ЛЬВІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ІВАНА ФРАНКА

ГЛИСТЮК ЯРОСЛАВ СТЕПАНОВИЧ

УДК 271.4-725:377-9.83-25) “1848/1914”

Генеральна греко-католицька духовна семінарія

у Львові 1848–1914:

інституційна та соціальна історія

Спеціальність 07.00.01 – історія України

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Львів – 2008

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі історії слов’янських країн Львівського національного університету імені Івана Франка Міністерства освіти і науки України.

Науковий керівник: доктор історичних наук, професор

Грицак Ярослав Йосипович,

Львівський національний університет

імені Івана Франка,

директор Інституту історичних досліджень

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор

Гаврилюк Світлана Віталіївна,

Волинський національний університет

імені Лесі Українки,

професор кафедри давньої і нової історії України

кандидат історичних наук, доцент

Фенич Володимир Іванович,

Ужгородський національний університет,

доцент кафедри історії України

Захист відбудеться 13 травня 2008 р. о 13 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради К .051.12 у Львівському національному університеті імені Івана Франка за адресою: 79000, м. Львів, вул. Університетська, 1, ауд. .

З дисертацією можна ознайомитися у Науковій бібліотеці Львівського національного університету імені Івана Франка за адресою: 79005, м. Львів, вул. Драгоманова, 5.

Автореферат розісланий 9 квітня 2008 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради,

доктор історичних наук, професор О. М. Сухий

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Греко-католицьке духовенство було найчисельнішою українською (руською) елітою, котра займала провідне місце в національному русі галицьких українців аж до кінця ХІХ ст. Священики підтримували народну освіту, артикулювали національні вимоги та забезпечували зв’язок між національними організаціями в містах і селах. Головним і найважливішим осередком виховання греко-католицького кліру в австрійській Галичині була Генеральна греко-католицька духовна семінарія у Львові. Тривалий час вона була для галицьких українців ключовою інституцією не лише в вихованні духовенства, але й у можливості здобути вищу освіту загалом. Тому семінарія, її настоятелі й вихованці завжди перебували в центрі уваги українського (руського) суспільства, а в її історії віддзеркалилися соціальні, культурні, національні зміни.

Актуальність дослідження діяльності цієї семінарії диктується, по-перше, потребою висвітлення історії освіти в Україні на прикладі окремої, дуже важливої інституції, по-друге, необхідністю вивчення духовенства, як окремого соціального прошарку, по-третє, аналіз діяльності духовної семінарії в еклезіальному контексті дозволяє краще пізнати історію Церкви того часу. Таке дослідження також дозволяє вивчати національний рух у різних аспектах (його соціальний склад, участь молоді, співвідношення між церковною і світською елітою тощо) та внести суттєві поправки і доповнення в дискусії, що інтенсивно ведуться у сучасній світовій історіографії щодо природи і характеру націоналізму.

Зв’язок роботи з науковими програмами. Дисертаційне дослідження написане в рамках виконання наукової теми кафедри історії слов’янських країн Львівського національного університету імені Івана Франка “Історичні зв’язки слов’янських народів з Україною та українцями” та проекту Інституту історичних досліджень того ж університету “Формування національних і соціальних ідентичностей в Україні новітнього часу (XIX–XX ст.)”.

Об’єктом дослідження є Генеральна греко-католицька духовна семінарія у Львові періоду 1848–1914 рр. За предмет обрано розвиток її виховної системи (моральне виховання, дисциплінарні вимоги, навчання), характеристики особового складу настоятелів (соціальне походження, освіта, дидактичні здібності, кар’єра), студентські організації семінарії, напрямки їхньої діяльності.

Хронологічні рамки. Як нижню хронологічну межу вибрано 1848 рік. З одного боку – це час “Весни народів”, коли український національний рух вперше виступає на політичну сцену, з іншого, – це також час глибоких змін у богословській освіті та в історії самої інституції Генеральної семінарії (створення Міністерства освіти і віросповідань, зміна умов прийому в семінарію, створення першого статутного студентського товариства “Читальня”). Верхньою хронологічною межею є 1914 рік – останній рік повноцінного функціонування Генеральної семінарії в рамках австрійської системи освіти та розвитку українського руху в мирних умовах. Такий тривалий період у діяльності інституції обраний з огляду на необхідність якомога повніше прослідкувати якісні зміни в її діяльності.

Мета і завдання дисертації. Метою дослідження є реконструкція діяльності Генеральної греко-католицької духовної семінарії у Львові в 1848–1914 рр.

Мета передбачає дослідити:

1) місце Генеральної греко-католицької духовної семінарії у Львові в системі богословської освіти;

2) систему виховання кліру в семінарії та її зміни протягом 1848–1914 рр.;

3) середовище настоятелів семінарії на підставі їхніх біограм, порівнявши вікові характеристики, соціальне походження, сімейний стан та родинні пов’язання, матеріальне становище, кар’єрний ріст, освітньо-кваліфікаційний рівень;

4) зміни в соціальному походженні семінаристів;

5) діяльність студентських товариств семінарії, зокрема, їхні статутні цілі, структуру, значення в інтелектуальному формуванні богословів та роль у семінарії.

Методологічною основою дослідження є принципи об’єктивності та історизму, системний підхід до вивчення релігійних, культурних, соціальних та політичних явищ у їхньому взаємозв’язку. Мета роботи та підпорядковані їй дослідницькі завдання вирішуються за допомогою загальнонаукових методів аналізу, синтезу, узагальнення, описового, порівняльно-історичного, системно-структурного та проблемно-тематичного методів. Застосування у дисертації біографічного методу та методу просопографії (колективної біографії), зокрема, його особово-орієнтованого підходу дозволило представити динаміку соціального статусу (соціальне походження, родинні пов’язання, кар’єрний ріст) та освітньо-кваліфікаційного рівня настоятелів семінарії, а також прослідкувати еволюцію соціального складу семінаристів. Комплексний підхід до розробки тематики дозволив оптимально вирішити завдання дослідження.

