ПРИКАРПАТСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ

УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ВАСИЛЯ СТЕФАНИКА

ГАЛИЦЬКА РУСЛАНА РОМАНІВНА

УДК .161.2

РЕЛІГІЙНО-ДУХОВНИЙ ДИСКУРС ЖІНОЧОЇ ПОЕЗІЇ

60-х РОКІВ ХХ ст.

(на матеріалі творів Емми Андієвської, Анни-Марії Голод, Ірини Жиленко, Зореслави Коваль, Ліни Костенко і Марти Мельничук-Оберраух)

10.01.01 – українська література

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

ІВАНО-ФРАНКІВСЬК – 2008

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі теорії літератури і порівняльного літературознавства Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка Міністерства освіти і науки України.

Науковий керівник: кандидат філологічних наук, доцент

Сорока Петро Іванович –

Тернопільський національний педагогічний університет

імені Володимира Гнатюка,

доцент кафедри теорії літератури

і порівняльного літературознавства.

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, доцент

Гнатюк Мирослава Михайлівна –

Інститут філології Київського національного

університету імені Тараса Шевченка,

професор кафедри теорії літератури

і компаративістики;

кандидат філологічних наук, доцент

Баран Євген Михайлович –

Інститут філології

Прикарпатського національного університету

імені Василя Стефаника,

докторант кафедри української літератури.

Захист відбудеться “11” червня 2008 року о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 20.051.07 у Прикарпатському національному університеті імені Василя Стефаника (76025, м. Івано-Франківськ, вул. Шевченка, 57, тел. 59-60-74).

Із дисертацією можна ознайомитися в науковій бібліотеці Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника (76025, м. Івано-Франківськ, вул. Шевченка, 57).

Автореферат розісланий “08” травня 2008 року.

Учений секретар спеціалізованої вченої ради Р.В.Піхманець

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Слово в Україні завжди було чимось більшим як носієм думки й провідником внутрішнього світу людини, у ньому вибухав ще й дух нації. У ХХ столітті значення слова зросло ще більше. Літературна дискусія 1925-1928 років стала полем бою всеукраїнського масштабу, що, на жаль, закінчилася страшною катастрофою. Своєрідним відлунням озвалася вона в 60-ті, під час так званого “хрущовського потепління”.

Молода генерація українських письменників потягнулася до правди, до одвічних істин. “Покоління 60-х” знаменувало високий злет думки, духовної краси і чистоти, побудованих на засадах християнської моралі й етики.

Поети сказали те слово, якого прагнула нова доба, виразили важливі риси духовного портрета свого покоління. До найактивнішої когорти митців, які не погрішили перед власною совістю і кинули виклик тоталітарній тиранії, належать Микола Вінграновський, Іван Драч, Ліна Костенко, Іван Світличний, Василь Си-мо-ненко, Василь Стус... Вони шукали справед-ливості у суспільному житті, утверджували високі гуманістичні ідеали, загальнолюдські цінності.

Їх поезія позначена пошуками самобутнього поетичного стилю, пройнята великою, воістину євангельською самопо-жертвою, любов’ю до людей, непримирен-ністю до кривди, активною боротьбою проти неї.

Чітка громадянська позиція шістдесятників сприяла тому, що, нищена фізично й нівечена духовно, українська культура врешті-решт сягнула якісно нового, вищого рівня свого розвитку. Любов до рідної землі й свого народу змушувала поетів ставитися з найвищою мірою вимогливості до свого покликання, не заплющувати очей на темні грані минулого і сучасного їм життя, говорити правду, бо за душею цієї правди стояла Україна. Її майбутнє тривожило авторів набагато більше, ніж власне життя.

Шістдесятники входили в літературу гулом словесних баталій, полеміки і дискусійних оскаржень, які починалися на зборах та нарадах, літературних і мистецьких вечорах, а виливалися на шпальти газет та журналів, втягуючи в свою орбіту всю читаючу публіку і мислячу інтелігенцію.

За когортою “найгучніших” слідувала “друга хвиля” – Любов Горбенко, Ірина Жи-ленко, Володимир Лучук, Валентина Отрощенко, Галина Паламарчук, Любов Пше-нична, Тамара Севернюк, Оксана Сена-тович, Надія Світлична, Людмила Скир-да, Любов Тарасюк, Марія Чумарна. Щоб зриміше окреслити контури того часу, назвемо також імена “шістде-сятників”-прозаїків, зокрема Євгена Гуцала, Володимира Дрозда, Володимира Маняка, Григора Тютюнника, а також літературних критиків – Івана Дзюбу, Миколу Ільницького, Євгена Сверстюка, Григорія Сивоконя.

Шістдесятники вперше за тоталітарної системи відкрито заговорили про художнє слово як вищий Господній дар, що диктує людині особливий стиль поведінки, впливає на її долю. Творчість шістдесятників, яка отримала широкий резонанс в Україні, викликала появу плеяди молодих поетів у діаспорі, що також відмовлялися від традиційних шляхів у літературі: Емма Андієвська, Роман Бабовал, Богдан Бойчук, Женя Васильківська, Віра Вовк, Патриція Калина, Ігор Костецький, Богдан Рубчак, Юрій Тарнавський та інші.

Саме Нью-Йоркську групу розглядають як вибух енергії блискучої плеяди талановитих, різнобічно обдарованих шістдесятників.

