Міністерство освіти і науки україни

Науково-дослідний інститут українознавства

Гомотюк оксана євгенівна

удк 94 (477): оо1. 891

Становлення і розвиток
наукових засад українознавства

(90-ті рр. ХІХ – перша третина ХХ ст.)

Спеціальність 09. 00. 12 – українознавство

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора історичних наук

Київ – 2008

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі українознавства Тернопільського національного економічного університету, у відділі історичних і теоретико-методологічних проблем українознавства Науково-дослідного інституту українознавства МОН України

Науковий консультант: доктор історичних наук, професор

Калакура Ярослав Степанович,

провідний науковий співробітник відділу

історичних і теоретико-методологічних проблем

українознавства Науково-дослідного інституту українознавства МОН України

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор,

член-кореспондент НАН України

Даниленко Віктор Михайлович,

завідувач відділу історії України другої половини ХХ ст. Інституту історії України НАН України

доктор історичних наук, професор

Борисенко Валентина Кирилівна,

провідний науковий співробітник відділу

національної культури Науково-дослідного інституту українознавства МОН України

доктор історичних наук, професор

Юрій Михайло Тодорович,

завідувач кафедри соціально-економічних

наук Чернівецького торговельно-економічного інституту

Захист відбудеться «5» червня 2008 р. о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.126.01 в Науково-дослідному інституті українознавства МОН України (01135, м. Київ, вул. Ісаакяна, 18).

З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці Науково-дослідного інституту українознавства МОН України за адресою 01135, м. Київ, вул. Ісаакяна, 18.

Автореферат розісланий «3» травня 2008 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради

кандидат історичних наук, доцент І. О. Ворончук

Загальна характеристика роботи

Структура дисертації зумовлена метою та завданнями дослідження. Вона складається зі вступу, 6 розділів, що охоплюють 18 підрозділів, висновків, списку використаних джерел і літератури, який становить 108 сторінок і вміщає 1133 позицій. Загальний обсяг дисертації – 510 с.

Актуальність теми дослідження. Сучасний етап розбудови Української держави, утвердження її соборності, національної ідентичності українців орієнтує дослідників на те, як стверджує Президент України В. Ющенко, щоб «...подивитися на нашу історію поглядом національної гідності, а отже, відкинути нав’язані ззовні міфи і стереотипи» Ющенко В. А. Нація, яка ходить на цій землі від часів Трипілля (Промова Президента України Віктора Ющенка на VІ Всесвітньому форумі українців) // Українське слово. – 2006. – 23–29 серпня. – С. 3–4., успадковані від тоталітарного минулого. Суспільні виклики об’єктивно зумовлюють потребу наукового осмислення буття українського народу в цілісності, а це спроможне забезпечити українознавство як інтегративна система знань про Україну та українство. У ньому адекватно акумулюється синтез надбань, нагромаджених за багатовікову історію інтелектуальної та духовної творчості українства у процесі розвитку його матеріального і культурного потенціалу. Українознавство як компонент науки і освіти, базуючись на національних традиціях і спадщині минулого, органічно засвоюючи цінності європейської та світової цивілізації, відіграє дедалі більшу роль у динамічних процесах трансформації українського суспільства. Історія формування і становлення українознавства як науки, його розвиток у складних умовах Російської та Австро-Угорської імперій, у добу радянського тоталітаризму, осмислення внеску в цей процес інтелектуальних сил материкової України та діаспори – це важлива й актуальна дослідницька проблема, не вирішена нині на належному рівні. В історії становлення та інституціалізації українознавства важливе місце посідає період 90-х рр. ХІХ – першої третини ХХ ст., коли закладалися його основи як науки та навчальної дисципліни, нагромаджувався унікальний досвід українознавчих досліджень, який не втратив свого значення і на сучасному етапі.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційна робота виконана в межах науково-дослідної теми «Джерела та історіософські засади українознавства як науки та навчальної дисципліни» (номер державної реєстрації 0104 V 003354), що належить до Комплексної наукової програми Науково-дослідного інституту українознавства Міністерства освіти і науки України.

Об’єктом дослідження є діяльність наукових осередків і провідних учених 90-х рр. ХІХ – першої третини ХХ ст., наукові та науково-популярні праці з українознавства, які відображають визрівання та утвердження його теоретико-методологічних засад.

Предметом дисертаційної роботи визначено процес визрівання, становлення і тенденції розвитку наукових основ українознавства як цілісної системи знань про Україну та українців.

Хронологічні межі дослідження охоплюють 90-ті рр. ХІХ – першу третину ХХ ст., тобто період, коли на тлі національно-культурного відродження українства, піднесення суспільно-політичних рухів активізувався процес наукового осмислення української минувшини, започатковувалися нові підходи до наукових досліджень, збагачувалася їхня джерельна база, опрацьовувалися нові методики українознавчих досліджень у контексті наукового синтезу.

Географічні межі дисертаційної роботи – це етнічна територія України з урахуванням тогочасної державної належності та адміністративно-територіального поділу, а також місця локалізації українознавчих осередків у діаспорі.

Мета дослідження полягає у з’ясуванні процесу становлення і розвитку наукових засад українознавства в 90-х рр. ХІХ – першій третині ХХ ст., в аналізі з цієї точки зору діяльності наукових осередків і провідних українознавців, синтезі їхніх інтелектуальних надбань з усіх компонентів знань про Україну та українство.

