ХАРКІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ В.Н. КАРАЗІНА

КУХАРСЬКИЙ СТАНІСЛАВ АНАТОЛІЙОВИЧ

УДК [141.310.8+130.2](043.3)

Феномен страху: соціокультурні репрезентації

09.00.04. – філософська антропологія і філософія культури

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філософських наук

Харків – 2008

Дисертацією є рукопис.

Роботу виконано в Харківському Національному університеті

імені В.Н. Каразіна Міністерства освіти і науки України.

Науковий керівник: доктор філософських наук, доцент

Панков Георгій Дмитрійович,

Харківський Національний університет

імені В.Н. Каразіна, доцент кафедри

теорії культури і філософії науки

Офіційні опоненти: доктор філософських наук, професор

Газнюк Лідія Михайлівна,

Харківська державна академія фізичної культури,

завідувач кафедри гуманітарних дисциплін

кандидат філософських наук, доцент

Ніколов Павло Олегович,

Харківський державний університет мистецтв

ім. І.П. Котляревського

доцент кафедри природознавчих наук

Захист відбудеться 12 березня 2008 р. о 15.15 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 64.051.06 Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна за адресою: 61077, м. Харків, площа Свободи, 4, ауд. II-49.

З дисертацією можна ознайомитись у Центральній Науковій бібліотеці Харківського Національного університету ім. В.Н. Каразіна за адресою:

61077, м. Харків, площа Свободи, 4

Автореферат розіслано “ 12 ” лютого 2008 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Українець Л.В.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Страх є одним з універсальних властивостей людини як біологічного виду і як істоти розумної, наділеної свідомістю і волею. Ця універсальність повинна була б зробити проблему страху однією з розповсюджених тем наукового і релігійно-філософського пізнання. Однак у дійсності проблематика тривожних станів (радикальним вираженням яких і є страх) протягом усієї людської історії витіснялася на периферію.

Проблема страху ігнорувалася, розглядалася як негативна, асоціальна реакція на зовнішні виклики і/чи направлялася в соціально прийнятне русло, що також фактично відсувало її на другий план при зверненні до будь-яких тем, пов'язаних з антропологічною проблематикою. Лише в деякі епохи проблема страху ставала предметом філософської, літературно-художньої й іншої рефлексії.

Дані епохи можна позначити як час згасання культур і наростання індивідуалізму. Західна цивілізація підходить до цього етапу вже на порозі Нового часу, однак повною мірою інфляція звичних цінностей, що веде до втрати почуття безпеки, настає в XIX столітті, коли страх стає фактом політичного і філософського життя. У XX столітті страх перетворюється з “надбання” деяких у факт життя більшості населення найбільш розвинених країн світу, а з початку XXI постійно розглядається як проблема, з якою необхідно навчитися жити.

Цей страх породжується не тільки тероризмом, війнами, погрозою глобальних катастроф чи процесами соціально-економічної глобалізації, але необхідністю переосмислення місця людини у світі, її взаємин із соціумом в умовах невизначеності цінностей, норм, стандартів. Вибір людини, що живе за подвійними (і більш) стандартами, виявляється занадто широким. Його непередбачуваність (більш ніж вказівки влади чи імперативи економіко-технологічних структур) породжує тривогу, що втілюється в численних страхах.

Виявлення причин страхів, їх соціокультурних і філософсько-антропологічних репрезентацій уможливлює якщо не масову “соціальну терапію”, то вживання ситуативних заходів, що врегульовують “мікрокризи” антропологічного характеру.

Зв'язок дослідження з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження здійснювалося в контексті планової проблематики кафедри теорії культури і філософії науки ХНУ. Зокрема воно пов'язано з дослідницькою темою “Концепція цілісності: проблема духовності в науці і культурі” (д./р. UA № 01008737)”.

Метою дисертації є аналіз змісту і закономірностей еволюції основних форм страхів у залежності від соціокультурних настанов і антропологічних уявлень епохи.

Для досягнення поставленої мети необхідно вирішити ряд взаємозалежних завдань:

·

·

·

·

·

Об'єктом дослідження є страх як один з фундаментальних біофізичних, соматичних афектів, вмістище й основа всіх реакцій людини як тілесної істоти на імпульси навколишнього середовища. При цьому людина розуміється як істота соціальна за своєю біологічною природою. Іншими словами, об'єктом є “синхронічне” у природі страху.

Предметом дослідження є репрезентація страху в різних культурно-історичних епохах, тобто об'єктивне і суб'єктивне “само-представлення” страху в рамках антропологічних уявлень тієї чи іншої епохи. При цьому культурно-історичне розуміється як те, що задається домінуючими антропологічними настановами. Іншими словами, предметом розгляду є “діахронічне” у природі страху.

Ступінь розробленості проблеми. Слово “страх” часто зустрічається в психологічній, культурологічній, соціологічній літературі. До неї звертаються не тільки філософи, але і письменники, що сповідають різні політичні ідеології і, звичайно, представники спеціальних наук (психології, психоаналітики, генетики та ін.). Феномен страху є об'єктом чи предметом багатьох наукових дисциплін. Тому дана проблема замикається у вузькому галузевому полі (чи полях) і спирається на обмежений методологічний апарат. Разом з тим розмаїття цих дисциплін свідчить про міжгалузевий характер феномена страху, що вимагає інтегрального підходу до його аналізу.