Шістдесятництву як соціально-політичному, ідеологічному, філософсь-кому та естетичному феномену присвячено чимало досліджень в Україні й за її межами. Монографії та статті В’ячеслава Брюховецького, Ніли Зборовської, Миколи Ільницького, Людмили Ромащенко, Богдана Рубчака, Тараса Салиги, Елеонори Соловей, Юрія Шевельова та ін. розкрили цю проблему широко і різнобічно, хоча, звісно ж, не вичерпали її цілком. Це стосується, зокрема, релігійно-духовного дискурсу в жіночій поезії 60-х років минулого століття.

Релігійна поезія особливого розвитку і своєрідного звучання набула, на наш погляд, саме в творчості жінок-шістдесятниць, зокрема Емми Андієвської, Віри Вовк, Анни-Марії Голод, Ірини Жиленко, Зореслави Коваль, Ліни Костенко, Марти Мельничук-Оберраух, Ліди Палій.

Дослідження шляхів становлення поетичного таланту цих поетес, що відбувалося передусім у руслі розвитку християнської традиції і несло потужний духовний заряд, нам видається актуальним, таким, що належить до безумовно перспективних напрямів сучасного літературознавства, яке повертається сьогодні до своїх духовних праоснов.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Обраний напрям дослідження узгоджений із науковою проблематикою кафедри теорії літератури і порівняльного літературознавства Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка: “Проблеми рецептивної поетики, наратології і транслаторики в українсько-зарубіжних літературних зв’язках” (номер державної реєстрації 0105U000748). Тема дисертації була затверджена на засіданні вченої ради Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка 26 жовтня 2004 року (протокол №2). 8 червня 2006 року її погодило Бюро наукової ради НАН України з проблеми “Класична спадщина та сучасна художня література” при Інституті літератури ім. Т.Г.Шевченка (протокол №3).

Мета дисертації: окреслити релігійні мотиви у текстах поетес-шістдесятниць, передусім Анни-Марії Голод, Ірини Жиленко, Ліни Костенко та Марти Мельничук-Оберраух, тобто найбільш яскравих і самобутніх представниць фемінного руху в Україні й діаспорі.

Для досягнення мети необхідно вирішити такі конкретні завдання: –

проаналізувати релігійні мотиви й психологічні стани у медитативній жіночій ліриці;–

дослідити особливості світовідчуття поетів діаспорної і материкової літератури;–

з’ясувати феномен свободи слова і культуру думки поетів;–

виявити жанрові особливості жіночої релігійної поезії;–

простежити сюжетно-тематичні зв’язки, специфіку художньої трансфор-мації духовної cфери у поетичній творчості найбільш яскравих представниць покоління шістдесятників;–

концептуалізувати особливості соціальних і моральних конфліктів, що знайшли відображення в медитативній ліриці жінок-шістдесятниць.

Предметом дослідження є релігійно-духовні мотиви лірики українських материкових та зарубіжних шістдесятниць.

Об’єкт дисертації – поетичні твори жінок-шістдесятниць, їх літературно-критичні праці, епістолярій, а також твори письменників української діаспори: Емми Андієвської, Анни-Марії Голод, Ірини Жиленко, Ліни Костенко та Марти Мельничук-Оберраух.

Теоретико-методологічну основою роботи стали праці з філософії та естетики українських і зарубіжних науковців (Хосе Ортеги-і-Гассета, Ганса-Георга Гадамера, Мартіна Гайдеґґера, Романа Гром’яка, Івана Франка, Карла Юнга, Христа Яннараса та ін.), а також дослідження з питань поетики (Миколи Ільницького, Магдалини Ласло-Куцюк, Ігоря Качуровського, Івана Кошелівця, Володимира Моренця, Івана Фізера та ін.). У дисертації використано спеціальні розвідки про біблійно-релігійний дискурс в українській літературі (Володимира Антофійчука, Ірини Бетко, Лілії Гром’як, Миколи Жулинського, Тараса Салиги, Євгена Сверстюка, Віри Сулими, Степана Хороба та ін.), наукові дослідження вузлових проблем української материкової та діаспорної літератури періоду 60-х років ХХ століття (Олександра Астаф’єва, Світлани Барабаш, В’ячеслава Брюховецького, Володимира Державина, Ніли Зборовської, Леоніда Рудницького, Яра Славутича, Петра Сороки та ін.).

Основними методами дослідження, з огляду на поставлену мету й завдання, були історико-генетичний та порівняльно-типологічний. З їх допомогою з’ясовано визначальні риси й особливості функціонування релігійно-духовного дискурсу в українській поезії 60-х років ХХ століття (особливий акцент при цьому зроблено на відстеженні його синхронних та діахронних компонентів). Для дослідження факторів і передумов формування комунікативної “дискурсивної практики” в материковій та діаспорній ліриці шістдесятництва використано методику діалогічного прочитання тексту, оперту на філософсько-релігійну концепцію Христа Яннараса. Епізодично застосовано методи герменевтичного (при розкритті художньої картини світу українських поеток-шістдесятниць) та психоаналітичного (для розгляду проекцій і трансформацій вічних релігійних образів в умовах атеїстичної радянської пропаганди) аналізу. Важливим у роботі був принцип історизму, дотримання якого забезпечило послідовне вироблення необхідного інструментарію щодо дослідження проблем неперервності духовних зв’язків.

Наукова новизна одержаних результатів. У зазначеному вище аспекті творчість українських поеток-шістдесятниць розглядається вперше.

Загалом варто виділити декілька головних аспектів новизни дослідження:

1. Дисертантка визначає етапи повернення до релігійної традиції ліриків, сформованих за умов атеїстичної пропаганди, наголошуючи на незнищенності феномену релігійного світовідчуття українства.

