ПРИКАРПАТСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ВАСИЛЯ СТЕФАНИКА

КОЗАЧУК НІНА ВОЛОДИМИРІВНА

УДК 821.161.2–31.09 “196/199”

ПОЕТИКА УКРАЇНСЬКОЇ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ПРОЗИ

1960-90 рр.

10. 01. 01. – українська література

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

Івано-Франківськ – 2008

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі української літератури Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича.

Науковий керівник: кандидат філологічних наук,

Кравченко Андрій Євгенович,

Інститут літератури імені Т.Г. Шевченка НАН України,

старший науковий співробітник відділу української літератури ХХ століття.

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, професор

Штонь Григорій Максимович,

Інститут філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка,

професор кафедри історії української літератури і шевченкознавства;

кандидат філологічних наук, доцент Городнюк Наталія Андріївна,

ДВНЗ „Український державний хіміко-технологічний університет”,

доцент кафедри історії та українознавства, м. Дніпропетровськ.

Захист відбудеться „28” лютого 2008 року о 15 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 20.051.07 у Прикарпатському національному університеті імені Василя Стефаника за адресою: 76025, м. Івано-Франківськ, вул. Т. Шевченка, 57.

Із дисертацією можна ознайомитись у Науковій бібліотеці Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника.

Автореферат розісланий „25” січня 2008 року.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради Р.В. Піхманець

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження.

Українська інтелектуальна проза пройшла досить тривалий період розвитку, який поділяється на два окремих етапи. Першим твором, який має виразні ознаки цього жанрового різновиду, є роман А. Кримського “Андрій Лаговський” (1904-1919), проте помітним явищем інтелектуальна проза стає дещо пізніше, в 1920-40-і рр., поповнюючись романами В. Підмогильного “Місто” (1928), М. Йогансена “Подорож ученого Леонардо і його майбутньої коханки прекрасної Альчести у Слобожанську Швейцарію” (1930-1932), твори В. Домонтовича “Дівчина з ведмедиком” (1928), “Доктор Серафікус”(1928-1929, 1947), “Без ґрунту” (1948). Після тривалої перерви українська інтелектуальна проза відроджується знову в 1960-х рр. і не припиняє свого активного розвитку до нашого часу.

Найчастіше предметом дослідження літературознавців (праці В. Агеєвої, О. Боярчук, Ю. Ганошенка, С. Лущій, В. Мельника, Н. Мариненко, С. Павличко) був ранній етап розвитку української інтелектуальної прози. Вивчення ж другого етапу розвитку цього художнього явища лише починається, хоча представлене воно в українській літературі творчістю багатьох помітних письменників – Б. Бойчука, П. Загребельного, Ю. Іздрика, С. Майданської, Ю. Мушкетика, Г. Пагутяк, В. Тарнавського, Вал. Шевчука, Ю. Щербака та ін. Проте їхні романи й повісті розглядаються здебільшого безвідносно до художнього інтелектуалізму, трактуються як химерні, притчеві, психологічні, міфологічні та ін. Через те проблема української інтелектуальної прози, особливо 1960-90-х рр., належить до малодосліджених у вітчизняній науці. Тим часом є всі підстави для твердження, що в українській літературі ХХ ст. вона виникла і розвинулася як самостійний жанровий різновид, який має низку характерних художніх ознак. Інтелектуальний роман (або повість) – це твір, що відзначається концептуальною заданістю, сконструйованістю; йому притаманне пряме вираження певного комплексу ідей. Він може будуватися у формі притчі, параболи, утопії, антиутопії, щедрий на використання алюзій, ремінісценцій, відкритих і прихованих цитат; часто на сторінках таких творів відбувається полеміка з письменниками, філософами, вченими. Інтелектуальна проза розкриває не стільки людські характери, скільки передає рефлексії суб’єкта культури, часто показує зіткнення різних поглядів і філософських концепцій. Автори-інтелектуалісти охоче включають у тканину оповіді елементи міфологічних образів і сюжетів (прикладом цього може бути творчість В. Тарнавського – “Дисертація”, “Порожній п’єдестал”, “Матріополь”), витворюючи власну міфологію, оригінальну систему міфологем. На відміну від міфологічної прози, тут переважає вільне, часто пародійне трактування та іронічна відстороненість. Нерідко письменники звертаються і до біблійної тематики (творчість Г. Штоня).

Виникнення такого своєрідного прозового явища спричинене передусім тим, що в ХХ столітті виникає потреба осмислити образ “людини культури”, її світогляді характеристики, місце в історії. Відтак актуальним є й вивчення особливостей специфічної романної форми, для якої цей образ є властивим. Через те є всі підстави вважати, що українська інтелектуальна проза 1960-90-х рр. – одна з важливих проблем, ще недостатньо висвітлених в українському літературознавстві. Це не виключає і звернення до творчості письменників-інтелектуалістів першої половини ХХ століття, адже утвердження цього малодослідженого жанрового різновиду відносимо до 1920-х років. Помітним же явищем в українській літературі інтелектуальна проза стає саме в другій половині ХХ століття, а тому саме цей період її еволюції потребує особливої уваги і ґрунтовного дослідження.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконане як складова частина комплексної теми “Актуальні питання української літератури кінця ХІХ-ХХ століть і літературний та фольклорний процес на Буковині” (номер державної реєстрації 0102U006600), вивченням якої займається колектив кафедри української літератури Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича. Тему дисертаційного дослідження було затверджено Вченою радою Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича (протокол № 6 від 26 лютого 2004 року).

