КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ

ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

Канова Ганна Олександрівна

УДК 82-146.2:130.121

ФЕНОМЕНОЛОГІЯ РОМАНТИЧНОГО ЕРОСУ

(на матеріалі творчості лейкістів та харківської школи романтиків)

10.01.05 – порівняльне літературознавство

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

Київ – 2008

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі зарубіжної літератури Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Науковий керівник доктор філологічних наук, професор

Бовсунівська Тетяна Володимирівна,

професор кафедри зарубіжної літератури Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, професор

Гром’як Роман Теодорович,

завідувач кафедри теорії літератури і порівняльного літературознавства Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка;

кандидат філологічних наук

Арендаренко Ірина Володимирівна, науковий співробітник відділу компаративістики Інституту літератури

ім. Т.Г. Шевченка НАН України.

Захист відбудеться «16» травня 2008 р. о 11 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.15 із захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня доктора філологічних наук в Інституті філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою: 01033, м. Київ, бульв. Тараса Шевченка, 14.

З дисертацією можна ознайомитись у Науковій бібліотеці імені М.О. Максимовича Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою: 01017, м. Київ, вул. Володимирська, 58.

Автореферат розісланий «3» квітня 2008 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Ткаченко Л.О.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Останнім часом у річищі компаративістики спостерігається звернення до нових форм ідентифікації міжнаціональних літературних взаємин. До числа новітніх підходів належить і застосування теорії феноменологічних рецепцій всередині всієї культури романтизму. Однією з площин такої рецепції є ерос, який ми пропонуємо розглянути на основі текстів лейкістів та романтиків харківської школи. Новітні літературознавчі концепції, спираючись на філософсько-теоретичні праці романтиків Західної та Східної Європи, актуалізували спрямованість культури романтизму на засадах сакрального світовідчування, поривання романтичної особистості до Бога, божественної Краси і Мудрості.

Актуальність теми дослідження. До недавнього часу інтимна лірика українських романтиків трактувалась лише у річищі фольклорного сприйняття, зокрема, поза існуючими феноменологічними тлумаченнями аналогічних явищ у творчості романтиків «озерної школи». Дане дослідження спрямоване на узгодження світоглядної парадигми еросу українських та англійських романтиків. Типологія художніх втілень еросу у поезії романтиків харківської та «озерної» шкіл є одним із аспектів актуалізації типологічної спільності романтичного художнього поля, вивчення якого на часі.

Понад століття у вітчизняних та зарубіжних авторів романтизм досліджувався як багатогранний історико-культурний та літературно-філософський феномен. Започатковані у ХХ ст. М. Зеровим, В. Жирмунським, В. Петровим, П. Филиповичем, А. Шамраєм, В. Щуратом дослідження специфіки літературних взаємин між західноєвропейськими та слов’янськими літературами доби романтизму були згодом продовжені Т. Бовсунівською, Р. Гром’яком, Д. Наливайком, Г. Нудьгою, А. Нямцу, С. Пригодієм, та ін. Проте не була утворена типологія художніх модифікацій еросу в поезії англійських та українських романтиків, як не існувало її і у парадигмі інших компаративних досліджень українського романтизму.

У дисертації здійснено спробу декодування романтичного еросу як поетично втіленого варіанту сакрального еросу, що має посприяти уточненню загальної картини романтизму, його світоглядних засад, увиразнити параметри ідентифікації саме українського романтизму, зокрема у його концепції ліричного героя-шукача любові, романтичної туги, любовного страждання тощо. Дослідження даного світоглядного аспекту романтизму засвідчило ієрархізованість форм сакрального сприйняття, складну структуризацію сакрального у світоглядній картині як західного, так і українського романтизму, яка мотивується традицією християнського тлумачення еросу. Любов є формою активізації медитативно-рецептивного рівня поетичного мислення романтиків, що спирається та тривку традицію середньовічного теологічного тлумачення цього поняття, сягає до платонізму, містеріальних культів та архетипних впливів. Актуальним є дослідження цих смислових пластів тексту, а його змістові рівні проявляються у творчості романтиків у залежності від того рецептивного кореня, який у кожному конкретному творі виявляє свою силу. Тож з’ясування та впорядкування цих смислових витоків романтичного еросу додасть нове до уявлень про художню природу романтизму.

Предмет дослідження – романтичний ерос, феноменологія та рівні його художнього втілення, джерела та форми виявлення якого досліджуються за текстами поезії лейкістів та харківської школи романтиків. Поетика романтичного еросу спрямовується на вираження внутрішнього я автора, тому для аналізу взято переважно інтимну лірику поетів-романтиків, у якій відображено повний спектр романтичних почуттів.

Об’єктом дослідження слугувала поезія харківської школи романтиків (Л. Боровиковського, А. Метлинського, М. Костомарова, В. Забіли, М. Петренка, О. Корсуна, О. Афанасьєва-Чужбинського, О. Шпигоцького, С. Писаревського та інших) та поезія «озерної школи» (В. Вордсворта, С.Т. Колріджа, Р. Сауті). Залучення теоретичних розвідок романтиків, зокрема, М. Костомарова («Про історичне значення руської народної поезії», «Дві руські народності»), А. Метлинського («Замітки відносно южноруської мови», «Погляд на історичний розвиток поезії і прози»), С.Т. Колріджа («Biographia Literaria»), авторських передмов до збірок («Ліричні балади» С.Т. Колріджа і В. Вордсворта, «Що було на серці» О. Афанасьєва-Чужбинського тощо) та приватного листування, посприяло з’ясуванню світоглядних настанов поетів, почасти внутрішньої мотивації їх творчої діяльності, що відбились також на інтимній ліриці.

