НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

КОНОНЧУК МАР'ЯНА В'ЯЧЕСЛАВІВНА

УДК 321.7:316.75(477)

ПОЛІТИЧНА КУЛЬТУРА УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА

ЯК ЧИННИК ЙОГО ДЕМОКРАТИЗАЦІЇ

23.00.03 - політична культура та ідеологія

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата політичних наук

Київ - 2008

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі міжнародної журналістики Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Науковий керівник: доктор філософських наук, професор

Хилько Микола Іванович,

Київський національний університет

імені Тараса Шевченка

професор кафедри політології

філософського факультету

Офіційні опоненти: доктор політичних наук, доцент Порфімович Ольга Леонідівна,

Київський національний університет

імені Тараса Шевченка

Інститут журналістики, професор

кафедри міжнародної журналістики

кандидат історичних наук, доцент

Побочий Іван Андрійович,

Національна металургійна академія

України (м. Дніпропетровськ),

завідувач кафедри соціології і політології

Захист відбудеться «20» травня 2008 року о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.36 Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою: 04119, вул. Мельникова, 36/1 Інститут журналістики.

З дисертацією можна ознайомитись у Науковій бібліотеці імені М.О.Максимовича Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою: 01033, м. Київ. вул. Володимирська. 58. к. 10.

Автореферат розісланий «19» квітня 2008 року

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Г.М.Сащук

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. У контексті сучасного державотворення України, взаємопроникності культур та розмивання кордонів питання формування політичної культури населення залишається актуальним і недостатньо дослідженим. У той же час, політична культура виконує такі важливі суспільно-значимі функції, як політична соціалізація, політична стабілізація, пізнавальна, забезпечення реалізації інтересів соціальних спільнот, комунікативна, прогностична функції. Рівень політичної культури українського суспільства впливає на розвиток всієї політичної системи в країні, на партійну структуризацію та зрілість політичних сил, їх спроможність реально впливати на суспільні процеси та визначати вектор їх розвитку. Політична культура є мірилом політичної зрілості всього суспільства і держави в цілому. Політично зріле суспільство може контролювати державу як інститут, спрямовувати її розвиток.

Формування політичної культури безпосередньо пов'язане із процесом демократизації суспільства. Зріла політична культура є передумовою побудови громадянського суспільства, реальної участі широких верств населення в процесах організації суспільства. Для розуміння цього важливим є передусім аналіз історично-ментальних передумов формування політичної культури українського суспільства, сучасного стану політичної культури українського суспільства, здобутків і проблем демократизації України, перспектив і напрямків формування зрілої політичної культури українського суспільства, взаємопов'язаність та взаємозалежність процесів демократизації і формування політичної культури, визначення перспектив і напрямків формування зрілої політичної культури українського суспільства як чинника демократизації суспільства. Таким чином, з'ясування проблем формування політичної культури українського суспільства як чинника його демократизації, є насущною науковою задачею.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Наукове дослідження здійснене в рамках комплексної програми науково-дослідних робіт Київського національного університету імені Тараса Шевченка "Наукові проблеми державотворення України" (№019U015201), програми Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка "Системи масової комунікації та світовий інформаційний простір" (№ 01БФ045-01).

Мета і задачі дослідження. Метою дисертаційної роботи є вивчення взаємного впливу процесів формування політичної культури і демократизації українського суспільства, а також визначення перспектив і напрямків формування зрілої політичної культури українського суспільства як складової його демократизації. Реалізація цієї мети передбачає вирішення наступних задач:

- проаналізувати теоретико-методологічні засади дослідження політичної культури;

- виявити історично-ментальні передумови формування політичної культури українського суспільства;

- дослідити сучасний стан політичної культури українського суспільства;

- виявити здобутки і проблеми демократизації українського суспільства та їх вплив на формування політичної культури, взаємопов'язаність та взаємозалежність цих процесів;

- визначити перспективи і напрямки формування зрілої політичної культури українського суспільства як чинника його демократизації..

Об’єктом дослідження є політична культура українського суспільства як історичне явище.

Предметом дослідження є аналіз впливу сучасного стану політичної культури українського суспільства на процеси його демократизації.

Методи дослідження. Головним методологічним інструментом дисертації є фундаментальні дослідницькі основи наукового аналізу – принципи об’єктивності, системності, цілісності, порівняльного аналізу, причинності, історіософський, аксіологічний, логіко-семантичний підходи.

У відповідності з принципом об’єктивності були неупереджено проаналізовані наукові розробки як вітчизняних, так і зарубіжних дослідників. Історіософський підхід та порівняльний аналіз використовувалися для дослідження суті різних типів політичної культури. Застосування логіко-семантичного підходу дало змогу проаналізувати базові елементи понятійно-категоріального апарату політичної культури і демократизації. Системний, аксіологічний підходи, принципи причинності й прогнозування сприяли комплексному аналізу ціннісних основ політичної культури українського суспільства, характеристик національної ментальності, здобутків і проблем демократизації.

