ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ
ЛЬВІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ІМЕНІ ІВАНА ФРАНКА
КОСТЮК ЛАРИСА БОГДАНІВНА
УДК: 1(09)(477):39
ФІЛОГЕНЕТИЧНІ ЗАКОНОМІРНОСТІ РОЗВИТКУ
ЕТНІЧНОЇ МЕНТАЛЬНОСТІ УКРАЇНЦІВ
Спеціальність: 09. 00. 05 – історія філософії
Автореферат
дисертації на здобуття наукового ступеня
кандидата філософських наук
Львів – 2008
Дисертацією є рукопис
Робота виконана на кафедрі філософії Дрогобицького державного
педагогічного університету імені Івана Франка, Міністерства освіти і
науки України
Науковий керівник: доктор філософських наук, професор
Скотний Валерій Григорович,
Дрогобицький державний педагогічний
університет імені Івана Франка, завідувач
кафедри філософії, ректор
Офіційні опоненти: доктор філософських наук, професор
Ярошовець Володимир Іванович,
Київський національний університет імені
Тараса Шевченка, завідувач кафедри
історії філософії
кандидат філософських наук
Захара Ігор Степанович,
Львівський національний університет імені
Івана Франка, доцент кафедри історії філософії
Захист відбудеться 20 травня 2008 р. о 14. 00. год. на засіданні спеціалізованої Вченої ради Д. 35.051.02 у Львівському національному університеті імені Івана Франка за адресою: 79000, м. Львів, вул. Університетська, 1, ауд. 301.
З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Львівського національного університету імені Івана Франка за адресою 79005, м. Львів, вул. Драгоманова, 5.
Автореферат розісланий 17 квітня 2008 р.
Вчений секретар
спеціалізованої вченої ради,
кандидат філософських наук, доцент О.Б.Сінькевич
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ
Актуальність теми. Питання аналізу глибинних психічних настанов набуло особливої гостроти, оскільки без розуміння своєрідності духовного життя, без вивчення комплексного впливу на нього соціального і природного довкілля суспільство не може зрозуміти і усвідомити себе як спільноту, готову до найбільш природного шляху розвитку. Репрезентантом об’єктивних духовних інваріантів етносу, які дають змогу критично-свідомо ставитися до будь-якої форми діяльності, що склалася, і тим створити можливість принципово нових її форм, є ментальність. Генетична природа етнічної ментальності визначається адаптаційними властивостями та здібностями суб’єктів у межах етнічного культурного простору.
У сучасній українській історико-філософській літературі (О.Додонов, І.Старовойт, М.Степико, О.Нельга та ін.) на підставі узагальнення концепцій етногенезу виявлено три рівні етнічної ментальності (психоенергетичний, архетипний і логічний) та два способи її функціонування (етнічна свідомість і самосвідомість етнофора). Це зумовлює необхідність з’ясувати спосіб засвоєння етноментального змісту “моделі світу” етнофорами в онто- та філогенезі.
В українській літературно-філософській традиції ХІХ – поч. ХХ ст. проблема ментальності українців досліджувана у контексті понять “національна ідея”, “духовість”, “національна ідентичність”, що відповідно актуалізує потребу визначити культурно-історичний та поняттєво-логічний зміст менталітету, а також з’ясувати відмінність і тотожність понять “ментальність” і “менталітет” у процесі переходу етнічної спільноти від етногенезу до націогенезу, від етнічної історії до історії нації.
Наявні теорії етногенезу (геокультурних зв’язків (Ш.Монтеск’є); обопільної активності у взаємодії “людина – природа” (О.Гумбольдт, Дж.Марш, А.Тойнбі); зв’язку “етнос – природа” з позицій біосферного (Л.Гумільов) та соціосферного (Ю.Бромлей) підходів, а також концепції українських дослідників (М.Грушевський, О.Кульчицький, В.Янів) щодо розвитку культури в контексті географічного розташування етнічної спільноти) актуалізують проблему визначення архітектоніки етнічної ментальності та виявлення закономірностей у формуванні і розвитку етнічної ментальності українців із урахуванням природно-кліматичних та геокультурних умов буття.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційна робота виконувалась у рамках комплексної цільової програми № 0194У43134 Міністерства освіти і науки України “Вдосконалення змісту і методики викладання філософських дисциплін у вузі як фактор формування свідомості молодого спеціаліста незалежної України”; науково-дослідницької роботи кафедри культурології та українознавства Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка “Український етнос у полікультурному просторі” (2002 – 2005 рр.) та “Гуманістичний зміст дисциплін художньо-естетичного циклу” (2005 – 2007 рр.); дослідження наукової лабораторії при кафедрі культурології та українознавства “Літературно-філософська традиція в українській культурі” (2004 –2006 рр.).
Стан розробленості проблеми. Теоретичною основою дослідження є філософські, культурологічні та історичні концепції ментальності, які аналізують буття людини в середовищі етнічної культури, організацію внутрішнього світу особистості у контексті невидимого зв’язку з навколишнім світом тощо.
З часів формування сучасних націй проблема ментальності стала предметом різних галузей теоретичного знання. У німецькій філософській та культурологічній думці розроблена філософсько-методологічна традиція вивчення “духу народів”, започаткована Й.-Ґ.Гердером (“Ідеї до філософії історії”), Г.В.Ф.Геґелем (“Філософія історії”), продовжена О.Шпенґлером (“Занепад Європи”) та В.Вундтом (“Нації і їх філософії”). Серед англо-французьких мислителів актуальні роботи Е.Е.К.Шефтсбері, Ш.Монтеск’є, Д.Г’юма, Е.Дюркгейма. Проблема сутності підсвідомих засад людської поведінки відображена у працях З.Фройда, Е.Фромма та К.Юнга.