Реалізація цієї мети зумовила вирішення таких завдань:

· проаналізувати сучасний стан наукового розроблення теми і шляхом ретроспективи обґрунтувати періодизацію історіографії проблеми, сформувати джерельний комплекс дослідження;

· здійснити системний аналіз процесу визрівання, становлення і розвитку наукових засад українознавства, з’ясувати їхню суть та методологічне значення;

· дослідити еволюцію наукових засад українознавства через призму праць провідних науковців, визначити домінуючі українознавчі конструкції на кожному етапі його розвитку;

· розкрити значення концептуальних підходів до визначення завдань і функцій українознавства таких його основоположників і теоретиків, як М. Максимович, М. Костомаров, П. Куліш, В. Антонович, М. Драгоманов, І. Франко, М. Грушевський та ін.;

· проаналізувати процес структурно-організаційного розвитку українознавства, становлення його освітніх і дослідницьких інституцій, акцентуючи увагу на виокремленні українознавчого сегмента в структурі науки загалом і його трансформації в інтегровану систему знань про Україну та українців, на ролі вчених Харківського, Київського, Одеського, Львівського і Чернівецького університетів, їхніх українознавчих осередків;

· дослідити на основі компаративного аналізу внесок наукових товариств у розбудову українознавства та еволюцію принципів і методів наукового пізнання;

· відтворити масштабність та інтенсивність українознавчих студій в умовах українського державотворення 1917–1920 рр., проаналізувати якісні зміни у формах і змісті наукових досліджень Української Академії наук, інших осередків наукової думки;

· з’ясувати мотиви і способи ідеологізації українознавства в умовах утвердження тоталітарного режиму, розкрити суперечливий характер політики «українізації» та її вплив на розвиток українознавчих досліджень, причини їхнього згортання;

· проаналізувати розвиток і цілісність надбань наукового українознавства як на етнічній території українців, так і в діаспорі;

· сформулювати на основі узагальнення досвіду минулого пропозиції щодо подальшого розгортання українознавчих досліджень, запровадження українознавства в систему освіти у сучасних умовах, підвищення його ролі в консолідації українського суспільства.

Методологічні засади дисертаційної роботи ґрунтуються на принципах історизму, об’єктивності, системності, науковості на базі постмодерного дискурсу та історичного антропологізму. Вони дали змогу оцінити події, процеси, що були визначальними у період визрівання, становлення й розвитку наукових основ українознавства з точки зору сучасників, ураховуючи суспільно-політичні, національно-культурні, загальнонаукові тенденції. У дослідженні проблеми найважливіше місце посідає системний підхід, що спонукає зрозуміти головні віхи розвитку українознавства з позицій єдності всіх компонентів цілого, комплексного осмислення знань різних концентрів, їхнього територіально-географічного взаємозв’язку. З-поміж багатьох методів українознавчого пізнання застосовано такі: аналізу і синтезу, історико-хронологічний, логічний, системно-структурний, порівняльний, текстуальний, інституційний, біографічний та ін. Їхнє використання зумовило синтез загального і конкретного, що дало змогу відобразити якісні й кількісні зміни у змісті та формі наукових досліджень, виокремити провідні тенденції у розвитку українознавства.

Наукова новизна одержаних результатів. На основі системного аналізу досліджено процес визрівання, становлення і розвитку наукових засад українознавства, розкрито їхню суть і значення для інституціалізації комплексної системи знань про Україну та українців; з’ясовано концептуальні підходи фундаторів наукового українознавства до визначення його завдань і функцій, а також до організаційного розвитку українознавства, становлення його освітніх і дослідницьких інституцій; виокремлено українознавчий компонент у структурі всієї науки, внесок у його збагачення учених Харківського, Київського, Одеського, Львівського і Чернівецького університетів, наукових товариств; реконструйовано специфіку розгортання українознавчих студій в УСРР, на території Західної України та в еміграції, якісні зміни у формах і змісті наукових досліджень в період українського державотворення 1917–1920 рр.; простежено процес радянізації українознавства в контексті політики «українізації», його згортання і заборону в умовах утвердження тоталітарного режиму й проведення антиукраїнських репресій; узагальнено досвід, отримано повчальні уроки і відповідно до цього сформульовано пропозиції щодо подальшого розвитку українознавчих досліджень і підвищення їхньої ролі на сучасному етапі.

Теоретичне і практичне значення отриманих результатів полягає в обґрунтуванні теоретичних засад українознавства як комплексної та інтегрованої системи знань, в узагальненні досвіду формування його наукових і методологічних основ. Осмислено здобутки і прорахунки запровадження українознавства в систему освіти, виокремлено деформації та спотворення змісту українознавчих досліджень в умовах тоталітаризму і масових репресій, показано значення українознавчих студій і осередків у Західній Україні та в діаспорі для легітимації українства у світовому просторі. На основі результатів дослідження написано індивідуальну монографію «Злет і трагедія українознавства», розроблено низку українознавчих навчальних посібників. Окремі положення та фактичний матеріал дисертації, інші історико-українознавчі напрацювання здобувачки використано на семінарських заняттях з історії України, як українознавчу визначено проблематику студентських наукових робіт у Тернопільському національному економічному університеті.