2. При дослідженні неперервності духовних зв’язків материкової та діаспорної українських спільнот уперше розроблено систему необхідних теоретичних концептів, характерних для новітньої діалогової парадигми.

3. Вирішення наукової проблеми реалізовано в роботі на перетині різних наук, зокрема філософії, культурології, психології та літературознавства.

4. Власне новаторською є спроба увиразнити сповідальні тенденції у мистецькому синкретизмі Емми Андієвської, Зореслави Коваль і Марти Мельничук-Оберраух.

Практичне значення дослідження полягає в можливості використання отриманих узагальнень та висновків у лекційних курсах, спецкурсах та спецсемінарах, у роботі літературознавчих факультативів, проблемних груп та наукових гуртків у вищих і середніх спеціальних навчальних закладах. Запропонована дисертаційна праця може бути використана як вихідний пункт для багатьох досліджень вужчої літературознавчої тематики.

Апробація результатів дослідження здійснювалася через участь у щорічних звітних конференціях викладачів та аспірантів Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка і Бродівського педагогічного коледжу імені Маркіяна Шашкевича (2003-2007 рр.), а також на звітній конференції викладачів, докторантів та аспірантів Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника (2008 рік).

Дисертація обговорена і рекомендована до захисту на спільному засіданні кафедр теорії літератури і порівняльного літературознавства та історії української літератури Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка 22 вересня 2007 року (протокол №14).

Публікації. Матеріали, що висвітлюють найголовніші положення наукового дослідження, викладені у семи публікаціях (із них – 1 монографічна, 3 у фахових виданнях, 3 додаткових).

Обсяг і структура роботи. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, висновків та списку використаних джерел, який нараховує 289 позицій. Робота містить 15 сторінок додатків. Основний текст праці викладений на 161 сторінці. Загальний обсяг – 195 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У “Вступі” обґрунтовується актуальність теми дослідження, з’ясовується стан її опрацювання, мотивується вибір художніх текстів, розкриваються мета і завдання роботи, її новизна й практична значимість, а також формулюються принципи аналізу, конкретизуються теоретико-методологічна база, категоріальний апарат і логіка розвитку думки в структурі дисертації.

У першому розділі “Духовне тяжіння до біблійної тематики у творчості Ліни Костенко та Ірини Жиленко” розглядається творчість названих поетес крізь призму релігійного сприйняття світу.

Підрозділ 1.1. “Самобутність сакральної домінанти в поезії Ліни Костенко” присвячений з’ясуванню біблійної тематики в творчості авторки.

Ліна Костенко належить до когорти тих поетів, які спроможні крізь вселюдське побачити національне, а крізь національне – вселюдське. Її художній світ завжди має другий вимір і цим рішуче спростовує погляд на історію, як на іконостас. Поезія авторки позначена глибиною і сконденсованістю думки, умінням бачити світ у кожній краплині, у проминальній хвилині відображати закономірності руху історії. Ліна Костенко відчуває складний плин часу, здатна глибоко проникати і художньо виражати суперечності епохи.

У часи “хрущовської “відлиги” авторка видала три поетичні збірки: “Проміння землі” (1957), “Вітрила” (1958) і “Мандрівки серця” (1961). Потім наступила тривала пауза, яка розтягнулася на довгих шістнадцять років.

У перших двох книгах ні релігійних мотивів, ні біблійних образів майже немає. Лише у збірці “Мандрівки серця” вперше згадується Бог (поезія “Рани святого Якуба” і казка “Мандрівки серця”). Тут-таки вживаються слова “піст” і “рай”. У розділі “Чорний Бог” поетеса зіставляє дві сили – чорта і Бога, зробивши диявола білим, а Бога чорним. Білий диявол розпинає чорного Бога, який, переживаючи тяжкі муки, вірить у своє воскресіння: “Тричі розп’ятий – я воскресну”. Одна з її ранніх поезій теж має промовисту назву – “Мій дід Михайло був храмостроїтель”.

Тривала ізоляція Ліни Костенко, безумовно, відчутно вплинула на формування її світогляду. Однак і в період “мовчання” вона продовжувала писати, все частіше звертаючись до героїчного минулого, коли український народ виборював свою незалежність і ціною смерті відстоював автентичну віру.

Як наслідок, у наступних збірках “Над берегами вічної ріки” (1977), “Неповторність” (1980), “Сад нетанучих скульптур” (1987), “Вибране” (1989) і у романі “Маруся Чурай” (1979) Ліна Костенко постає вже як людина глибоко віруюча, що знає ціну Божого Слова й глибоко обізнана з біблійними текстами. Особливо широко використовуються поетесою релігійна лексика, біблійні образи і тематика Старого та Нового Завітів у збірці “Над берегами вічної ріки”.

Винятково багатий на християнську лексику роман у віршах “Маруся Чурай”. Поруч із історизмами, характерними для української мови періоду визвольних змагань під проводом Богдана Хмельницького, функціонує у творі релігійна лексика та стилістика (наприклад, риторичні звертання до Бога). Роман позначений особливо шанобливим, побожним і благоговійним ставленням до київських святинь.

Кожна наступна збірка Ліни Костенко стає все більш багатою на біблійні образи. Зокрема, у книзі “Неповторність” знаходимо згадки про Ноїв ковчег, Голгофу, терновий вінець, Страшний суд, Іуду, херувимів, Єдиного в трьох лицях Творця. До цієї збірки також уперше включено твори з окресленими вже в назві біблійними мотивами (“Був Ірод і була Іродіада”, “Брейгель “Шлях на Голгофу”).