Метою дисертації є визначення та характеристика провідних параметрів романтичного еросу в поезії романтиків «озерної школи» і харківської школи та концептуалізація його основних рівнів, образних структур та інших форм художнього втілення. Окреслення типологічних сходжень та розбіжностей має на меті виявити найбільш ґрунтовні закономірності функціонування формовтілень еросу в романтизмі та з'ясування їх походження у світлі феноменологічної рецепції еросу.

Задля досягнення мети визначимо коло завдань:

· з’ясувати рецептивну природу романтичного еросу як сакрального духовно-естетичного феномена у творчості лейкістів та романтиків харківської школи;

· зіставити поетичні коди еросу, що функціонували у художніх світах українських та англійських поетів-романтиків;

l виявити оригінальність трактування романтичного еросу у поезіях представників «озерної» та харківської шкіл із урахуванням національних відмінностей у традиційній християнській ментальності (православної та євангелістської) та фольклорному підґрунті;

· висвітлити ґенезу та формування мотивної структури у площині «образного поля» романтичного еросу;

· виявити та проаналізувати явище інтимізації романтичного універсуму у поезіях лейкістів та романтиків харківської школи.

Наукова новизна. Західне літературознавство має значний доробок у дослідженні феномена любові у творах англійських поетів-романтиків, у той час, як у вітчизняній науці аналіз феноменології романтичного еросу як явища, притаманного світовідчуттю українських поетів-романтиків здійснювався спорадично Т. Бовсунівською, В. Луковим, Є. Нахліком. Праці, спрямовані на компаративне вивчення феномена еросу в поезії лейкістів та харківської школи романтиків, взагалі відсутні.

(1) Особливості романтичного еросу вперше розглянуто на матеріалі творчості лейкістів та романтиків харківської школи.

(2) У дисертації вперше проведене таке компаративне дослідження з наміром ідентифікувати / впорядкувати типологію художніх втілень романтичного еросу.

(3) Наукову новизну даного дослідження складає спроба подати градацію смислових розгалужень романтичного еросу, яка у річищі методології структуризації сакрального становить одну із малодосліджених сторінок.

(4) Вперше на матеріалі двох різних національних шкіл романтизму аналізується медитативно-рецептивна природа тексту, з'ясовуються закономірності функціонування образного поля еросу.

(5) Вперше обґрунтовуються прийоми та засоби інтимізації тексту в творчості романтиків харківської школи та лейкістів. Дослідження романтичного еросу пов'язується передусім з феноменом інтимізації різних рівнів романтичного універсуму.

(6) Здійснюється спроба утворення типології комунікативних актів, репрезентованих інтимною лірикою лейкістів та романтиків харківської школи.

(7) У дисертації пропонується ієрархічно організована структура художніх втілень еросу у творчості романтиків, з огляду на сакральне походження романтичного еросу.

Метод та методика. Дисертація виконана у річищі літературної компаративістики І. Арендаренко, Р. Гром'яка, Д. Наливайка, А. Нямцу, С. Пригодія, а також західних сучасних компаративістів Г. Блума, К. Коелба і С. Ноейкес, Дж. Крнкович, М. Маковскі та ін., із застосуванням кількох сучасних методик літературознавчого аналізу: когнітивної теорії «образного поля» Л. Гудкова, І. Осиновської, розширеної синтезом феноменологічного (Г.-Г. Гадамер, Г. Зіммель, Ф. Шеллінг,) та герменевтичного (переважно біблійна герменевтика М. Вайса, Е.Д. Хірша, Ф. Шлейєрмахера та ін.) підходів. Використані також здобутки біографічного та культурно-історичного підходів при вивченні феномена романтичного еросу на матеріалі поезії лейкістів та харківської школи романтиків. У дисертації широко застосований контекстуально-інтерпретаційний метод реконструкції авторського задуму оригінального поетичного матеріалу. Обрана літературознавча методика дозволила з'ясувати ґенезу та типологію поетичних кодів романтичного еросу.

У дисертації також були використані праці українських та зарубіжних дослідників, які вивчали різні аспекти сакральної типології, архетипної подібності, рецептивних сходжень у площині романтичного еросу: М. Абрамса, К. Беррі, Дж. Барта, Ф. Біті, Дж. Веллі, М. Джейкобас, Е. Джей, Дж. Енскоу, В. Жирмунського, А. Калхеда, К. Коеніг-Вудіарда, А. Ліндгрен, Н.Дж. Перелли, Р. Полхемуса, Х. Ріда, Д. де Ружмона, Дж. Хагстрам, А. Хардінга, К. Хоуелса та ін.

Теоретичну базу дослідження склали філософські, теологічні, культурологічні, психологічні та літературознавчі студії, предметом наукового аналізу яких став феномен любові у європейській культурі. Теоретичні аспекти розроблені в працях Платона, Плотіна, Псевдо-Діонісія Ареопагіта, Симеона Нового Богослова, Бернара Клервоського, Ріхарда Сен-Вікторського, Раймунда Луллія, Г. Сковороди, А. Сурожського, М. Бердяєва, В. Соловйова, Б. Вишеславцева, М. Шелера, Г. Зіммеля, Д. фон Гільдебранда, П. Тілліха, Х. Яннараса та інших, сприяли виробленню концепції дослідження феноменології романтичного еросу у творах лейкістів та романтиків харківської школи. При осмисленні сакральної природи романтичного еросу враховуємо, що релігійні уявлення поетів були органічною складовою створеної ними поетичної картини світу.

