КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА
ХАРЬКОВЩЕНКО ЮРІЙ ЄВГЕНІЙОВИЧ
УДК 261.7 “477”
КОНЦЕПЦІЯ “ХРИСТИЯНСЬКОЇ РЕСПУБЛІКИ” В КОНТЕКСТІ
ДЕРЖАВОТВОРЧИХ І КОНФЕСІЙНИХ ПРОЦЕСІВ В УКРАЇНІ
09.00.11 - релігієзнавство
АВТОРЕФЕРАТ
дисертації на здобуття наукового ступеня
кандидата філософських наук
Київ – 2008
Дисертацією є рукопис.
Робота виконана на кафедрі релігієзнавства Київського національного
університету імені Тараса Шевченка
Науковий керівник - кандидат філософських наук, доцент
ЛУБСЬКА Марія Володимирівна,
головний науковий консультант Головного
науково-експертного управління
Апарату Верховної Ради України.
Офіційні опоненти: доктор філософських наук, професор
САУХ Петро Юрійович,
Житомирський державний університет ім. І.Франка,
ректор;
кандидат філософських наук, доцент
БУЧМА Олег Васильович,
Інститут філософії імені Г.С.Сковороди НАН України,
старший науковий співробітник відділу
філософії релігії.
Захист відбудеться ”24” квітня 2008 р. о 10 годині на засіданні
спеціалізованої вченої ради Д 26.001.43 у Київському національному
університеті імені Тараса Шевченка: м. Київ-01033, вул. Володимирська, 60,
ауд. 330.
З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці Київського
національного університету імені Тараса Шевченка (01033, м.Київ, вул. Володимирська, 58).
Автореферат розісланий “23” березня 2008 року.
Учений секретар
спеціалізованої вченої ради Г.Ю. Смирнова
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ
Актуальність теми дослідження. Релігія стає однією із соціальних технологій консолідації сучасного українського суспільства, в якому все більшого поширення набуває ідея соціального служіння церкви. Об’єднання зусиль церкви, держави та суспільства у вирішенні соціальних проблем сприяє державотворчим процесам, міжцерковному порозумінню, гармонізації церковно-державних відносин і зміцненню авторитета церкви в суспільстві.
Проте пошук нових форм цієї консолідації не означає цілковитої відмови від досвіду, накопиченого в попередні віки, від вчень, що дають відповіді на важливі державотворчі питання і пропонують своєрідні концептуальні рішення в осмисленні конфесійних характеристик українського буття. Саме в цьому сенсі виникає інтерес до європейської концепції “християнської республіки”.
Актуальність даної роботи викликана необхідністю дослідження генеалогії європейських богословських і світських рефлексій щодо теорії і практики впровадження Respubliса Christiana, розгляду історіософського контексту її становлення в цивілізаційному виборі Київській Русі, а також тих особливостей, що проявилися в розбудові ”козацької християнської республіки”, у республіканській Конституції П.Орлика, історико-релігійних пошуках Кирило-Мефодіївського братства, у вітчизняній релігійно-політичній думці кінця ХІХ початку ХХ ст. У зв’язку з конфесійною зорієнтованістю концепції “християнської республіки” виникла необхідність дослідження особливостей розвитку автокефалізму національного православ’я в його європейському аспекті та унійних процесів в Україні, як релігійно-політичної спроби входження в європейську християнську спільноту.
Основоположними для дослідження стали історико-філософські підходи стосовно розвитку суспільства, викладені в працях Аристотеля, Г.Ф.Гегеля, І.Канта, Дж.Локка, С.Мілля, Платона, Ж.-Ж.Руссо, К.Ясперса; ідеї М.Бердяєва, В.Зеньківського, П.Куліша, Г.Сковороди, В.Соловйова, Г.Флоровського, П.Юркевича про релігійно-духовний аспект суспільних трансформацій; основні положення теорій М.Грушевського, М.Драгоманова, М.Костомарова та ін., які розкривають різні аспекти взаємодії релігії та політики.
Принципове значення для розробки теми мають дослідження релігійного феномену, історичних, соціокультурних та суспільних тенденцій у християнському світі, теоретичних і методологічних проблем християнського чинника як регулятора духовного та суспільно-політичного процесів, що проводили українські філософи, релігієзнавці і історики М.Бабій, А.Гудима, В.Доля, Є.Дулуман, В.Єленський, Ю.Калінін, М.Кирюшко, А.Колодний, Л.Конотоп, П.Косуха, О.Крижанівський, Б.Лобовик, В.Лубський, І.Мозговий, О.Оніщенко, С.Плохій, М.Рибачук, О.Саган, П.Саух, В.Суярко, В.Танчер, Ю.Терещенко, В.Ульяновський, Л.Филипович, М.Філоненко, О.Шуба, а також релігієзнавці української діаспори А.Великий, І.Власовський, С.Мудрий, І.Музичко, В.Янів, С.Ярмусь.
Особливо цінними для дослідження є роботи В.Бондаренка, О.Бучми, М.Заковича, С.Здіорука, Д.Наливайка, В.Пащенка, О.Предко, П.Яроцького, які справили методологічний вплив на вироблення авторського підходу до визначеної проблематики.
Незважаючи на значний інтерес науковців до питань взаємодії держави та церкви, на цей час у науковій літературі відсутні комплексні дослідження ролі концепції ”християнської республіки” в державотворчих і конфесійних процесах в Україні, що обмежує вироблення науково-методологічних підходів стосовно історії християнства в Україні, цивілізаційних засад його функціонування в процесі становлення української нації.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами.