У наступній книзі “Сад нетанучих скульптур” провідною темою стає історія, розповіді про минуле України, Вірменії, Росії та європейських народів. Біблійні мотиви й образи тут майже відсутні, хіба що згадується монастир у Флоренції у поемі “Сніг у Флоренції”.

Збірка “Вибране” (1989) увібрала кращі художні зразки поетеси за всі попередні роки її творчості. Увійшли сюди і нові, раніше не друковані поезії. У багатьох творах використано сюжети біблійних притч. Тут уперше надруковано і цикл поезій “Давидові псалми”. При побіжному його розгляді видається, що Ліна Костенко просто здійснила переклад чи переспів першого, шістнадцятого та двадцять другого псалмів із Біблії. Але, зіставляючи тексти, помічаємо цілком самобутню авторську позицію. У переспівах Ліни Костенко виразно звучить прохання до Бога захистити від ворожого нападу, адже покараному потрібен “грім Божих кроків”, а також сила і щит, щоб відбиватися від “злоязикого натовпу”. За силою емоційної напруги аналізовані псалми співзвучні з віршем “Перш, ніж півень запіє…”, що є художнім переосмисленням біблійного матеріалу про улюбленого учня Ісуса Христа Петра. Спаситель чи не найбільше вірив йому, вважав своїм найкращим учнем і все ж передбачав його потрійне відречення. Поетеса по-новому розглянула проблему зради. Поезію “Ісус Христос розп’ятий був не раз” Ліни Костенко варто розглядати як своєрідну спробу спроектувати в художній системі історію християнства протягом багатьох століть. Спочатку розп’яли сина Божого на Голгофі, а потім розпинали “на полотні, у мармурі, у гіпсі і в граніті”. Поетеса робить сумний висновок: “Де на землі земля обітуванна?”, “Всі народи як розкрита рана”.

Таким чином, уся поетична творчість Ліни Костенко міцно закорінена в триєдиному світі: БОГ – УКРАЇНА – ЛЮДИНА. У зазначеній тріаді все тримається на вірі, вона – та цементуюча сила, яка не дозволяє розпастися цільному всесвіту. Віра – велика сила. Однак зрозуміло, що людина не може одним вольовим рішенням наказати собі: “Вір!” Потрібні глибші смисложиттєві переживання. Ліна Костенко завжди була і сьогодні залишається глибоко віруючою людиною, про що свідчать її численні поезії на релігійну тематику, публічні виступи і статті Одначе її віра не сліпа, в її переконаннях нема фанатизму, аморфності, – вона вірить, образно кажучи, покладаючись на логіку аргументації, вірить не настільки, щоб мати стале переконання в тому, що коли скаже горі зрушити з місця, вона здригнеться і піде. Для такої віри, очевидно, потрібне певне осяяння, вища Божа благодать, як у євангелістів.

У підрозділі 1.2. “Парадигма духовної еволюції в творчості Ірини Жиленко” простежується шлях духовного становлення поетеси. Ірина Жиленко – одна з чільних представниць покоління шістдесятників. Дебютувавши 1965 року збіркою “Соло на сольфі”, вона заявила про себе на повен голос, хоча, на відміну від своїх колег-ровесників, сповідувала камерний, “аполітичний” та “асоціальний” стиль поезії. Вона стояла дещо осторонь змістових і формальних пошуків свого покоління, однак уявити поезію шістдесятих без творчості Ірини Жиленко неможливо.

Уже перші поетичні спроби авторки засвідчили, що до свого покликання вона ставиться вкрай вимогливо, не допускає легковажного поводження зі словом і поетичним образом, добре усвідомлюючи, які високі зобов’язання накладає на людину Господь, наділивши її даром слова.

Поетеса відтворює ефемерний світ сучасної людини з її надскладним внутрішнім баченням, вагомим багажем інтелектуальних знань, які не полегшують існування, а примножують печаль. У збірці “Євангеліє від ластівки” (2000) робить вона це вона з такою ж бароковою пишністю і витонченою деталізацією поетики, що й, скажімо, Валерій Ілля, Ігор Калинець та Василь Рубан. Завдяки цьому її поезія протистоїть зникненню і забуттю українського слова, несе радість утвердження і віру в незнищенність надії.

Ірина Жиленко – провісниця і творець нового типу поезії, у якого свої закони і виміри. Це передовсім вихід за межі часу й простору, розмивання вузьких, нормативних меж і літературних канонів. Осягнення незбагненного відбувається у художньому світі авторки на рівні інтуїції, прозріння духу. Віра для Ірини Жиленко – великий дар і духовне опертя. Одначе вона чітко розмежовує віру і сліпий, хворобливий фанатизм, шукає віри здорової, тверезої і ясної, як у Тараса Шевченка, і просвітленої мудрістю та красою почувань, як у Василя Барки.

Особливо багато поетеса роздумує над сутністю страху Божого, що є для неї страхом усвідомленим, радше засторогою перед гріхом, перед пекельною безоднею, що загрожує кожному, але не містичним ляком. Такі стриманість і благоговіння народжуються з великої любові до Бога, який готує для людини безцінний дар – Безсмертя. Пізніше про це вона ширше розкаже в автобіографічному романі “Homo Feriens. Людина святкуюча”. На переконання поетеси, страх Божий має бути не паралізуючим, бо такий стан губить.