Апробація результатів дисертації. Наукові висновки та результати дослідження апробовано на засіданнях і теоретико-методологічних семінарах кафедри українознавства Тернопільського національного економічного університету, відділу історичних і теоретико-методологічних проблем українознавства НДІУ МОН України, а також на 11 конференціях, у тому числі: Всеукраїнській науково-практичній конференції «Формування правової держави в Україні. Проблеми і перспективи» (м. Тернопіль,
11–12 листопада 1999 р.); ХІ Міжнародній науково-практичній конференції «Українознавство в розбудові національної освіти України ХХІ століття: проблеми та напрями розвитку» (м. Київ, 17–19 жовтня 2002 р.); Третій всеукраїнській науковій конференції (м. Одеса, 16–17 жовтня 2003 р.,);
ХІІ Міжнародній науково-практичній конференції «Українознавство в розбудові громадянського суспільства в Україні» (м. Київ, 20–25 жовтня 2003 р.); V Буковинській міжнародній історико-краєзнавчій конференції, присвяченій 130-річчю заснування Чернівецького національного університету ім. Ю. Федьковича «Українознавство у системі університетської освіти України» (м. Чернівці, 29 вересня 2004 р.); Міжнародному конгресі «Українська мова вчора, сьогодні, завтра в Україні і світі» (м. Київ,
17–22 жовтня 2005 р.); Міжнародному конгресі «Українська освіта у світовому просторі» у рамках ХV Міжнародної науково-практичної конференції «Стан, проблеми, перспективи розвитку українознавства» (м. Київ, 19–21 жовтня 2006 р.); Першій міжнародній науковій конференції «Діаспора як чинник утвердження держави Україна у міжнародній спільноті» (м. Львів,
8–10 березня 2006 р.); ІІ Міжнародному конгресі «Українська освіта у світовому часопросторі» (м. Київ, 25–27 жовтня 2007 р.); Міжнародній науковій конференції «Проблеми інтерпретації творчої спадщини Богдана Лепкого» (м. Тернопіль, 2–3 листопада, 2007 р.); Міжнародній науково-теоретичній конференції «Україна в революційних процесах перших десятиліть ХХ століття» (м. Київ, 20–21 листопада 2007 р.).

Основні положення та висновки дисертаційної роботи відображено в індивідуальній монографії «Злет і трагедія українознавства (90-ті рр. ХІХ – перша третина ХХ ст.)» (33,2 друк. арк.), 23 статтях, опублікованих у провідних наукових фахових виданнях, затверджених згідно з переліком ВАКу України (з них 3 у співавторстві), у матеріалах наукових конференцій і навчальних посібниках (52 друк. арк.).

Основний зміст дисертації

У вступі обґрунтовано актуальність обраної теми, визначено мету й основні завдання, об’єкт, предмет, методи дослідження, хронологічні та географічні межі, охарактеризовано наукову новизну, практичне і теоретичне значення розроблених у дисертаційній роботі рекомендацій.

Розділ перший «Методологія, історіографія та джерельний комплекс дослідження» складається з трьох логічно взаємопов’язаних підрозділів. У першому з них – «Методологічні засади дослідження» – розглянуто теоретичні й методологічні основи осмислення процесу визрівання, становлення та утвердження наукових методів і принципів українознавчого пізнання, проаналізовано історіософську базу українознавства як цілісну скарбницю знань про Україну та українців. Досліджено вплив на нього змін, започаткованих на межі ХХ–ХХІ ст. у методології наук, зокрема, тенденцій переходу від філософських систем постпозитивізму до неопозитивізму, від кантіанства до неокантіанства, від модерну до постмодерну. При цьому надано перевагу методології історичного антропологізму, сучасного філософського постмодерну з його теорією локальних цивілізацій, що дало можливість поглиблено вивчати історію українознавства у взаємозв’язку з українським і світовим національно-визвольним процесом, усвідомлюючи роль національного і духовного чинників, насамперед освіти і культури, у формуванні суспільної свідомості, протистоянні «культурному імперіалізму» на тлі глобалізації. Аналіз сучасного етапу формування методологічних складників українознавства дав змогу визначити провідну роль у цьому напрямку вчених Науково-дослідного інституту українознавства Міністерства освіти і науки, а також інших академічних установ.

У другому підрозділі – «Стан дослідження проблеми» – виокремлено сім етапів історіографії цього питання. Хронологічні межі першого з них пов’язані з рубежем ХІХ–ХХ ст., коли поряд з розгортанням досліджень про Україну й українців було започатковано історіографію українознавства. Засновником наукового українознавства, яке в другій половині ХІХ ст. трансформувалося в систему знань, М. Грушевський вважав М. Максимовича. У наукових розвідках Д. Багалія, Ф. Вовка, М. Грушевського, М. Сумцова, І. Франка та інших учених Сумцов М. Современная малорусская этнография // Киевская старина. – 1892. – Т. , 37, 39; Грушевський М. До 50-річчя Київської археографічної комісії // Записки Наукового товариства ім. Т. Шевченка у Львові. – 1894. – Т.1. – С. 212–228; Вовк Ф. Від редакції (Дещо про теперішній стан і завдання української етнології) // Матеріали українсько-руської етнології. – Львів, 1899. – С. V–ХІХ; Грушевський М. Українське наукове товариство в Києві і його наукове видавництво // Записки УНТ в Києві. – 1908. – Кн. 1. – С. –16; Його ж. Розвиток українських досліджень у ХІХ ст. і вияви у них основних питань українознавства // Український історик. – 1989. – Т. 26. – Числа 1–3 (101–103). – С. –91; Дорошенко В. Український науковий рух у 1913 році // Україна. – 1914. – Кн. 1. – С. 99–111 та ін. подано огляд перших українознавчих досліджень, оцінено діяльність Київської археографічної комісії, НТШ, інших наукових інституцій, їхній внесок у вивчення української історії та культури. Цим питанням присвячені також студії В. Гнатюка, В. Дорошенка, Д. Дорошенка, С. Єфремова, М. Залізняка, І. Каманіна, М. Лозинського, С. Томашівського та ін.

Початок другого етапу припадає на період Української революції і національного державотворення 1917–1920 рр. Саме на цій стадії розвитку українознавства відбулася його легітимація в університетах Києва, Кам’янця-Подільського, Харкова, Одеси та в установах Української Академії наук тощо. Історіографію українознавства відстежено на основі розвідки О. Грушевського «Стежки і шляхи української науки» (1918), покажчика С. Єфремова для самоосвіти «Українознавство» (1920), брошури В. Біднова «Що читати по історії України» (1920) та ін.

