імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

ХАРЧЕНКО Юлія Володимирівна

УДК 321. 01

ПОЛІТИЧНА РИТОРИКА В ДІАЛОЗІ «СХІД-ЗАХІД»:

СОЦІАЛЬНО-ФІЛОСОФСЬКИЙ АНАЛІЗ

Спеціальність 09.00.03 – соціальна філософія та філософія історії

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філософських наук

Київ – 2008

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі філософії факультету психології та соціології

Національного авіаційного університету.

Науковий керівник: доктор філософських наук, професор

ДРОТЯНКО Любов Григорівна,

Національний авіаційний університет,

завідувач кафедри філософії.

Офіційні опоненти: доктор філософських наук, професор

ПАРАХОНСЬКИЙ Борис Олександрович,

Національний інститут проблем

міжнародної безпеки

РНБО України,

завідувач відділу глобальної безпеки та

європейської інтеграції;

кандидат філософських наук, доцент

КАРАУЛЬНА Наталія Вікторівна,

Київський національний університет

імені Тараса Шевченка,

доцент кафедри філософії гуманітарних наук.

Захист відбудеться «23» червня 2008 року о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.17 у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка за адресою: 01033, м. Київ, вул. Володимирська, 60, ауд. 330.

З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці імені М.О. Максимовича Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою: 01033, м. Київ, вул. Володимирська, 58, зал № 12.

Автореферат розісланий « » травня 2008 року.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради Л. О. Шашкова

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми дослідження. На початку свого формування риторика поставала засобом поетичного мистецтва, що сприяв появі стилістики. Стародавні мислителі показували, що майстерно використане слово впливає на свідомість і навіть здатне змінити долю народів. Термін же «політична риторика» почали активно використовувати за часів Другої світової й «холодної» воєн, коли популяризувалося виробництво зброї масового знищення, а «мова погроз» стала основним інструментом «гонки озброєнь». Це активізувало філософське осмислення мови загалом і політичної мови зокрема у вітчизняній і зарубіжній літературі з середини ХХ ст. Її визначали як сукупність несумісних ігор, які мають специфічні правила (Л. Вітгенштейн, Дж. Остін, Б. Рассел, П. Стросон, Дж.Сьорл). Принципи діяльнісної теорії оволодіння мовою обґрунтовані в працях психологів Л.С. Виготського, О.Р. Лурія, Ж. Піаже та інших. Структуралісти Р. Барт, Ж. Дерріда, К. Леві-Строс, М. Фуко розрізняли терміни «мова» (або «структура») й «висловлювання» (або «дискурс»).

«Лінгвістичний поворот» у філософії веде до використання риторики як інструменту політичного дискурсу (Г.-Г. Ґадамер, Ю. Хабермас). Що ж до аналізу політичної мови, то структуралісти схилялися до ідеї наявності «політичного» – владних відносин – у самій мові. Представник помірного гегельянства Л. Макінтайр вказує на відмінність лінгвістичних спільнот, яка ґрунтується на протиставленні традицій, у тому числі й політичних.

Особливості сучасного східного політичного дискурсу певною мірою висвітлена А.І. Кобзєвим, М.І. Конрадом, В.В. Малявіним, О.О. Масловим та іншими, які ретельно проаналізували специфіку східної культури, а також у працях східних філософів Вон Кью Кіта, Ду Хун Вея, С. Накамура, М. Сагена, Д.Т. Судзукі, Чжоу Цзунхуа, які виявили сутнісні ознаки східних мов. Представник орієнтальних студій Е. Саїд аналізує специфіку дискурсивних проблем культурної репрезентації, а також висвітлює питання, що торкаються зображення ісламу в політичній риториці Заходу.

У Ж.-Ф. Ліотара риторика перетворюється на «ідею наукового пошуку». Дж. Ваттімо вивчає зв’язок між риторикою та постмодерною філософією, де остання виступає онтологічною філософією події, а риторика набуває антимодерністського виміру сучасності. Термін «політична риторика» використовує й П. Рікьор, який указує на наявність «політичного» в усіх сферах соціального буття.

Внаслідок глобалізаційних процесів і посилення взаємодії народів та країн, постмодерні студії все активніше абсорбують цінності східних культур, спекулюють на символах східного дискурсу. Дослідження цього процесу потребує особливої уваги, а компаративний аналіз політичної риторики Заходу і Сходу дасть змогу виявити основні суперечності між ними й обґрунтувати співвідношення змісту термінів «політичний дискурс», «політичний діалог», «політична риторика».

Не зважаючи на те, що термін «політична риторика» широко досліджувався і в зарубіжній, і у вітчизняній філософії, проблема аналізу його застосування у політичній практиці залишається перманентно актуальною. Вона викликана кардинальними змінами в геополітиці, які розпочалися з розпадом світової соціалістичної системи й СРСР, та посиленням інтересу до сучасних риторичних прийомів у міждержавних, міжрегіональних, міжнаціональних стосунках. Виникла ціла низка суперечностей у стосунках між Заходом і Сходом, які потребують нової розробки або уточнення їх попереднього тлумачення. Міжнародні події останніх десятиліть виявляють складність і неоднозначність цих стосунків, а також відображають суперечності всередині Східного й Західного регіонів. Про це говорить і аналіз політичних документів, які підписуються на багатосторонніх та двосторонніх зустрічах лідерів держав, державних делегацій та на міжнародних конференціях, конгресах тощо. Більше того, навіть зміст прийнятих документів різними учасниками геополітичного процесу тлумачиться по-різному.