Дисертація виконувалася в межах науково-дослідної програми “Філософія та політологія в структурі сучасного соціогуманітарного знання” (державний реєстраційний номер НДР № 06 БФ 041-01), що проводиться на філософському факультеті Київського національного університету імені Тараса Шевченка.
Об’єктом дослідження є сутність європейської концепції „християнської республіки”.
Предметом дослідження постають релігійно-політичні трансформації концепції “християнської республіки” в історіософії Київської Русі, “козацької християнської республіки” та їх прояв у національних релігіях - українському православ’ї та греко-католицизмі.
Мета та завдання дослідження зумовлені актуальністю обраної теми, необхідністю дослідження витоків і основних положень концепції “християнської республіки” та її впливу на державотворче та конфесійне життя в Україні.
Досягнення визначеної мети дисертаційного дослідження передбачає необхідність вирішення наступних завдань:
провести аналіз богословських і наукових рефлексій європейської концепції Respubliса Christiana;
дослідити історіософські особливості цивілізаційного вибору Київської Русі;
з’ясувати світоглядно-релігійні чинники концепції ”козацької християнської республіки”;
окреслити рецепції “християнської республіки” в республіканській християнській традиції посткозацької доби;
висвітлити висхідні позиції концепції “християнської республіки” в автокефалізмі українського православ’я;
виявити історичні закономірності та особливості становлення українського греко-католицизму як свідчення спроб входженя в європейську Respubliса Christiana.
Методи дослідження. При вирішенні поставлених завдань автор виходив із загальних методологічних принципів наукового дослідження.
Це, зокрема, метод історизму, застосування якого зумовлено необхідністю розкриття суті концепції ”християнської республіки” – від середньовіччя до сучасності. На етапі концептуального пошуку застосовувалися також методи наукової евристики, аналізу та синтезу, порівняльний, описовий, класифікації та критики джерел.
Метод систематизації із залученням аналітико-синтетичного використовувався при дослідженні богословсько-філософських праць. При цьому автор спирався на загальнонаукові та специфічні принципи об’єктивності, світоглядного плюралізму, релігієзнавчої толерантності та конфесійної неупередженості.
Методологічною основою дисертаційного дослідження є основні досягнення зарубіжних і вітчизняних науковців у переосмисленні здобутків філософської та соціальної думки стосовно процесів формування “християнської республіки”.
Наукова новизна одержаних результатів полягає в системно-комплексному аналізі європейської концепції “християнської республіки”, релігійно-конфесійні трансформації в якій відіграли теоретико-методологічне та практично-функціональне значення в державотворчому і конфесійному розвитку України. Наукова новизна конкретизується в наступних положеннях і висновках дослідження:
генеалогія наукової рефлексії навколо ідеї Respubliса Christiana показує, що європейський шлях розпочався з тези про ”християнську республіку” як соціально могутню церкву, а закінчився теократичними утопіями та раціоналізованими доктринами державницької церкви в конфедерації європейських народів. За допомогою ”християнської республіки” (прототипу сучасного Європейського Союзу) теоретики цієї концепції вважали, що з побудовою громадянського суспільства на континенті можна встановити вічний мир;
розбудова державності в Київській Русі відбувалася в контексті ідеології і практики християнської республіки з устремлінням до патріотично-євангельської традиції первісного християнства. Зазначено, що звідси християнству перших віків в Київській Русі були притаманні риси християнського універсалізму, толерантного відношення до різних релігійних центрів, антимесіанства і антицезарепапізму, власного слов’янського обряду та богослужбової слов’янської мови, що сприяло цивілізаційному вибору країни як частини європейської спільноти;
досліджено релігійно-світоглядні основи становлення і функціонування ”козацької християнської республіки”, що мала демократичний соціально-політичний устрій, особливу військову організацію, своєрідний життєвий уклад, побут та звичаї, використала непересічну роль православної церкви в подоланні державницької кризи;
показано, що в посткозацьку добу, у Конституцiї П.Орлика та в Кирило-Мефодіївському братстві вперше зроблена спроба теоретично сформулювати християнські висхідні української ідеї в юридичній, політичній і суспільній сфері в дусі прогресу та свободи. У цьому контексті закладалися підвалини конституційних принципів і релігійної програми, які передбачали утворення “нової творчої братської церкви”, яка б допомогла реалізувати в Україні історіософію християнського республіканізму;
доведено, що весь довгий період свого існування Київська православна митрополія прагнула до автокефальності на основі європейських демократичних ідей ”християнської республіки” і врешті стала не тільки церковно-релігійним, а й національно-політичним і національно-культурним центром, який виконував етноформуючі й етнозберігаючі функції для українців;
націозберігаюча сутність українського греко-католицизму за умов полонізації та русифікації й остаточно в умовах незалежної України зуміла закріпити та розвинути державотворчі процеси в їх європейському векторі розбудови громадянського суспільства.
Теоретичне та практичне значення одержаних результатів. Виконане дисертаційне дослідження дає можливість поглибленого вивчення суті концепції “християнської республіки”, що дає приріст нових релігієзнавчих, історіософських та філософських знань. Вони мають фундаментальне значення для державотворчої, еклезіальної, канонічної, національної і патріотичної ідентифікації українства від “козацької християнської республіки” і до нинішньої Україні, відкривають шляхи для становлення Помісної Української Православної Церкви, утвердження основоположних засад Respubliса Christiana у християнських конфесіях в Україні.
Матеріали дисертації можуть бути використані при вивченні курсу релігієзнавства, а також спецкурсів, спецсемінарів, при написанні курсових і дисертаційних робіт.