Наукова новизна одержаних результатів полягає у тому, що здійснено авторське дослідження взаємозв'язку процесів формування зрілої політичної культури і демократизації українського суспільства. Зокрема:

1. Систематизовано існуючі концепції щодо розуміння та використання поняття "політична культура" та здійснено аналіз взаємозв'язку таких складників структури політичної культури як політична свідомість, політична поведінка, політична ментальність. Узагальнюючи підходи вітчизняних і зарубіжних дослідників, запропоновано авторську інтерпретацію поняття "політична культура", як сукупність політичних цінностей, норм, орієнтацій та способів поведінки громадян стосовно політики в цілому, політичної системи, а також стосовно своєї ролі в цій системі.

2. Проаналізовано історично-ментальні передумови формування політичної культури українського суспільства. Показано, що політична культура населення України формувалась під впливом ряду історичних та історично зумовлених ментальних факторів, особливе значення серед яких мали такі чинники, як багатовікова бездержавність і розчленованість України, що привело до денаціоналізаціїї провідної верстви і ускладнило політичну та цивілізаційну самоідентифікацію і породило межову політичну культуру на стику європейських і євразійських цінностей, світоглядів.

3. Дослідженя сучасного стану політичної культури українського суспільства дозволяє класифікувати його його за ступенем громадянських якостей членів суспільства як змішаний тип, що виявляє відсутність завершеної форми організації державного правління. Відповідно до цього в Україніі поєднуються елементи і патріархальної, і підданської, і активістської політичної культури, тобто має місце фрагментарна політична культура, що характеризується відсутністю консенсусу між членами суспільства щодо основних політичних, соціально-економічних, цивілізаційно-культурних цінностей.

4. Політична реформа 2004 року започаткувала трансформацію форми правління з президентсько-парламентської на парламентсько-президентську, спричинила посилення законодавчого органу влади в країні, призвело до позитивних зрушень в процесах демократизації і розвитку політичної культури. Політичний егоїзм як форма домінування політичниї інтересів і цінностей окремої групи в умовах існування множини політичних угрупувань стає причинию неможливості реалізації означених інтересів і цінностей. Демократія як форма встановлення відносин між політичними суб'єктами за відповідної форми організації державного правління є умова і наслідок існування політичної культури в формі громадянської культури.

5. Запропоновано авторський підхід до визначення перспектив і напрямків формування зрілої політичної культури українського суспільства як чинника його демократизації. Показано, що ці процеси мають йти паралельно, взаємно доповнюючи один одного. Формування демократичної політичної свідомості громадян, набуття ними досвіду та навичок активної політичної поведінки, подолання існуючої фрагментарності історичної пам'яті і становлення на цій основі громадянської політичної культури набуває першорядного значення на шляху політичного розвитку України. Ці завдання мають вирішуватись конкретними шляхами загальної політичної соціалізації, політичного виховання та політичної освіти громадян.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що вони можуть бути використані для подальшого розвитку досліджень політичної культури і напрямків демократизації сучасного українського суспільства; вироблення, в тому числі – органами влади, конкретних заходів для подолання негативних для політичної культури наслідків помилок і викривлень, зроблених на шляху демократизації українського суспільства. Матеріали дисертації можуть бути використані у навчальному процесі при підготовці курсів навчальних дисциплін для студентів та аспірантів за спеціальностями: політологія, державне управління; при написанні методичних розробок, відповідних розділів підручників для вищих навчальних закладів.

Апробація результатів дисертації. Головні ідеї дисертації доповідались на наукових конференціях та семінарах:

- Міжнародний науково-практичний семінар "Сфери та механізми взаємопроникнення культур в регіоні польсько-українського прикордоння" (Польща: Інститут педагогіки та менеджменту в Риках, 2003 р.);

- ІІ Міжнародна науково-практична конференція "Актуальні проблеми розвитку суспільства: історична спадщина, реалії та виклики ХХІ століття" (Луцьк: Волинський інститут МАУП ім. В.Липинського, 2004 р.);

- ІV Міжнародна науково-практична конференція "Актуальні проблеми розвитку суспільства: історична спадщина, реалії та виклики ХХІ століття" (Луцьк: Волинський інститут МАУП ім. В.Липинського, 2006 р.);

- Міжнародна наукова конференція "Дні науки філософського факультету – 2007" (18-19 квітня 2007 р.);

- Міжнародна науково-практична конференція "Державне та муніципальне управління в умовах політико-адміністративної реформи" (Луцьк, 17-18 травня 2007 р.);

Публікації. Основні положення дисертаційного дослідження викладені у семи статтях, чотири з яких опубліковані у наукових фахових виданнях, та восьми тезах виступів на наукових конференціях..

Структура дисертації. Дисертація складається із вступу, чотирьох розділів, загальних висновків та списку використаної літератури. Загальний обсяг дисертації складає 212 сторінок, із них обсяг основного тексту – 183 сторінки, список використаної літератури включає 306 найменувань, обсягом 28 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У "Вступі" обґрунтовується актуальність теми дослідження, зазначається зв'язок з існуючими науковими програмами, визначаються мета і завдання, об'єкт та предмет, методи дослідження, доводиться наукова новизна, висвітлюється практичне значення роботи, апробація одержаних результатів, вказується кількість авторських публікацій з досліджуваної тематики..