Третій етап історіографії проблеми збігається з міжвоєнним періодом української історії, коли українознавчі дослідження локалізувалися в радянській Україні, на території Західної України та в країнах української еміграції. З-поміж історіографічних студій цього періоду виокремлено розвідки О. Гермайзе, П. Житецького, В. Заїкіна, Ф. Савченка, а також галузеві дискурси М. Василенка, О. Ветухова, В. Герасимчука, О. Грушевського, М. Кордуби, А. Кримського, І. Крип’якевича, А. Лободи, Л. Окіншевича, В. Шашкевича, В. Щербини, Д. Щербаківського та ін. Гермайзе О. Десятиліття Жовтневої революції і українська наука // Україна. – 1927. – Кн. 6. – С. ІІІ–VІІІ; Його ж. Праця Київського наукового товариства // Україна. – 1929. – Січень-лютий. – С. 3–49; Ветухов О. Віхи на шляху від старої статичної етнографії до сучасної динамічної етнології та краєзнавства // Науковий збірник Харківської науково-дослідної катедри історії української культури. – Харків: ДВУ, 1927. – Вип. 1. – Ч. VІІ: Етнолого-краєзнавча секція. – С. 1–39 та ін.; Кримський А. Що зроблено на Україні в царині історико-філологічних наук за десятиліття 1917–1927 // Записки історико-філологічного відділу ВУАН. – 1928. – Кн. ХVІ. – С. 273–280.

Внесок українознавців у розбудову різних галузей національної науки представляли видання ВУАН, НТШ, часописи «Україна», «За сто літ» та ін. Проте в другій половині 1930-х рр. у радянській Україні термін «українознавство» вилучено з наукового обігу, а запроваджено «народознавство», «краєзнавство» та «суспільствознавство», що базувалися на єдиній методології дослідження – марксизмі-ленінізмі.

Значне місце відведено історіографічним студіям українознавців Західної України та діаспори. Зокрема, у 1920-х рр. Український соціологічний інститут оприлюднив працю В. Старосольського «Теорія нації» (1922), в якій на основі компаративного аналізу було виокремлено концепції провідних теоретиків-націологів та українознавців; у структурі Таємного університету у Львові І. Крип’якевич презентував курс «Українська історіографія ХVІ–ХVІІІ ст.» (1923); у цей період В. Гнатюк подав узагальнену історію НТШ за 1873–1923 рр. Окрім цього, звернуто увагу на історіографічний аналіз праць з історичного, мовознавчого, літературознавчого, археографічного та інших компонентів українознавства О. Андрієвського, Д. Антоновича, В. Біднова, С. Дністрянського, Д. Дорошенка, М. Кордуби, З. Кузелі, В. Липинського, О. Лотоцького, С. Наріжного, І. Огієнка, С. Смаль-Стоцького, Ф. Щербини, В. Щербаківського, Д. Чижевського та ін.

Наголошено на концептуальному значенні для дослідження історії наукового українознавства розвідки Д. Дорошенка «Розвиток науки українознавства у ХІХ – початку ХХ ст. та її досягнення», в якій українознавство розглянуто як окрему наукову дисципліну, а також його праці «Огляд української історіографії» Дорошенко Д. Огляд української історіографії: Державна школа: Історія. Політологія. Право. – К.: Українознавство, 1996. – 254 с. (1923), що була першим ґрунтовним підсумком розвитку історичного компонента українознавства. Виокремлено як значний здобуток українознавства «Українську Загальну Енциклопедію» (1930–1935, гол. ред. І. Раковський), що дала змогу систематизувати всі галузі знань про Україну.

Четвертий етап історіографії проблеми охоплює період Другої світової війни і повоєнного лихоліття. Після входження у склад УРСР Галичини, Західної Волині та Буковини діяльність місцевих осередків українознавства, зокрема НТШ, було згорнуто, а інших – радянізовано. Його поодинокі анклави залишалися в діаспорі, до яких долучилася частина емігрантів нової хвилі. У контексті цих подій проаналізовано дослідження В. Дорошенка, Д. Дорошенка, Б. Крупницького, С. Наріжного, О. Оглоблина, Н. Полонської-Василенко, І. Раковського, В. Яніва та ін. Найвизначнішими науковими проектами українознавства цього етапу визначено «Енциклопедію українознавства» (1949–1952) З. Кузелі й В. Кубійовича та «Українську Малу Енциклопедію» (1957–1967) Є. Онацького.

Вказано на руйнівний вплив у другій половині 1940-х – початку
1950-х рр. партійних рішень з ідеологічних, наукових і творчих питань, а також критики творчості О. Довженка, М. Рильського, В. Сосюри та інших мислителів на розвиток знань в УРСР. Висвітлено причини міфологізації української історії у партійних «Тезах про 300-річчя возз’єднання України з Росією (1654–1954 рр.)».

П’ятий етап дослідження наукових засад українознавства зумовлений «хрущовською відлигою» та рухом шістдесятників. Поява посібника М. Марченка «Українська історіографія» (1959) була моральною підтримкою для опозиційного руху, спрямованого на захист українознавства. Тогочасна офіційна історіографія зосереджувалася на глорифікації праць радянських істориків-марксистів і критиці так званих буржуазно-націоналістичних фальсифікаторів. Лише деякі альтернативні підходи порівняно з «компартійними» схемами простежуємо у дискурсах з історії України О. Апанович, М. Брайчевського, Я. Дашкевича, В. Голобуцького, О. Компан, І. Крип’якевича, Ф. Шевченка та ін. Більш об’єктивно здобутки міжвоєнного та повоєнного українознавства оцінили вчені діаспори. Викликом радянській історіографії були англомовна монографія О. Оглоблина Оглоблин О. Українська історіографія (1917–1956): Пер. з англ.Київський нац. ун-т ім. Т. Шевченка та ін. – К., 2003. – 251 с., а також серія статей, опублікованих в «Українському історику» та «Сучасності». В середині 1960-х рр. завдяки подвижництву Л. Винаря створено Українське історичне товариство і виокремлено як підсистему українознавства грушевськознавство Винар Л. Грушевськознавство: Ґенеза й історичний розвиток / Укр. іст. т-во, Фундація ім. О. Ольжича та ін. – Київ – Львів – Нью-Йорк – Торонто, 1998. – С. –17..