Глобалізація формує нову світову політику. Усунення біполярності з її сцени змінило гру національних інтересів, що набула нових властивостей. Останні сприяють інтенсифікації діалогу «Схід-Захід», в якому домінуючу роль відіграє політичний дискурс і політична риторика як його дієвий інструмент. Це змушує науковців переосмислити й визначити її роль у контексті нового типу суспільства, що формується. За таких умов особливий інтерес викликає дослідження статусу політичної риторики в діалозі «Схід-Захід». Воно є актуальним як з точки зору соціально-філософського знання загалом (зовнішній аспект), так і для розвитку політичної мови та її основних компонентів (внутрішній аспект).

Звідси випливає аргументація актуальності теми дисертаціЇ: 1) в процесі глобалізації політична риторика є реакцією на нестабільність, коли з порядку денного ще не зняте питання про характер і закономірності цивілізаційного розвитку; 2) вона є особливою мовою, якою пишуться політичні документи і спілкуються представники країн, що є суб'єктами геополітичного процесу; 3) формування толерантної політичної риторики дозволить не лише оздоровити політичну атмосферу в діалозі «Схід-Захід», а й підняти ступінь суспільної довіри до його результатів.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційна робота виконана в межах держбюджетних тем кафедри філософії Національного авіаційного університету «Гармонізація науки і вищої освіти в умовах інформаційного суспільства» (№ 55-ф 9/ к 97), «Проблеми культури постмодерну».

Мета і завдання дослідження. Основною метою дослідження є виявлення й обґрунтування сутнісних характеристик політичної риторики в діалозі «Схід - Захід» в умовах глобалізації.

Для досягнення цієї мети поставлені такі задачі:

-

-

-

-

-

-

-

Об'єкт дослідження – політичний діалог «Схід-Захід».

Предмет дослідження – політична риторика в діалозі «Схід-Захід».

Методи дослідження. У дисертаційному дослідженні використано компаративний підхід, що передбачає виявлення споріднених ознак та розбіжностей у політичній риториці Заходу і Сходу; принцип сходження від абстрактного до конкретного, за допомогою якого через аналіз політичних текстів виявлені закономірності функціонування політичної риторики у діалозі «Схід-Захід», основні причини дискурсивних колізій у ньому.

При вирішенні більш конкретних задач дисертаційного дослідження були застосовані методологічні принципи системності, доповняльності, відповідності з метою виявлення взаємозв’язку між ключовими термінами «політична риторика», «політичний дискурс», «політичний діалог», встановлення кореляції політичної риторики й політичного діалогу. Принципи герменевтики та синергетики, а також метод лінгвістичного аналізу використані при встановленні сутності політичного тексту як такого, що містить значну кількість смислів, які мають місце в соціальних відносинах. Процедури тлумачення й розуміння сприяли виявленню прихованих механізмів комунікації культур Заходу і Сходу в процесі використання останніми політичної риторики.

Наукова новизна отриманих результатів. На основі системного й компаративного підходів у дисертації здійснений соціально-філософський аналіз специфіки політичної риторики в діалозі «Схід-Захід». В результаті аналізу виявлено та обґрунтовано сутність політичної риторики як основного інструменту політичного дискурсу. Встановлено специфіку риторичних прийомів, які суттєво впливають на сучасний політичний праксис, виявлено суперечності політичного дискурсу в стосунках між Заходом і Сходом.

Наукова новизна розкривається у наступних положеннях, що виносяться на захист:

- обґрунтовано зміст ключових термінів: «політичний дискурс», який виступає в якості складної системи вербальних і невербальних засобів спілкування, що служать «інструментом» ефективного продукування сенсу повідомлення залежно від «замовленого» владою контексту; «політичний діалог», що постає основою рівноваги в межах геополітичного простору, де мова виступає не лише засобом вирішення конфліктних ситуацій, але й ціннісним смисловим стрижнем культури; «політична риторика», що є «метамовою» або своєрідним інструментом політичного дискурсу, який виконує позитивну чи негативну роль залежно від соціальної позиції суб’єктів владних відносин;

- у процесі зіставлення риторичних прийомів доведено, що останні виступають в якості потужного «арсеналу» впливу на політичну свідомість з метою її деформації. Показано, що за допомогою відповідної політичної риторики політика контролює інші соціальні сфери;

- встановлено, що неможливість упровадження учасниками політичного дискурсу уніфікованої моделі спілкування пов’язана з контрасністю східної і західної мовних практик, яка проявляється у неспівпаданні типів письма, мовних стилів та їх смислового навантаження;

- обґрунтовано, що ефективний політичний діалог між Заходом і Сходом можливий за умови врахування: неоднорідності кожного з них в політичному, географічному, соціокультурному й культурно-історичному вимірах; різновекторності східної й західної світоглядних парадигм, яка полягає в полярності точок зору стосовно стилю життя й культурних цінностей; «креативності» політичної риторики;

