НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ
НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ
ІНСТИТУТ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ
ГОНЧАР ОЛЬГА ТРОХИМІВНА
УДК ([008+94)(477)]:82-6 М.І.Костомаров
ПРОБЛЕМИ ІСТОРІЇ ТА КУЛЬТУРИ УКРАЇНИ
В ЕПІСТОЛЯРНІЙ СПАДЩИНІ М. І. КОСТОМАРОВА
07.00.06 – історіографія, джерелознавство
та спеціальні історичні дисципліни
АВТОРЕФЕРАТ
дисертації на здобуття наукового ступеня
кандидата історичних наук
Київ – 2008
Дисертацією є рукопис.
Робота виконана у відділі української історіографії та спеціальних історичних дисциплін Інституту історії України НАН України.
Науковий керівник: | доктор історичних наук, професор
Пінчук Юрій Анатолійович,
Інститут історії України НАН України,
старший науковий співробітник.
Офіційні опоненти: |
доктор історичних наук, професор
Калакура Ярослав Степанович,
Київський національний університет
імені Тараса Шевченка,
професор кафедри архівознавства та
спеціальних галузей історичної науки;
кандидат історичних наук
Коваленко Олександр Борисович,
Чернігівський державний педагогічний
університет ім. Т.Г.Шевченка,
декан історичного факультету.
Захист відбудеться “30“ травня 2008 р. о 14 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.235.01 в Інституті історії України НАН України (01001, м. Київ, вул. М. Грушевського, 4).
З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Інституту історії України НАН України (01001, м. Київ, вул. М. Грушевського, 4).
Автореферат розісланий “ 25 “ квітня____________ 2008 р.
Вчений секретар
спеціалізованої вченої ради,
доктор історичних наук,
професор Гуржій О. І.
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ
Сучасна українська історична наука розвивається у тісному зв’язку з новими потребами суспільства, яке знаходиться на шляху демократичного поступу. Здобуття Україною державної незалежності, культурне відродження, зростання національної самосвідомості ставлять перед вітчизняним дослідником завдання детального вивчення проблем, пов’язаних з розумінням процесу формування особливостей української нації, піднесенням національної самосвідомості, її інтелектуального, політичного та духовного розвитку. Пріоритетного значення набуває студіювання діяльності ряду українських науковців, які творили в складних умовах існування України у складі різних держав (зокрема Російської імперії), де домінуюча нація прагнула асимілювати наш народ, “розчинивши” у “великій російській нації”.
ХІХ ст. займає особливе місце в історії України як доба розвою українського відродження та інтенсивного процесу формування історичної науки, а також пробудження національної самосвідомості. Комплексне вивчення цього періоду нерозривно пов’язане з дослідженням діяльності та доробку конкретних науковців. Микола Іванович Костомаров (1817-1885) є знаковою постаттю цієї епохи і, як слушно зазначено в історіографії, “посідає чільне місце в сузір’ї визначних мислителів, учених, політичних і культурних діячів ХІХ ст.” Пінчук Ю.А. Микола Іванович Костомаров. – К.: Наук. думка, 1992. – С.3.
Актуальність дослідження. Сучасна парадигма наукового розвитку вимагає від істориків залучення широкого спектру наявної джерельної бази та пошуку нових джерел, притаманних тій чи іншій епосі. Звернення до листування, як найпопулярнішого засобу спілкування у ХІХ ст., стало необхідною умовою для всебічного і об’єктивного висвітлення подій минулого, антропологізації історії. У цей період епістолярій перетворюється у комунікативну форму обговорення важливих суспільно-політичних, наукових та культурних проблем. Він проливає світло на глибину внутрішнього світу людини, тому дослідники все частіше звертаються до листування як повноцінного історичного джерела. Епістолярна спадщина М.І. Костомарова не була комплексно досліджена в історіографії через низку причин, зокрема розпорошеність її по архівних, бібліотечних, музейних та приватних колекціях, які розташовані на території різних держав. За своєю інформативністю вона не тільки не поступається іншим джерелам, а й дозволяє проілюструвати широке коло наукових, громадських та культурних інтересів вченого, серед яких найважливішим видається прагнення історика об’єктивно та неупереджено висвітлити важливі проблеми історії та культури України на тлі загальноісторичного процесу. Листування М.І. Костомарова допомагає глибше зрозуміти світогляд вченого, зазирнути у його творчу лабораторію, прослідкувати еволюцію поглядів, висвітлити соціокультурне середовище, в якому він перебував у різні періоди свого життя, та відобразити проекцію творів вченого на тлі суспільно-політичних подій. ХІХ ст. – період життя і творчості М.І.Костомарова - характеризується розквітом епістолярної культури і розширенням функцій листування. Лист творчої особистості виступає не тільки як засіб комунікації, але й експериментальне поле, де народжуються нові теми, сюжети майбутніх творів та дискутуються вже існуючі наукові погляди. Тому звернення до епістолярію М.І. Костомарова, як найменш дослідженої частини його доробку, є надзвичайно актуальним в сучасних наукових студіях.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Обрана тема розроблялася як складова науково-дослідної роботи відділу української історіографії та спеціальних історичних дисциплін Інституту історії України НАН України “Актуальні науково-теоретичні проблеми української історіографії ХІХ-ХХ ст. та маловивчені історіографічні пам’ятки” (державний реєстраційний №0199U0044128) та “Історія української історичної науки: методологія, джерела та персоналії” (№0103U000696).
Об’єктом вивчення є епістолярна спадщина М.І.Костомарова, в якій простежуються його погляди на важливі проблеми української історії та культури.
