Дисертацією є рукопис
ДОНЕЦЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
Гурбич В’ячеслав Олександрович
УДК 1:321.01
ОНТОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ПОЛІТИКИ:
ОСОБЛИВОСТІ СОЦІАЛЬНО-ФІЛОСОФСЬКОЇ КОНЦЕПТУАЛІЗАЦІЇ
Спеціальність 09.00.03 – соціальна філософія та філософія історії
АВТОРЕФЕРАТ
дисертації на здобуття наукового ступеня
кандидата філософських наук
Донецьк – 2008
Дисертацією є рукопис.
Робота виконана на кафедрі філософії Донецького відділення Центру
гуманітарної освіти НАН України
Науковий керівник: | кандидат філософських наук, професор
Пасько Ігор Трохимович,
Донецьке відділення Центру гуманітарної освіти НАН України,
завідувач кафедри філософії
Офіційні опоненти: |
доктор філософських наук, професор
Ільїн Володимир Васильович,
Київський національний університет
імені Тараса Шевченка,
професор кафедри економічної теорії
кандидат філософських наук, доцент
Дрожжина Світлана Володимирівна,
Донецький національний університет
економіки і торгівлі
ім. М. Туган-Барановського,
завідувач кафедри правових дисциплін
Захист відбудеться 19 червня 2008 року о 13 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К.11.051.06 у Донецькому національному університеті за адресою: 83055, м. Донецьк, вул. Університетська, 24, головний корпус, кафедра філософії, ауд. 509.
З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Донецького національного університету (83055, м. Донецьк, вул. Університетська, 24).
Автореферат розісланий 19 травня 2008 р.
Учений секретар
спеціалізованої вченої ради,
кандидат філософських наук, доцент Т.В. Целік
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ
Актуальність теми дослідження. Актуальність теми дослідження обумовлена, передусім, тими кардинальними політичними і соціокультурними змінами, що спостерігаються в останні десятиліття в Україні, та які органічно пов’язані з новітніми глобалізаційними процесами. Реконструкція суспільних зв’язків під впливом переорієнтації на ідеали свободи і прав людини, демократизація соціальних інститутів, пошуки нових форм міжнародного співробітництва викликали значне підвищення практичного і теоретичного інтересу до потенціалу реальної політики у сучасному світі.
Політика являє собою невід’ємний атрибут історії цивілізованого суспільства. Можна стверджувати, що вона є необхідною умовою відтворення соціальної реальності і тією оболонкою, в межах якої функціонують людина і суспільство.
Формування політичних ідей та концепцій політики належить історико-філософській спадщині. Джерела цих ідей та концепцій слід вбачати у духовних зсувах «вісьового часу», коли між 800 – 200 роками до н.е. відбувся якісний стрибок у розвитку людства, і сформувалася людина з сучасним типом мислення. З того часу, більш ніж два з половиною тисячоліття, відбувається активне теоретичне осмислення феномену політики. Ці пошуки знаменувалися значними досягненнями у розумінні сутності і функцій політичної діяльності, але, з іншого боку, свідчили про певні розходження в їх розумінні й виявили складності у диференціації філософського, соціологічного та політологічного підходів до визначеного явища.
У дискусії про природу політики, яку ми спостерігаємо у сучасній літературі, переважає політологічна, ідеологічна і соціологічна проблематика. Соціально-філософський аналіз концепту політики, навпаки, актуалізовано недостатньо; особливо це стосується української філософської думки. Серед окремих ґрунтовних статей і фундаментальних досліджень політики фактично відсутній філософський аналіз її метафізичних і онтологічних засад.
Актуальність даного дослідження у практичному відношенні зумовлюється, перш за все, двома аспектами: міжнародним і національним. По-перше, набула гострої актуальності проблема практичного узгодження національної політики з тенденціями інтернаціоналізації та глобалізації світового співтовариства. По-друге, до кінця незрозумілими залишаються перспективи і контури політичної еволюції українського суспільства, що є багато в чому похідними від ідеологічних, інтелектуальних, концептуальних і соціальних установок політичних еліт, партій і суспільних рухів. Виходячи з цього, виникає потреба гармонізації універсалій політики з історичними особливостями політичної історії України і формуванням української державності.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження здійснено у межах науково-дослідницької роботи кафедри філософії Донецького відділення Центру гуманітарної освіти Національної Академії Наук України і безпосередньо пов’язано з темою «Особливості сучасної філософсько-методологічної культури» (державний реєстраційний номер 01050000638).
Ступінь наукової розробки проблеми. Філософія політики – це та галузь філософського знання, що сформувалась в епоху античної класики і практично є ровесницею європейської філософії. Головні засади політичної філософії були сформульовані ще у працях Платона та Арістотеля.
Найбільш дослідженими у сучасній літературі є соціологічне бачення політики з його структурно-функціональною методологією визначення основних елементів політичних систем (Е.Гелнер, Е.Гіденс, Р.Дарендорф, М.Маркус, Т.Парсонс, Р.Патнем та ін.).
Політологічний підхід до дослідження політики орієнтований, передусім, на аналіз політичних процесів і інститутів. Він представлений працями Е.Арато, Дж.Кіна, Р.Козелика, Ч.Тейлора, О.Дергачова, А.Колодій, М.Михальченка, В.Полохала, С.Рябова, Р.Шпорлюка та ін.