Особистий внесок здобувача. Дисертація є самостійною науковою роботою автора. Висновки, положення наукової новизни отримані автором самостійно.
Апробація результатів дослідження. Основні положення дисертації доповідались на аспірантських семінарах і були оприлюднені на Міжнародних наукових конференціях “Дні науки філософського факультету” у 2006 та 2007 рр. (Київ); Історико-філософських читаннях “Колізії синтезу філософії і релігії в історії вітчизняної філософії (до 180-річчя Памфіла Юркевича та 130-річчя Семена Франка)” (Полтава, 2007р.); ХІІІ Всеукраїнських Сковородинівських читаннях (Переяслав-Хмельницький, 2007р.); 19-х Міжнародних людинознавчих філософських читаннях “Гуманізм. Людина. Раціональність” (Дрогобич, 2007р.); Всеукраїнській науково-теоретичній конференції “Сучасний філософсько-гуманітарний дискурс: напрями та перспективи” (Черкаси, 2007р.).
Публікації. Основні результати дослідження опубліковано в п’ятьох статтях у фахових наукових виданнях і чотирьох тезах виступів на наукових конференціях.
Структура і обсяг дисертаційної роботи зумовлені логікою дослідження, яка випливає з поставленої мети та головних дослідницьких завдань. Дисертація складається із вступу, трьох розділів, висновків, списку використаної літератури.
ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ
У вступі обґрунтовано актуальність теми, простежено її зв’язок з науковими програмами, планами та темами, визначено об’єкт, предмет, мету та завдання дисертації, її методологічні основи, розкрито наукову новизну, з’ясовано теоретичне та практичне значення, охарактеризовано особистий внесок здобувача, наведено дані про апробацію дослідження.
У першому розділі “Стан наукового вивчення проблеми та джерела дослідження” проаналізовано сутність європейської концепції Respubliса Christiana, проведено аналітичний огляд літератури.
Підрозділ 1.1. ”Respubliса Christiana: генеалогія концептуальної рефлексії” присвячено аналізу теоретико-методологічних основ західно-європейської сакральної християнської цивілізації. Після розколу 1054 р. Західна (католицька) церква намагалася вирішити проблему співвідношення держави та церкви через відтворення у вигляді папської Respubliса Christiana системи підпорядкування багатьох невеличких європейських держав єдиній вселенській церкві.
Принцип верховенства церковної влади над політичним життям суспільства вперше задекларував і здійснив під час свого правління римський папа Григорій УІІ (Гільденбрант). Метою Григорія стала реалізація ідеї "Civitas Dei" ("Країни Бога"). Його прагнення ілюструє опублікована робота “Dictatus Papae” (“Диктат папи”), у якій він заявляє, що папа має у християнському світі, у Respublica Christiana - повну можливість (“plenitudo potestatis”) призначати й усувати імператорів і, що його рішення не підлягає оскарженню.
Християнська світова імперія - Respublica Christiana під верховенством Рима відповідно до уявлень Григорія УІІ та його спадкоємців повинна була включати в себе все людство. Її ядром було об’єднання християнських народів. Таким чином у західному християнстві, за словами А.Тойнбі, ідея Respublica Christiana формувалася в практиці підкорення багатьох місцевих держав єдиній вселенській церкві.
Однією з особливостей постсередньовічного тлумачення суті концепції ”християнської республіки” стали теократичні утопії. Найбільш яскравим їх прикладом була ”християнська республіка” Дж. Еліота. Він вважав, що ”всі закони проростають зі Слова Божого” і що ”в Священному писанні надана нам форма державного правління, установлена самим Богом”.
Надалі ідея Respublica Christiana набуває світського характеру. На початку ХУІІ ст. ідея ”християнської республіки” починає вбачатися як конфедерація народів Європи. Протягом ХУІІ в. вона, завдячуючи Ж.-Ж. Руссо, стала доволі популярною. Її навіть намагалися використати в боротьбі з пануванням турків в Європі, наповнивши ідеологічним змістом віронетерпимості.
Отже, реалізація ідеї Respublica Christiana в християнській Європі мала декілька етапів. Якщо папський підхід розпочався з тези про ”християнську республіку” як соціально могутню церкву, то закінчився він або теократичними утопіями, або раціоналізованими доктринами державницької церкви в конфедерації європейських народів. Зрештою за допомогою ”християнської республіки” (прототипу сучасного Європейського Союзу), як думали теоретики цієї концепції, можна було б установити на континенті вічний мир з побудовою громадянського суспільства.
У підрозділі 1.2. „Аналітичний огляд літератури з проблем реалізації концепції “християнської республіки” в Україні” подається загальний стан теоретичної розробки проблеми.
Історична генеза приходу європейського концепту “християнської республіки” на терени нашої держави разом з християнізацією знайшла відображення в численних писемних джерелах. Відносно києворуського періоду їх можна поділити на іноземні й вітчизняні, які дійшли до нас або у вигляді списків (тобто копій з первинних текстів), або у вигляді редакцій (оброблених з певною апологетичною метою історичних творів) і зовсім рідко - в оригіналах. До найвідоміших вітчизняних джерел фахівці відносять твори теоретиків давньокиївського християнства - митрополитів Іларіона та Климента Смолятича, Луки Жидяти, Якова Мниха, "Ізборники" дяка Івана, "Повість врем’яних літ" Нестора, проповіді Кирила Туровського, "Моління" Данила Заточника, "Києво-Печерський патерик" та інші.