Метою дисертаційного дослідження є з’ясування особливостей української інтелектуальної прози, її поетики і жанрових особливостей у період 1960-90-х рр.

Реалізація мети передбачає розв’язання таких конкретних завдань:

– з’ясування жанрових ознак інтелектуальної великої прози в українській літературі 1960-90 рр.;

– виокремлення інтелектуальної прози серед інших, близьких до неї жанрових різновидів (химерної, філософської, притчевої, міфологічної, психологічної);

– аналіз генези та специфіки української інтелектуальної прози, окреслення критеріїв віднесення до неї тих чи інших творів;

– визначення основних характеристик художньої концепції української інтелектуальної прози;

– з’ясування специфіки образності української інтелектуальної прози 1960-90-х рр.;

– осмислення перспективи жанру інтелектуальної прози у контексті української та світової літератури.

Об’єктом дослідження стали тексти письменників, які відносимо до інтелектуальної прози. Особливу увагу приділено таким творам: “Дві жінки Альберта”, “Краєвиди підглядника” Б. Бойчука; “Вовкулака (Самотній вовк)”, „Катастрофа” В. Дрозда; “Безслідний Лукас” П. Загребельного; „Воццек” Ю. Іздрика, “Землетрус” С. Майданської; “Біла тінь”, “Суд над Сенекою”, “Вернися в дім свій” Ю. Мушкетика; “Господар”, “Гірчичне зерно”, “Смітник Господа нашого”, “Записки Білого Пташка” Г. Пагутяк; “Міські мотиви”, “Дисертація”, “Матріополь” В. Тарнавського; “Чудо”, “Камінна луна”, “Дзиґар одвічний”, “Юнаки з вогненної печі: Записки стандартного чоловіка” Вал. Шевчука; „Марта”, „Рай” Г. Штоня; “Як на війні”, “Бар’єр несумісності”, „Причини і наслідки” Ю. Щербака та ін.

Предмет дослідження – поетика української інтелектуальної прози (концептуальність, інтертекстуальність, образи-символи тощо).

Теоретично-методологічною основою дослідження стали праці українських і зарубіжних літературознавців, присвячені поетиці роману та його жанрово-стильовим модифікаціям. Серед них роботи У. Аллена, Н. Бернадської, П. Браженаса, Л. Гінзбург, В. Днєпрова, А. Єремєєва, Л. Єршова, Д. Жантієвої, В. Івашева, А. Ісенова, А. Кеттл, Н. Копистянської, А. Кравченка, В. Круглікова, В. Кутейщикової, О. Логвиненко, Г. Менде, М. Моклиці, Т. Мотильової, Д. Наливайка, Н. Римар, Г. Сиваченко, К. Султанова, Б. Сучкова, Т. Філат, Г. Фридлендера, Т. Хмельницької, С. Хороба; роботи, присвячені вивченню природи інтелектуального роману – В. Агеносова, В. Агєєвої, М. Бенькович, В. Бікульчюса, А. Бочарова, Ю. Давидова, В. Днєпрова, О. Гіля, Д. Затонського, Н. Какабадзе, З. Кірнозе, Н. Лейтес, В. Мельника, С. Павличко, Н. Павлової. Використано також літературно-критичні розвідки з питань розвитку української прози 1960-90-х рр. Г. Бандури, З. Голубєвої, Н. Городнюк, В. Дончика, М. Жулинського, Н. Зборовської, М. Ласло-Куцюк, О. Логвиненко, В. Марка, М. Моклиці, М. Наєнка, М. Павлишина, В. Панченка, Л. Тарнашинської, Г. Штоня. Крім того, були застосовані окремі аспекти теорії символу і міфу, розроблені І. Зваричем, Х.Е. Керлотом, Ю. Лотманом, О. Лосєвим, Є. Мелетинським, Є. Нямцу, Р. Менаром, Д. Норманом, Д. Трессиддером, Дж. Холлом, О. Шейніною та ін. Теоретичні питання у галузі інтертекстуальності досліджені за працями Р. Барта, Л. Білоус, І. Ільїна, О. Жолковського, Н. Фатєєвої. У дослідженні використовувалися філософські роботи Г. Сковороди, З. Фройда, К. Кастанеди та ін.

Походження та еволюція української інтелектуальної прози розглядається за допомогою генетичного методу дослідження. Прийом пильного прочитання, характерний для формального методу, а також інтертекстуальність і компаративістика лягли в основу дослідження міжтекстових зв’язків літературних творів. Порівняльно-історичний метод простежується у виявленні конкретно-історичних зв’язків та аналізі генези й специфіки літератури (відновлення традиції ранньої інтелектуальної прози 1920-30-х рр., продовження цього явища в еміграційній літературі). Типологічний метод застосовано при зіставленні світової (наприклад, англійської, німецької) інтелектуальної прози з українською, а також при виокремленні її з-поміж інших жанрових різновидів (міфологічної, химерної, психологічної, філософської). При з’ясуванні художніх особливостей української інтелектуальної прози 60-90-х років ХХ століття залучено окремі засоби біографічного та психоаналітичного методів вивчення літературних явищ.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що вперше зроблено спробу узагальнити особливості української інтелектуальної прози 60-90-х років ХХ століття (творів Б. Бойчука, В. Дрозда, П. Загребельного, Ю. Іздрика, С. Майданської, Ю. Мушкетика, Г. Пагутяк, В. Тарнавського, Вал. Шевчука, Ю. Щербака та ін.), увести в активний літературознавчий обіг твори попередніх десятиліть, які з певних причин випадали з поля зору дослідників літератури (інтелектуальна проза Б. Бойчука, В. Тарнавського).

