НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ФІЛОСОФІЇ імені Г.С. Сковороди

ГОРБАТЮК Тарас Віталійович

УДК 140.8:113:141.155

СВІТОГЛЯДНІ ПАРАДИГМИ КОСМОФІЗИКИ:

ЕВОЛЮЦІОНІЗМ ПРОТИ КОСМОЦЕНТРИЗМУ

Спеціальність 09.00.09 – філософія науки

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філософських наук

Київ – 2008

Дисертацією є рукопис

Робота виконана в Національному аграрному університеті Кабінету Міністрів України, на кафедрі філософії.

Науковий керівник:

доктор філософських наук, професор,

Лук’янець Валентин Сергійович

завідувач відділу філософських проблем природознавства та екології Інституту філософії імені Г.С.Сковороди НАН України

Офіційні опоненти:

доктор філософських наук, професор,

Рижко Володимир Антонович

Центр гуманітарної освіти НАН України, директор

кандидат філософських наук,

Мєлков Юрій Олександрович

співробітник Благодійної організації „Центр практичної філософії”

Захист відбудеться 20 червня 2008 року о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.161.01 для захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня доктора (кандидата) наук в Інституті філософії імені Г.С.Сковороди НАН України за адресою: 01001, м.Київ-1, вул. Трьохсвятительська, 4.

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Інституті філософії імені Г.С.Сковороди НАН України (01001, м.Київ-1, вул. Трьохсвятительська, 4.)

Автореферат розісланий 18 травня 2008 року.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради

доктор філософських наук

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. На зламі другого й третього тисячоліть людство по-новому усвідомлює своє місце в глобальній фізико-космічній еволюції Всесвіту. Образ універсуму, виявлений у мові космофізики ХХ століття, зображується нею як універсум закономірно еволюціонуючої гетерогенної матерії. Причому, категорія «матерія» тепер охоплює незмірно ширший спектр явищ порівнянно з тими, які вона відображала раніше. У рамках парадигми сучасної космофізики, категорія «матерія» охоплює не тільки речовинні об'єкти, живу, неживу, штучну й програмувальну матерію зі штучним інтелектом, але й «темну матерію», антигравітаційний космічний вакуум, у якому виникають сингулярності що вибухають.

Однак інноваційні процеси, що відбуваються в концептуальних основах космофізики XXI століття, охоплюють зміст не лише ключових понять цієї науки, але й домінантних парадигм фізико-теоретичного осмислення реальності. Ейнштейнівська, фрідманівська, інфляційна та інші парадигми піддаються нині все більш радикальним трансформаціям. Смисловим центром базових мов космофізики стають такі категорії, як «квантовий вакуум», «динамічний хаос», «темна енергія», «самоорганізація», «нелінійність», «багатоваріантність», «випадковість», «суперсиметрія», «антропність» та ін.

Кардинальність трансформаційних процесів, що відбуваються нині (концептуальних, епістемологічних, світоглядних) свідчить про те, що космофізика входить у постнекласичну фазу осмислення еволюції Всесвіту. Статус світоглядної домінанти космофізики сьогодення здобуває еволюціоністська парадигма, що базується на ідеї антигравітаційного космічного вакууму. Ця парадигма космофізики виникла в рамках квантової теорії поля завдяки зусиллям таких учених, як П. Дірак, Р. Фейнман, Дж. Уілер, У. Лемб, де Сіттер, Г. Казімір, Г. Наан, Я. Зєльдович, М. Марков, К. Станюкович та інших. Плідні ідеї названих учених відіграють ключову роль у здійсненні нинішнього парадигмального зрушення в розвитку фізико-космологічного пізнання.

У космофізиці попередніх епох матеріальний світ ідентифікувався з матеріальністю земної поверхні, а будь-які значимі явища й події, що відбуваються на нашій планеті, здобували статус світових і вважалися універсально-загальними. У рамках парадигми космофізики ХХ століття планетарна матерія осмислюється інакше. Тут вона має всього лише локальний характер, тобто не здатна виступати визначальним фактором світобудови. Стосовно фізичної реальності у всій повноті її вимірів, то вона тепер диференціюється на масштабно-структурні рівні: мікро-, макро- і мегасвіту. Така фізична реальність не вичерпується якоюсь однією сутністю. Її явища розкриваються в неозорому різноманітті нескінченної багаторівності субстанціальних основ. Майбутнє такої реальності є різноплановим. Воно має різні аспекти, зрізи й характеристики. Саме цим і обумовлене розмаїття футурологічних прогнозів, що заполонили наукову й соціально-філософську літературу. З'являється усе більше теоретичних робіт із прогнозування, серед яких можна виділити праці Е. Янча, Н. Мойсеєва, Е. Князєвої, С. Курдюмова, С. Капіци, Г. Малинецького й ін. Ця ситуація вимагає всебічного аналізу всіх масштабних процесів, що намітилися, їхнього об'єктивного відбиття й в остаточному підсумку створення нової космофізичної картини еволюціонуючого Всесвіту, що органічно включає в себе й соціальний космос.

Нова самосвідомість космофізики дозволяє людству не тільки відчувати себе єдиним цілим, але й більш адекватно оцінювати науково-технологічне майбутнє, що насувається. Усвідомлюючи себе соціальним космосом, що формує своє майбутнє за допомогою могутніших інфо-комп’ютерно-мережних та інших супертехнологій, людство ставиться до кожного нового проекту майбутнього як до своєрідної довгострокової програми практичних і соціально-перетворюючих дій. Прогнози прийдешніх змін, що випливають із таких проектів, істотно впливають на його науково-технологічну активність. У цих умовах світоглядні парадигми космофізики починають грати надзвичайно важливу роль у формуванні самосвідомості соціокосмосу.