У першому розділі "Теоретико-методологічні засади дослідження політичної культури" проаналізовані існуючі концепції та виділені основні підходи щодо розуміння і використання поняття "політична культура" та показано взаємозв'язок таких складників структури політичної культури як політична свідомість, політична поведінка, політична ментальність

Ідейні витоки досліджень проблематики політичної культури можна відшукати ще в працях античних авторів, які однак у своїх працях зачіпали проблематику політичної культури еліти, ще не йшлося про політичну культуру соціальних груп чи суспільства в цілому. За епохи Відродження і новітніх часів взаємообумовленість світу політичного і світу культури досліджували, зокрема, Н.Макіавелі, Т.Гоббс, Ж.-Ж.Руссо, Ш.Л.Монтеск'є. А.деТоквіль і М.Вебер аналізували вплив релігійних цінностей на формування культурних передумов, політичної культури

Вперше поняття "політична культура" вжив німецький філософ Й.Г.Гердер у праці "Ідеї до філософії історії людства", але в широкий науковий обіг термін запровадили в середині ХХ століття американські дослідники Г.Алмонд, С.Верба, Д.Пауелл, Т.Парсонс, Д.Істон та інші.

Г.Алмонд і С.Верба, аналізуючи політичну систему на двох рівнях аналізу – інституційному та орієнтаційному, саме останній пов'язали з політичною культурою, згідно з яким політична культура розглядається як "конкретна модель орієнтацій на політичні дії, пов'язана з особливостями політичної системи". Дослідники у праці "Громадянська культура: політичні позиції і демократія у п'яти державах" виділили ряд орієнтацій учасників політичної системи, які лежать в основі політичних дій: пізнавальні (знання про політичну систему і процеси); емоційні (відчуття щодо політичної системи і процесів); оціночні (судження і оцінки щодо політичної системи і процесів).

Вагомі дослідження в галузі політичної культури та здійснили В.Айхер, Р.Бауер, Ф.Бейлі, М.Бернстайн, Х.Віара, Є.Вятр, Д.Гарднер, Д.Горер, Д.Дівайн, Л.Дитгмер, Д.Елазар, М.Бернстайн, Р.Інглехарт, А.Інкелес, Р.Карр, Р.Лейн, С.Ліпсет, С.Ложд, Д.Мід, Дж.Нейсбіт, Л.Пай, Д.Рікман, Дж.Рітцер,Дж.Ролз, Р.Робертсон, У.Розенбаум, Р.Такер, Р.Тезлаф, Г.Тернборн, А.Турен, С.Уайт, М.Уотерс, Т.Хірші, Т.Фрідман, Е.Фром, Ф.Фукуяма, Е.Ціммерман, А.Юраун та ін.

Серед російських науковців можна виділити Е.Бабосова, Е.Баталова, Ф.Бурлацького, І.Воронова, К.Гаджиєва, О.Галкіна, А.Дегтярьова, А.Дмитрієва, В.Іноземцева, Н.Кейзерова, О.Кіндрацець, Л.Когана, В.Смирнова, Ж.Тощенко, Є.Осипову та ін.

Розглядаючи політичну культуру як соціокультурний феномен, закордонні автори по-різному підходили до тлумачення цього поняття. Загалом же, виділилось три основні підходи: об'єктивістський підхід (Р.Карр, М.Бернстайн, Р.Такер та ін.), де політична культура - це культура поведінки в політиці; суб'єктивістський підхід (М.Фуко, Ю.Хабермас та ін), де політична культура - це нав'язування індивіду політичних змістів і орієнтацій; конструкціоністський підхід (Г.Алмонд, С.Верба, С.Ліпсет, С.Вайт, Р.Лейн, Р.Інглехарт, В.Вільденбанд, М.Вебер, В.Дельтей, Ф.Ніцше, Т.Риккерт, П.Сорокін, А.Тойнбі, М.Шелер, О.Шпенглер, А.Панарин та ін.), який передбачає ціннісне розуміння політики і політичної культури.

Серед українських дослідників поняття "політична культура" одним з перших застосовував В.Липинський, який розумів під ним "хотіння і вміння" національної еліти використовувати у своїй діяльності "дані політичної науки".

Сучасні вітчизняні дослідження феномену політичної культури можна класифікувати, залежно від підходів, які беруться за основу: на прихильників соціологічного аналізу сучасного стану політичної культури (Є.Головаха, Н.Паніна, Ю.Пахомов, М.Чурілов, І.Буров та ін.); дослідження взаємозв’язків і взаємодії ментальності й політичної культури (Є.Бистрицький, В.Лісовий, В.Бебик, М.Головатий, В.Ребкало, О.Рудакевич та ін.); дослідження, що виходять із розуміння політичної культури як сфери взаємодії політики, культури, моралі, тобто як предмету політичної філософії чи політичної етики (В.Бех, О.Корнієвський, В.Кремень, Г.Колодка, Є.Комарова, Ф.Рудіч, М.Степико, М.Ходаківський та ін.). Загалом, політичну культуру України в соціологічному, ментальному, політологічному контексті досліджували такі вітчизняні науковці як В.Андрущенко, О.Бабкіна, В.Барков, В.Бебик, Є.Бистрицький, О.Білорус, М.Головатий, Є.Головаха, А.Голубицький, В.Горбатенко, М.Григор’єва, В.Драговець, В.Корнієнко, О.Кокорська, В.Кокорський, П.Кононенко, І.Кресіна, В.Кулик, В.Лісовий, М.Михальченко, Л.Морозова Л.Нагорна, В.Нагорний, Н.Паніна, В.Панченко, В.Потульницький, В.Ребкало, О.Рудакевич, В.Селіванов, В.Ткаченко, В.Якушик та інші.