Певний аспект політичної проблематики унаочнений нормативно-правовим концептом і підходом. Серед українських дослідників найбільш важливими роботами такого плану є дослідження С.Головатого, Г.Гребенькова, І.Кального, П.Рабиновича та ін.
Соціально-філософська концептуалізація політики репрезентована класичною і некласичною парадигмою. Класичний підхід бере свій початок від ідеї полісу Арістотеля до поняття природного права. Некласичний філософський підхід відносно трактування природи політичного пов’язаний з ідеєю свободи як ідеалом соціальної організації. Він представлений у працях європейських мислителів Ч.Бріанта, Е.Еберлі, В.Кимлики, Дж.Макліна, А.Селігмана, Е.Шацьки та ін.
Серед українських учених, у працях яких розглядається метафізично-онтологічна проблематика політики, соціальної реальності та онтології культури назвемо імена В.Андрущенка, В.Беха, Е.Бистрицького, І.Бичка, А.Бичко, О.Бондаренка, А.Горак, Я.Дашкевича, В.Додонової, С.Дрожжиної, А.Єрмоленка, В.Ільїна, В.Капітона, А.Карася, Л.Карпова, В.Коцюбинського, П.Кравченка, В.Лисого, В.Лісового, І.Лосева, А.Лоя, Я.Любивого, В.Ляха, М.Михальченка, М.Мокляка, Ю.Павленка, В.Пазенка, О.Погорілого, М.Поповича, В.Пронякіна, М.Рябчука, Л.Ситниченко, Л.Шкляра, Т.Ящук та ін.
Звертаючись до дослідження онтології політики, не можна залишити поза увагою сучасну російську політичну і соціальну філософію. Це стосується праць В.Витюка, Ю.Волкова, К.Гаджиєва, Г.Мирського, С.Перегудова, М.Хороса та ін.
Особливу увагу викликають праці О.Дугіна, І.Ісаєва, В.Кривошеїна, В.Полянської, С.Пролєєва, С.Суліми, М.Шепелева, К.Шмітта, присвячені метафізичним проблемам політики і влади. Однак, незважаючи на все це, слід зазначити, що проблема концептуалізації онтологічного виміру політики лишається ще недостатньо дослідженою.
Об’єктом дослідження є політична сфера суспільства як соціально-історична реальність.
Предметом дослідження є теоретичні форми та особливості соціально-філософської концептуалізації онтологічних засад політики.
Мета і завдання дослідження. Метою даного дослідження є створення ефективної методологічної моделі, здатної розкрити онтологію політики в соціально-історичному процесі, та визначення теоретико-практичних перспектив її застосування для аналізу сучасного стану політичних процесів.
Для реалізації вказаної мети у дисертації поставлені і вирішуються наступні завдання:
визначити основні соціально-філософські та методологічні принципи дослідження онтології політики у соціально-історичному процесі;
теоретично обґрунтувати природу і сутність соціокультурних універсалій політики;
дослідити особливості конкретно-історичних моделей взаємовідносин політики і соціуму;
проаналізувати головні передумови та тенденції становлення сучасного політичного простору і часу;
простежити процес концептуального обґрунтування генезису і становлення сучасної політичної реальності, що залишений у теоретичній спадщині найбільш впливових мислителів минулого часу;
виявити онтологічну єдність політичного і громадянського у процесі становлення сучасного типу особистості.
Теоретичні джерела і методологічна основа дослідження обумовлені визначенням предмету дослідження, завданнями, що поставлені і які випливають із потреб соціально-філософського аналізу феномену політики. Методологічною основою дисертації є феноменологічно-онтологічний аналіз буття політики, основні положення діалектики, а також загальнонаукові методи аналізу і синтезу, компаративізації, історико-описовий метод, методи гіпостазування і реконструкції, єдності історичного і логічного.
Наукова новизна отриманих результатів. Наукова новизна дослідження проблеми онтології політики полягає у побудуванні теоретико-методологічної моделі, що адекватно й концептуально демонструє її як цілісну проблему буттєвості і процесуальності політики у соціальному просторі і часі в контексті формування нових соціально-філософських підходів і нової соціокультурної реальності. Основні тези, що виносяться на захист і претендують на наукову новизну, можуть бути сформульовані наступним чином:
дістало подальшого теоретичного розвитку та обґрунтування ідея про онтологічний статус політичної реальності у системі соціуму;
удосконалено експлікацію і концептуалізацію поняття «політичне»;
вперше здійснено системний аналіз політичної реальності у контексті метафізичних принципів її дослідження;
дана нова оригінальна соціально-філософська інтерпретація понять «політичний час», «політичний простір», «політичний хронотоп»;
концептуально обґрунтовано співвідношення понять політичного і публічного;
вперше розкривається діалектика онтологічної єдності політичного і громадянського, політичної системи і громадянського суспільства.
Теоретичне та практичне значення отриманих результатів. Результати дисертаційного дослідження сприяють поглибленню філософських знань у галузі онтології політики, розуміння феномену політики як специфічної сфери інтерсуб’єктивних відносин і комунікації. Опрацювання проблем, що поставлені дисертаційним дослідженням, і отримані під час дослідження результати являють собою певний внесок у соціально-філософську теорію суспільства, поглиблюючи розуміння ролі та місця політичної реальності у суспільстві.
Основні положення дисертації і праці, що надруковані на її основі, можуть сприяти подальшому розвитку політичної філософії і філософії політики, можуть бути використані для розробки методичних рекомендацій викладання суспільних наук у вищій школі. Матеріали дисертаційного дослідження можуть бути застосовані у лекційних курсах з соціальної філософії і філософії історії, а також у спецкурсах з політичної філософії.