Звертання авторки до біблійних істин, християнських постулатів ніколи не було для неї тільки “модним віянням”. Образи і символи в Ірини Жиленко завжди місткі, здебільшого наснажені зримими фольклорними алюзіями та ремінісценціями. Вона щедро вигадує і рясно засіває свої твори парадоксами, оксюморонами, поєднанням високого з буденним, що формує неповторну тональність художнього дискурсу. З роками поетеса все частіше звертається у минуле, що осяяне в її розумінні високим небесним сяйвом та “золотими вікнами зірок”.

Як і Ліна Костенко, Ірина Жиленко звертається до теми язичництва. Там вона черпає красу поетичних образів, шукає натхнення та мудрості, вчиться ставлення до світу і всього живого в нім. Дохристиянські часи для неї – не період безпросвітного поганства та невігластва, а здатність давньої людини радісно, поетично сприймати світ – як частку великого Космосу, тісної єдності з живою природою, Богом, Абсолютом. Поетеса констатує: все, чим багаті ми сьогодні духовно, що дарує нам гостре відчуття безсмертя, своїми витоками сягає в той далекий доісторичний період. Отож, прагнучи органічно поєднати у своїй творчості набутки західної і східної культур, авторка, образно кажучи, створила власний Дім – Світ із Вікном у квітуючий Сад. Ці надзвичайно місткі філософські й естетичні символи яскраво вирізняють поезію Ірини Жиленко на фоні загальних тенденцій творчості покоління шістдесятих.

Зі сторінок книг Ірини Жиленко постає привабливий, прекрасний, хоч і не зовсім спокійний світ. У ньому затишно та тривожно, легко і важко, але по-іншому й бути не може, тому що земля, на якій ми живемо, зіткана з протилежних начал, вищий Господній задум для нас недоступний. Поетеса зображує світ ніби з середини, демонструючи невичерпні можливості “внутрішнього” зору, що не позбавлений можливості фіксувати реальні ознаки матеріальних речей. Водночас зауважена “багатоплощинність зору” дозволяє зазирнути в світ ірреальний.

Світогляд Ірини Жиленко пройшов складний еволюційний шлях, його можна окреслити такою парадигмою: від юнацького максималізму, сумнівів і навіть безвір’я до християнського світовідчуття, що, одначе, далеке від канонічних релігійних догм. Віра поетеси – це віра в Абсолют, який створив прекрасний світ, але закони творення залишив непізнаними для людини.

У другому розділі “Синкретизм як дискурсивний вияв релігійної лірики поетів-емігрантів” розглядається специфіка поетичного світогляду поетес української діаспори.

Підрозділ 2.1. “Зустрічні тяжіння у духовній культурі українства ІІ половини ХХ сто-ліття: носії, осередки, парадигми” присвячено окресленню середовища, в якому формувався світогляд авторів-шістдесятників. Внутрішній трагізм їхнього становлення, як відомо, посилювався політичною стагнацією, що призвела до вимушеної еміграції. Однак і в таких умовах митці не втрачали своєї національної самобутності. Всупереч обставинам, вони підтримували тісні творчі взаємини, творили в діалогічному просторі різних культур, ревно зберігаючи етнічні ідеали.

Не заперечним залишається той факт, що третина світового українства проживає поза межами своєї держави, мільйони емігрантів налічує українська діаспора Європи, США і Канади. Вона вносить вагомий вклад у соціально-економічний, політичний та культурний розвиток цих країн. Водночас українські емігранти здебільшого не асимілюються повністю з тамтешніми жителями, а переносять туди свої звичаї, традиції, тепло рідного краю, турботливо плекаючи нашу мову, рідну літературу і мистецтво.

Осмислюючи діаспорний “дискурс” шістдесятництва як особливу діалогічну “дискурсивну практику”, внутрішньо зорієнтовану на збереження етнічної культури, дисертантка окреслює відповідну систему теоретичних концептів. Зокрема, суттєвими в означеному аспекті визнаються міркування грецького філософа і богослова Христа Яннараса, згідно з якими людська природа (як “невиразна суміш душі й тіла”) “знає, що повнота життя досягається лише у співвіднесеності – у взаємній цілковитій самовіддачі”. Інакше кажучи, культура твориться в повсякчасній комунікації, у діалозі особистостей, спільнот і народів, які постійно мігрують. Історики, культурологи, журналісти, літературознавці проникають у це плетиво спонук, діянь і здобутків, але тільки свідки, мемуаристи, публіцисти озвучують і текстуалізують цю одвічну таємницю.

Частково описані у першому розділі дослідження історичні передумови (геополітичні, соціокультурні, побутові) формування релігійно-духовного дискурсу поезії шістдесятництва у цій частині роботи конкретизуються більш виразно. Дисертантка вважає, що всі тодішні багаторівневі суспільні прояви персоніфікувалися через міжособистісні взаємини живих постатей, які мали свої імена-долі і брали певну участь у знаних подіях.