Наукова новизна одержаних результатів полягає у тому, що:–

вперше здійснено комплексне дослідження діяльності Генеральної греко-католицької духовної семінарії у Львові 1848–1914 рр.;–

доведено, що на початку ХХ ст. серед настоятелів семінарії більшість становили молоді, неодружені священики з ґрунтовною богословською освітою та докторськими ступенями;–

на підставі аналізу соціального походження настоятелів доведено, що на межі ХІХ і ХХ ст. зросло призначення на посади осіб з-поза традиційного священичого середовища;–

відтворено навчально-виховну систему семінарії (дисципліна, моральне виховання й навчання) та запропоновано її періодизацію, оперту на змінах;–

висвітлено еволюцію в соціальному складі семінаристів від домінування синів священиків у другій половині ХІХ ст. до переваги вихідців з інших соціальних прошарків на початку ХХ ст.;–

уперше комплексно досліджено студентські товариства семінарії (структура, розвиток, інтелектуальні зацікавлення семінаристів) та запропоно-вано періодизацію їхньої діяльності;–

доведено, що Генеральна греко-католицька духовна семінарія у Львові стала місцем інтелектуального формування не лише духовенства, але багатьох світських інтелігентів (учених, педагогів, громадських діячів);–

запроваджено в науковий обіг значний обсяг невідомих чи маловідомих джерел.

Практичне значення. Результати дослідження можуть бути використані:–

в узагальнюючих роботах з історії України, церковної історії та національних рухів;–

при підготовці спецкурсів у вищих навчальних закладах;–

для створення навчально-методичних посібників з історії України, Церкви, історії богословської освіти;–

для укладання енциклопедичних статей.

Наукова апробація. Основні положення та результати дисертаційного дослідження обговорювалися на науковій конференції “Шашкевичівські читання 2001” (Львів, 2001 р.), Міжнародній науковій конференції “Чин Святого Василія Великого: історія і сучасність” (Шауляй, Литва, 2004 р.), XV Міжнародній конференції “Історія релігій в Україні” (Львів, 2005 р.), Міжнародній науковій конференції “Греко-католицька богословська освіта: минуле, сучасне і майбутнє” (Клюж-Напока, Румунія, 2005 р.), спільному науковому семінарі Інституту Історії Церкви УКУ та Історичної комісії НТШ (Львів, 2006 р.), круглому столі “200-ліття відновлення Галицької митрополії” (Львів, 2007 р.), українсько-польській конференції “Установи влади, органи самоврядування та церковні інституції та їхні канцелярії на польсько-руському етнічному і культурному пограниччі до 1914 року” (Окунінка, Польща, 2007 р.) та оприлюднені в п’яти публікаціях (з них три статті – у фахових виданнях, затверджених ВАК України й одна видана поза Україною).

Структура дисертації зумовлена проблемно-хронологічним принципом, відповідає встановленій меті та поставленим завданням дослідження. Робота складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел і літератури (475 позицій), списку умовних скорочень та шістнадцяти додатків. Загальний обсяг дисертації становить 274 сторінки, із них
166 сторінок основного тексту.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У першому розділі “Історіографія та джерела” охарактеризовано стан наукової розробки проблеми та джерельну базу дослідження.

Хронологічно можна виділити три етапи в дослідженні цієї проблеми, а також суміжної проблематики – історії богословської освіти у Греко-Католицькій Церкві: 1) австрійський і міжвоєнний період, 2) діаспорна та зарубіжна історіографія, 3) сучасний період.

Початки історіографії пов’язані з появою у ХІХ ст. робіт із загальної історії Церкви та її освітньої діяльності. Більшість із них вийшли з церковного середовища (М. Гарасевич, Ю. Пелеш, Г. Чокке). Єдиним винятком є узагальнююча історія Львівського університету професорів Л. Фінкеля і С. Стажинського.

На початку ХХ століття з’являються праці, котрі вийшли із двох важливих українських наукових осередків у Галичині – Наукового Товариства імені Шевченка та Греко-Католицької Богословської Академії у Львові. Автором першої книги, присвяченої історії Генеральної греко-католицької духовної семінарії став український вчений, дійсний член НТШ, Кирило Студинський Студинський К. Львівська Духовна Семінарія в часах Маркіяна Шашкевича в 1829–1843Збірник філологічної секції НТШ. – Львів: НТШ, 1916. – T.–XVIII. – ССLX+416 с.. Інші його статті стосуються окремих аспектів цієї історії Студинський К. Польські конспірації серед руських питомцїв і духовеньства в Галичині в роках 1831–46Записки НТШ. – Львів: НТШ, 1908. – Т.– С. –108; Т.ІІ. – С. –177; Його ж. Павло Леонтович (Павло з Щуткова)Записки НТШ. – Львів: НТШ, 1921. – Т. СХХХІ. – С. –229; 1922. – Т. СХХХІІ. – С. –184.. Роботи К. Студинського є переломними в історіографії теми і вводять в обіг велику кількість архівних матеріалів.