Термін “mentaliti” уведений в науковий обіг французькою історіографічною школою “Анналів”, яка вперше враховує розумові та духовні чинники в історичному дослідженні економічного і соціального життя народів. Уплив ментальних структур на діяльність суб’єктів певної культурно-історичної епохи, зокрема Середньовіччя, досліджено Л.Февром, М.Блоком, Ж.Лефевром, М.Вовелем, Ж.Ле Гоффом, Ж.Ревелем. Вони зосередили увагу на ролі феномену менталітету, однак не сформулювали чіткого поняття, тому його зміст у їхніх працях трактовано різнопланово.
Дослідження напівсвідомих регулятивів поведінки суб’єктів різних етносів, здійснені в працях Ф.Боаса, Р.Бенедикт, М.Мід, А.Кардінера та Ф.Знанецького, продовжують Р.Барт, Дж.Вайтінг, Т.Шварц та ін. В англомовній науці термін “mentality” практично не використовується. Певними аналогами є поняття “національний характер” (Р.Бенедикт), “настанова” (attitude) (Ф.Знанецький), “картина світу” (word-view) (Р.Редфилд) тощо.
Значний внесок у дослідження окресленої проблеми зробили М.Бердяєв, М.Данилевський, В.Ключевський, М.Лоський, В.Соловйов, Г.Федотов та ін. У сучасній російській науці термін “ментальність” уведений до наукового обігу А.Гуревичем, Ю.Афанасьєвим та М.Рожанським.
В українській науці етноментальні студії мають давні традиції, пов’язані з іменами М.Костомарова, П.Куліша, І.Нечуя-Левицького, О.Потебні, М.Грушевського, Д.Чижевського, П.Юркевича, В.Липинського, Ю.Липи та ін. Наприкінці 80-х – на початку 90-х років ХХ ст. зацікавленість етноментальною проблематикою зумовлена зростанням рівня національної самосвідомості. Власне цю думку увиразнює В.Храмова у передмові до збірки статей (О.Кульчицького, Б.Цимбалістого, М.Шлемкевича та ін.) “Українська душа”, наголошуючи на вагомості проблеми української ментальності.
Особливості української ментальності упродовж останніх десятиліть досліджувано у наукових працях відомих учених А.Бичко, І.Бичка, Г.Горак, В.Горського, П.Гнатенка, О.Донченко, Р.Додонова, І.Захари, С.Кримського, В.Крисаченка, М.Кисельова, О.Нельги, М.Поповича, І.Старовойта, В.Шинкарука, В.Ярошовця та інших. У дисертаційних роботах О.Колісник, В.Буяшенка, Т.Поплавської, А.Кравченко проблема ментальності постає аспективно – через відображення в українській культурі, політичному житті нації, через співвідношення з іншими духовними утвореннями, як самостверджувальна основа життєдіяльності етносу. Заслуговують на увагу також дисертаційні дослідження Р.Додонова (вивчення ґенези і детермінації ментальності), І.Старовойта (компаративний аналіз основних рис українського і західноєвропейського менталітетів), а також публікації О.Донченко щодо дослідження психоемоційного світу людини та ментальних вимірів як атрибутів суб’єктивної реальності українського соціуму; І.Дубова, І.Лисого, В.Кириченка, Н.Корнієнко, І.Кресіної, О.Рудакевича та ін. стосовно взаємодії менталітету і процесів державотворення в контексті розбудови демократичного суспільства.
Мета і завдання дослідження. Метою роботи є філософський аналіз становлення етнічної ментальності українців у філогенезі та тих змін ментальних настанов етносу, що відбулися у ході його еволюції під впливом умов життя.
Для досягнення мети на основі аналізу соціально-філософських теорій у роботі розв’язувалися такі завдання:–
з’ясування стану вивченості феномену етнічної ментальності у сфері соціально-філософської теорії та обґрунтування необхідності етноментального підходу як специфічної методології історико-типологічного аспекту дослідження;–
аналіз концепцій ментальності у світовій та українській теоретичній думці (“народний дух” – “душа народу” – “національний характер” – “етнічна ментальність” – “менталітет”) у контексті еволюції поняття “ментальність” через визначення його головних рис (ментальних настанов) та трансформацію у поняття “менталітет”;–
визначення архітектоніки етнічної ментальності українців шляхом означення її внутрішньої форми існування (зародження і функціонування) як цілісної системи;–
відображення процесу формування ментальності та функціонування менталітету українців як дієво-нормативного феномену культурно-історичного розвитку етносу;–
виявлення взаємозалежності між етнічною ментальністю і етнічним простором шляхом встановлення причинно-наслідкових зв’язків між господарсько-культурним типом та менталітетом українців.
Об’єктом дослідження є процес формування і функціонування ментальності як компонента історико-культурного становлення етносу.
Предмет дослідження – філогенетичні закономірності розвитку етнічної ментальності українців.
Методи дослідження, використані у роботі для досягнення мети: –
загальнонаукові: аналіз і синтез – при доведенні зумовленості ментального феномену особливостями функціонування свідомості і мислення; порівняльно-історичний – для встановлення схожості ментальних ознак як свідчення їхнього спільного походження та відмінності між ними як результату впливу історичних чинників на процес становлення; інтегративний та компліментарний методи для розгляду проблематики, основу якої складає нова концепція людини, оновлений зміст філософської свідомості, особистісне.–
філософські: структурний – для пошуку закономірностей єдності людської природи, наявності єдиної, структурно організованої основи позасвідомого, закладеної у найфундаментальніших, найдавніших шарах почуттєво-ірраціональної сфери людського; синергетичний, який визначає самоорганізацію складних систем від хаосу до дедалі більшої впорядкованості на основі певних параметрів порядку й узагальненої синергетичної інформації відповідно до певних патернів (моделей); біхевіоризм як аналіз етнічної ментальності на індивідуальному рівні через стереотипи поведінки людини, норми реакції на зовнішні подразники для пояснення ментальних процесів; діалектичний, що є певним “спільним знаменником” для перерахованих методологічних підходів.
