КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ВНУТРІШНІХ СПРАВ

КРАСНИЦЬКА АНЖЕЛА ВІТАЛІЇВНА

УДК 343.14

ПРОЦЕСУАЛЬНІ АКТИ КРИМІНАЛЬНОГО СУДОЧИНСТВА: ЮРИДИЧНА ТЕХНІКА, ШЛЯХИ ВДОСКОНАЛЕННЯ

Спеціальність 12.00.09 – кримінальний процес та криміналістика; судова експертиза

Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата юридичних наук

Київ-2008

Дисертацією є рукопис

Робота виконана в Київському національному університеті внутрішніх справ, Міністерство внутрішніх справ України

Науковий керівник

доктор юридичних наук, професор

Стахівський Сергій Миколайович,

Київський національний університет внутрішніх справ,

начальник кафедри кримінального процесу

Офіційні опоненти:

доктор юридичних наук, професор

Іщенко Андрій Володимирович,

Київський національний університет внутрішніх справ,

професор кафедри криміналістики

кандидат юридичних наук, доцент

Бацько Ігор Миколайович,

Дніпропетровський державний університет внутрішніх справ,

начальник наукової лабораторії протидії злочинності

Захист відбудеться «23» травня 2008 року о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.007.01 у Київському національному університеті внутрішніх справ (03035, м. Київ, Солом’янська площа, 1)

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Київського національного університету внутрішніх справ (03035, м. Київ, Солом’янська площа, 1)

Автореферат розісланий «17» квітня 2008 року

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Л.І. Казміренко

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА

Актуальність теми. В умовах демократизації суспільства перед правоохоронними органами України поставлені завдання щодо зміни пріоритетів у професійній діяльності, відповідно до яких “людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в нашій державі найвищою соціальною цінністю” (ст. 3 Конституції України). Кримінальне судочинство повинно здійснюватись на основі неухильного додержання кримінально-процесуальних норм. В охороні прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, розкритті злочинів, викритті винуватих та притягненні їх до відповідальності важливе значення мають процесуальні акти кримінального судочинства. Усі процесуальні акти складаються в конкретній правовій ситуації з обов’язковим дотриманням певних правил-вимог, які реалізуються у передбаченій законом процесуальній формі.

В умовах збільшення обсягу законотворчості, впровадження нового законодавства в життя держави велике значення має правильне оформлення процесуальних актів і техніка їх викладу. Особливе значення юридичної техніки як форми правових ідей обумовлюється підвищенням у сучасній Україні інтенсивності правотворчої діяльності та еволюції кримінально-процесуального законодавства, ускладненням завдань його реалізації. Знання та правильне застосування засобів, правил і прийомів юридичної техніки дозволяє створювати грамотні та якісно оформлені процесуальні акти кримінального судочинства. Складання юридичної документації, і відповідно процесуальних актів, є найбільш практичною і матеріальною стадією юридичної техніки. Предметом юридичної техніки є форми нормативно-правового та індивідуального актів, їх виклад; джерелом вивчення форм цих актів і розроблення правил юридичної техніки – дослідження недоліків актів, виявлених при їх складанні.

У багатьох текстах процесуальних актів кримінального судочинства наявні юридико-технічні недоліки, вивчення яких було б дуже корисним, а на деяких актах з успіхом можна навчитися тому, як не слід їх складати й оформлювати. Необхідно зазначити, що окремі недоліки сучасної правозастосовної практики викликані недостатньою увагою до писемної форми процесуальних актів. Узагальнення слідчої та судової практики приводить до висновку про багаточисельні випадки порушення слідчими, дізнавачами, прокурорами та суддями вимог кримінально-процесуального закону, які висуваються до процесуальних актів. Окрім цього, процесуальні акти не повною мірою відповідають вимогам юридичної техніки і щоденної практики. Всебічний аналіз елементів юридичної техніки стосовно конкретних процесуальних актів кримінального судочинства, безумовно, буде сприяти їх удосконаленню та підвищенню якості й ефективності.

Різні аспекти цієї багатопланової та складної проблеми так чи інакше розглядались ученими як у радянський період, так і в пострадянські часи. Зокрема, питанням юридичної техніки присвячені змістовні праці С.С. Алексeєва, С.В. Бобровник, Ю.М. Бондара, М.М. Гродзінського, І.О. Биля, Д.А. Керімова, О.С. Піголкіна, О.О. Ушакова, Ю.С. Шемшученка, проблемам прийняття та винесення слідчих/судових рішень, протоколювання слідчих дій – праці вчених-процесуалістів: В.П. Бахіна, І.М. Бацька, Р.С. Бєлкіна, Ю.М. Грошевого, А.Я. Дубинського, В.С. Зеленецького, А.В. Іщенка, М.В. Костицького, В.С. Кузьмічова, В.К. Лисиченка, П.А. Лупинської, Ю.В. Манаєва, О.Р. Михайленка, М.М. Михеєнка, Н.Г. Муратової, С.М. Стахівського, М.С. Строговича, В.М. Тертишника, С.С. Тюхтенєва та ін.