Особистий внесок здобувача. Усі результати, які представлено в дисертаційній роботі, одержано здобувачем самостійно. В наукових працях, які опубліковані у співавторстві, особистий внесок здобувача відображено у списку публікацій за темою дисертації.
Апробація результатів дослідження. Дисертація була обговорена на розширеному засіданні кафедри філософії Донецького відділення Центру гуманітарної освіти НАН України. Основні теоретичні положення і висновки дисертації, що розкривають її зміст, апробувались на теоретичних семінарах кафедри філософії Донецького відділення Центру гуманітарної освіти НАН України, а також – на наступних міжнародних наукових конференціях: Ідентичність у сучасному соціумі - Донецьк, 2006; Роль науки, релігії та суспільства у формуванні моральної особистості – Донецьк, 2006; Творча спадщина В.І.Вернадського та проблеми формування сучасної екологічної свідомості (5-ті Вернадські читання) - Донецьк, 2007; Трансформація парадигм мислення та концепцій знання під впливом сучасних викликів у загальній, соціальній, практичній і прикладній філософії – Львів, 2007; Учення Григорія Сковороди про дух, духовність та істину: історія і сучасність – Суми, 2007.
Публікації. Основні результати дисертаційного дослідження знайшли своє відображення у 10 публікаціях, у тому числі – у 5 статтях, опублікованих у наукових фахових виданнях ВАК України.
Структура і обсяг роботи зумовлені специфікою об’єкту і предмету дослідження, метою і завданнями пошуку, а також логікою викладу матеріалу. Дисертація складається із вступу, трьох розділів, дев’яти підрозділів, висновків і бібліографії. Загальний обсяг роботи складає 198 сторінок, основний зміст – 177 сторінок, список використаних джерел - 261 позиція.
ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ
У вступі обґрунтовується актуальність теми дослідження, висвітлюється ступінь її розробленості, сформульовані мета і завдання дисертаційного аналізу, визначені об'єкт, предмет і методологія дослідження, окреслені наукова новизна, теоретична і практична значимість роботи, відображено апробацію результатів роботи та її структуру.
У першому розділі «Методологічний аналіз онтології політики як соціально-історичного феномену» розглядаються основні філософські концепції від античності до сучасності, що стосуються метафізичних проблем політики, розкриваються теоретичні й методологічні особливості сучасних досліджень.
У першому підрозділі «Онтологія політики як предмет соціально-філософського дослідження» йдеться про особливості теоретичного усвідомлення та проблематизацію сучасного розуміння феномену політики. Як методологічний ключ до процесу концептуалізації онтології політики автор обирає поняття політичного.
Доводиться, що розкрити справжнє підґрунтя політики неможливо без з’ясування її первинного змісту, себто без рефлексії у сферу метафізики. Політика має споконвічну онтологічну основу, яка зумовлює взаємовідношення влади та суспільства. Політика містить у собі певні структурні моменти, котрі не виключають її онтологічної єдності. Ідея політики, котра є умовою її пізнання, забезпечує цю граничну єдність у формі конкретно-загального.
Показано, що буття політики, невіддільне від її сутності, складає цілісність важливішої форми суспільної свідомості, яка міцно пов’язана зі всіма сферами життя. Онтологічний простір політики вміщає метафізичні проблеми економіки, права, моралі тощо. У соціально-політичній діяльності здійснюється опосередкованість я в не-я і навпаки - не-я в я.
Ідея політики, ноуменальна за своєю суттю, є однією з загальних форм виявлення законів розвитку феноменального світу. Політика, зрозуміла як онтологічне явище, постає всеохоплюючим способом будування реальності творчою людиною. Проблема онтологічного розуміння політики, у кінцевому рахунку, стає проблемою збереження людської культури та особистості як носія соціально-політичних настанов і орієнтирів.
У другому підрозділі «Буттєві параметри політики в історії класичної філософської думки» подається історико-філософський екскурс пошуків метафізичних підстав політики. Доводиться, що у засновників політичної філософії та їх послідовників питанню про форми і засоби політики передує питання про її онтологічну сутність.
Онтологія політики містить філософію загального та одиничного, сущого і належного, формального та змістовного. Дослідження даного феномену дало можливість виявити співвідношення свободи та необхідності, насильства і толерантності, закону та свавілля. Показано, що онтологічна природа політики, спричиняючи власні емпіричні втілення, виявляє різноманітність і цілісність суспільного буття.
Підкреслюється великий внесок у дослідження онтологічних основ політики представників німецької класичної філософії, які зробили філософію політики наукою, розуміючи ідею політики як умову і результат пізнання політичного світу.
Звертання до ідейних джерел європейської культури дозволяє зробити висновок про наявність у суспільстві певної онтологічної парадигми. Під онтологічною парадигмою розуміється зумовлений історико-культурною традицією тип онтологічної комунікації, що представляє собою сукупність апріорних установок свідомості в її відношенні до буття сущого. У межах цієї парадигми політичне буття апріорно визнається первинним стосовно інших видів соціального буття. Найважливішою характеристикою політичного статусу особистості є наявність свободи як атрибутивної якості.