Предметом дослідження є проблеми середньовічної та нової історії України, питання культурного розвитку українського народу в ХІХ ст. У відображенні в епістолярію М.І. Костомарова.
Хронологічні межі роботи охоплюють кінець 30-х – першу половину 80-х рр. ХІХ ст. і зумовлені часовими межами епістолярної спадщини вченого.
Географічні межі дисертації визначаються двома рівнями. Перший охоплює територію України та Російської Федерації і зумовлений місцем зберігання епістолярної спадщини вченого. Другий визначається головно етнічною територією України, оскільки переважно проблеми її історії та культурного розвитку висвітлені у листуванні вченого.
Мета дисертаційного дослідження – на основі наукового аналізу опублікованих та архівних епістолярних джерел, які є органічною частиною творчої спадщини вченого, всебічно проаналізувати еволюцію поглядів М.І. Костомарова на проблеми середньовічної та нової історії України, питання культурного розвитку українського народу в ХІХ ст.
Для реалізації мети дослідження визначені такі завдання:
-
проаналізувати стан вивченості теми у вітчизняній та зарубіжній історіографії;
-
виявити листування М.Костомарова та його кореспондентів, котре зберігається у державних архівах, рукописних колекціях музеїв і наукових бібліотек України та Росії;
-
визначити характер і ступінь збереженості джерельної бази;
-
висвітлити інформаційний потенціал епістолярної спадщини М.Костомарова;
-
виокремити основні проблеми історії та культурного розвитку України, які висвітлюються в епістолярній спадщині М.Костомарова;
-
розкрити процес формування наукового світогляду вченого у процесі створення історичних портретів Б.Хмельницького та І.Мазепи, а також простежити еволюцію його поглядів на історію та культуру України;
-
простежити особливості творчої лабораторії історика;
-
визначити внесок вченого у розробку проблем української історії та культури;
-
з’ясувати соціокультурні фактори, що впливали на формування національної самосвідомості вченого.
Наріжною засадою реалізації поставлених завдань і досягнення у кінцевому рахунку мети дисертаційного дослідження є використання репрезентативної джерельної бази дослідження, тобто залучення до аналізу такої сукупності джерел, яка б, з одного боку, відображала характерні особливості епістолярної спадщини, а з іншого, за своїми інформативними можливостями давала б змогу реконструювати предмет дослідження в усьому його розмаїтті.
Наукова новизна дисертації полягає в тому, що:
-
вперше на основі репрезентативної джерельної бази комплексно проаналізовано епістолярну спадщину М.Костомарова;
-
введено до наукового обігу великий масив архівних матеріалів, що зберігаються у сховищах і колекціях України та Росії;
-
на основі аналізу інформаційного потенціалу епістолярної спадщини науковця розкрито його внесок у розробку ряду важливих питань української історії та культури, які він ґрунтовно досліджував протягом тривалого періоду свого життя;
-
висвітлено еволюцію національної самосвідомості вченого;
-
визначено місце та роль М.Костомарова у суспільно-політичному рухові другої половини ХІХ ст. та вплив цього вченого на розвиток української історіографії.
Методологічною основою роботи є принципи історизму, наукової об’єктивності та системності, які зумовлюють вивчення й узагальнення інформації на основі науково-критичного аналізу комплексу епістолярних джерел та літератури стосовно предмета дослідження. Методика дослідження охоплює різноманітні методи джерелознавчого аналізу. Насамперед застосовано метод системного аналізу, який дозволив оцінювати епістолярій у взаємозв’язку елементів, враховуючи зовнішній і опосередкований шари інформації, залучаючи додаткові джерела, зокрема мемуари та епістолярій інших діячів, де згадується М.Костомаров, характеризуються його погляди і творчість тощо. Епістолярні джерела досліджувалися за допомогою історико-генетичного, історико-порівняльного методів у зв’язку з історико-системним та історико-типологічним методами, які дозволили виявляти, аналізувати і систематизувати всю джерельну інформацію. Автор також застосувала проблемно-хронологічний принцип дослідження, що оптимізувало процес аналізу епістолярної спадщини М.І.Костомарова як історика України, дозволило критично оцінити історіографічні джерела.
Наукове та практичне значення результатів дослідження визначається тим, що висновки, наукова інтерпретація та додатки можуть бути використані при підготовці праць джерелознавчого характеру, узагальнюючих синтетичних досліджень життя і діяльності М.І. Костомарова, його внеску в українську історіографію, історію суспільно-політичного руху в Україні 40-80-х рр. ХІХ ст.
Особистий внесок здобувача. Викладені положення та висновки належать дисертантові одноосібно і зводяться до здійсненого вперше в українській історичній науці комплексного аналізу епістолярної спадщини М.І. Костомарова, з’ясування в ній важливих проблем української історії та культури, висвітлення еволюції поглядів вченого і його національної самосвідомості.
Апробація результатів дослідження. Дисертацію обговорено на засіданні відділу української історіографії та спеціальних історичних дисциплін Інституту історії України НАН України 20 листопада 2007 р. (протокол № 10).