Методологію дослідження можна виразити через сукупність відповідних принципів. Принцип визначальності смислу людської життєдіяльності розкриває смисл соціального буття як чинник для об’єднання людей, у тому числі і в рамках етнічної спільноти. Принцип дидактичної взаємодії вказує на вивчення окремого представника етносу в системі відносин “людина – середовище”, тобто вивчення окремих компонентів ментальності у поєднанні з середовищем формування етносу. Принцип детермінізму вимагає враховувати вплив соціальної дійсності на формування зміни ментальності та передбачає вплив на зміст і функціонування менталітету історичної пам’яті, свідомості і підсвідомості, своєрідність мислення, неповторність традицій, звичаїв та ритуалів, релігійних почуттів тощо.
Наукова новизна одержаних результатів
1. Уперше визначено поняття “етногенез” як відображення процесу самоорганізації етнічної спільноти, що є відкритою складною системою, параметри упорядкування якої – чинники формування та закономірності розвитку, а узагальненою синергетичною її інформацією є менталітет як відображення інформаційного поля, що зумовлює речовинно-енергетичні процеси.
2. Доведено, що етнофори як елементи системи несуть інформацію про результат майбутньої взаємодії з іншими елементами на свідомому і генетичному рівнях. Шлях розвитку системи, у нашому випадку української етнічної спільноти, відбувається у точках біфуркації залежно від сили енергетичного впливу навколишнього середовища, до яких відносимо екологічні умови, історичні події, соціокультурні настанови тощо.
3. Визначено самоорганізацію як принцип еволюції етнічної ментальності. Філогенетичні закономірності розвитку етнічної ментальності українців виведено з природно-кліматичних та геокультурних умов історичного буття українського етносу, з господарсько-культурного типу як основи етнічної ментальності, з подій етнічної історії як чинника функціонування ментальних настанов.
4. Обґрунтовано, що ментальні настанови є опосередковувальною ланкою, що покладено в основу формування і розвитку цінностей культури етносу, які своєю чергою зберігають і передають специфічність менталітету наступним поколінням, стаючи традицією.
Наукове значення роботи. Результати дослідження можуть бути використані при розробці механізмів функціонування менталітету того чи іншого етносу, визначенні його структури та опосередкованого впливу на всі види духовно-практичної діяльності суспільства, дослідженні сучасних тенденцій розвитку нового типу мислення в галузі філософії, психології, культурології.
Практичне значення отриманих результатів. Етноментальний підхід застосовано як теоретико-методологічну основу навчальних дисциплін “Культурологія” та “Закономірності української ментальності” для студентів педагогічного факультету Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка.
Апробація результатів дисертації. Основні результати дисертаційного дослідження апробовані на наукових семінарах кафедри культурології та українознавства Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка, доповідалися та обговорювались на Людинознавчих філософських читаннях “Гуманізм. Людина. Моральність” (Дрогобич, 1996) та “Гуманізм. Людина. Віра” (Дрогобич, 1998), V Міжнародній науково-практичній конференції “Творчість як спосіб буття дійсного гуманізму” (Київ, 1999), Четвертих міжнародних філософсько-культурологічних читаннях “Діалог культур: Україна у світовому контексті. Філософія освіти” (Львів, 1999), Всеукраїнській науково-практичній конференції “Український жіночий рух: здобутки і проблеми” (Дрогобич, 2001), VII Міжнародній науково-практичній конференції “Творчість врятує світ” (Київ, 2003), III та IV Всеукраїнських науково-практичних конференціях “Етнос. Культура. Нація” (Дрогобич, 2004, 2006), ІІІ Міжнародній науковій конференції “Ціннісно-смисловий вимір буття українського суспільства і перспективи українського націоналізму” (Івано-Франківськ, 2007).
Публікації. Результати дисертаційної роботи опубліковані в 14 роботах, з них 4 статті у вітчизняних фахових наукових журналах, 1 колективна монографія, 8 виступів у матеріалах українських та міжнародних конференцій, 1 стаття у збірнику наукових праць.
Структура дисертаційної роботи. Дисертаційна робота складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків та списку із 241 джерела використаної літератури. Повний обсяг роботи становить 176 сторінок.
ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ
У вступі обґрунтовано актуальність теми, окреслено ступінь її розробленості, сформульовано мету та завдання, наукову новизну та практичну значимість, подано інформацію про апробацію роботи, публікації автора та структуру дисертації.
У першому розділі – “Історичне та логічне у визначенні понять “ментальність” та “менталітет” – обґрунтовано необхідність етноментального підходу як специфіки методології історико-типологічного аспекту дослідження суті ментальності, що є характеристикою світосприйняття, світобачення та пізнання, шляхом дослідження трансформації концепцій “народного духу” – “душі народу” – “національного характеру” – “етнічної ментальності” – “менталітету” в світовій та українській теоретичній думці як процесу еволюції поняття “ментальність” через визначення його головних рис – ментальних настанов – у поняття “менталітет”.