У третьому підрозділі «Пошуки онтологічної парадигми політики у сучасних філософських версіях» відзначається наявність двох онтологічних парадигм у філософських розвідках посткласичної думки. Перша парадигма зветься онтологічним нігілізмом, або онтологічною деструктивністю. Головною ознакою дезонтологізації сучасної політичної свідомості й мислення є текстуалізація реальності. Тексти й знаки в позитивістській інтерпретації розглядаються як такі, що ніяк не співвідносяться з речами. У реальному політичному процесі це супроводжується відмовою від визнання легітимності сакральних міфів і легітимацією політичних наративів. Друга парадигма символізує процес реабілітації онтології взагалі й політичної онтології зокрема.
Показано, що некласична філософія розглядає онтологію політики крізь призму існування людини, яка реалізує в соціумі власні життєво важливі інтереси. Якщо позитивістський напрямок пов’язує ці інтереси з ліберально-демократичними уявленнями про об’єкт-суб’єктні відношення, то філософія життя та екзистенціалізм звертають увагу до таких феноменів, як воля до влади, що є всезагальним законом буття, та свобода індивіда як іманентна йому тотальність.
Доводиться, що в умовах розвитку постмодерного суспільства політика значним чином позбавляється позитивного онтологічного змісту. На перший план виходять раціоналістичні технології, що уособлюють процес машинерії політики, в якому відбувається розробка способів технології влади.
Разом з тим, новітня філософія політики підтверджує, що цілком уникнути онтологічної проблематики неможливо. Тому приховані елементи ніби забутого сакрального присутні і в концептах сучасної філософії.
У другому розділі дисертації «Онтологічні складові політики» автор досліджує загальні контури й структуру онтологічної парадигми. Варто помітити, що онтологічна парадигма являє собою особливий тип комунікативної системи, що самоорганізується, всі елементи якої є взаємозалежними й взаємодетермінованими. Найважливішими категоріальними характеристиками онтологічної парадигми є субстанційність, акцідентальність, темпоральність, топологічність, аксіологічність, модальність і екзистенційність.
У першому підрозділі другого розділу «Субстанційний рівень політики: поняття політичного» аналізується поняття політичного у відповідності із традиціями вітчизняної, російської та європейської сучасної літератури. Політичне розглядається як субстанційна основа політики, основа всіх її змін, що виявляє себе через акциденції та модуси. Політичне передує всім компонентам соціуму, існує до них і від них не залежить. Інтерпретація політичного як певної субстанції соціальних процесів не викликає заперечень і є виявленням дійсного філософського дискурсу в політиці. Але, якщо прийняти його зовсім без заперечень, то повинні будемо визнати, що це є нічим іншим, як кардинальною метафізичною формулою концепції політичного детермінізму.
Політична і публічна сфери суспільства в онтологічних парадигмах античності та середньовіччя є дійсно конгруентні одна одній. Однак у суспільстві ринкової демократії публічне і політичне вже не збігаються. Публічне тут явно ширше політичного. І тому досить переконливими є твердження, що у певних соціально-культурних реаліях політичне детермінується економічним.
Сутність політичної субстанції криється у споконвічному онтологічному архетипі колективного несвідомого, який, у свою чергу, відбивається в сакральному онтологічному міфі, що за допомогою ритуалу визначає всі сторони публічного життя народу. Сакральний міф приймається як даність, як універсальна онтологічна детермінанта всієї системи соціальної комунікації суспільства. Межі публічної сфери суспільства визначаються ареалом вільного визнання сакрального міфу. Там, де функціонування публічної влади супроводжується спробою легітимувати невизнаний міф, воно спирається на насильство, і там немає свободи.
На зміну архаїчним міфам приходять християнські, вони набувають раціоналізованої форми й орієнтуються вже на розум, але сутність їх залишається незмінною. В основі їх завжди покладена інваріантна метафізична підстава, що приймається або не приймається народом a priori.
Другий підрозділ «Політичний хронотоп: темпоральна форма буття політичного» розкриває проблему актуалізації політичної субстанції в реальному політичному процесі. Останній являє собою процес комунікативної діяльності людей, що детермінується політичною субстанцією, яка набуває в цій комунікації образів різноманітних акциденцій і модусів. У цьому аспекті всю політичну систему суспільства, всі політичні інститути й процеси можна розглядати як різні форми прояву єдиної фундаментальної реальності політичного.
Політичне тут виступає метафізичною передумовою, соціальна комунікація - умовою, а простір і час - формами буття політики, формами буття влади, держави, формами політичного буття суспільства. При цьому саме комунікація є системостверджувальним елементом політичної дійсності й отримує найважливіший онтологічний статус.
Політична комунікація розглядається як складний, поліфункціональний і поліструктурний процес становлення політичної цілісності. Діалектика тут така, що тільки комунікативна традиція політичного аналізу дозволяє підійти до розуміння просторово-часових характеристик публічної політики. З іншого боку, тільки через категорії політичного простору і політичного часу можливе наповнення реальним змістом концептів комунікації та онтології політики.
Під політичним хронотопом автор розуміє просторово-часову систему координат, що структурує та організує політико-комунікативну діяльність у єдине ціле.
Розглядаються такі моделі часу, як ентропійна, есхатологічна і циклічна. Сутність першої моделі полягає у визнанні перебігу часу як процесу постійного зростання ентропії, безладдя й хаосу. Друга модель виходить із протиставлення природних і соціальних процесів: якщо в природі панують ентропійні процеси, то в соціумі, навпроти, негаентропійні. Згідно із цим концептом, історія людства, на відміну від історії природи, не є рухом убік ентропії, руйнування і смерті, а, навпаки, рухом до подолання хаосу, безладдя, до установлення порядку й культурного безсмертя.