Шостий етап історіографії проблеми – це період «холодної війни», брежнєвського «застою» і нової хвилі зросійщення України. Звернуто увагу на вплив опозиційного руху шістдесятників, дисидентів і правозахисників у напрямку захисту українознавства, а також творів самвидаву, виступів і наукових публікацій О. Апанович, М. Брайчевського, К. Гуслистого, Я. Дзири, І. Дзюби та ін. Виокремлено подвижницьку діяльність українознавців у діаспорі, зокрема, УВАН, УВУ, українознавчої кафедри Гарвардського університету. Вказано на значимість наукової схеми історії України від початку ХІХ ст. до 1917 р., яку опрацював О. Оглоблин, історіографічних й історіософських студій Л. Винаря, І. Витановича, О. Домбровського, І. Лисяка-Рудницького, Т. Мацьківа, О. Пріцака, О. Субтельного та ін. Як важливий здобуток українознавців розглянуто англомовну «Енциклопедію України», перші два томи якої побачили світ завдяки співпраці колективу авторів на чолі з В. Кубійовичем, наступні ж видання було продовжено за редакцією Д. Струка.

Сьомий етап історіографії становлення наукових засад українознавства започаткувало відновлення незалежності України. Науковці, звільнившись від ідеологічних нашарувань тоталітаризму, презентували принципово нові підходи до розуміння суті українознавства, його історії, ролі та функцій. Рубіжне значення мало створення Інституту українознавства в Київському університеті ім. Т. Шевченка, реорганізованого згодом у Науково-дослідний інститут українознавства Міністерства освіти і науки України (директор П. Кононенко), трансформація академічного Інституту суспільних наук у Львові в Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України (директор Я. Ісаєвич), утворення українознавчих кафедр у вищих навчальних закладах України. У НДІУ МОН України діяльність зосереджено на продовженні традицій українознавчої науки, виробленні нових пріоритетів та орієнтирів, координації досліджень, підготовці вчених-українознавців. За участю П. Кононенка опрацьовано сучасну концепцію українознавства як науки самопізнання українського народу, як цілісної системи знань про Україну та українство у часі та просторі, як підґрунтя національно-державної системи освіти і виховання. Збагаченню знань з історії українознавства, його теоретико-методологічних засад і методичного інструментарію сприяють праці В. Борисенко, Я. Калакури, П. Кононенка, Л. Токаря, В. Шевченка та ін. Калакура Я. Українська історіографія: Курс лекцій. – К.: Ґенеза, 2004. – 495 с.; Його ж. Історичні засади українознавства. – К.: Рада, 2007. – 381 с.; Токар Л. Об’єкт і предмет українознавства // Науковий вісник Українського історичного клубу. – 2004. – Т. Х. – С. –145; Кононенко П. Українознавство: Підр. для вищих навч. закл. – К.: Міленіум, 2006. – 870 с.; Борисенко В. Українська етнологія: Навчальний посібник / За ред. В. Борисенко. – К.: Либідь, 2007. – 400 с. та ін. Слід наголосити на вагомому внеску П. Кононенка у створення сучасної концепції українознавства, зокрема, щодо обґрунтування періодизації його історії, трактування структури та функцій.

У підрозділі розглянуто дотичні до теми нашого дослідження студії інших науковців, зокрема, В. Барана, Т. Бевз, І. Верби, Л. Винаря, В. Данилен-ка, Я. Дашкевича, Я. Грицака, Я. Ісаєвича, З. Зайцевої, Л. Зашкільняка, А. Коцура, К. Кондратюка, Р. Пирога, Ю. Пінчука, Т. Попової, В. Сергійчука, В. Солдатенка, С. Стельмаха, О. Удода, В. Ульяновського, Ю. Шаповала, О. Юркової, М. Юрія та ін. Серед новітніх розвідок з історії українознавства найближчою до реферованого дослідження є підготовлена в Центрі українознавства філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка кандидатська дисертація і опублікована на її базі монографія О. Нагірняка Нагірняк О. Нариси з історії українознавства у Наддніпрянській Україні (остання чверть ХІХ ст. – 1917 р.). – К.: ПП Сергійчук М. І., 2007. – 652 с., в якій досліджено розвиток українознавства на Наддніпрянщині в період 1870–1917 рр.

Проаналізувавши стан вивчення проблеми на сучасному етапі, можна зробити висновок, що наявні наукові праці не дають змоги вичерпно відповісти на питання, які стосуються опрацювання наукових засад українознавства, забезпечення його статусу як інтегрованої системи знань про Україну та українців. Більшість авторів зосереджує увагу на творчому шляху українознавців, їхній участі у суспільно-політичній діяльності, не виокремлюючи конкретного внеску в дослідження теоретико-методологічних проблем. Відсутні розвідки про діяльність і роль наукових осередків у процесі становлення українознавства як комплексної науки. Заповнити ці прогалини у контексті вивчення нових джерел і сучасного розуміння українознавства як цілісної скарбниці знань про Україну та українців дає змогу реферована дисертація.