З’ясовано рівень теоретичного вивчення феномену етнічної ментальності у сфері соціально-філософської теорії. Поняття “менталітет” ототожнювалося з термінами “дух народу”, “душа народу”, “етнічна психіка”, “національний характер”, “соціальний характер” у філософії Нового часу (на підставі протилежності методологічних концепцій Локка і Декарта). Встановлено періодизацію досліджень ментальної проблематики в контексті європейського філософського дискурсу: британське і французьке Просвітництво (Шефтсбері, Г’юм, Монтеск’є, Руссо); німецький Романтизм (Гердер); німецька класична філософія (Кант, Фіхте, Шеллінг, Геґель). Проаналізовано розвиток концепції вроджених ідей Декарта в концепції Канта; концепцію національних характерів Г’юма; логіку етноментальної проблематики в творчості Фіхте, Шеллінга, Геґеля. Визначено вклад у дослідження ментальних структур у галузях етнічної психології (Штейналь, Лацарус, Вундт), соціальної психології (Лебон), психоаналізу (Фройд, Юнг, Фромм). Схарактеризовано вчення про “колективне несвідоме” як основу категорії “менталітет” у першій половині ХХ ст.; розробку категорії “менталітет” представниками школи “історії ментальностей” у 30-х рр. ХХ ст. (Блок, Февр, Лефевр) та у 60-х рр. ХХ ст. (Бордель, Вовель). Розглянуто причини подальшого вивчення менталітету в загальних тенденціях розвитку науки на Заході, сучасні дослідження менталітету різних соціальних та історичних спільнот (Граус, Ламмерс, Мітке, Арнольд, Дінцельбахер). Проаналізовано характер досліджень менталітету в російській філософській і суспільно-політичній думці другої половини ХІХ – початку ХХ ст. (Данилевський, Леонтьєв, Бердяєв, Зінов’єв, Соловйов) та українській філософській (Костомаров, Потебня) і соціально-політичній думці кінця ХІХ – поч. ХХ ст. (Франко, Грушевський). Розкрито внесок у дослідження етноментальної проблематики вчених – представників діаспори (Липинський, Ярема, Мірчук, Липа, Кульчицький, Янів) та сучасних українських вчених (Гнатенко, Бичко, Нельга, Степико, Додонов).
Питання методології ментальності вперше досліджено у сфері етнолітературознавства як проблему відповідності індивідуальної творчості ментальному середовищу (М.Бахтін “Творчість Франсуа Рабле і народна культура Середньовіччя і Ренесансу”, Л.Гінзбург “Про лірику” та ін.). Семантичний метод, який розкриває зміст ментальності у ході контент-аналізу, вважався універсальним щодо проявів ментальності. Перехід від семантичного аналізу слів до семантичного аналізу стилю розкриває специфіку ментальності, оскільки стиль мислення передбачає тісний зв'язок між змістом думки та її вираженням у слові. Методологічною основою етнологічних концепцій слугують конкретні етнографічні спостереження та етнопсихологічні дослідження, що трактують ментальність як певну константою, яка відрізняє один етнос від іншого. Тоді як соціологічних – соціально-класова та професійна структура суспільства. Психологічні концепції виділяють в аналізі ментальності ту сферу психічної реальності, яка пов’язана з її функціонуванням, оперуючи при цьому поняттями “мислення”, “емоції”, “потреби”, “архетипи”, “мотиви”, “ідеали”, “стереотипи”. Культурологічні дослідження аналізують вплив ментальності на компоненти матеріальної та духовної культури спільноти.
Наявний інструментарій аналізу ментальних процесів (стилістичний, психологічний, соціологічний тощо), розроблений комплексом наук про людську спільноту, не завжди здатний раціонально проаналізувати та детермінувати ментальні прояви, оскільки саме поняття “ментальність” поєднує у собі ознаки раціонального та ірраціонального. У зв’язку з цим обґрунтовано необхідність уведення нових наукових понять до наявного понятійно-категорійного арсеналу науки, щоб вони стали засобом раціонального пізнання ірраціональних явищ. Переосмислено значення категорій та означуваних ними феноменів, усталених у етнології, соціології, психології, культурології тощо; виявлено певні суперечності та розроблено пропозиції щодо їх подолання (аксіологічний, феноменологічний, герменевтичний підходи). Проаналізовано самоорганізацію суспільних систем, узгодження їх рушійних сил – мотиваційних інтенціональностей соціальних суб’єктів на основі певних духовних та культурних цінностей. Здійснено класифікацію визначень понять “ментальність” та “менталітет” запропонованих сучасною наукою: описові визначення, психологічні визначення, філософські визначення.
У другому розділі – “Ментальна проблематика в історії української філософії” – проаналізовано літературно-філософську спадщину української культури, а також міжгалузеві дослідження проблеми “життєвого світу” людини в його невидимих зв’язках з оточенням. Встановлено, що ментальна проблематика розвивалася не тільки теоретично, а й у напрямі розв’язання життєво важливих аспектів етнокультурного буття спільноти. Ця традиція репрезентована іменами дослідників, духовна спадщина яких зосереджена в літературній чи “навколо-літературній” творчості (есе, нариси, маніфести тощо).
Системотвірними чинниками ментальності є такі елементи цілого: філогенетична спадковість етнофорів; готовність до реакції на зовнішній і внутрішній світ людини та її структура; зв'язок готовності з попереднім індивідуальним досвідом; спрямований і динамічний вплив готовності на активність та поведінку. Визначено основні настанови етнічної ментальності українців: індивідуалізм, що отримує вияв у різних формах прагнення до свободи без належної організованості, дисципліни, витривалості та стійкості; “кордоцентризм”, що проявляється у сентименталізмі, естетизмі народного життя, культуротворчості; “антеїзм” як “зрощеність”, “злитість” людини з природою, лірично-поетичне, пісенне переживання рідної природи. Головні настанови етнічної ментальності українців є водночас рівнями осягнення (осмислення, усвідомлення) етнофором культури рідної спільноти. Виділяють ще й такі характеристики: пантеїзм; егоцентризм; перевагу емоційності над волею; “соціальний фаталізм”; перевагу ендотимного тла над інтелектуальною надбудовою; “хліборобськість” у соціологічному і психологічному розумінні; ідеалізм, що проявляється у суб’єктивних відчуттях та бажаннях; волю та волюнтаризм; рефлексивну настанову, що знаходить обґрунтування у “vita minima”; самобутність, зумовлену межовістю; інтровертизм, що не є “замкненням у собі”, а “спрямуванням на себе”; відсутність самодостатньої національної еліти, міжконфесійний розбрат, регіональну своєрідність культурно-політичних орієнтацій тощо.