Основні результати, положення і висновки дослідження знайшли своє відображення у доповідях та повідомленнях на 12 міжнародних та всеукраїнських науково-практичних конференціях: І-VIІ Костомарівські читання (м. Чернігів, 2002-2007 рр.); «Исторический путь литовской письменности» (Міжнародна наукова конференція, пприсвячена 100-літтю зняття заборони на латинський друк. м.Москва, 4-6 листопада 2004 р.); «Этноцентризм и толерантность. Альтернативы социокультурной интеграции» (Міжнародна наукова конференція. м. Іжевськ, Росія, 6-8 грудня 2004 р.); «Михайло Максимович і українська історична наука» (Круглий стіл, проведений в Інституті історії України НАН України 10 листопада 2004 р. з нагоди 200-річчя від дня народження М.О.Максимовича); “Микола Костомаров у вимірах сучасності (до 190-річчя від дня народження)” (Всеукраїнська науково-практична конференція. м.Рівне, 23 травня 2007 р.); “До 190-річчя від дня народження М.І.Костомарова” (Круглий стіл, проведений в Інституті історії України НАН України 19 червня 2007 р.).
Публікації. Основні положення та висновки викладено у 5 публікаціях, оприлюднених у фахових виданнях, визначених переліком ВАК України.
Структура дисертації підпорядкована її меті та завданням і побудована за проблемно-хронологічним принципом. Вона складається зі вступу, трьох розділів (одиннадцяти підрозділів), висновків (загальний обсяг вказаних частин - 185 с.), списку використаних джерел і літератури (42 с., 551 бібліографічна позиція), додатків (10 с.).
ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ
У вступі обґрунтовано актуальність обраної теми, визначено об’єкт і предмет дослідження, сформульовано мету, основні дослідницькі завдання та методологічні засади дисертації, розкрито новизну, теоретичне та практичне значення роботи, ступінь апробації результатів дослідження.
Перший розділ «Історіографія проблеми та джерельна база дослідження» складають п’ять підрозділів. Всю опрацьовану літературу систематизовано за хронологічним принципом і відповідно до цього структуровано розділ. У першому підрозділі «Епістолярій М.І. Костомарова у дожовтневій історіографії» проведений історіографічний аналіз праць з проблеми, які охоплюють період 1885-1917 рр. Це, в основному, спогади про М. Костомарова його друзів, знайомих, учнів тощо. Сюди ввійшли праці О. Багалій, Н. Білозерської, Є. Борисова, В. Данилова, Ф. Лебединцева, М. Драгоманова, О.Корсуна, Д.Мордовцева, Д. Мороза, В. Семевського, К.Юнге та ін., які окрім цінної інформації про життя і дільність історика, містять значну кількість епістолярію. В мемуарах автори використовували листування по-різному. Окремі з них містять цілі епістолярні комплекси, які охоплюють значні періоди життя і творчості М. Костомарова. В інших трапляються поодинокі послання, які використовуються для ілюстрації окремих подій. Представлене авторами листування стосується роботи вченого над образами Б.Хмельницького та І.Мазепи, його участі у суспільно-політичному рухові 40-х-80-х рр. ХІХ ст. Загалом у дожовтневій історіографії досить жваво студіювалася постать М. Костомарова. Основна література цього періоду – це спогади, біографічні нариси із використанням значного епістолярного доробку, але без цілісного його аналізу.
У другому підрозділі «Інтерпретація творчого спадку вченого в українській історичній науці у період 1917-1930 рр.» поданий аналіз наступного етапу в українській історіографії стосовно епістолярної спадщини М.І.Костомарова. Він особливий тим, що в цей час до наукового обігу вводиться найбільша кількість епістолярних джерел, які розкривають тонкощі світогляду вченого, його наукових пошуків, соціокультурного оточення в різні періоди його життя. Сюди ввійшли характеристики праць Д.Корсакова, О.Барвінського, Д.Дорошенка, М.Грушевського, С.Єфремова, В.Міяковського, І.Житецького, Н.Бухбіндера, І.Айзенштока та ін. До наукового обігу залучаються коплекси епістолярних джерел розмаїтих за тематикою, хронологією та інформативністю. Характерною рисою літератури цього періоду є глибокий аналіз листування вченого як історичного джерела. Нижня хронологічна межа визначається революційними подіями 1917 р., а верхня обумовлена публікацією, після якої почався значний спад у костомаровознавстві у зв’язку із забороною на дослідження творчого доробку вченого.
Третій підрозділ «Епістолярна спадщина історика в українській радянській та зарубіжній історіографії 1939-1990 рр.» присвячений найскладнішому етапу досліджень творчого доробку М.Костомарова та його епістолярної спадщини зокрема. У зв’язку із звинуваченнями вченого у буржуазному націоналізмі, студіювання його постаті було зведено до мінімуму. І лише 150-річний ювілей вченого, оголошений ЮНЕСКО роком М.Костомарова, дозволив зробити певний прорив в актуалізації внеску історика у вітчизняну історіографію. Розвідки І. Бутича, С. Злупко, Р. Іваненко, П.Попова, Є. Шабліовського розкривають читачеві багатогранність особистості та творчого доробку М.Костомарова. У своїх працях автори використовують широкий спектр доступних джерел, в т.ч. й епістолярій. Але найбільше спадщина історика починає досліджуватися у 70-80-ті рр. ХХ ст., особливо його праці, присвячені історії України. Проаналізовані нами праці В.Замлинського, Г.Марахова, Ю.Пінчука, Г.Сергієнка та ін., окремі довідкові видання, де висвітлюється творчість М.Костомарова та аналізується його епістолярій, свідчать про вагомий внесок історика у розвиток української історіографії. Лише у 1990-х р. епістолярна спадщина історика комплексно аналізується у працях О. Кияна та В. Захарченко.
У підрозділі виокремлено доробок української зарубіжної історіографії, зокрема дослідження А. Господина, Т. Мацьківа, В. Міяковського, Г. Мухиної, стосовно біографії та наукового світогляду історика, діяльності у Кирило-Мефодіївському товаристві тощо. Зазначено, що епістолярна спадщина вивчалася фрагментарно і несистемно. Загалом цей період характеризується значним зростанням інтересу історичної науки до спадщини вченого під впливом змін, які відбувалися у суспільстві.
