КІРОВОГРАДСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ВОЛОДИМИРА ВИННИЧЕНКА

ГАРАЧКОВСЬКА ОКСАНА ОЛЕКСАНДРІВНА

УДК 821.343.161.2

УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРНА КАЗКА

70 – 90-Х РОКІВ ХХ СТ.: СЮЖЕТНО-ОБРАЗНА СТРУКТУРА, ХРОНОТОП

10.01.01 – українська література

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

Кіровоград – 2008

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі теорії літератури та компаративістики Київського славістичного університету.

Науковий керівник:

Офіційні опоненти: | доктор філологічних наук, професор Кузьменко Володимир Іванович,

Київський славістичний університет,

проректор з наукової роботи,

завідувач кафедри теорії літератури

та компаративістики

доктор філологічних наук, доцент Мазоха Галина Степанівна,

Державний вищий навчальний заклад «Переяслав-Хмельницький державний педагогічний університет імені Григорія Сковороди»; професор кафедри літератури та методики навчання;

кандидат філологічних наук,

старший науковий співробітник

Кравченко Андрій Євгенович,

Інститут літератури ім.Т.Г.Шевченка НАН України,

старший науковий співробітник відділу української літератури ХХ століття.

Захист відбудеться „26” червня 2008 року о 10 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 23.053.01 із захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук при Кіровоградському державному педагогічному університеті імені Володимира Винниченка (25006, м. Кіровоград, вул. Шевченка, 1).

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Кіровоградського державного педагогічного університету імені Володимира Винниченка (25006, м. Кіровоград, вул. Шевченка, 1).

Автореферат розіслано „22” травня 2008 р.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради Гольник О.О.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність дослідження. Ґрунтовні дослідження казки як фольклорного жанру успішно розвивалися вже на початку ХІХ ст. Так, проблемою міфологічних витоків сюжетів, образів і мотивів епічних жанрів займалися К.Мюллер, М.Мюллер, Х.Любек, Ф.Крейцар, А.Кун, Е.Тейлор, Я.Грімм, О.Афанасьєв. Інші дослідники (О.Потебня, М.Сумцов, Г.Булашев, В.Клінгер) вивчали походження жанрів малої епіки. Компаративний метод використовували у дослідженні казкового жанру Л.Колмачевський, І.Франко, В.Гнатюк. Історико-типологічний – В.Пропп, Є.Костюхін, Є.Мелетинський. Художню структуру сюжетів фольклорних казок досліджували Г.Сухобрус, В.Крук, І.Березовський, Л.Дунаєвська, В.Давидюк та ін. Над створенням покажчиків казкових сюжетів працювали А.Аарне, М.Андреєв, Л.Бараг, І.Березовський.

У ХХ ст., а надто останнім часом, набуває нового наукового осмислення проблема творчих взаємозв’язків фольклору та літератури. Усе частіше з’являються праці, у яких ґрунтовно досліджені як прямий, так і опосередкований вплив уснопоетичної традиції на окремі художні твори і на всю творчість того чи іншого письменника. Фольклорні і, зокрема, казкові сюжети, мотиви, образи, жанрово-стильові форми завжди збагачували літературну творчість. Однак вплив фольклору на формування літературних жанрів, їх розвиток і функціонування все ж вивчені недостатньо. У цьому зв’язку неабиякий інтерес та зацікавлення літературознавців викликає авторська казка. Саме згаданий жанр значною мірою акумулює органічний зв’язок із фольклорним матеріалом і одночасно тяжіє до історично усталеної класифікації літературних творів за їх формою, обсягом та іншими ознаками. Проте естетична природа літературної казки ще не з’ясована.

Щоправда, останнім часом з’явилась низка літературознавчих праць, присвячених висвітленню художньої своєрідності літературної казки. Маємо на увазі передовсім наукові студії Л.Дерези „Російська літературна казка першої половини ХІХ століття (Дніпропетровськ, 2001) та її ж монографію „Романтизм і російська літературна казка першої половини ХІХ ст.” (Полтава, 2003). Варто також згадати дисертаційну роботу Н.Тихолоз „Жанрові модифікації казки у творчості Івана Франка” (Львів, 2003) та створену на її основі монографію – „Казкотворчість Івана Франка (генологічні аспекти)” (Львів, 2005), монографію Г.Сабат „Казки Івана Франка: особливості поетики „Коли ще звірі говорили” (Дрогобич, 2006). Остання присвячена панорамному осмисленню і системній концептуальній інтерпретації збірки казок І.Франка „Коли ще звірі говорили”, з’ясуванню специфіки її естетичної якості (жанрово-стильових особливостей поетики, проблематики) у межах єдиного мистецького напрямку.

І все ж згадані праці прислужилися авторові реферованої дисертаційної роботи лише в плані методологічному, оскільки в них аналізується зовсім інший матеріал. Таким чином, незважаючи на численні наукові студії, присвячені проблемам казкотворчості митців-класиків, тема дисертації в українському літературознавстві ще не була предметом спеціальної праці, тому зумовлена назрілою потребою в науці дослідити специфіку жанру літературної казки в жанрово-стильовій системі української дитячої літератури, зокрема періоду 70 – 90-х років ХХ ст., з’ясувати сюжетно-образну структуру сучасної літературної казки, її хронотоп. Нерозробленість означених проблем у вітчизняній літературознавчій науці спричинила появу пропонованої дисертаційної розвідки.