Вивчення різноманітності ментальних настанов дало змогу: 1) визначити внутрішню форму (зміст) етнічної ментальності як спосіб встановлення істотних зв’язків між елементами цілого (“етнофор – етнос”); 2) обґрунтувати, що головні ментальні настанови, будучи елементами цілого (етнічної ментальності), є також поступальними рівнями усвідомлення етнофором культури етнічної спільноти; встановити, що в історичному часі та просторі етнічної спільноти ментальні настанови є водночас степенем специфікації міри поняття “менталітет”. Отже, ментальні настанови є означеннями (знаками) менталітету, що впливають на формування національного характеру, національної ідентичності, національної самосвідомості, а відтак – підставою у визначенні змісту і суті національної ідеї.
М.Костомаров уперше визначив українськість (у значенні “ментальність”) як предмет дослідження; М.Гоголь розглянув специфіку національного взагалі та українського зокрема (поняття “душі” у М.Гоголя “мертвої” і “живої” є підставою щодо поняття “існування” і містить національне начало); Т.Шевченко зобразив українську людину в достовірності рис національного характеру та ментальних настанов (якщо у Т.Шевченка базовим до поняття ментальності є сукупний образ “Правди” – “Сили” – “Волі”, то у П.Юркевича – поняття “серце”); О.Потебня, не оперуючи поняттям “ментальність”, визначає чинники її формування, виявляючи зв’язок ментальності та мови. Упродовж другої половини XIX ст. українськими мислителями було доведено історичну самобутність, своєрідність українського культурно-національного типу та дано йому літературно-філософське потрактування з використанням засадничих понять щодо поняття ментальності.
Наприкінці XIX – початку XX ст. основною системотвірною ідеєю європейської культури, і української у т. ч., є національна ідея, яка визначає народ як окремий духовний індивід, котрий містить у собі ідею долі, відмінної від інших (І.Нечуй-Левицький, І.Франко, Леся Українка, В.Винниченко, М.Грушевський). Проблема національної ідентичності постає у І.Франка як “духовне відчуження до рідної нації”, тобто проблема ментальності досліджується у поєднанні з поняттям національного. Особистісна, екзистенційно-ментальна настанова як основа філософії української ідеї виступає вирішальним, творчим, “змістовним” чинником якісного переродження інертної етнічної маси в самостійний національний організм. Для визначення складників національної ідеї і шляхів її реалізації І.Франко оперує поняттям “ідеал”. М.Грушевський визначення українства наповнює соціально-політичним змістом, тобто виокремлює ментальні особливості народу через зміни його етнічної історії.
У першій половині ХХ ст. ученими української діаспори вивчається ментальність українців з погляду місця українського етносу у світовому культурному процесі (Ф.Вовк, Д.Чижевський, Я. Ярема, І.Мірчук, В.Петров, Ю.Липа, Д.Донцов): дається антропологічна характеристика ментальності українців, описуються культурно-історичні вияви української духовності, риси українського світогляду, походження українського народу та призначення України. Праці О.Кульчицького, Б.Цимбалістого, Є.Онацького, М.Шлемкевича, Г.Ващенка, В.Яніва (середина ХХ ст.) виявляють чинники формування ментальності українців, встановлюються джерела “кордоцентричності”, “духовості” (не духовності) як підстави для означення ментальності, описують почуттєвість та український індивідуалізм як ментальні ознаки, ідеал християнського гуманізму як вроджену релігійність. Першу спробу систематизації цих поглядів здійснено В.Янівим.
У працях сучасних українських дослідників проблема ментальності межує з проблемою на-ціонального характеру та розкриває трансформацію ментальних настанов у поняття “менталітет” (П.Гнатенко, І. Бичко, А.Пономарьов, Б.Попов, О.Нельга, М.Степико, М.Юрій). Визначено місце на-ціонального характеру в структурі суспільної свідомості, спрямованість ментальності на внутрішній емоційно-почуттєвий світ людини; виділено два типи ментальності – землеробський та козацький; запрезентовано розуміння ментальності як особливого стилю світосприйняття; обґрунтовано “впізнаваність” українців через їхню неповторну ментальність, практичне спрямування ментальності, ментальність як етнопсихологічний феномен.
Дослідження ролі ментальних настанов у формуванні способу усвідомлення національної ідентичності, узагальненої категорією “менталітет”, дало змогу довести, що: ментальні настанови реалізуються у стереотипах поведінки, стилі мислення і, як такі, становлять сутність менталітету; ментальні настанови як своєрідні означення менталітету впливають на формування національного характеру, національної ідентичності, національної свідомості, національної ідеї; поняття “менталітет” містить у собі ознаки переходу етнічної спільноти від етногенезу до націогенезу, від етнічної історії до історії нації.
Етноментальний підхід, визначений нами як методологічний принцип поєднання у понятті “ментальність” ознак раціонального та ірраціонального, має історико-філософське підгрунття. У дисертації виявлено логіку трансформації ментальних настанов у поняття “менталітет”, що має теоретичне і практичне значення для сучасних досліджень етноментальної проблематики, оскільки формує методологічні засади подальших досліджень.