- виявлено, що в діалозі «Схід-Захід» в умовах глобалізації політична риторика має зовнішній і внутрішній аспекти. Перший полягає у наданні політичним повідомленням привабливої й прийнятної форми, пов’язаної із специфікою культур Сходу і Заходу. Другий відображає внутрішню структуру політичної риторики, яка репрезентує відповідні східні й західні мовні конструкції, риторичні прийоми, що виступають допоміжними засобами політичного діалогу;

- встановлено, що причинами основних дискурсивних колізій у діалозі «Схід-Захід» в умовах глобалізації є неадекватне використання знаків, символів культур Заходу і Сходу; свідоме спотворення образів і міфів цих культур; домінування негативного контексту у процесі застосування мовних засобів протилежними сторонами; спрощене тлумачення західними учасниками політичного діалогу «Схід-Захід» прийомів політичної риторики Сходу;

- доведено, що слова, ідеографеми та способи їх застосування в політичному діалозі «Схід-Захід» підпорядковані його предметному полю, що зумовлює їх інструментальний характер.

Теоретичне та практичне значення одержаних результатів полягає у виявленні й обґрунтуванні особливостей і ролі політичної риторики в діалозі «Схід-Захід» у контексті глобалізаційних процесів. Обґрунтування інструментального характеру політичної риторики у діалозі між Заходом і Сходом в умовах глобалізації сприятиме: 1) виявленню зовнішнього й внутрішнього аспектів політичної риторики; 2) систематизації риторичних прийомів; 3) встановленню причин основних риторичних колізій сучасного геополітичного дискурсу. Результати дисертації можуть бути використані не лише філософами, але й лінгвістами, соціологами, культурологами, політологами в контексті теоретичного дослідження ними феномену політичного діалогу.

Матеріали дисертаційного дослідження можуть бути застосовані у сфері міжнародних відносин між Заходом і Сходом для виявлення існуючих суперечностей. Встановлення специфіки політичної риторики Сходу й Заходу дозволить будувати політичний діалог на засадах толерантності, уникати помилок і спрощень у тлумаченні риторичних засобів протилежної сторони. Вищевказані матеріали можуть також використовуватися в навчальному процесі: при викладанні соціальної філософії, політології, логіки, риторики, при розробці спецкурсів та при написанні підручників, навчальних посібників з відповідних дисциплін.

Особистий внесок здобувача. Дисертація є самостійною науковою роботою. Висновки і положення наукової новизни одержані автором самостійно на основі результатів, отриманих в процесі дослідження.

Апробація результатів дослідження. Положення дисертації обговорювалися на кафедрі філософії Національного авіаційного університету, а також оприлюднені у виступах на міжнародних наукових конференціях: «Мова і культура» (2003, 2004 рр., м. Київ), «Філософія космізму і сучасна авіація» (2004, 2005, 2007 рр. м. Київ), «Гуманітарні проблеми становлення сучасного фахівця» (2005, 2006, 2007 рр., м. Київ).

Публікації. Основний зміст дисертаційного дослідження відображений у 14 фахових наукових виданнях (чотири в співавторстві) – 11-х статтях, зареєстрованих ВАК України, та 3-х тезах, опублікованих у матеріалах конференцій.

Структура дисертації спрямована насамперед на досягнення сформульованої мети та завдань дослідження. Дисертація складається із вступу, трьох розділів та списку використаної літератури. Обсяг основного тексту дисертації складає 187 сторінок, список використаних джерел містить 294 одиниці (з них іноземною мовою - 15) та складає 23 сторінки.

Основний зміст дисертації

У вступі розкривається актуальність, формулюється мета та завдання дисертації, визначається методологія, формулюються положення наукової новизни, що виносяться на захист, висвітлюється теоретичне й практичне значення проведеного дослідження і форми апробації його результатів.

У першому розділі - «Особливості політичного діалогу «Схід-Захід»» аналізуються публікації за темою дослідження та виокремлюється теоретико-методологічна база, на основі якої зіставляються політичні дискурси Заходу і Сходу, встановлюється зміст ключових термінів – «політична риторика», «політичний дискурс», «політичний діалог».

У підрозділі 1.1. «Політичний діалог як основа політичного дискурсу Сходу і Заходу» через соціально-філософський аналіз встановлено, що незалежно від специфіки культури в мові кожної з них є спільні риси: символічна міфологічна основа, яка відрізняється зовнішньо залежно від типу культури, її змісту, географії та кліматичних умов. Компаративний аналіз політичної риторики Заходу і Сходу виявляє основні критерії її функціонування в якості класичного мистецтва правильного говоріння, згідно з якими ефективна політична промова була результатом високого рівня освіченості промовця, дотримання ним правил формальної логіки, володіння поетичною майстерністю (на що вказували Арістотель, Марк Аврелій, Платон, Ціцерон, Конфуцій, Лао Цзи, Хань Фей тощо). Показується, що специфіка політичної риторики Стародавнього Сходу проявляється у традиціоналізмі. Ідеографічний тип східного письма, який продукує комплексну систему знаків, значень і риторичних комбінацій, створює своєрідний дискурс, де повною мірою проявляється специфіка східної культури.