Дисертаційне дослідження має кілька аспектів новизни.

1. У вітчизняному літературознавстві (В. Агєєва, В. Мельник, С. Павличко, Ю. Шерех) найчастіше розглядалася українська інтелектуальна проза раннього періоду, тобто 1920-30 рр., – у творчості В. Домонтовича, М. Йогансена, А. Кримського, В. Підмогильного. Їхні романи й повісті здебільшого трактуються як перші зразки українського інтелектуального письма, ще значною мірою експериментальні, поодинокі й не об’єднані спільними мистецькими цілями. У нашому ж дослідженні вперше в українському літературознавстві мова йде не лише про відновлення традицій інтелектуальної прози в українській літературі 1960-90-х років, а й про виникнення досить широкого й репрезентативного явища, котре кількісно та якісно виросло до масштабу помітної тенденції.

2. Переважна більшість інтелектуальних творів фактично вперше розглядається в широкому літературному контексті, оскільки в радянські часи з ідеологічних міркувань вони не були належно оцінені.

3. У дисертації вперше окреслено ознаки інтелектуалізму в українській прозі, визначено жанрові рамки інтелектуального роману й комплексно проаналізовано основні риси його поетики.

Теоретичне значення дисертації полягає в тому, що її основні положення розкривають жанрово-стильові ознаки української інтелектуальної прози, комплексно характеризують принципи її поетики, визначають її найголовніші риси. Основні положення роботи можуть бути використані для поглибленого наукового дослідження інших прозових жанрів, а також послужити теоретичним і практичним матеріалом для створення наукових праць, присвячених українській прозі ХХ століття.

Практичне значення одержаних результатів. Матеріали дослідження можуть бути використані при створенні навчальних курсів з історії української літератури ХХ ст. для вищої школи, у спецкурсах з проблем жанрово-стильової еволюції сучасної української прози. Вони можуть прислужитися при написанні підручників та посібників для вищих і середніх навчальних закладів, у підготовці дисертаційних та дипломних робіт, а також у нових наукових дослідженнях творчості Б. Бойчука, В. Дрозда, П. Загребельного, Ю. Іздрика, С. Майданської, Ю. Мушкетика, Г. Пагутяк, В. Тарнавського, Вал. Шевчука, Г. Штоня, Ю. Щербака та ін.

Особистий внесок здобувача. Всі ідеї роботи та висновки належать авторові. У тих випадках, коли використані матеріали з праць інших дослідників, це щоразу обумовлюється.

Апробація результатів дисертації. Дисертацію обговорено і схвалено на засіданні кафедри української літератури Чернівецького національного університету імені Ю. Федьковича. Основну концепцію та результати дослідження викладено в 10 доповідях на наукових конференціях різних рівнів, у т. ч.: Міжнародних конференціях Молодих учених (Київ, 1999, 2002, 2003 р.), “Українська література в загальноєвропейському контексті” (Ужгород, 2005 р.), ІІ Міжнародній науковій конференції „Українська діаспора: історичні пошуки, еміграційні явища, культурно-мистецькі набутки, функціонування наукових установ” (Ніжин, 2006 р.), „Українське письменство Буковини в загальноукраїнському літературному контексті” (Чернівці, 2007 р.); Всеукраїнських конференціях „Валерій Шевчук у духовному просторі України” (Житомир, 2004 р.); „Павло Загребельний: творчий портрет на тлі епох” (Дніпропетровськ, 2005 р.); „А. Кримський у контексті української та світової культури” (Луцьк, 2006), „Літературна герменевтика та рецептивна теорія у сучасному науковому контексті” (Чернівці, 2006 р.).

Структура роботи. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів з підрозділами, висновків та списку використаних джерел (343 найменування). Загальний обсяг роботи 227 сторінок, основний текст викладено на 199 сторінках.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У „Вступі” обґрунтовано актуальність обраної теми, подано аналіз її наукової розробленості, сформульовано мету і завдання дослідження, визначено об’єкт, предмет, методологічні засади, розкрито наукову новизну, теоретичне й практичне значення роботи, етапи апробації результатів дослідження.