Аналіз літератури завершується підрозділом «Відображення епістолярію М.І.Костомарова у сучасній українській історіографії». У ньому охарактеризовано стан дослідження епістолярної спадщини історика у сучасній українській історичній науці. Зокрема зазначається, що із отриманням Україною незалежності значно зросли можливості вчених-істориків досліджувати життя і творчість М.Костомарова, оскільки відкрився доступ до раніше недоступних джерел. Нині успішно розвивається новий напрям вітчизняної історіографії – костомаровознавство, який систематизує дослідження всієї творчої спадщини вченого, в т.ч. й епістолярію. Проте листування М. Костомарова досі залишається не тільки найменш дослідженим, але навіть неопублікованим комплексно. Переважають розвідки, де епістолярій аналізується частково або ж використовується як допоміжне історичне джерело.
Загалом стан вивчення епістолярної спадщини М.Костомарова на сьогодні залишається незадовільним.
П’ятий підрозділ «Джерельна база дисертації». присвячується комплексному аналізу репрезентованих джерел, які поділяються за видовими ознаками на дві підгрупи: основні та допоміжні. До групи основних джерел входить опубліковане та вперше введене до наукового обігу листування М. Костомарова. Допоміжні джерела, тобто ті, що допомагають розкрити зміст основних джерел: а) спогади про нього сучасників, в яких згадується про епістолярій: існування окремих листів, відомості про загибель певної кореспонденції, про листування з тим чи іншим адресатом; б) наукові та науково-публіцистичні праці М.Костомарова різних років; в) енциклопедична, довідкова література та джерела біографічного змісту, в тому числі автобіографії, біографії відомих діячів. Репрезентована у дисертації епістолярна спадщина розпорошена по різних архівах та рукописних колекціях наукових бібліотек України та Росії та одного музею України, а в межах однієї установи – по різних фондах. Більш компактно зберігаються листи на території України. Частина листування, що знаходиться на території Росії, більш розпорошена, і кількість фондів у межах однієї установи сягає більше десятка. Цілеспрямований пошук та виявлення джерел проводився в Україні: у фондах № 19, 873 ЦДІАК України, № І, ІІІ, ХХІІ, 263 Інституту рукопису НБУВ, № АЛ 40-1-7/527, АЛ /524 Чернігівського історичного музею ім. В.В.Тарновського; в Російській Федерації – у фондах № 1, 87, 373, 395, 436, 459, 2430 Російського державного архіву літератури і мистецтва, № 32, 231, Дост/ІІ, 418 Науково-дослідного відділу рукописів Російської державної бібліотеки (м. Москва) та № 47, 78, 118, 120, 179, 236, 244, 377, 385, 386, 391, 531, 539, 621 Відділу рукописів Російської національної бібліотеки (м.Санкт-Петербург). Всього в ході архівно-пошукової роботи опрацьовані 33 фонди двох архівів, рукописних колекцій трьох наукових бібліотек і одного музею, у яких виявлено близько 240 одиниць кореспонденції М. Костомарова і понад 260 одиниць кореспонденції, отриманої ним, а також проаналізовано близько 200 одиниць опублікованих листів. Основна статична інформація про джерельну базу дослідження, а саме адресатів і кореспондентів, кількість, місце збереження листів, зафіксована у додатках А та Б.
Виявлений епістолярій систематизований за наступними критеріями: місцем зберігання, адресатом, характером і повнотою інформації, кількістю, комплектністю. Особлива увага приділяється епістолярним комплексам: листуванню М.Костомарова з одним адресатом або листам від одного кореспондента; взаємному листуванню.
За проблемно-хронологічним принципом епістолярій поділено на чотири періоди. Перший - 1838 р. і до 1847 р. включно, тобто до арешту М. Костомарова. Він має свої особливості щодо тематики і основних кореспондентів. Другий період – саратовський – 1848-1855 рр. і був присвячений здебільшого дослідженням історії України доби Б. Хмельницького. Третій період почався з олександрівської «відлиги» до виходу Валуєвського циркуляру 1863 р. У зв’язку з політичною ситуацією в Російській імперії змінюється тематика, стиль і географія листування, розширюється коло адресатів і кореспондентів.
У параграфі поданий короткий археографіний аналіз виявленого епістолярію, а саме ступінь збереженості, зовнішній вигляд, особливість почерків та складності у прочитанні кореспонденції останніх десяти років життя М. Костомарова.
У другому розділі «Дослідження історії України середньовічного та ранньомодерного періодів у листах М.І.Костомарова», який складається з трьох підроділів, проаналізовано основні три основні сюжети історії України від раннього середньовіччя до епохи раннього модерну, які відобразилися у листуванні. Відповідно до цього побудований підрозділ. У першому підрозділі «Диспут про походження Русі в листуванні М.І.Костомарова і М.П.Погодіна» проаналізовано добре відому в історичній літературі наукову дискусію, що набула у всій час публічного розголосу. Ця подія вперше досліджується на основі епістолярних джерел, за допомогою яких розкриваються невідомі або ж маловідомі її особливості. Зокрема, зазначається, що учасники диспуту були опонентами лише в науці, в приватному житті, про що свідчить листування, вони виявилися добрими знайомими, яких об’єднувала взаємна повага та пристрасть до історичної науки.