Початковому періоду історії Генеральної духовної семінарії присвятив свою монографію дійсний член НТШ, професор Богословської Академії у Львові Амвросій Андрохович Андрохович А. Історія гр.-кат. Ґенеральної Духовної Семинарії у Львові (1783–1810)Праці Греко-Католицької Богословської Академії у Львові. – Львів, 1936. – Т. ІІІ. (Греко-католицька Духовна Семинарія у ЛьвовіМатеріали і розвідки зібрав проф. др. Й. Сліпий). – Ч. . – С. –228; 1939. – Т. ІІІ. – Ч. . – С. –512.. Вона увійшла до збірника наукових праць, присвяченого історії Греко-католицької духовної семінарії у Львові. Його упорядником та автором вступної статті про освіту духовенства був ректор Богословської Академії проф. д-р свящ. Й. Сліпий. Різним аспектам діяльності семінарії в цьому виданні присвячено розвідки В. Ґаджеґи, І. Крип’якевича, О. Надраґи та Й. Сліпого. Окремо слід виділити дослідження про М. Шашкевича та середовище “Руської Трійці” М. Возняка, К. Студинського, М. Тершаковця, С. Шаха. У міжвоєнний час з’явилися також роботи А. Андроховича, Я. Гординського, В. Гриника та Є. Грицака про інші осередки виховання духовенства УКГЦ, котрі опосередковано заторкають історію Генеральної семінарії. Якщо узагальнити доробок історіографії перед Другою світовою війною, то можна помітити дві характерні тенденції. По-перше, більшість наукових праць того часу стосувалися найранішого періоду історії семінарії. По-друге, майже всі вони були написані людьми, що так чи інакше були пов’язані з семінарією. Це мало свої певні переваги, зокрема, дозволяло розкривати деталі, котрі були б мало зауважені іншими дослідниками. Але з іншого боку, позбавляло ці праці ширшої порівняльно-історичної перспективи, а також певної дистанції до теми свого дослідження.

Обидві тенденції довоєнної історіографії значною мірою проявилися після війни в українській діаспорі. Більшість дослідників походили із церковного середовища (Д. Блажейовський, М. Марусин, І. Назарко, С. Сеник), а деякі з їхніх праць продовжили проекти, започатковані перед 1939 р. Так, наприклад, нова спроба огляду богословської освіти греко-католицького кліру належить свящ. д-ру М. Марусину (1963).

Якісною зміною в історіографії теми стала поява у 1980-х – на початку 1990-х років перших наукових праць, що постали у системі світських північноамериканських університетів. Вони пробували подивитися на історію Греко-Католицької Церкви та її освітніх установ у набагато ширшому порівняльному контексті, а також включити цю історію в контекст теоретичних дискусій про співвідношення релігії й націоналізму. Серед цих робіт у першу чергу варто відзначити докторську дисертацію А. Д. Сороковського і монографію І.-П. Химки про взаємозв’язок релігії і націотворення в Галичині Sorokowski A. D. The Greek-Catholic Parish Clergy in Galicia, 1900–1939. Ph.D. thesis at the University of London, 1991. – 288; HimkaP. Religion and Nationality in the Western Ukraine. The Greek Catholic Church and the Ruthenian Nаtional Movement in Galicia, 1867–1900. – Montreal & Kingston, London, Ithaca: McGill-Queen’s University Press, 1999. – XXX+236.

Падіння комунізму відкрило нові можливості для вивчення теми. Перш за все, воно зняло заборону з дослідження цієї теми в Україні. По-друге, були відкриті раніше мало- або зовсім недоступні архівні збірки. По-третє, налагодження інтенсивних контактів між українськими і зарубіжними вченими спричинило певне узгодження теоретичного рівня наукових праць та допомогло запровадити ширший історично-порівняльний контекст.

Серед робіт, що постали у незалежній Україні варто відзначити статті молодшого покоління істориків, які зазнали значного впливу західної історіографії та пробують запровадити нові методи дослідження. Окремі аспекти проблематики висвітлені в статтях А. Заярнюка та О. Середи Заярнюк А. Соціальні аспекти статі в дискурсі греко-католицького духовенства Галичини другої половини ХІХ століттяУкраїна модернаЗа ред.: В. Верстюка, Я. Грицака, Л. Зашкільняка, В. Кравченка, М. Крикуна. – Львів: Інститут історичних досліджень Львівського національного університету імені Івана Франка, 2000. – Ч. –5. – С. –80; Середа О. Володимир Шашкевич у ранньому народовецькому русі 60-х років ХІХ ст.Шашкевичіана. Збірник наукових праць. – Львів – Вінніпеґ: Інститут Українознавства, 2000. – Вип. –4. – С. –232; Його ж. Громади ранніх народовців у Східній Галичині (60-і роки ХІХ століття)Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. – Випуск 9: Ювілейний збірник на пошану Феодосія Стеблія / НАН України Інститут Українознавства ім. І. Крип’якевича. – Львів, 2001. – С. –382.. Методику просопографії використовували такі історики, як Я. Грицак, О. Павлишин та Б. Янишин Грицак Я. Українське національне відродження в Галичині 19 – поч. 20 ст.: порівняльний аналіз соціального складу патріотичних групКраківські Українознавчі Зошити. – Краків, 1997. – Т. –6. – 1996–1997. – С. –285; Павлишин О. Соціально-політичний портрет українського проводу Галичини та Буковини в революції 1918 роківУкраїна модернаЗа ред.: В. Верстюка, Я. Грицака, Л. Зашкільняка, В. Кравченка, М. Крикуна. – Львів: Інститут історичних досліджень Львівського національного університету імені Івана Франка, 2000. – Ч. –5. – С. –245; Янишин Б. Народовський рух у Галичині як суспільно-політична течія (70–80-і роки XIX ст.). Автореф. дис. ... канд. іст. наукІнститут історії України НАН України. – К., 2003. – 24 с.. Ролі освіти в розвитку української інтелігенції в Галичині присвятив монографію С. Пахолків Pacholkiv S. Emanzipacion durch Bildung. Entwicklung und gesellschaftliche Rolle der ukrainischen Intelligenz im habsburgischen Galizien (1890–1914). – Wien: Verlag fьr Geschichte und Politik, 2002. – 351. Діяльність українських студентських товариств в австрійській Галичині другої половини ХІХ – початку ХХ ст., зокрема в Львівському університеті досліджували В. Благий, Р. Ковалюк, М. Крикун Благий В. Студентство Львівського університету в 1900–1914 роках: історико-соціологічний аспект. Автореф. дис. ... канд. іст. наукЛьвівський національний університет імені Івана Франка. – Львів, 2003. – 19 с.; Ковалюк Р. “Ватра” академії. – Львів: Світ, 1999. – 104 с.; Крикун М. Студентські організації Львівського університету на початку ХХ ст. (1900–1914)Lwуw: miasto – spoіeczeсsto – kultura. – Krakуw, 1998. – T.– S. –214.. Значним є внесок українських науковців у вивчення середовища “Руської Трійці“ (Ф. Стеблій та ін)  Стеблій Ф. Державні акценти в діяльності “Руської Трійці”Шашкевичіана. Збірник наукових праць. – Львів – Вінніпеґ: Інститут Українознавства, 2000. – Вип. –4. – С. –41.. Однак усі ці роботи торкаються вибраної теми лише дотично.

