ТАВРІЙСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

імені В.І. ВЕРНАДСЬКОГО

ІЩЕНКО Наталя Анатоліївна

УДК 821.111-343:355

МІФОТВОРЧІСТЬ У ВОЄННОМУ ДИСКУРСІ:

НАЦІОНАЛЬНИЙ МІФ ПРО КРИМСЬКУ ВІЙНУ 1853-1856 РОКІВ

У ЛІТЕРАТУРІ ВЕЛИКОЇ БРИТАНІЇ

ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ XIX СТОЛІТТЯ

10.01.04 – література зарубіжних країн

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора філологічних наук

Сімферополь – 2008

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі російської та зарубіжної літератури Таврійського національного університету імені В. І. Вернадського Міністерства освіти і науки України

Офіційні опоненти:

доктор філологічних наук, професор Пригодій Сергій Михайлович, завідувач кафедри зарубіжної літератури Київського національного університету імені Тараса Шевченка;

доктор філологічних наук, професор Гончаренко Елла Петрівна, завідувач кафедри лінгвістичної та країнознавчої підготовки журналістів Дніпропетровського національного університету;

доктор філологічних наук, доцент Михед Тетяна Василівна, професор кафедри романо-германської філології Вищого навчального закладу „Київський славістичний університет”

Захист відбудеться „28” червня 2008 року о 10 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 52.051.05 Таврійського національного університету імені В. І. Вернадського (95007, Сімферополь, просп. Вернадського, 4).

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Таврійського національного університету імені В.І. Вернадського (95007, Сімферополь, просп. Вернадського, 4).

Автореферат розісланий „23” травня 2008 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Остапенко І.В.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність дослідження. Осмислення літературою досвіду війни завжди йшло шляхом наповнення наративних архетипічних структур актуальним змістом. В окремих випадках грань між вимислом і реальністю ставала настільки незначною, що багато воєнних міфів зі сторінок літератури як мемуарної, так і художньої увійшли у свідомість цілих поколінь. Проте на сьогодні таке складне і суперечливе явище, як літературна воєнна міфотворчість, залишається однією з найменш вивчених і практично невідомих сторінок воєнної літератури та історії.

Складність проблеми посилюється позиціонуванням літератури про війну в британському літературознавстві, що насамперед пов’язане з національними історичними пріоритетами. Для британців воєнна література починається з творчості поетів Першої світової війни, яка одержала назву «великої» (the Great War). Література, що зображує події інших воєн, як правило, розглядалась у дискурсі цього ключового воєнного конфлікту. Це стосується зокрема і художніх творів, присвячених подіям Кримської війни 1853-1856 років. У кращому випадку такі твори ставали предметом аналізу в розділах монографій, присвячених певним періодам розвитку літератури, що збігаються за часом із Кримською війною (наприклад, прогресивні суспільно-політичні тенденції в англійській поезії 50-х – 70-х років XIX століття в монографії Л. Арінштейна; англійська література і суспільство 1832-1890 років у роботі Р. Чепмена), або конкретним проблемам, частково висвітленим у літературі періоду Кримської війни (наприклад, образ Росії в літературі Англії IX-XIX століть у роботі Н. Михальської; слов'янські теми в англійській поезії XIX століття в М. Партрідж; ставлення англійської літератури до Росії від Вордсворта до Суїнберна в монографії П. Ваддінгтона). Коло художніх творів про Кримську війну, що залучалися дослідниками до контексту літературознавчого аналізу, було традиційним і тому вкрай обмеженим: роман Ч. Діккенса «Крихітка Дорріт», поема А. Теннісона «Мод» і його вірш «Атака бригади Легкої кавалерії». Лише в кінці XX століття, коли Кримську війну почали характеризувати як «протосвітову» війну, така практика була змінена новозеландським професором П. Ваддінгтоном, який в 1995 році опублікував аналіз двадцяти найбільш відомих віршів про атаку бригади Легкої кавалерії й досить повний перелік літератури про Кримську війну. Також заслуговує на увагу нещодавно опублікована стаття американського літературознавця Н. Х'юстон, яка оригінально порівнює сонети про Кримську війну А. Сміта і С. Добелла та фотографії першого британського військового фотокореспондента Р. Фентона (2001), а також монографія англійки С. Дерелі «Культура війни в дії» (2003), присвячена дослідженню літературних творів періоду Кримської війни, написаних з вересня 1854 по вересень 1855 року. Проте ніхто з дослідників не приділив належної уваги факту існування й функціонування у світовій літературі та культурі «міфів Кримської війни». У зв'язку з цим розгляд проблеми з позицій реципієнта іншої мови та іншої культури уявляється нам найбільш перспективним, і ми, продовжуючи розпочату цими вченими лінію, пропонуємо новий погляд на британську літературу про Кримську війну.

Актуальність заявленої теми зумовлена не тільки внутрішньою логікою наукового розвитку, але й чинниками екстранауковими, оскільки «літературне слово повинне бути співвіднесеним з історією, з соціальними і політичними реаліями історії» (С. Аверинцев). Як певні «моделі мислення» соціуму впливають на «моделі мислення» майстрів художнього слова, так відбувається і зворотний процес, коли ці «рухомі з історичної й географічної точок зору субстанції втілюють у собі суть тих відмінностей, що визначаються насамперед як національні”» (А. Діма). Таким чином, пошук цих двох типів «моделей мислення» і розкриття механізму їх взаємодії та взаємовпливу в переломну епоху, якою є війна, дозволяє зрозуміти процеси утворення й функціонування в суспільстві міфів Нового часу.