Аналіз творів Св. Августина, Фоми Аквінського, Аль-Газалі, Аль-Кінді, Ібн-Рушда, Ібн-Сіни та ін. показує, що епоха Середньовіччя, яка чітко протиставляє західний і східний типи культур і, разом із цим, вказує на їх синтез, не нівелює значимості мистецтва красномовства, але дещо змінює його статус. Риторику застосовували, перш за все, в процесі тлумачення канонічних джерел, де вона перетворюється на апологетику, через яку відстоюються основні християнські догми. Арабський же політичний дискурс «віддзеркалює» ідеї, що зафіксовані в Корані, який, у свою чергу, постає основною формою впливу на опінію широких народних мас. Унаслідок поєднання духовних цінностей арабської та європейської культур сформувався науково – раціоналістичний дискурс епохи модерну, який сприяв не лише розвитку наук, а й перетворив політику на професійну сферу діяльності, на що вказували Дж. Віко, Т. Гоббс, Дж. Локк, Д. Юм та ін.

Показано, що зародження капіталізму, колоніальна політика, вдосконалення органів влади суттєво розширюють горизонти політичних можливостей країн. Саме епоха модерну презентує світові основи класичної дипломатії, внаслідок чого формується особлива «рафінована» мова, якою користуються учасники політичного процесу (Х. Арендт, Г. Лебон, Г. Маркузе, Х. Ортега-і-Гассет, М. Хайдеггер та ін.). Отже, з формуванням світового політичного устрою та інститутів влади, в політичній риториці відображаються відповідні зміни. Політичний дискурс збагачується новими формами репрезентації політичної волі, абсорбує характерні риси сучасної епохи і піднімає на поверхню невирішені суперечності й конфлікти між Заходом і Сходом як основними гравцями геополітичного простору. Тобто актуалізується проблема пошуку можливостей для встановлення політичного діалогу між ними.

У підрозділі 1.2. «Теоретико-методологічні засади та методи дослідження» проводиться аналіз ключових термінів, визначаються основні методологічні принципи, підходи, а також конкретні методи для вирішення поставлених задач. Метод діалектики дав змогу дослідити найбільш загальні закономірності розвитку дискурсивних практик Заходу і Сходу. Герменевтичний підхід сприяв розумінню політичного тексту як такого, що має значну кількість смислів, які містяться в соціальних комунікаціях.

При аналізі специфіки дискурсу Сходу діалектичний та герменевтичний методи сприяли більш чіткому виокремленню принципів розуміння ієрогліфіки, арабської в’язі. Останні зображені в якості багатоступеневих смислових «споруд» (кожен ієрогліф є образом творчого бачення й має декілька значень або «шарів»), що сформувалися історично і постають складними ідеографемами. Принцип «золотої середини» представлений як основний критерій розуміння східного політичного дискурсу. А принцип «збереження в сучасній китайській мові стародавніх форм побудови ієрогліфіки» та принцип «поєднання останніх з новими лінгвістичними утвореннями» репрезентують творчий характер східних мов.

З арсеналу загальних засобів пізнання використано компаративний підхід, який дав змогу окреслити конфігурацію внутрішніх сутнісних компонент політичної риторики, узагальнити принципи побудови дискурсивних комбінацій. Він застосований з метою експлікації ключових термінів «Схід», «Захід», «схід», «захід», «географія», «простір» та визначення їх соціокультурного контексту. Показано, що в геополітичному плані основні суперечності виникають не стільки між країнами західних і східних, північних і південних регіонів, скільки між народами й державами, які географічно є сусідами, але мають суттєві духовні відмінності. Це означає, що міжнародні політичні організації утворюються не за географічною ознакою, а за спільністю економічних і геополітичних інтересів. Територіально вони можуть знаходитися на різних географічних континентах, а за політико-економічним розвитком належать до Заходу як соціокультурного утворення. Синергетичний підхід показав, що у діалозі «Схід-Захід», який є складною, динамічною, відкритою, самоорганізованою системою, навіть незначні зміни призводять до суттєвих наслідків на світовій арені.

Принципи системності, доповняльності, відповідності використані з метою виявлення взаємозв’язку між ключовими термінами «політичний дискурс», «політична риторика», «політичний діалог». Аналіз політичного дискурсу як соціокультурного феномену дав змогу дослідити дискурсивні події нової епохи, взяті як одиничні факти, або як сукупність фактів; перевірити, як слова змінюють значення та сенс залежно від поглядів тих, хто їх використовує. Найважливішим моментом тут виступає зв'язок між «значенням» політичного тексту та соціально-історичними умовами його створення.

У другому розділі - «Роль політичної риторики у діалозі Заходу і Сходу» здійснюється соціально-філософський та соціокультурний аналіз риторичних прийомів, що репрезентують сучасну політичну практику; виявляються особливості політичної мови в культурах Сходу і Заходу; встановлюється кореляція «політичного діалогу» і «політичної риторики».

У підрозділі 2.1. «Риторичні прийоми як засіб репрезентації політичної практики» їх систематизація показала, що, реагуючи на будь-які зміни, що відбуваються в соціально-політичному просторі, вони демонструють свою виняткову впливовість, а також необмежені творчі можливості політичного дискурсу. В процесі соціально-філософського аналізу риторичних прийомів встановлено, що вони здатні кожен окремо існувати і діяти в політичному просторі самостійно в якості могутнього дискурсивного інструментарію. Це означає, що швидкий розвиток інформаційних технологій відображається в політичному тексті у вигляді адаптованих відшліфованих сюжетів і перетворює його на «продукт» праці значної кількості політичних інституцій та фахівців. При цьому політична риторика постає «байдужою» до людського фактору, вона є знаряддям, а не «живою мовою» людини, відкритої для діалогу. Риторичні прийоми видозмінюють форму у відповідь на ту чи іншу ситуацію, або під впливом зовнішніх обставин: поставленої мети, обраної політичної стратегії тощо.