У зв'язку із цим, у дисертації розглядається питання про специфіку есхатологічного концепту часу і його співвідношення з ентропійним концептом. Підкреслюється, що ентропійна модель часу є науковим дескриптом реального фізичного або астрономічного процесу. Під есхатологічним концептом пропонується розуміти певне соціальне виявлення й сприйняття фізичного часу в окремих культурно-історичних системах. З погляду класичної європейської традиції вживання понять, ентропійний та есхатологічний час співвідносяться як форма і зміст, потенція та акт. Саме тому суспільні індивіди в процесі комунікації сприймають природний ентропійний час тільки крізь призму есхатологічного часу. Їх суспільне й політичне життя проходить у різноманітних есхатологічних модусах.
Робиться висновок про те, що політичний час, протягом тривалого відрізку історичного процесу, є визначальною семіотичною формою соціального часу як способу континуації соціально-політичної організації, стабільності й порядку, як умови безперервності й організованості соціального процесу. Він виявляється комунікативними зв'язками, які координують послідовність актів людських дій у сфері соціально-політичного буття.
Циклічний час, як і есхатологічний, є різновидом соціального часу. Різниця між ними полягає в тому, що циклічний час не орієнтується на кінцеву мету. Тому есхатологічний час є часом екзистенції актуальної політичної влади, циклічний - часом опозиції. Якщо есхатологічний час - час упевненості, то циклічний - час надії.
У третьому підрозділі «Політичний хронотоп: топологічна форма буття політичного» досліджується друга складова хронотопу - простір. Він є категорією, що відображає спосіб співіснування речей. Виходячи з того, що соціальною формою існування простору є культура, можемо стверджувати, що соціальний простір - це форма й ареал організації суспільного буття. В історії європейської культури концепт простору формувався в межах міфологічної парадигми, і його осмислення пов'язане зі зчленуванням таких понять як «архе» і «темен». При цьому під архе розуміється початок, джерело часу, а під теменом - топос цього начала, себто єдине начало єдиного хронотопу.
Для соціокультурного простору із самого початку є характерною диференціація на сакральне і профанне. Будь-який простір у суспільстві –поганьський, християнський, неопоганьський, атеїстичний - завжди є семіотично організованим сакральними точками, зумовленими онтологічними міфами даного суспільства. Сакральний простір - це простір буття політичного, буття влади, держави, культури.
Профанний простір - це простір іншого роду, простір повсякденного буття. І, хоча вони накладаються один на одного, вони не є конгруентними. Сакральний простір завжди перебуває усередині простору профанного, однак їх співпідпорядкованість носить зворотний характер. Сакральне завжди організовує профанне.
У дисертації звертається увага на те, що вже архаїчна культурна концепція хронотопу зовсім не збігається з ньютонівською парадигмою абсолютного простору і часу, а є спорідненою релятивістській моделі А.Айнштайна. Простір тут трактується як онтологічна реальність речей, подій, життєвих процесів і є невід'ємним від них. Простір як форма буття подій та їх просторовий зміст являють собою нерозривну цілісність. З іншого боку, цей простір не є гомогенним, тому що сакральний його модус є принципово відмінним від профанного; священне і мирське є двома різними іпостасями єдиного хронотопу.
Головна функція соціально-політичного простору полягає, насамперед, у соціалізації й політизації природного географічного простору, у накладенні на нього певних соціально-політичних форм. Внаслідок цього процесу природний ландшафт набуває характеристики носія всіх соціальних і політичних параметрів. Географічно-астрономічні вектори набувають статусу політичних і владних атрибутів; феномени природи стають сакральними знаками; на земній поверхні постають невидимі кордони, які існують тільки в уявленні, але, незважаючи на це, іноді бувають більше реальними, менш переборними, ніж гірські хребти й водні перешкоди. Таким чином, політичний простір стає найважливішим атрибутом актуалізації онтології політичного, сферою політичної ідентифікації або марґіналізації людини.
Третій розділ дисертації «Політичні і публічні виміри соціуму: історичні версії політичної онтології» присвячений аналізу історичних фаз становлення онтологічної парадигми європейської культури. Античні греки живуть у просторі полісу. Це простір досить обмежений і не має тенденції до експансії. Рим епохи еллінізму уже створює імперський простір мілітарно-експансійного характеру, Pax Romana. Середньовіччя затверджує нову точку відліку часу, нові сакрально-просторові цінності, новий центр і нові можливості розширення кордонів власної культури в просторі Pax Christianus. У свою чергу, Ренесанс і Модерн, з характерними для цих епох процесами секуляризації, створюють новий секулярний, спочатку європейський, а згодом - глобалізований простір.
У першому підрозділі «Античний поліс як топос онтологізації свободи – сакрального принципу політики» розглядається античний поліс як сфера взаємодії публічного і приватного, співвідношення політичного і громадянського, аналізуються адекватні йому політичні форми: грецька демократія та римська республіка. Висвітлюється невідповідність античній політичній парадигмі модусу Спарти. Завершується підрозділ аналізом історичної долі античної полісної моделі.
