідношення раціонального та художнього мислення. Глава складається з трьох параграфів.

У першому параграфі «Співвідношення вербальних та позавербальних форм мислення» аналізуються засади теоретичних уявлень щодо структури нашої свідомості, обгрунтовується необхідність використання концепції функціональної асиметрії мозку для адекватного дослідження позавербальних форм мислення.

Головною думкою, яка висловлюється у цьому параграфі, є думка про те, що сьогодні потрібно переглянути класичні для європейської самосвідомості уявлення про співідношення розумових форм, мовлення, мови та процесу розвитку пізнання. Традиційним поглядом на ці проблеми є погляд еволюціоністський, яким стверджується принцип поступового розвитку мислення. У цій концепції основним чинником процесу розвитку мислення вважається виникнення мови та її розбудова. Власне мовлення бачиться як підгрунтя розумової діяльності, за межами котрого взагалі не існує будь-якої свідомої діяльності. Мислення безпосередньо пов’язується з мовленням.

Автор пропонує взяти до уваги дослідження, які стосуються вивчення позавербальних форм структуралізації інформації та уважніше поставитися до концепції візуального мислення. Це може допомогти з’ясувати реальне співвідношення вербальних та позавербальних форм мислення у нашій свідомості і стати підгрунтям дослідження взаємовідносин між раціональним та художнім у людській свідомості в цілому.

Така авторська позиція дозволяє обгрунтувати закономірність застосування у вивченні суто мистецьких явищ поняття «інформація», оскільки воно не має виключно вербального навантаження, на відміну від поняття «знання».Використання у естетичному обігу поняття «інформація», з одного боку, допоможе зберегти головні досягнення класичної теорії пізнання, яка оперує, головним чином, вербальними формами або формами, що є продовженням вербального принципу членування дійсності, а з другого - без зайвого культурно обумовленого психологічного опору розібратися у реальному процесі функціонування свідомості та розумових структур, що пов’язані з структуралізацією нашого сприйняття світу.

Висловлюється думка, що мистецькі позавербальні форми свідомості - необхідний компонент нормального функціонування суспільства, своєрідний соціальний «антропний принцип». У зв’язку з цим пропонується переглянути відношення до первісних мистецьких форм та розібратися, за яких, власне, умов виникає слово та свідченням чого це є. Позиція автора полягає у тому, що існують підстави розуміти вербалізацію мислення як певну стадію розвитку свідомості, яка не є абсолютною, та розглядати перспективу мислення у парадигмі «домовленнєве - мовленнєве - післямовленнєве», яка виступає узагальнюючим аналогом парадигми «дописемне - писемне - післяписемне», що її сформулював Д.Б.Зільберман.

Первісна поява слова пов’язується з наростанням складності матеріального самовиявлення людини у світі, тобто з таким станом культурного розвитку людини, коли певна річ втрачає однозначність свого виявлення, тобто її комунікаційні функції набувають кризової варіативності, коли людське суспільство опиняється на межі комунікативної єдності. Слово стає одновимірним еквівалентом речі, слово фіксує предмет не тільки так, як його бачать, але, перш за все, так, як його розуміють. У процесі розвитку мови, у свою чергу, з’являються такі слова-знаки, які мають протистояти варіативності самого мовлення - поняття, категорії, терміни тощо. Але зростання багатозначності мови призводить до необхідності використання позамовленнєвих символів - візуальних знаків, поміток, сигналів, які допомагають налагодити спілкування у сфері, що знаходиться поза мовленнєвою деструктивністю комунікаційних процесів.

Пошуки у галузі вивчення мовленнєвих процесів пов’язуються з загальною тенденцією прискіпливого дослідження ролі раціональності у зв’язку з наявними соціальними процесами у європейському суспільстві. Криза раціональності розглядається як узагальнення процесів, що відбуваються у сфері мовлення. Саме так пояснюється поява терміна «позасвідоме». Його виникнення є свідченням того, що європейська раціональність не в змозі у власних канонах мислення усвідомити наявність інформації, яка може принципово не мати адекватного вербального втілення. Отже, перегляд загальноєвропейських канонів розуміння структури та форм мислення нагально необхідний для подальшої розбудови теорії пізнання та теорії інформації. У цьому зв’язку наголошується на тому факті, що власне форми розумового абстрагування та розумового узагальнення мають довербальне походження. Тому розгляд вербальності та невербальності у лінійному еволюційному співвідношенні є науково некоретним.