Дослідження різних точок зору східних і західних авторів показує, що риторичні прийоми виступають особливими формами висловлювання, що застосовуються в політиці. В процесі їх аналізу виявлено два підходи до розуміння політичної риторики. В першому вона постає інструментом природного впливу на свідомість людини (Г.-Г. Ґадамер, Д. Девідсон, М. Фуко, Н. Хомськи та ін.). Другий підхід ґрунтується на розумінні специфіки риторичного інструментарію як «штучного» утворення (Г. Блуменберг, Ж. Бодріяр, Ж. Дельоз, Г. Лебон, Н. Луман, З. Фрейд). Встановлюється, що конфігурація риторичних прийомів є складною, адже вона проявляється як зовнішньо (в новинах, у газетних заголовках, у рекламі, в переговорному процесі, в якості засобу дезінформації тощо), так і внутрішньо (метафора, алегорія, інверсія). Внутрішній аспект виокремлює глибинні лінгвістичні особливості, які виступають класичними принципами функціонування мови. Зовнішній аспект риторичних прийомів (позитивний чи негативний) залежить від специфіки запрограмованого формату політичної реальності. Побудова політичних текстів при цьому залежить від специфіки аудиторії, на яку необхідно вплинути.

У підрозділі 2.2. «Особливості політичної мови в культурах Сходу і Заходу» показано, що політична риторика Заходу є «метамовою» – креативною штучною оболонкою, яка встановлює власні закони функціонування в політичному просторі й виступає одним із основних механізмів влади. Вона також постає своєрідною «мовою-кліше», однак на відміну від спрощеності, схематичності, однобокості останньої, «метамова» постійно відчуває на собі вплив інформаційних технологій, відображає синергетичність політичних подій. Вона активно поповнює свій арсенал новими термінами, словами і є смислотворчою. Проаналізовані філософські концепції, в яких розглядається специфіка політичної мови Сходу демонструють потужний уплив на неї традиційних дискурсивних форм східних культур (Є. Вонг, Вон Кью Кіт, Ду Хун Вей, Е. Саїд, Д.Т. Судзукі, Чжоу Цзунхуа тощо).

Дискурсивні форми репрезентують тип письма й виступають змістовними риторичними комбінаціями - знаками, символами, ієрогліфами, в’яззю. Вони поєднують у собі значення, запозичене із стародавніх канонічних джерел, і сучасні його варіації. При цьому кожний ієрогліф виступає незавершеною й творчою формою вираження сенсу. Специфіка «політичної мови» східних культур виявляється в процесі синтезу «давнини» й «модернізації», що присутні в східному дискурсі. Принципи «невловимості», «нечіткості», «прихованості» виявляються в будь-якому східному тексті (зокрема й у політичному). Східне мистецтво переконання є «антириторикою», яка ґрунтується не на аргументації і не на засобах переконання слухача за допомогою прийомів риторики, а на вмінні виявити межу висловлювання, «висловити більше, ніж сказати». Сучасна англійська мова, якою спілкуються представники Сходу, є не лише мовою міжнародного спілкування, а й мовою політичних опонентів, які розуміють Схід досить поверхово і найчастіше не бажають проникати в сутність його культури.

Політична мова Заходу визначена як «технічна» (М.К. Пєтров, К.С. Гаджиєв), яку створили для певних конкретних цілей, що покликані закріпити в суспільстві найбільш важливі принципи, смислові, ціннісні й етичні установки. Вона впливає на повсякденну мову й створює систему соціальних кодів. При цьому кожне з висловлювань не просто впливає на об’єкт (людину й суспільство, які це висловлювання або прослуховують, або критикують), але й проявляє певні аспекти глибинної ідеологічної матриці, що передбачає це висловлювання. Отже, безпосередній зв'язок мови з владою дає можливість говорити про існування такого явища, як «політична мова». Політична мова сама по собі, до кого б вона не зверталася, є певною мірою пропагандистською.

Досліджено, що Ж. Бодріяр, Ж. Дельоз, П. Козловськи, М. Фуко та інші виявили існування в будь-якій соціальній системі домінуючої політичної парадигми, яка вказує на присутність влади в сфері мови. Будуючи конкретну політичну промову стосовно того чи іншого соціального явища, носій «політичної мови» спирається на ідеологію. Політичний дискурс наповнюється запрограмованими технічними термінами, які співвідносяться з пануючою ідеологією. Врешті, цей «штучний» дискурс перетворюється на «метадискурс», який розуміється в даному дослідженні як фундаментальна система лінгвістичних утворень, сформованих штучно і контрольованих верховною ієрархією владних відносин.