В українських еміграційних процесах, як відомо, виділяють декілька періодів, або т.зв. “хвиль”, які в різні часи “викинули” у чужинецький простір українських патріотів. Еміграція відбувалася і під час Другої світової війни, і в післявоєнний період, та й сьогодні, як мовиться, нашого цвіту по всьому світу. Після воєнного лихоліття в екзилі опинилися Іван Кошелівець, Богдан Кравців і тисячі інших культурних діячів із Галичини та Наддніпрянської України. З-поміж них на Захід вирушили з різних регіонів нашої держави Емма Андієвська, Іван Багряний, Володимир Державин, Ігор Качуровський, Зоя Когут, Ігор Костецький, Дмитро Нитченко-Чуб, Яр Славутич, Ганна Черінь (Галина Паньків), Юрій Шевельов тощо. У 40-х роках більшість названих письменників, тисячі безіменних вигнанців із радянської України тимчасово осідали в розгромленій Німеччині, у таборах переміщених осіб. Вони не загубилися у веремії війни і повоєнної руїни, а відразу закладали просвітні, церковні, літературні організації й установи, в т.ч. письменницькі, газетно-журнальні, видавничо-книжкового профілю (МУР, “Арка”, “Слово”, “Сучасність”, “Пролог”).

З початку п’ятдесятих і протягом шістдесятих років культурне життя української діаспори набувало сталих організованих форм. Конфігурації і структури тодішнього еміграційного дискурсу наразі вже описані та зафіксовані, вони стали навіть предметом аналізу в багатьох підручниках і монографіях. То ж функціонують ці концепти сьогодні як своєрідні фактори для означення культурного простору, в якому складалася духовна реальність співжиття та співтворчості персоналій – приятельських груп і динамічних осередків. У своїй внутрішній структурі вони втілюють взаємну циркуляцію різнотипних контактів та процесів – листування, зустрічей, телефонних розмов, зібрань, з’їздів, полемік і т.ін.

Продовжуючи окреслювати “дискурсивну практику” еміграційного простору шістдесятництва, дисертантка звертається також до характеристики т.зв. індивідуально-особистісних чинників, як-от утворення сімей, формування родин, народження дітей-емігрантів. Із цього погляду знаковими називаються такі літературні “пари”, як приміром: Емма Андієвська – Іван Кошелівець; Юрій Тарнавський – Патриція Калина; Остап Тарнавський – Марта Сеньківська-Тарнавська; Михайло Ситник – Ганна Черінь… У тодішньому літературному житті вони, так би мовити, відігравали роль ферменту, вносячи концепт тяжіння / відштовхування обдарованих особистостей.

Вагоме значення для розвитку історико-літературного процесу та формування явища спадкоємності поколінь у культурі мають також фактори виникнення і розпаду творчих об’єднань, які поставали поміж народами, націями, сягаючи міждержавних параметрів (ОУП “Слово”, Нью-Йоркська група письменників). Естетичні оцінки діяльності подібних об’єднань формуються не стільки на підставі етнічно-психологічних і світоглядно-вікових критеріїв, скільки з урахуванням творчих намірів учасників, характерів їх обдарованості. Орієнтація на традиційність і новаторство, закоріненість у звично апробоване чи спроможність витворювати оригінальні зразки, мотивуючи новітні парадигми креативності, – це найістотніше в збагаченні національної літератури у взаємодії свого рідного / чужого, іншого, позиченого.

Про нездоланність зустрічного тяжіння в духовній культурі українства з материкової і діаспорної частинок національного організму свідчать не тільки антології, укладені обабіч залізної завіси, спорудженої розколом світу, – такого типу тяжіння поглиблюється і розширюється, “розпросторюється” завдяки часовому триванню регулярних альманахів, часописів, спільних проектів. Значення зазначених елементів дискурсивної практики емігрантів-шістдесятників дисертантка докладно аналізує на прикладі конкретних фактів літературного процесу 70-80-х років минулого століття.

Стан пожвавлення, активізації та актуалізації згаданих вище векторів діалогічного духовного простору на терені українства простежується у роботі також і на стику 1990/1991 років, оскільки “перші хоробрі” інтелігенти відіграли особливо велику роль у проламуванні тотальних імперських культурних установок.

Тільки тоді, коли нарешті з’явилися в Україні, говорячи політичним сленгом, викляті “антирадянщики” та “буржуазні українські націоналісти”, на благодатному ґрунті розтанула крига взаємної настороженості і недовір’я. Вийшли на магістральний шлях до утвердження державної незалежності діяльні “промотори”. Вони прагнули не тільки до соборності, а й до злиття окреслюваних тенденцій, розполовиненої етнічної менталь-ності. Були це спочатку і насамперед народні депутати Олесь Гончар, Роман Гром’як, Роман Іваничук, Володимир Панченко, Лесь Танюк і обрані до українського парламенту “дисиденти” Михайло і Богдан Горині, Михайло Косів, Левко Лук’яненко, В’ячеслав Чорновіл, потужно підсилені правозахисниками-публіцистами – Юрієм Бадзьо, Іваном Гелем, Євгеном Сверстюком, недавніми поетами-в’язнями – Ігорем Калинцем, Степаном Сапеляком, Іриною Стахів-Калинець, покійним Василем Стусом, які до того ж стали віруючими, релігійно-активними літераторами.

Сьогодні творчість митців української діаспори стає духовним надбанням всеукраїнського читача. З часу проголошення нашої незалежності книги українських поетів і письменників у екзилі почали повертатися на рідну землю.

До перевидання їх творів, популяризації і наукового дослідження причетні особисто Олександр Астаф’єв, Петро Сорока, Степан Хороб, не кажучи вже про здавна відомих літературних критиків (Миколу Жулинського, Миколу Ільницького, Тараса Салигу), оборонців біблійно-релігійного дискурсу в українській літературі (Володимира Антофійчука, Лілію Гром’як, Віру Сулиму) і, звісно, наймолодшу генерацію філологів.