Теоретично вагомою для даного дослідження є також розробка у річищі сучасної філософської думки поетики «образного поля» еросу І. Осиновською та спостереження над феноменом «інтимізації» культури та світогляду у працях Б. Шифріна, Ю. Лотмана, І. Кона.

Зв'язок із науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана на кафедрі зарубіжної літератури Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка Міністерства освіти і науки України в річищі комплексної науково-дослідної теми “Історія та полікритика зарубіжної літератури”, затвердженої вченою радою Інституту філології КНУ протокол №3 від 15 листопада 2004 року.

Практична цінність праці. Матеріали дисертації можуть бути використані при розробці нормативних і спеціальних курсів з історії зарубіжної літератури та історії української літератури доби романтизму, у спецкурсах і спецсемінарах присвячених проблемам інтерпретації поетичного тексту.

Апробація роботи. Основні положення дисертації обговорювалися під час роботи науково-практичних конференцій і наукових читань: «Мови та літератури народів світу в контексті глобалізації» (12 квітня, 2005. Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Інститут філології), «Київські філологічні школи: історико-теоретичний спадок і сучасність» (11 жовтня, 2005. Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Інститут філології), наукові читання присвячені 130-річчю від дня народження професора І.В. Шаровольського (3 жовтня, 2006. Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Інститут філології), «Світоглядні горизонти філології: традиції та сучасність» (11 квітня, 2007. Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Інститут філології). Матеріали дослідження представлені у чотирьох публікаціях автора у фахових виданнях ВАК України та однієї міжнародної публікації.

Обсяг і структура роботи. Пропонована дисертація складається зі вступу, основної частини, загальних висновків та списку використаної наукової літератури. Основна частина складається з трьох розділів: розділ І «Сакральний ерос – епістемологія священного», розділ ІІ «Інваріантні структури романтичного еросу та специфіка їх художнього формовтілення у поезії лейкістів та харківської школи романтиків», розділ ІІІ «Інтимізація романтичного універсуму». Бібліографічний список містить 287 джерел. Загальний обсяг дисертації становить 194 сторінки комп’ютерного набору.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі стисло характеризується загальний стан дослідження феномена романтичного еросу, обґрунтовується актуальність дослідження, розкривається наукова новизна, визначаються методологічні засади, формулюється мета й основні завдання, вказуються форми апробації результатів дослідження та визначаються можливості їх практичного застосування, подаються відомості про структуру та обсяг дослідження.

У першому розділі – «Сакральний ерос – епістемологія священного» – розглядаються основні етапи філософського, теологічного і культурологічного осмислення феномена любові у європейській культурі від античності до Нового часу. Характеризуються основні напрями дослідження еросу у науковій думці ХХ століття (феноменологія, філософська антропологія, архетипна критика, психоаналіз, фемінізм тощо) серед яких пріоритетним для даного дослідження визначається феноменологічний напрям. Конкретизується процес творення певних канонів інтерпретації любові / еросу в історії європейської культури.

Перший підрозділ – «Філософське тлумачення феномена любові: послідовна зміна світоглядних парадигм», презентує генеалогію осмислення еросу у європейській філософській думці. Традиційно взірцем теоретичної думки щодо прояву сакральної любові у мікрокосмі людини та макрокосмі світобудови, вважаються античні трактати Платона та християнські твори Орігена, Августина, Псевдо-Діонісія Ареопагіта, Максима Сповідника, Григорія Ніського. Старозавітна іудейська традиція презентує найдавнішу пам’ятку поетичного осмислення сакрального еросу у взаєминах душі й Бога, яка реалізується через універсальну модель шлюбних відносин нареченого і нареченої з біблійної Пісні Пісень.

Значну частину підрозділу присвячено інтерпретаціям образно-символічного рівня сакральних любовних текстів Пісні Пісень і філософських діалогів Платона, почерпнутого з названих джерел у теологічній думці протягом першого тисячоліття християнства. Такий дослідницький підхід дав уявлення про загальні принципи рецепції провідних любовних образів та мотивів, які були засвоєні та творчо інтерпретовані у поезії лейкістів та романтиків харківської школи. Задля визначення найдавніших формовтілень еросу наголошуються принципи античного розрізнення еросу як космічного та ліричного (за термінологією О. Лосєва), християнського поділу любові на еros і аgаpе. Значну увагу приділено християнській філософії серця, яка тісно пов’язана із еросом пізнання (за вченням Г. Сковороди).

Звертається особлива увага на здобутки феноменології еросу, презентованої філософією представників російського релігійного ренесансу (В. Соловйова, М. Бердяєва, Б. Вишеславцева), яка є спробою рефлективного осягнення основ релігійності у православній культурі, і яка, на нашу думку, була втілювана у поезії романтизму поч. ХІХ ст. У філософських працях названих мислителів феномен любові розглядається у трьох вимірах: як прагнення Добра (етичний вимір), як прагнення Краси (естетичний вимір) і як прагнення Істини (епістемологічний вимір). Релігійний екзистенціалізм і персоналізм початку ХХ ст. (філософія любові В. Соловйова, філософія «сублімованого еросу» Б. Вишеславцева і філософія «свободи, особистості і творчості» М. Бердяєва) стверджує християнський ідеал особистісної любові-єднання, який свого часу був оспіваний романтиками.