Численні деконструкції минулого, що пропонує література сучасному читачеві, часто викликають роздратування і невпевненість. Дискомфорт, пов'язаний із необхідністю постійно робити вибір і коригувати свою точку зору, виливається в тугу за виразними культурними, історичними й ціннісними орієнтирами. Суспільство відчуває потребу в «пізнавальних картах» – відображених у художніх творах соціокультурних схемах, де нескінченному різноманіттю питань протиставляється кінцева, чітко обмежена кількість відповідей. Однією з таких схем стає дискурс «великих перемог» і «героїчних часів». Проте аналіз монографій, статей, дисертацій, хрестоматій та інших видань, у яких репрезентується література про війну, переконує в тому, що сучасне літературознавство знаходиться лише на підступах до методологічного, теоретичного та історико-літературного дослідження механізму міфотворення у воєнному дискурсі.

Актуальність дисертаційного дослідження зумовлена:

- необхідністю вироблення єдиного методологічного підходу до вивчення літературної основи воєнної міфотворчості;

- потребою розширення уявлень про механізм формування національних воєнних міфів та їх функціонування в літературі й культурі;

- важливістю розробки адекватних критеріїв оцінки літературної воєнної міфотворчості й подолання ідеологічної зумовленості оцінювання.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконано згідно з планом науково-дослідної роботи кафедри російської і зарубіжної літератури Таврійського національного університету ім. В.І. Вернадського і є складовою комплексної наукової теми «Література і культура: світовий та регіональний аспекти». Тему дисертації було затверджено на засіданні Вченої Ради Таврійського національного університету ім. В. І  Вернадського (протокол № 2 від 22.02.05 р.) та схвалено Науково-координаційною радою з проблеми «Класична спадщина та сучасна художня література» Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України (протокол № 5 від 18.12.07 р.) .

Метою дисертаційного дослідження є з'ясування механізму формування національних воєнних міфів і обґрунтування ролі літературних творів у цьому процесі. У зв'язку з цим виникає необхідність вирішити низку конкретних завдань:

1) розглянути феномен літературної воєнної міфотворчості з позицій архетипної та неоісторичної критики;

2) уточнити поняття «воєнний дискурс», «літературна воєнна міфотворчість» і «міфологія війни»;

3) обґрунтувати роль літератури як каталізатора міфотворчого процесу у воєнному дискурсі;

4) виявити міфотворчі чинники британського літературного дискурсу Кримської війни 1853-1856 років;

5) проаналізувати функціонування архетипних уявлень про війну в літературі Великої Британії періоду Кримської війни;

6) визначити ступінь «міфогенності» воєнних творів британських письменників;

7) простежити процес формування і функціонування в британській літературі найбільш значущих міфів Кримської війни, що стали національними неоміфами.

Об'єктом дослідження є британська література другої половини XIX століття, що безпосередньо або опосередковано оповідає про Кримську війну 1853-1856 років, репрезентована як досить відомими британськими прозаїками та поетами (Ч. Діккенс, У. Теккерей, Е. Троллоп, Е. Гаскелл, Дж. Мередіт, А. Теннісон, Л. Керролл, Р. Кіплінг та ін.), так і письменниками «другого ряду» (Ч. Кінгслі, Дж. Грант, А. Сміт, С. Добелл, Дж. Массі, М. Таппер, Р. Тренч, В. Марстон, А. Проктор, Р. Бру та ін.). Твори В. Вульф, У. Еко та С. Ковентрі, які виходять за межі XIX століття, залучаються до контексту цього дослідження з метою репрезентації в літературі XX століття процесу культурологічної міфологізації, активізованого у воєнному дискурсі XIX століття.

Предметом дослідження є процес формування і функціонування воєнних неоміфів у літературі Великої Британії другої половини XIX століття.

Методи дослідження. Для досягнення мети дослідження і вирішення сформульованих завдань запропоновано так званий методологічний плюралізм, що включає методи міфопоетичного аналізу (архетипної критики), неоісторичної критики та історико-літературної реконструкції.

Теоретико-методологічною основою дослідження є наукові праці зарубіжних і вітчизняних учених із питань історії літератури, міфокритики, неоісторизму, філософії та психології війни. На основі робіт С. Аверинцева, М. Бахтіна, А. Лосєва, Ю. Лотмана, Е. Мелетинського, В. Пивоєва, С. Пригодія, Я. Ассмана, Р. Барта, М. Бодкін, Р. Фрая, Дж. Фрейзера, М. Еліаде, К. Юнга та інших за допомогою методу міфопоетичного аналізу вдалося встановити архетипічну основу деяких традиційних образів, характерних для оповідей про Кримську війну, і дійти розуміння міфологічного характеру літературних творів, що належать до воєнного дискурсу. Це, у свою чергу, дозволило вибудувати типологію образів війни, вилучити семантичне й змістове ядро, що об'єднує ці образи і зберігає стабільність у всіх варіантах їх переосмислення.