Нинішній етап формування самосвідомості соціокосмосу, інтенсивне нагромадження й систематизація космофізичних знань ведуть до істотного розширення світоглядних меж, радикальної зміни уявлень про міжрівневі зв'язки та взаємодії. Об'єкти земної природи не виключаються з нових світоглядних парадигм космофізики, однак розуміння їхнього статусу в структурі загальних знань про навколишню реальність істотно змінюється. Поширюється уявлення про те, що поряд з нашим Всесвітом існують й інші всесвіти, що еволюціонують, які мають інші параметри, інші фізичні закони й сценарії еволюції. Це призводить до гранично широкого розуміння еволюціонізму, у рамках якого здійснюється не тільки просторово-подібна репрезентація, що розкриває структуру й ієрархію світобудови, але і його темпоральна репрезентація, у контексті якої світ уявляється як складна динамічна система у всій його діахронії: фізико-космічне народження й еволюція нашого Всесвіту, виникнення хімічних елементів, утворення зірок і галактик, виникнення Землі як індивідуалізованого космічного тіла, виникнення живої матерії й формування біосфери, становлення соціального космосу і т.д.

Дозволяючи репрезентувати у космофізичній картині світу не тільки її сьогодення, минуле, але й майбутнє в його суперечливій єдності, еволюціоністська парадигма космофізики здобуває статус світоглядної домінанти культури, в обрії якої виявляється можливим інтегрувати в цілісність незбагненно складні, різноманітні явища Всесвіту, розкривати закономірності їхньої взаємодії і якісних взаємопереходів.

Глобальне філософське мислення, чуйно реагує на розширення обріїв світоглядної свідомості науки, що відбувається нині. Філософи акцентують увагу на тому, що стратегія, спрямована в майбутнє, може бути реалізована тільки за рахунок активних і погоджених дій, що не вступають у протиріччя з об'єктивними трендами планетарних перетворень. Особливу увагу філософи науки приділяють розробці таких проектів, у яких сконцентровані не тільки знання закономірностей і спрямованості глобальної еволюції соціокосмосу, але й знання заборон тих галузей еволюції, які ведуть цивілізацію до безвихідного стану і які варто обійти. Звідси й нинішня актуалізація проблематики, пов'язаної з переосмисленням споконвічного протиборства світоглядних парадигм космофізики.

Аналіз нинішньої зміни парадигм космофізики сприяє істотному відновленню традиційного уявлення про фізичний вакуум. Оновлюючи фрідманівську світоглядну «оптику світоосягнення», процес зміни парадигм перетворить домінуючу нині фізичну картину світу в «постінфляційну» картину. Парадигма космофізики, яка народжується на наших очах, поглиблюючи розуміння однієї з найдавніших проблем філософії – проблеми фундаментальних першооснов світу неживої й живої матерії, істотно проясняє глибинну колізію безперервності й дискретності, формує нове уявлення про закони, відповідно до яких відбуваються переходи безперервного в дискретне й дискретного в безперервне. Все це дозволяє зрозуміти, чому завдання філософсько-світоглядного осмислення сучасного парадигмального зсуву в космофізиці, а також найскладнішого комплексу когнітивних, методологічних світоглядних наслідків, які породжуються цим зрушенням, висувається сьогодні на передній рубіж методології науки XXI століття.

Ступінь розробки проблеми. Існує кілька причин, що обумовлюють оновлення дискурсу про зміну парадигм космофізики, що відбувається нині. Перша з них – це глибокі зміни в надрах сучасного фізико-космологічного пізнання, що відбулися завдяки дослідженням таких фізиків-теоретиків, як Я. Зєльдовича, А. Лінде, А. Гуса, С. Хокінга, П. Фоміна, П. Девиса, А. Старобинського, Р. Пенроуза, Д. Блохінцева, К. Станюковича, Е. Глінера, А. Мігдал, А. Окунь, де Вітт, Дж. Уілер і ін. Важливу роль у розвитку подібного роду досліджень зіграв теоретико-методологічний аналіз проблем становлення таких фундаментальних областей сучасної науки, як нелінійна динаміка (А. Андронов, Н. Боголюбов, А. Колмогоров, Л. Ландау, А. Ляпунов, Л. Мандельштам, А. Пуанкаре, Я. Синай, та ін.), інфляційна космологія (Д. Волков, А. Гус, А. Лінде, П. Фомін та ін.), термодинамічна теорія дисипативних структур (П. Гленсдорф, Р. Дефей, Г. Ніколіс, И. Пригожин, Г. Хакен та ін.).

Наступна причина актуалізації дискурсу про зміну парадигм космофізики, яка нині відбувається, – це постнекласичне, постметафізичне відновлення культури філолофсько-світоглядної думки, що відбулося завдяки ініціаторам постпозитивізму, неоструктуралізму, постмодернізму й ін.

Метафізика, як відомо, абсолютизувала в науці не тільки роль мислення категоріальними дихотоміями, дистинкціями, опозиціями («хаос-космос», «детермінізм-індетермінізм», «стабільність-нестабільність» та ін.), але й методологічний статус таких пізнавальних стратегій, які базуються на принципах детермінізму, суперпозиції, стабільності, абсолютній визначеності та ін. Стратегії постпозитивістського, неоструктуралістського, постмодерністського подолання метафізики своїми джерелами сходять до спадщини Ф. Ніцше, М. Хайдеггера, Х. Ортеги-і-Гассета. Найбільш впливові з них – це стратегія деконструкції (Ж. Дерріда), стратегія нарративних агонистик (Ж. Ліотар), стратегія методологічного анархізму (П. Фейерабенд, Р. Рорті, О. Марквард та ін.). Важливу роль у подоланні метафізики зіграли також різноманітні стратегії антифундаменталізму, прагматизму, релятивізму, що сходять до Дж. Дьюи, Л. Вітгенштайну, У. Куайну, Д. Девідсону.