У другому підрозділі – «Ерос сакральний і профанний у середньовічних канонах тлумачення», окреслюються параметри теологічного осмислення феномена еросу у східній та західній гілках християнства, досліджується християнська традиція тлумачення феномена еросу, за якою любов є сутністю Бога. Будучи складовим сакральної картини світу, християнський ерос заполонив культуру, активно виринаючи у художніх творах та у богословській літературі. У ранньохристиянській патристиці та у середньовічній теології, ерос насамперед тлумачиться у межах церковних канонів. Початкове концептуальне його розуміння інтерпретатори беруть безпосередньо із Біблії, витворюючи ієрархізованість форм сакрального на основі багатоступеневої біблійної герменевтики, що дозволяла тлумачити священні тексти у історичній, есхатологічній, анагогічній та інших сенсових площинах. Середньовіччя визначилось із проблемою поєднання людського й сакрального саме через категорію любові, яка увібрала як перше, так і друге. Любов настільки широко тлумачилась у добу середньовіччя, що навіть таїнства християнські змальовувались за допомогою «любові» та похідних від неї понять.

У даному підрозділі акцент ставиться також на дослідженні танатологічної проблематики буття, що становила один із аспектів осмислення сакрального еросу у середньовіччі. Починаючи з часів перших християнських мучеників культивується ідея смерті в ім’я коханого Бога. У прояві такої форми «любові до смерті», мученики ставали послідовниками Христа. У середньовічних містиків знаходимо численні звертання до слів Пісні Пісень, які стверджували неподільність еросу і танатосу на сакральному рівні, бо «любов є сильною, як смерть».

Екстатичні візійні практики середньовічних містиків залишили по собі традицію поетизації атипових станів сну / марення / смерті, що на образно-символічному рівні поєднувалися із шлюбною символікою. Давня поетизація любовних ран, пронизаного серця, сліз тощо набула надзвичайної ваги у царині образності задля відтворення переливів любовного почуття, бо любов у середньовіччі розумілась як найбільш плідний шлях опанування сакральним. Вироблена градація любовного почуття мала величезне значення як своєрідна «методологія» сходження до Божественного Абсолюту шляхом страждання, пошуків і прагнення метафізичного єднання з трансцендентним. У межах християнського канону тлумачення сакрального еросу, семантика аскетизму збагачує почуття любові, оскільки у християнській традиції вважається за необхідне угамування плоті в ім’я любові до Бога.

Поза аскетичною традицією інтерпретації любові в епоху середньовіччя опиняється куртуазна лірика з її культом тілесних насолод. Проте обидві традиції схилялись до розуміння любові як творчої сили, яка перетворює світ і людину як в духовному, так і в плотському сенсі. У межах творення сакрального і профанного середньовічних любовних канонів нами визначається провідна ідея (метафізичне єднання закоханих), яка на образно-символічному рівні відмикається єдиним ключем і розгортається у низці спільних для обох канонів мотивів (мотив пошуків коханого / коханої, смутку, журби, сердечного полону, любовної лихоманки, екстатичного злиття сердець закоханих тощо).

У третьому підрозділі – «Поетичні стратегії втілення еросу в поезії лейкістів та харківської школи романтиків», зазначається, що домінування християнського світогляду вмотивувало сакралізацію процесу творення поезії. Як українські так і англійські поети у своїх теоретичних працях і поетичній творчості осмислювали функціонування процесів уяви та фантазії на засадах романтичного світосприйняття.

У численних філософських і поетичних рефлексіях українських та англійських романтиків віддзеркалена спроба пізнання утаємниченого світу людської душі, містичним центром якого виступає переповнене почуттями серце, та людського духу, який у сфері творчості долучається до розчиненого у природі Божественного духу. Саме стихійність, непередбачуваність людських емоцій, атипові психологічні стани марення, мрії і сну становили для романтиків найбільшу цінність.

Українські та англійські романтики спостерегли, що під дією творчої уяви, серце як містичний центр особистості, долучаючись до Божественного Абсолюту, доводить емоційну напругу до найвищого рівня, на якому відбувається вихід за межі душевного світу у світ чистого духу, де панує творча фантазія (поет одночасно і керує і керується нею). Не дивлячись на яскраве розмаїття авторських поетичних стратегій втілення сакрального еросу в інтимній ліриці, українські та англійські романтики презентували архетипно тотожну модель сприйняття творчих першоімпульсів, закодованих мовою первісної дикої природи, які несе в собі жінка.

Кохана у поезії лейкістів та романтиків харківської школи підноситься до найвищого рівня божественного еросу, але не дорівнює йому. Тому, у романтичній ліриці часто спостерігаємо явище накладання двох поетичних стратегій: ототожнення жінки і природи та ототожнення Бога і природи, що творять спільний процес сприйняття першоімпульсів від природи і жінки (у поезіях В. Вордсворта, С.Т. Колріджа, Р. Сауті, О. Афанасьєва-Чужбинського, М. Костомарова, М. Петренка та ін.). У такий спосіб романтики демонструють розмитість меж, перетікання любові (шляхом творчої сублімації) від жінки до космосу / природи / Бога і навпаки.