У другому параграфі «Історико-культурне становлення проблематики структури свідомості» розглядаються основні історичні етапи філософської дискусії щодо устрою свідомості.

Проблема кількості та якості свідомих виявлень людини пов’язується із загальною філософською проблемою кількості та якості підвалин світу. Проблема ця є магістральною щодо розвитку філософського осягнення світу. Власне, у європейській традиції виникнення інтересу до свідомості стало своєрідною розумовою реакцією на багаточисельні спроби античних філософів дійти згоди щодо основи буття світу. На певному етапі розвитку філософського знання стало очевидним, що світ існує сам по собі, а розуміння цього світу - саме по собі. Кількість вельми вірогідних пояснень цього світу викликала інтерес до самого підгрунтя побудови цих пояснень - до людського розуму. Виникла ідея розуму як опосередковуючого елемента пізнання світу. Пошуки істини були перенесені у галузь вивчення нашого способу мислення. Виникає логіка як інструмент упорядкування процесів пізнання. Оскільки філософське пізнання фіксувалося у слові, логіка, перш за все, повернулася до вивчення мовленнєвих конструкцій. Саме впорядкування мовленнєвих конструкцій дотепер залишається головною турботою логіки, а знання асоціюється саме з накопиченням вербальних текстів.

Для логіки свідомість завжди є єдиною свідомістю, бо свідомість виявляється у слові. Логіка взагалі може торкатися свідомості тільки у тому разі, якщо вона виявлена у слові. Логіка за своїм призначенням (logike грец. - слово, поняття, міркування, розум) опікується тільки словесними актами свідомості. Проблем не виникало до того часу, поки мова йшла про фізичний світ та про дослідження людини за аналогією до фізичного світу. Усвідомлення відокремленості світу фізичного та світу людського стало початком пошуків у галузі форм та методів пізнання. Виокремлення природничих наук у самостійну галузь знання, розбудова самостійної мови науки - формул, теорем, математичних символів, - очевидно звужували поле використання логіки. Став наочним той факт, що логіка все далі відходить від проблем загальності осягнення світу тому, що світ розпадається на природничий та гуманітарний. Гуманітарний світ - це світ духовності людини, який завжди асоціювався з пошуками моралі та краси. Математизоване пізнання на початку сучасного етапу своєї розбудови принципово не займалося проблемами соціальними та гуманітарними.

Саме у ХVIII столітті вперше естетика розглядається як теоретична дисципліна, яка має займатися художніми формами мислення. Вчення про естетику стає підгрунтям дискусії про кількість та якість свідомості, яка продовжується до нашого часу. Становлення уявлень про художню свідомість співпало з первісною кризою раціональності, яка сталася у середині ХІХ століття. Художність почала протиставлятися раціональності, як втілення інтуїтивності, вільності мислення, містичного медитативного натхнення. Художність асоціювалася передусім з ірраціональністю, з структурною невпорядкованістю. А оскільки саме закономірність була головним виокремлюючим фактором наукового пізнання та, навіть, пізнання взагалі, у галузі художнього або шукали логічну впорядкованість на зразок природничих наук, або відмовляли їй у пізнавальних потенціях як таких.

Автор дотримується позиції, що форми наукового та художнього пізнання мають самостійну структурну базу, тобто художні форми структуралізації інформації є самодостатніми. Тому немає сенсу розглядати ані раціональні форми структуралізації інформації за аналогією до художніх та відшукувати іхню символічність, метафоричність чи асоціативність, ані художні за аналогією до раціональних, відшукуючи подібно до раціональної логіку конструювання художнього мислення.

У третьому параграфі «Інораціональність як предмет естетичного аналізу» доводиться ідея про те, що поняття «інораціональність» щодо способів художного мислення є більш доречним, ніж поняття «ірраціональність», бо краще відповідає суті процесів художнього мислення.