Дисертаційний аналіз особливостей нинішньої трансформації парадигм космофізики здійснювався на теоретико-методологічній базі, що сформувалася завдяки творчому синтезу новітніх результатів, отриманих у двох названих сферах дослідження. Особливу роль у здійсненні цього синтезу зіграли дослідження філософів країн СНД – В. Степіна, М. Поповича, В. Лекторського, С. Кримського, В. Кизими, В. Лук’янця, В. Рижко, С. Добронравовой, В. Ратникова, В. Чуйка, А. Кравченка, Ю. Мєлкова та ін.

Досить плідний вплив на стратегію дисертаційного дослідження особливостей постфрідманывської парадигми космофізики справили сформульовані у квантовопольовій космології загальнофілософські й теоретико-методологічні підходи, розвинені в дослідженнях Д. Киржніца, А. Мігдала, В. Гейзенберга, В. Фока, М. Маркова, Дж. фон Неймана, А. Гриба й ін.

Роботи згаданих авторів зробили істотний внесок у розробку проблематики, що стосується сучасного парадигмального зрушення в методології космофізики. Проте, багато методологічних питань, що породжені процесом становлення постфрідманівської парадигми, залишаються усе ще недостатньо дослідженими. До них можна віднести питання про світоглядні імплікації постфрідманівської парадигми, проблему співвіднесення космофізичного знання не тільки із засобами пізнання, але й із ціннісно-цільовими структурами діяльності суб'єкта, що пізнає. Все це свідчить про те, що в цей час назріла гостра необхідність у комплексному концептуально-методологічному й філософсько-світоглядному аналізі становлення нової космофізичної парадигми. Усвідомлення цієї необхідності багато в чому визначило задум дисертаційного дослідження.

Зв'язок дисертації з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження пов'язане з науковими розробками кафедри філософії Національного аграрного університету та відділу філософських проблем природознавства й екології інституту філософії ім. Г.С. Сковороди НАН України по двох планових темах: 1) «Фундаментальна наука й науковий світогляд у перспективі ХХІ століття» (2003-2005 рр., 0103U001430), 2) «Взаємовплив сучасної гуманітарії й природознавства: наслідки та перспективи» (2006-2008 рр., 0105U008289). Результати дисертаційної роботи, отримані в процесі розробки названих тем, доповідалися й обговорювалися на засіданнях відділу й публікувалися у вигляді статей у наукових виданнях, а також у вигляді тез наукових доповідей на міжнародних конференціях, конгресах і науково-практичних конференціях. Основні положення дисертаційного дослідження використовувалися в процесі підготовки спецкурсів по темі «Філософія науки» для кафедри філософії Національного аграрного університету.

Об'єкт дослідження – сукупність філософсько-наукових концептів, що формують опозицію ”космоцентризм – еволюціонізм”.

Предмет дослідження – когнітивні, світоглядні, методологічні імплікації опозиції „космоцентризм – еволюціонізм”, її когнітивний статус у сучасних розробках проблематики наукового світогляду XXI століття.

Мета й завдання дослідження. Основна мета дисертації полягає в багатоплановому методологічному осмисленні світоглядних імплікацій, що обумовлені контроверзою „космоцентризм – еволюціонізм”. Для досягнення цієї мети необхідно було вирішити наступні завдання:

· визначити поняття «мегапарадигма світоосягнення» як підґрунтя структурування проблемного поля космофізики;

· встановити хронологічні межі та парадигмальні константи історичних форм космоцентризму;

· проаналізувати фундаментальні ознаки космофізичного еволюціонізму: умови його тематизації та наслідки становлення;

· розкрити підґрунтя взаємовпливу світоглядних та наукових чинників у становленні опозиції «космоцентризм – еволюціонізм»;

· дослідити теоретично-світоглядні орієнтири сценаріїв еволюціонуючого космосу;

· розкрити значення культури нелінійного мислення для постфрідманівської стратегії розробки космофізики.

Методологія й методи дослідження. У процесі здійснення дисертаційного дослідження використовувалися методи історико-філософської компаративістики, методи епістемологічної деконструкції понять, теорій, парадигм, а також принципи методології нелінійного мислення, що дозволяють цілісно осмислювати парадигмальні зрушення в науці, відображати темпоральність, нестабільність, невизначеність, багатоальтернативність сценаріїв еволюції Всесвіту.

Наукова новизна. У дисертації запропонована оригінальна концепція розуміння трансформації парадигм у космофізиці та зміна світоглядних орієнтирів XXI століття. Новизна дисертаційного дослідження конкретизується наступними методологічними положеннями й висновками:

- експліковано поняття «мегапарадигма світоосягнення» як теоретичний концепт, що інтегрує історичні форми парадигм осягнення світу, теоретико-методологічне значення якого для космофізики полягає у структуруванні її проблемного поля. Історична динаміка парадигм космофізики виявляє наявність наскрізних концептів притаманних усім історичним формам. Такими інтегральними концептами є – космоцентризм і еволюціонізм, які будучи полісемантичними, несуть у собі значне філософсько-теоретичне навантаження;

- встановлено, що історичні форми космоцентризму (антична, середньовічна, новоєвропейська) характеризуються наступними парадигмальними константами: оформленість, диференційованість, структурність, спрямованість, досконалість, прогнозованість, сталість, самодостатність. У ХХ столітті метапарадигма космоцентризму втратила свій статус світоглядної домінанти культури;

- на підставі аналізу фундаментальних ознак космофізичного еволюціонізму доведено, що умовою його тематизації є запити постіндустріального соціуму спричинені формуванням нової наукової самосвідомості, яка базується на досягненнях космофізики, молекулярної біології, нано- та інформаційних технологій тощо. Наслідком становлення мегапарадигми космофізичного еволюціонізму є сучасна трансформація самосвідомості людства, яка породжує більш глибоке розуміння екзистенціального положення людства у Всесвіті, що еволюціонує;

- розкрито підґрунтя взаємовпливу світоглядних та наукових чинників у становленні опозиції «космоцентризм – еволюціонізм»: сучасне розуміння загальнокультурної цінності космофізики переконливо свідчить про кардинальну зміну домінуючої картини світоосягнення в культурі постіндустріального суспільства. Доведено культурно-історичну обумовленість як парадигм космофізики, так і їх трансформацій, яка полягає в формуванні нового наукового мислення

- розкрито значення культури нелінійного мислення для постфрідманівської стратегії розробки космофізики, яке полягає в створені нової наукової методології, що дозволяє описати Всесвіт як відкриту дисипативну систему.