Теоретичне осмислення українськими і англійськими романтиками творчого процесу народження поезії презентовано виразним суголоссям думок і визначень, що вказує на типологічну відповідність і стадіальну тотожність розвитку національних шкіл. Натомість поетична реалізація означених стратегій у символічно-образній системі кожного з поетів-романтиків є цілком індивідуальною, глибоко інтимною (наприклад, братсько-сестринський ерос у поезії В. Вордсворта «Lines composed a few miles above Tintern Abbey» / «Рядки написані за декілька миль від Тінтернського абатства»; сакральний ерос подружніх взаємин у поезії С.Т. Колріджа «The Aeolian Harp» / «Еолова арфа», що тісно переплітається у поезіях із еросом творчості).

У другому розділі – «Інваріантні структури романтичного еросу та специфіка їх художнього формовтілення у поезії лейкістів та харківської школи романтиків» – на ґрунті новітніх філософських підходів до визначення інваріантних складових еросу, визначається система поетик цього феномена у межах його образного поля у романтичній ліриці. У цьому розділі окреслюються також домінантні складові мотивної структури образного поля романтичного еросу з урахуванням етноспецифіки українського та англійського романтизму. Система поетик представлена у п’яти підрозділах.

Інваріантна модель феномена еросу, окреслена І. Осиновською у зіставленні з іронією, дає змогу застосувати таку модель для відтворення і дослідження багатоманітності художніх формовтілень романтичного еросу у поезії лейкістів та романтиків харківської школи. І. Осиновська, намагаючись виявити ще один спосіб функціонування феномена, розглядає його у світлі поетики – як систему образів, які виявляються сталими складовими пропонованої моделі, але такими, які мають потенцію до вільного розгортання у той чи інший історично окреслений проміжок часу. Застосування такої універсальної моделі є актуальним для даного компаративного дослідження тому, що дає змогу поглибити, на тлі інваріантних образів / мотивів еросу, специфіку національних варіантів романтичних образів / мотивів, зважаючи на їх гетерохронне функціонування у загальному контексті європейського романтизму.

У філософській студії І. Осиновської цивілізаційні феномени іронії та еросу витворюють спільне образне поле. Автор визначає наступні фундаментальні характеристики еросу як феномена образного поля: театральність, замовчування, гра, амбівалентність, імморалізм, таємничість, хвороба, сп’яніння, смерть, божественність, демонічність, руйнівність та ін. За І. Осиновською, образне поле – це не смисловий, не концептуальний, а специфічний простір, який відкривається через поетику, що дозволяє називати його поетичним простором. Цей простір, з-поміж інших специфічних рис, демонструє розімкнення поетик певних явищ / феноменів. Остання визначена характерна риса простору образного поля надзвичайно важлива для усвідомлення довільних внутрішньоструктурних єдностей, чи потенцій до утворення таких єдностей (реалізованих на образному рівні), які є одночасно гармонійним втіленням кількох поетик у межах одного образного поля феномена.

Наступні поетики (поетика стихій, поетика божественного / демонічного, поетика смерті / хвороби / рани / сліз, поетика сну / марення / божевілля / сп’яніння, поетика таємниці / чудесного, поетика мандрів / пошуків) на образно-символічному рівні презентують внутрішньосистемні мотивні сплетіння, які, на матеріалі творчості лейкістів та романтиків харківської школи, виявляють спільні та поглиблюють відмінні риси у потрактуванні того чи іншого образу / мотиву.

Перший підрозділ – «Міфопоетика романтичного еросу». У даному підрозділі на матеріалі поетичних творів лейкістів та романтиків харківської школи презентовано численні «шлейфи» міфопоетичних образів-символів, що стають складниками різних поетик у межах образного поля романтичного еросу. Прикладом такого поліпоетикального образу є образ-символ птаха, що одночасно належить поетикам стихій, сну / смерті / хвороби / таємниці, божественного / демонічного.

Символіка птаха, яка зародилась внаслідок практики сакральних культів і підтримувалась пізніше народнопоетичною традицією, проіснувала майже в незмінному вигляді до наших днів. Міфопоетичні язичницькі вірування та християнська традиція утворили органічний сплав у системі народнопоетичних кодів. Саме романтична форма кодування сутнісного успадкувала прадавню образно-символічну систему (від сакральної любовної поетики біблійної Пісні Пісень і Псалмів Давидових, через патристичну традицію і куртуазну літературу середньовіччя), де образ птаха (голуба чи голубки) символізував Бога, божественний дух, живу людську душу, душі померлих, сходження на небо тощо.

Символіка птаства також уособлює у поезіях романтиків або нейтральну (людську), або хтонічну частину невидимого світу. Поети-романтики, залучаючи багатий фольклорно-міфологічний спадок, відтворили у своїх поетичних творах ворожий людині демонічний світ через образи птахів, які символізували провісників лиха (ворон, сова, пугач), або адептів темних сил. Українські та англійські романтики, відобразивши етноспецифічні моделі світу, структурним компонентом яких стали образи-символи птахів, сакралізували в такий спосіб поетичний простір романтизму. Окрім того, зазначимо, що в поезіях лейкістів та романтиків харківської школи образ птаха-співця іноді імпліцитно проектується на образ самого поета, ототожнюючись з ним (у поезіях «Соловейко» М. Костомарова, «The Nightingale» / «Соловей» С.Т. Колріджа).