Проте необхідно констатувати, що деякі сторони і положення досліджуваної проблеми ще дотепер не набули достатнього висвітлення та вирішення, частина питань залишається дискусійною, що негативно впливає на практику підготовки процесуальних актів. Викладене вище зумовило вибір теми дисертації і дає змогу зробити висновок про її актуальність.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана відповідно до напрямків, визначених Комплексною програмою профілактики злочинності на 2001-2005 роки, затвердженою Указом Президента України від 25.12.2000 № 1376; тематикою пріоритетних напрямків фундаментальних і прикладних досліджень вищих навчальних закладів та наукових установ МВС України на період 2002-2005, 2004-2009 років (накази МВС України від 30.06.2002 № 635, від 05.07.2004 № 755). Тема роботи включена до плану науково-дослідних і конструкторських робіт Київського національного університету внутрішніх справ (КНУВС). Основні положення дисертації складовими частинами входять до програм навчальних дисциплін “Кримінальний процес України”, “Юридичне документознавство”, “Юридична техніка відомчої нормотворчості”, “Складання процесуальних документів”, які викладаються в КНУВС та інших вищих навчальних закладах юридичного спрямування.

Мета і завдання дослідження. Метою дисертації є вирішення проблем складання та використання процесуальних актів кримінального судочинства. Для досягнення поставленої мети заплановано реалізувати наступні конкретні завдання: 1) з’ясувати еволюційний шлях виникнення та розвитку процесуальних актів кримінального судочинства; 2) уточнити та розкрити суть понять “документ”, “акт”, “кримінально-процесуальний документ”; 3) конкретизувати й узагальнити основні риси, функції та значення процесуальних актів; 4) розробити класифікацію процесуальних актів і сформулювати їх визначення; 5) систематизувати й проаналізувати вимоги закону до процесуальних актів досудового слідства, дізнання, прокурорської діяльності, судового провадження; 6) сформулювати визначення понять “юридична техніка”, “юридична техніка процесуальних актів” та розробити узагальнену характеристику елементів юридичної техніки; 7) виявити та класифікувати помилки правозастосування, яких припускаються при складанні процесуальних актів працівники органів розслідування, прокуратури, суду; 8) з’ясувати чинний порядок складання й оформлення актів; 9) розробити пропозиції щодо вдосконалення чинного КПК України стосовно процесуальних актів.

Об’єктом дослідження є суспільні відносини, що виникають у кримінальному судочинстві з приводу складання та реалізації актів кримінально-процесуальної діяльності.

Предметом дослідження є процесуальні акти кримінального судочинства, юридична техніка їх складання та шляхи вдосконалення.

Методи дослідження обрані з урахуванням поставленої мети і завдань дослідження, його об’єкта і предмета. Методологічною основою є система загальнонаукових і спеціальних методів, які застосовуються в юридичній та лінгвістичній науках. Формально-юридичний метод дозволив опрацювати норми чинних КК та КПК України, проекту нового КПК України, підготувати низку пропозицій щодо вдосконалення чинного КПК України. За допомогою цього методу розроблена класифікація помилок правозастосування, процесуальних актів досудового слідства, дізнання, прокурорської діяльності, судового провадження. За допомогою порівняльно-історичного методу проаналізовано погляди вчених щодо поняття й елементів юридичної техніки, окремих інститутів кримінального судочинства, норм кримінально-процесуального законодавства. Діахронічний метод дозволив прослідкувати динаміку історичного розвитку юридичної техніки та процесуальних актів кримінального судочинства; статистично-аналітичний – опрацювати наукові та бібліографічні джерела, узагальнити результати опитування слідчих, осіб, які проводять дізнання, прокурорів, суддів, викладачів, експертів, студентів, слухачів.

Науково-теоретичним підґрунтям дисертації стали праці із загальної теорії права, теорії держави та права, кримінального процесу, криміналістики, кримінального права, судової експертизи, філософії, логіки, мовознавства. Нормативною базою дослідження стали положення Конституції України, КК та КПК України, постанови Пленуму Верховного Суду України, накази МВС України.

Емпіричну базу дослідження становлять: 1) опубліковані аналізи Верховного Суду України; 2) відомчі документи МВС України; 3) вивчення та аналіз 1577 кримінальних справ, що знаходилися у провадженні слідчих ОВС та прокуратури міста Києва, Вінницької, Дніпропетровської, Житомирської, Закарпатської, Київської, Миколаївської, Одеської, Полтавської, Рівненської, Сумської, Тернопільської, Харківської, Хмельницької, Черкаської, Чернігівської областей України, Автономної Республіки Крим у 1995-2007 роках, а також аналіз слідчих і судових актів, актів прокурорського реагування; 4) результати анкетування 497 слідчих органів внутрішніх справ, 20 слідчих прокуратури, 144 дізнавачів, 22 прокурорів, 32 суддів, 38 працівників СБУ, 61 працівника податкової служби з питань законодавчої регламентації, інтерпретації і застосування норм кримінально-процесуального закону; 5) результати опитування 47 викладачів кримінального процесу та криміналістики, 437 слухачів і студентів вищих закладів освіти; 6) особистий досвід автора, який тривалий час викладав курси “Юридична техніка відомчої нормотворчості”, “Юридичне документознавство”, “Складання процесуальних документів”.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що у вітчизняній науці кримінально-процесуального права вперше проведено комплексне дослідження засобів, прийомів, правил-вимог юри-дичної техніки в контексті розвитку кримінально-процесуального права, а також сучасних проблем утворення текстів процесуальних актів кримінального судочинства та винесення рішень слідчими, прокурорами і суддями, протоколювання слідчих та інших процесуальних дій.