Теоретичне й практичне значення дисертаційного дослідження полягає в тому, що його положення, висновки, концепції розширюють проблемне й семантичне поле науково-філософського світоосягнення, удосконалюють мову фізико-теоретичної рефлексії, закладають концептуальні основи нового розуміння положення, ролі й значення антропності в онтологічній структурі світу. Дисертаційний аналіз новітньої зміни парадигми космофізики не тільки розширює обрії космофізичного світорозуміння, але й сприяє розвитку культури нелінійного мислення. Він дозволяє по-новому глянути на світоглядні принципи філософії нестабільності й уточнити їхній неоднозначний зміст. Такий ракурс розгляду парадигмальних зрушень у космофізиці розкриває невидимі сили й механізми, що творять різноманіття буттєвих форм Всесвіту, а також, і своєрідність їхніх взаємин і взаємоперетворень у житті природи, людини, суспільства й культури.

Концептуальний, методологічний і фактологічний матеріал дисертації може бути використаний для науково-методологічного забезпечення філософсько-методологічної роботи, зокрема, для викладачів, які спеціалізуються в галузі філософії й методології природничих наук.

Індивідуальний внесок здобувача. Дисертація є самостійною роботою. Висновки й положення наукової новизни отримані автором самостійно.

Апробація результатів дослідження. Основні положення та висновки, викладені в дисертації обговорювались на засіданнях кафедри філософії Національного аграрного університету, на щорічних міжнародних конференціях студентів, аспірантів і викладачів у Національному аграрному університеті. Основні положення дисертаційного дослідження оприлюднювалися автором у доповідях на засіданнях науково-методологічного семінару «Наука на зламі століть» (кафедра філософії Національного аграрного університету, відділ філософських проблем природознавства й екології інституту філософії ім. Г.С.Сковороди НАН України); на Міжнародній наукові конференції „Дні науки – 2007” філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка (18-19 квітня 2007 р., м. Київ); Другому Міжнародному конгресі „Українська освіта у світовому часопросторі” (25-27 жовтня 2007 р., м. Київ); Міждисциплінарній конференції „Трансформація парадигм мислення та концепцій знання під впливом сучасних викликів у загальній, соціальній, практичній і прикладній філософії” (29-30 листопада 2007 р., м. Львів).

Публікації. Основні результати дисертаційного дослідження відображено 9 публікаціях, з яких 5 надруковано у виданнях, визнаних ВАК України фаховими для філософських наук.

Структура дисертації обумовлена метою й завданнями дослідження, логікою викладу проблеми, методологічними принципами й методами, які використовувалися для розробки теми. Рішення цих завдань дозволило дисертанту осмислити процес становлення й трансформації фундаментальних основ космофізики світовою філолофсько-методологічною думкою. Загальний обсяг основного тексту становить 162 сторінки і містить вступ, 2 розділа, що складаються з 6 підрозділів, висновки й список використаних джерел (160 найменувань на 10 сторінках).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДОСЛІДЖЕННЯ

У „Вступі” обґрунтовано актуальність теми дослідження та проаналізовано рівень її наукового опрацювання; окреслено мету, завдання і теоретико-методологічні засади наукового пошуку; розкрито новизну, теоретичну і практичну значущість дослідження; відображено апробацію результатів і структуру роботи.

Розділ 1 „Ідейні джерела мегапарадигм світоосягнення: еволюціонізму і космоцентризму” складається із трьох підрозділів.

Метою підрозділу 1.1 «Теоретико-методологічне значення терміну «мегапарадигма світоосягнення» для становлення космофізики» є визначення зазначеного ключового поняття та виявлення його структуроутворюючого потенціалу для дослідження базових концептів фізико-теоретичного знання.

Кожна історична епоха формує власну структуру світоглядних орієнтирів: горизонт світоосяжності, ієрархію рушійних сил розвитку, систему координат ландшафту культури, набір загальнокультурних та наукових очевидностей, культурно позначений тип раціональності, прогнози та перспективи подальшого розвитку Всесвіту. Контекст цих орієнтирів формує сюжети драм життєтворчості як окремою людини, так і цілих соціумів. Будь-який з цих орієнтирів є не лише узагальненням наявних знань про об’єктивні закономірності світового розвитку, але й імпліцитно визначає антропогенний потенціал кожної доби. Портрет суб’єкту культурно-історичного процесу, як творця та користувача фундаментальної науки та індустріальних технологій, завжди є вписаним в загальний ландшафт кожної картини світу.

Подібно до будь-якої іншої складної відкритої динамічної системи, система світоосягнення історичної епохи здатна бути нестабільною. А це означає амбіопотенційність системи: вона є не тільки тим, що орієнтує, спрямовує, володарює, а й тим що є вразливим, чутливим, підпорядкованим. Горизонт світоосягнення епохи, занадто людський, не лише активно впливає на суб’єктивність людини, її мислення, волю, дії, а й в моменти вибухового розвитку багатовимірної людської практики сам піддається кардинальним трансформаціям.