Казка у творчості В.Бичка, Н.Забіли, М.Стельмаха, Б.Чалого, В.Нестайка, Е.Андієвської, Г.Тютюнника, В.Близнеця та багатьох інших вітчизняних письменників, як загалом і в українській літературі останньої третини ХХ ст., виступає не тільки як генологічна категорія (тобто самостійний жанр, як-от більшість казок зі збірок В.Нестайка „Пригоди близнят-козенят”, „Олексій, Веселик і Жар-Птиця” чи В.Чухліба „Олень на тому березі”, або ж домінантний чи рецесивний генологічний чинник у скомплікованих жанрових структурах – казках-повістях В.Близнеця, казках-поемах Б.Чалого, казках-мініатюрах В.Чухліба тощо), а й функціях паратексту (як компонент заголовкових і підзаголовкових структур) та факультативного елемента поетики, додаткового (отже, не жанротворного) образотворчого засобу. Тому назріла потреба з’ясувати також власне казку як поняття генологічне й казковість, як поняття ейдологічне, як тип образності.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тема дослідження пов’язана з комплексною науковою темою кафедри теорії літератури та компаративістики Київського славістичного університету „Актуальні проблеми філологічної освіти”. Тему дисертації затверджено на засіданні бюро науково-координаційної ради „Класична спадщина та сучасна художня література” при Інституті літератури ім.Т.Г.Шевченка НАН України (протокол № 2 від 12 квітня 2006 р.).

Мета дисертаційної роботи полягає у вивченні художньої своєрідності української літературної казки 70 – 90-х років ХХ ст., зокрема з’ясуванні її сюжетно-образної структури та хронотопу, її взаємозв’язків з фольклорною казкою.

Реалізація поставленої мети передбачає розв’язання таких завдань:

- простежити етапи становлення української літературної казки ХХ ст., подати її дефініцію;

- визначити місце літературної казки в творчості українських письменників 70 – 90-х років ХХ ст.;

- висвітлити принципи трансформації фольклорного матеріалу й особливості його засвоєння українською дитячою літературою;

- проаналізувати віршовані казки М.Стельмаха, В.Симоненка, Б.Чалого крізь призму сюжетно-образної структури та хронотопу;

- вивчити специфіку прозової літературної казки у творчості В.Нестайка, В.Близнеця, В.Чухліба, М.Ткача.

Об’єктом дисертаційної роботи є авторські казки Михайла Стельмаха, Василя Симоненка, Богдана Чалого, Всеволода Нестайка, Віктора Близнеця, Василя Чухліба та Михайла Ткача, написані впродовж 70 – 90-х років ХХ ст.

Предметом дослідження виступають казкові сюжети та образи, що мають фабульне забарвлення й авторські трансформації, а також хронотоп віршованих та прозових літературних казок.

Теоретико-методологічною основою дисертації стали фундаментальні праці з літературознавства (І.Франко, О.Потебня, М.Сумцов, М.Драгоманов, Д.Чижевський, М.Грушевський, В.Гнатюк, В.Пропп, В.Давидюк, Л.Дереза, В.Дончик, Л.Дунаєвська, М.Жулинський, С.Іванюк, Г.Клочек, Н.Копистянська, В.Кузьменко, Г.Мазоха, В.Марко, Г.Сабат, Н.Тихолоз, А.Ткаченко), з філософії, культурології й естетики (Р.Барт, М.Бахтін, Г.Гадамер, Ю.Лотман, Х.Ортега-і-Гасет, А.Дж.Тойнбі, Н.Фрай).

У дисертації також задіяні положення з праць І.Березовського, Л.Кіліченко, В.Костюченка, І.Крука, Н.Рошияну, О.Сорокотенко, Ю.Ярмиша та інших дослідників дитячої літератури, наукові розробки яких сприяли увиразненню рецепції творчості українських письменників-казкарів.

Методи дослідження. Різновекторність поставлених завдань спонукала до використання різних інтерпретаційних методик. У дисертації застосовуються історико-культурний, порівняльний, культурологічний, інтертекстуальний і біографічний методи без їх абсолютизації. Застосування кожного з них на різних етапах дослідження зумовлене колом окреслених завдань.

Під час роботи залучались також системний і типологічний підходи, методика жанрового аналізу, що найбільш відповідають предмету дослідження.

Наукова новизна дисертації полягає в тому, що:

- вперше у вітчизняному літературознавстві здійснено комплексний аналіз сюжетно-образної структури та хронотопу української літературної казки 70 – 90-х років ХХ ст.;

- системно окреслено етапи становлення авторської казки в українській літературі ХХ століття;

- на теоретичному рівні схарактеризовано художні особливості авторської казки сучасних українських письменників, обґрунтовано її жанрову дефініцію;

- визначено й проінтерпретовано найважливіші константи сюжетобудови, образної палітри та хронотопу казкарської творчості як письменників старшого покоління (М.Стельмах, В.Нестайко та ін.), так і авторів, що дебютували в літературі для дітей впродовж 70 – 90-років ХХ ст. (В.Чухліб, М.Ткач та ін.).

Теоретичне значення дисертації полягає у визначенні та комплексному дослідженні основних проблемних аспектів казкарської творчості українських письменників останньої третини ХХ ст. Результати проведеної роботи мають значення для теоретичного осмислення сутності функціонування художнього хронотопу в жанрі літературної казки.

Практичне значення одержаних результатів. Фактичний матеріал, теоретичні положення та висновки дисертації можуть бути використані у вивченні українського літературного процесу останньої третини ХХ ст. – початку ХХІ ст., а також у подальших дослідженнях української дитячої літератури.

Практичне значення дисертації також визначається залученням до літературознавчого обігу раніше не досліджуваних текстів казок М.Стельмаха, В.Нестайка, В.Чухліба, М.Ткача.