У підрозділі 2.3. «Кореляція політичної риторики і політичного діалогу у відносинах «Схід-Захід»» показано, що в процесі спілкування представники різних культур, зокрема Заходу і Сходу, застосовують складну систему вербальних та невербальних засобів комунікації. У вузькому значенні слова «політичний діалог» є засобом репрезентації волі політичних опонентів на практиці. Сюди можна віднести організацію зустрічей на найвищому рівні, укладання політичних угод, підписання стратегічних документів, проведення міжнародних конференцій тощо. При цьому в політичній риториці політичних опонентів відображається політичний статус тієї чи іншої країни. У широкому значенні слова «політичний діалог» виступає своєрідною «комунікативною моделлю», за допомогою якої можна теоретично показати процес обміну інтенціями політичних комунікаторів. Протистояння Заходу і Сходу демонструє світові їх прагнення утвердитися в глобальному політичному просторі будь-якими засобами: Заходу – за допомогою прагматизму й інтелектуальної експансії, Сходу – за допомогою самобутньої духовної культури.

Виходячи з аналізу Г.-Г. Гадамера, Ж. Дерріда, П. Рікьора, Ю. Хабермаса щодо набуття проблемою «розуміння» актуальності у зв’язку з загостренням міжнародної та суспільно-політичної ситуації й посиленням напруженості в світі, в дисертації виявляється специфіка політичного діалогу, який у широкому значенні постає всією сукупністю політичних дій, відносин між суб’єктами. Він є поліфонічним і відображає широкий спектр мовних ігор, що породжують ситуацію незавершеного творчого конструювання смислу. Дослідження сучасних теорій структуралістів вказує на можливість досягнення політичного консенсусу через правильний підбір мовних засобів і дотримання певних канонів використання цих засобів. У дисертації запропонована своєрідна абстрактна комунікативна модель двостороннього або багатостороннього діалогу, що більш рельєфно обґрунтовує інтерпретативну активність всіх учасників і включає навіть пасивних політичних гравців. Встановлено, що одним із найважливіших чинників, який допоможе уникнути політичних конфліктів є моделювання особливої «мови миру» - толерантної політичної риторики. Із зазначеного випливає, що ціннісно-нормативний зміст партнерських принципів спілкування базується на відмові від права втручатися у «життєве середовище культури».

У третьому розділі - «Політичний вимір діалогу «Схід-Захід в умовах глобалізації» здійснюється експлікація термінів «глобалізація», «постмодернізм» як риторичних конструктів; встановлюються причини колізій сучасного геополітичного дискурсу; систематизуються основні сутнісні компоненти політичної риторики та визначається інструментальний характер останньої в контексті пошуку консенсусу в діалозі Сходу і Заходу.

У підрозділі 3.1. «Політична риторика в контексті глобалізаційних процесів» обґрунтовується, що численні спроби дати визначення «глобалізації» породжують значну кількість термінів, тлумачення яких лише ускладнює розуміння її справжньої сутності. Термін «глобалізація» визначений авторкою як риторичний конструкт, що постає полісемантичною і поліваріативною абстракцією. За допомогою риторичних конструктів політтехнологи приховують істинний сенс політичних подій, масштабність політичних процесів, змін. Такі конструкти штучно запрограмовані на широкий спектр дії і є невід’ємними складовими сучасних інформаційних проектів. Показано, що в політичній риториці їх використовують з метою штучного моделювання опінії народних мас.

Аналізуючи твори М.В. Ільїна, І.І. Кравченка, О.С. Панаріна, Н.Л. Полякової, А.В. Толстоухова, О.М. Чумакова та ін., дисертантка доходить висновку, що політична риторика в контексті глобалізаційних перетворень виявляє високий ступінь синергетичності політичних подій. Політична риторика виступає реакцією на ці події. Продукування нових термінів, міграція слів, які наділяють політичний дискурс новим змістом, також зумовлені змінами, що відбуваються в геополітичному просторі. Показано, що будь-яке необережно сказане слово може кардинально змінити характер політичних відносин, привести до конфлікту, протистояння. Політична риторика лише на перший погляд виконує роль мистецтва красномовства. Адже політичні промови, заяви, політичні документи, угоди й декларації пишуться й укладаються фахівцями із чітким дотриманням класичних канонів риторики, правил побудови тексту й основних критеріїв дипломатичного етикету. Проте насправді відтворення у свідомості широких мас образу «бездоганного» політичного тексту приводить до нівелювання сенсу використаних у ньому позитивно забарвлених слів. Через їх подвійність людина втрачає орієнтири у перенасиченому подіями політичному просторі і гостро відчуває на собі насильницький вплив слова.

У підрозділі 3.2. «Глобалізаційний аспект риторичних колізій сучасного політичного дискурсу» виявляється неспівпадання духовних цінностей Заходу і Сходу, яке відображається в їх мові та поведінці. Як зазначає авторка дисертаційного дослідження, політичний дискурс постає не лише у вигляді вербальних засобів передачі інформації, а й невербальних (символів, знаків, образів). Дискурсивні колізії можуть виникати через наявність у будь-якій мові значної кількості знаків, символів, образів, які зумовлюють ситуацію багаторівневого прочитання смислу висловлювання, наділяють слова багатошаровістю й багатозначністю. Дисертантка показує, що численні спроби дослідників зрозуміти значення слів і чітко окреслити сутність сказаного залежно від контексту лише підтверджують неможливість їх остаточного тлумачення.