Третій підрозділ – «Джерела з історії становлення та розвитку наукового українознавства» – містить аналіз і класифікацію джерельної бази дослідження. До першої групи джерел належать опубліковані, а також архівні документальні матеріали, які зберігаються у фондах центральних і місцевих державних архівів, Інституту рукописів НБУ ім. В. Вернадського, відділів рукописів інших бібліотек. Серед документів ЦДІАУ у м. Києві в дисертаційній роботі використані матеріали Харківського історико-філологічного товариства (ф. 2017), Канцелярії київського, волинського, подільського генерал-губернатора (ф. 442); ЦДІАУ у м. Львові – матеріали Наукового товариства ім. Т. Шевченка (ф. 309), Товариства «Просвіта» (ф. 348), редакції журналу «Літературно-науковий вістник» (ф. ); з фондів ЦДАВОУ – матеріали Народного комісаріату освіти УСРР (ф. 166), Української Академії наук (ф. 66), Ради народних міністрів УНР (ф. 1063), Української Центральної Ради (ф. 1115), Міністерства освіти Української держави (ф. 2201), Генерального секретарства освіти Української Центральної Ради (ф. 2581), Головної еміграційної ради в Парижі (ф. 3534), Харківського товариства «Просвіта» (ф. 3059), Українського історико-філологічного товариства у Празі (ф. 4372), Українського вільного університету (ф. 3859), Українського педагогічного інституту ім. М. Драгоманова в Празі (ф. 3972); серед документів ЦДАГОУ – фонд Центрального Комітету Комуністичної партії України (ф. 1). Великий пласт джерельної інформації почерпнуто з фондів ІР НБУ ім. В. Вернадського, зокрема, Академії наук України (ф. Х), Одеського товариства історії і старожитностей (ф. 5) та ін. Цінну інформацію отримано на основі іншої групи джерел, представлених особовими архівними фондами Д. Багалія, М. Василенка, К. Воблого, М. Возняка, В. Гнатюка, М. Грушевського, О. Грушевського, Д. Дорошенка, М. Зерова, А. Кримського, І. Крип’якевича, Ф. Колесси, А. Лободи, М. Мочульського, Є.-Ю. Пеленсь-кого, В. Старосольського, К. Студинського, С. Томашівського та інших діячів, а також їхніми автобіографіями, щоденниками, мемуарами, спогадами й епістолярною спадщиною.

Основну інформацію щодо становлення і розвитку наукових засад українознавства містить дослідницька спадщина його фундаторів, представлена третьою групою джерел. До них належать узагальнюючі дослідження, монографічні студії з окремих аспектів українознавства, наукові статті. Окремим різновидом джерельної бази є літературно-публіцистичні праці, що дають змогу глибше зрозуміти настрої та дух епохи. В дисертаційній роботі використано енциклопедичні, довідково-бібліографічні видання та навчальна література. Цінним матеріалом для відтворення цілісної картини досліджуваної проблеми були джерела четвертої групи – матеріали періодичних видань кінця ХІХ – першої третини ХХ ст. та сучасні публікації.

Поєднання і зіставлення відомостей з різних джерел дало змогу уникнути однобічного висвітлення й оцінювання подій, явищ, фактів та осіб; глибше зрозуміти внутрішні й зовнішні чинники при вивченні означеної проблеми; визначити домінантні риси окремих періодів у становленні наукових засад українознавства і загалом реалізувати завдання дослідження.

Другий розділ «Становлення наукового українознавства» складається з трьох підрозділів. У першому з них – «Зародження українознавчих студій в університетах та наукових товариствах» – з’ясовано взаємозв’язок розвитку українознавства, його наукових засад з новим етапом українського відродження і національно-визвольного руху, започаткованого творчістю Т. Шевченка, діяльністю кирило-мефодіївців, «Руської трійці», громадівців і тарасівців в умовах «напівлюдського» існування українців у Російській та Австро-Угорській імперіях. Процес становлення українознавства у цей період базувався на дослідженнях М. Максимовича, М. Костомарова, П. Куліша, В. Антоновича, І. Срезневського, М. Драгоманова, О. Потебні, М. Сумцова, І. Франка та інших учених, які започаткували наукове осмислення українства й українського буття. З огляду на це проаналізовано студії науковців Київського, Харківського, Новоросійського, Львівського і Чернівецького університетів, які сприяли концептуальному оформленню українознавства як системи знань. Так, українознавчі розвідки у галузі філології та етнографії у Харківському університеті здійснював М. Халанський; історико-правове українознавство презентували у Харківському університеті М. Максимейко, а в Київському – М. Владимирський-Буданов, підтверджуючи цим самобутність і самостійність української правової традиції. Одним із перших учених Новоросійського університету, котрі досліджували українську проблематику, був О. Маркевич, який започаткував у ньому вивчення історії України у вигляді спецкурсів. Значну роль у становленні українознавства відіграли науковці Львівського та Чернівецького університетів, зокрема, Р. Кайндль, С. Смаль-Стоцький та ін.

Окрім цього, висвітлено діяльність наукових товариств при університетах, Київської археографічної комісії, Історичного товариства ім. Нестора Літописця, Південно-Західного відділу Імператорського російського географічного товариства, Одеського товариства історії та старожитностей. На підставі компаративного аналізу зроблено висновок про посилення українознавчої спрямованості досліджень, залучення нових джерел, методів і способів наукового пізнання.