Здобуті висновки можуть бути використані в процесі читання нормативних і спеціальних курсів із історії української літератури і, зокрема, дитячої літератури у вищій школі, при написанні підручників і навчальних посібників для студентів гуманітарних спеціальностей, при підготовці студентами магістерських, дипломних і бакалаврських робіт.

Особистий внесок здобувача полягає у введенні до наукового обігу та опрацюванні неопублікованих архівних матеріалів (листування В.Чухліба, М.Ткача та ін.) з архівних фондів Інституту рукописів бібліотеки НАН України імені В.І.Вернадського та Центрального державного архіву-музею літератури і мистецтва України. Дисертація є індивідуальною роботою, усі ідеї дослідження, висновки та сформульовані концепції належать її автору. Будь-які форми використання наукових студій інших літературознавців обумовлені відповідними посиланнями.

Апробація роботи. Дисертацію обговорено на засіданні кафедри теорії літератури та компаративістики Київського славістичного університету. Основні її положення відображені у десяти публікаціях, а також виголошені у формі доповідей на Міжнародній науковій конференції «Актуальні проблеми слов’янознавства» (Київ, 2003), на Всеукраїнських наукових конференціях «Від духовних джерел Візантії – до сучасної України» (Київ, 2004, 2005, 2006, 2007), на Міжвузівській науковій конференції «Творчість Івана Франка в контексті світової культури» (Київ, 2006), на Міжнародній науковій конференції «Іван Франко і слов’янський світ» (Київ, 2006).

Найважливіші положення дисертації також пройшли апробацію в курсі лекцій, прочитаних упродовж 2004 – 2008 рр. у Київському славістичному університеті.

Обсяг і структура дисертації. Структурна побудова дисертації обумовлюється основною метою і завданнями дослідження. Робота складається зі вступу, трьох розділів, кожний з яких поділений на підрозділи, висновків, списку використаної літератури, в тому числі архівних джерел. Повний обсяг дисертації становить 178 сторінок комп’ютерного набору (основного тексту 161 сторінка). Список використаних джерел включає 225 найменувань.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У Вступі обґрунтовано актуальність і ступінь дослідженості проблеми, її наукову новизну, визначено об’єкт, предмет, мету, завдання, методологічну основу, окреслено теоретичне і практичне значення дисертації.

У першому розділі – „Становлення і розвиток жанру літературної казки в українському письменстві ХХ століття” – висвітлено ґенезу жанру авторської казки в умовах заблокованої культури тоталітаризму, з’ясовано її жанрову типологію, запропоновано дефініцію.

Підрозділ 1.1. – „Казка як об’єкт літературознавчого дослідження” – присвячено аналізу синхронічного й діахронічного зрізу жанру фольклорної казки.

Хоча у світовій практиці перші спроби збирати й публікувати народні казки робилися ще в XIV–XVст., до XIX ст. фольклорна казка, по суті, не досліджувалася. Першими розбудовувачами європейського казкознавства стали брати Якоб і Вільгельм Грімм. Так, основоположник порівняльно-міфологічної школи Я. Грімм розробив схему за триступеневою траєкторією: міф-казка-байка, і наголосив на тому, що старовинний міф певною мірою об’єднує властивості казки. Однак казка, хоча й успадкувала міфологічний синкретизм, тим не менше ніколи не ідентифікувала таких антиномій, як „макро- і мікрокосмос, суб’єкт, предмет і знак, речі та їх атрибути, частину і ціле” (Є.Мелетинський). Міф був генетичним попередником казки, але, на відміну від нього, жанр казки структурно обмежений.

Періодом інтенсивного збирання народних казок та їхньої публікації стало ХІХ ст. Брати Я. і В. Грімм та інші фольклористи оприлюднюють видання народних казок („Дитячі та родинні казки” Я. і В. Грімм, 1812 – 1814; „Народні російські казки” у 8-ми випусках О.Афанасьєва, 1855 – 1865 рр., 2-е вид. 1873 р.). О.Афанасьєв уперше в світовій фольклористиці здійснив каталогізацію казок, запропонував типологію фольклорних казок: казки про тварин, чарівні, новелістичні й анекдотичні. Ця типологія лягла в основу сучасної класифікації казкових сюжетів.

В Україні міфологічну школу розвивали О.Потебня («Про міфологічне значення деяких обрядів та вірувань», 1865), Михайло та Катерина Грушевські, В.Гнатюк. Іван Рудченко уклав казки про тварин у збірку «Народные южнорусские сказки», яка вийшла двома випусками в 1869 – 1870 та 1880 рр.; виступив із ініціативою перших наукових дослідів із теорії казки в Україні.

Наприкінці ХІХ ст. українські фольклористи тлумачили казку в руслі міграційної теорії, побудованої на принципах позитивізму. І.Франко, М.Драгоманов, М.Грушевський обстоювали ідентичні позиції.

На початку ХХ ст. посутній внесок у казкознавство в системному аспекті зробив російський вчений В.Пропп („Морфологія казки”). В.Проппу належить вивчення ґенези казки, її зв’язку з міфом; вчений, зіставивши архітектоніку казок, обґрунтував їх ізоморфізм, класифікував казки за функціями (діями і вчинками) дійових осіб та однотипністю складових частин, акцентував на історичному та структурному вивченні чарівної (героїчної) казки. Типологічна розробка казкознавства, здійснена В. Проппом, набула поширення на теренах західної структурної лінгвістики.

І.Франко запропонував наукову типологію народної творчості за жанрами, виділивши казку, легенду, новелу, фацецію (анекдот), оповідання, байки про тварин, притчі та апологи.