Зараз, коли відбуваються досить гострі дискусії про співвідношення приватного і публічного, публічного і політичного, публічного, політичного і цивільного, сакрального і профанного, морфології влади та держави в різних суспільних системах, варто визнати, що витоки сьогоднішніх реалій необхідно шукати в історії культури, античного суспільства - джерелі й таємниці всієї європейської цивілізації. Саме там виникають і формуються перші паростки суспільства, що надалі одержить назву демократичного; саме там зароджуються концепти й виникають ідеї демократії та свободи, саме там ці ідеї вперше набувають філософського змісту.
Уся подальша хода європейської історії здійснюється під впливом ідей, образів і політичних реалій греко-римського світу. Онтологічним джерелом політичного життя в античному світі постає старогрецький поліс - публічна громада, організована сакральною ідеєю свободи та ідентифікацією людини із цією громадою. Анатомія античного суспільства в соціальному перетині розгортається як цивільна публічна громада, а в політичному - як безпосередня публічна демократія, як політичне буття, детерміноване його апріорним сакральним символом - ідеєю свободи.
У другому підрозділі «Дивергенція сакрального і профанного у середньовічному хронотопі» висвітлюється специфіка розвитку європейської політичної парадигми в епоху становлення християнського онтологічного міфу.
Автор акцентує увагу на високій місії християнства в становленні середньовічного хронотопу. Саме християнство стало домінуючою інтегруючою силою, що в умовах повного руйнування владно-політичних механізмів Римської імперії об'єднала морально дезорієнтовані, різномовні й різнокультурні етноси у єдиний християнський світ. Християнська Європа є духовною спадкоємицею Греції, Рима та Ізраїлю. Але це не означає, що вона еклектично й безпринципно з'єднала у своїй духовній парадигмі різнорідні думки. Синтетично переосмисливши принципові ідеї попередніх епох, вона створила нове світосприймання, адекватне універсалістському духу християнського світу й християнській людині.
Успадкувавши від античності ідею свободи як мети й сакрального символу політично організованого суспільства, християнство надає їй нового, універсального онтологічного змісту. Ідея дивергенції Божого й земного градів Августина Аврелія являє собою не тільки християнсько-теологічний парафраз платонівської парадигми, але й принципово нову ідею диференціації сакрального та мирського хронотопів, духовної та мирської влади в суспільстві.
Принцип поділу сакральної і профанної влади, від абстрактної ідеї Августина до онтологізації його в ментальних структурах політичної повсякденності суспільства, затверджувався в європейській культурі досить непросто й болісно. На грані тисячоріч у християнському світі почався грандіозний духовний процес, що за три сторіччя радикально змінив політичну парадигму європейської цивілізації.
Боротьба між сакральним і профанннм мала парадигмальне значення й розгорталася у всіх площинах середньовічного соціуму - від політичної конфронтації гвельфів і гибеллінів до університетських диспутів між реалістами та номіналістами. Це був конкретно-історичний етап становлення парадигми свободи, етап у звільненні совісті, думки, свідомості з-під політичного диктату світської влади. Загальноінтелектуальним вираженням всіх цих колізій стала проблема співвідношення «слова і діла». У цій ситуації слово асоціюється з духовним, сакральним, а діло - з мирським, профанним, секулярним. Саме тому в середньовічній свідомості слово розглядається як певний ключ до коду діла. Хто володіє словом, той панує над дійсністю, панує над світом. Із цього моменту в європейській культурі затверджується принцип автономії сакральної та світської влади, духовної та секулярної сфер політичного.
Третій підрозділ «Становлення громадянського суспільства як специфічної форми буття публічного і alter ego політичного» присвячений розгляду взаємозв'язків політичної та цивільної сфер суспільства в рамках єдиного публічного простору.
Тут показується, що в Новий час, в умовах формування ринкової економіки й становлення приватної власності, відбувається зміна співвідношення між публічною та приватною сферами суспільства. Матеріальне виробництво - те, що раніше належало до приватної сфери, поступово знаходить політико-економічну оболонку й, завдяки їй, трансплантується в публічну сферу, набуваючи вигляду громадянського суспільства.
Цивільне суспільство - це певне соціальне відбиття ринкової системи, що імперативи ринку дивним чином перекодує на формули свободи, а формули свободи - на соціальні імперативи демократії. У ринковому суспільстві панує більше твердий детермінізм і необхідність, ніж в умовах натурального господарства. Але принципова відмінність ринку полягає в тому, що він дозволяє переборювати сваволю - особисту залежність людини від людини. Суспільні відносини та міжособистісні зв'язки тут набувають безособистісного публічного характеру.
Що краще – ірраціональна сваволя особистості або раціональний диктат речей, - це не дедуктивна проблема , а метафізичне питання специфіки культури, менталітету й традицій народу. Певна система сприймається масовою свідомістю як об'єктивний порядок речей, як соціальна необхідність. Тому тут уже не політика, не політичне нав'язує сакральні імперативи суспільству, а, навпаки, приватна власність, гроші, ринкові відносини набувають сакрального статусу у протестантській доктрині, посідають домінуючу позицію в публічній сфері, стають головною детермінантою політичних процесів і висувають свої вимоги до політичної влади. У такий спосіб сакральний принцип колективної волі витісняється профанним принципом волі індивідуальної, а наріжним каменем онтології політики стає «священний принцип приватної власності».
У висновках дисертації сформульовані основні результати дослідження, в яких розкриваються проблематика та загальна структура роботи, визначається її спрямованість, окреслюються перспективи подальшої розробки даної теми. Проведене дослідження дозволяє зробити наступні висновки.