Як наслідок герменевтичного замикання кола духовного взаємотяжіння українства дисертантка закономірно розглядає у цій частині роботи процес руйнування атеїстичної доктрини в материковій культурі межі ХХ-ХХІ століть. До звільнення від релігійної байдужості, припускає вона, причетні також давно померлі митці (в іпостасі традиції).

“Чиста” лірика, як поезія загалом, плекалася серед українських емігрантів у тузі за Богом, за релігією, за Батьківщиною. Тому й об’єктом представленого дослідження стала творчість жінок, які дозрівали в “лоні” української ментальності, народжувалися (в буквальному сенсі) українськими матерями і втішалися не проповідництвом своєї любові, а жили як “мироносиці”, “блаженні поміж жінками…, бо вони породили спасителя нашого”.

У підрозділі 2.2. “Природа як образ божого світу в творчості Анни-Марії Голод” розглядається художнє вираження стану національно-духовної ідентифікації текстуального “я” поетеси на рівні когерентного дослідження світоглядних кодів та національно-екзистенційних модусів і архетипів у поетичній творчості Анни-Марії Голод.

У шістдесяті роки під впливом потужної лірики Миколи Вінграновського, Івана Драча, Ліни Костенко народилася, за власним зізнанням Анни-Марії Голод, її перша книга “Чотири пори року”, яка, однак, вийшла друком (в силу певних несприятливих обставин) лише через десятиліття. Усе ж більшість творів авторки були опубліковані в періодиці саме в час їх написання, а тому стали фактом літературного життя 60-х років.

Друга збірка поетеси “Стрімка моя вулиця” вийшла в Канаді у видавництві “Сучасність” (1988). 1995 року з’явилася третя її книга – “Янгол в наймах”, а 1999 четверта – “Люстерко пана Севастіяна”. Усі збірки були пройняті глибоким релігійним змістом.

Аналізуючи особливості художнього світу названих книг Анни-Марії Голод, дисертантка проводить паралель між релігійним і пейзажно-описовим дискурсом поезій. Адже сьогодні вже достеменно відомо, що зміна пір року має неабияке значення для становлення людської душі. Вона, як переконує Нортроп Фрай, безпосередньо впливає і на формування жанрових структур. Нею, ймовірно, зумовлений цілий комплекс художньо представлених авторкою народних звичаїв та повір’їв, що збереглися до наших днів.

Природа в поезії авторки – створений Богом світ. Завдання митця – не наслідувати Абсолют, не копіювати його, а творити свій світ, надихаючись красою Божих краєвидів і ландшафтів. Особливу роль при цьому відведено змінам пір року, які мають важливе значення у становленні душі. Адже у такий спосіб змінюється не лише природа, а й світ і людина в ньому.

Створюючи цикл поезій “Чотири пори року”, Марія-Анна Голод, безперечно, була зорієнтована свідомо і підсвідомо на зазначені вище загальнокультурні топоси. Вони, так би мовити, увійшли з повним правом у її лірику, трансформуючись у відповідні мотиви та образи.

У цьому параграфі дисертантка простежує, як змінюється кут зору, ракурс спог-лядання у поетеси: то вона впритул “підходить” до якогось предмета, детально описуючи його, то віддаляться від нього, а інколи оглядає краєвид із космічної, власне Господньої висоти. Не важко здогадатися, що ця лірика народжувалась саме в розквіті духовних і фізичних сил, коли людина ще сповнена мрій і жадань, але попри те вже гостро відчуває оту “грань вічности” і над усе дорожить часом – чи не єдиним справді безцінним скарбом. Усе в цьому циклі так щедро і мудро переплетено, зв’язано в густу амальгаму життя, без якої неможливе земне існування.

Хоча подекуди в збірці відчувається живе воскресіння дохристиянського міфологічного світу українців і поетеса частково стає талановитим носієм цього сакруму в сучасній поезії, все ж загалом вона виступає як митець християнського світовідчуття і світорозуміння. Її пори року – це світові стихії, неминуча даність, перейти яку заповів нам Творець. Ми долаємо їх роками, як ріки вічності, – важко й легко, натужно, але й крилато, у печалі та радості, осягаючи всю складність земного повного суперечностей життя. Усе в природі, на думку Анни-Марії Голод, має свій годинник, свій відлік часу – дерева, сніги, трави і камінь. Час вітру, час дощу, час неба та інею... Він у кожного свій, різний, не до кінця збагненний.

У творах поетеси також багато язичницьких мотивів, сповнених тим первісним і чистим зачудуванням від світу, яке було властиве нашим предкам. Про це свідчать такі вірші, як “Зелені свята”, “На щедрівках”, “Вереснева зустріч”, “Провесна” і особливо “Стрітення”.

Поетеса свідома того, що Богові більше потрібна наша активність, ніж чернече смирення; горіння, а не покора; пошуки і запитання, а не бездумне і глухе мовчання. Тому деякі твори вражають прометеїзмом, оголеністю почуттів і думок, богоборством мислі. Авторка ставить питання так, як формулюють його екзистенціалісти: “Чому Господь створив людину такою недосконалою? Чому в світі стільки зла і ненависті, коли у Творця були всі можливості зробити його гармонійним і щасливим?”

Своє завдання Анна-Марія Голод вбачає в тому, щоб творити людяне, прекрасне, світле і чисте слово, яке б допомагало людям вистояти на крутих перехрестях життя. Гіркі ж слова з неї прориваються тому, що живемо у “гіркий вік”, в якому “люди все гірші”.

Авторка вперто дошукується відповіді на складні екзистенційні та онтологічні питання: “Що таке слово? Навіщо народжуються вірші? Яке призначення поезії і поета в цьому світі? Яка міра відповідальності за талант? Чому так страждає людина?”