У ХХ ст. вивченням тваринного казкового епосу займались В.Гнатюк, Г.Сухобрус, І.Березовський, В.Давидюк, Л.Дунаєвська та ін.

Перші виступи проти казки прозвучали на початку 20-х років ХХ ст. як реакція на цілеспрямовану розбудову ідеологічних засад нового радянського соціуму. Справжнім ударом по казці стала книжка Е.Яновської „Чи потрібна казка пролетарській дитині?” (1925). Виходячи з того, що психологічно діти набагато реальніше сприймають казку, ніж дорослі читачі, Е.Яновська та її послідовники наголошували на необхідності писати для дітей лише суто реалістичні твори. Крім того, ще однією важливою специфікою казки, яка давала підстави для визнання її шкідливої ролі як жанру дитячої літератури, була особливість казкового героя. Мовляв, казка є найкращим засобом викликати в дітях захоплене ставлення до царя, принців, царівен.

Не кожний захисник казки наважувався на той час спростовувати це твердження.

У 20-ті – на початку 30-х рр. ХХ ст. казки не видавались. На літературних теренах колишнього СРСР, особливо в Україні, дитячі письменники змушені були мовчати, очікуючи більш сприятливих часів для казкотворчості.

Казковий герой – сильний, безстрашний, позбавлений сумнівів та вагань – виявився знову на часі після проведення колективізацій та розкуркулення, голодомору в Україні, коли необхідно було виховувати почуття поваги до абсолютної влади „вождя усіх часів і народів”.

„Лісові казки” О.Іваненко – перша спроба реабілітації жанру казки. Проте справжнього відродження жанру ні в 30-ті, ні в 40-ві чи 50-ті роки так і не відбулось. Подолати упередженість до жанру, інспіровану владою в попереднє десятиліття, було складно. Однак саме з довоєнних казок О.Іваненко, Н.Забіли, І.Неходи та інших авторів відроджувалась літературна казка в Україні у 60 – 70-ті роки ХХ ст.

У підрозділі 1.2. – „Історико-літературні й теоретичні аспекти становлення жанру літературної казки” – з’ясовується специфіка літературної казки в літературознавчому та фольклористичному дискурсі.

Літературна казка порівняно молодий жанр. Вона пройшла складний шлях розвитку: від переказу народних казок – до фантастичних феєрій, ліричних мініатюр та казок-тетралогій.

Дослідники констатують розгалуження літературних казок на художні перекази народних сюжетів, казки за фольклорними мотивами і власне авторські казки, в яких реалізуються основні закони жанру без запозичення фольклорних сюжетів і образів.

Історія становлення і розвитку літературної казки розпочинається з обробки фольклорних сюжетів і введення їх до художнього письменства. В різних країнах цей процес відбувався у різні періоди. Східним літературам означений жанр був відомий раніше, ніж західним, що засвідчено пам’яткою індійської писемності «Тантранп’яка» (ІV ст.), яка поширювалась під пізнішою назвою «Панчатантра».

Формування літературної казки в європейському художньому письменстві пов’язано з публікацією збірки італійського поета Д.Базіле (1575 – 1632) «Пентамерон», або «Казка про казки» (1634). Це були майстерно інтерпретовані письменником 50 народних казок. Вважається у фольклористиці, що це перша в Європі збірка народних казок.

У добу преромантизму та романтизму літературна казка набуває особливого поширення. Письменники прагнуть переосмислювати зразки народного казкового епосу, по суті, в усіх європейських літературах. Варто згадати у цьому зв’язку такі твори, як «Світ навиворіт», «Принц Цербино, або Мандрівка у пошуках гарного смаку» Л.Тіка, «Лускунчик та Мишачий король», «Чуже дитя», «Королівська наречена» Е.-Т.-А.Гофмана, «Карлик Ніс», «Халіф-Лелека», «Холодне серце», «Шейх та його невільники» В.Гауфа та ін.

У цей час в жанрі літературної казки органічно переплітаються авторські й інтертекстуальні аспекти. Скажімо, «Казка про попа та наймита його Балду» О.Пушкіна була ні чим іншим, як ремінісценцією народнопоетичного твору, «Казка про рибалку та золоту рибку» – алюзією на один з творів братів Грімм, «Казка про золотого півника» – алюзією на відповідний текст В.Ірвінга.

Черговий спалах інтересу до літературного казкарства викликаний появою напрочуд поетичних шедеврів датського письменника Г.-Х.Андерсена, який перетворив фантастичні елементи казкарського наративу на домінанту сюжетобудови. Його казки «Гидке каченя», «Дикі лебеді», «Снігова королева» та інші викликали ланцюгову реакцію наслідувань, епігонських творів у різних літературах світу.

В українському художньому письменстві жанр авторської казки започаткувала Марко Вовчок («Дев’ять братів та десята сестриця Галя», «Невільничка», «Ведмідь»), С.Руданський («Цар Соловей», «Вовк, Собака і Кіт»), І.Манжура («Трьомсин»), Панас Мирний («Казка про Правду і Кривду»), Ю.Федькович («Голодний чорт, або Дорога до пекла», «Бідний Михась»), Б.Грінченко («Дівчина Леся», «Скарб», «Крук, велика птиця» та ін.), Леся Українка («Метелик», «Лелія», «Біда навчить»), М.Коцюбинський («Хо») та ін. Непересічна роль у розробці жанру літературної казки належить Іванові Франкові, який не лише присвятив казковому епосу свої наукові студії, але й сам написав, використавши широке інтертекстуальне поле, такі твори, як «Абу-Касимові капці», «Коваль Бассім» тощо.

Отже, на помежів’ї ХІХ – ХХ століть публікацію зібрань казок європейських народів було в основному завершено.