Визначено, що епістолярій відображає причини виникнення диспуту, його ініціатора, домовленості між М. Костомаровим та М. Погодіним, стійкість переконань, задекларованих під час виступу, реакцію аудиторії та громадськості, неминучість перемоги М. Костомарова, позитивні та негативні наслідки цієї визначної події. Зокрема зазначається, що диспут спричинився суспільно-політичною ситуацією в Російській імперії напередодні кріпосницької реформи; станом розвитку історичної науки; місцем обох опонентів у цих процесах. Ініцатором диспуту виступив М.Погодін, який був впевнений у своїй правоті. М. Костомаров спочатку погодився, а згодом був проти винесення наукових проблем на суд громадськості і вважав справу безглуздою. Але зрештою змушений був взяти у ній участь. Також у листуванні висвітлюються певні домовленості між учасниками диспуту щодо взаєморозуміння та розв’язання проблеми і заначається, що не всі вони були реалізовані.
Епістолярій містить інформацію щодо великої підтримки аудиторії, яку здобув М. Костомаров, та засудження застарілих бездоказових ідей М. Погодіна, а також наслідків диспуту. До позитивних наслідків віднесено: переорінтація історичної науки на служіння народові, а не владі; готовність соціуму, в т.ч. молодого покоління, свідомо сприймати будь-які теорії і надавати перевагу аргументованим і доказовим. Негативним наслідком визначено політичні спекуляції навколо дискусії противників поступу історичної науки.
У другому підрозділі «Осягнення вченим історичного образу Богдана Хмельницького за епістолярними джерелами» на основі аналізу епістолярію висвітлено багаторічне дослідження М. Костомаровим ролі і місця Б. Хмельницького в українській історії. За проблемно-хронологічним принципом визначено етапи роботи історика – зародження інтересу до вивчення української історії; архівні пошуки документів XVII ст.; рішення підготувати монографічне дослідження про Богдана Хмельницького; вихід першого видання і дискусія з М. Максимовичем; підготовка другого і третього видань; співпраця з істориками, архівними працівниками, видавцями тощо. Крім того у результаті аналізу листування М. Костомарова з В. Антоновичем, В. Беренштамом, І. Бецьким, О. Бодянським, А. Буциллою, О. Корсуном, А. Краєвським, П. Кулішем, О. Лазаревським, В. Ламанським, М. Максимовичем, Д. Мордовцем, К. Сементовським, І. Срезневським та ін. виявлено інформацію про середовище, в якому готувалися три видання книги; вплив окремих істориків на усвідомлення вченим історичної ролі Богдана Хмельницького; реакцію на критику; удосконалення наукової лабораторії в ході багаторічних досліджень; труднощі з опублікування праці і т.д.
Окремий цінний інформаційний пласт містить листування з відгуками про книгу М. Костомарова та її популярність в різних регіонах Російської імперії. Зокрема ці сюжети висвітлюються у листах Т. Шевченка, О. Барвінського, І. Палімпсестова, С. Шубинського та ін.
У третьому підрозділі «Процес створення історичного портрету І.С. Мазепи» листування використовується як джерело інформації про дослідження М. Костомаровим постаті Івана Мазепи. Аналіз проводився за аналогічною з попереднім підрозділом схемою. За допомогою листування розкрито етапи роботи над монографією; вплив істориків та архівних працівників на розширення джерельної бази дослідження; роботу з періодичними виданнями під час публікації монографії; пошук рецензентів і відношення до них тощо. Як додаткове джерело, що ілюструє копітку і ретельну роботу історика, коротко аналізуються три книги архівних виписок, зроблених М. Костомаровим в кінці 70-х – на початку 80-х рр. ХІХ ст.
Загалом репрезентовані у другому і третьому підрозділах джерела висвітлюють ще одну особливість наукової лабораторії дослідника: окрім збирання величезної кількості документів, аналізу літератури для успішного написання двох вище згаданих монографій М. Костомаров, маючи надзвичайну пам’ять та історичну уяву, обов’язково здійснював подорожі на місце подій, щоб пройнятися їх духом і начебто пережити самому.
У третьому розділі «Погляди М.І.Костомарова на українську історію та культуру ХІХ ст. в його епістоляріях» проаналізовані найбільш репрезентативні теми у листуванні історика.
У першому підрозділі «Питання розвитку української мови та літератури в листуванні М.І. Костомарова кінця 30-х-40-і рр. ХІХ ст» аналізується епістолярне спілкування вченого з О.Бодянським, П.Кулішем, П.Лукашевичем, М.Максимовичем, А.Метлинським, К.Сементовським, І.Срезневським та ін. як джерело інформації про зародження інтересу до української минувшини, яке згодом переросло у глибокий науково-дослідницький процес.
Зазначено, що за листуванням можна відтворити особливості процесу становлення українського правопису, який обговорювався в той час мовознавцями, істориками та науковою громадськістю. Зазначається, що боротьбу за самобутність української мови вели українознавці Г. Квітка-Основ’яненко, П.Лукашевич, М. Максимович, А. Метлинський, які об’єднавши свої зусилля з учасниками Кирило-Мефодіївського братства, а саме В.Білозерським, М.Костомаровим, П.Кулішем і Т.Шевченком, планували створити спеціальний фонд для видання необхідної літератури, зокрема підручників, кращих зразків українського літературного мистетцва і книг для народу. Листування висвітлює всі тонкощі цього процесу: ініціаторів, план діяльності, відношення до нього кожного з учасників, короткочасні успіхи тощо.
У підрозділі також проаналізовано епістолярій періоду арешту і заслання М. Костомарова. Тут звертається увага на те, що основною тематикою спілкування вченого шляхом листування було обговорення потреби продовження наукових українознавчих досліджень.