В даному підрозділі обґрунтовується, що основною причиною дискурсивних колізій є, по-перше, творчий характер мови. Так, ієрогліфи поєднуються в різних комбінаціях, причому кожен з ієрогліфів уміщує набагато більше інформації, ніж знак алфавітного письма чи окреме слово. По-друге, не менш істотними є висока риторичність мови, ефект гри словами, наявність художніх тропів і міфологем. Окрім того, політична риторика обов’язково націлена на суб’єкта, на якого необхідно вплинути. Сенс сказаного залежить від інтенції промовця. В політичній риториці символи, знаки, образи, міфологеми проявляються особливо яскраво, оскільки справжні інтенції політиків є завжди прихованими й пов’язані з чітко визначеними параметрами раціональної політичної стратегії. Геополітичний простір постає також доволі символічним, оскільки постійно приховує реальну конфігурацію політичної гри, змінює баланс сил. А його «реальний» і «символічний» виміри існують значною мірою незалежно один від одного. В межах політики функціонують різні знакові системи. Завдяки знакам відбувається кодування інформації, текстів, повідомлень. Тобто політична риторика також постає особливою знаковою системою, наповненою «порожніми термінами», що «затемнюють» сенс слів.

У дисертації на підставі аналізу праць У. Еко, Ю. Крістевої, Ж.-Ф. Ліотара, Ю. Хабермаса показано, що за допомогою використання технічних ресурсів, які моделюють вигідний формат політичної інформації, залучення ЗМІ, політичний дискурс наповнюється політичними міфами. «Мовні ігри» стають атрибутами «політичних ігор». Значення і сенс символів, знаків, образів, міфів у межах кожної з культур є різними. Основні дискурсивні суперечності виникають на ґрунті того, що символізм Сходу відображає глибинний зміст старовинної культури, тому сприймається його представниками як особливий і цінний. Необережне ж використання та недоречна візуальна демонстрація східних символів можуть спричинити гострі політичні конфлікти. На Заході ж, зокрема в США, образи створюють штучно, а символи і міфи використовують публічно й для широкого загалу. Вони є незмістовними й основну роль відіграє їх форма.

У підрозділі 3.3. «Інструментальний характер політичної риторики у процесі пошуку політичного консенсусу між Сходом і Заходом» показується, що зміст основних компонентів політичної риторики – слів і термінів - залежить від контексту. Спираючись на думки С. Леша, Н. Лумана, Ф. Уебстера, К. Харта, дисертантка вказує на те, що політичний контекст постає ситуативним індикатором, який миттєво реагує на змінність політичних подій, відображає їх мінливу конфігурацію, залежить від політичної волі влади. Тому політичний консенсус залежить перш за все від якості політичної риторики. Подвійний же сенс слів приводить до спотвореного сприйняття інформації людиною. Аналіз змісту терміна «постмодернізм» виявляє високий ступінь його конотації із змістом терміна «глобалізація», однак «постмодернізм» є значно ширшим за змістом.

У дисертації встановлюється, що культура постмодерну, стираючи кордони між соціальними сферами, сприяє їх взаємопроникненню, гіперболізує значення політики і мови. Як наслідок, політика перетворюється на своєрідне мистецтво продукування контекстів. За допомогою складних наукових термінів політики зображують стан сучасної епохи, тому більшість проблем для звичайної людини є незрозумілими. Отже, політична риторика виступає інструментом політичного дискурсу, інформаційною технологією, продуктом текстової епохи і своєрідним викликом Заходу іншому світові. Поліфункціональність сучасних типів знання та їх вплив на соціальні практики, зокрема політичну, сприяють появі штучної й високотехнічної мови влади як потужної системи контролю і деформації свідомості індивідів в масштабах гіперпростору. Це означає, що політична риторика може здійснювати як «руйнівну», так і «конструктивну» функції.

Висновки

Дисертаційна робота, в якій на основі системного й компаративного підходів здійснений соціально-філософський аналіз специфіки політичної риторики в діалозі «Схід-Захід», дає можливість сформулювати наступні висновки:

§ Здійснений соціально-філософський аналіз ключових термінів дисертаційного дослідження виявляє їх теоретичне підґрунтя. «Політичний дискурс» визначений як складна система вербальних і невербальних засобів спілкування: словесних, озвучених за допомогою мовлення чи зафіксованих у різноманітних джерелах графічних форм, візуальних та акустичних образів, символів, знаків. У сфері політики дана система покликана служити особливим матеріалом для мобільного продукування сенсу повідомлення залежно від «замовленого» владою контексту й суто в її інтересах. «Політичний діалог» визначений як критерій рівноваги в межах геополітичного простору, що є можливим за умов: досягнення політичного консенсусу й створення сприятливого середовища для гармонійного співіснування різноманітних дискурсивних практик. У цьому випадку мова, по-перше, виступає в якості культурного середовища, в якому перебуває людина. По-друге, вона є засобом розв’язання конфліктних ситуацій за допомогою визначення й вироблення ціннісних установок, знання історії й традицій політичних опонентів, розуміння лінгвістичних тонкощів та ментальних особливостей. «Політична риторика» визначена як специфічна мова влади, що постає інструментом політичного дискурсу, за допомогою якого владні структури здійснюють уплив на політичну свідомість людини, впроваджують інформаційні технології й контролюють перебіг ключових політичних подій; як «метамова», що виконує різні ролі (позитивні чи негативну).