У першому розділі дисертації „Українська інтелектуальна проза 60-90-х рр. ХХ століття як предмет літературознавчих досліджень” розглядається проблема визначення інтелектуальної прози в зарубіжному та вітчизняному літературознавстві. Окремі літературознавці ототожнюють інтелектуальну прозу з філософською (М. Бенькович, В. Бікульчюс, Г. Фридлендер), міфологічною (В. Кутейщикова, М. Наєнко). Чітко виділяють інтелектуальну прозу як окремий жанровий різновид Л. Єршов, С. Павличко. У розділі виокремлено українську інтелектуальну прозу з-поміж інших жанрових різновидів, як-от: химерної, психологічної, філософської, міфологічної, до яких часто помилково відносять її зразки. Крім того, виділяються характерні ознаки інтелектуальної прози: концептуальність або концептуальна ідея, головний герой – інтелігент чи інтелектуал, вихоплений із потоку життя й поміщений у духовно насичену атмосферу, – носій філософської концепції. Поведінка такого героя зумовлюється типом його філософського обґрунтування, цей герой втілює філософську концепцію автора і є виразником основної ідеї, центральної тези твору. Вчинки героїв інтелектуальної прози підпорядковані сюжетній схемі, вони доволі умовні і символічні. В інтелектуальних повістях і романах зображуються або моделюються часто умовні ситуації, відсторонені, звільнені від життєвої повноти, які логічно підтверджують думку автора, допомагають розкрити проблему; подаються різні філософські погляди, розглядаються актуальні наукові проблеми; використовується художня парабола, притча. В інтелектуальній прозі відбувається своєрідна конвергенція філософської і художньої творчості, де остання розглядалася як модель істинного досягнення – освоєння дійсності, побаченої через “магічний кристал” її міфічного перетворення. У творах письменників-інтелектуалістів спостерігається підвищена увага до підсвідомості, до сновидінь і марень, при цьому часто використовується прийом “потоку свідомості”. Характерною концептуальною ознакою багатьох художніх зразків інтелектуальної прози є ідея “золотої середини”, поміркованості – письменник відмовляється стверджувати що-небудь з усією категоричністю й рішучістю: кожну тезу автор коментує, розподіляючи свої вагання між “так” і “ні”, адже інтелект усе розщеплює, аналізує, часто відшукує істину в суперечці, словесному поєдинку. Прикметним для інтелектуальних романів і повістей є поєднання реального та ірреального; використання гри, коли герой потрапляє у все нові витворені автором ситуації, які нагадують життєвий фатум; фрагментарність, гранульованість, пропуски сюжетних елементів, перебивання часових відрізків, спеціальне зміщення пластів оповіді, тобто художній монтаж або колаж; мінімум фабули, сюжету і дії (деепізація і дефабуляція); використання в одних випадках – інтенсивного часу, в інших – прийому зв’язку різних часових проміжків, взаємопроникнення конкретно-історичного і загальнолюдського; використання парадоксу, що зміщує достовірність як першооснову бачення, різновиду парадоксу – спрощення заради інтелектуалізації, намагання розкласти складне на просте; різних видів інтертекстуальності (цитування, самоцитування, алюзії, ремінісценції, інтерпретації і т. ін.); експерименти з мовою твору; введення символічних авторських неологізмів, надання значення абзацу окремим словам і фразам, які вимагають більш інтенсивної роботи думки читача; відкритий фінал твору, що дає змогу читачеві уявити себе співавтором роману. Отже, інтелектуальна проза має цілий комплекс істотних типологічних ознак, що дає всі підстави для вирізнення її в окремий жанровий різновид в українській літературі.

Другий розділ – „Основні властивості художньої концепції української інтелектуальної прози” складається із двох підрозділів. У першому з них („Концептуальність як визначальна ознака поетики інтелектуальної прози”) йдеться про концепцію, що набуває особливого значення для будь-якого твору інтелектуальної прози. Певна раціональна доктрина стає мало не об’єктом зображення, це своєрідна “концепція в квадраті”, коли ідеєю твору постає філософська, наукова, морально-етична чи естетична доктрина, що обігрується, дискутується, відіграє самостійну сюжетно-композиційну роль. Головним у такому випадку стає акт сприйняття твору, а не сам твір. Скажімо, для більшості романів Вал. Шевчука характерною є концепція філософії екзистенціалізму; натомість творам В. Тарнавського притаманний зв’язок з античною й слов’янською міфологією, для Б. Бойчука – синтез філософської і релігійної систем, у Г. Штоня – використання біблійних сюжетів та образів. Існує спільна тенденція до використання наукової доктрини, проте кожен розробляє її у власному ключі. Скажімо, докладну хронологію наукових досліджень подає Ю. Щербак, досить стисло використовують науковий матеріал Ю. Мушкетик і Н. Рибак, добираючи тільки найважливіші, на їхню думку, факти. Українські письменники нерідко використовують також фольклорний матеріал, інтерпретуючи його глибинні ідейні масиви (В. Дрозд), історичні пам’ятки (Вал. Шевчук), соціологічні проблеми (П. Загребельний), філософію “сродної праці” Г. Сковороди і відомі міфологічні мотиви (В. Тарнавський). Показовою в цьому плані є спроба Вал. Шевчука поєднати в межах одного твору кілька різнопланових концепцій. Отже, концептуальність є однією з головних і визначальних ознак інтелектуальної прози, основна властивість якої – апеляція до розуму, інтелекту читача.

У другому підрозділі „Реальне та ірреальне, раціональне та ірраціональне в інтелектуальній прозі” розкривається одна з характерних ознак інтелектуальної прози, що дає можливість поглибити й увиразнити психологію героя, представити не лише його свідомість, а й підсвідоме, і в такий спосіб зобразити складний, багатогранний, алогічний та химерний світ ХХ ст. (втрату чітких культурних орієнтирів, духовні хитання та розчарування, протистояння тоталітаризму та технократизму тощо), тобто відтворити соціокультурний хаос сучасності, а також розгубленість людини в цьому світі, її світоглядну непевність, роздвоєність, апокаліпсичність настроїв, пошук точки опертя в калейдоскопічній дійсності. Використання реального й ірреального допомагає письменникам створити ускладнену конструкцію, досягнути символічної глибини тексту. Елементи ірреального збагачують оповідь, додають виражальних можливостей у відтворенні внутрішнього “я” героя-інтелектуала, в зображенні химерної та алогічної картини світу, іншими словами – у відтворенні світоглядних особливостей сучасної людини культури.

Прикметно, що елементи фантастичного, ірреального як фундаментальні ознаки реального світу починають усвідомлюватися саме в інтелектуальній прозі. Ірраціональне, принципово непізнаване розумом дає поштовх для розвитку інтелектуального начала в художній прозі. Значний вплив на становлення інтелектуальної прози в рамках літератури модернізму був психоаналіз З. Фройда й аналітична психологія К.Г. Юнга. Ці теорії покликали до життя цілу низку художніх прийомів, які надали психологізмові прози ХХ століття цілком нового звучання. Багатьма з цих засобів відтворення психічного стану героя активно послугується інтелектуальна проза, зокрема й українська.