Літературна казка як казка авторська відрізняється від народної насамперед суб’єктивним зафарбленням нарації. Письменник, використовуючи казкову форму, акцентує особистісне бачення дійсності, порушує актуальні питання сучасності. В літературній казці все самобутнє: і відбір життєвого матеріалу, і підхід до нього, й емоційне забарвлення, і мова. Це характерно для творчості найвизначніших казкарів не лише ХІХ ст., але й представників літературного казкарства століття ХХ-го: Януша Корчака, О. Толстого, А. Екзюпері, Дж. Родарі, О. Пройслера, Дж. Крюса, І. Зієдоніса, М. Носова та ін.

В українському художньому письменстві ХХ століття кращі традиції світового та вітчизняного літературного казкарства поглиблювали О. Олесь («Грицеві курчата», «Мисливець Хрін та його пси», «Водяничок», драматичний етюд «По дорозі в Казку» та ін.), М. Вороний («Євшан-зілля»), А. Королів-Старий («Нечиста сила»), Оксана Іваненко («Лісові казки»), Наталя Забіла («Хатинка на ялинці», «Про ліниву дівчинку» та ін.), Гр. Тютюнник («Степова казка»), В. Симоненко («Цар Плаксій і Лоскотон», «Казка про Дурила», «Подорож у країну Навпаки»), а також М. Стельмах, В. Сухомлинський, В. Нестайко, В. Чухліб та багато інших.

Першим розмежував літературну й народну казку Я. Грімм. У сучасній науці про літературу та у фольклористиці вчені диференціюють фольклорну казку, літературну та письмово зафіксовану народну (за Г. Сабат, «жанровий субстрат літературної»).

Питанням спорідненості та відмінності народної та літературної казки приділяли свої наукові студії Л.Брауде, Т.Леонова, М.Липовецький, Ю.Ярмиш, О.Сорокотенко, Н.Копистянська, Н.Тихолоз, Г.Сабат та ін. У реферованому підрозділі докладний аналіз різних дефініцій літературної казки дозволив констатувати, що всі вони мають право на існування і по-своєму корисні. Однак подальші пошуки вчених виключно в цьому напрямі навряд чи зможуть значно збагатити методику вивчення літературної казки. Авторські казковитвори є напрочуд різноманітними, почасти унікальними й неповторними, як і їхні творці. Ось чому будь-яка найсучасніша дефініція хибуватиме певними «недоліками». Постійною буде лише сама потреба в фіксації цього жанрового феномену як виявлення закону cпадкоємності попередніх напрацювань літератури. Водночас сказане не може бути підставою для песимістичних висновків про неможливість створення універсальної дефініції літературної казки.

В якості робочого визначення пропонується власна дефініція, використана в межах дисертаційної розвідки:

Літературна казка – це авторський художній твір, позначений яскраво вираженою фантастичною та психологічною інтроспекцією, особистісним ставленням до дійсності й орієнтований переважно на дитячого (почасти й „дорослого”) адресата, написаний з урахуванням певної історичної доби та інтертекстуальних виявів, або ж це художній твір, що адаптує фольклорні мотиви, досить вільно переказує народний сюжет, втім, зберігаючи основні параметри жанру, до народнопоетичної традиції відкрито не вдається.

Розділ другий – „Поетика часопростору та образна структура віршованої літературної казки” – складається з чотирьох підрозділів, присвячених з'ясуванню хронотопу як літературознавчої категорії, відмінностям хронотопу у фольклорній та літературній казці, художньому часопростору казок Михайла Стельмаха, образній парадигмі казок Василя Симоненка та специфіці віршованої казки у творчості Богдана Чалого.

У підрозділі 2.1 – „Хронотоп у фольклорній та літературній казці” – на основі праць М.Бахтіна, Д.Лихачова та інших дослідників висвітлюється проблема хронотопу як системно-структурного рівня поетики.

Головні теоретичні дослідження часу й простору в художньому творі зводяться до твердження, що художній часопростір – це віддзеркалення, образна модель об'єктивного і соціально-історичного часу реальної дійсності.

У складній структурі художнього часу співіснують авторський, сюжетний, персональний і читацький час. У сюжетному часі виокремлюють: час теперішній, минулий, майбутній, досюжетний, сюжетно-реальний. Нарівні з історичним часом Н.Павлова виділяє час як „інтимно-особистісне переживання”, тобто час „внутрішнього життя людини”.

О.Зарицький виокремлює декілька часових планів, котрі розглядає як елементи часової системи (історичний час, повістувальний, внутрішній, або психологічний, час автора і час спогадів і коментарів).

Хронотоп об'єднує в собі дві самостійні й незалежні категорії – часу й простору. Проте розмежування цих категорій має достатньо умовний характер. Саме тому, при аналізі поетики часопростору літературної казки як самостійної категорії, підкреслена умовність і відносність такого поділу.

Підрозділ 2.2. – «Художній часопростір казок Михайла Стельмаха» – присвячений аналізу поетики часопросторових структур віршованих літературних казок М.Стельмаха.

Хронотоп сприяє кращому пізнанню змодельованого письменником світу, що постає як у казках, написаних за народними мотивами («В їжаковім вітряку», «Лісова казка» та ін.), так і в оригінальних авторських казковитворах («Заячий секрет», «Як ремез розбивав кригу», «Як починається весна» та ін.). Всього М.Стельмах написав 14 віршованих казок та півсотні віршів для дітей, значна частина яких – це, по суті, невеликі сюжетні казки («Цап і дві грядки», «По гриби», «Борсук і заєць» та ін.

Хронотоп віршованих казок М.Стельмаха характеризується внутрішніми й зовнішніми ознаками.