Таким чином, історіографічний огляд дозволяє стверджувати, що попри висвітлення окремих періодів у діяльності Генеральної греко-католицької духовної семінарії у Львові, існує необхідність ґрунтовної монографії цієї інституції в другій половині ХІХ ст. – на початку ХХ ст.

Джерела. Основу джерельної бази дисертації становлять неопубліковані матеріали таких архівних і бібліотечних фондів: 201 (Греко-католицька митрополича консисторія), 309 (Наукове товариство ім. Шевченка), 358 (Шеп-тицький Андрей (Роман-Марія-Александр, 1865–1944), граф, митрополит Галицький), 362 (Студинський Кирило), 408 (Греко-католицький митрополичий ординаріат), 451 (Греко-католицька богословська академія), 491 (Греко-католицька митрополича капітула) Центрального державного історичного архіву України у Львові (ЦДІА України у Львові); 26 (Львівський університет) Державного архіву Львівської області (ДАЛО); 1 (Архів усної історії), 3 (Архів родини Дзеровичів), 6 (Окремі надходження), 10 (Ярослав Левицький) Архіву Інституту Історії Церкви Українського Католицького Університету (Архів ІІЦ УКУ); 167 (Левицькі), 206 (Василь Щурат), 233 (Бачинські) Відділу рукописів Львівської наукової бібліотеки імені В. Стефаника НАН України (ЛНБ НАН України) та приватного архіву Н. Падюки.

Використаний джерельний матеріал умовно можна поділити на такі групи: 1) документи церковних інституцій та офіційне листування; 2) церковні шематизми та щорічники Львівського університету з переліками академічного персоналу та навчальних курсів; 3) матеріали особових архівних фондів; 4) неопублікована кореспонденція громадських і церковних діячів того часу; 5) галицька періодика середини ХІХ – початку ХХ ст. та матеріали публіцистики; 6) мемуарна література; 7) матеріали усної історії; 8) опубліковані збірники документів та матеріалів.

Головний масив документів до історії духовної семінарії становлять матеріали 451 фонду ЦДІА України у Львові. Статутні документи тут представлені статутом Генеральної семінарії (1783), правилами для семінаристів (1902) та ін. Функціонування інституції висвітлюють протоколи засідань ректорату, листування з Митрополичою консисторією та ординаріатом, заяви про вступ, особові справи, листування про призначення на посади. Джерелами до історії студентських товариств семінарії є їхні книги діловодства. Масовим джерелом для аналізу соціального походження вихованців є списки семінаристів. Крім того, використано метричні книги, особові справи, документи про призначення на посади з інших архівних фондів ЦДІА України у Львові (201, 408, 491), матеріали ДАЛО та Архіву ІІЦ УКУ.

Важливим масовим друкованим джерелом є церковні статистичні збірники – шематизми з даними про духовенство та духовні семінарії. Для уточнення біограм настоятелів, навчальних програм використано щорічні переліки академічного персоналу Львівського університету, розклади навчальних курсів. Іншим джерелом є матеріали до біографічного словника І. Левицького (Ф. ). Із особових архівних фондів для дослідження залучено документи про соціальне походження, освіту, номінаційні грамоти.

Найважливішим епістолярним джерелом до історії Генеральної духовної семінарії початку ХХ ст. є листи до Андрея (Шептицього) (Ф. ) молодих богословів, які за сприянням митрополита продовжували освіту в університетах Західної Європи. Окремі деталі біографії ректора Й. Жука почерпнуто з його листів до К. Студинського (Ф. ). Чимало фактографічного матеріалу виявлено в галицькій періодиці другої половини ХІХ – початку ХХ ст. (“Діло”, “Католицкий Всхід”, “Львівські Архиєпархіяльні Відомості”, “Слово” та ін.). В роботі використано також матеріали публіцистичного характеру (наприклад, критика проблем богословської освіти М. Малиняком, Д. Танячкевичем).