Протягом століть було висунуто велику кількість концепцій щодо походження Запорозької Січі, які відкривали широкий простір для різних припущень та домислів. І лише ідентифікація Січі з “козацькою християнською республікою” внесла певну наукову дисципліну у повідомлення західних хроністів, істориків, філософів, публіцистів, гуманістів, релігійних діячів, мандрівників щодо встановлення родоводу українського козацтва (Дж.Байрон, Вольтер, Й.Гердер, Ф.Вебер, Т.Кампанелла, Кромвель, Г.Лейбніц, П.Меріме, С.Мюнстер, Наполеон, М.Сервантес, Ульріх фон Гуттен, Ф.Шіллер та ін.). Велике ж фактичне значення для наукових студій мали праці европейських дослідників Г.Боплана, С.Герберштейна, М.Еманюеля, Н.Лекрерка, Е.Лясоти, М.Меховського, С.Пуфендорффа, П.Шевальє та ін.
Вітчизняні розвідки стосовно “козацької християнської республіки” розпочалися з праць С.Оріховського, який доводив еллінське походження русичів, С.Величка і Г.Грабянки, котрі виклали історію козацтва від найдавніших часів до початку ХУІІІ ст. Історики М.Грушевський, І.Крип’якевич, Д.Яворницький поставили на професійний рівень вивчення феномену українського козацтва як автохтонного явища.
Досвід зарубіжної (діаспорної) української історіографії, історіософії, в якій широко представлені релігієзнавчі студії історії, особливостей розвитку “християнської республіки” в Україні, маємо у працях Д.Дорошенка, О.Лотоцького, І.Огієнка, М.Чубатого та ін.
У радянський період здійснювати порівняльний аналіз європейського й українського християнства, акцентувати увагу на “козацькій християнській республіці” було вкрай небезпечно і майже неможливо. Праці українських вчених М.Брайчевського, Ю.Калініна, М.Котляра, О.Моці, П.Толочка в основному присвячені фрагментам з історії вітчизняної релігії і церкви.
Принципове значення для аналізу ролі християнської доктрини в державотворчих і конфесійних процесах в Україні мають праці українських релігієзнавців В.Бондаренка, О.Бучми, М.Заковича, С.Здіорука, В.Єленського, А.Колодного, В.Лубського, І.Мозгового, О.Оніщенка, М.Рибачука, П.Сауха, Л.Филипович, П.Яроцького.
Особливу роль в досліджуваній нами проблематиці відіграли фундаментальні монографії Д.Наливайка, В.Нічик, О.Сагана і С.Кияка. У них здійснено філософський, історіософський, релігієзнавчий аналіз витокового і переламних періодів історії православ’я і уніатства в Україні, починаючи від введення християнства, “козацької республіки” і до наших днів.
У другому розділі ”Особливості реалізації ”християнської республіки” в Україні”, який охоплює три підрозділи, з’ясовано історіософські особливості цивілізаційного вибору Київської Русі, релігійно-світоглядні основи „козацької християнської республіки” і особливості трансформацій українського християнського республіканізму в посткозацьку добу.
У підрозділі 2.1. ”Respubliса Christiana в цивілізаційному виборі Київської Русі” показано, що протягом ХІ - початку ХІІІ ст. ідеологи і практики християнства в Київській Русі за допомогою церкви як просвітницької інституції намагалися створити творчий патріотично-євангельський клімат в країні, що сприяв би суспільно-політичному, економічному, культурному розвитку. Цей підхід мав успіх. Уже до кінця ХІ і впродовж ХІІ ст. києворуська культура досягла рівня передових країн тогочасної Європи, а Київська держава перетворилася на одну з найбільших і наймогутніших держав Середньовіччя.
Вітчизняна історія і філософська думка епохи Київської Русі переконливо підтверджують ідею про єдність двох найважливіших соціальних інститутів - церкви і держави. Києворуська модель продемонструвала ідеальний варіант симфонійних відносин держави і церкви. Цілком ймовірно, що саме ця єдність (поряд з іншими факторами) дала можливість східним слов'янам подолати відсталість і фактично наздогнати народи Західної Європи за найкоротший історичний період.
Проте наявність різних внутрішніх проблем і зовнішніх ідеологічних впливів на політичне та релігійне життя заважала здійсненню заповітної релігійно-політичної мети “християнської республіки” в Київській Русі - побудови таких взаємостосунків між державою і церквою, коли б світська державна влада не домінувала над церквою взагалі, а церковні посягання на владу світську були відсутні зокрема.
Можемо підкреслити, що використовуючи здобутки кирило-мефодіївської традиції, а також спираючись на константинопольську і римську практику християнства, теоретики місцевого християнства творять власний – руський, тобто український варіант християнства, який набуває оригінальної самобутності та неповторних особливостей і сприяє відстоюванню Київською Руссю свого гідного місця в складному конгломераті християнізованих європейських держав. Насамперед тому, що християнські ідеологи - митрополити Іларіон і Климент Смолятич були проповідниками теорії християнського універсалізму з чітко означеним змістом, а саме як схрещення позитивних рис східного і західного варіантів християнства з розвинутою передхристиянською слов’янською культурою.
У підрозділі 2.2. “Козацька християнська республіка” аналізується зовсім інший зміст, практика та цілі реалізації ідей Respublica Christiana в ”козацькій християнській республіці”, котрі відтворювали національну специфіку державно-церковних відносин в період захисту державності.
Запорозька Січ з’являється в XVI ст. як воєнно-політична організація запорозьких козаків, згодом вона стає не тільки центром національно-визвольної боротьби, а й відіграє важливу роль у боротьбі проти турецько-татарських загарбників, стає прообразом, проектом справжньої держави.