Однак саме проблема взаємного впливу процесів формування політичної культури і демократизації українського суспільства, а також визначення перспектив і напрямків формування зрілої політичної культури українського суспільства як чинника його демократизації у працях цих авторів не є головною, а лише дотичною. Спеціального дослідження формування політичної культури українського суспільства саме як чинника його демократизації немає.

Узагальнюючи підходи вітчизняних і зарубіжних дослідників можна сказати, що політична культура - це сукупність політичних цінностей, норм і способів поведінки; це сукупність орієнтацій членів якогось суспільства по відношенню до політики в цілому, політичної системи, а також стосовно своєї ролі в цій системі; це вірування і уявлення, що впливають на поведінку людей в межах існуючих політичних інститутів, сукупність поширених фундаментальних, поведінкових, політичних цінностей, що поділяються членами суспільства.

Що стосується класифікації типів політичної культури, то найбільш поширеною в науковому світі є запропонована Г.Алмондом і С.Вербою за ступенем розвитку громадянських якостей членів суспільств. За цією класифікацією виділяють наступні типи політичної культури: 1) патріархальна - для неї характерні низький рівень інтересу широких мас населення до функціонування політичної системи і небажання брати участь у політичному житті; 2) підданська, якій властива зацікавленість населення у функціонуванні політичної системи, але виключно в ролі підданих; участь населення у політичному житті низька; 3) активістська, яка відзначається і високим інтересом населення у функціонуванні політичної системи, і його активною участю в політичному житті. Вищий тип політичної культури, в якому населення достатньо компетентне, цікавиться і бере активну участь у політичному житті, дослідники назвали "громадянською культурою", яка характерна для більшості розвинутих демократичних країн.

У політологічній науці також використовуються й інші методи типологізації політичної культури, зокрема: за суб'єктом розрізняють політичну культуру особи, соціальної спільноти, суспільства; за політичним режимом – демократична, авторитарна, тоталітарна політична культура; за ступенем консенсусу між членами суспільства щодо основних політичних цінностей, принципів і правил розрізняють інтегровану і фрагментарну політичні культури; за орієнтацією на засоби – реформістська, революційна, контрреволюційна, консервативна політична культура; за комунікативним критерієм – відкрита і закрита політична культура.

У другому розділі "Історично-ментальні передумови формування політичної культури України" з'ясовано, що політична культура населення України формувалась під впливом ряду історичних та історично зумовлених ментальних факторів, особливе значення серед яких мали такі чинники, як багатовікова бездержавність і розчленованість України..

Розчленованість України і насадження різних цивілізаційних цінностей ускладнювало політичну та цивілізаційну самоідентифікацію, мали наслідком появу такого явища як подвійна ідентифікація, зокрема, українець-поляк, українець-росіянин. Результатом розчленованості та різновекторного зовнішнього впливу стала поява межової політичної культури – на стику європейських та євразійських цінностей, світоглядів, що зумовило суміш різних типів культур, появу субкультур. Серйозним наслідком розчленованості України є гетерогенність політичної культури населення, його поглядів, зокрема, на такі ключові питання: яким має бути майбутнє України та питання зовнішньополітичної орієнтації.

Вагомим чинником, що впливав на стан політичної культури українців, була денаціоналізація провідної верстви, перехід на службу "панівним націям" найкращих умів і талантів. Метрополіями свідомо поглиблювався розрив між елітою і населенням. Серед особливостей впливу довготривалого розвитку України у складі імперій на формування політичної культури відзначають моральний, правовий та політичний нігілізм. Наслідком асиміляційної політики метрополій було нав'язування "підданим" негативного, другорядного уявлення про себе, про свою націю, виховувався комплекс "меншовартості", "молодшого брата". Звідси – поява комплексу маленької людини, нездатності впливати на політичні чи інші суспільні процеси в країні, уявлення про те, що твій голос нічого не вартий і нічого не змінить.

Наприкінці XII століття почали формуватися два політичних інтеграційних центри Південної Русі - один на базі Галицько-Волинського князівства, другий - у Північному і Середньому Подніпров’ї. Різні умови існування (вплив Степу, козацької вольниці на Півдні і культурно-державницький тиск на Заході) формували в українців різну політичну культуру. Якщо на Заході спостерігалась тенденція до збереження "етнічної якості", то на Сході формувалась підданська політична культура. Сформована своєрідна біполярна модель політичної культури поєднує лицарсько-козацький та пасивно-споглядальний типи ставлення до суспільства.

Таким чином, історично в Україні склалася фрагментарна політична культура, яка характеризується відсутністю консенсусу між членами суспільства щодо основних суспільних цінностей. Українці не мають спільної думки ні щодо майбутнього країни, ні щодо її минулого. Жоден із векторів розвитку держави не має не лише загальносуспільної підтримки, але й не набирає підтримки навіть половини громадян. Ситуація щодо загальносуспільного консенсусу ще більше ускладнюється, якщо аналізувати її в регіональному розрізі.

У третьому розділі "Сучасний стан політичної культури України: здобутки і проблеми демократизації" досліджено взаємопов'язаність та взаємозалежність процесів демократизації та формування політичної культури.