Матеріали архівних документів та періодики істотно доповнює мемуарна література, яка допомагає зрозуміти світоглядні, психологічні мотивації настоятелів та семінаристів, відображає історичний контекст у якому діяла семінарія (неопубліковані спогади колишніх семінаристів К. Левицького, Я. Левицького, опубліковані – А. Вахнянина, О. Пристая, В. Чернецького, М. Малиняка, Г. Крижановського та ін.). Окремі деталі біографій дають матеріали усної історії (інтерв’ю) з Архіву ІІЦ УКУ. Найважливіші з використаних опублікованих збірників документів і матеріалів – рішення Львівського собору 1891 року й додатки до них (1891, 1897), “Kronika Uniwersytetu Lwowskiego” (1899, 1912), “Світильник істини. (Джерела до історії Української Католицької Богословської Академії у Львові 1928–1929–1944)” (1973, 1976).

У другому розділі “Генеральна греко-католицька духовна семінарія у Львові в системі богословської освіти” прослідковано еволюцію греко-католицької семінарійної освіти, відтворено вимоги до управління семінарії, на підставі просопографічного аналізу охарактеризовано динаміку соціального статусу та зміни освітньо-кваліфікаційного рівня настоятелів.

Потреба впровадити якісні зміни в освіту унійного парафіяльного духовенства відобразилася у рішеннях Замойського собору (1720), який рекомендував єпископату створювати духовні семінарії. Єпархіальні семінарії XVIII ст. мали коротку тривалість студій, різний ступінь якості викладання й не могли охопити широкого загалу кандидатів до священства. Тому більшість священиків того часу отримували освіту від своїх батьків – парохів. З переходом Галичини під владу Габсбурґів у стосунках Церкви й держави наступив новий період, відомий як йосифінізм. Його нововведенням стало заснування генеральних семінарій, які спиралась на ідеї просвітництва, обов’язкову середню освіту вихованців, знання латини та німецької мови, тривалі університетські студії. Для загалу парафіяльного греко-католицького духовенства Галичини 30.06.1783 у Львові засновано Генеральну греко-католицьку духовну семінарію, виховання кліру в якій доповнювало обов’язкове навчання на богословському факультеті Львівського університету. Позитив створення такої освітньої інституції полягав передовсім у появі нового покоління справді освіченого духовенства.

Вихованцями Генеральної греко-католицької духовної семінарії у Львові в 1848–1914 рр. були не лише богослови Львівської архиєпархії, але й Перемишльської та Станіславівської єпархій. Найздібніші з них – продовжували освіту й здобували докторські ступені в елітарних європейських освітніх закладах (Центральна греко-католицька духовна семінарія та інститут Авґустінеум у Відні, Урбаніанська папська колегія в Римі та ін.).

Керівництво та нагляд за діяльністю Генеральної греко-католицької духовної семінарії у Львові належало управі (настоятелям): ректору, віцеректорам, духівнику та префектам студій. Аж до кінця ХІХ ст. їхні права та обов’язки унормовував правильник (статут) Генеральної семінарії (1783), у якому було мало конкретики у формулюваннях. Функції настоятелів було чітко окреслено лише на початку ХХ ст. із впровадженням рішень Львівського собору (1891) та пастирського послання митрополита Андрея (Шептицького) (1901). Упродовж 1848–1914 рр. управа в Генеральній греко-католицькій духовній семінарії у Львові перебувала в руках 68 священиків. Значна різниця у віці старших та молодших настоятелів (приблизно до кінця 1870-х рр.) гальмувала кар’єрний ріст здібних молодих педагогів. На поч. ХХ ст. семінарією керувало гроно молодих настоятелів.

У ХІХ ст. можливість здобути фахову освіту, отримати належну посаду, часто визначало соціальне походження, яке встановлено для 45 осіб настоятелів (66,1із загального числа). Серед них найбільше представлені сини священиків (18 осіб, 40селян (9 осіб, 20та міщан (8 осіб, 17,77менше – урядників (5 осіб, 11,11і найменше – сини шляхтичів (2 особи), інтелігенції (2 особи) та ремісника (1 особа). Кількість призначень на настоятельські посади осіб з-поза традиційного священичого середовища (синів селян, міщан, службовців) зросла на початку ХХ ст. (8 з 10 осіб у 1901–1910 рр., 3 з 4 осіб – перед війною). Вплив родинних пов’язань настоятелів помітний як у визначенні соціального статусу настоятелів, так і в отриманні парафій як родинних бенефіцій та, як можна припустити, у кар’єрному рості (Ф. Костек, Т. Сембратович). Недостатнє матеріальне забезпечення персоналу семінарії, з одного боку, часто розглядалося священиками як кар’єрний крок (наприклад, від священика до єпископа), з іншого ж – змушувало їх шукати додаткові можливості заробітку.

Продовження богословських студій із подальшим здобуттям докторського ступеня, як необхідної передумови повноцінної праці настоятеля духовної семінарії було більш властиве неодруженому кліру (Й. Жук, В. Лаба). Парафіяльними священиками кар’єру розпочинали переважно представники одруженого духовенства, які у семінарію приходили вже вдівцями. Більшість настоятелів навчалися в освітніх інституціях Львова, а найталановитіші з них – у Відні, Інсбруку, Римі та інших європейських містах (20 осіб серед настоятелів, 31, 29 осіб здобули докторські ступені. Кількість настоятелів із високим рівнем богословської освіти та вченими ступенями значно зросла на зламі ХІХ – ХХ ст.

Серед настоятелів Генеральної духовної семінарії у Львові 1848–1914 рр. були представники різних національно-політичних орієнтацій, виразники різних ідеологій. Незважаючи на власну політичну заангажованість настоятелі намагались дбати про збереження духу приязні між семінаристами, що в умовах зростання політизації молоді було дуже важко.

У третьому розділі “Функціонування навчально-виховної системи Генеральної греко-католицької духовної семінарії” відтворено процедуру прийняття в духовну семінарію, охарактеризовано систему виховання кліру в семінарії, проаналізовано зміни в соціальному статусі вихованців.