Спочатку козацькі виступи мали виключно становий характер і замикалися на обороні своїх прав і вольностей в соціальній структурі Польщі. Пізніше українські козаки почали виявляти виразну національну ідентичність, яка стала, зрештою, визначальною для них і вельми корисною для подальших державницьких змагань українського народу.
Пробудження національної самосвідомості на рівні "ми" - "вони" спостерігається в досліджуваний період і серед інших верств населення України, зокрема серед міщан і духовенства. Останні, наприклад, вирізняли не тільки своїх українських святих, але й князів навіть у таких суто церковних книгах, як тропарі, кондаки, меморіали тощо. Отже в Запорожжі сформувалась нова українська (козацька) державність, яку М.Костомаров називав ”християнська козацька республіка”.
На Січі виникла своєрідна держава, що була, на відміну від західноєвропейських прототипів, демократичною республікою і виросла на підґрунті двох великих основ – ”духу свободи і духу релігії”. У ній не було ні феодальної власності на землю, ні кріпацтва – царювала рівність між козаками. І найголовніше, що притаманне демократичній республіці, – це виборна система органів управління.
Козацька республіка втілила в собі — у буквальному розумінні цього слова - утопічні ідеї свободи, рівності, братерства, для яких у християнській Європі, на той момент, не знайшлося демократичних можливостей реалізації. Через це саме в Україні ідеї концепцій Respublica Christiana і ”козацька християнська республіка” породили зустріч-конфронтацію ”республіканського проекту” західного християнства з імперсько-монархічними побудовами його східної гілки.
У центрі цієї багатовікової зустрічі-конфлікту міститься ідея Європи як в її політичному, так культурному і релігійному вимірах. У цьому контексті Україна, починаючи з часів ”козацької республіки”, залишається останнім геополітичним рубежем Європи, саме через неї проходить давньовікова межа між Європою і не-Європою і саме український ареал покликаний скласти одну з основних характеристик нової європейської ідентичності.
Наступний сплеск українського християнського республіканізму відбувся тоді, коли було прийнято документ, котрий пізніше отримав назву “Конституція Орлика” і складав угоду гетьмана та старшини про взаємні обов’язки, права та подальший устрій України. Конституція П.Орлика стала важливою віхою розвитку української державницької ідеї на християнських республіканських засадах.
Підрозділ 2.3. ”Християнська республіканська традиція в посткозацьку добу” присвячено аналізу еволюції ідей християнського республіканізму в Україні в ХІХ - напочатку ХХ ст.
Основою національного відродження стало в ХІХ ст. Кирило-Мефодіївське братство. Його метою була незалежна українська республіка у федерації слов’янських народів і новий суспільний устрій, заснований на християнських принципах свободи, справедливості та рівності. На думку кирило-мефодіївців, справжні патріоти своєї Батьківщини повинні докладати всіх зусиль до того, щоб вирвати її з неволі, щоб домогтися втілення в ній свободи, братньої любові і народного благополуччя через визволення селянських мас. Вони вважали, що треба дбати за незалежний розвиток тієї християнської ідеї, яка вкладена Творцем у сутність нашого народу.
Братство імені св. Кирила і Мефодія ставило своїм завданням відновити християнську республіку, що існувала ще за часів Київської Русі. Її особливості, моральна система, просвітницька діяльність спонукали братчиків до осмислення києвохристиянської спадщини та досвіду “козацької республіки” в контексті існуючих проблем українства середини ХІХ ст. В межах попередньої традиції формувалися релігійно-політичні та світоглядні міркування таких визначних постатей серед кирило-мефодіївців, як М.Костомаров, П.Куліш, Т.Шевченко.
Отже кирило-мефодіївці вперше спробували теоретично сформулювати християнські висхідні української ідеї в політичній і суспільній сфері в дусі прогресу і свободи. У цьому контексті будувалася їх релігійна програма. Так, вона передбачала утворення “нової творчої братської церкви”, яка б допомогла реалізувати історіософію ”християнської республіки”. Товариством визначалася кінцева мета — створення слов’янської демократичної федерації на чолі з Україною і столицею в Києві на засадах справедливості, рівності, свободи, братерства. Вища законодавча влада передавалася двопалатному сейму, виконавча - президентові. Реалізувати свою програму товариство планувало виключно мирним шляхом - здійсненням реформ. Передбачалося скасувати кріпацтво, ліквідувати юридичні відмінності між станами, зробити освіту доступною для всіх громадян, проголосити свободу совісті.
Протягом ХІХ і на початку ХХ століття християнський республіканізм залишався ідеалом, за який боролися, виступаючи проти традиційних монархій. У цей період українську політичну думку представляло чимало оригінальних мислителів, у яких підходи до державотворення багато в чому були відмінні – від федеративного республіканізму до традиційного, консервативного абсолютизму (але вже в рамках української держави). Такі постаті як М.Драгоманов, М.Міхновський, В.Липинський, Д.Донцов небезпідставно вважаються мислителями і діячами європейського ґатунку.
У третьму розділі “Християнська республіка” в розвитку православ’я та унійних процесів в Україні”, що складається з двох підрозділів, розглядаються особливості автокефалізму українського православ’я і проєвропеські прагнення українського греко-католицизму.
У підрозділі 3.1. ”Автокефалізм українського православ’я: європейський контекст” з’ясовано, що пізньосередньовічні державно-політичні зміни призвели до того, що монголо-татарська навала і руйнація Києва були використані північно-східними прибічниками візантійського православ’я в колишній Київській державі для мотивації причин перенесення кафедри київських митрополитів.