У третьому розділі – “Самоорганізація як принцип еволюції етнічної ментальності” – обґрунтовано внутрішню форму існування етнічної ментальності як цілісної системи на підставі самоорганізації як принципу еволюції. Вихідним у дисертаційному дослідженні є принцип самоорганізації як іманентної здатності динамічної системи підтримувати, відтворювати, удосконалювати рівень своєї організації при зміні зовнішніх чи внутрішніх умов існування та функціонування, що спрямований на підвищення її стійкості та збереження цілісності. Відображено етнічну ментальність як потребу самовираження в межах етнотериторіального і етнокультурного середовища, яка формується залежно від природного та соціального довкілля етнічної спільноти і сама їх формує, постаючи складноозначуваним елементом соціокультурної динаміки. Аналіз процесів самоорганізації етнічної спільноти уможливив у реаліях сучасності усвідомити процес самовизначення і особи, і нації як збіг етнічної та культурної самоідентифікації.
З’ясовано, що ментальність етносу формується і функціонує у процесі етногенезу, підпорядковуючись усім його особливостям та законам. Це засвідчують концепції етногенезу, а саме: стадійної парадигми цивілізаційного процесу, вроджених когнітивних структур, відкритих програм (здатність до пізнання і адаптації до середовища), пасіонарного (психоенергетичного, філогенетичного) поля, генетичних програм (морфологічна будова організму). Концептуально окреслено головні питання: чи може людське мислення у тій чи іншій формі закріплюватися у генотипі і відновлюватися у наступних поколіннях не у формі енергетичного потенціалу, а в несвідомому символі чи образі; чи творяться генетичні програми організму екологічною нішею, тобто сукупністю всіх факторів середовища, в межах яких можливе існування в природі певного виду; чи є початковим моментом етногенезу мутація невеликої кількості особин в географічному ареалі, яка не зачіпає (або зачіпає частково) фенотип людини, але суттєво змінює стереотип її поведінки.
Виділено три рівні етнічної ментальності: психоенергетичний (поле), архетипний (образи) і логічний (поняття). За критерій прийнято форму існування інформації. Кожен рівень відрізняється станом розвиненості наявної інформації. Психоенергетичний охоплює процес розвитку виду – переходу латентної (потенційної) форми існування у розгорнуту (актуальну), формуючи поведінку елементів органічного цілого (особи, колонії, виду) і забезпечуючи його існування, цілісність форми. Факт цілісності груп свідчить про наявність філогенетичних полів, що регулюють та координують цей процес. Ритми етнічного поля виявляються через стереотипи поведінки, неповторні для кожної етнічної спільноти, як ментальні особливості. Енергетичний (пасіонарний) поштовх, що викликає зміну ритмів коливання психоенергетичного поля, призводить до певного мутагенного зрушення, яке породжує різноманітні відхилення від норми. Ритми коливання нового психоенергетичного поля вбирають і трансформують у собі ритми попередніх полів. Така ситуація найбільш виразна на початкових фазах процесу етногенезу. Вибух пасіонарності створює у значної кількості особин, які проживають на охопленій цим вибухом території, особливий нервово-психічний настрій, що є поведінковою ознакою.
Архетипний забезпечує конструктивну, організуючу роль, смисловий зв’язок між поколіннями, епохами, культурами, підтримуючи духовну цілісність. Ідеї, думки, переконання як функціональні одиниці несвідомого формують схильність до поведінки певного типу, певну установку, яка стимулює в подальшому акти, що відповідають структурі і змістові певної об’єктивної ситуації, а невідповідні до ситуації установки блокуються. Перевага раціональних моментів, заснованих на достатній кількості об’єктивної інформації, створює динамічну в плані адаптивності до нової ситуації установку. Відбувається перехід об’єкта потреби в його суб’єктивну форму – у форму ідеального образу, який безпосередньо зливається з певною потребою і входить через неї у структуру життєдіяльності. Отже, установки є властивістю психологічної готовності до певних дій, зразків поведінки етнічної спільноти.
Третій поняттєво-логічний рівень етнічної ментальності – менталітет – є певною технологією пізнання, властивою етнічній спільноті. Ідеться про деяку однорідність у способі мислення, сприйняття, що об’єднує етнічну спільноту в певних територіальних межах життєдіяльності. Такий спосіб самоідентифікації забезпечується усвідомленням змісту феномену ментальності крізь призму поняття “менталітет”, що відображає логіку онто- та філогенезу. У кожній фазі етногенезу (інкубаційній, акматичній та інерційній) формуються нові і трансформуються раніше набуті ментальні ознаки етнофорів. Стабілізація етноментальних настанов відбувається в акматичній фазі, коли формуються стереотипи, норми і форми “життєсвіту” етносу. Упродовж століть відбуваються зміни ментальності, однак зберігається деяка константа – менталітет, яка окреслює образ етнічної спільноти. Менталітет забезпечується необхідною енергією, емоційними компонентами, стійкими мисленнєвими і поведінковими стандартами, відчуттям комфортності чи дискомфорту в певному етнокультурному просторі. Генетична природа менталітету визначається адаптаційними властивостями та здібностями суб’єктів в межах етнічного культурного простору. Ментальна парадигма – продукт адаптаційної діяльності етносу і його представників з метою самоорганізації, самозбереження, самовизначення, самоутворення. Функціонально менталітет – це поведінковий та рефлексивний інструментарій, що проявляється в сенсорній та раціональній діяльності у вигляді певних алгоритмів та стереотипів дій у певних ситуаціях.