Неоісторичний метод «повної дескрипції» (К. Гієрц, С. Грінблатт, С. Пригодій та ін.) дозволив розкрити моделі правил поведінки і модусів мислення у воєнний час взагалі й у період Кримської війни зокрема і детально проаналізувати аналогічні елементи в літературних текстах.

За допомогою методу історико-літературної реконструкції відновлювалися основні події Кримської війни 1853-1856 років у творчості як письменників-класиків, так і авторів «другого ряду». Матеріалом для реконструкцій стали розгорнуті міркування, описові розповіді і навіть короткі, уривчасті згадки про Кримську війну, виявлені шляхом фронтального вивчення творчості Ч. Діккенса, У. Теккерея, А. Теннісона та цілеспрямованого пошуку в творчій спадщині Е. Гаскелл, Дж. Мередіта, Ч. Кінгслі, Е. Троллопа, В. Марстона, Дж. Массі, Р. Тренча, А. Сміта, С. Добелла і низки інших прозаїків та поетів Великої Британії другої половини XIX століття.

Наукова новизна роботи полягає в тому, що воєнна літературна міфотворчість взагалі і міфотворчість Кримської війни зокрема вперше досліджується цілісно та системно з урахуванням соціокультурного контексту. У вітчизняному літературознавстві британська література про Кримську війну стає об'єктом дослідження вперше, а міфологія Кримської війни вперше досліджується в літературознавстві зарубіжному. На основі дослідження значної кількості журнальних, газетних та архівних джерел, численних британських видань другої половини XIX століття виділено й вивчено основні міфотворчі чинники, що зумовили появу в світовій літературі й культурі «міфології Кримської війни». До літературознавчого обігу вводяться імена прозаїків та поетів «другого ряду», які багато в чому підготували художні відкриття таких майстрів слова, як Ч. Діккенс, У. Теккерей, А. Теннісон, і утворили літературний контекст епохи. У роботі зроблено спробу систематизації й критичного аналізу стану вивченості проблеми воєнної міфотворчості в зарубіжному та вітчизняному літературознавстві, що може стати підґрунтям для подальших вітчизняних досліджень у цій галузі.

Теоретичне значення роботи полягає в уточненні поняття «воєнна літературна міфотворчість», в розробці системного підходу до характеристики воєнного дискурсу, у з’ясуванні універсального механізму формування національних воєнних неоміфів та обґрунтуванні ролі літератури як каталізатора міфотворчого процесу у воєнному дискурсі.

Практичне значення досягнутих результатів. Матеріали і результати дисертаційного дослідження можуть бути використані в процесі вивчення курсу російської та зарубіжної літератури і культури XIX століття, у підготовці спецкурсів і спецсемінарів, присвячених проблемам міфопоетики, імагології та компаративістики. Зауваження і висновки, які містяться в роботі, можуть бути використані також у курсі теорії літератури та враховані в дослідженні міфотворчих тенденцій у літературному процесі і в подальшому вивченні еволюції літературознавчої науки. Ця робота може бути також корисною в практиці художнього перекладу.

Апробація дисертації. Основні положення і висновки дисертації апробовані у викладацькій діяльності автора. Окремі розділи роботи обговорювалися на засіданнях кафедри російської та зарубіжної літератури Таврійського національного університету ім. В.І. Вернадського. Матеріали дисертації лягли в основу курсу лекцій, прочитаного на семінарі «Кримська війна 1853-1856 років в англійській і російській літературі» (Великобританія, Ноттінгем, 2005). Низку наукових положень, сформульованих у дисертації, викладено і подано на наукове обговорення на таких конференціях і симпозіумах: «Пілігрими Криму» (Сімферополь, 1998, 1999, 2000); «Воронцовські читання» (Алупка, 1998, 2001); «Гіпнос, Танатос і Асклепій у культурі народів світу: гуманітарний та медичний аспекти» (Алупка, 2002); «Культура в діалозі європейських цивілізацій» (Польща, Ченстохова, 2002); «Східна (Кримська) війна 1853-1856 років: Нові матеріали і нове осмислення» (Севастополь, 2003); «Міжкультурні комунікації: діалог і співпраця» (Алушта, 2003); «Культурно-етнографічний туризм у Криму: традиції, проблеми, перспективи» (Сімферополь – Бахчисарай, 2003); «Кримська (Східна) війна 1853-1856 років у долях світу в XXI столітті» (Сімферополь, 2004); «Література в контексті культури» (Дніпропетровськ, 2006); «Мова і культура» (Київ, 2006); «Крим у світовій культурі» (Сімферополь, 2006); «Культура народів Причорномор'я з давніх часів до наших днів» (Сімферополь, 2006); «Кримська (Східна) війна в культурній пам'яті народів Росії і світу» (Москва, 2006); «Крим 1854-56: невідома історія» (Італія, Турін, 2006); «Крим і світова література» (Євпаторія, 2007); «Література в діалозі культур – 5» (Ростов-на-Дону, 2007); «Мова, культура і соціум у гуманітарній парадигмі» (Кам'янець-Подільський, 2007).