Реальне та ірреальне тісно переплітаються в українській інтелектуальній прозі, надаючи їй неповторності та непередбачуваності. Ірреальне пробуджує уяву читача, змушує його доповнювати за допомогою власної уяви образи й події, витворені письменником. Тут поєднуються розум і фантазії, що покликані поставити під сумнів звичне, виявляючи в ньому негативні риси, яким раніше не надавалось особливого значення. У розділі відзначені впливи на інтелектуальну прозу східної та західної філософії, а також захоплення багатьох українських письменників-інтелектуалістів творчістю К. Кастанеди. В окремих творах відчутні казкові та барокові мотиви (Г. Пагутяк, Вал. Шевчук).

Найчастіше ірреальне виявляється у використанні видив („Краєвиди підглядника” Б. Бойчука, „Бар’єр несумісності” Ю. Щербака), споминів-марень („Як на війні” Ю. Щербака), символічних сновидінь („Вовкулака (Самотній вовк)” В. Дрозда, „Біла тінь” Ю. Мушкетика, „Нуль” В. Тарнавського, „Камінна луна” Вал. Шевчука, „Марта” Г. Штоня), окремих образів, запозичених із національної чи античної міфології та демонології (вовкулака Шишига з „Вовкулаки (Самотнього вовка)” В. Дрозда, Незнайомка – Мавка з „Дисертації”, відьма баба Паниха з „Порожнього п’єдесталу”, Діоніс, Горгона, Арахна, мойри з „Матріополя” В. Тарнавського). Персоніфікований образ собаки Барбаріно, що розмовляє і товаришує з Малим, використовує Вал. Шевчук („Дзиґар одвічний”). Отже, реальне та ірреальне тісно переплітаються в українській інтелектуальній прозі, надаючи їй неповторності та непередбачуваності. Ірреальне пробуджує уяву читача, змушує його доповнювати за допомогою власної уяви образи й події, витворені письменником.

У третьому розділі „Специфіка образності української інтелектуальної прози” розкриваються особливості образотворення, які точніше буде називати художнім моделюванням – питомою рисою інтелектуальних творів.

У підрозділі „Концепція героя, персонаж-ідея” особлива увага звертається на особливості персонажів інтелектуальних творів, оскільки саме вони втілюють глибинний авторський задум, підкреслюють відірваність героїв від недосконалого світу. Образ героя інтелектуального роману набуває особливого змістового навантаження і може розглядатися тільки в широкому культурно-історичному контексті з урахуванням взаємодії людини (як центру Всесвіту) зі сферою “духу”, зі складним внутрішнім світом персонажа.

Ю. Щербак змальовує ідеалізовані образи науковців-медиків, котрі здійснюють видатні відкриття і прагнуть їх втілити в життя, але поруч із цим автор передає особисту драму героя, невдалу спробу влаштувати сімейне життя („Бар’єр несумісності”, „Причини і наслідки”, „Як на війні”). Герой-інтелектуал Лукас, створений П. Загребельним, бореться за безпечне і корисне для суспільства використання власного винаходу. Роман В. Дрозда “Вовкулака (Самотній вовк)” прикметний тим, що його головний герой Андрій Шишига, як і його попередник – Петро Харлан, далеко не позитивний, а тим паче не інтелігентний. Подібних героїв можемо побачити в інтелектуальних романах 1920-х років, наприклад, професора Комаху, Іполіта Миколайовича, Ростислава Михайловича у В. Домонтовича, Степана Радченка у В. Підмогильного. Головного героя повісті В. Тарнавського “Міські мотиви” Юрка Заброду можна вважати радше антигероєм, але автор намагається дещо виправдати і „виправити” персонажа. Якщо в українській інтелектуальній прозі 1960 – початку 1980-х рр. характерним був образ науковця, найчастіше позитивного героя-інтелектуала, то з середини 1980-х і в 1990-х рр. герої-ідеї досить різнопланові. Українська проза окресленого часового відтинку фактично не акцентує на поняттях “позитивного” чи “негативного” героя, що було типовим для попереднього періоду.

Підрозділ „Параметри інтертекстуальності” присвячено дослідженню міжтекстових співвідношень художніх творів, що пов’язує їх із філософією, культурою, образотворчим мистецтвом, міфологією, творчістю інших письменників. В українській інтелектуальній прозі часто використовуються міжтекстові співвідношення літературних творів для надання гумористичного відтінку, збагачення мови персонажів, урізноманітнення художніх засобів. Прототекстами найчастіше є біблійні притчі та старогрецькі міфи. Найбільш уживаними серед різновидів інтертекстуальності є центон, алюзія, ремінісценція, стилізація, парафраза, інтерпретація, пародіювання. Та поряд із цим можна відзначити відчутний вплив на творчість окремих письменників більш ранніх творів, коли текст вказує прямо чи опосередковано на свій прототекст (твори Г. Пагутяк – на Маленького принца Антуана де Сент-Екзюпері, твори Вал. Шевчука – на притчі Г. Сковороди). Іноді прототекстів може бути так багато, що це дає підстави О. Гриценку порівнювати твори Вал. Шевчука з “клаптиковими ковдрами”, коли “із шматочків, уламків, фрагментів створюється щось нове й цілісне” Гриценко О. Про деякі властивості клаптикових ковдр // Київ. – 1987. – №5. – 128-131.. У літературі цей принцип передбачає введення вже відомих героїв, сюжетних ліній, стильових прийомів.