Здійснивши аналіз політичної культури населення України за найбільш поширеною у науковій думці типологізацією, запропонованою американськими дослідниками Г..Алмондом і С.Вербою (аналіз за такими параметрами, як інтерес громадян до політики, їх обізнаність і компетентність у політичній сфері, довіра населення до політичних інститутів, впевненість у власній можливості впливати на політичні процеси, активність участі у політичному житті), можна констатувати, що, незважаючи на задеклароване зростання інтересу до політики, в цілому невисокий рівень компетентності наших співгромадян у політичній сфері не надто змінився з часів проголошення незалежності України до наших днів. Практично весь період незалежності України (за виключенням тимчасового сплеску довіри у 2005 році) наші співгромадяни демонстрували низький рівень довіри до політичних інститутів – як органів влади, так і політичних партій. Рівень впевненості населення у власній можливості впливати на політичні процеси залишалася на стабільно низькому рівні, а активні форми протесту практично не використовуються громадянами для захисту їх соціально-економічних прав. Переважна більшість громадян беруть участь у політичному житті лише у формі голосування під час виборів.

Політична культура народу України належить до змішаних типів, поєднуючи елементи і патріархальної, і підданської, і активістської політичної культури, адже мають місце диспропорції в рівнях розвитку різних показників політичної культури. Високий рівень бажання населення брати участь у прийнятті політичних рішень поєднується з небажанням брати участь у діяльності політичних партій і рухів, слабкою вірою в можливість власного впливу на політичні процеси, недовірою до політичних інститутів; задеклароване зростання інтересу до політики поєднується з достатньо низьким рівнем політичної поінформованості і компетентності. Такий тип політичної культури є характерним для суспільств, які перебувають на шляху трансформації.

В Україні має місце фрагментарна політична культура, що характеризується відсутністю консенсусу між членами суспільства щодо основних політичних, соціально-економічних, цивілізаційно-культурних цінностей. Українські громадяни не мають спільної думки ні щодо майбутнього країни, ні щодо її минулого, і жоден із векторів розвитку держави не має не загальносуспільної підтримки. Прийнятні для одних областей принципи існування цілком заперечуються в інших і навпаки.

Демократизацію українського суспільства було проголошено одним із пріоритетів розбудови України як незалежної держави. Внаслідок реформ, здійснених у першу половину 1990-х років, Україна здобула всі атрибути сучасних демократій: демократичну Конституцію, поділ гілок влади, багатопартійну систему, загальне виборче право і змагальні вибори, численні громадські організації, недержавні засоби масової інформації. В Україні проводилися вибори, які визнавалися міжнародними спостерігачами.

У цілому позитивні зрушеннями також мали й реформи виборчого законодавства, а також політична реформа 2004 року. І хоча деякі дослідники небезпідставно відзначають, що значною мірою ці реформи затівалися під конкретні інтереси окремих політиків і політичних сил, вони переважно відповідали повільному, але зростанню рівня політичної культури суспільства. Відбулася фактична трансформація форми правління з президентсько-парламентської на парламентсько-президентську, що означало посилення ролі вищого законодавчого органу в країні та чітке оформлення його взаємовідносин з урядом. Про те, що політичні реформи були в цілому позитивно сприйняті громадянами України свідчить (за даними соцопитувань) зростання їх довіри до виборних органів влади після переходу до пропорційної системи. Значним прогресом на шляху демократизації також стали парламентські вибори 2006 і 2007 років. Незважаючи на суттєві помилки у виборчих списках і ряд дрібних порушень, ці вибори стали значним кроком в напрямку демократизації, що відзначили як вітчизняні, так і зарубіжні спостерігачі.

За опитуваннями, більшість громадян України згодні з тим, що у суспільстві реально існують права брати участь у мітингах, демонстраціях протесту, рівноправність жінок, право утворювати громадські організації, об'єднуватися у політичні партії, право на свободу слова. У той же час, найменш дієвим в Україні громадяни вважають право на гідний людини рівень життя. Не існують реально, на думку більшості, і такі права, як право здійснювати вплив на рішення, які ухвалює влада, право бути захищеним від злочинності, від свавілля представників влади, право на справедливе судочинство, право обирати собі владу. Фактично, громадяни вважають недієвим увесь комплекс політичних прав, призначених забезпечувати вплив населення на владу. Водночас населення констатує, що права і свободи, які давали б змогу громадянам об'єднуватися для захисту своїх прав, у суспільстві існують. Отже, певною мірою у нинішньому стані демократії населення може звинувачувати й свою пасивність, адже воно не повною мірою використовує наявні у суспільстві механізми самоорганізації громадянського суспільства.

У четвертому розділі "Перспективи і напрямки формування зрілоїполітичної культури України як чинника демократизації суспільства" Запропоновано авторський підхід до визначення перспектив і напрямків формування зрілої політичної культури українського суспільства, що може і має бути вагомим чинником його демократизації. Причому процеси формування високої політичної культури і демократизації мають йти паралельно, взаємно доповнюючи один одного. Ці завдання мають вирішуватись конкретними шляхами загальної політичної соціалізації, політичного виховання та політичної освіти громадян, і повинні передбачати: розуміння й творче засвоєння цінностей та норм демократії; визнання всіма громадянами цивілізованих форм прояву активності та вияву політичного протесту; виховання якостей терпимості, лояльності, політичної толерантності, готовності до компромісів і партнерства.