Особистий внесок здобувача у виконану роботу є достатнім. Дисертація і автореферат написані самостійно. Серед опублікованих робіт у співавторстві написані: монографія «The Crimean War: A Clash of Empires», у співавторстві з Ієном Флетчером (особистий внесок здобувача полягає в написанні розділів, присвячених аналізу образу ворога й діяльності військових кореспондентів як міфотворчих чинників у британському соціокультурному просторі, а також дослідженню історичної канви британських міфів Кримської війни); «Хронология основных событий Восточной (Крымской) войны 1853-1856 годов», у співавторстві з В.П. Казаріним, А.В. Мальгіним, Є.Н. Андроновим (особистий внесок здобувача полягає в розробці британської частини хронології); статті «В память о Балаклаве» та «Балаклавское сражение: упущенные возможности», у співавторстві з Казаріним В.П. (особистий внесок здобувача полягає в аналізі та обробці британського матеріалу).

Публікації. Основні положення дисертації викладено в 44 публікаціях (3 монографії, 22 наукові статті, з них 20 – у провідних наукових фахових наукових виданнях України та зарубіжжя, 10 – матеріали наукових конференцій, 6 журнальних і 3 газетних статті).

Структура і обсяг роботи. Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел із 563 позицій і додатка. Основний текст дисертації – 351 сторінка, загальний обсяг – 426 сторінок.

ОСНОВНІЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі подано обґрунтування вибору теми дисертації, її актуальності й наукової новизни, визначено мету, завдання, об'єкт, предмет, методи дослідження, теоретико-методологічну базу дисертації, окреслено теоретичне і практичне значення роботи.

Перший розділ дисертації «Феномен воєнного літературного дискурсу в міфологічному осмисленні» присвячено дослідженню воєнного дискурсу, його специфічних особливостей щодо літературної міфотворчості. У розділі уточнено поняття воєнного дискурсу, визначено методологічні підходи до його вивчення.

У підрозділі 1.1. «Літературна міфотворчість у контексті літературознавчих концепцій» запропоновано комплексний методологічний підхід до аналізу письменницької міфотворчості, основою якого є методи й інструментарії архетипної критики та неоісторизму. Ритуалізм Дж. Фрейзера, аналітична психологія К. Юнга, літературознавчі студії їх послідовників Дж. Уестона, Ф. Корнфорда, Р. Меррея, М. Бодкін, Ф. Реглана, К. Стілла, Р. Фрая зумовили створення літературознавчої архетипної критики, що стала особливо актуальною в сучасну епоху, яка характеризується «толерантним ставленням до цінностей минулого» (У. Еко). До таких цінностей належить і одержаний нацією воєнний досвід, у якому особливої релевантності набувають архетипи миру і війни, свого і чужого, життя і смерті, а міфологічна реальність і риторика, що її виражає, стають дуже схожими з політичною реальністю. Наприклад, в архаїчній міфології універсальною є схема, в якій герой потрапляє у кризову ситуацію, що загрожує організованому космічному началу деструкцією і перетворенням у хаос. Перед ним стоїть завдання врятувати видимий, звичний порядок від руйнування і небуття. Вирішення цього завдання описується в міфах як поєдинок супротивних сил добра і зла. Ця міфологічна схема є звичним сценарієм у воєнному дискурсі, а спроба зробити безсмертним героя, що перемагає хаос нехай навіть ціною своєї смерті, є одним із найстійкіших міфологічних воєнних сюжетів у давній і сучасній літературі.

Літературні архетипи «відіграють істотну роль у перетворенні матеріального універсуму в альтернативний вербальний універсум, який є гуманно зрозумілим і життєвим, тому що адаптований до найважливіших людських потреб і вимог» (M. Adams). Використовуючи міфи і ритуали з метою інтерпретації творів художньої літератури, Фрай, слідом за Фрейзером, пов'язував класифікацію літературних жанрів з природними циклами: комедію з весною, роман з літом, трагедію з осінню, сатиру із зимою. Якщо взяти до уваги те, що найкровопролитніші битви Кримської війни, у яких брала участь британська армія, відбулися восени (20 вересня – Альмінська битва, 25 жовтня – Балаклавська, 4 листопада – Інкерманська), то активізація в літературі війни трагічних архетипів смерті, крові, пораннення органічно вписується в архетипну схему Фрая. До цього ж трагічного «вербального універсуму» включаються і руїни Севастополя, і «провісники нещастя – геометричні образи» паралелей (окопів), і море як символ смерті, що принесло загибель тридцяти трьом суднам союзницького флоту під час шторму 14 листопада 1854 року. Мономіф мандрів героя, до якого Фрай зводить усю світову літературу, лежить в основі британського літературного міфу про Кримську війну, яка змусила офіцерів, солдатів, сестер милосердя залишити свої домівки, поїхати до незнайомого і ворожого Криму, подолати всі труднощі і небезпеки, уникнути (або не уникнути) смерті, досягти мети, отримати новий досвід та знання і повернутися додому, щоб поділитися цим досвідом з іншими (наприклад, післявоєнна діяльність Флоренс Найтінгейл з реформування системи охорони здоров'я).