У більш конкретизованому вигляді наукову новизну проведеного дослідження відображають наступні основні положення:

вперше:

- запропоновано визначення поняття “юридична техніка кримінально-процесуальних актів” як системи вироблених теорією і практикою рекомендаційних засобів, прийомів, логічних, мовностилістичних і структурних правил-вимог щодо підготовки текстів процесуальних актів кримінального судочинства;

- визначено й систематизовано правові, логічні, мовностилістичні, структурні вимоги до процесуальних актів кримінального судочинства;

- узагальнено й класифіковано правозастосовні помилки, яких припускаються при складанні процесуальних актів (процесуальні, структурні, технічні, логічні, мовностилістичні, логіко-лінгвістичні, фактичні);

- сформульовано низку рекомендацій стосовно правильного використання термінів у КПК України та інших пропозицій щодо вдосконалення чинного кримінально-процесуального закону;

удосконалено:

- визначення понять “кримінально-процесуальний документ” як документа, в якому відповідно до кримінально-процесуального закону засобами письмової мови зафіксована інформація, що безпосередньо відображає хід і результати діяльності суб’єктів кримінального судочинства, який містить правові висновки стосовно питань, що виникли під час досудового розслідування і судового слідства та має певне правове значення та “юридична техніка”, під якою розуміється система принципів, засобів, прийомів, правових, логічних, мовностилістичних, структурних правил-вимог щодо підготовки текстів правових актів, що застосовуються при виробленні і систематизації актів для забезпечення їх досконалості;

- характеристику вимог закону до процесуальних актів досудового розслідування, прокурорської діяльності, судового провадження, зокрема таких як: законність, обґрунтованість, об’єктивність, істинність, умотивованість, всебічність, справедливість, своєчасність;

- характеристику юридико-технічних засобів, прийомів та правил-вимог стосовно процесуальних актів. До засобів належать: мова права, стиль викладу, текст акта, юридичні поняття і терміни, юридичні конструкції. Юридико-технічні прийоми класифікуються: за фіксацією офіційних реквізитів, структурною організацією, оформленням посилань. Серед правил-вимог виділено: правові, логічні, мовностилістичні, логіко-лінгвістичні, структурні, загальні;

дістало подальший розвиток:

- положення про класифікацію процесуальних актів кримінального судочинства шляхом поділу їх на загальну та внутрішню;

- положення, що будь-які відступи від правил-вимог правозастосовної техніки слід кваліфікувати як помилки правозастосування, що погіршують якість процесуального акта;

- висновок про відповідність процесуального акта таким властивостям як: обов’язковість, повнота і конкретність правового регулювання; сувора відповідність до кримінально-процесуального закону; провадження кримінальної справи на всіх стадіях однією мовою; логічна завершеність, несуперечність, послідовність викладу тексту; зрозумілість і доступність мови викладу; семантична точність/чіткість понять і термінів; використання термінів із чітким суворо окресленим змістом.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що вони можуть бути використані: а) у сфері правотворчості – сформульовані у дисертації висновки та пропозиції можуть бути використані при внесенні змін і доповнень до чинного КПК України, при розробленні проекту нового КПК України, нормативних актів, які регулюють складання процесуальних актів; б) у науково-дослідній сфері – викладені положення, узагальнення, висновки та рекомендації мають загальнотеоретичне значення для кримінального процесу і практики застосування кримінально-процесуальних норм та є підґрунтям для подальших наукових розробок; в) у практичній діяльності органів слідства, дізнання, прокуратури, суду – результати дослідження спрямовані на використання в слідчій та судовій практиці для врегулювання проблемних питань щодо вдосконалення складання процесуальних актів; г) у навчальному процесі – сформульовані положення використовуються при викладанні курсів “Кримінальний процес України”, “Юридична техніка відомчої нормотворчості”, “Складання процесуальних документів”, “Юридичне документознавство” у навчальних закладах МВС України й інших вищих навчальних закладах МОН України, у науково-дослідній роботі слухачів і студентів. Матеріали дисертації впроваджені в навчальний процес КНУВС (акт впровадження від 10.12.2007), в систему службової підготовки та практичної діяльності органів досудового слідства МВС України (акт впровадження № 13/647 від 06.12.2007). Крім того, законодавцеві направлені пропозиції щодо вдосконалення чинного КПК України (див. додатки, с. 172).

Апробація результатів дослідження. Дисертація підготовлена на кафедрі кримінального процесу КНУВС. Результати дисертації обговорювались на засіданнях кафедри кримінального процесу КНУВС і міжкафедральному семінарі. Зроблені автором висновки та основні положення були апробовані на: міжнародній науково-практичній конференції “Право і лінгвістика” (м. Сімферополь, 2004 рік), всеукраїнській науково-практичній конференції “Актуальні проблеми кримінального судочинства” (м. Донецьк, 2004 рік), міжвузівській науково-практичній конференції з проблем розвитку та функціонування державної мови “Українська мова в юриспруденції: стан, проблеми, перспективи” (м. Київ, 2006 рік), міжвузівській науково-методичній конференції “Формування культури професійної мови фахівця: теорія і практика” (м. Донецьк, 2004 рік). Результати дослідження використовувались дисертантом у процесі читання лекцій, проведенні семінарів і практичних занять під час викладання дисциплін “Юридична техніка відомчої нормотворчості”, “Юридичне документознавство”, “Правнича лінгвістика”, “Складання процесуальних документів”.

Публікації. Основні положення і висновки дисертації опубліковані у двох навчальних посібниках, у семи одноосібних статтях, надрукованих у вітчизняних фахових виданнях, у п’яти тезах доповідей, оприлюднених на конференціях.