1. У сучасному суспільствознавстві склалися чотири концептуальних підходи до розуміння й інтерпретації політичної реальності: політологічний, соціологічний, нормативно-правовий і соціально-філософський. Останній припускає диференціацію онтологічного, епістемологічного, аксіологічного та праксеологічного моментів. Як методологічний ключ до процесу концептуалізації онтології політики автор обирає поняття політичного.
2. Онтологія політики містить у собі єдність і відмінність сущого та належного, загального та одиничного, змісту та форми, що розкривається в процесі застосування феноменологічно-онтологічного методу як цілісність соціально-філософської парадигми.
Під онтологічною парадигмою розуміється зумовлений історико-культурною традицією тип онтологічної комунікації, що являє собою сукупність апріорних настанов свідомості в її відношенні до буття сущого. У рамках цієї парадигми політичне буття настільки ж апріорно визнається первинним стосовно інших видів соціального буття.
3. У сучасному посткласичному дискурсі співіснують дві парадигмальні моделі: онтологічної деструктивності, що позитивістськи текстуалізує реальність, і конструктивної онтології. Найважливішими категоріальними характеристиками онтологічної парадигми є субстанційність, акцідентальність, темпоральність, топологічність, аксіологічність, модальність і екзистенційність.
4. Політичне є субстанційною основою політики; його сутність криється в онтологічному архетипі колективного несвідомого, що відбивається сакральним онтологічним міфом. В основі сакрального міфу завжди лежить інваріантна метафізична підстава, що приймається або відкидається народом апріорі. Прийнятий міф стає універсальною онтологічною детермінантою всієї системи соціальної комунікації суспільства.
5. У будь-якому суспільстві політичне виступає метафізичною передумовою, соціальна комунікація - умовою, а простір і час - формами актуалізації політичної субстанції в реальному політичному процесі.
6. Політичний час є визначальною семіотичною формою соціального часу, способом континуації соціально-політичної організації, стабільності й порядку. У політичному просторі всі географічно-астрономічні вектори здобувають політичні й владні атрибути, стають сакральними знаками.
7. Анатомія полісного суспільства в соціальному перетині є публічною громадою, а в політичному - публічною демократією, детермінованою її апріорним сакральним символом - ідеєю свободи.
8. Християнська культура здійснює онтологічну дивергенцію сакрального і профанного хронотопів, духовної та світської влади в суспільстві.
9. У Новий час європейська культура народжує нову онтологічну реальність - громадянське суспільство, що стає alter ego політичного та пред'являє до нього власні імперативи. У такий спосіб сакральний принцип колективної свободи витісняється профанним принципом свободи індивідуальної, а наріжним каменем онтології політики стає принцип приватної власності.
10. У рамках цієї соціально-історичної парадигми народжується новий тип людини, що здатна постійно свідомо змінювати форми діяльності та асоціативності в просторі й у часі, керуючись власними засадами й інтересами. Вона завжди потенційно готова вписатися в будь-який фрагмент соціальної системи і здатна, в рамках суспільства, вирішувати найбільш складні та різноманітні проблеми.
В дисертації зазначається, що теоретичний аналіз онтології політики виявляє багато проблемних аспектів, що вимагають подальшого дослідження, зокрема, постмодерних модусів політичного.
Основний зміст дисертації відображений у наступних публікаціях
у наукових фахових виданнях:
1. Гурбич В.О. Онтологічний простір політики // «Наука. Релігія. Суспільство». - № 2. – 2007. – Донецьк: ІПШІ МОНУ і НАНУ «Наука і освіта», 2007. – С. 133-140.
2. Гурбич В.О. Співвідношення політики та етики належного // Філософські обрії. Науково-теоретичний часопис Інституту філософії імені Г.С.Сковороди НАН України та Полтавського державного педагогічного університету імені В.Г.Короленка. – Випуск 17. – Київ-Полтава, 2007. - С.109-121.
3. Гурбич В.О. Онтологічний аспект політичної комунікації: час і простір // Схід. Аналітично-інформаційний журнал. – № 2.- Донецьк, 2008. – С. 93-96.
4. Гурбич В.О. Політичний хронотоп: топологічна форма буття політики // Схід. Аналітично-інформаційний журнал. – №.3. – Донецьк, 2008. С. 120-123.
5. Пасько І.Т., Гурбич В.О. Політичне як категорія соціальної філософії: онтологічний вимір // Мультиверсум. Філософський альманах. – Вип. 69. – Київ, 2008. – С. 35-45. (Особистий внесок здобувача: розроблено концептуальні положення онтологічного статусу політичного).
за матеріалами конференцій:
6. Гурбич В.О. Діалектика міфу і ритуалу в процесах політичної ідентифікації // Ідентичність у сучасному соціумі: Матеріали міжнародної науково-теоретичної конференції 14-15 листопада 2006 року. - Донецьк: ТОВ «Юго-Восток, Лтд», 2006. – С. 119-120.
7. Гурбич В.О. Духовність в контексті політичного буття // Учення Григорія Сковороди про дух, духовність та істину: історія і сучасність: Матеріали II Міжнародної науково-теоретичної конференції 3-5 грудня 2007 року: Наукове видання. – Суми: Вид-во СумДУ, 2007. – С. 123-125.
8. Гурбич В.О. Політика та екосвідомість // Творча спадщина В.І.Вернадського та проблеми формування сучасної екологічної свідомості (Вернадські читання): Доповіді і повідомлення 5-ї Міжнародної наукової конференції 26-27 квітня 2007 р. у м. Донецьку / Під редакцією Р.О.Додонова. - Донецьк: ДонНТУ, 2007. – С. 148-150.