Особливе значення людиновимірність науки має для становлення космофізики. Оскільки не зважаючи на об’єктивістські прагнення класичного ідеалу раціональності, цей тип наукового знання завжди враховував положення суб’єкту пізнання у загальній структурі світобудови. У різні історичні епохи космоцентризм, теоцентризм, антропоцентризм, раціоналізм, механіцизм, еволюціонізм були тими світоглядними парадигмами, що визначали ракурси осягнення світу людиною, визначали її місце у ньому. Хоча всі ці концепти можна визначити в певній хронологічній послідовності, вони не є амбівалентними за своїм значенням. Деякі з них стали «наскрізною темою» (термін М. Мамардашвілі) самоконструювання людства. Компаративний аналіз історичних концептів світоосягнення виявляє наявність двох мегаконцептів – космоцентризму й еволюціонізму, які є домінуючими рисами побудови будь-яких з зазначених парадигм.

Таким чином, виокремивши поняття «світоосягнення» як структури світоглядних, когнітивних, ціннісних настанов, що репрезентують для людини параметри природного і соціокультурного континууму, можна визначити й ієрархію його форм. Історична динаміка парадигм світоосягнення дозволяє виявити й підстави їхньої інтеграції, що фіксується у класифікації мегапарадигм. Отже, під терміном «мегапарадигма світоосягнення» ми розуміємо теоретичний концепт, що інтегрує історичні форми парадигм, в яких репрезентовані форми схоплення світу людиною.

У підрозділі 1.2 «Хронологічні межі та парадигмальні константи історичних форм космоцентризму» докладно розглядаються історичні інваріанти космоцентризму, умови їх трансформації, а також експлікуються фундаментальні настанови, що пронизують кожний з цих інваріантів.

Розуміння Всесвіту в античній філософії виходить з уявлення про багатовимірність і гармонійний образ Космосу (грецьк. kosmos — устрій, упорядкованість). Античний космос виступає цілісною, ієрархічно-структурованою системою, яка характеризується гармонійністю побудови Всесвіту, хоча кожній версії античного космоцентризму властиві свої характерні особливості в розумінні космосу: циклічний космоцентризм Геракліта, вчення піфагорійців про буття як число, що дало змогу говорити про Всесвіт у формі сфери, анаксагорівський Нус, який виступає впорядковувачем хаосу, платонівський світ ідей, що є еталоном для чуттєвого світу, динамічний космоцентризм Арістотеля, що дає змогу говорити нам про виникнення космоцентричної мегапарадигми в Античності.

Згідно з християнською доктриною, що формується за доби Середньовіччя, космоцентризм має теологічний характер. Природа, що у Античності мала субстанційний характер, втратила свою автономність. Релігійна свідомість наділила цим достоїнством Бога й звела природу до стану створеної, тобто залежної у своєму існуванні від Бога-творця. Тому середньовічний варіант космоцентризму існує в контексті теоцентризму.

Новий час став періодом розробки елементарних понять механіки. В цей час відбувається формування основ механістичного детермінізму. Успіхи механіки закріплюють уявлення про винятково динамічний характер закономірностей, про універсальність причинної зумовленості. Причинність стає формою виразу законів науки, суттю детерміністської форми пояснення явищ. Саме в цей час відбувається формування фізики І. Ньютона. Повне й гармонійне злиття механічної причинності й детермінізму відбувається в концепції детермінізму Лапласа. Центральною постає ідея про те, що будь-який стан Всесвіту є наслідком попередніх і причиною наступних його станів. Сформоване ним поняття причинно-наслідкових ланцюгів, наступне ототожнення цього терміну з поняттям зв'язку станів і теоретико-механічною інтерпретацією рух остаточно утверджують універсальний пояснювальний статус лапласівського детермінізму.

З XVII по XIX ст. більшість учених виходили з абсолютизації механістичної картини світу, відповідно до якої всі явища неживої природи відбуваються в ньютонівському просторі й часі і являють собою результат діючих з необхідністю сил, прикладених до деяких елементарних об'єктів. Отже, особливістю космоцентризму Нового часу є розуміння світу як механістичного, актуально наявного.

Аналізуючи долю космоцентризму у добу після Модерну, можна зазначити, що «метастабільність» постає як поняття предметності. Кореляція цих понять полягає в тому, що остання не може бути інтерпретована ні в якості просто хаотичної, ні в якості космічно впорядкованої. Відповідно до такого розуміння реальності, дане буття являє собою «синтез ідей космосу і хаосу», «певний хаос-космос».

На кожному етапі розвитку людства ідея космоцетричної парадигми являла собою певну узагальнюючу світоглядну систему знань про світ як космос. Злиття історичних варіантів космоцентризму утворює єдиний горизонт цієї мегапарадигми космофізики.

Отже, космос є філософською категорією, яка описує світ як впорядковану й структурно організовану цілісність. Відповідно космоцентризм можна розглядати як філософсько-теоретичну концептуальну побудову, що розглядає космос як цілісну первісну за онтологічним статусом інстанцію. Для різноманітних різновидів космоцентризму спільними є такі основні характеристики: оформленість як конфігуративна визначеність; диференційованість, тобто конституйованість складових частин; структурність як ієрархічна впорядкованість елементів; наявність іманентної еволюційної спрямованості, що реалізується, як правило, у динаміку циклічно-пульсаційного характеру; закономірність або підпорядкованість внутрішній мірі як організаційному й динамічному принципу; естетична досконалість Космосу; пізнаванність, що розуміється як можливість раціональної експлікації іманентної «міри» (порядку, принципу) Космосу; прогнозовність, що допускає моделювання можливих майбутніх станів Космосу на основі осягнення закономірностей його розвитку, а також сталість як одвічна самототожність та самодостатність, яке для існування не має потреби у чомусь зовнішньому.