Творчість Марії-Анни Голод, на думку дисертантки, найбільш яскраво і наочно засвідчує ту складну і двозначну ситуацію, яка склалася в українській літературі наприкінці ХХ століття: намагання поєднати реалістичне та ірреальне письмо. З реалізмом вона прагне розлучитися, як з творчим методом, що начебто остаточно вичерпав себе, як свого часу, скажімо, сентименталізм чи романтизм, а в світ ірреального письма зануритися непросто. Тож у її збірках мирно співіснують вірші, написані як у неокласичному стилі, так і речі, що засвідчують прорив у незвідане і трансцендентне. Назагал така своєрідна роздвоєність, чи точніше – поєднання двох відмінних поетик, характерні не лише для однієї Марії-Анни Голод.

Розділ третій – “Морально-християнські проекції в худож-ньому синкретизмі поетичних текстів баварської школи: відлуння голосів українських жінок з-по-за батьківщини” – присвячений безпосередньому аналізові релігійно-духовного дискурсу поезій трьох жінок-поетес із Європи.

У підрозділі 3.1. “Перетини шляхів і мистецький синкретизм в овиді однієї “школи” з’ясовуються естетичні експресії національно-духовної ідентифікації, “переломлені” крізь призму онтологічних аспектів творчості. Дисертантка ретроспективно відбирає найближчі до себе факти і реставрує по змозі їх уявну конфігурацію.

Проникливо осмислив і теоретично обґрунтував момент діалогічно-синкретичної інспірації, з якого спалахує іскра нашого існування, вже згадуваний філософ-богослов Христос Яннарас у своїх “Варіаціях на тему Пісні Пісень”. Практично використовуючи цю його концепцію, припускаємо, що незалежно від обраного ракурсу розгляду поетичного світу авторів однієї школи, ми все одно прийдемо до усвідомлення нерозривності їх естетичних програм.

Простеживши з різних діалогових точок зору любовний дискурс в поезії емігранток (від Пісні Пісень до Сапфо, від Шевченка до Ґете, від Франкового “Зів’ялого листя” до “Таємниці твого обличчя” і “Золотого ябка” Дмитра Павличка, від чарів поезії Ліни Костенко до загадкової поезії Емми Андієвської і Марти Мельничук-Оберраух із Зіркою Коваль), дисертантка прийшла до висновку про домінантний статус вічної дилеми “Бог як любов, кохання й Ерос” у концептосфері аналізованих творів.

Важливим у аспекті з’ясування дієвості морально-християнських проекцій для створення художньо неподільного поетичного світу стало також дослідження предметно-асоціативної сфери художнього мислення авторок. У результаті докладної інтерпретації образності поетичних циклів Ліни Костенко “Крізь роки і печалі”, “Альтернатива барикад”, “Силуети”, “Летючі катрени”, “Осінні карнавали”, “Душа тисячоліть себе шукає в слові”, “Інкрустації”, її віршованого роману “Маруся Чурай”, а також “Євангелії від ластівки” Ірини Жиленко і верлібрів Анни-Марії Голод, було увиразнено і сформульовано постулат про художній синкретизм поетичного слова.

Спираючись на творчий досвід Емми Андієвської, Ліни Костенко і літературознавчу практику Богдана Бойчука, Володимира Державина, Юрія Лавріненка, Петра Сороки, Дмитра Струка та ін., дисертантка проаналізувала у цьому параграфі також синкретизм музичного, графічного і філософського концептів у текстах Марти Мельничук-Оберраух і Зірки Коваль. Суть спостереженого феномену найкраще можна означити кореляцією ритму, жесту, голосу та музики ніжності, кохання, радості, явленою в експресивному поетичному слові.

Відзначено і доведено у дисертації також вплив на художній світ Марти Мельничук-Оберраух і Зірки Коваль поетичного обдарування Емми Андієвської. Можна стверджувати, що саме у взаємній повазі, любові та зачаруванні рідним словом, у повсякденному спілкуванні ці українські жінки плекали своє осібне місце в духовній культурі.

Як бачимо, новий виток у розвитку гуманітарних наук позначений діалогічним концептом. У ньому витворюється альтернативна парадигма, яку можна означити приблизно так: “від глибокого синкретизму, від його джерел – до новітнього синтезу різноспрямованих видів мистецтва”. Названа парадигма по-новому актуалізується на кожному етапі еволюції культури. Нещодавно її по-своєму простежила Наталія Лупак.

Здобутки у дискурсі взаємодії основних видів мистецтва не тільки увиразнюють концепцію, а й упевнюють нас у необхідності трактування синтетизму та його проявів у текстах, навіть віддалених від української сучасної поезії, від релігійно-духовного дискурсу.

Підрозділ 3.2. “Суголосся: Емма Андієвська – Марта Мельничук-Оберраух – Зореслава Коваль” – конкретизує вказану діалогову парадигму на прикладі співзвуччя релігійно-духовних мотивів у поезіях названих авторок.

З-поміж двох десятків збірок поезій, що їх видала Емма Андієвська протягом творчого життя, найбільш відповідною для доведення функціональності діалогічних концептів вважаємо “Спокуси святого Антонія”, де висвітлено ненастанну боротьбу людини з незліченними бісами. Вічна боротьба з сумнівами, ваганнями і спокусами, що їх переживає св. Антоній, очевидно, відома кожній людині. Душа Антонія віддана на поталу бісів. Вони