Категорія простору – надзвичайно важливий чинник у моделюванні картини казкового буття. В казках письменника найчастіше зустрічаються пейзажі, описи довкілля. Саме у казках митця помітне глибоке особистісне усвідомлення природи як вищої за людину реальності. Широта Стельмахових пейзажів свідчить про компенсацію внутрішнього, замкненого в собі простору. Письменник «просторовою» поезією прагне розширити межі казкового світу до реального життя в усіх його проявах. «Казкові» пейзажі митця тяжіють до реальної панорамності, до широти простору. Казковий простір у творах М.Стельмаха для найменших читачів почасти розсунутий врізнобіч одночасно – у далечінь, височінь і глибину. Навіть у відносно полярних мотивах письменник знаходить можливість розірвати замкнутість хоча б в одному місці, десь збоку (чи, швидше, – вгорі) й вивести пейзаж в іншу сферу й вимірність, у «безвимірність». Широта простору – як знак величі природи, величі архітектонічної, масштабної.

У віршованих казках М.Стельмаха художній простір, здебільшого представлений пейзажем, виступає у гармонійній єдності з художнім часом, трансформуючись у часопростір. Так, у казці «Маленька Оленка» художній час має тенденцію до ущільнення, своєрідної ретардації, коли маленька героїня концентрує свою увагу лише на тому, що «кругом біда малому». Як тільки вона починає захоплюватись красою природи, милуватися житнім ланом, небом, допомагати дорослим, тобто жити природнім життям дитини, що усвідомлює себе як особистість, – час летить стрімко, непомітно для самої дівчинки.

У підрозділі 2.3. – «Митець і влада в образній парадигмі казок Василя Симоненка» – розглядається наскрізна проблема віршованих казок «Цар Плаксій та Лоскотон» і «Казки про Дурила» – проблема митця і влади, її реалізація на рівні образного наповнення текстів, з’ясовується також образна палітра казки «Подорож у країну Навпаки».

Казка „Цар Плаксій та Лоскотон” побудована на конфлікті між персонажами, винесеними в заголовок твору. В.Симоненко зачіпає найболючішу проблему життя людини, становища народу в країні, де панує соціальна нерівність. Чи можуть бути спільні інтереси у поета, як виразника сподівань широкої громади, і графа, самовпевненого представника панівної верхівки? Продовжуючи в цьому аспекті традиції Лесі Українки («Давня казка»), В.Симоненко висуває нову проблему – виховання дітей у нашій країні. Авторові твору не байдуже, чи буде майбутнє у країни, в якій перестають сміятися діти, де панує рабський страх, приниження людської гідності? Через образ доброго Лоскотона В.Симоненко показує роль поета в суспільстві, його призначення й велику виховну силу поетичного слова, оскільки воно – незрадлива наймогутніша зброя.

Спадкоємні зв’язки з чарівною народною казкою відчутні в хронотопі усіх казок Василя Симоненка, а надто в казці „Подорож у країну Навпаки”. Це, власне, різновид казки-виховання. Чудеса, незвичайні пригоди хлопчиків, чародійство зображуються в казці цілком реалістично. Саме реалістичне зображення деталей повсякденного життя додає у відтворення художнього простору колорит «місця дії» у будь-якому куточку України, в будь-якій школі чи класі, по суті, в кожному дворі. Наративний темп у казці – лінійний.

«Казка про Дурила», завершена 4 вересня 1963 року, пролежала в архіві письменника тривалий період, допоки її не оприлюднив В.Яременко (Яременко В. Лебедина пісня В.Симоненка // Молода гвардія. – 1987. – 12 грудня). Безвідносно до часу створення – це казка про тих, хто відбирає в Дурила Батьківщину, відучує її любити, ховає живе життя в хребтах високих паперових гір і заливає його чорнильними морями облуди, забирає свободу освідчення в любові до неї і притлумлює історичну пам’ять. Це водночас і твір про блудного сина, що через поневіряння врешті-решт знаходить дорогу до Рідного краю, відмовляється простувати до «раю для обраних» через людські страждання. Це і твір, в якому правдиво відображено гіркі реалії нашої минувшини та долі самого митця. Отже, «Казку про Дурила» можна сприймати і як духовний заповіт В.Симоненка.

У підрозділі 2.4. – «Жанр віршованої казки у творчості Богдана Чалого» – аналізується жанр поеми-тетралогії про Барвінка й Ромашку крізь призму поетики образів, зображувально-виражальних засобів їх створення.

Поклавши в основу казки-тетралогії фольклорні повір’я про цвіт барвінка, якого чарівна сила перетворила на жвавого й кмітливого «хлопчика-мізинчика» – українського хлопчика Барвінка, Б.Чалий створив нового казкового героя, увів його в активне життя сучасників. За цілим рядом деталей, прикмет вгадується рідна Україна, наш національний колорит. Це передовсім топоніміка (Конча-Заспа, Васильків, Чабани тощо), історичні реалії (київські князі, їхній одяг, геральдика, зброя), імена, прізвища українських письменників, улюбленців «лісової дітвори» (В.Бичко, Н.Забіла, В.Кава, Ю.Ярмиш) та інші засоби.

У процесі дослідження встановлено, що текстуальний простір казки-тетралогії Б.Чалого побудований як постійний діалог автора зі своїми героями, адресатом-читачем, із самим собою, різноманітними художніми й культурно-історичними дискурсами, нарешті, – з сучасною йому добою.

У реферованому підрозділі також з’ясовуються особливості часопросторової організації поетичних казок Б.Чалого, специфіка сюжетобудови цих творів.