У філософській свідомості європейської культури Космос осмислюється як антиномія Хаосу, що уявляється безформенною невпорядкованністю. У межах семантичної опозиції «Хаос — Космос» функціонально можуть бути виділені такі рівні співвідношення її складових: а) морфологічне співвідношення: Космос протистоїть Хаосу в якості оформленого, тобто наділеного формою як eйдосом; б) субстратне співвідношення: Космос виникає з Хаосу; організація останнього і являє собою упорядкований Хаос, тобто підлеглий статичному і динамічному порядку; в) просторове співвідношення: як правило, у міфологічних уявленнях Космос відокремлений від Хаосу за допомогою певних структурних опозицій, г) часове співвідношення: Космос генетично вторинний щодо Хаосу, однак у функціональному відношенні світова динаміка може розглядатися як послідовна зміна циклів становлення – від становлення (оформлення, космізації) світобудови до його деструкції (хаотизації). Але питання щодо первинності космосу чи хаосу в певну культурну епоху вирішувалось по-різному.

У ґенезі космофізики космоцентризм стає мегапарадигмою. Вичерпання соціокультурного та світоглядного потенціалу парадигми космоцентризму призводить до появи нової мегапарадигми світоосягнення.

У підрозділі 1.3 «Фундаментальні ознаки еволюціонізму: умови його тематизації та наслідки становлення» розглядається процес еволюціонізації розуміння Всесвіту, значення еволюціонізму у розвитку космофізики.

Глобалізація сучасного світового простору передбачає і універсалізацію наукового знання, внаслідок чого в межах самої науки виникає інтенція до розуміння світу як динамічної системи, що, в свою чергу, актуалізує розробку теорії космофізичного еволюціонізму. Нові соціокультурні вимоги соціуму формують необхідність ревізії космоцентричної мегапарадигми науково світоосягнення.

Таким новим теоретичним концептом стає космофізичний еволюціонізм. Спрямованість розвитку світу на підвищення структурної організації є його головною ідеєю. Вся грандіозна еволюція всесвіту – від Великого вибуху до виникнення людства, – з цієї точки зору, постає як єдиний процес, що характеризується генетичною і структурною спадкоємністю чотирьох типів еволюції – космічної, хімічної, біологічної і соціальної. Таке світоглядне бачення космосу має щонайширше розповсюдження і може бути виявлене в будь-якій галузі знання.

Завдяки науковим відкриттям третьої четверті XX ст. стало можливим нове розуміння архітектоніки науки – плюралістичності, багаторівневості, міждисциплінарності, які виходять з позиції варіабельності буття. Саме завдяки цьому відбулося переосмислення процесу еволюції Всесвіту в новому ракурсі.

Відтак, проблеми космофізичного еволюціонізму дотепер обмежувалися лише межами нашого Всесвіту як метагалактики. Але припущення існування інших метагалактик або Всесвітів змінює картину сучасного природознавства, розкриває можливості подальшого розвитку глобального еволюціонізму, Якщо наш всесвіт – лише одна з нескінченної безлічі квазі-замкнутих еволюціонуючих систем, які, можливо, взаємодіють між собою, то, очевидно, вже не можна стверджувати, що еволюція метагалактики, включаючи і процеси виникнення космічних цивілізацій, визначається тільки і цілком внутрішніми для неї чинниками. Більш вірогідно, що повинні враховуватися і чинники зовнішні, зумовлені взаємодією нашого й інших Всесвітів.

Отже, досліджуючи процес історичного становлення космофізичного еволюціонізму як процесу становлення світоглядної парадигми, можна стверджувати, що космофізичний еволюціонізм є філософсько-науковим концептом, який відображає динаміку форм об'єктивної реальності. Основним змістом цього світоглядного концепту є глобальна еволюція Всесвіту, яка розуміється як один із можливих варіантів розвитку, що передбачає єдність і послідовність взаємодії форм об'єктивної реальності. Космофізичний еволюціонізм як світоглядна парадигма надає могутній імпульс усьому розвитку фізико космологічного знання XXI століття.

Другий розділ «Філософський аналіз контроверзи «космоцентризм – еволюціонізм» в космофізиці» складається із трьох підрозділів.

У підрозділі 2.1 «Взаємовплив світоглядних та наукових чинників становлення опозиції «космоцентризм – еволюціонізм» досліджується логіка трансформації мегапарадигм космофізики та виявляється роль світоглядних та наукових векторів становлення цього процесу.

Виявляється, що людська свідомість завжди потребувала певної системи координат для визначення простору власного розвитку. Людство завжди намагалося знайти відповідь на запитання про те, як виникли Космос, Земля, життя, людина. Кожна епоха людської історії створювала власні моделі. У науково-філософських системах формувалися напрями, які відповідають на цей довічний запит. Це космоцентризм, який убачає світ як цілісність, та еволюціонізм, який розглядає світ як систему, яка знаходиться в стані безперервного розвитку [розд. 1.2].

Сучасна „хаотична космологія” засвідчує, що в природознавстві ХХІ століття відбувається не тільки процес об'єднання фундаментальних взаємодій, а, що значно важливіше, – здійснюється процес об'єднання наук. Наукові досягнення космофізики істотно трансформували не тільки традиційну практику науки, природно-історичну еволюцію планетарного соціуму, а й світоглядну свідомість творців науки. Під їхнім зростаючим пресингом кардинально розширилися обрії світоглядного простору індустріальної цивілізації. Сама наука перетворилася у своєрідну індустрію відкриттів, у могутній фактор не тільки практичного перетворення світу, а й трансформування світоглядного простору історії. Прориваючись у новий світоглядний інтер'єр, творці науки розкрили обмеженість старих світоглядних схем, послабили владу останніх над своїм мисленням, чуттєвістю, діями, розсунули обрії своєї світоглядної свободи. Перед творцями науки XXI ст. відкрилася нова онтологія, нова культура теоретичного осмислення світу в усій його тотальності, нові світоглядні орієнтири, нові проблемні поля. Розробка нових наукових мов, концептуалістик, аналітичних стратегій, семантичних полів перетворилася в звичайну практику науки.