У другому підрозділі – «Танатографія романтичного еросу: поетика смерті / хвороби / рани / сліз» зазначається, що у поетичному доробку лейкістів та романтиків харківської школи образи смерті і любові існують сукупно, становлячи специфіку кодування сутнісного у романтичному світовідчутті. Розробляючи поетичні коди відтінків почувань, естетизуючи страждання, поети-романтики спирались на тривку традицію тлумачення цього аспекту любовного почуття.

Довгий ряд коментаторів сакрального тексту Пісні Пісень відкривають імена ранніх християнських мислителів та середньовічних європейських містиків серед яких: Оріген, Плотін, Св. Августин, Григорій Ніський, Псевдо-Діонісій Ареопагіт, Рамон Луллій, Бернар Клервоський, св. Іоанн від Хреста та ін., які плідно синтезували старозавітну та християнську моделі тлумачення кохання, увиразнивши також і параметри любовного страждання. Англійські та українські романтики презентували власну танатографію романтичного еросу, що має усталені архетипи художнього втілення.

Танатологія романтичного еросу не досліджувана та не обґрунтована теоретичними працями романтиків, сповна реалізується в образності інтимної лірики поетичних шкіл. Компаративний аналіз у сфері танатографії романтичного еросу у поезії лейкістів та романтиків харківської школи презентує рецепцію єдиного сакрального кореня виявів любовного страждання. Як і українські романтики, поети-лейкісти реінтерпретують власні романтичні коди в ключі християнської аксіології, де «земне» кохання спрямовується у вічність і «земний» танатос є передумовою «божественного» еросу. Міфологема «втраченого раю» актуалізується поетами-романтиками через естетизацію почуття смертельної туги, журби, смутку, меланхолії, які вражають любляче серце. На національному ґрунті українськими та англійськими романтиками створено авторські канони поетизації танатологічних мотивів хвороби, рани, сліз, жертви тощо, які спільно спираються на певні аспекти християнського тлумачення глибинного зв’язку між еросом і танатосом. У царині танатографії романтичного еросу у творах англійських поетів, знаходимо відживлення куртуазних мотивів рани, палаючого серця, сліз тощо поряд із романтичною реінтерпретацією античних любовних сюжетів, повністю відсутніх у поезіях романтиків харківської школи. Англійські поети-романтики виявили також наступність літературної традиції у сфері танатографії трагічного розділення коханців.

Українські поети-романтики користувалися невичерпним джерелом фольклору, оспівуючи інтимні порухи закоханого серця. У даному підрозділі акцентовано увагу на виразній кордоцентричності українського романтизму, і зазначено, що у поетизації «слізного дару» та естетизації «слізного сердечного страждання» поети мали відомих попередників барокової доби, серед яких назвемо М. Смотрицького, Л. Барановича, К. Саковича, Г. Сковороду та ін. Натомість, у любовній ліриці лейкістів традиційна естетизація сердечних почувань, з одного боку, представлена сакральними канонами євангелістської церкви, а з іншого боку, – секулярним каноном куртуазного кохання.

У третьому підрозділі – «Символізація тілесності у романтизмі: поетика божественного / демонічного», досліджуються поетичні стратегії кодування іконічної тілесності коханої у романтичній ліриці лейкістів та романтиків харківської школи. У контексті названої поетики, українські та англійські романтики, мінімізуючи зображення тілесності коханої (іноді таке зображення відсутнє взагалі (у поезіях М. Петренка, О. Афанасьєва-Чужбинського, В. Вордсворта, Р. Сауті), послуговуючись відповідною міфопоетичною та християнською символікою, сакралізують образ коханої (романтиками оспівується божественне видіння лиця коханої, очей, вуст тощо). Поети поміщають чисту, довершену тілесність коханої у навколишній світокартині, знаходячи її в усіх стихіях і явищах природи (часто така стратегія поетизації тілесності (особливо у поезіях В. Вордсворта, М. Костомарова, О. Корсуна) пов’язується з мотивом смерті / розлуки з коханою.

У даному підрозділі наголошено на тому, що у межах творення іконічної тілесності коханої у міфопоетичній площині образного поля романтичного еросу, поети-лейкісти та романтики харківської школи, поряд із традиційною архетипною символікою рослин, найчастіше послуговуються також символікою небесних світил і стихій (де дівчина і квітка ототожнюються, кохана порівнюється із зорею, сонцем, світанком тощо). Іноді поети-романтики надають перевагу одній зі стихій, і творять поетику пристрасті у її ключі (найяскравіший приклад – поетика неба в інтимній ліриці М. Петренка; численні мрії / марення біля води у поезіях В. Вордсворта та С.Т. Колріджа).

У межах поетики божественного / демонічного, площиною розбіжностей між лейкістами та поетами харківської школи є зображення демонічної тілесності. Традиції англійського готичного роману були підхоплені лейкістами (у баладах С.Т. Колріджа «Крістабель», Р. Сауті «Доніка»), натомість в українській ліриці поетика демонічного, міцно закорінена у фольклорних традиціях, постає позбавленою негативних емоційних нашарувань готичних жахів. У плані зображення демонічної тілесності у поезії романтиків харківської школи знаходимо традиційний міфопоетичний образ русалки. Хоча її зваблива тілесність (у поезіях «Заманка» Л. Боровиковського, «Рибалка» П. Гулака-Артемовського, «Мана» М. Костомарова) і несе ліричному герою смерть, такий кінець виявляється бажаним, бо є початком кращого існування, не обтяженого земними скорботами. Українські романтики сакралізують образ русалки, проектуючи демонічну тілесність у площину братсько-сестринського еросу, називаючи русалок сестрицями.