Розділ третій – «Прозова літературна казка: особливості сюжетобудови, архетипи в системі моделювання світу» – присвячено аналізу прозового доробку письменників-казкарів, що творили як в умовах радянського тоталітаризму 70 – 80-х років минулого століття, так і в добу розбудови незалежності в Україні.

У підрозділі 3.1. – „Авторська модифікація хронотопу та її вплив на організацію сюжетно-образної структури в казках Всеволода Нестайка” – з’ясовуються особливості часопросторової сюжетобудови та образної палітри повістей-казок „В Країні Сонячних Зайчиків”, „Незнайомка з Країни Сонячних Зайчиків” та „В Країні Місячних Зайчиків”, що становлять своєрідну трилогію, а також повісті-казки „Пригоди близнят-козенят”.

У казці-трилогії В.Нестайка сюжетний хронотоп підпорядковується моральним принципам (насамперед перемозі добра над злом), але, разом з тим, саме часопростір визначає побудову сюжету і всю образну структуру повісті-казки „В Країні Сонячних Зайчиків”. Час у творі є немов сумарним, ледве вираженим соціально-історичним періодом, підпорядкованим загальнонародним моральним засадам. Автор не оперує поняттями „завжди” і „всюди”. У нього дія відбувається в конкретний час і в конкретній країні Ластовинії з її столицею Рудоградом („В Країні Сонячних Зайчиків”), або в Зландії („Незнайомка з Країни Сонячних Зайчиків”), чи в Страхолюндії („В Країні Місячних Зайчиків”). Друзі Валера й Вася з другої частини трилогії живуть у великому місті, на краю нового мікрорайону, який назвали Лісовим масивом (що, звичайно ж, нагадує Київ). А дівчинка Нуся з повісті-казки „В Країні Місячних Зайчиків” під час літніх канікул „жила з батьками на дачі, в маленькому дерев’яному будиночку на березі річки Трубіж”. Це теж недалеко від Києва.

Час дії у творі теж „вгадується” доволі легко: це шістдесяті–вісімдесяті роки минулого століття. Авторська казка В.Нестайка як деталями самого тексту, так і підтекстом ідентифікує конкретний соціально-історичний хронотоп і національний український колорит. Це реалізується також і в образній палітрі казкової епіки дитячого письменника.

Підрозділ 3.2. – „Сюжетно-образна та хронотопічна структура казок Віктора Близнеця” – присвячено аналізу часопросторової та образної організації сюжету казок-повістей В.Близнеця „Звук павутинки” та „Земля Світлячків”.

Прозаїк вибудовує сюжет своїх творів як ланцюг вчинків головних героїв, якихось подій, котрі, за законами психологічної прози, пояснює як природний вияв душі людини.

Повість-казку «Земля Світлячків» населяють стовуси й тривуси – маленькі кумедні чоловічки, що нагадують тролів, гномів чи ельфів із казок західноєвропейського фольклору. В.Близнець однак наділяє своїх «переінакшених» європейських героїв впізнаваними рисами українського національного характеру: вони напрочуд добропорядні та гостинні, дещо наївні та легковажні. А ще вони невіддільні від своєї землі, яка дає можливість кожному займатися улюбленою справою і «мати свою хату скраю». Українські реалії – сосни й березові галявини Пущі-Водиці, ставки й озера поблизу Києва, наші рідні краєвиди – все це ландшафти й «Землі Світлячків».

Прозаїк не прагнув приголомшити маленького читача якимось карколомним сюжетом. Натомість він вдавався до тонкого психологічного аналізу, поєднання реального з фантастичним, віддаючи перевагу точним деталям, що маскували моралізаторство та дидактичність.

Для хронотопу казок В.Близнеця характерне гротескне зіткнення казкового світу з дисгармонійною сучасністю. В казковому топосі присутні радянський і західноєвропейський локуси (квартира, котедж, вулиця, авеню, бібліотека, біржа і т.п.), а також символізовані елементи казкового хронотопу (темний ліс, печера тощо).

У реферованому підрозділі зазначено, що сюжетно-образні пошуки прозаїка, трансформація історіософських поглядів у часопросторових структурах казкового доробку В.Близнеця, новаторство в освоєнні й вирішенні глибоких морально-психологічних конфліктів, у тому числі й трагічних, – усе це збагатило вітчизняну літературу для дітей, забезпечило можливості для її подальшого розвитку.

У підрозділі 3.3. – «Василь Чухліб – творець ліричної казки» – висвітлюється специфіка ліричного прозописьма автора «Оленя на тому березі», «Іду до Десни» та інших збірок письменника.

В.Чухліб розробляє переважно жанр ліричної мініатюри, казки-мініатюри, оповідання та новели – малих форм епосу, або так званої малої прози, що дає можливість автору відшліфовувати свою майстерність на невеликій площі.

Прикметною особливістю обдарування прозаїка є поєднання точного й витонченого слова з вільним плином усієї фрази. Для хронотопу казок-мініатюр В.Чухліба характерне протиставлення «свого» й «чужого» простору, що є сюжетним і жанровим ядром його творів. Антиномія категорій «свій»/»чужий» у просторі казок В.Чухліба створюється акустичними, візуальними засобами, колористикою та ін.

Закоханість у природу рідного Придесення, пієтет до його святинь, ніжність і простота у спілкуванні з „братами нашими меншими” – основа його ліричних мініатюр. Чисті плеса, бриніння очеретів у заплавах, мальовничі краєвиди, а головне – щиросердна дітвора, а також квіти, птахи, звірі – герої його творів.

Підрозділ 3.4. – «Образний світ казок Михася Ткача» – присвячено аналізу казкового доробку митця крізь призму поетики образів, архетипів матері, рідної хати, оселі та ін.