Структура дисертації відповідає меті, завданням та предметові дослідження, логіці наукового пошуку й вимогам ВАК України та складається зі вступу, 3 розділів, які містять 10 підрозділів, висновків, додатків і списку використаних джерел. Загальний обсяг дисертації становить 407 сторінок, із них основний текст – 209 сторінок, список використаних джерел – 23 сторінки (244 найменування), додатки – 175 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовується актуальність теми дисертації; вказується на її зв’язок з науковими програмами, планами, темами; визначаються мета, основні завдання, об’єкт, предмет, методи та емпірична база дослідження; висвітлюється практичне значення одержаних результатів дослідження; наводяться дані про апробацію результатів дослідження, структуру та обсяг дисертації; сформульовано наукову новизну одержаних результатів, положення та висновки, що виносяться на захист.

Розділ 1 “Поняття, види та правові властивості кримінально-процесуальних актів” складається з чотирьох підрозділів.

У підрозділі 1.1. “Історичний розвиток процесуальних актів кримінального судочинства в Україні” послідовно аналізується функціонування процесуальних актів кримінального судочинства, починаючи з часів Київської Русі. Досліджено особливості складання таких пам’яток права, як: “Руська Правда”, актові книги, Судебники 1497, 1550 рр., Литовські статути ХУІ ст., судово-слідчі документи ХУІІІ ст., “Статут кримінального судочинства” 1864 р. тощо. У роботі звертається увага на досудове/судове слідство у запорозьких козаків, на високий рівень юридичної техніки “Соборного уложення” 1649 р. та кодексу “Права, за якими судиться малоросійський народ” 1743 р. Процесуальні акти у ХУІІІ ст. набувають єдиних форм, їх структура стає більш упорядкованою, розроблюються зразки документів; у ХІХ ст. усі їх види регламентуються законодавством. У 20-х рр. ХХ ст. структуру і діяльність слідчих апаратів в УСРР регламентувала “Інструкція для народних слiдчих”; у 30-х рр. з’являються методичні листи, у яких даються рекомендації щодо правильного складання процесуальних актів; у 50-80 рр. вони стають більш уніфікованими за структурою, змістом і формою. Проте техніка складання і виконання текстів слідчих, прокурорських і судових актів, рівень їх грамотності були дуже невисокими; багато процесуальних актів складено неграмотно, недбало і неохайно. Зазначено, що подібні помилки свідчать про недостатнє знання вимог юридичної техніки до процесуальних актів, які важливо якнайретельніше враховувати при їх складанні. Україна в пострадянські часи не скасувала попередні процесуальні акти, чим забезпечила історичну правонаступність. З погляду юридичної техніки процесуальні акти на межі ХХ-ХХІ ст. володіють безперечними перевагами порівняно з актами ХУ-ХІХ ст. На підставі вивчення історії розвитку процесуальних актів дисертант доходить висновку, що вони є однією зі складових частин джерельної бази історії розвитку кримінального судочинства України.

У підрозділі 1.2. “Поняття процесуальних актів у кримінальному судочинстві; їх основні риси та значення” дається авторське визначення понять “документ у кримінально-процесуальній діяльності”, “кримінально-процесуальний документ”, вказуються особливості й риси процесуальних актів кримінального судочинства та аналізуються їх функції. Особливу увагу приділено аналізу поглядів науковців стосовно поняття “документ”, що є дискусійним у правовій літературі. Приміром, у криміналістиці його сприймають як об’єкт криміналістичного дослідження щодо встановлення способу й часу виготовлення, наявності внесених до нього змін, відновлення первинного змісту й інших обставин; у кримінальному процесі він є засобом фіксації та засвідчення умов провадження і результатів окремих слідчих/судових дій, рішень органів дізнання/слідства/прокуратури/суду під час досудового слідства і судового розгляду кримінальних справ, а також оформлення прав і обов’язків учасників кримінального процесу.

Досліджено поняття “акт”, “документ у кримінально-процесуальній діяльності”, “кримінально-процесуальний акт”, “кримінально-процесуальний документ”, які трактуються правознавцями неоднозначно. Під актом розуміють або рішення, або документ, або дію, або їх сукупність; під кримінально-процесуальними актами – або процесуальні документи, або дію учасника процесу, що втілена в процесуальну форму та закріплена документально, або як процесуальні дії, так і процесуальні документи. Дисертант пропонує власне визначення цих понять. Документ у кримінально-процесуальній діяльності – це письмовий акт, який встановлює, поновлює або зупиняє певні правові відносини і служить для фіксації, аналізу, систематизації, передачі та зберігання інформації. Кримінально-процесуальним документом слід вважати документ, у якому відповідно до кримінально-процесуального закону засобами письмової мови зафіксована інформація, що безпосередньо відображає хід і результати діяльності суб’єктів кримінального судочинства, який містить правові висновки стосовно питань, що виникли під час досудового розслідування і судового слідства, і має певне правове значення. Кримінально-процесуальний акт може мати форму письмового документа та форму дії. Завершується підрозділ наведенням основних рис процесуальних актів, аналізом загальних і спеціальних функцій актів.