Це породило перманентний процес порушення єдності митрополії, після чого протягом ХІУ – першої половини ХУ ст. розпочинається остаточний розрив між українською і московською церквами. Українське православ’я набуває, за свідченням Д.Дорошенка, більш живого, світського, європейського характеру з переважанням духу над формою, внутрішнього змісту над обрядовістю. У ньому продовжуються процеси демократизації церковного життя, зростання національної самосвідомості, усвідомлення необхідності самостійної церковної організації.
Однак українське православ’я не могло сподіватися на підтримку тих східних патріархів, які потрапили у залежність від Туреччини і самі потребували моральної та матеріальної підтримки. Змушений після свого ув’язнення піднести Московську митрополію до рангу патріархії, Константинопольський патріарх на зворотному шляху здійснив низку радикальних реформ у Київській митрополії. Однак він зігнорував місцеві церковні особливості й відмінності, державно-політичну ситуацію в регіоні, через що й став каталізатором для унійної ініціативи київських ієрархів.
На початку ХУІІ ст. нововисвяченою православною ієрархією підкреслювалося, що вона - наступниця християнської традиції, заснованої ще Володимиром, а її політичним репрезентантом є козацтво, яке ототожнювалося зі старою державницькою традицією князівських часів. Саме з цього моменту розпочинається процес усвідомлення Києва як центру українського православ’я, що в контексті месіанської практики московського православ’я спровокувало закріплення за Києвом слави “другого Єрусалиму”.
Цей процес набув своїх визначальних рис з приходом на митрополичу кафедру П.Могили. Його реформи сприяли піднесенню Києва як важливого релігійного та культурно-політичного центру, перетворенню православ’я на більш триваліше й живучіше не лише у Київській митрополії, а й у всьому православному світі.
Переяславська угода 1654 р. наклала негативний відбиток на подальший розвиток українського православ’я, яке поступово після реформ П.Могили почало виходити з унійної кризи кінця ХУІ ст. і як структурний підрозділ Константинопольської патріархії ще з києвохристиянських часів займати чільне місце у вселенському православ’ї.
Рух за автокефалію продовжувався протягом ХІХ ст. і проявився в роки першої російської революції, коли Російська православна церква вже перебувала в стані внутрішньої кризи. Однак щодо руху за автокефалію православної церкви в Україні як реальну силу можна говорити лише після Лютневої революції 1917 р. У 1919 р. відбулася спроба декретом Директорії проголосити автокефалію церкви в Україні. Було підготовлене офіційне звернення до Константинопольської патріархії у справі визнання автокефалії православної церкви в Україні.
В цей час збільшується число парафій, розбудовується структура церкви, розвивається богословська база автокефального церковного руху. У зв’язку з відсутністю власного єпископату в Україні скликається Всеукраїнський православний церковний собор. Собор затвердив канони УАПЦ. Було висунуто ідею про утворення Всесвітньої єдиної апостольської православної християнської церкви, яка жодною мірою не мала бути підвладною церквам інших народів. Таким чином, собор, проголосивши автокефалію і відновивши історичні особливості українського православ’я, здійснив віковічну мрію українського народу ще з києвохристиянських часів.
Тема Української Помісної Церкви є актуальною для сучасного етапу розвитку України. Всі розуміють, що наявність національної незалежної церкви означатиме повноту державного суверенітету. Вона стане втіленням заповітної мрії діячів і учасників національно-релігійного руху, розпочатого ще з києвохристиянських часів, продовженного в “козацькій християнській республіці” і доведеного як програма європейського руху України до наших часів.
У підрозділі 3.2. ”Унія як релігійно-політичний спосіб входження національної церкви в європейську християнську спільноту” показано, що універсальний характер християнства в Україні передбачав церковну єдність. Однак різні регіони держави сповідували християнство як у його кирило-мефодіївській, значною мірою зорієнтованою на Рим, так і православно-візантійській традиціях. На відміну від візантійського цезарепапістського варіанта розв’язання проблеми, який залишився спадкоємцем Римської імперії і трансформувався в концепцію ”другого Риму”, ватиканські теоретики створили більш полегшену структуру папоцентризму на достатньо широких засадах.
Ідея західноєвропейської сакральної християнської цивілізації передбачала унії між православними і католиками. Католицька церква вважала запровадження уніатства шляхом до європейської Respubliса Christiana, як турботу про "єдність церкви Божої під одним пастирем" - папою римським. З увагою ставився до цього унійного проекту православний митрополит П.Могила. Схвалюючи провідну ідею унії про необхідність відновлення втраченої єдності християнських церков, він розумів потяг передової, освіченішої частини православної ієрархії української церкви до ознайомлення із західною культурою, до використання досвіду католицької церкви як у розбудові богословської теорії, так і в налагодженні внутрішньої організації і дисципліни.
Рух України до європейської ”християнської республіки”, одним з засобів якого були унійні ініціативи, аргументує припущення В. Нічик: “Коли б у Берестейський період вся Україна приняла унію, вона б уже тоді надійно увійшла у співдружність європейських народів“.
Тому важливим в дослідженні є постановка питання про проект “універсальної унії” та його перспективи у контексті європейської ідеї Respubliса Christiana для тогочасних українських реалій, які актуалізуються сьогоденням розбудови незалежної України.
Отже вікова історія українського православ’я і греко-католицизму переконує, що у вирішальні, переломні моменти долі українського народу ці церкви та їх видатні ієрархи вважали допустимим і патріотичним жертвувати своїми конфесійними пріоритетами й особливостями заради загальнонародної, національної, державної справи.