Все це актуалізувало потребу світоглядного повороту, тобто своєрідної духовної реформації традиційної системи цінностей людства, його пріоритетів, життєвих орієнтацій та сенсів. У контексті цієї духовної реформації наука розглядається як жива тканина знань про Всесвіт, що безупинно змінюється і тому ніколи не може надати повного і закінченого уявлення про нього. На будь-якому рівні розвитку цивілізації наукові знання – це лише крихітний острівець у неозорому океані непізнаного, невідомого, незвіданого. Проте у підвалинах науки кожної доби завжди є певне метафізичне припущення про досліджуваний нею Всесвіт у всій його тотальності. Для творців науки таке припущення є необхідним, аби вони могли розмірковувати про Всесвіт у цілому, здійснювати свою діяльність, надати відповіді на споконвічні світоглядні питання: що ми можемо знати про Всесвіт, частиною якого є наше життя? чи адекватно ми діємо у цьому світі? яка ціна антропогенних впливів у світі?

ХХІ століття – це час нелінійних наук, а саме нелінійної динаміки, синергетики, теорій біфуркацій і катастроф тощо. Сьогодні увесь цей комплекс наук описується терміном Nonlinear Science, і має на меті створити власну картину Всесвіту, свою несуперечливу систему орієнтацій, цілісне бачення універсуму. Саме в цьому сенсі онтологічне припущення про Всесвіт, яке лежить у підвалинах уявлення про його тотальність, і є тим, що визначає науковий світогляд.

За таких умов виникає потреба у новій світоглядній реконструкції науки, яка здатна запропонувати оптимальні орієнтири її подальшого розвитку. Йдеться про філософський спосіб світоосягнення. Хоча філософія й досліджує науку в усій її повноті і складності, головним для неї є аналіз її ціннісно-смислового змісту, розуміння смислу науки як особливого способу буття людини у світі, як особливого світовідношення. Саме тому філософія може стати об'єднуючою, інтегративною засадою, на основі якої розроблятимуться засади подальшого існування науки в суспільстві, світоглядні принципи, цінності, морально-етичні настанови наукового пошуку.

Сьогодні серед фізиків і космологів дедалі частіше звучать голоси про те, що розв'язання власних проблем усередині фізики і космології, значною мірою, залежить від пояснення природи життя. Таким чином, нове утворення, матиме вигляд «космологія-фізика-хімія-біологія». Не буде зайвим зазирнути наперед, припустивши, що до цієї структури долучаться й «психологія» та «антропологія». Слід зауважити, що в даному випадку йдеться не про якусь «штучну класифікацію» наук, а про реальну потребу самих наукових дисциплін у взаємопроникненні, та викликана складністю об'єкта, що вивчається, коли, наприклад, його фізичні якості неможливо з'ясувати засобами однієї тільки фізики. Хаотичний сценарій, як і взагалі інфляційна теорія, не виводиться з локального досвіду. Існування «інших Всесвітів», передбачене А. Лінде, як і прогноз еволюції Всесвіту, який ми спостерігаємо, здійснений О. Фрідманом, є суто теоретико-фізичним, математичним відкриттями. Такий напрям еволюції сучасного фізико-космологічного знання (і передусім поява «хаотичної космології») пов'язаний з низкою ускладнень, природа яких коріниться в пануванні старих уявлень про завдання і методи наукового пізнання.

Отже, розвиток наукових уявлень у космофізиці свідчить про динаміку наукової картини світу. До виникнення сучасної європейської науки еволюціонізм і космоцентризм існували як паралельні системи, які не мали точок перетину. Виникнення сучасного наукового стилю призводить до того, що еволюціонізм асимілює космоцентричні ідеї, які відображаються в інфляційних сценаріях сучасної космофізики.

Підрозділ 2.2 «Теоретично-світоглядні орієнтири (параметри) сценаріїв еволюціонуючого космосу: від ньютонівського до інфляційного етапу космології» присвячений аналізу базових теорій космофізики в ґенезі еволюціонізму.

Здійснене дослідження цих базових концептів космофізики вимагає звернення до ньютонівського періоду становлення наукової космології, релятивістського концепту А. Ейнштейна, фрыдманівського етапу становлення космологічного знання, теорії «Великого вибуху» Ф. Хойла, а також інфляційного етапу космології.

Відзначимо, що принципи космологічної еволюції Всесвыту, розглянутого в якості відкритої системи, що самоорганізується, можуть бути застосовані при описі величезної розмаїтості процесів, що протікають в неживій природі, живій речовині, суспільстві. Іншими словами, еволюційний принцип, що одержав обґрунтування у квантового-вакууму та ініційованої нею світоосягнення космології, біології. Парадигма такого світоосягнення може бути екстрапольованою і на інші сфери дійсності, а також на неживу, живу й соціальну форми матерії як єдиний універсальний еволюційний принцип. Постфрідманівске світоосягнення, ініційоване успіхами в інфляційній космології, синергетиці, теорії фізичного вакууму та ін., істотно трансформувало традиційні уявлення про світ і зажадало включення в наукову картину світу ідеї космічної еволюції. З'явилася можливість застосування ідей глобального еволюціонізму для корегування філософсько-світоглядних засад науки, що розглядає спостережуваний Всесвіт у якості малої частини Метавсесвіту як цілого. Особливу евристичну цінність здобуває ідея про те, що нелінійна (Пригожинська) термодинаміка за певних умов, не вступаючи в протиріччя з теорією еволюції, може пророчити виникнення нового.