Підрозділ 1.3. “Класифікація і загальна характеристика кримінально-процесуальних актів” присвячений дослідженню проблем, пов’язаних з рубрикацією процесуальних актів кримінального судочинства для повного й точного розкриття їх внутрішньої сутності. Висвітлено різні погляди вчених щодо класифікації процесуальних актів. Одні автори документи у кримінальному судочинстві поділяють на процесуальні акти та інші документи, інші – на основні та допоміжні, ще інші – за правовою природою, порядком набуття юридичної сили, характером направленості, характером дії актів, за суб’єктами, яким вони належать. Дисертант класифікував процесуальні акти шляхом поділу їх на окремі групи за основною ознакою/сукупністю ознак, що сприяє визначенню правової природи кожного виду акта, розкриває їх особливості. Виокремлено та запропоновано загальну класифікацію процесуальних актів (залежно від суб’єктів, які мають право приймати рішення, за формально-юридичним критерієм, структурою, способом фіксації інформації, функціональним призначенням, залежно від стадій кримінального судочинства) та внутрішню класифікацію процесуальних актів (акти слідчого – за видами та змістом слідчих дій, першоджерелом зафіксованих відомостей у протоколі, обставинами формування протоколів слідчих дій, часом надходження протоколів; акти органу дізнання; акти прокурорської діяльності – за сферами прокурорського нагляду, затвердженням, санкціонуванням та узгодженням, формально-юридичним критерієм; судові акти – за суб’єктом судової влади, сферами судового розгляду, порядком складання в судовому засіданні).

У підрозділі 1.4. “Вимоги закону до процесуальних актів досудового слідства, дізнання, прокурорської діяльності та судового провадження” проаналізовано вимоги, що висуваються до процесуальних актів та ґрунтуються на приписах чинного кримінально-процесуального законодавства з огляду на різноманітні погляди вчених та практику застосування. Це дало змогу уточнити, що: в процесуальному акті однакове значення мають і зміст, і форма; лише єдність форми та змісту обумовлює їх правову ефективність і надає їм необхідної якості; зміст кримінально-процесуальної діяльності набуває форм постанови, протоколу, ухвали, вироку, апеляції, касаційного подання тощо; форма виражає зміст акта за допомогою структури; до форми акта встановлено вимоги у КПК України. У процесуальних актах виділяють три частини, кожна з яких несе певне змістове навантаження, виражає природу, властивості й особливості акта.

Наводиться розгорнута характеристика вимог, що безпосередньо вказані в кримінально-процесуальному законі: законність, обґрунтованість, об’єктивність, істинність, умотивованість, всебічність, справедливість, своєчасність. Процесуальний акт буде законним, якщо: для його прийняття були юридичні та фактичні підстави; додержано і правильно застосовано норми матеріального і кримінально-процесуального права; в основі кожного рішення будуть переконливі докази; у ньому наявні всі встановлені законом реквізити тощо. Кожен акт повинен ґрунтуватися на достовірних фактах; сформульовані висновки мають бути обґрунтовані, підтверджені вагомими аргументами, відповідати об’єктивній дійсності; істинним має бути кожне твердження в будь-якому рішенні; істинними повинні бути акти, які завершують дізнання і досудове слідство. Для повного, всебічного й об’єктивного дослідження обставин кримінальної справи необхідно: встановити місце/час/спосіб/інші обставини вчинення злочину; виявити обставини, що викривають/виправдують обвинуваченого, та які пом’якшують/обтяжують його відповідальність; зібрати, перевірити, детально проаналізувати й об’єктивно оцінити всі докази. Умотивованiсть акта означає виклад у ньому фактичних обставин, висновків і рішень, наведення міркувань, що підтверджують фактичні обставини, мотиви конкретних висновків і рішень, посилання на конкретні докази та їх аналіз. У кримінальному судочинстві справедливість процесуального рішення пов’язана з правосвідомістю слідчого, прокурора, судді. Пропонується в кримінально-процесуальному законі закріпити справедливість процесуальних рішень як самостійну вимогу.

Розділ другий “Юридична техніка в кримінальному процесі” містить три підрозділи.

Підрозділ 2.1. “Історія розвитку юридичної техніки” присвячений розвитку юридичної техніки, яка належить до недостатньо вивчених сфер правової науки, незважаючи на вироблені вченими протягом багатьох століть положення та пропозиції. Звернення до філософських і теоретико-правових праць, у яких розглядаються питання юридичної техніки як важливої проблеми, дозволило уточнити та систематизувати пропозиції науковців стосовно необхідності дослідження аспектів юридичної техніки. На сьогодні значна частина правотворчих і правозастосовних актів є неякісною з огляду на юридичну техніку. Обґрунтовано висновок про те, що дослідження проблем юридичної техніки кримінального процесу належать до недостатньо вивчених у вітчизняній правовій науці та потребують подальших наукових розробок. Автор пропонує у вищих навчальних закладах юридичного профілю увести спеціальні курси “Юридична техніка”, “Юридична лінгвістика”, “Мова й стиль процесуальних актів”, “Юридична термінологія” з метою підвищення правової культури майбутніх правознавців.

У підрозділі 2.2. “Поняття юридичної техніки, її види та елементи” уточнюється поняття “юридична техніка”, під якою розуміється система принципів, засобів, прийомів, правил-вимог підготовки текстів правових актів, що застосовуються при виробленні і систематизації актів для забезпечення їх досконалості. Юридична техніка традиційно розглядається у контексті правотворчості як один з її елементів. У роботі систематизовано принципи та елементи юридичної техніки.