За всієї безперечної концептуальності й ефективності архетипної критики у воєнному дискурсі її «антиісторизм і схематизм» (Л. Воєводіна), а також «ритуально-міфологічний редукціонізм» (Е. Мелетинський) потребують доповнення методами сучасної історично орієнтованої літературної критики. Одним із них є метод «повної дискрипції» (thick description), запропонований антропологом К. Гієрцем і взятий на озброєння неоісториками. Виходячи з розуміння сумнівності об'єктивної історичної істини, неоісторики розглядають історію і літературу як текст, що маніфестує нескінченну кількість значень і символів. «Історичність тексту і текстуальність історії» (L. Montross) свідчить, що літературний твір «вмуровано» в контекст історії як інтерактивний компонент разом з іншими суспільними інститутами, віруваннями, культурними і соціальними відносинами і творами мистецтва. Тому метод «повної дискрипції» передбачає «детальний аналіз-прочитання конкретного соціального явища для того, щоб виявити його значення для людей, пов'язаних із ним, і розкрити моделі правил поведінки, кодів, модусів мислення» (С. Пригодій).

Методи міфопоетичного аналізу і «повної дискрипції» дають можливість пов'язати механізм написання літературного твору з функціонуванням історичної і культурної пам'яті і тим самим розглядати літературу як інтерактивний міфотворчий компонент історії та культури.

Підрозділ 1.2. «Нова міфологія як модель художньої творчості» присвячено характеристиці релевантних у воєнному дискурсі аспектів традиційного і сучасного тлумачення понять «міф», «літературна міфотворчість» і «нова міфологія». Виділяючи в широкому спектрі певний міф як «різновид духовно-практичного знання» (І. Касавін), що «містить у собі частку об'єктивної істини і впливає на емоційно-вольовий стан людей як абсолютна істина» (В. Щукін), а також як «відносно стійкий стереотип масової, буденної свідомості» (В. Пивоєв) і «універсальний нейтралізатор» у трагічній ситуації (А. П'ятигорський), у дисертаційному дослідженні пропонується збалансувати елементи міфологічного аналізу літературного твору з урахуванням такої важливої функції воєнного літературного міфу, як легітимація існуючого суспільного порядку. У літературі про війну можливість підігнати події під активні в цій культурній традиції наративні схеми завжди була набагато важливішою, ніж прагнення донести до аудиторії справжній перебіг, послідовність і зміст цих подій. Тим самим міфи, створені у воєнному дискурсі, «перетворюють історію на ідеологію» (Р. Барт). Спираючись на такі архетипи несвідомого, як влада, масовість та інстинкт, ідеологія постає цілісною організованістю явних або неявних, але завжди безперечних настанов, цінностей, стереотипів, норм, ідей. Як і міфологія, ідеологія претендує на пізнання світу в його «незбагненності», поєднуючи, таким чином, раціональне та ірраціональне. Проте існуючі дефініції політичних міфів характеризують міфи, створені у воєнному дискурсі, односторонньо. Так, розуміння політичного міфу як «стійкого й емоційно забарвленого стереотипу сприйняття політичних реалій минулого і сьогодення, породженого потребою орієнтації особистості та суспільних структур у політичному процесі» (Н. Шестов) виключає активізацію архетипічного комплексу. Тому, розглядаючи воєнний літературний міф на широкому соціокультурному просторі, в роботі запропоновано враховувати як його архаїзацію, так і модернізацію, не перебільшуючи, проте, ні перше, ні друге. Внаслідок цього неоміф про Кримську війну позиціонується, перш за все, як «етнокультурний» і «національний», що став «склейкою, яка формує цілісні спільноти людей» (А. Нямцу), без якої, як наполягав К. Юнг, етнос «негайно розпадається і розкладається, як людина, яка втратила б свою душу».

Підрозділ 1.3. «Воєнний дискурс і його міфотворчий потенціал» присвячено розгляду концептів «війна» та «воєнний дискурс» із позицій літературознавства, воєнних наук, психології, соціології, філософії та культури. У ньому доводитися, що війна завжди була колізією не тільки сутнісною й гранично значущою для людства, але й такою, що зазнає символічного розширення. Література завжди прагнула дати осмислення досвіду війни, і з приходом авторської літератури більшу частину функцій з норматизування досвіду взяв на себе автор. За допомогою авторського коментаря реальний воєнний досвід інтеріоризувався, перекодовувався таким чином, щоб впливати на аудиторію, відділену від воєнної реальності нездоланною дистанцією. Саме література стала кінцевим пунктом конструювання певного образу тієї чи іншої війни.

Проблема літературної воєнної міфотворчості тісно пов'язана з розумінням війни як такої, яка, незважаючи на різноманіття теоретико-методологічних підходів до її наукового аналізу, належить, на думку дослідників, до класу найбільш складних і суперечливих соціальних явищ. Воєнні теоретики К. Клаузевіц, А Жоміні, філософи М. Бердяєв, А. Керсновський, антрополог Д. Коробчевський, соціологи Н. Головін і В. В. Серебрянникова, історик Е. Сенявська, психоаналітик Е. Стевенс і багато інших писали про єдність вкрай раціонального та вкрай ірраціонального як про головне протиріччя війни. Раціональне використання ірраціональних міфів про прекрасну, героїчну війну, що піднімається над прозаїчним і буденним життям, про обрану расу, про велич царства робить війну «фатумом держави», її сакральною історією.