Без перебільшення, можна сказати, що інфляційно-синергетична концепція космології, будучи однієї з базових складових постфрідманівської парадигми космофізики, збагачує загальнонаукову культуру нелінійного мислення. У цій космології основним фігурантом виступає квантово-фізичний вакуум, що претендує на роль онтологічного базису матерії. Уявлення про фізичний вакуум як про відносний «ніщо» і потенційному «всім» дозволяють уважати його концептуальним репрезентантом різних фізичних, ментальних, соціальних та ін. реалій.

Культурна ситуація початку XXI сторіччя як у науково-пізнавальному, так і в соціально-історичному вимірах характеризується істотною нелінійністю, нестабільністю, темпоральністю. Не є виключенням у цьому змісті й постфрідманівська картина світу, що використовує семантичний фонд мови пригожинських дисипативних структур і квантової теорії вакууму для осмислення фізичної реальності. Відповідно до цієї космофізичної картини, нелінійне постфрідманівське світоосягнення відзеркалює багатоликість і багатомірність навколишнього світу, використовуючи для опису процесів різної природи теорії нелінійних динамік; причому в процедурності цих процесів реалізує себе феномен версифікації (розгалуження) перспективних траєкторій еволюцій.

Отже, постфрідманівська оптика світоосягнення, заснована на ідеях квантової цілісності, когерентності, плюралізму й версифікації, тісно пов'язана з загальнонауковою культурою думки, яка формується в мові Nonlinear Science. Філолофсько-методологічний аналіз контраверзи «еволюціонізм-космоцентризм» не тільки поглиблює фізико-космологічне розуміння сучасних уявлень про фізичний вакуум, але й сприяє вдосконалюванню загальнонаукової культури нелінійного мислення, дозволяє по-новому оцінити світоглядні принципи філософії нестабільності.

Сучасне розуміння контраверзи «еволюціонізм-космоцентризм» ставить за обов'язок людині жити, творити, мислити, звільняючись при цьому від примарної всемогутністі й усезнання, притаманної класичної раціональності, без наївної віри в існування єдино законної й безпомилкової світоглядної теорії.

У підрозділі 2.3 «Значення культури нелінійного мислення для постфрідманівської стратегії розробки космофізики» досліджуються особливості процесу становлення некласичного ідеалу науковості на тлі інфляційної парадигми.

Філософія постфрідманівського осмислення світу сприяє плюралізму в сприйнятті об'єктивної реальності, діалектичному уявленню про Всесвіт. Репрезентуючи наш світ як відкриту дисипативну систему, що є ареною безперервної боротьби між природними й соціальними стихіями, з одного боку, і конкуруючими архетипами, з іншого, така філософія пояснює дійсність як співіснування різноманітних «невизначеностей», що дозволяють описати сучасність не тільки як актуальний прояв, але й образи потенційно можливого й несподіваного, що являє собою світ віртуальності.

Космофізична парадигма світорозуміння еволюціонізму, яка розроблена після Фрідмана в контексті культури нелінійного мислення, допомогла людству більш реалістично усвідомити своє місце в грандіозній фізико-космічній еволюції Всесвіту. Парадигми, в яких здійснюється трансдисциплінарна уніфікація нашого розуміння фізичних, біологічних і соціально-психологічних явищ, породжують фундаментальні зміни в наших поглядах на самих себе і на світ. Самі фундаментальні властивості вузько дисциплінарних теорій зазнають доволі тонких, але значущих змін. У контексті сучасної космофізичної еволюційної парадигми можна сказати, що ми шукаємо найпростішу можливу схему, здатну пояснити, як були породжені найважливіші етапи становлення людського буття. Ця світоглядно-парадигмальна схема не розподіляється дихотомічно на частини класичними межами наукових дисциплін: вона може бути єдиною і водночас строгою. Виникнення такої парадигми є складовою прогресу емпіричної науки кінця XX – початку XXI ст. Отже, постнекласична наука усвідомлює своє місце в загальній системі людської культури.

Сучасна наука наближається до нової зміни парадигми, завдяки якій зміняться наші уявлення про реальність і людську природу. Тому перехід від старої парадигми до нової нині описується не лише згідно Т. Куну. Програми Планка, Бора й Ейнштейна витіснили інші конкурентні програми не лише тому, що були кращі за них в емпіричному відношенні, а й перевершували ці програми, тим, що стали основою для діалогу між представниками провідних парадигм старої фізики, які знаходились у стані значної інституціональної й культурної ізоляції.

Саме тому історія науки в рамках сучасної світоглядної трансдисциплінарної парадигми розглядалася як історія віртуальних полів, що постійно флуктуюють, як зародження й зникнення теоретичних й експериментальних традицій, що існують на тлі потужних зовнішніх соціокультурних практик. Із з цього зіткнення парадигм можуть ствердитися тільки ті, які можуть підтримати або взаємно підсилити одна одну.

У „Висновках” дисертаційного дослідження зроблено підсумки результатів роботи які висвітлюють проблематику та загальну структуру роботи вони конкретизовані в наведених нижче положеннях:

1. Мегапарадигму світоосягнення можна розглядати як поняття для рівня інтеграції наукового знання. Такий рівень передбачає розчинення окремих історичних типів парадигм у двох наукових концептах, що задають структуроутворюючу вісь багатовікового розвитку космофізики, а саме космоцентризм і еволюціонізм.

2. Варіанти космоцентризму (античний, середньовічний, новоєвропейський, модерний, класичний, постнекласичний) мають культурно-історичні особливості. Їхніми фундаментальними ознаками є оформленість, диференційованість, структурність, спрямованість, досконалість, прогнозованість, сталість, самодостатність. Епістемологічна обмеженість парадигми космоцентризму для пояснення сучасної космофізичної картини світу призводить до необхідності формування концепту космофізичного еволюціонізму. Останній розглядає світ як динамічну