У другому підрозділі – «Українознавчий потенціал спадщини В. Антоновича» – окреслено значимість творчого доробку видатного історика на шляху становлення наукових засад українознавства, проаналізовано під цим кутом зору його студії з історії, археології, джерелознавства, лекційні курси в Університеті св. Володимира як основу цілісного знання про український народ. Дискурси В. Антоновича підтверджували той факт, що лише від «науки і самопізнання» залежало національне відродження, при цьому зроблено наголос, що національність тісно пов’язана не лише з мовою, а й «охоплює всі функції душі чоловіка» Антонович В. Про козацькі часи на Україні / Післям. М. Ф. Слабошпицького; Комент. О. Д. Василюк та І. Б. Гирича. – К.: Дніпро, 1991. – 238 с.. Вказано на роль наукової школи В. Антоновича, її вихованців у становленні українознавства як науки. Зазначено, що найбільша заслуга мислителя перед українознавством полягала в науковому обґрунтуванні його документалізму.

Третій підрозділ – «Внесок М. Драгоманова в європеїзацію знань про український народ» – засвідчує винятково важливу роль ученого в збагаченні українознавства новими історіософськими підходами, дослідницькими методами, а також західноєвропейським досвідом організації науки. Його українознавчі розвідки базуються на народоцентризмі і є національно спрямованими, що зумовлює сприйняття українського народу як окремої нації, яка «...повинна і мусить боротись за своє повне, культурне та політичне, національне визволення на нових демократичних основах» Драгоманов М. Єго юбилей, смерть, автобіографія і спис творів: Зладив і видав М. Павлик. – Львів,1895. – С. ..

Таким чином, з’ясовано концептуальне значення тез науковця щодо майбутньої організації українського суспільства у формі «громад»; обґрунтування місця національно-естетичних і культурних цінностей українства у контексті європейської цивілізації, збереження національної мови. Серед чинників здобуття політичної волі українців головна роль, на думку М. Драгоманова, належала формуванню національної свідомості, міжнародній підтримці, тобто тим питанням, які посідали пріоритетне місце в українознавстві.

Зроблено висновок про значимість діяльності учених університетів, засновників більшості наукових товариств, що створювали умови для об’єктивного аналізу важливих для українства подій, нагромаджували знання про етногенез українського народу, формування української нації, сприяючи започаткуванню наукового осмислення українського буття.

З трьох підрозділів складається третій розділ «Концептуальне оформлення українознавства як синтезу знань про Україну та українців». Перший з них – «Наукове товариство ім. Т. Шевченка – академічний осередок українознавства» – містить аргументоване підтвердження, що українознавчі дослідження цього періоду перебували на вищому щаблі розвитку завдяки концентрації наукових сил у межах НТШ, комплексному підходу до їхньої організації, впровадженню нових методів наукового пізнання і створенню археографічної бази українознавчих студій. Магістральним напрямком роботи товариства став розвиток знань про український народ на засадах їхньої інтеграції та синтезу. Проаналізовано діяльність НТШ і його провідних членів Ф. Вовка, В. Гнатюка, М. Грушевського, С. Томашівського, І. Франка та ін. Визначено їхній внесок у розбудову історичного, філологічного, антропологічного, етнографічного, правничого компонентів українознавства в контексті його теоретичних концепцій. Подано аналіз опублікованих видань, зокрема «Записок НТШ», діяльності секцій і комісій. Наголошено на пріоритетній ролі М. Грушевського у перетворенні товариства у «некороновану» академію, започаткуванні нового рівня наукового українознавства, заснуванні першої українознавчої наукової школи. Саме завдяки роботі членів НТШ і його лідера сформовано наукову лабораторію українознавства, закладено її підвалини. Разом із цим, вказано на нові форми українознавчої діяльності, зокрема, заснування Археографічної комісії, створення музею, бібліотеки, бібліографічного бюро, фонду матеріальної допомоги молодим українознавцям, організацію українознавчих курсів тощо.

У другому підрозділі – «М. Грушевський – фундатор українознавства на основах синтезу та інтеграції» – логічно продовжено аналіз процесу концептуального оформлення українознавства. Увагу закцентовано на найбільш плідному періоді діяльності НТШ, безпосередньо пов’язаному з участю і головуванням у ньому М. Грушевського як фундатора теоретичних основ українознавчої науки. Наголошено, що він першим опрацював методологічні засади українознавства як науки, виокремив предмет і об’єкт дослідження, вважаючи народ героєм і рушієм історії. Наукове українознавство учений розумів як «...ріжні галузі науки, присвячені досліду і пізнанню українського народа і його території в сучасності і минувшості» Грушевський М. Справа українських кафедр і наші наукові потреби // Грушевський М. С. Твори: У 50 т. / Редкол.: П. Сохань, Я. Дашкевич, І. Гирич та ін.; Гол. ред. П. Сохань. – Львів: Світ, 2002. – Т. 1: Серія: Суспільно-політичні твори (1894–1897). – С. 458–485.. М. Грушевський обґрунтував необхідність поступу наукового українознавства, а також його складових – історії, етнографії, народознавства, мови, літератури, історіографії, започаткувавши з цією метою планомірну підготовку науковців-українознавців. Поява багатотомної «Історії України-Руси» (І том – 1898, наступні – 1899–1936), підготовленої на базі розробленої автором принципово нової історичної схеми українського суспільно-політичного і культурного розвитку, стала «візитною карткою» для української науки. Опрацьовані в ній підходи до наукових досліджень, до роботи з джерелами заклали фундамент українознавчих студій вихованців львівської наукової школи В. Герасимчука, І. Джиджори, І. Кревецького, М. Кордуби, І. Крип’якевича, О. Терлецького, С. Томашівського та ін. Зроблено висновок про загальноукраїнський характер львівської наукової школи, традиції якої отримали подальший розвиток у київській школі М. Грушевського.