На психологічному рівні функціонування війна виступає як механізм актуалізації архетипного комплексу, закладеного в людині споконвічно. Несвідома настанова поділяти людей на «своїх» і «чужих» діє як природжена програма, бо війна «починається не на полях боїв, а в головах людей» (Е. Стевенс). Здатність «візіонарних» письменників (К. Юнг) редагувати такі архетипічні структури людського несвідомого, як «війна» і «мир», «свій» і «чужий» веде до створення національних міфів, які консолідують спільноту і підносять «своє» над «чужим».

Зміст воєнного дискурсу концентрується навколо «опорного» концепту – конкретного військового конфлікту, який прийнято називати «дискурсним топіком». У дослідженні він розглядається водночас і як процес (з урахуванням впливу соціокультурних, екстралінгвістичних і комунікативно-ситуативних чинників), і як результат у вигляді фіксованих текстів. «Систематична реконструкція соціально-історичного поля, в якому створено об'єкт аналізу дискурсу» (R. Barsky), дає можливість вивчити й описати різні структури і стратегії, характерні для воєнного дискурсу у всій його складності й багатокомпонентності. Дослідники останніх десятиліть усе частіше використовують такий дискурсивно-аналітичний підхід при комплексному аналізі різновекторних дискурсів – воєнного, гендерного, національного і політичного (О. Рябов, I. Blom, A.N.Yuval-Davis). Ідея території, кордонів, національної спільноти втілюється в образи матерів, синів, братів тощо. Сама ідея національної спільноти виражає відносини спорідненості, а аналогія з родиною – це той елемент національного дискурсу, який багато в чому визначає ціннісну систему національної міфології, її концепти й символи. У свою чергу, національний і міжнаціональний – головним чином воєнний – дискурси є тим простором, у якому створюються зразки маскулинності й фемінності.

Воєнний дискурс має величезний міфотворчий потенціал, тому що війна є сакральною історією для будь-якої країни і належить до подій, які підкреслюють етнічну межу. Окупація чужих територій, які сприймаються як «зона хаосу», зустріч із реальним «чужим», що тримає зброю й жадає вбити, загроза очікуваного нападу і страх перед приниженням національної самосвідомості – все це накладається на вже існуючі в історії країни міфологізовані сюжети. Моделі оповідей про війну нескінченно реактуалізуються й переважно належать до розряду міфологічних, тим більше що в їх основі лежать моделі архетипні. За архаїчними моделями, що йдуть із глибини віків, у сучасності відтворюються старі міфи в нових соціальних і національних оболонках. Тут зустрічаються міфологія, що йде знизу – спонтанна, з усіма комплексами національного самовідчуття (винятковості/обмеження), і міфологія «штучна», яка конструюється з ідеологічною і політичною метою. Як правило, спільнотою «справді людською», що страждає внаслідок агресії, виявляється «своя національна», тоді як злі сили, що протистоять їй, виступають антилюдяним началом.

Міфотворчий потенціал воєнного дискурсу багато в чому зумовлюється тим, що саме в ньому актуалізуються бінарні опозиції «свій/чужий» простір та «свій/чужий» (або «друг/ворог»). Конструктивність образу ворога у воєнному дискурсі виділяється багатьма дослідниками (В. Малахов, М. Новикова, О. Рябов, J. Aho) і робить цей образ одним із основних міфотворчих чинників. Редукція і референція його складових рис доводять, що ворог повинен викликати гостре відчуття небезпеки, впевненість у правоті «своїх» і неправоті «чужих», обов'язковий гнів і бажання зобразити його не тільки страшним, безжалісним і диким, але й слабким і комічним, щоб «своїх» не покидала впевненість у неминучості перемоги (J. Aho, V.S. Keen).

Таким чином, специфіка механізму творення і функціонування в літературі воєнних міфів полягає в органічному поєднанні двох процесів: міфотворення як процесу самостійного, стихійного виникнення міфу у сфері міфологічної свідомості і міфотворчості, що є цілеспрямованою раціональною дією суб'єкта стосовно свідомого створення міфу з певною метою. Тим самим механізм створення літературних воєнних міфів є двобічним потоком: знизу – міфологія спонтанна зі всіма її комплексами національного самовідчуття і національної ідентичності, тобто міфологія архетипів; зверху – міфологія «штучна», конструйована з ідеологічною і політичною метою, тобто міфологія стереотипів.

Література як пункт, у якому ці потоки зустрічаються, стає інтерактивним компонентом історії і каталізатором міфотворчого процесу. Через літературні твори актуалізуються «першоджерела» спонтанної міфології, а стереотипи міфології «штучної» інкорпоруються в суспільну свідомість. При дотриманні низки умов твори, що належать до воєнного дискурсу, можуть ініціювати виникнення в культурі тієї чи іншої країни національних неоміфів. Ми виділяємо такі умови: 1) наявність «міфогенної» ситуації, яку, по суті, продукує будь-яка війна і яка характеризується дефіцитом інформації, потребою в ілюзіях, емоційною напруженістю і колективністю переживання; 2) історична подія, що викликала бурю емоцій і переживань, часто трагічна, з елементом загадки, що не піддається логічному поясненню і має етичну цінність для нації; 3) «візіонарність» письменників, що творять на рівні архетипів і втілюють етично цінний зміст в естетично цінну форму; 4) кореляція ідеологічної позиції автора як суб'єкта ідеології й політики владних структур його країни в конкретний історичний період; 5) детермінованість міфологізації явищ національної літератури особливостями національної ментальності.