Загалом епістолярна спадщина кінця 30-х - 40-і рр. ХІХ ст. свідчить, що ці роки були для М. Костомарова періодом осмислення своєї ролі в українському русі. На перше місце він ставив наукові інтереси, які були пов’язані з дослідженням історії України як цілісного процесу окремого народу. Становлення М. Костомарова як вченого почалося із захоплення українською етнографією та літературою і перейшло в історіографічне русло. Доля українського народу хвилювала його не тільки як науковця, але й як громадського діяча. Він відстоював право України на власну культуру, мову й літературу, а також боровся за підвищення освітнього рівня простого народу в т.ч. й шляхом звільнення від рабства. У цей період вчений чітко не позиціонував себе як українця, а лише як прихильника України. Арешт і заслання стали для нього серйозним випробуванням, яке негативно вплинуло на психічний стан вченого, але не призвело до відмови М. Костомарова від своїх переконань.
У другому підрозділі «Еволюція поглядів історика на “українське питання” (50-ті – поч. 60-х рр. ХІХ ст.)» аналізуються окремі сюжети, які знайшли своє відображення у листуванні цього періоду. Основною темою залишається питання розвитку української мови та літератури на тлі загальноєвропейського лінгвістичного руху. Зазначається, що після приходу до влади царя Олександра ІІ і звільнення М. Костомарова, - у нього з’являється надія на здійснення планів щодо «українського питання», яка була зруйнована арештом кирило-мефодіївців. У зв’язку із цим розширюється коло адресатів і кореспондентів історика, змінюється настрій листовного спілкування і розкутість у висловлюваннях. У цей період в епістолярному спілкуванні М.Костомаровим жваво обговорювалися такі проблеми, як боротьба за введення української мови у початкове навчання для народу; навчальні програми, підготовка підручників та популярної літератури тощо. Висвітлюється участь М.Костомарова у діяльності журналу «Основа», його стосунки з членами редакції. Значна увага приділяється аналізу ролі М.Костомарова в українофільському русі, дискусії навколо т.зв. «польської інтриги» і протистояння владі у період введення Валуєвського циркуляру.
У третьому підрозділі «Українофільство М. Костомарова після Валуєвського циркуляра (1863-1885)» показана послідовна і безперервна діяльність вченого у лавах борців за краще майбутнє українського народу. Зазначається, що він продовжував боротьбу в умовах спочатку часткової, а згодом і повної заборони української мови в Російській імперії, незважаючи на пильну увагу влади до його діяльності. У листах відобразилося бажання М. Костомарова йти до мети за будь-яких умов, але це неоднозначно сприймалося навіть у колі однодумців, тому не дивно, що вченого звинуватили у відступництві та змові з владою. Показовою тут є т.зв. теорія літератури “для домашнього вжитку”, якою неодноразово докоряли історику. На основі листування також аналізується ініціатива історика щодо створення фонду для видання україномовних книг і полеміка з М. Драгомановим стосовно використання коштів цього фонду.
У підрозділі простежуються погляди М. Костомарова на роль інтелігенції у культурному розвитку українського народу, його мови і культури. На основі листування висвітлюється маловідома в літературі дискусія з В. Барвінським з цього приводу. Зокрема підкреслюється, що М. Костомаров вважав необхідною умовою поступального розвитку народу піднесення рівня освіти і культури найнижчих шарів населення. Лише на їх основі може сформуватися нова українська інтелігенція, здатна сконсолідувати повноправну європейську спільноту. Натомість В. Барвінський бачив великий розрив між інтелігенцією та народом і виступав за їх зближення.
Значна увага приділяється характеристиці діяльності М. Костомарова у започаткуванні часопису “Киевская старина”. На основі аналізу листовного спілкування вченого з редактором Ф. Лебединцевим та іншими членами редколегії визначається його позитивний вплив на формування читацької аудиторії журналу. У підрозділі зазначається, що в останні роки життя М. Костомаров особливо гостро відчував гірку долю українського народу й однозначно ідентифікував себе як українця.
У висновках відбито підсумки роботи та викладено узагальнюючі положення, що винесені на захист:
1.
Історіографія із проблеми цього дослідження має значний доробок, вона почала створюватися одразу після смерті М. Костомарова. Всю літературу систематизовано за хронологічним критерієм на чотири етапи: дореволюційний - 1885-1917 рр.; 1917-1930 рр.; 1939-1990 рр.; 1990-2008 рр. Кожен етап охарактеризовано і підкреслено, що досі не створено комплексного узагальнюючого дослідження, присвяченого епістолярній спадщині М.І. Костомарова.
2.
Джерельну базу дисертації склало листування, виявлене у 33 фондах 2 державних архівів, рукописних колекцій 3 наукових бібліотек України та Росії та одного музею України. Використані джерела систематизовані за видовими ознаками, а листування – за критеріями. Весь комплекс джерел є достатнім для досягнення поставленої мети.
3.
В результаті аналізу епістолярію вченого виділено основні проблеми історії та культури України. Проаналізовано погляди М. Костомарова на походження Русі через ілюстрацію публічного диспуту історика з М. Погодіним. Доведено, що теорія, висунута істориком на обговорення, не була його науковим переконанням, а лише засобом ведення дискусії. Основною метою М. Костомарова стало нівелювання російської історіографії як науки недоведених постулатів.
4.