Підвищення політичної культури можливе шляхом зростання динамізму політичної системи, її здатності адекватно реагувати на зміни політичних реалій; посилення ідейного та організаційного плюралізму; створення важелів запобігання та розв’язання суспільних конфліктів; формування нової модернізаторської політичної еліти; зниження ступеня відчуження громадян від політичної влади; забезпечення реальної участі народу в політичному житті; підвищення впливу інформації; постійного вдосконалення цінностей та норм у системі політичної культури. Все це, в свою чергу, сприятиме й демократизації.

У перехідних державах, до яких відноситься й Україна, особливого значення для успіху демократизаційних процесів набуває необхідність максимального наближення держави до людей, можливість якого забезпечується через підвищення довіри населення до діяльності держави. Підвищення ступеня довіри досягається шляхом інформованості населення щодо підготовки і здійснення соціальних програм, розширення участі населення за посередництвом взаємних консультацій державних інститутів та структурних підрозділів громадянського суспільства. Необхідний повноцінний громадський контроль та участь громадськості у роботі державних органів, установ і підприємств. Важливим напрямом підвищення політичної культури, утвердження демократії є подолання правового нігілізму в суспільстві, формування справедливого і доступного суду.

Важливим напрямом підвищення політичної культури політичної еліти і демократизації політичної є зміцнення партійної системи. Існує нагальна потреба створення партій європейського формату, налаштованих на консолідацію суспільства, які б реалізовували інтереси класів, верств, а не кількох політиків чи бізнесменів. Для підвищення рівня політичної культури владної еліти, ефективний вплив на політичну еліту має здійснюватися з боку іншої елітної верстви – наукової, творчої інтелігенції.

Підвищення рівня політичної культури суспільства загалом неможливе без об'єднання суспільства навколо спільних цінностей, спільної стратегічної мети. При цьому, сама демократія має сприйматись більшістю громадян як цінність.

Невід'ємним елементом формування високої політичної культури і демократизації є формування громадянського суспільства. Однією з умов виникнення громадянського суспільства є усвідомлення громадянином своєї ролі як члена суспільства, наділеного певним комплексом прав і свобод, такого, що несе відповідальність перед суспільством, є виразником його інтересів у відносинах з державою, перетворення людини на активного суб'єкта політичного процесу. Це передбачає наявність в суспільстві високорозвиненої політичної культури, що обумовлює соціальну орієнтацію людини, прагнення до самореалізації як в інтересах суспільства, держави, так і у власних інтересах.

Важлива складова підвищення рівня політичної культури і демократизації – побудова справді соціальної держави, яка передбачена Конституцією України. У загальному розумінні соціальна держава визначається як така, що прагне до забезпечення кожному громадянину гідних умов існування, соціальної захищеності, співучасті в управлінні виробництвом, а в ідеалі приблизно однакових життєвих шансів, можливостей для самореалізації особистості. Досвід зарубіжних країн показує, що висока політична культура і демократія мають базуватися на міцному фундаменті сильної, конкурентоспроможної, соціально-орієнтованої економіки. Важливим завданням є встановлення прямої залежності між показниками економічного розвитку та рівнем добробуту громадян.

Із підвищенням рівня політичної культури громадян України безпосередньо пов'язано питання подолання її політичного розколу. Формування спільної національної ідентичності громадян України, єдиної української політичної нації мало б стати одним з першочергових завдань. Щодо можливих заходів із подолання міжрегіонального розколу в Україні, то вітчизняні експерти відзначають важливість наступних: забезпечення сталого соціально-економічного розвитку країни та вирівнювання соціально-економічного розвитку регіонів; формуванню національної єдності України також сприятимуть створення єдиних загальнонаціональних інформаційного, наукового, культурного просторів; забезпечення у країні верховенства права, розвитку демократії, захисту прав людини; ліквідація бюджетних диспропорцій на рівні центр – регіони; забезпечення прозорої кадрової політики в регіонах; надання більших повноважень органам місцевого самоврядування; підвищення внутрішньої мобільності робочої сили; забезпечення вільного розвитку культур національних меншин; просування на державному рівні ідеї української політичної нації.

В інформаційну добу важливу роль у формуванні політичної культури відіграють засоби масової інформації, доносячи до населення інформацію про політичні знання, соціальні і культурні цінності, формуючи таким чином відповідну політичну поведінку. Тож ЗМІ мали б відіграти позитивну роль у подоланні проблем з формуванням високої політичної культури населення України.

ВИСНОВКИ

1. Узагальнюючи підходи вітчизняних і зарубіжних дослідників можна сказати, що політична культура - це сукупність політичних цінностей, норм і способів поведінки; це сукупність орієнтацій членів якогось суспільства по відношенню до політики в цілому, політичної системи, а також стосовно своєї ролі в цій системі; це вірування і уявлення, що впливають на поведінку людей в межах існуючих політичних інститутів, сукупність поширених фундаментальних, поведінкових, політичних цінностей, що поділяються членами суспільства. Характер і стан політичної культури істотно впливають на формування політичної системи, на особливості політичного режиму, на політичну поведінку людей та їхніх громадсько-політичних організацій. Зріла політична культура є необхідною передумовою справжньої демократизації держави, реальної широкої участі населення в процесах організації суспільства і системи влади в ньому.