У прозі Б. Бойчука, Г. Пагутяк, В. Тарнавського, Вал. Шевчука простежується зв’язок із образотворчим мистецтвом. Такі міжтекстові співвідношення збагачують семантичне й естетичне сприйняття тексту, єднають його із художньою спадщиною попередніх поколінь.

В українській інтелектуальній романістиці прийоми інтертекстуальності набувають значення одного з провідних художніх прийомів, особливо в період 1980-90-х років. Постійна співвіднесеність із культурною дійсністю, діалог із традицією, історією, науковими доктринами, філософськими, релігійними, етичними концепціями – один із художніх лейтмотивів української інтелектуальної прози другої половини ХХ століття.

У підрозділі „Образи-символи” акцентується увага на символічних образах, які змушують читача шукати прихований підтекст, відштовхуючись від авторських асоціацій, а також виконують функцію “підказок” у сприйнятті інтелектуальної прози. У її символіці кожна деталь має особливе навантаження і не є випадковою, тому будь-який символ вимагає вдумливого прочитання і трактування. Крім того, символ дає можливість читачу, залежно від рівня його освіченості, трактувати окремий образ чи твір у цілому.

Письменники-інтелектуалісти кінця 1960-х – середини 1980-х рр. досить часто звертаються до використання ідеологізованих образів-символів (безсмертник, зірка, міст, гора), що мають ознаки соцреалізму (твори Ю. Мушкетика, Н. Рибака), тобто українські автори інколи створюють нетипові для мистецтва символи. Широко вживана в інтелектуальній прозі середини 1980-90-х рр. символіка набуває індивідуально-авторського звучання, що орієнтується на традиційну символіку, стає більш оригінальною, позбувається нашарувань радянської ідеології. Чи не єдиним винятком в активному зверненні до символіки можна назвати прозу Ю. Іздрика, котрий обмежується дуже вузьким колом символів. Таке уникання символів компенсується частим використанням „потоку свідомості”, порушеннями правил написання слів, що потребують пильної уваги читача.

Образи-символи надають інтелектуальній прозі більш чіткого звучання, роблять її цікавішою і масштабнішою за змістом, змушують читача осягнути й проаналізувати авторський підтекст. Своєрідна символіка є одним із продуктивних художніх прийомів інтелектуальної прози. З 1980-х років вона стає дедалі більш індивідуально авторською, оригінальною, позбувається впливу радянської ідеології. Поряд із концептуальністю, інтертекстуальністю, специфічними персонажами-ідеями, вона створює той неповторний колорит, що властивий інтелектуальним творам, глибину й пластичність образного світу, в якому нерозривно сплетені раціональне й ірраціональне, реальне й фантастичне, факт і вимисел, емоційне й логічне.

ВИСНОВКИ

Основними ознаками інтелектуалізму в літературі вважаємо насамперед концептуальність твору, наявність героя-ідеї, підкреслену символічність, різні види інтертекстуальності, поєднання реального та ірреального, створення різноманітних картин світу, побудову конфлікту і колізії твору у вигляді розумової схеми, параболічність думки, використання гри, відкритий фінал і т. ін.

Цей комплекс специфічних художніх ознак надає інтелектуальній прозі своєрідності, що виокремлює її з-поміж інших близьких до неї жанрових різновидів, як от: химерної, філософської, притчевої, міфологічної, психологічної. Найменше спільних рис інтелектуальна проза має з химерною прозою – фактично, об’єднують їх тільки елементи народної фантастики, історичний колорит і символізація окремих образів, що простежується в творах В. Дрозда та Вал. Шевчука. Основна відмінність – призначення роману, адже химерна проза прагне перш за все розважити читача, тоді як інтелектуальна – приховати, завуалювати глибокий зміст, змусити читача замислитись. На відміну від філософського роману, інтелектуальний роман містить не лише концепцію письменника (причому вона може бути не тільки філософською, а й науковою, притчевою), а також інші не менш важливі чинники: своєрідний характер героя, персонаж-ідею, символічні образи та ін. Від притчевої прози інтелектуальну відрізняє те, що притча може використовуватися разом з іншими важливими прийомами інтелектуального твору, але не є визначальною, провідною. Міфологічність, подібно до притчевості, може відігравати важливу роль в інтелектуальній прозі, але не виступає її обов’язковою ознакою; тому слід розрізняти міфологічну й інтелектуальну прозу. Остання може значною мірою послугуватися також здобутками психологічної прози – зосереджувати увагу на психічному стані героїв, але відрізняється іншими жанровими домінантами. Як бачимо, інтелектуальна проза має здатність асимілювати певні особливості інших жанрових різновидів прози. Вона інтегрує здобутки не лише літератури, а й інших культурних практик (науки, міфології, мистецтва, історії тощо).