Аналіз концепцій культурно-історичного розвитку українського етносу (М.Максимовича, М.Костомарова, М.Грушевського, М.Брайчевського, К.Гуслистого, М.Кордоби, В.Липинського, І.Лисяка-Рудницького, Ю.Липи, М.Чубатого, В.Петрова, Я.Ісаєвича, Я.Дашкевича, І.Онищенко, М.Юрія, С.Сегеди, М.Михальченка) дає підставу для твердження, що в етногенезі найважливішим є почуття цінності та цілісності єднання етнофора з іншими членами спільноти. Жоден із чинників формування етносу сам собою не є абсолютно необхідним, але, взяті разом, вони сприяють становленню етнічної ментальності, усвідомленню кожною особою своєї належності до певної спільноти, її оригінальної, неповторної і самобутньої культури. Формотвірна роль чинників може бути різною і змінюватися у часі. Визначено такі етногенетичні чинники: певна генетична єдність, єдність території, типу ландшафту і способу існування в тому чи іншому довкіллі, єдність історичної долі, спільність господарської діяльності, єдність культури та її визначальних елементів – релігії, духовних цінностей, мови, звичаїв тощо. Одночасно з виникненням етнічної спільноти формується відчуття належності, яке є первинним нерозвинутим елементом етнічної ментальності. Залежно від історичної ситуації розвиток етнічної ментальності може сповільнюватися чи прискорюватися. У процесі пізнання навколишнього світу розвивається перша форма етнічної ментальності – усвідомлення себе як протилежності всьому світу, яке виливається у прагнення утвердити своє “Я”. У наступний період існування етнічна ментальність набуває форми усвідомлення членами спільноти своєї етнічної співналежності. Фіксується факт етнічної належності індивіда й передбачається прийняття етнонаціональних цінностей – мови, культури, території, а на вищому рівні – причетність до історичної долі свого етносу.
Етнічна ментальність містить у собі етнічну свідомість і самосвідомість етнофора. Складна система уявлень, традицій, звичаїв, вірувань, моральних, світоглядних та естетичних норм, що сформувалася у ході історико-культурного розвитку етносу, закріпилася у практичному житті народу і становить народну культуру. Такі уявлення мають стихійний характер і властиві не тільки первісним, а й сучасним етносам. У цій системі важливе місце посідають уявлення людини про саму себе, навколишню дійсність,ставлення до неї. Така “модель світу” має яскраво виражений етноментальний зміст, поєднує знання і переконання, до яких людина в умовах повсякденності апелює як до істинних і об’єктивних. У етногенезі формуються два взаємозалежні способи функціонування етнічної ментальності: перший як усвідомлення етнофором власної протилежності усьому світові з метою утвердження самості; другий як усвідомлення етнічної співналежності і прихильності до етнонаціональних культурних цінностей. Спосіб засвоєння етноментального змісту “моделі світу” здійснюється етнофорами в онтогенезі на генетичному рівні як “переддосвідні уявлення”, а у філогенезі – етнічною спільнотою як істинні і об’єктивні цінності (настанови), навіть якщо вони суперечать особистісному досвіду етнофорів.
У четвертому розділі – “Культурологічний аспект етнічної ментальності українців” – виведено філогенетичні закономірності становлення ментальності українців з природно-кліматичних та геокультурних умов історичного буття етносу; з господарсько-культурного типу як основи етнічної ментальності; з подій етнічної історії як чинника функціонування ментальних настанов. Визначено культурологічний аспект закономірностей формування і розвитку етнічної ментальності українців. Вихідною методологічною основою при цьому став принцип самоорганізації цілісної системи, якою є і етнічна спільнота, і етнічна ментальність.
Внутрішні зв’язки між етнічною ментальністю і етнічним простором мають органічний характер. Сутність цих зв’язків (закономірність) є джерелом саморозвитку культури, ментальності та вкоріненості етносу на певному природнокліматичному, географічному просторі. Виходячи з концепції Л.Гумільова визначено зв’язок з природою через призму розуміння культури як форми адаптації етносу до довкілля, у якій визначником є етнічне поле (на відміну від концепції Ю.Бромлея). Якщо сприймати навколишній простір як етно-соціо-природний, то доцільно стверджувати, що внутрішня стабільність етносу забезпечується неперервним обміном його інтелектуальної, економічної та інших видів енергії з оточенням. Саме обмін, а не однобічне нагромадження етносом енергії середовища – одна з найважливіших умов його виникнення та розвитку. Отже, етногенез постає незворотним ентропійним процесом, тобто відбувається винятково розтрата енергії внаслідок пасіонарного поштовху – мікромутації. Однак існуванню етносу властивий енергетичний обмін між етносом і простором. Розвиток людства демонструє здатність людських спільнот протиставляти ентропії самоорганізацію. Вважаємо недоцільним абсолютизувати взаємовідносини етносу і природи, оскільки розсіювання енергії супроводжує будь-який процес розвитку, але, з іншого боку, виникають антиентропійні механізми, що мають соціокультурний характер. Саме опосередковувальна роль культури визначає зв’язок “етнос – природа” водночас як ентропійний і антиентропійний.
У ході дослідження зв’язку “етнічна ментальність – етнічний простір” визначено геопсихічну дію простору на творення мозаїчності українського етносу. Окреслено можливість розпаду цілісної системи “природа – етнос – ментальність” внаслідок екологічних катастроф у сучасному суспільстві. Етнічність як найважливіший вимір цілісності сучасного постіндустріального (інформаційного) суспільства забезпечує збереження духовного потенціалу, культурну неповторність. Менталітет етносу забезпечує можливість саморозвитку культури етносу в актуальному бутті через доцільне перетворення енергії природно-кліматичного і географічного просторів на психоенергетичне поле етносу.