На основі листування висвітлено складний процес осягнення автором ролі гетьмана Б.Хмельницького в українській історії, який продовжувався майже півстоліття. Показано, що для М. Костомарова дослідження даної теми стало справою майже всього життя. Історичний портрет Б.Хмельницького написаний у найкращих традиціях романтичного історіописання. Він створювався у кілька етапів, починаючи з етнографічних пошуків, збирання, обробки і публікації історичних джерел і закінчуючи їх аналізом.
5.
Виділено інформацію про тонкощі наукової лабораторії М.І. Костомарова під час підготовки монографії “Мазепа” від народження задуму до публікації праці у тогочасних виданнях. Іван Мазепа показаний автором як людина складної доби, зі своїми недоліками, в тісних стосунках з оточенням та родиною.
6.
Епістолярій свідчить, що наріжним каменем усього життя і творчості М. Костомарова стало “українське питання”. Осмислення його почалося з опанування української мови, фольклорно-етнографічних пошуків, перших літературних спроб і переросло у бажання відтворити та реконструювати український історичний процес, розмежувавши його з російською та польською історією. Паралельно з дослідженнями Миколі Костомарову довелося боротися за право українського народу на користування власною мовою. Ця боротьба йшла у двох напрямках: науковому та громадсько-політичному. Перший пов’язаний з обґрунтуванням самостійності мови і літератури, її відрубності від “общерусского языка”, другий – з ідейною боротьбою з опонентами та політикою царської Росії в другій половині ХІХ ст. М. Костомаров був послідовним і далекоглядним борцем за “новітню Україну”, але в тогочасних суспільно-політичних умовах йому доводилося робити деякі офіційні відступи від власних ідей, за що вченого неодноразово критикували в історіографії. Епістолярна спадщина свідчить, що теорія літератури “для домашнього користування” є лише завуальованим тактичним ходом для заспокоєння влади. Насправді Костомаров до кінця життя був впевненим у великому майбутньому України, її народу, мови й культури.
7.
На основі листування М. Костомарова реконструйовано особливості наукової лабораторії вченого. На початковому етапі образ Б.Хмельницького та його часу створювався на основі фольклорно-етнографічних матеріалів та незначної кількості джерел, які здебільшого були недостовірними. Цим були обумовлені певні помилки і неточності, фактографічні перекручування і т.п. Спочатку дослідження носило художньо-описовий характер. Згодом під впливом конструктивної критики історик надав перевагу архівним джерелам та новій літературі, критично осмисливши їх. Таким чином, монографія “Богдан Хмельницкий” пройшла шлях від художньо-історичного до наукового твору, не втративши своєї привабливості як для пересічного читача, так і для фахівця. Вона виконала надзвичайно важливу роль в українській історіографії свого часу: привернула увагу громадськості до подій національно-визвольної війни українського народу XVII ст. та підштовхнула дослідників продовжити справу, успішно розпочату М. Костомаровим. Значно виваженіше він підійшов до підготовки монографії “Мазепа”, надавши перевагу обробці архівних джерел. Фольклорно-етнографічний матеріал використовувався як допоміжний. Загальною рисою М.Костомарова став візуальний метод дослідження місць описуваних подій; “вживання” в епоху та її образи. Як зазначали історики кінця ХІХ – початку ХХ ст., репрезентовані вченим портрети історичних осіб стали унікальними і неповторними.
8.
М.Костомаровим застосований новаторський науковий підхід у публічному диспуті з М.Погодіним. Епістолярні джерела висвітлюють бажання вченого відійти від постулатів офіційної історіографії задля того, щоб будь-яка теорія була доказово спроможною, а не нав’язаною владою з метою формування суспільної думки у потрібному державі напрямі. У розумінні історика наука повинна служити істині, а не владі. Теорія “жмудського” походження Русі не була абсолютно переконливою у науковому сенсі, а лише гіпотетично запропонована М. Костомаровим для прикладу.
9.
Незважаючи на певні недоліки методологічних засад, обраних істориком, його праці завжди ставали визначною подією в історіографії. Як свідчить епістолярна спадщина, М. Костомаров розбудив суспільний інтерес до історіографії, прикував погляди різних шарів населення до історичної літератури. Вчений займав активну громадську позицію у суспільно-політичному русі Російської імперії 40-х-80-х рр. ХІХ ст.
10.
Паралельно з формуванням наукового світогляду еволюціонувала національна самоіндентифікація М. Костомарова. Якщо всередині 40-х рр. ХІХ ст. він не наважувався однозначно називати себе українцем, то в кінці життя визнавав себе невід’ємною частиною українського народу, стійко переживаючи разом з ним важкі випробування. Перетворення у національній самосвідомості відбувалися під впливом певних факторів, основними з яких, на нашу думку, були:
а) захоплення українською минувшиною, героїчними традиціями народу, етнографією; вплив народу, минуле якого було повне героїчних подій і великих втрат;
б) оточення, в якому історик перебував з часів студентства і до кінця життя. Найбільший вплив на М. Костомарова справили В. Білозерський, О. Бодянський, М. Гулак, П. Житецький, О. Кониський, О. Корсун, П. Куліш, М. Максимович, А. Метлинський, Д. Мордовець, І. Срезневський, Т. Шевченко та ін.;
в) власне студіювання української історії шляхом архівних пошуків і осмислення джерельного матеріалу. Багаторічна праця вченого в архівах, аналіз джерельних свідчень призвели до усвідомлення себе частиною великого і самобутнього українського народу, його славної історії;
г) суспільно-політичні умови Російської імперії другої половини ХІХ ст., в яких ігнорувалося право українців на власну мову, літературу, культуру, освіту, боротьба проти асиміляційної політики царизму загартувала М. Костомарова і перетворила на національно свідомого громадського діяча.