Будучи обов'язковою, але недостатньою підставою для виникнення неоміфів у воєнному дискурсі, ці умови вимагають наявності певних міфотворчих чинників, релевантних у соціокультурному просторі тієї чи іншої війни. У літературному британському дискурсі Кримської війни 1853-1856 років виразно проступають три міфотворчі чинники, аналізові яких присвячено другий розділ дисертації «Міфотворчі чинники британського дискурсу Кримської війни 1853-1856 років». Ними стала міфопоетична традиція британського фольклору, вироблений британською літературою специфічний образ ворога, тобто Росії, та ідеологічна концептуальність британської публіцистики, переважно преси.

У підрозділі 2.1. «Актуалізація міфопоетичної традиції Британських островів у літературі Великої Британії середини XIX століття» фольклорна література Британії позиціонується як спонтанна міфологія, що йде знизу, з усіма властивими їй комплексами національного самовідчуття. Міфопоетична традиція Британських островів, у якій Британія завжди виступала «сакральним центром» європейського Північного Заходу і яка вимагала неухильної підтримки міфопоетичного прообразу «імперії, над якою ніколи не заходить сонце», відіграла істотну роль у міфогенезі британської літератури про Кримську війну. Як і належало сакральному центрові, міфологічна Британія акумулювала й увібрала всі міфопоетичні традиції народів, що ступали на її землю: і романтичну міфологію острівних кельтів, і значно «приземленішу» й жорстоку міфологію кельтів континентальних, і героїчну міфологію германців та скандинавів, і навіть «імперську» міфологію римлян та містичну ідеологію християнства. Так народився унікальний сплав – міфологія Британських островів, у якій, наприклад, християнський святий, дядько Ісуса Іосиф Арімафейський, виявився першим хранителем Священного Грааля, що має явно кельтське «походження», а скандинавський бог-коваль Велунд перетворився на заступника подорожніх святого Вейленда. Бритський «воєначальник Артур» під безсумнівним германо-скандинавським впливом перетворився на лицаря, ідеального правителя ідеального королівства, а щасливий розбійник, що промишляв на околицях Ноттінгема, став «принцом злодіїв» Робін Гудом (К. Корольов). Середньовічні хроністи створили історичний міф, що став основою британської національної самосвідомості, британської ідентичності. Цей міф значною мірою впливав на рішення і вчинки британських лідерів наступних століть і проявився в британській літературі про Кримську війну.

Саме в «проявленому побутуванні» британського міфу й полягає причина неминущої популярності на англійському ґрунті художніх оповідей, що беруть початок від міфопоетичної традиції. Це й численні твори, присвячені королеві Артуру та лицарям Круглого столу, і «фольклорні» романи про Робін Гуда, Томаса Рифмача, Тема О’Шентера, і культовий твір XX століття – епопея Дж. Р. Р. Толкіна «Володар Кілець». Як писав англійський історик Т.Б. Маколей, «сама земля напоєна тут міфологією і, скільки б не намагалися, вичерпати останню неможливо». Цю «напоєність» міфологією відчули, сприйняли і підхопили британські поети та прозаїки, які в другій половині XIX століття звернулися до теми Кримської війни. У їхніх численних творах про Кримську війну зроблено спробу реанімувати в соціумі Великої Британії життєвий тонус, почуття переваги й упевненість у своїх силах за рахунок консолідації суспільства. Кримська війна дала можливість письменникам реактуалізувати як основні архетипи, так і старі міфи, що лежать в основі британської національної ідентичності. Одним із найбільш яскравих прикладів є пророцтво Мерліна про зіткнення «червоних і білих драконів», де «червоним драконом» є брити, тобто «наші», а «білим драконом» – сакси, тобто «чужинці». «Червоний дракон» – давній символ кельтських племен Британії, сторож підземних багатств центру вугільних копалень – зображений на сучасному прапорі Уельсу. Один із романів Дж. Гранта, написаний 1872 року, називається «Під прапором Червоного Дракона», а головними його персонажами стали солдати 23-го Королівського Уельського фузилерного полку, одного з перших серед британських полків, що висадились у вересні 1854 року в Криму на берег Каламітської затоки. Були реактуалізовані основні архетипи: герой (британський солдат) – лиходій (російський цар, солдат з багнетом, козак), свій простір (Велика Британія, Балаклава, перетворена на «маленький Лондон») – чужий простір (обложений Севастополь, Росія в цілому), цивілізований (британець, француз) – відсталий (росіянин, татарин, турок). До речі, з роками мотив боротьби двох драконів став своєрідною алегорією британської зовнішньої політики: уже в середині XX століття протистояння Великої Британії й Німеччини метафорично описувалось як двобій червоного і білого драконів.

Підрозділ 2.2. «Функціонування стереотипного образу Росії й Криму в літературі Великобританії XVI-XIX століть» присвячено аналізові існуючого в літературі образу Росії, яка до середини XIX століття із союзника стала ворогом Великої Британії. Саме образ Росії як ворога відіграв одну з визначальних ролей у підвищенні міфотворчого потенціалу британських прозаїків і поетів, що висвітлювали події Кримської війни. Виховані на літературі попередніх століть, вони редукували архетип чужого, зробивши його конструктивним об'єктом взаємних відображень у середньовікторіанському соціокультурному просторі.