Найважливішими при вступі в духовну семінарію були моральні характеристики кандидатів, належний освітній рівень (з 1849 р. – закінчена гімназійна освіта з т. зв. іспитом зрілості) та стосунок до військової служби (відповідні пільги систематизовано наприкінці 60-х – середині 70-х рр. ХІХ ст.).

Навчально-виховна система Генеральної греко-католицької духовної семінарії у Львові мала три складові: моральне виховання (поступ у чеснотах християнської віри й у літургійному житті), дотримання дисциплінарних вимог та навчання. У трактуванні дисципліни можна виділити два етапи. На першому етапі (середина ХІХ ст. – кінець ХІХ ст.) дисципліну визначали вимоги статуту 1783 року, які трактувалися настоятелями надто суворо. Значна частина порушень (гра в карти, куріння тютюну, неординарний одяг тощо) демонстрували бажання семінаристів відповідати стилю поведінки тогочасної львівської молоді. З іншого боку, це свідчило про нездатність настоятелів скерувати зацікавлення вихованців у відповідне духовному званню русло та невідповідність формального підходу до дисциплінарних вимог.

Другий етап (початок ХХ ст.) пов’язаний із реформуванням виховної системи. Підставовими для цього стали рішення Львівського собору (1891), які мали на меті посилення безпосереднього впливу єпископа на кандидатів до священства, пастирський лист митрополита Андрея (Шептицького) (1901) та нові дисциплінарні правила (1902). Ці правила порівняно зі статутом 1783 року не були ліберальнішими, проте набагато конкретнішими. Вони наголошували більше на священичому покликанні й моральному вихованні, аніж на формальному виконанні дисциплінарних вимог.

Впроваджувати реформу в Генеральній греко-католицькій духовній семінарії у Львові доручено новому ректору д-ру Григорію Хомишину (1902–1904). У ході реформи запроваджено щомісячні іспити в семінарії, осучаснено інтер’єр та санітарно-гігієнічні умови закладу, доукомплектовано бібліотеку. Однак, різке запровадження занадто ригористичної дисципліни зустрілося зі зростаючою політизацією молоді та активізацією семінарських студентських товариств. А використання практик аскези й морального виховання, властивих єзуїтській освіті (а ще більше очікування латинізації та денаціоналізації духовенства через реформу), відлякувало як представників русофільського табору галицького суспільства, так і народовців. Зміни в семінарії продовжились і за наступних ректорів Йосифа Жука (1905–1910) та Йосифа Боцяна (1910–1919). Перший із них скерував зусилля на покращення побуту семінаристів та моральне виховання (реколекції). За Й. Боцяна розширено спектр навчальних предметів, у роботі з вихованцями застосовувався індивідуальний підхід, настоятелі сприяли діяльності студентських товариств.

Складовою частиною виховної системи духовної семінарії було існування т. зв. семінарських урядів (дуктори, захристияни, інфірмарії та ін.), з допомогою яких богослови проявляли власну ініціативу та істотно допомагали настоятелям у нагляді за дотриманням дисципліни.

Оскільки моральне зростання майбутніх священиків мало досягатися через неухильне виконання статутних обов’язків, то власне духовні вправи часто опинялися на другому плані. Значним чином це залежало від особи настоятеля, який провадив духовні вправи з вихованцями. Справжньої ваги особа духівника набула з приходом на посаду І. Дольницького (1877), засновника релігійного братства семінаристів “Воведенія Пречистої Богородиці” (1883). На початку ХХ ст. у ході семінарської реформи наголос зроблено на літургійному житті богословів, як основі морального виховання, що порівняно з статутом 1783 р. було істотним кроком уперед у розумінні ролі священства.

Більшість богословських предметів семінаристи вивчали в рамках університетського навчального плану. Крім цього львівські богослови часто слухали лекції на інших факультетах (з історії Михайла Грушевського, Людвіка Фінкеля та ін.), що свідчило про їхні інтелектуальні зацікавлення. Університетські студії доповнювало семінарійне навчання, яке містило власний навчальний план: церковні обряди, церковний спів, церковнослов’янська мова та наука сільського господарства.

На джерельних матеріалах Генеральної духовної семінарії у Львові прослідковано соціальне походження семінаристів, для чого обрано три покоління випускників (1848, 1880, 1913 рр.). У середині ХІХ ст. серед випускників семінарії налічувалось 71,4синів священиків, що свідчило про традиційне поповнення душпастирів зі свого ж середовища. Вихідці з інших соціальних прошарків (міщан, селян, службовців, учителів) становили 28,57загалу випускників. Загальне співвідношення синів священиків і інших соціальних прошарків у 1880 р. істотно не змінилося. Однак вже перед Першою світовою війною (1913) синів не-священиків було 73,68% (при цьому 42,1% синів селян).

У четвертому розділі “Діяльність студентських товариств Генеральної греко-католицької духовної семінарії у Львові (1849–1914)” досліджено історію студентських організацій семінарії та виділено кілька етапів у їхньому розвитку.

На першому етапі (1849–1856), семінаристом Василем Ковальським та його однодумцями за дозволом ректорату засновано товариство “Читальня”, яке об’єднало богословів навколо ідеї читання та обговорення часописів і книг релігійного та світського характеру, а також започаткувало традицію українських статутних студентських товариств в австрійській Галичині. Другий етап (початок 1860-х рр. – кінець 1880-х рр.) характеризується короткими періодами активності товариства “Читальня”, та довшими – занепаду, а також діяльністю безстатутних гуртків. На третьому етапі (1890–1914) у семінарії викристалізувалась система студентських товариств.