ВИСНОВКИ
Висновки дисертаційного дослідження підбивають підсумки здійсненої роботи, узагальнюють і викладають основні її положення, визначають перспективи подальшого розвитку висвітлених проблем. Відповідно до поставленої мети та завдань дисертаційної роботи зроблено наступні висновки:
1. Перемога папської теорії над імперською в ХІ ст. знаменувала початок періоду вищого розвитку папоцентризму і була досягнута внаслідок того, що християнський світ переконався в неспроможності імператора служити універсальним і трансцендентним цілям церкви. Ідея “царства Божого”, що була висхідною позицією політики обох сторін і володарювала над умами впродовж усього середньовіччя, була аскетичною ідеєю і тільки зовнішню свою форму – “царство Боже” – запозичила від імперії. Головною причиною першопочаткового успіху проекту Respublica Christiana було те, що папа взяв свідомо на себе моральні зобов’язання щодо розбудови християнської республіки. Гільденбрантове папство надало системний характер давнім сподіванням Європи щодо втілення ідей християнської республіки.
2. Середньовічна європейська концепція “християнської республіки” в контексті державотворчих і конфесійних виявів в Україні набула якісно нового значення, вільного від римського папоцезаризму і візантійського цезарепапізму, оскільки грунтувалася на фундаментальних засадах первісного християнства, особистісному православному світосприйнятті й світорозумінні фундаторів “козацької християнської республіки”, ренесансі християнського республіканізму у посткозацьку добу, ідеології національної церкви в становленні православної автокефалії і українського греко-католицизму.
3. Києворуські церковні та політичні кола вели перманентну і вперту боротьбу за впровадження ідеології і практики Respublica Christiana в Київській Русі з тим, щоб увійти в європейський християнський контекст на умовах рівного партнерства. Цей цивілізаційний вибір грунтувався на філософії давньокиївського християнства, вираженій в Іларіоновім “Слові про Закон і Благодать”, а саме: кожна людина персонально відповідальна перед Богом; весь народ на чолі зі своїми володарями має дбати про загальнолюдські, суспільні інтереси (на цьому грунті зростав патріотизм місцевого християнства); усі народи рівні й рівноцінні перед Богом (цей принцип був протилежний візантійській теократичній цезарепапістській претензії на пріоритетність у християнському світі); світська влада повинна дбати про державні, загально-народні справи, а церковна, віроповчальна – про добро душ. На цих засадах формувалася духовна особистість києворусів, яким був неприродний будь-який шовінізм і расизм, цезарепапізм і папоцезаризм.
4. Незалежність, своєрідність суспільного устрою “козацької християнської республіки” створювали можливість для автономного розвитку козацької церкви зі збереженням і розвитком особливостей київської гілки православ’я: вирішення церковних питань самою Запорозькою Січчю в умовах мінімальної залежності від московських патріархів, Синоду, у тому числі у справах функціонування церковних кадрів, що сприяло протидії зрощенню церкви і формуванню могутнього прошарку козацького православного українського середовища, започаткованого на традиціях захисту й збереження народності й віри.
5. Після занепаду української державності церква діяла в складному геополітичному просторі, стиналася з різними державними устроями та релігійними центрами; за цих обставин Київська митрополія була не тільки релігійно-церковним, а й національно-культурним центром (і певною мірою – національно-політичним), який об’єднував сформований український етнос, а церква – живим національним організмом, захисницею духовності народу і провідницею його суспільно-політичного розвитку. Відтак, у поєднанні церковних і суспільних сил містилося джерело внутрішньої снаги, життєвості українського народу.
6. Ренесанс православ’я козацької доби відбувався в умовах зміни розуміння України, яка почалася розглядатися не як етнотериторіальний простір, а як етнополітична структура, локалізована в цьому просторі; відтак, ідея України як етнополітичної структури переносилася у царину духовності й там продовжувала своє існування, стаючи потужною об’єднавчою та активізаційною силою етносу. Цей феномен знайшов відображення в геополітичному розумінні Києва як “другого Єрусалима”.
7. Геополітичне розташування України на межі Заходу і Сходу, постійний духовно-політичний тиск амбіційних сусідів спричинили до унійних ініциатив. Унія з Римом у задумах її творців і організаторів пов’язувалася із захистом традиційного православного обряду в умовах окатоличення-спольщення України як засобу збереження самобутності українського народу за допомогою релігійного вибору, який би мінімізував асиміляцію українців і стимулював подальший етногенез української нації як європейської християнської спільності. До єдності намагалися привести конфесійно розділену націю видатні митрополити - Й.Рутський та П.Могила, а у ХХ ст. митрополити - А.Шептицький та Іларіон (Огієнко).
8. Концепція Respubliса Christiana як своєрідна особливість європейського християнства виявилася тлом для формування української духовності, державотворчих процесів, сприяла дієвому екуменізму різних конфесій та релігійних об'єднань в Україні і, за визначенням Івана Павла ІІ, стала важливою віхою у становленні світового християнства і формуванні єдиної європейської християнської культури.
9. В умовах сьогоднішньої незалежної демократичної України є всі чинники для реалізації ідеї “українського екуменізму”. Самою історією Україна покликана бути багатонаціональною і багатоконфесійною державою. Конфесійні особливості українського православ’я і греко-католицизму переконують, що творчо-гуманістичний характер українського християнства сприяв формуванню унікального прикладу в нашій історії - творчого взаємозбагачення релігії і культури, держави і церкви.
ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ ДИСЕРТАЦІЇ ВИКЛАДЕНІ У ТАКИХ
ПУБЛІКАЦІЯХ:
1. Харьковщенко Ю. Світоглядно-релігійні особливості “християнської козацької республіки” // Гуманітарний вісник Переяслав-Хмельницького державного педагогічного університету імені Григорія Сковороди. Вип. 10. – Переяслав-Хмельницький, 2006. – С.284-288.