2. Особливості політичної культури розкриваються через ряд історичних, економічних, соціальних, національних, релігійних, ментальних, психологічних чинників. Політична культура є продуктом політичної життєдіяльності людей, що формується й виявляється в процесі політичного життя, а також відображає рівень засвоєння суспільством відповідних політичних відносин, норм і цінностей.

Політична культура населення України формувалась під впливом ряду історичних та історично зумовлених ментальних чинників, серед яких особливе значення мали багатовікова бездержавність і розчленованість України. Тривала відсутність державності й сформований у відповідних умовах менталітет народу, перебування українських земель у складі різних країн з відмінними політичними і культурними системами, тривале панування комуністичної ідеології, складні процеси переходу від авторитаризму до демократії – чинники, які вплинули на формування нинішнього рівня політичної культури українського суспільства.

Розчленованість України і насадження різних цивілізаційних цінностей ускладнювало політичну та цивілізаційну самоідентифікацію, мали наслідком появу такого явища як подвійна ідентифікація. Різні умови існування формували в українців різну політичну культуру. Якщо на Заході спостерігалась тенденція до збереження "етнічної якості", то на Сході формувалась підданська політична культура. Результатом розчленованості та різновекторного зовнішнього впливу стала поява межової політичної культури – на стику європейських та євразійських цінностей, світоглядів, політичної культури, що зумовило суміш різних типів культур, появу субкультур.

Таким чином, історично в Україні склалася фрагментарна політична культура, яка характеризується відсутністю консенсусу між членами суспільства щодо основних суспільних цінностей. Українці не мають спільної думки ні щодо майбутнього країни, ні щодо її минулого. Жоден із векторів розвитку держави не має не лише загальносуспільної підтримки.

3. Здійснивши аналіз політичної культури українського суспільства за найбільш поширеною у науковій думці типологізацією, запропонованою американськими дослідниками Г.А.Алмондом і С.Вербою – за такими параметрами, як інтерес громадян до політики, їх обізнаність і компетентність у політичній сфері, довіра населення до політичних інститутів, впевненості у власній можливості впливати на політичні процеси, активність участі у політичному житті, – можна констатувати, що політична культура українського суспільства належить до змішаних типів, поєднуючи елементи і патріархальної, і підданської, і активістської політичної культури, адже мають місце диспропорції в рівнях розвитку різних показників політичної культури. Високий рівень бажання населення брати участь у прийнятті політичних рішень поєднується з небажанням брати участь у діяльності політичних партій і рухів, слабкою вірою в можливість власного впливу на політичні процеси, недовірою до політичних інститутів; задеклароване зростання інтересу до політики поєднується з достатньо низьким рівнем політичної поінформованості і компетентності.

В Україні має місце фрагментарна політична культура, що характеризується відсутністю консенсусу між членами суспільства щодо основних політичних, соціально-економічних, цивілізаційно-культурних цінностей. Українські громадяни не мають спільної думки ні щодо майбутнього країни, ні щодо її минулого, і жоден із векторів розвитку держави не має не загальносуспільної підтримки. Прийнятні для одних областей принципи існування цілком заперечуються в інших і навпаки.

4. Внаслідок реформ, здійснених у першу половину 1990-х років, Україна здобула всі атрибути сучасних демократій: У цілому позитивні зрушеннями також мали й реформи виборчого законодавства, а також політична реформа 2004 року, завдяки якій відбулася фактична трансформація форми правління з президентсько-парламентської на парламентсько-президентську, що означало посилення ролі вищого законодавчого органу в країні та більш чітке оформлення його взаємовідносин з урядом.

Більшість громадян України згодні з тим, що у суспільстві реально існують права брати участь у мітингах, демонстраціях протесту, рівноправність жінок, право утворювати громадські організації, об'єднуватися у політичні партії, право на свободу слова. У той же час, найменш дієвим в Україні громадяни вважають право на гідний людини рівень життя. Не існують реально, на думку більшості, і такі права, як право здійснювати вплив на рішення, які ухвалює влада, право бути захищеним від злочинності, від свавілля представників влади, право на справедливе судочинство, право обирати собі владу. Фактично, громадяни вважають недієвим увесь комплекс політичних прав, призначених забезпечувати вплив населення на владу. Водночас населення констатує, що права і свободи, які давали б змогу громадянам об'єднуватися для захисту своїх прав, у суспільстві існують. Отже, певною мірою у нинішньому стані демократії населення може звинувачувати й свою пасивність, адже воно не повною мірою використовує наявні у суспільстві механізми самоорганізації громадянського суспільства.

Хоча притаманний Україні тип політичної культури загалом є характерним для суспільств, які перебувають на шляху трансформації, не може не викликати занепокоєння повільний темп демократичних перетворень у нашій державі.

5. Формування зрілої політичної культури може і має бути вагомим чинником демократизації українського суспільства. Причому процеси формування активіської політичної культури і демократизації мають йти паралельно, взаємно доповнюючи один одного. Підвищення політичної культури можливе шляхом зростання динамізму політичної системи, її здатності адекватно реагувати на зміни політичних реалій; посилення ідейного та організаційного плюралізму; створення важелів запобігання та розв’язання суспільних конфліктів; формування нової модернізаторської політичної еліти; зниження ступеня відчуження громадян від політичної влади; забезпечення реальної участі народу в політичному житті; підвищення впливу інформації; постійного вдосконалення цінностей та норм у системі політичної культури. Все це, в свою чергу, сприятиме й демократизації.