У третьому підрозділі – «Українознавчі дослідження І. Франка» – виокремлено його творчий доробок як мислителя, ученого і письменника, дослідника старого письменства і народної словесності, історії України та її літератури, етнографії, економіки, філософії, що збагатив наукову і духовну скарбницю українознавства. Проаналізовано праці І. Франка, котрі сприяли утвердженню самобутності українського народу і його культури в контексті світової та європейської цивілізацій, зумовивши вивчення національної історії в етнічній єдності, тяглості і самобутності. Система наукових поглядів дослідника сформувалася в процесі вивчення історії українського народу, його культури і духовності від найдавнішого періоду до сучасної йому доби. Досліджено внесок ученого в розвиток етнографічного, філологічного компонентів українознавства; вперше звернено увагу на розвідки І. Франка щодо динаміки кількісних і якісних змін у складі та структурі галицького населення, його соціально-економічного, культурного і духовного життя.

Аналіз діяльності заснованого у Галичині Наукового товариства ім. Т. Шевченка як академічного осередку українознавства, творчої спадщини М. Грушевського, І. Франка та інших науковців за значенням їхніх здобутків, важливістю наукових і організаційних заходів дає підстави стверджувати про його концептуальне оформлення як синтезу знань про Україну та українців.

У структурі четвертого розділу «Розвиток наукового українознавства на тлі національно-визвольних змагань і відновлення української державності» виокремлено чотири підрозділи, які дають змогу охарактеризувати якісні процеси, що відбулися у розвитку наукових засад українознавства, зумовлені змінами в суспільно-політичній та історіографічній ситуації. У першому підрозділі – «Українське наукове товариство у Києві – провідний центр українознавства» – висвітлено дослідницьку роботу першої україномовної інституції Наддніпрянської України як продовжувача традицій наукових товариств і НТШ. Аналіз її форм, основними з яких були прилюдні та секційні засідання, робота комісій, опублікування результатів у «Записках Українського наукового товариства», а згодом у часописі «Україна», підтверджує, що українська інтелігенція, навіть за відсутності державної підтримки, розгорнула широкомасштабну українознавчу діяльність. Новим видом роботи товариства була організація публічних лекцій М. Грушевського, О. Левицького, В. Перетца, І. Стешенка та інших науковців з української історії, мови та літератури. Вагомим здобутком Українського наукового товариства визначено започаткування видання чотиритомної енциклопедії українознавства. Внесок УНТ у розбудову українознавчої науки простежено на основі дослідження творчості його членів – М. Василенка, Ф. Вовка, Б. Грінченка, М. Грушевського, О. Грушевського, П. Житецького, І. Каманіна, А. Кримського, О. Левицького, А. Лободи, К. Михальчука, В. Модзалевського, В. Перетца, В. Петрова, О. Русова, І. Стешенка, М. Сумцова, Є. Тимченка, та ін.

У другому підрозділі – «Українознавча місія осередків Товариства «Просвіта» – проаналізовано різні форми українознавчої діяльності просвітницьких фундацій, провідне місце серед яких посіло Товариство «Просвіта», перший осередок котрого заснований у Галичині в 1868 р. Основними напрямками українознавчих науково-просвітніх заходів «Просвіти» були такі: видання україномовної навчальної літератури, щорічних альманахів «Зоря» і «Народний календар», газет «Читальня», «Письмо з «Просвіти»; організація в селах лекцій на українознавчу тематику; заснування, крім філій у містах і містечках, сільських читалень; збирання та публікування творів усної народної творчості, а також давнього українського письменства. З 1905 р. створено центри просвітянського руху в Києві, Катеринославі, Миколаєві, Одесі, Чернігові, Житомирі, Кам’янці-Подільському та інших містах України. Апробацією набутків, окресленням перспектив загальноукраїнського просвітянського руху став Перший просвітньо-економічний конгрес, що відбувся у Львові в 1909 р. і спрямував «Просвіту» на подальше посилення її ролі у поширенні знань про Україну як чинника її національно-культурного відродження. Аналіз діяльності просвітянських осередків підтверджує їхню значимість у збиранні відомостей про Україну й українців, збереженні та популяризації цієї інформації серед населення, ініціюванні українознавчих проектів з метою виховання національної свідомості українства.

У третьому підрозділі – «Інституціоналізація українознавства в контексті державотворчих процесів 1917–1920-х рр.» – акцентується увага на подіях Української революції, що зумовили легітимну і реальну підтримку українознавства, зафіксовану в офіційних документах урядів УНР, Української Держави, ЗУНР. Досліджено розвиток українознавства як навчальної дисципліни в освітніх ланках (цьому сприяло проведення учительських з’їздів, організація курсів українознавства тощо); наголошено, що формування кадрів українознавців було предметом державної уваги. Українознавство в цей період набуло ознак суспільно визнаного явища, що зумовило кристалізацію його наукових засад. Зазначено, що науковому поступу сприяли активізація діяльності зі збирання, концентрації, опрацювання, збереження та публікації документальних та інших джерел з метою вивчення українського буття, створення архівно-бібліотечної інфраструктури, музеїв, відновлення часописів «Україна», «Записок Українського наукового товариства», «Літературно-наукового вісника», опублікування нових підручників, науково-популярних видань тощо. Проаналізовано тогочасні українознавчі праці, в тому числі серію статей М. Грушевського за загальною назвою «На порозі нової України», які мали концептуальне значення для українознавства. Наголошено, що науковці-українознавці взяли активну участь у виробленні стратегії державотворення, підготовці науково-освітніх проектів. Державницькі концепції відображали праці М. Андрусяка, Д. Дорошенка, І. Крип’якевича, Б. Крупницького, В. Липинського, О. Терлецького, С. Томашівського та ін. Реалізацію державотворчих і науково-освітніх проектів, опрацювання концептуальних засад українознавства досліджено також крізь призму діяльності Д. Багалія,