Наймасовіше товариство “Читальня українських богословів ім. М. Шашкевича”, поряд з організацією читання та обговорення найновіших книг і часописів, підготовкою різноманітних вечорів та концертів було також посередником у діяльності численних гуртків і представляло богословів поза межами семінарії. Можливість вільного вибору літератури з бібліотеки “Читальні”, дискусій над прочитаним, підготування наукових рефератів створювала чудові передумови для інтелектуального формування семінаристів.

Завдяки діяльності Літературно-наукового товариства (ЛНТ) (1897–1907) наукові зацікавлення семінаристів змогли реалізуватися в різноманітних гуртках. Формою праці у товаристві були т.зв. відчити, наукові доповіді (з богослов’я, історії, літератури та ін.), дискусії, літературні вечори. За десятиліття ЛНТ перетворилось в масову організацію семінаристів. Члени товариства обмінювались часописами, листувались із іншими богословами (із Загреба, Оломоуца, Любляни, Пряшева, Ужгорода, Чернівців). Второваним ЛНТ шляхом розвивалися організації семінаристів у 1908–1914 рр.

Формуванню мистецького смаку майбутніх душпастирів сприяли гуртки музичного напрямку. Діячі економічних та просвітніх гуртків (М. Ріпецький, М. Ганушевський та ін.) згодом використали свої знання в організації кооперативів, кредитних спілок та загалом національній мобілізації українського села в умовах міжвоєнної Польщі. Координацію кас організацій семінаристів, надання позик гурткам здійснювало кредитно-позичкове товариство “Власна Поміч”, засноване Миколою Гошовським (1898).

Журнал “Католицкий Всхід” (1904–1907) та альманахи семінаристів представили загалу науковий доробок богословів та їхню позицію з багатьох суспільних питань і продовжили традицію рукописних і друкованих літературних збірників та часописів семінаристів, таких, як “Русалка Дністрова”, “Клепайло”, “Боян” та ін. Традиційним для студентських товариств стало вшанування національних героїв: письменників і духовних осіб (Т. Шевченка, М. Шашкевича, митрополита Андрея (Шептицького) та ін.). Поряд із богословськими проблемами семінаристи звертались до тем з історії України, що мали виразне соціальне й національне забарвлення.

Середовище студентських товариств Генеральної семінарії спричинилося до духовного та інтелектуального формування значного числа катехитів, парохів, організаторів читалень та кооперативів у селах, а також цілої плеяди світських інтелігентів: громадсько-політичних діячів, педагогів, журналістів (А. Вахнянин, В. Ковальський, К. Паньківський, О. Партицький). Діяльність студентських товариств проявилась на межі ХІХ і ХХ ст. у співпраці між старшим поколінням діячів (А. Вахнянин, К. Паньківський, Д. Танячкевич) та їхніми молодшими колегами, настоятелями та семінаристами. Чимало настоятелів семінарії початку ХХ ст., організаторів та викладачів Греко-Католицької Богословської Академії у Львові міжвоєнного часу були активними учасниками студентських товариств (наприклад, владика Дмитро (Яремко), Теодозій Тит Галущинський ЧСВВ, Андрій Іщак).

У висновках узагальнено результати дослідження:

1. Генеральна греко-католицька духовна семінарія у Львові у 1848–1914 рр. була головною інституцією виховання греко-католицького духовенства в Галичині. Духовна формація кліру в семінарії поєднувалась з обов’язковою університетською богословською освітою. Для найздібніших семінаристів виховання духовенства в Генеральній греко-католицькій духовній семінарії у Львові поєднувалось з кількома курсами, або докторантськими студіями в елітарних освітніх закладах Відня, Інсбрука та Рима, що створювало перед богословами більші кар’єрні можливості. Така модель богословської освіти мала якісно вищий рівень порівняно з єпархіальними греко-католицькими духовними семінаріями ХVIII ст. По-суті, існування і діяльність Генеральної греко-католицької духовної семінарії у Львові відображали якісну зміну як в історії Греко-Католицької Церкви, так і всієї східнохристиянської освітньої традиції у Східній та Центральній Європі.

2. Нова модель богословської освіти, представлена Генеральною духовною семінарією, значним чином була відповідальна за вироблення нової професійної та суспільної етики серед греко-католицького духовенства. Це в першу чергу відобразилося в історії управи семінарії. Чимало настоятелів паралельно з працею в семінарії викладали на богословському факультеті Львівського університету, дописували до церковної періодики чи навіть редагували видання. Така наукова й педагогічна заангажованість настоятелів була загалом корисною для вихованців семінарії та піднімала її престиж. З іншого боку, пошук додаткового заробітку настоятелями через недостатнє матеріальне забезпечення часто відволікав їх від основної праці.

Богословське переосмислення та чіткіше окреслення їхніх обов’язків проявилося в рішеннях Львівського провінційного собору (1891) та пастирському посланні митрополита Андрея (Шептицького) (1901). Це, серед іншого, привело до зростання на зламі ХІХ – ХХ ст. кількості настоятелів із ґрунтовною богословською освітою й докторськими ступенями. До інших важливих змін належало збільшення числа призначень до управи вихідців із нижчих соціальних станів (селян) та молоді. Поява нового покоління настоятелів у цей період справила важливий вплив передусім на саму семінарію. Це дозволило переламати тенденцію до клановості, властиву для керівництва семінарії у ХІХ столітті. Прихід нових настоятелів вплинув також і на характер пізнішої діяльності Греко-Католицької Церкви в цілому, оскільки частина їх перебрала на себе вагу церковного керівництва в міжвоєнні й воєнні роки на українських землях і повоєнні роки в діаспорі, та забезпечила витривалість Церкви у найдраматичніші часи її повної заборони в Україні.