Далі дисертант розкриває особливості юридико-технічних засобів, до яких відносить: мову й стиль правових актів; текст актів; юридичні поняття і терміни; юридичні конструкції; правові символи; презумпції; фікції. Юридико-технічні прийоми класифікуються: за ступенем узагальнення нормативного матеріалу; за способом викладу норм права; за структурною організацією; оформленням посилань; розмежуванням на частини, розділи, глави, статті, абзаци; нумерація розділів, глав, статей, частин, пунктів, підпунктів. До юридико-технічних правил-вимог автор відносить: правила-вимоги, що регулюють зміст акта (виклад норм матеріального права перед нормами процесуального характеру, внутрішня єдність і логічна послідовність викладу правової інформації, правильне оформлення посилань), правила-вимоги, що регулюють виклад норм права (ясність, чіткість, простота, доступність мови викладу тексту, зрозумілість, простота, доступність розуміння термінів і понять), правила-вимоги, що регулюють структуру й оформлення акта (наявність основних реквізитів, які відбивають юридичну силу, предмет регулювання, сферу дії, офіційний характер акта).

У підрозділі 2.3. ”Юридична техніка як інструмент утворення текстів процесуальних актів кримінального судочинства” дається авторське визначення юридичної техніки кримінально-процесуальних актів як системи вироблених теорією і практикою рекомендаційних засобів, прийомів, логічних, мовностилістичних і структурних правил-вимог щодо підготовки текстів процесуальних актів, які застосовуються для якісного написання й оформлення текстів і забезпечують їх досконалість.

Дисертант також розглядає юридико-технічні засоби, прийоми та правила-вимоги стосовно процесуальних актів. Серед юридико-технічних засобів автор розкриває особливості: мови кримінального судочинства; стилю викладу; тексту акта; юридичних понять і термінів; юридичних конструкцій. При характеристиці юридико-технічних прийомів обґрунтовується класифікація: за фіксацією офіційних реквізитів; за структурною організацією; за узагальненням процесуальних актів; оформленням посилань. Уточнено та систематизовано юридико-технічні правила-вимоги: правові (відповідність чинному законодавству України; законність, умотивованість, обґрунтованість, об’єктивність, відсутність помилкових положень), логічні (гранична точність і чіткість формулювання нормативних приписів; відповідність висновків і тверджень основним законам формальної логіки), мовностилістичні (виклад акта державною мовою; відповідність термінів сучасному рівню правових знань і термінам, встановленим законодавством; відсутність професійної, діалектної, жаргонної, арготичної лексики; усунення громіздких речень), логіко-лінгвістичні (відсутність плеоназмів і тавтології), структурні (структурна організація тексту; наявність основних реквізитів), загальні (точність, чіткість, стислість).

Автор пропонує усунути наявні в КПК України невдалі терміни і формулювання, наприклад, в якості захисника (ч. 4 ст. 44), дипломатична недоторканість (ч. 3 ст. 3), забезпечення безпеки (ч. 2 ст. 43), зноситися між собою (ч. 3 ст. 167), одночасно вживається всіх можливих заходів (ч. 3 ст. 97), при умові (ч. 2 ст. 194), у виді позбавлення волі (ч. 2 ст. 334) тощо.

Розділ 3 “Кримінально-процесуальні акти досудового розслідування, прокурорської діяльності та судового провадження” містить три підрозділи.

У підрозділі 3.1. “Процесуальні акти досудового розслідування” автор доводить тезу про те, що в умовах здійснення судової реформи в Україні важливого значення набуває забезпечення якості процесуальних актів кримінального судочинства. Зазначено, що помилки правозастосування є наслідком необережного чи ненавмисного недотримання правозастосувачем будь-яких загальноприйнятих правил, вимог, стандартів; неточною передачею державної волі, яка міститься в нормах права. Особливу увагу приділено видам помилок правозастосування (процесуальні, структурні, технічні, логічні, мовностилістичні, логіко-лінгвістичні, фактичні). У зв’язку з тим, що помилки процесуального характеру домінують у системі помилок правозастосування, їх максимально повний опис є важливим завданням третього розділу. Всі інші класи помилок подані в додатках до дисертації.

Стосовно кожного виду процесуальних актів подається аналіз помилок, визначено їх відсоток та надаються рекомендації щодо їх усунення. Так, аналіз 1118 обвинувальних висновків показав, що типовими процесуальними помилками є: неповне висвітлення свідчень, які характеризують особу обвинуваченого чи потерпілого (10%), наведення показань допитаного, які не мають прямого відношення до конкретного епізоду (44%), не з’ясований точний час вчинення злочину (20%), місце вчинення злочину вказане неточно/взагалі не вказане (18%), відсутня дата затвердження висновку прокурором (24%) тощо.

У зв’язку з відсутністю у КПК України вказівки щодо строку складання протоколів слідчих дій, автор доводить необхідність доповнення ст. 85 КПК. Акцентується увага на тому, що вимогу закону про докладний зміст записаних показань обвинуваченого, підсудного, потерпілого, свідків треба розуміти як таку, що стосується лише найсуттєвіших слів, словосполучень, висловів, речень, які несуть основне змістове навантаження. У зв’язку з цим пропонується доповнити ч. 1 ст. 87, ч. 3 ст. 145, ч. 2 ст. 170 , ч. 2 ст. 173 КПК України. Доречно доповнити ч. 3 ст. 165-1 КПК України таким положенням: “Постанова або ухвала оголошуються під розписку особі, щодо якої вона винесена. Копія постанови вручається особі, щодо якої буде застосовано запобіжний захід у вигляді взяття під варту”. Обґрунтовано положення про те, що обвинувальний висновок повинен складатися з трьох (вступної, описової, резолютивної), а не з двох (описової та резолютивної) частин, як визначено в КПК України.