У розвитку української інтелектуальної прози 1960-90 рр. можна визначити два підперіоди:

– кінець 1960-х-середина 1980-х рр. Цей відтинок представлений такими творами: “Як на війні” (1964), “Бар’єр несумісності” (1968-70) Ю. Щербака, “Вовкулака (Самотній вовк)” (1966-80) В. Дрозда, “Безслідний Лукас” (1976-1986) П. Загребельного, “Біла тінь” (1977), “Суд над Сенекою”, “Вернися в дім свій” (1981) Ю. Мушкетика, “Міські мотиви” (1978-80), “Дисертація” (1983) В. Тарнавського, “Господар” (1986), Г. Пагутяк; окремі елементи інтелектуальної прози притаманні роману “Час сподівань і звершень” (1977) Н. Рибака;

– середина 1980-х – 90-і рр., коли написані такі твори, як “Причини і наслідки” (1987) Ю. Щербака, “Чудо” (1987), “Камінна луна” (1987), “Дзиґар одвічний” (1990), “Юнаки з вогненної печі: Записки стандартного чоловіка” (1991-99) Вал. Шевчука, “Матріополь” (1990) В. Тарнавського, “Землетрус” (1993) С. Майданської, “Гірчичне зерно” (1990), “Смітник Господа нашого” (1992-94), “Записки Білого Пташка” (1995) Г. Пагутяк, „Марта” (1993), „Рай” (1999-2001), Г. Штоня, “Дві жінки Альберта” (1993-2000, 2002), “Краєвиди підглядника” (1995-1998) Б. Бойчука, „Воццек” (1995-97) Ю. Іздрика та ін.

Українська інтелектуальна проза дуже специфічна за своїми художніми ознаками, проте має й низку типологічних рис, що єднають її зі світовою художньою практикою. Спільною для творів українських і зарубіжних прозаїків-інтелектуалістів можна назвати захопленість символікою, поєднання реального та ірреального, наявність у багатьох творах специфічних персонажів – носіїв ідеї. Водночас в українських романах і повістях досить рідко використовується потік свідомості, мовні експерименти та інші художні прийоми, характерні для інтелектуальної прози в інших національних літературах. Найчастіше з цими прийомами працюють Ю. Щербак, Вал. Шевчук, Ю. Іздрик. Іншою рисою, якою українська інтелектуальна проза відрізняється від європейської, є тенденція до химерності, іронічності, прикладом чого може бути творчість Вал. Шевчука та В. Тарнавського. Ще одна специфічна особливість – досить широке використання міфології (античної, слов’янської, а також власної авторської), що помітно у творах В. Дрозда, В. Тарнавського, Г. Пагутяк.

Українська інтелектуальна проза широко послугується художнім досвідом інших жанрових різновидів, виходить за свої “межі”, часом утруднюючи жанрову диференціацію. Скажімо, поглиблений психологізм характеризує окремі твори Вал. Шевчука, В. Дрозда, що дає підстави окремим літературознавцям відносити їх твори до психологічної прози, хоча поруч із психологізмом відразу звертається увагу на виразні ознаки інтелектуальної прози. Саме ці риси – концептуальність, наявність героя-ідеї, авторської картини світу, інтертекстуальність, поглиблена символічність і т. ін. – виступають жанрово-стильовими домінантами, спонукаючи відносити ці твори саме до інтелектуальної прози.

Великий вплив на українську інтелектуальну прозу справляє розвиток філософії, культурології, соціології. Це відчувається в осмисленні авторами глобальних проблем занепаду європейської цивілізації. Пояснити такий процес можна тим, що в періоди духовної кризи в культурі особливо посилюється вплив філософії на мистецтво. Відповідно виникають терміни “роман культури” і “людина культури”, оскільки в культурній дійсності в такі періоди часом стираються чіткі грані між мистецтвом, наукою, філософією; людина починає розглядатися в цілісному контексті культури.

Нині можна говорити про досить сприятливі перспективи для розвитку української інтелектуальної прози. Адже, з одного боку, українська література перестає бути заангажованою і відмежованою від світової літератури, що відкриває для неї нові обрії. Проте, з другого боку, можна констатувати меншу зацікавленість класичною літературою, філософією, образотворчим мистецтвом, міфологією, оскільки значна частина суспільства захоплюється масовою літературою, кітчем, а тому все більше віддаляється від справжнього мистецтва. У цьому плані відзначаємо деякий занепад інтелектуального мистецтва, зокрема й літератури, що розпочинається на межі ХХ–ХХІ століть.

Отже, українська інтелектуальна проза протягом 1960-90-х рр. розвивається нерівномірно, їй притаманні злети і падіння, пов’язані перш за все з політичними й культурними чинниками. Прогнозувати подальшу долю української інтелектуальної прози доволі важко. Можна тільки припустити, що останнім часом знижується мистецька вимогливість читачів, а це приводить до послаблення інтелектуального начала в художніх текстах. Тим часом уже наявні художні здобутки українських письменників-інтелектуалістів настільки вагомі й мистецьки вартісні, що заслуговують на подальше спеціальне дослідження.

ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ ДИСЕРТАЦІЇ ВІДБИТІ В ТАКИХ ПУБЛІКАЦІЯХ:

Основні публікації:

1.

2.

3.

4.

5.

6.

7.

8.

9.

10.

11.

12.

Додаткові публікації:

1. Козачук Н. Образи-символи у романі А. Кримського “Андрій Лаговський” // Волинь філологічна: текст і контекст. Агатангел Кримський у контексті української та світової культури: Зб. наук. пр. – Луцьк: Вежа, 2006. – С. 146-153.

2. Козачук Н. Інтелектуальна проза Б. Бойчука // Український вимір: Зб. матеріалів з України та діаспори / Відп. ред. С. Пономаревський. – Ніжин, 2006. – Вип. 5. – С. 156-160.

АНОТАЦІЯ

Козачук Н.В. Поетика української інтелектуальної прози 1960-90 рр. – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук за спеціальністю 10.01.01. – українська література. – Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника. – Івано-Франківськ, 2007.