У реферованому підрозділі з’ясовано означені вище поняття на прикладі повісті-казки «Веселий Штанько, або Сторінки щоденника Грицька Селезня з Качківки».

Герой цього твору – сільський дивак-характерник, природолюб, уболівальник і борець за чистоту довкілля Микита Штанько чи як його називають односельці – Веселий Штанько. Розповідь про нього і його добрі справи ведеться від імені молодшого друга Штанька, школяра й сусіда Грицька Селезня.

Специфіка хронотопу повісті-казки в тому, що нарівні з історичним часом (колгоспне господарювання в селах) автор виділяє «час внутрішній/ психологічний» (за О. Липовецьким).

Конфлікт твору побудований за класичними канонами народної казки: є «негативний» персонаж, голова колгоспу Худоман, що уособлює «злу» силу, проти якої виступає «позитивний» герой, втілення фольклорного ідеалу захисника знедолених.

У повісті-казці М.Ткача таким мужнім захисником природи, «братів наших менших» та й самих мешканців Качківки виступає головний герой, ім’ям якого названо твір.

Жива народна мова, гумор, ніжні пастельні тони у змалюванні природи, багатий життєвий досвід, глибоке проникнення у внутрішній світ героїв твору, майстерне використання зображувально-виражальних засобів у розкритті образів та змалюванні подій, тип нарації від першої особи, введення щоденника героя – ось далеко неповний арсенал художніх принципів та засобів, якими оперує прозаїк при створенні художнього полотна повісті-казки.

Етична проблематика у казках М.Ткача вирішується згідно з традицією, в естетично значущих архетипах (матері, дитини, оселі, світла, води та ін.), що знаменують безсмертя й непереможність вічних гуманістичних цінностей.

Висновки акумулюють основні результати наукового пошуку.

Мистецьке освоєння фольклорної спадщини, а саме казкового епосу українськими письменниками останньої третини ХХ ст. привносить у літературу, мабуть, чи не найголовнішу її ідею – ідею гуманізму, непереможності правди й добра. Означена ідея яскраво втілена в жанрі літературної казки та різноманітних її жанрових модифікаціях. Літературна казка досить активно розробляється як письменниками старшого покоління, так і молодими авторами. Кожен з них формує власну манеру письма, що виявляється в художньому удосконаленні традиційних казкових мотивів, розвиткові нових естетичних принципів, засобів художнього зображення дійсності.

Літературні казки М.Стельмаха, В.Симоненка, В.Нестайка, Б.Чалого, В.Близнеця, В.Чухліба, М.Ткача та багатьох інших у множині їхніх жанрових модифікацій (розважально-дидактичні, сатиричні, казки-жарти, казки-поеми, казки-новели, казки-есе, пригодницькі казки, детективні казки, казки, що наближаються до байок, ліричних віршів, і навіть цілі казкові епопеї – поетична казка-тетралогія тощо) як своєрідну ідейно-художню цілість характеризують проблемно-тематична широчінь (вони охоплюють важливі соціальні, національні, філософські, психологічні, екзистенційні питання); диференційований підхід до різних вікових груп реципієнтів – дорослих та дітей (дошкільного, середнього й старшого шкільного віку) і водночас прагнення до поглиблення двоадресатної казки, її цікавості та доступності для будь-якого читача чи слухача; виразне тяжіння до жанрового синкретизму, змішування й синтезування різних родів і жанрів; ненав’язливе пропагування високої гуманістичної етики (подекуди виразно християнської за духом) у казковій формі; послідовна націоналізація (а саме українізація) хронотопу, образної системи; постійне звернення до фольклорних джерел та духовного досвіду інших народів.

Художній часопростір як самостійна одиниця – важливий компонент ідейно-естетичного змісту і структурної організації літературної казки, він пов’язаний із побудовою сюжету та образною системою творів, адресованих дітям.

Хронотоп творів письменників-казкарів характеризується багатими внутрішніми та зовнішніми критеріями. Поетичний світ казок М.Стельмаха, В.Симоненка, Б.Чалого та інших насичений реальним, придатним для життя простором та різноплощинним часом, якому притаманна, в основному, трипланова перспектива (хоча в їхніх творах існує ще один, прихований вимір – трансцендентний) – минуле, сучасне, майбутнє.

У прозових казках В.Нестайка, В.Близнеця, В.Чухліба, М.Ткача та інших темп наративу загалом не випереджає часу зображуваних подій, однак в окремих казках це було можливо, хоча структура повістування в обох випадках має чіткий лінійний вигляд.

У літературних казках М.Стельмаха, Б.Чалого, В.Симоненка, В.Близнеця, В.Чухліба та інших виявляється безпосередній зв’язок з фольклорною основою в способах організації часу й простору: в них представлено традиційні для фольклорної казки хронотопи: темний ліс, сад (тридев’яте царство), будинок, шлях-дорога, що відтворюють ціннісну семантику міфу.

Постмодерністські тенденції в казках Е.Андієвської, М.Ткача, С.Дзюби виявляються в межах уявлення про постмодернізм не як про деструктивні художні утворення, а як про явище перехідне, що припускає спроби заново моделювати світобудову з опорою на символи, архетипи й духовні цінності попередніх поколінь, минулих епох.

Конкретизація образів, створених на основі архетипів, реалізується завдяки їх інтертекстуальному наповненню й переосмисленню. Українська літературна казка періоду 70 – 90-х років минулого століття вирізняється багатством етнокультурних образів та мотивів.

Етична проблематика вирішується письменниками згідно з традицією, в естетично значущих символах, що знаменують безсмертя