У зв’язку з цим автор пропонує перенести увагу з художнього образу на інші чинники виявлення мистецького у культурі, бо сучасний стан мистецтва піддає сумніву універсальність цього поняття щодо мистецтва. Це дасть змогу зосередитися не стільки на пошуках визначення мистецтва, тобто на пошуках відповіді на питання «що таке мистецтво?», скільки на розбудові естетики як галузі знання про принципи художніх форм мислення та буття. Адже, наприклад, фізика не намагається дати загальну відповідь на питання «що таке природа?», а займається розробкою внутрішньої структури фізики як окремої сфери знання, яка займається лише окремими виявленнями природи - фізичними - на відміну від хімічних чи біологічних. Отже, естетика може мислитися як галузь знання, яка займається окремими виявленнями свідомості - художніми.

Введення поняття «інораціональність», на думку автора, закцентує увагу естетиків саме на раціональних, тобто розумових, засадах функціонування художньої сфери самовиявлення людини. Проте пошук цих засад буде проводитися як пошук самодостатніх чинників існування окремого виду розумового виявлення свідомості.

Проблема самодостатності художнього мислення розглядається автором на підставі концепції О.П.Лановенка про мистецьку сферу як сферу рекомунікативну, що структурована на художніх засадах. Сама ідея рекомунікативності мистецького твору цілком узгоджується з думкою про те, що повинна існувати певна стуктурованість рекомунікативних актів, які лежать у підгрунті сприйняття мистецького твору та є основою художнього спілкування. Автор намагається показати, що матеріальні та «квазіматеріальні» виявлення художньої свідомості мають одне і те ж саме значеннєве наповнення, що і матеріалізовані, і «нематеріалізовані» виявлення художньої свідомості мають одну природу та одне призначення - трансляція інформаційних кодів позалогічними засобами.

Дослідницької наснаги авторові надає те, що сьогодні питання про якісні форми структурування інформації піднімають не стільки естетики, скільки представники «точних» наук - біології, теоретичної фізики, інформатики, які закликають до вивчення саме недискретних, насамперед немовленнєвих, форм структуралізації інформації.

На думку автора, усвідомленню важливості естетичних форм пізнання якраз і не вистачає необхідного термінологічного оформлення. Частіше за все використовується термін «логіка», але він, як і термін «ірраціональність», має достатньо чітко визначене соціокультурне смислове навантаження. Тому введення у коло наукового обігу поняття «інораціональність» дисертант вважає доречним та своєчасним, зважаючи на наявні процеси, які відбуваються у галузі вивчення гносеологічних та соціо-комунікативних проблем. Цей термін повинен сприяти усвідомленню того факту, що світ художності - це світ мислення, але світ мислення, структурований за особливими правилами.

Визнання самостійності та самозначущості художнього мислення у цілісному бутті людини приводить нас до визнання троїстості людської реальності. Світ людини, таким чином, має мислитися у трьох вимірах - природному, раціонально-ментальному, інораціонально-ментальному. Таке розуміння реального буття людини дає підстави для загального перегляду принципово двоїстих настанов європейської свідомості, що, у свою чергу, передбачає певні зміни у формах культури, які стали традиційними для європейця. Отже, визнання самозначущості художніх форм мислення має далекоглядні соціокультурні наслідки.

Друга глава «Сутність жанру» окреслює сферу застосування загальнотеоретичних положень, що були сфомульовані у першій главі. Вона присвячена з’ясуванню сутнісних характеристик жанру як форми структуралізації інформації на художніх засадах.

У першому параграфі «Гностичне поле дослідження жанру» визначається коло гносеологічних проблем, з якими ми стикаємося, намагаючись дослідити жанр як форму художньої структуралізації інформації. Відправним моментом для міркувань про роль жанру у загальній структурі художнього мислення стає думка про те, що сьогодні європейська культура стоїть напередодні перегляду головних засад розуміння мислення як такого. Вказується на те, що розуміння обмеженості усвідомлення мислення тільки як мислення раціонального стає загальним місцем будь-яких міркувань щодо устрою свідомості.

Особливої уваги потребує той факт, що мистецтво є матеріально-духовним утворенням, у зв’язку з чим багато проблем вивчення художньої творчості ускладнюється. Це пов’язано з тим, що потрібно відрізняти моменти існування особливого матеріального світу мистецтва - мистецьких творів у їхній матеріалізації- та світу художнього мислення, який не є тотожним власне матеріальному світові мистецтва.

Ще одним ускладнюючим чинником щодо вивчення мистецтва можна вважати існуючий його розподіл на дві окремі сфери - «мистецтво для науки» та «мистецтво для мистецтва». Під «мистецтвом