11.Пріоритетним завданням і передумовою всебічного вивчення життя і творчості М.Костомарова залишається комплексне академічне видання епістолярної спадщини вченого з урахуванням нових методологічних засад і підходів.
Основні положення дисертації викладені у публікаціях автора:
1.
У пошуках істини (з епістолярної спадщини М.І.Костомарова) // Історіографічні дослідження в Україні: Збірник наукових праць на пошану вченого-історика, доктора історичних наук, професора Р.Г.Симоненка / Відп. ред. Ю.А.Пінчук. К.: НАН України. Ін-т історії України, 2002. - Вип.11. – C.202-239. (1,5 др.арк.);
2.
„Неизменно предан Вам...» (Листи С.М.Шубинського до М.І.Костомарова) // Історіографічні дослідження в Україні / Відп.ред. Ю.А.Пінчук. – К.: НАН України. Ін-т історії України, 2004. – Вип.14. – С.466-483. (1 др.арк.);
3.
Листування М.О.Максимовича та М.І.Костомарова // Історіографічні дослідження в Україні / Відп. ред. Ю.А.Пінчук. – К.: НАН України. Ін-т історії України, 2005. – Вип.16. Михайло Максимович і українська історична наука (Матеріали круглого столу, проведеного в Інституті історії України НАН України 10 листопада 2004 р. з нагоди 200-річчя від дня народження М.О.Максимовича). – C.73-79. (0,5 др.арк.);
4.
М.І. Костомаров і М.П. Погодін: науковий диспут в епістолярному розрізі // Історіографічні дослідження в Україні / Відп. ред. Ю.А.Пінчук. – К.: НАН України. Ін-т історії України, 2007. – Вип.17. – С.68-77. (0,5 др.арк.);
5.
"Людина науки, закохана в неї..." (М.І.Костомаров) // Український історичний журнал. - 2007. - № 2. - С.107-113. (0,5 др.арк.)
АНОТАЦІЯ
Гончар О.Т. Проблеми історії та культури України в епістолярній спадщині М.І.Костомарова. Рукопис.
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю: 07.00.06 – Історіографія, джерелознавство та спеціальні історичні дисципліни. – Інститут історії України НАН України. – Київ, 2008.
У дисертації вперше комплексно досліджуються проблеми історії та культури України в епістолярній спадщині відомого історика, публіциста, громадського діяча М.І.Костомарова. Проаналізовано опубліковане та неопубліковане листування вченого, яке складає близько 600 одиниць у фондах 2 архівів та рукописних колекцій 3 бібліотек та 1 музею. Значна частина епістолярних джерел репрезентовано вперше. Джерела систематизовані за кількома критеріями, визначені їхні археографічні особливості, особливості епістолярного стилю кореспондентів. Шляхом джерелознавчого аналізу проведена тематична диференціація змісту листування: за проблемно-хрологічним принципом виділені основні проблеми історії та культури України, серед яких: науковий диспут М. Костомаров з М. Погодіним щодо походження Русі; створення ним історичних образів Б.Хмельницького та І.Мазепи; боротьба вченого за утвердження української мови і культури на етнічних українських землях в умовах Російської імперії 40-80-х рр. ХІХ ст.; ставлення історика та його креспондентів до суспільно-політичних подій другої половини ХІХ ст. Усі ці сюжети проаналізовано у відповідних розділах. У додатках систематизовано кількість листів, місце зберігання, періоди листування, біографічні дані про адресатів та кореспондентів. Епістолярій визначено як багатошарове й надзвичайно інформативне джерело для всебічного дослідження важливих проблем історії та культури України.
Ключові слова: епістолярій, кореспондент, адресат, інформативність джерела, провідна тематика, науковий світогляд, репрезентативність теми, наукова лабораторія, національна самосвідомість.
АННОТАЦИЯ
Гончар О.Т. Проблемы истории и культуры Украины в епистолярном наследии Н.И.Костомарова.
Диссертация на сосискание научной степени кандидата исторических наук по специальности: 07.00.06 – историография, источниковедение и специальные исторические дисциплины. – Институт истории Украины НАН Украины. – Киев, 2008.
В диссертации впервые комплексно исследуются проблемы истории и культуры Украины в эпистолярном наследии известного историка, публициста и общественного деятеля Н.И.Костомарова. Проанализированы опубликованная и неопубликованная корреспонденция ученого, которая составляет около 600 единиц в 2 архивах, рукописных коллекциях 3 библиотек и 1 музея. Значительная часть эпистолярных источников репрезентируется впервые. Источники систематизированы по нескольким критериям, определены их археографические особенности, особенности эпистолярного стиля корреспондентов. Путем источниковедческого анализа проведена тематическая дифференциация содержания писем: по проблемно-хронологическому принципу выделены основные проблемы истории и культуры Украины. Среди них: научный диспут о происхождении Руси между Н. Костомаровым и М. Погодиным; работа по созданию исторических образов Б. Хмельницкого и И. Мазепы; борьба ученого за утверждение украинского языка и культуры на этнических украинских землях в условиях Российской империи в конце 30-80-е гг. ХIХ в.; отношение историка и его корреспондентов к общественно-политическим событиях второй половины ХIХ в. Все эти сюжеты проанализированы в соответствующих разделах. В приложениях систематизирована следующая информация: адресаты ы корреспонденты, их статус, количество писем, место хранения, периоды переписки. Переписка определяется как многослойный и ценный по своей информативности исторический источник всестороннего изучения проблем истории и культуры Украины.
Ключевые слова: эпистолярное наследие, адресат, корреспондент, информативность источника, ведущая