3. Відповідні зміни спостерігалися серед вихованців семінарії. Найважливішими факторами, які вирішували долю вступників у семінарію, були моральні характеристики, належний освітній рівень та стосунок до військової служби. Зростання вимог до моральних характеристик майбутніх душпастирів на початку ХХ ст. співпало з реформою семінарії й свідчило про наголос церковного проводу на покликанні до духовного стану. У навчальному процесі помітно поступове зростання ваги пастирського богослов’я та літургіки тощо; також семінаристи інтелектуально зростали на додаткових навчальних курсах із мово- та літературознавства, історії, географії. Значно змінилося й соціальне походження семінаристів: якщо в 1848–1880-х роках серед них домінували сини священиків, то в 1890–1910-х роках більшість становили вихідці з інших соціальних верств, зокрема, селянства. Цим підірвано кланово-спадковий характер галицького греко-католицького духовенства як соціальної групи. Збільшення частки селянських синів свідчить не лише про популярність статусу священства серед селян, але й про зростання ролі вищої освіти серед українців Галичини. Це, у свою чергу, співпало з викристалізуванням у семінарії системи студентських товариств із різноманітними статутними цілями та характером діяльності. Студентська ініціатива випереджала як заходи ієрархії, так і семінарських настоятелів щодо змін у системі виховання духовенства (наприклад, видання часопису “Католицкий Всхід”, діяльність позичкової каси), тому товариства богословів були використані при проведенні реформи в семінарії, сприяючи модернізації богословської освіти у Греко-Католицькій Церкві.

У цілому ж, вивчення історії Генеральної греко-католицької духовної семінарії у Львові дозволяє глибше зрозуміти феномен Української Греко-Католицької Церкви як певного синтезу між східнохристиянськими церковними традиціями та західними освітніми впливами. Зокрема, вона вияснює її виняткову життєздатність у найнесприятливіших умовах, що склалися після розпаду Австро-Угорської імперії й продовжували існувати аж до розпаду Радянського Союзу, а також спростовує стереотипи про чітке протиставлення традиції і модерності, релігійного і секулярного в історії сучасних Церков.

Основні положення дисертації висвітлені в наступних публікаціях:

1. Глистюк Я. Від Бохенського до Боцяна: ректори Генеральної греко-католицької духовної семінарії у Львові (1848–1914)Вісник Львівського університету. Серія історична. – Львів, 2003. – Вип. . – С. –169.

2. Глистюк Я. Студентські товариства Греко-католицької духовної семінарії у Львові (1890–1914)Дрогобицький краєзнавчий збірник. – Дрогобич: Коло, 2003. – Вип. . – С. –334.

3. Глистюк Я. Діяльність студентських товариств Греко-католицької духовної семінарії у Львові (1849–1914)Львів: місто – суспільство – культура. – Т. : Львів – Краків: Діалог міст в історичній ретроспективіЗа ред. О. Аркуші і М. Мудрого. – Львів: ЛНУ ім. І. Франка, 2007. [Вісник Львівського університету. Серія історична. Спеціальний випуск]. – С. 246–294.

4. Глистюк Я. Інститути студентського самоврядування у виховній системі Генеральної греко-католицької духовної семінарії у Львові в 1848–1914 рр.Історія релігій в Україні. Науковий щорічник 2005. – Львів: Логос, 2005. – Книга І. – С. –190.

5. Hlystiuk Das griechisch-katholischen priesterliche Generalseminar in Lviv (Lemberg) als Hauptbildungszentrum des ukrainischen Pfarrklerus im цsterreichischen Galizien in der zweiten Hдlfte des 19.– Anfang des 20.Studіa universitatis “Babeє-Bolyai”. Theologia Catholica 1. Series historia ecclesiastica. – Cluj-Napoca: Napoca Star, 2006. – No. . – S. –29.

АНОТАЦІЯ

Глистюк Я. С. Генеральна греко-католицька духовна семінарія у Львові 1848–1914: інституційна та соціальна історія. – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 07.00.01 – історія України. – Львівський національний університет імені Івана Франка. – Львів, 2008.

У дисертації проведено комплексне дослідження діяльності Генеральної греко-католицької духовної семінарії у Львові в 1848–1914 рр., яка була головною інституцією богословської освіти греко-католицького духовенства Галичини. Виховання кліру в семінарії поєднувалося з обов’язковим навчанням на богословському факультеті Львівського університету. Найбільш здібні богослови продовжували освіту у Відні, Інсбруку, Римі. На зламі ХІХ і ХХ ст. як серед настоятелів семінарії, так і серед її вихованців різко зросла кількість вихідців із нижчих соціальних станів (селян). Також у цей період сформувалась система студентських товариств із різноманітними статутними цілями та характером діяльності, що вплинуло не лише на інтелектуальне формування семінаристів, але й на розвиток інституції загалом.

Ключові слова: Генеральна греко-католицька духовна семінарія, бого-словська освіта, духовенство, Львів, студентські товариства.

АННОТАЦИЯ

Глистюк Я. С. Генеральная греко-католическая духовная семинария во Львове 1848–1914: институционная и социальная история. – Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата исторических наук по специальности 07.00.01 – история Украины. – Львовский национальный университет имени Ивана Франко. – Львов, 2008.

В диссертации проведено комплексное исследование деятельности Генеральной греко-католической духовной семинарии во Львове в 1848–1914 гг., которая была главной институцией богословского образования греко-католического духовенства Галичины. Воспитание клира в семинарии сочеталась с обязательной учебой на богословском факультете Львовского университета. Наиболее талантливые богословы продолжали образование в Вене, Инсбруке, Риме. На рубеже ХІХ и ХХ вв.