У підрозділі 3.2. “Процесуальні акти прокурорської діяльності” дана характеристика, аналіз процесуальних актів прокурорської діяльності, аналіз помилок, рекомендації щодо покращення якості актів, містяться приклади з текстів процесуальних актів. Дисертантом проаналізовані постанови про порушення кримінальної справи, про відмову в порушенні кримінальної справи, про закриття кримінальної справи, про скасування постанови слідчого про порушення кримінальної справи, про проведення обшуку, про зміну обвинувачення, апеляційне та касаційне подання.

Стосовно кожного виду процесуальних актів визначено відсоток помилкових формулювань, вказані їх ознаки та запропоновано правильні з точки зору автора варіанти. Наприклад, серед 48 постанов про закриття кримінальної справи виявлено наступні помилки процесуального характеру: не зазначено рішення про скасування запобіжного заходу (6%) та про речові докази (14%), не повністю зазначені відомості про особу, яка вчинила злочин (22%). У 30 постановах про зміну обвинувачення наявні такі помилки: у резолютивній частині відсутні відомості про вручення копії постанови підсудному (14%), відсутні відомості про оголошення постанови підсудному (44%), уживання некодифікованої термінології (8%). Автором запропоновано оптимальний варіант усунення вказаних помилок.

Доведено, що усунення виявлених помилок у процесуальних актах прокурорської діяльності сприятиме ефективності кримінального судочинства.

У підрозділі 3.3. “Процесуальні акти судового провадження” акцентується увага на тому, що акти судового провадження закріплюють владні волевиявлення суду щодо усіх питань розгляду та вирішення кримінальних справ у суді.

Спочатку дисертант подає визначення процесуальних актів судового провадження, потім аналізує помилки процесуального характеру та дає рекомендації щодо покращення якості актів. Було розглянуто й детально проаналізовано 14 процесуальних актів, складених суддями, починаючи з постанови про порушення кримінальної справи, та, закінчуючи вироком. Досліджені акти дали підстави для систематизації помилок і надання рекомендацій стосовно підвищення рівня оформлення актів з метою їх відповідності кримінально-процесуальному закону. Зокрема, аналіз 848 протоколів судового засідання показав, що типовими процесуальними помилками є: протокол не підписаний головуючим (12%); неповно викладені відомості про вік підсудного, його судимості, час тримання під вартою (26%); не вказаний час отримання підсудним копії обвинувального висновку (42%); відсутня дата судового засідання (22%); не зазначені такі відомості: час відкриття і закінчення засідання (30%), місце засідання (10%), ініціали суддів, секретаря засідання (48%) тощо.

Завершується підрозділ висновком про те, що для ознайомлення учасників процесу з протоколом судового засідання і забезпечення правильності його складання слід доповнити п. 15 ч. 3 ст. 87 КПК України наступним положенням: “після оголошення вироку головуючий роз’яснює учасникам процесу їх права стосовно ознайомлення з протоколом судового засідання і внесення зауважень до нього, одночасно вказуючи час, день, місце й особу, в якої можна ознайомитися з протоколом”.

ВИСНОВКИ

У дисертації здійснено теоретичне узагальнення й нове вирішення наукового завдання щодо техніки підготовки, складання й оформлення процесуальних актів кримінального судочинства. Основними науковими і практичними результатами дослідження є такі висновки:

1. Міра правонаступності, що пов’язує минуле, сучасне та майбутнє процесуальних актів кримінального судочинства спостерігається саме в юридичній техніці. Процесуальні акти пройшли шлях від найпростіших форм складання й оформлення документів до системи однорідного документування процесуальних дій, від звичаїв і традицій до регулювання на законодавчій основі. Україна в пострадянські часи не скасувала попередні процесуальні акти, чим забезпечила історичну правонаступність і зберегла підґрунтя для подальшого розвитку юридичної техніки.

2. У зв’язку з відсутністю у чинному законодавстві визначення понять “документ” і “кримінально-процесуальний документ” пропонуємо закріпити їх у ст. 32 КПК України. Документ у кримінально-процесуальній діяльності – це письмовий акт, який встановлює, поновлює або зупиняє певні правові відносини і служить для фіксації, аналізу, систематизації, передачі та зберігання інформації. Кримінально-процесуальним документом слід вважати документ, у якому відповідно до кримінально-процесуального закону засобами письмової мови зафіксована інформація, що безпосередньо відображає хід і результати діяльності суб’єктів кримінального судочинства, який містить правові висновки стосовно питань, що виникли під час досудового розслідування і судового слідства, та має певне правове значення. Також доречно було б у ст. 32 КПК України дати визначення таких понять, як: обвинувальний висновок, подання, процесуальна дія, процесуальний акт, процесуальне рішення.

3. Систематизовано та запропоновано загальну і внутрішню класифікацію процесуальних актів кримінального судочинства та підкреслюється обґрунтованість такого багатоаспектного підходу до класифікаційних ознак.

4. Запропоновано авторське визначення юридичної техніки кримінально-процесуальних актів як системи вироблених теорією і практикою рекомендаційних засобів, прийомів, логічних, мовностилістичних і структурних правил-вимог щодо підготовки текстів процесуальних актів кримінального судочинства, які застосовуються для якісного написання й оформлення текстів актів і забезпечують їх досконалість. Доведено необхідність виокремлення таких видів юридичної техніки, як: правотворча, техніка систематизації права, інтерпретаційна, правозастосовна, яка у свою чергу, може поділятися на техніку судової, слідчої, прокурорської діяльності, техніку допиту, техніку судового мовлення тощо.