Ментальні настанови – це така опосередковувальна ланка, яка є основою формування і розвитку цінностей традиційно-побутової культури, котрі своєю чергою зберігають і передають специфічність менталітету наступним поколінням, стаючи традицією. Землеробський тип господарювання тривалий час визначав характер розвитку всіх сфер економічного та соціально-культурного життя спільноти. Це знайшло відображення в уявленнях українців про світ і про себе в світі, у ментальних особливостях спільноти, у національному характері, обрядовості тощо. Теоретичний аналіз концепцій українських дослідників М.Костомарова, П.Чубинського, П.Куліша, І.Нечуя-Левицького, Ю.Липи, О.Воропая, О.Нельги, М.Степика уможливив вияв причинно-наслідкових зв’язків між господарсько-культурним типом українців та їх ментальністю. Річкова мережа території України, переміщення центрів української духовності і державності вздовж річок (Галич – верхів’я Дністра, Київ – середина Дніпра тощо) стали основою формування культури. Вплетення у світогляд українців елементів античної культури відрізняє їх ментальність за етнопсихічними характеристиками (піднесенням на чільне місце поняття роду і родини, морального контролю, формуванням таких ментальних настанов, як “хліборобськість”, “антеїзм”, почуттів справедливості, гідності, відваги та пристрасної любові до своєї землі) від типово континентальних спільнот. Отже, менталітет як означення суті зв’язку “господарсько-культурний тип – етнічний простір” – є об’єктивною основою взаємовідношення культурних цінностей і традицій, що формують начала національної культури.
У взаємозв’язку “етнічна історія – етнічна ментальність” і опосередковувальними, і визначальними постають конкретно-історично домінантні ментальні настанови, які становлять осердя менталітету і у такий спосіб (тобто опосередковано) впливають на хід історії етносу, нації. Проаналізовано причини породження і функціонування в українській культурі негативних рис менталітету, що зумовило бездержавність етнічної спільноти в історичному просторі і часі (зокрема, “бездержавність”, “селянськість” як ознаки ментальності є наслідком недостатньої диференціації соціальної структури етнічної спільноти). Індивідуалізм як ментальна настанова, окрім функціонування в контексті позитивних рис, постає явищем надмірним, що негативно позначається на етнічній культурі. Його усталенню сприяла геополітична межовість України. Постійна екзистенційна напруга в житті спонукала мирних хліборобів шукати умови власного існування шляхом втечі від здебільшого жахливої реальності до ескапізму (ілюзорного мрійництва). Український індивідуалізм отримав у працях дослідників найрізноманітніші епітети: “вибуялий” (В.Янів), “безмежний” (І.Мірчук), “самоізолюючий” (Д.Чижевський), “анархічний” (В.Липинський). Останній найбільш влучно передає сутність українського індивідуалізму щодо можливостей творення власної держави.
Розкрито значення історичної долі як вирішального чинника формування основних ідей політичного життя, що визначають поведінку громадянина; становлення понять “держава”, “влада”, “воля”, а також ставлення спільноти до них. В аспекті функціонування основних ментальних настанов українців історичні процеси виконали певну селекційну роботу, що сприяло творенню психології “vita minima” (за О.Кульчицьким). Особливості етнічної історії українців означили необхідність малих соціальних груп, що сприяло особистим контактам “сусідства”, збереженню родинних і родових груп, приятелюванню і побратимству, тобто визначення “інстинктивних” почуттєвих “спільнот переживання”. У другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. українська інтелігенція, яка претендувала на роль лідера, у питанні скерування і формування спільноти не мала чітко окресленої формуючої ідеї. Така позиція в період панування більшовицької диктатури у поєднанні із зазначеними вище особливостями менталітету розвинула здатність пристосування до будь-якої з політичних течій, балансування між “своїми” і “чужими”, неусвідомленість національної ідеї, нездатність до вольових рішень заради цієї ідеї.
ВИСНОВКИ
У дисертаційному дослідженні вперше розглянуто етногенез як процес самоорганізації етнічної спільноти. Самоорганізацію визначено як принцип еволюції етнічної ментальності, відповідно філогенетичні закономірності її розвитку виведено з природно-кліматичних та геокультурних умов історичного буття українського етносу; з господарсько-культурного типу як основи етнічної ментальності; з подій етнічної історії як чинника функціонування ментальних настанов. Параметрами упорядкування системи виступають чинники формування та закономірності розвитку, а узагальненою синергетичною інформацією – менталітет як відображення інформаційного поля, що зумовлює речовинно-енергетичні її процеси. Ментальні настанови є опосередковувальною ланкою, що лежить в основі цінностей культури етносу, які зберігають і передають специфічність менталітету наступним поколінням, стаючи традицією.
1. У процесі з’ясування рівня вивченості феномену етнічної ментальності у сфері соціально-філософської теорії на підставі принципу єдності історичного та логічного у визначенні понять “ментальність” та “менталітет” обґрунтовано, що етноментальний підхід як особлива методологія історико-типологічного аспекту дослідження проблеми дає змогу розкрити сутність ментальності як константи, що окреслює образ (стиль, спосіб) і духовно-культурний самовияв (форму і зміст) етнічної спільноти.
2. У ході аналізу процесу еволюції поняття “ментальність” у концепціях світової та української теоретичної думки (“народний дух” – “душа народу” – “національний характер” – “етнічна ментальність” – “менталітет”) виявлено логіку трансформації ментальних настанов у поняття “менталітет”, яка визначає методологічні засади подальших досліджень проблеми.
3. Розкрито внутрішню логіку зародження і функціонування етнічної ментальності в етногенезі, яка становить зміст менталітету як дієво-нормативного феномену процесів самоорганізації етнічної спільноти, що є цілісною системою.
4. Визначено культурологічний аспект закономірностей формування і розвитку етнічної ментальності українців. Розкрито органічний характер зв’язків між етнічною ментальністю і етнічним простором у ході аналізу етнічної історії як чинника функціонування ментальних настанов.
5. Встановлено причинно-наслідкові зв’язки між господарсько-культурним типом та менталітетом українців.
6. Обґрунтовано, що у взаємовідношенні “етнічна історія – етнічна ментальність” і опосередковувальним, і визначальним моментом є конкретно-історично домінантні ментальні настанови, які становлять осердя менталітету і у такий спосіб (тобто опосередковано) впливають на