2. Харьковщенко Ю. Є. Respubliса Christiana і унійні процеси в Україні в оцінці Петра Могили // Проблеми гуманітарних наук. Філософія. Вип.19. – Дрогобич: Видавн. центр ДДПУ імені Івана Франка, 2007. – С.46-55.
3. Харьковщенко Ю. Є. Християнський республіканізм в автокефальному русі українського православ’я початку ХХ століття // Вісник Черкаського університету. Серія філософія. Випуск 106. – Черкаси, 2007. – С.141-149.
4. Харьковщенко Ю. Є. Історіософські особливості концепції “Respubliса Christiana” в Київській Русі // Вісник Житомирського державного університету імені Івана Франка. №33. – Житомир, 2007. – С.11-15.
5. Харьковщенко Ю. Respubliса Christiana і “козацька християнська республіка”: компаративний аналіз // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Філософія. Політологія. Вип. 87-88. – К.: Видавничо-поліграфічний центр „Київський університет”, 2007. – С.109-112.
6. Харьковщенко Ю.Є. Християнські принципи української республіки Кирило-Мефодіївського товариства // Дні науки філософського факультету-2006: Міжнародна наукова конференція (12-13 квітня 2006 року): Матеріали доповідей та виступів. – К.: Видавничо-поліграфічний центр „Київський університет”, 2006. – С.67-69.
7. Харьковщенко Ю.Є. Суспільно-політичні і світоглядно-методологічні
засади концепції “християнської республіки” // Дні науки філософського факультету-2007: Міжнародна наукова конференція (18-19 квітня 2007 року): Матеріали доповідей та виступів. – К.: Видавничо-поліграфічний центр „Київський університет”, 2007. – С.149-150.
8. Харьковщенко Ю. Концепція “сродної праці” Григорія Сковороди в ідеї християнської республіки // Григорій Сковорода – духовний орієнтир для сучасності (Наукові матеріали ХІІІ Сковородинівських читань): У 2 книгах. – К., 2007. – Кн.2. – С.122- 125.
9. Харьковщенко Ю. Християнська республіка: від козаччини до сьогодення // Історико-філософські читання „Колізії синтезу філософії і релігії в історії вітчизняної філософії” (до 180-річчя Памфіла Юркевича та 130-річчя Семена Франка). Вісник Товариства російської філософії при Українському філософському фонді. Вип. 7. – Полтава: АСМІ, 2007. – С.486-491.
АНОТАЦІЇ
Харьковщенко Ю. Є. Концепція “християнської республіки” в контексті державотворчих і конфесійних процесів в Україні. - Рукопис.
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук за спеціальністю 09.00.11 - релігієзнавство. - Київський національний університет імені Тараса Шевченка. - Київ, 2007.
Дисертацію присвячено з’ясуванню суті концепції “християнської республіки”, розгляду історико-релігійного контексту її становлення як європейської „Respubliса Christiana”, а також тих особливостей, що проявилися в цивілізаційному виборі Київської Русі, теорії і практиці „козацької християнської республіки”.
У зв’язку з цим з’ясована роль християнського республіканізму в Конституції П.Орлика, історіософських пошуках Кирило-Мефодіївського товариства, українській релігійно-політичній думці кінця ХІХ початку ХХ ст., розвитку національного православ’я та унійних процесів в Україні.
Підкреслено, що концепція “християнської республіки” та її релігійно-конфесійних трансформацій набуває не лише ретроспективної теоретичної філософсько-богословської самодостатності, а є передусім важливою дискурсною рефлексією для осмислення еклезіального, конфесійного, помісного відродження витокової сутності українського християнства.
Акцентується, що основоположні ідеї „Respubliса Christiana” завжди були вмотивованим чинником європейського шляху України і тому мають сприяти подоланню кризових явищ в сучасному українському державотворенні, подальшому становленню національних церков - Помісної Української Православної Церкви і Української Греко-Католицької Церкви.
Ключові слова: християнська республіка, Respubliса Christiana, історіософія, “козацька християнська республіка”, слов’янський федералізм, українське православ”я, універсальна унія.
Харьковщенко Ю. Е. Концепция “христианской республики” в контексте государственно-созидательных и конфессионных процессов в Украине. – Рукопись.
Диссертация на соискание ученой степени кандидата философских наук по специальности 09.00.11 - религиоведение. - Киевский национальный университет имени Тараса Шевченко. - Киев, 2007.
Диссертация посвящена исследованию сути концепции “христианской республики”, рассмотрению историко-религиозного контекста ее становления как европейской „Respubliса Christiana”, а также тех особенностей, которые проявлись в цивилизационном выборе Киевской Руси, теории и практике “козацкой христианской республики”.
Выяснено, что реализация идеи Respublica Christiana в христианской Европе шла несколькими путями. Если этот процесс начался с тезиса о “христианской республике” как социально могущественной церкви, то закончился он или теократическими утопиями, или рационализованными доктринами государственной церкви в конфедерации европейских народов. При помощи “христианской республики” (прототипа современного Европейского Союза), как думали теоретики этой концепции, можна было бы установить на континенте вечный мир с построением гражданского общества.
Автор подчеркивает, что “христианская республика” воплотила в себе – в буквальном смысле этого слова – утопические идеи свободы, равенства, братства, для которых в средневековой христианской Европе не нашлось демократических возможностей реализации. В связи с этим в Украине идеи концепций Respublica Christiana и “козацкой христианской республики” породили встречу-конфронтацию “республиканского проекта” западного христианства с имперско-монархическими построениями его