Ще з XVI століття наявні в літературі стереотипи й забобони підтримували почуття переваги британської нації над «російськими варварами». Уже протягом трьох століть Росія сприймалася країною варварів, снігів, жахливих звичаїв і неуцтва. Більшість сучасних кліше про Росію, що мають негативний характер (страшні морози й запустіння, рабство і затурканість, тиранія й агресивність), зобов'язані своїм виникненням поетові Дж. Тарбервіллю, який включив свої віршовані послання з Москви до книги одного з найавторитетніших тогочасних географів Р. Хокліта. Популяризація точки зору Тарбервілля триває й дотепер, тому що праця Хокліта є класичною серед багатьох інших книг про подорожі, а ім'я його творця відоме кожному британцеві (він знайомиться з Хоклітом ще в школі, вивчаючи історію Британської імперії).

Наприкінці XVI ст. згадки про Росію та росіян звучать в англійській літературі все частіше. Вони трапляються не тільки в поетів і прозаїків, але й у драматургів. Демократичність театру, його популярність в Англії сприяли активізації інтересу до незвичайних далеких холодних російських просторів. Так, один із героїв трагедії К. Марло «Тамерлан Великий» іменується «розбійником з Волги» (rogue of Volga), а Барабас із його ж «Знаменитої трагедії багатого мальтійського єврея» мав величезні борги в багатьох столицях, включаючи Москву (Mosco). В одній із ранніх комедій Шекспіра «Марні зусилля любові» король Фердинанд та його оточення з'являються в російських костюмах і масках (in Russian habits and masked), а в «Зимовій казці» по-зимовому сумно й романтично звучить зізнання принцеси Герміони в тому, що її «батьком був російський цар» (The Emperor of Russia was my father). Мотиви холоду, снігу, безкрайніх просторів з лютими російськими ведмедями є наскрізними в «Макбеті» та «Генріху IV», а довга російська ніч – у «Мірі за міру». Саме літературні пам'ятки XVI ст. стали основними джерелами уявлень англійців про Росію та росіян і послужили основою моделі образу Росії, що й буде культивуватися далі з незначними модифікаціями.

У XVII столітті російські алюзії залишаються здебільшого негативними і ґрунтуються на холоді й віддаленості «загадкової півночі» – землі жорстоких характерів і незрозумілих марновірств, нації, чиї людські якості здаються такими ж невизначеними, як і її кордони (наприклад, трагедія В. Давенанта «Жорстокий брат», комедія Т. Хейвуда «Виклик красі», поема С. Батлера «Худібрас» тощо). Д. Мільтон у «Короткій історії Московії та інших маловідомих країн, що лежать на Схід від Росії до самого Китаю» стверджував, що «Росію першими відкрили англійці, і це є героїчним подвигом». Водночас англійці вже помічають контрастні риси російського характеру – поєднання волелюбності і вірнопідданства.

Негативне уявлення про Росію як про східну націю похитнулось у 1698 році після візиту до Англії Великого Посольства Петра I. В англійській літературі рецепція Петра та його правління була різнорідною: протягом XVIII, XIX і XX століть поеми, історичні драми, комічні опери, белетризовані біографії, різні оповіді, оперні лібрето популяризували й прославляли особистість Петра і його діяльність. Сприяла зміцненню авторитету Росії й перемога в Полтавській битві 1709 року. Р. Сауті у вірші «Полтавська битва» назвав її «днем смерті» слави «залізного Короля» Карла XII. Але в той же час у контексті протистояння з Польщею Росія розглядалась як символ поневолення й гноблення, Польща – як жертва «російського ведмедя» (так називали Миколу I), а лідер польських повстанців Т. Костюшко – як потенційно трагічний герой. Йому присвятили свої твори С. Кольрідж, Т. Кемпбел, Р. Керрі, Л. Хант і навіть найаполітичніший з усіх англійських романтиків Дж. Кітс.

Кілька разів Англія опинялась у конфронтації до Росії (1714, 1720, 1791), поки не стала її союзницею у протистоянні Наполеону. У 1812 році в інтересах Британії була підтримка Росії в боротьбі із загарбником, що загрожував встановленням загальної тиранії – значно менш бажаної, ніж передбачуване російське варварство. Хоча Англія й Росія були в тій війні союзницями, однак вихід останньої в число найбільших держав злякало Англію, і образ Росії в суспільній свідомості й художній літературі зазнав значних змін: з однозначно негативного й зрозумілого він став амбівалентним і двозначним. До всіх перерахованих характеристик цього образу ще додалися агресивні устремління й загроза окупації Росією колоній Великої Британії. До середини XIX століття британська література про Росію зробила все можливе, щоб територія Росії у свідомості британця, вихованого на цій літературі, автоматично асоціювалася з міфологічною «зоною хаосу», небезпечною й ворожою, російський цар сприймався як «архізлодій», а страх навали «російських варварів» виправдовував рішення вступити у війну з «тиранією й несправедливістю» за «волю й цивілізацію».

Хоча Кримська війна й розбудила в Англії цікавість до ворога і бажання дізнатися про подробиці російського побуту, інтерес цей був, по суті, проявом воєнної істерії, своєрідної «російської