9. Гурбич В.О. Особливості сучасного стану взаємозвЧязку політики та духовності // Роль науки, релігії та суспільства у формуванні моральної особистості: Матеріали XX міжнародної науково-практичної конференції 24 листопада 2006 року. – Донецьк: ІПШІ «Наука і освіта», 2007. – С. 309-311.
10. Гурбич В.О. Трансформація парадигм мислення у соціально-політичній філософії // Тези міждисциплінарної конференції «Трансформація парадигм мислення та концепцій знання під впливом сучасних викликів у загальній, соціальній, практичній і прикладній філософії», 29-30 листопада 2007 р. / Відп. за випуск А.Карась: Наукове видання. – Львів, 2007. – С. 124-125.
АНОТАЦІЯ
Гурбич В.О. Онтологічні засади політики: особливості соціально-філософської концептуалізації. – Рукопис.
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук за спеціальністю 09.00.03 - соціальна філософія та філософія історії. - Донецький національний університет, Донецьк, 2008.
Дисертація присвячена проблемі соціально-філософського осмислення концепту політики. Робота розкриває специфіку онтологічного статусу політичної реальності, теоретичні форми та особливості соціально-філософської концептуалізації основ політики.
В дослідженні визначається специфічна сутність феномену політичного як субстанційної основи політики, що криється в онтологічному архетипі колективного несвідомого і відображається сакральним онтологічним міфом. Консенсусні онтологічні міфи розглядаються як універсальні онтологічні детермінанти всієї системи соціальної комунікації суспільства, функціонування соціальних інститутів та легітимації їх формальної структури.
Здійснено спробу довести, що у будь-якому суспільстві політичне виступає передумовою, соціальна комунікація – умовою, простір і час – формами актуалізації політичної субстанції у реальному політичному процесі. Розглянуто процеси взаємодії громадянського суспільства і політичної онтології.
Ключові слова: політика, політичне, онтологія, комунікація, соціальна детермінація, сакральне, профанне, соціальний простір і час, політичний хронотоп, громадянське суспільство.
АННОТАЦИЯ
Гурбич В.А. Онтологические основания политики: особенности социально-философской концептуализации. – Рукопись.
Диссертация на соискание ученой степени кандидата философских наук по специальности 09.00.03 - социальная философия и философия истории. Донецкий национальный университет, Донецк, 2008.
Диссертация посвящена проблеме социально-философского осмысления концепта политики. В работе раскрываются специфика онтологического статуса политической реальности, теоретические формы и особенности социально-философской концептуализации основ политики. В качестве методологического ключа к этому процессу избирается понятие политического.
В исследовании определяется специфическая сущность феномена политического как субстанциальной основы политики, которая сокрыта в онтологическом архетипе коллективного бессознательного и отражается сакральным онтологическим мифом. В основе сакрального мифа всегда лежит инвариантная метафизическая данность, которая принимается априори. Консенсусные онтологические мифы рассматриваются в качестве универсальных онтологических детерминант всей системы социальной коммуникации общества. В границах функционирования этих мифов и формируется политическое как субстанция всей возможной политики общества. Онтологические каноны бытия консолидируют индивидов в общество, координируют их действия, стабилизируя в пространстве и времени. Тем самым они детерминируют процессы формирования и функционирования социальных институтов. Публичная власть и публичная организация общества легитимизируются сакральной онтологией.
Предпринята попытка обосновать, что в любом обществе политическое выступает предпосылкой, социальная коммуникация – условием, а пространство и время – формами актуализации политической субстанции в реальном политическом процессе. Политическое время рассматривается в качестве определяющей семиотической формы социального времени как способа континуации социально-политической организации, стабильности и порядка. Границы политического пространства всегда определяются границами признания императивов онтологического мифа. В политическом пространстве географические векторы обретают политические и властные значения, становясь сакральными знаками. Исторический процесс бытия культуры, социума, государства становится возможным лишь в условиях наличия коммуникативной и трансляционной структур, инвариантная сущность которых закодирована в сакральных онтологических мифах.
В диссертации показано, что в ходе исторического развития общества ситуация несколько меняется. В отличие от архаических онтологических мифов античности, христианский онтологический миф не дается человеку априори, он сакрализуется апостериори, посредством веры и духовного опыта.
В Новое время европейская культура порождает новую онтологическую реальность – гражданское общество, которое становится alter ego политической системы, предъявляя к ней собственные императивы. Таким образом, сакральный принцип коллективной свободы подменяется профанным принципом свободы индивидуальной, а краеугольным камнем онтологии политики становится «священный принцип частной собственности».
Ключевые слова: политика, политическое, онтология, коммуникация, социальная детерминация, сакральное, профанное, социальное пространство и время, политический хронотоп, гражданское общество.
SUMMARY
Gurbych V.O. The ontologic politicіс’s bases: specialities of social-philosophical ideas. - Manuscript.
Thesis for Candidate’s degree of Philosophy by specialty 09.00.03. – social philosophy and philosophy of history. – Donetsk National University, Donetsk, 2008.
The thesis is devoted to the problem of the social-philosophical realizing of politic’s ideas. The essay shows the specifications of ontologic status of the political reality, theoretical forms and specialities of social-philosophical ideas in the politic’s bases.
The investigation finds the specific meaning of the political phenomen as the substantial politic’s bases. It is