§ У політичній сфері процес спілкування пов'язаний із природною здатністю людини застосовувати різноманітні прийоми риторики, специфіка яких відображається в мовних іграх. В якості «штучної технології» риторичні прийоми трансформуються в потужний дискурсивний «інструментарій», який політична влада застосовує на практиці з метою впливу на свідомість людей і формування вигідного формату політичної реальності. Інформативне перенасичення, а також словесне «насилля» перетворюють сучасну політику на незалежну, надзвичайно дієву й могутню сферу впливу. Вона контролює інші соціальні сфери, тому кожен риторичний прийом є продуктом плідної й свідомо створеної маніпуляційної технології.

§ Компаративний аналіз політичного дискурсу Заходу і Сходу показав, що використання загальноприйнятої моделі спілкування в сфері політики, а також утвердження низки мов для міжнародного спілкування лише частково вирішують проблему розуміння один одного учасниками політичного процесу. Впровадження уніфікованих критеріїв говоріння ще виразніше виявляє й поглиблює контрастність східної і західної мовних практик. Багатоманітність дискурсивних форм, особливо східних, вказує на неоднорідність всередині останніх. Складові політичного дискурсу Заходу і Сходу (вербальні та невербальні засоби передачі сенсу) репрезентують глибокі суперечності: неспівпадання типів письма, мовних стилів і їх смислового навантаження; суб’єктивного, залежного від психології та менталітету, підходу до розуміння висловлювань.

§ Аналіз специфіки політичної мови в контексті діалогу Заходу і Сходу в умовах глобалізації показав, що вона постає «креативною» – такою, що постійно поновлює свій змістовний багаж. Політична риторика служить інструментом для здобуття вигідних позицій у сферах економіки, знання й монополізується країнами-гегемонами у сфері слова як одного із основних видів капіталу. З другого боку, вона є ефективним інструментом досягнення політичного діалогу. Обґрунтовано, що ефективний політичний діалог між Заходом і Сходом можливий за умови врахування: неоднорідності кожного з них в політичному, географічному, соціокультурному й культурно-історичному вимірах; різновекторності східної й західної світоглядних парадигм, яка полягає в полярності точок зору стосовно стилю життя й культурних цінностей.

§ В умовах глобалізації політична риторика виступає продуктом діяльності значної кількості інституцій і фахівців. Вона має внутрішній та зовнішній аспекти. Перший полягає у наданні політичній риториці вигляду «рафінованої» мови дипломатії, що використовується в політичних документах, у промовах політиків, однак повністю не розкриває справжнього значення сказаного. Її внутрішній аспект виявляє сукупність майстерно створених мовних конструктів, риторичних прийомів і репрезентує виняткову роль кулуарної політики, яка відіграє головну роль у глобальному політичному світі.

§ Причинами основних колізій політичного дискурсу в діалозі «Схід-Захід» є свідоме неадекватне застосування політичними гравцями знаків, символів, образів, міфів Заходу і Сходу, які є невід’ємними складовими політичного дискурсу. Їх необережне використання й спрощене тлумачення можуть спричинити гострі політичні конфлікти. В політичній риториці відображається позитивне чи негативне навантаження політичного дискурсу. Крайнощі в неадекватному використанні дискурсивних феноменів сприяють появі численних дискурсивних колізій. Тобто риторичні прийоми повинні служити засобами консолідації учасників політичного діалогу Сходу і Заходу, реалізації завдань, які необхідно вирішувати в умовах глобалізації.

§ Інструментальний характер політичної риторики в процесі пошуку консенсусу в діалозі Заходу і Сходу виявляється через систематизацію основних її сутнісних компонентів (слів, термінів, ідеографем, контекстів). Політична риторика за допомогою останніх підтримує необхідний інформаційний рівень суспільства та є головним механізмом управління. Слова і терміни вказують на специфіку політичних висловлювань, а також виступають маркерами конкретної історичної епохи. Швидка зміна значень слів знищує їх вагу й стирає різницю між їх позитивним і негативним змістом. Тобто політична риторика є одним із найважливіших засобів політичної комунікації й визначає її якісний рівень.

Список наукових праць, опублікованих за темою дисертації:

1. Харченко Ю. В. Риторические приемы как способ репрезентации социальной практики // Мова і культура. (Науковий щорічний журнал). – К.: Видавничий Дім Дмитра Бураго, 2003. – Вип. 6. – Т. 1. Філософія мови і культури. – С.214-222.

2. Харченко Ю. В. Політичний діалог як інтеракційна модель спілкування // Мова і культура. (Науковий щорічний журнал). – К.: Видавничий Дім Дмитра Бураго, 2004. – Вип. 7. – Т. 1. Філософія мови і культури. Психологія мови і культури.– С.263-269.

3. Харченко Ю.В. Політична риторика в античній філософії (компаративістський підхід) // Totallogy – XXI (одинадцятий випуск). Постнекласичні дослідження. – Київ: ЦГО НАНУ. – 2004. – С.207-217.

4. Харченко Ю. В. Колізії політичного дискурсу в діалозі Схід-Захід (постнекласичний підхід) //