Четвертий підрозділ – «Ерос і поетика таємниці у поезії романтизму» презентує дослідження природи любові як сакрального таїнства. Епоха романтизму у європейській культурі знайшла і оспівала найбільш співзвучні для своєї лірики обертони нерозгаданої любовної таїни. У межах нашого дослідження акцентується неповторність поетики таємниці. У творах лейкістів та романтиків харківської школи утаємничена природа еросу нерозривно пов’язана також з поетизацією перешкоди, що виникає на шляху любові.

У ліриці англійських та українських романтиків, перешкода дуже часто виникає на шляху закоханих незалежно від їх волі, і носить зовнішній характер впливу (частіше це упередженість, злоба і байдужість людей). Іноді кохання ліричного героя стикається з байдужістю дівчини, почуття якої залишаються для нього нерозгаданою таємницею. Але поряд із зовнішніми перешкодами, романтики намагаються подолати внутрішні (метафізичні) перепони. Так, бажання ліричного героя «Зобачення» М. Костомарова «стаяти» (за текстом – розтанути, розчинитися у повітрі) разом зі своєю коханою, імпліцитно висловлює бажану смерть закоханих, як умову подолання тілесної перешкоди і завершення метафізичного єднання. Тож процес розгадування таємниці стверджує у романтизмі танатологічні мотиви.

У поезії романтизму жінка сповнена таємниці, її почуття завжди заховані в глибині непізнаного душевного світу, відчутого і оспіваного романтиками як а-топічного (несхожого, дивовижного за К. Паскалем) світу Іншого. Часто перебуваючи у кризовому душевному стані, закоханий сприймає об’єкт любові у відповідній ситуації як а-топічний (неповторний). Саме тому осмислення любовного таїнства, долання перешкоди на словесному рівні прагне втілитися шляхом реалізації стратегії мовчання (замовчування імені коханої). Поетика таємниці дозволила романтикам сприймати жінку як надреальну істоту, у вабленні до якої виникає ілюзорне відчуття короткочасного душевного єднання. Романтизму належить відкриття у коханій окремого (єдиного і неповторного в очах люблячого) суб’єкту, усвідомлення поступального руху від я до ти, яке шляхом долання перешкоди, стає на мить єдиним ми.

П’ятий підрозділ – «Модифікації коханого у ліриці романтиків». Врахування етнокультурного контексту при аналізі модифікацій коханого у любовній ліриці романтиків харківської школи дозволяє виділити чітко окреслені образи козака, парубка-селянина, бурлаки, сироти які адекватно змальовують внутрішній світ інтимної лірики українських поетів. Соціально-історичний вимір даних модифікацій ліричного героя-коханого сприяв створенню неповторного національного колориту і становив яскраву рису українського романтизму. Романтична самоідентифікація того чи іншого митця відтворила процес гармонізації родової (народнопоетичної) та індивідуальної складових внутрішнього поетичного світу.

У творчому доробку українських романтиків поезіям В. Забіли, Л. Боровиковського, С. Писаревського, А. Метлинського властива манера ототожнення ліричного героя із його національною стихією, де, наприклад, герой-козак традиційно уособлює одночасно мужність, красу, сміливість тощо. Натомість у ліричних поетичних рефлексіях М. Костомарова, М. Петренка, О. Афанасьєва-Чужбинського констатуємо факт народження інтимної особистісної лірики в українському романтизмі і спостерігаємо поступовий відхід від ранньоромантичної традиції ототожнення автора із названими фольклорно-поетичними модифікаціями ліричного героя.

На тлі значно глибшого у порівнянні з українською інтимною лірикою занурення у стихію особистісного, англійські романтики детальніше змальовують складну палітру почувань ліричного героя. Поезія лейкістів частіше апелює до вікового виміру почуття любові (парубоче кохання, зріле почуття до дружини, радощі та страждання пізнього кохання тощо). У даному підрозділі також з’ясовано, що образ поета-барда виступає чи не єдиною, цілком традиційною для західноєвропейської лірики модифікацією коханого у поезіях англійських романтиків (Р. Сауті, С.Т. Колріджа). Зрідка у поезіях лейкістів з’являється християнський за походженням образ коханого-пілігрима (у поезіях В. Вордсворта і Р. Сауті).

У третьому розділі – «Інтимізація романтичного універсуму», висвітлюється процес формування романтичної особистості у контексті інтимізації європейської культури Нового часу. Увагу зосереджено на механізмі утворення авторської методи інтимізації поетичного тексту, досліджуються основні комунікативні моделі інтимної лірики романтиків.

Перший підрозділ – «Романтична особистість у контексті процесу інтимізації культури», присвячено висвітленню процесу кристалізації, адаптації та переосмислення біблійної, платонічної / неоплатонічної та гностичної символіки у куртуазній літературі середньовічної Європи. Такий рух тлумачиться нами як єдиний процес поступової інтимізації внутрішнього світу особистості (усвідомлення психологічних глибин та цінності переживань ліричного «я»). На нашу думку, неодноразово наголошений у наукових розвідках феномен самоусвідомлення (народження «я») у європейській культурі, спричинений зміною теоцентричної парадигми на антропоцентричну, вирізняється поступовою інтимізацією світосприйняття.