Можна виділити такі основні напрями демократизації політичної системи: ствердження представницького характеру державної влади, що означає делегування громадянами своїх владних повноважень обраній ними особі чи політичному об’єднанню; легітимність влади, тобто її ствердження за рахунок перемоги на періодичних виборах; чіткий та ефективний розподіл гілок влади, незалежність судової системи; плюралізм і конкурентність політичних сил у представленні і висловленні інтересів соціальних груп; дотримання і захист природних та громадянських прав людини будь-якого соціального статусу через функціонування зрілого діючого громадянського суспільства. Наявність розвиненої політичної культури суспільства, передбачає певні знання й компетентність у сфері політики, орієнтації щодо політичної системи оціночні орієнтації і політичну активну особистісну участь у розбудові справді демократичної, правової, соціальної держави.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ АВТОРОМ ПРАЦЬ

ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ:

1. Політична культура як об'єкт теоретичного аналізу // Політологічний вісник. Зб. наук. праць. – К.: Знання України, 2006. – Вип.22. – С.222-231.

2. До питання про політичну культуру суспільства, що трансформується // Вісник Харківського національного університету імені Н.В.Каразіна "Питання політології". – 2006. - №737. – С.241-249.

3. Історичні та ментальні чинники формування високої політичної культури українського суспільства як чинника його демократизації // Політологічний вісник. Зб. наук. праць. – К.: "ІНТАС", 2007. – Вип.24. – С.166-175.

4. Перспективи і напрямки формування високої політичної культури українського суспільства як чинника його демократизації // Політологічний вісник. Зб. наук. праць. – К.: "ІНТАС", 2007. – Вип.27. – С.198-206.

5. Вплив догматизму та авторитаризму української молоді на формування установок сприймання національного характеру європейців // Наукові і освітянські методології та практики. – Київ: ЦГО НАН України, 2003. – С.472-480.

6. Вплив моделі сімейного виховання на становлення сучасної особистості // Сім'я та її цінності в політкультурній європейській спільноті. Науковий бюлетень №6. – Польща: Інститут педагогіки та менеджменту в Риках. – 2006. – С.65-71.

7. Кадровий конкурс як інструмент вдосконалення сучасної державної служби України // Управління трудовими ресурсами в окремих галузях економіки в межах Єврорегіону Немен. Збірник під редакцією Збігнева Пьотровскіего. – Польща: Інститут менеджменту та підприємництва ім. Богдана Янського в Ломжі. – 2007. – С.271-281.

8. Політична культура як міра соціокультурного розвитку людини // Дні науки філософського факультету – 2007: Міжнародна наукова конференція (18-19 квітня 2007 року): Матеріали доповідей та виступів. – К.: ВПЦ "Київський університет", 2007. – Ч.VI. – С.52-54.

9. Поляки очима волинської молоді // Сфери та механізми взаємопроникнення культур в регіоні польсько-українського прикордоння: Матеріали міжнародного науково-практичного семінару. – Польща: Інститут педагогіки та менеджменту в Риках, 2003. – С.143-147.

10. Установки сучасної української молоді в стосунку до Польщі та інших держав об'єднуючоїся Європи // Сфери та механізми взаємопроникнення культур в регіоні польсько-українського прикордоння: Матеріали міжнародного науково-практичного семінару. Том ІІ. – Польща: Інститут педагогіки та менеджменту в Риках, 2003. – С.297-301.

11. Індивідуально типологічні передумови ціннісних виборів особистості // Наукові записки. Серія "психологія і педагогіка". – Острог, 2002. – Вип. №4. – С.72-77.

12. Трансформація національної ідентичності в контексті об'єднуючоїся Європи // Європа без кордонів: виклик полі культурній освіті. – Польща: Інститут педагогіки та менеджменту в Риках, 2004. – С.37-42.

13. Місце та роль України в сучасній геополітичній карті Європи // Матеріали ІІ Міжнародної науково-практичної конференції "Актуальні проблеми розвитку суспільства: історична спадщина, реалії та виклики ХХІ століття. – Луцьк: Волинський інститут МАУП ім. В.Липинського, 2004. – С.27-31.

14. Доля нації, віра та громадянська відповідальність в світлі поглядів Б.Янського та В.Липинського // Матеріали ІV Міжнародної науково-практичної конференції "Актуальні проблеми розвитку суспільства: історична спадщина, реалії та виклики ХХІ століття. – Луцьк: Волинський інститут МАУП ім. В.Липинського, 2006. – С.8-10.

15. Вдосконалення кадрової політики як один із пріоритетних напрямків розвитку державної служби в умовах політико-адміністративної реформи // Державне та муніципальне управління в умовах політико-адміністративної реформи: Матеріали наук.-практ. конф. Тези доп. (17-18 травня 2007 р.) / Відп. ред. В.Я.Малиновський. – Луцьк: Волинська обласна друкарня, 2007. – С.121-124.

АНОТАЦІЯ

Конончук М.В. Політична культура українського суспільства як чинник його демократизації. – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата політичних наук за спеціальністю