У дисертації досліджується феномен української інтелектуальної прози 60-90-х рр. ХХ століття, представленої творчістю Б. Бойчука, В. Дрозда, П. Загребельного, Ю. Іздрика, С. Майданської, Ю. Мушкетика, Г. Пагутяк, В. Тарнавського, Вал. Шевчука, Ю. Щербака та ін.

Розглядаються основні властивості художньої концепції інтелектуальної прози, серед яких важливе місце відводиться авторській концепції, художній картині світу, поєднанню реального й ірреального, раціонального та ірраціонального. Визначається специфіка образності художніх текстів, що найбільше проявляється через героя-ідею, котрий виражає авторське бачення світу, допомагає не тільки ширше розкрити концепцію письменника, а й відтворити непростий механізм становлення внутрішнього світу людини під впливом культурних цінностей. Глибинний зміст творів розкривається завдяки розшифруванню образів-символів та інтертекстуальності, що вписують інтелектуальну прозу у контекст культури (зокрема мистецтва, філософії).

У роботі розкрито теоретичні засади проблемних питань щодо визначення жанрових ознак інтелектуальної прози, з’ясовано її специфіку, визначено характерні риси, розроблено відповідний до теми дослідження термінологічний та методологічний апарат.

Ключові слова: інтелектуальний роман, образи-символи, інтертекстуальність, герой-ідея, картина світу, концептуальність, реальне та ірреальне, раціональне та ірраціональне, притчевість.

АННОТАЦИЯ

Козачук Н.В. Поэтика украинской интеллектуальной прозы 1960-90-х гг. – Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата филологических наук по специальности 10.01.01 – украинская литература. – Прикарпатский национальный университет имени Василия Стефаника. – Ивано-Франковск, 2007.

В диссертации исследуется феномен украинской интеллектуальной прозы 60-90-х гг. ХХ века, представленный прозой Б. Бойчука, В. Дрозда, П. Загребельного, Ю. Издрика, С. Майданской, Ю. Мушкетика, Г. Пагутяк, В. Тарнавского, Вал. Шевчука, Ю. Щербака и др.

В работе рассматривается прерванная традиция интеллектуальной прозы в украинской литературе, а также выделяется 2 периода ее развития в 1960-90-х гг., анализируются их особенности. Кроме того, четко разграничивается интеллектуальная проза и “химерная”, философская, мифологическая, психологическая проза, к которой часто относят данные произведения. Приводится авторское определение интеллектуальной прозы. Выделяются характерные черты украинской интеллектуальной прозы, среди которых особое место занимают тенденция к химерности, ироничности, активное использование мифологии (античной, славянской, индивидуальной авторской). Весьма продуктивно в украинской интеллектуальной прозе, как и в мировой, используются приемы “потока сознания”, языковые эксперименты.

Рассмотрены основные особенности художественной концепции интеллектуальной прозы, авторская идея. Рациональная доктрина интеллектуального романа становится фактически объектом изображения, “концепцией в квадрате”. Для прозы Ю. Щербака характерна подробная хронология научных исследований, творчество Ю. Мушкетика и Н. Рыбака отличается отбором лишь самых необходимых для произведения научных фактов. В основе автоской концепции В. Дрозда лежит преимущественно фольклорный материал. В. Тарнавский использует философию “сродного труда” Г. Сковороды и мифологию. Особое внимание в исследовании отведено художественной картине мира, которая противопоставляется образной, поэтической, эмоциональной. Писатели конструируют собственную реальность, наделяя ее необходимыми чертами. В интеллектуальной прозе сочетается реальное с ирреальным, рациональное с иррациональным. Определяется специфика образности художественных текстов, которая, как правило, проявляется в герое-идее, выражающем авторское видение мира, помогает не только шире раскрыть концепцию писателя, но и отображает непростой механизм становления внутреннего мира человека под влиянием культурных ценностей.

Глубинный смысл произведений раскрывается благодаря расшифровке образов-символов, а также интертекстуальности, что вписывают интеллектуальную прозу в контекст культуры (в частности искусства, философии, психоанализа), а также выполняют функцию подсказок в восприятии текстов. Символ дает возможность читателю в зависимости от его уровня образованности воспринимать отдельный образ или произведение в целом. Интертекстуальность в украинской интеллектуальной прозе используется для внесения юмористического оттенка, обогащения речи персонажей, придания особого своеобразия художественным текстам. Прототекстами наиболее часто выступают библейские и мифологические сюжеты и образы. Писатели используют такие разновидности интертекстуальности, как центон, аллюзии, реминисценции, парафразы, стилизации.

В работе раскрываются теоретические основы проблемных вопросов касательно жанрового определения интеллектуальной прозы, выясняется ее специфика, характерные черты; разработан также соответствующий теме терминологический и методологический аппарат.

Ключевые слова: интеллектуальный роман, образы-символы, традиционные образы, интертекстуальность, герой-идея, концептуальность, реальное и ирреальное, рациональное и иррациональное, притчевость.

SUMMARY

Kozachuk N.V. Poetics of the Ukrainian Intellectual Prose of the 1960-1990s. – Manuscript.

Dissertation for the scientific degree of Candidate of Sciences. Speciality 10.01.01. – The Vasyl Stefanyk Prykarpatskyi national university. – Ivano-Frankivsk, 2007.

The dissertation presents the study of the phenomenon of the 1960-1990s’ Ukrainian intellectual prose, represented by nowels of Yu.P.V.Val.Yu.V.S.G.B.Yu.et al.

The main features of the intellectual prose artistic concept are examined with the special focus on the authorial concept, the artistic worldview, intermixture of real and unreal, the blend of irrational and rational. The specificity