Криза антропоцентричної свідомості у Новий час спричинила суто романтичний феномен відживлення (або ж нового творення) теоцентричної моделі романтичного світоустрою. Прикладом її формовтілень є романтичний індивідуалізм, відчуженість, культ самотності та світова скорбота. Означені тенденції у зрілому європейському романтизмі переосмислюються, моральні канони зазнають певних зрушень, але у ранньому романтизмі лейкістів ліричний герой ще не виступає бунтарем проти Бога та загальновизнаних моральних норм. Для раннього українського романтизму взагалі не є характерним будь-який вияв непокори чи сумніву відносно усталених канонів. Зауважимо, що як для англійських, так і для українських романтиків, була характерною саме внутрішня рефлексія, спрямована на розмову з Богом. Бог (або природа як еманація всюдисущого Бога) поставав для романтиків ідеальним свідком душевного стану; у звертанні до нього романтичний герой виповідав усе найзаповітніше.

Другий підрозділ – «Особливості романтичної комунікації у поезії лейкістів та харківської школи романтиків». У любовній поезії романтизму сакральний ерос знову стає першопричиною і рушійною силою творення нового світу, джерелом творчого натхнення поетичного генія, універсальним принципом єднання / зв’язку (у міжособистісній та надособистісній комунікації) різних рівнів універсуму.

Найчастіше романтична комунікація здійснювана на мікрорівні за моделлю я > Інший (кохана), а на макрорівні за моделлю я > Бог (природа). Невизначеність (іноді випадковість?) адресата, широта і розмаїття романтичних послань, численних звертань до місяця, зірок, неба, хмар, рослин, птахів тощо приголомшує дослідників і тим самим демонструє відкритість романтичного «я». Невиразність (іноді умовність) меж внутрішнього світу особистості, спонукає ліричного героя шукати опору у навколишньому світі природи, часто розчиняючись у ньому. Саме романтики дослухаючись до природи та усвідомлюючи її як реальне буття ідеального, знаходять у ній відгук-резонанс на запит власного серця, шляхом поетичного моделювання ситуативної діалогічності (у поезіях «Хмарка», «Соловей» М. Костомарова; «До жайворонка», «До Зозулі», «Нарциси» В. Вордсворта; «Соловей» С.Т. Колріджа, «Місяць», «Метіль» О. Афанасьєва-Чужбинського, «Небо» М. Петренка тощо).

У даному підрозділі зазначається, що ліричний герой поезій лейкістів та романтиків харківської школи вміщає у внутрішньому просторі своєї особистості найширші космічний обшири, але внутрішній світ Іншого так і залишається для нього таємницею. Нерозгаданою лишається також природа народження поетичної творчості, в основу якої романтики покладають сакральні першоімпульси. Первісна дика природа тлумачиться романтиками як животворна ієрофанія, творче наслідування якої живиться сакральним еросом, розлитим у природі.

Поетика звертання у інтимній ліриці твориться романтиками у сакральному ключі (пісня / молитва / заклинання стають провідними формами текстової реалізації звертання; поетика благоговіння перед жінкою реалізується поетами шляхом замовчування імені коханої); любов до жінки змальовується ними у формі платонічного християнізованого еросу, що на словесному рівні супроводжується наявністю сталих вербальних заборон використання надмірно чуттєвої лексики.

У висновках синтезовано результати дослідження. Окреслено градації смислових значень романтичного еросу, проведено ідентифікацію поетичних кодів еросу в англійській та українській романтичній поезії, визначено рецептивні джерела романтичного еросу та форми його художнього втілення у мотивній структурі його образного поля. Зафіксовано типологічні спільності та розбіжності у поетичних стратегіях кодифікації любовного почуття шляхом окреслення комунікативних моделей у ліриці лейкістів та романтиків харківської школи.

Наголошені спільні для української та англійської поетичних шкіл джерела романтичного еросу – платонізм, християнських неоплатонізм, середньовічна релігійна поезія. Дослідження поетичного спадку українських та англійських романтиків виявило ряд типологічних відповідностей з урахуванням національної специфіки рецептивних джерел. Точкою типологічних сходжень виявляється неоплатонічний християнський ерос, оспіваний у середньовічній релігійній поезії та містичних християнських практиках. Мотиви любовної лихоманки, смерті від кохання, сну (як екстатичного / візійного стану закоханого), розділення закоханих, пошуків коханої, доповнені на образному рівні символами серця, крові, рани, стріл, крил, сліз, раю, саду тощо сукупно творять статику (сон / марення / мрію) й динаміку (сердечне нуртування, журбу, смуток, тугу тощо) романтичних почувань і є повністю засвоєними й плідно використаними як українськими, так і англійськими поетами-романтиками.

Етноспецифіка рецептивних джерел у площині романтичного еросу проявилася у поезії лейкістів через звертання до античної любовної поезії, куртуазної лірики середньовічної Європи (з її культом Прекрасної Дами), готичного роману; натомість використання національної міфопоетики домінувало при творенні романтичної любовної образності в інтимній ліриці харківської школи.

Як показало дослідження поетичних творів англійських та українських романтиків, ерос є формою перетворення дійсності шляхом інтимізації усіх її рівнів.