5. У зв’язку з відсутністю вказівки щодо строку складання протоколів слідчих дій пропонується доповнити ст. 85 КПК України та викласти у такій редакції: “Протокол слідчої дії повинен складатися під час проведення слідчої дії або відразу після її закінчення. У випадку неможливості сприйняття та фіксації у протоколі доказової інформації через несприятливі погодні умови, темний час доби, відсутність освітлення, забруднення певної місцевості шкідливими або отруйними речовинами, протокол має бути складено не пізніше 24 годин з моменту закінчення слідчої дії”.

6. На підставі аналізу процесуальних актів дисертант прийшов до висновку, що слова, словосполучення, вислови, речення допитаних осіб, які не мають великої важливості для кримінальної справи, слідчий та секретар судового засідання повинні редагувати, а не переносити в офіційний документ, передаючи неграмотне усне мовлення, незграбні слова, словосполучення, словоформи. Пропонується доповнити ч. 3 ст. 145, ч. 2 ст. 170 КПК України такими положеннями: “...по можливості дослівно, при цьому уникаючи використання нелітературної лексики, слів і висловів, які не мають великої важливості для кримінальної справи”, ч. 1 ст. 87 КПК України – “...докладний зміст записаних показань підсудного, потерпілого, свідків, уникаючи використання нелітературної лексики, слів і висловів, які не мають великої важливості для кримінальної справи”, ч. 2 ст. 173 КПК України – “Показання учасників очної ставки записуються у тій послідовності, як вони викладались на очній ставці, передаються від першої особи і по можливості дослівно, уникаючи при цьому нелітературної лексики, слів, словосполучень і речень, що не мають значення для справи”.

7. Доцільно доповнити ч. 2 ст. 188 КПК України таким положенням: “Якщо протокол написаний на декількох сторінках, особа, у якої проводився обшук або виїмка, запрошені особи, що були присутні, підписують кожну сторінку окремо”.

8. У зв’язку з наявністю невдалих термінів, терміносполук і формулювань, законодавцеві у чинному КПК України слід усунути: калькування з російської мови; синонімічні терміни в одному реченні/одній статті; неправильне вживання прийменників; неправильне вживання дієслова/дієслівних форм; канцелярську лексику; неіснуючі поняття; неуніфіковане використання термінів у статтях; застарілу лексику; ненормативні слова; порушення норм узгодження; тавтологічні конструкції; неточність; неуніфіковане написання.

9. Розв’язання проблем правильного оформлення процесуальних актів, раціональне використання правил-вимог юридичної техніки у правозастосовному процесі вимагає запровадження у вищих навчальних закладах юридичного профілю спеціальних навчальних дисциплін “Юридична техніка”, “Юридична лінгвістика”, “Мова й стиль процесуальних актів”, “Юридична термінологія”, а також винесення для самостійного вивчення у межах навчального спецкурсу “Складання процесуальних документів” тем, які стосуються техніки складання процесуальних актів.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ АВТОРОМ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ:

1. Красницька А.В. Юридичні документи: техніка складання, оформлення та редагування: Посібник. – К.: Національна академія внутрішніх справ України, 2003. – 500 с.

2. Красницька А.В. Юридичні документи: техніка складання, оформлення та редагування: Посібник. – 2-е вид., доп. і переробл. – К.: Парламентське вид-во, 2006. – 528 с.

3. Красницька А.В. Використання запозиченої лексики в юридичних текстах // Науковий вісник НАВСУ. – № 1. – 1999. – С. 250-255.

4. Красницька А.В. Особливості активної та пасивної лексики як засобу юридичної техніки // Науковий вісник НАВСУ. – № 3. – 2001. – С. 301-307.

5. Красницька А.В. Кримінально-процесуальні акти: практика складання, вимоги закону, судова і слідча практика // Науковий вісник НАВСУ. – № 5. – 2001. – С. 248-256.

6. Красницька А.В. Поняття “документ”, “акт” у кримінальному судочинстві // Науковий вісник НАВСУ. – № 4. – 2002. – С. 152-161.

7. Красницька А.В. Застосування юридичної техніки в процесі складання й оформлення процесуальних актів кримінального судочинства // Вісник Одеського інституту внутрішніх справ. – № 4. – 2002. – С. 143-149.

8. Красницька А.В. Юридична техніка процесуальних актів кримінального судочинства //Науковий вісник НАВСУ. – № 2. – 2003. – С. 120-128.

9. Красницька А.В. Класифікація процесуальних актів кримінального судочинства //Науковий вісник НАВСУ. – № 3. – 2003. – С. 164-175.

10. Красницька А.В. Юридичний термін як елемент техніки правозастосування // Формування культури професійної мови фахівця: теорія і практика. Матеріали міжвузівської науково-методичної конференції. – Донецьк, 2003. – С. 58-62.

11. Красницька А.В. Історія розвитку юридичної техніки // Право і лінгвістика. Матеріали ІІ Міжнародної науково-практичної конференції у 2 частинах. – Частина 2. – Сімферополь-Ялта, 2004. – С. 46-54.

12. Красницька А.В. Мова і стиль процесуальних актів досудового розслідування // Актуальні проблеми кримінального судочинства України. Матеріали всеукраїнської науково-практичної конференції. – Донецьк, 2004. – С. 155-165.

13. Красницька А.В. Удосконалення мови процесуальних актів кримінального судочинства // Українська мова в юриспруденції: стан проблеми, перспективи. Збірник матеріалів науково-практичної конференції. –