У вітчизняній філософській літературі проблема страху традиційно розглядалася з погляду концепції відчуження людини від “справжнього буття”. Дані роботи пов'язані з методологічними настановами, що були сформульовані класиками марксизму в рамках концепції відчуження (Маркс К., Енгельс Ф.). Відірвана від справжнього буття, людина відчуває страх, що вгамовується релігією. Страх викликається сліпою силою капіталу, що протистоїть людині і придушує саме своєю безособовістю і випадковістю (В.І. Ленін). Відчуження породжує оманливі форми свідомості (міф, релігію, масову культуру) в основі яких лежить страх (Букін В.Р., Платонов К.К., Попова М.А., Павлюк В.В., Куценюк Б.М., Лозинський С.Г., Кукаркін А.В., Куценюк Б.М., Угринович Д.М. і Платонов К.К. та ін.). Аналізувалися також естетичні аспекти страху (Лосєв А.Ф.). Цікавими були спроби історико-культурного аналізу поняття страху (Лотман Ю.М.).

У цілому оцінка страху у вітчизняній літературі радянського періоду носить негативний характер, а тому він не піддається спеціальному вивченню. Виключення складають прикладні психологічні дослідження.

Характерно, що проблем страху торкаються мимохіть також у православній (і католицькій) думці, оскільки християнство маніфестує себе як релігія любові. Проте у сучасній православній психології темі, що розглядається, приділяється певна увага, особливо при необхідності розрізнення “низького” і “піднесеного” страху (Шеховцова Л., Кашменський А.).

Страх, як одна з розповсюджених емоцій, аналізується в психології. При цьому страх, як правило, ототожнюється з тривогою. (Буянова М., Захарова А., Кондаш О., Мазур А. та інші). У психофізіології критичних і стресових станів страх займає провідне місце як теоретична і практична проблема (Кречмер Е., Левітова Н., Святенник А, Василюк Ф.). Страх розглядається в загальнотеоретичних психологічних дослідженнях, присвячених дитячій і віковій психології (Виготський Л. і Лурія А.). Страх аналізується в роботах, присвячених психології емоцій (Зімбардо Ф., Ізард К., Ільїн Е. та Сімонов П.).

Страх, як самостійний психологічний феномен, аналізується і як окрема проблема (Щербатих Ю., Ріман Ф., Курпатов А.). Проблема страху, як адаптивного механізму, розробляється в біопсихології (Дж. і Л. Палмер) і етнографії (Ліндблад Я.). Страх тлумачиться як найважливіший механізм самозбереження живого. При цьому страху дається безумовно позитивна оцінка (Лоренц К.). У культурантропології страх розглядається як позитивний момент соціокультурних процесів, як імпульс, що підштовхує до прогресивних трансформацій (Эліаде М., Касавін М., Кемпбел Д., Леві-Брюль Л., Тайлор Е.). Проблема страху аналізується на межі психології і філософії (Джемс В.).

Страх є важливою темою для істориків школи анналів і близьких до них (Лефевра Ж., Февра Л. і Делюмо Ж.). Близькою є оцінка М. Фуко при розгляді психологічного стану 18 століття у вигляді страху перед наслідками прогресу. В історичному аспекті розглядається тема “християнства страху” (Делюмо Ж.). Лише одна з робіт даної школи акцентує свою увагу на феномені страху як провідному факторі розвитку історичних подій (Ар'єс Ф.). Фіксується забарвлення смертю всього життя середньовічної Франції напередодні Відродження (Ж. Ле Гофф). Підкреслюється не гарантованість людського життя в середні століття, що викликає особливу атмосферу страху (Безсмертний Ю.). Або, напроти, висловлюється точка зору, що перемогу над страхом люди здатні одержати і одержують вже в “темному” середньовіччі (Бахтін М.). Однак і в цих роботах страх займає периферійне місце. Примітно, що ці роботи носять історичний і історико-культурний характер. У соціологічних дослідженнях аналізуються провідні структури соціального страху (Андрусенко В. і Матвєєва С.). Зустрічається історико-соціологічний опис феномена страху (Туренко А.). Аналізується соціальний страх з боку поведінки натовпу (Лебон Г. і Московичи С.). Страх також розглядається як організуючий початок соціальної структури (Поршнєв Б.).

Філософське підґрунтя безпосередньо проблеми страху формується у філософії нового часу. Про страх говориться як про двигун суспільного прогресу (Т. Гоббс). Є приклади і прямого аналізу феномена страху як імпульсу, що переборює відчуження (Г.В.Ф. Гегель). Існує і передекзистенційна концепція страху людини перед безмежністю навколишнього світу. (Б. Паскаль).

У XIX-ХХ століттях страх часто згадується, але предметом спеціального розгляду стає тільки у С. Кьєркегора, який закладає основу екзистенційних підходів до проблеми страху. Страх — це “непритомність свободи”. Страх — це ціна свободи, що знайдена людиною після гріхопадіння. (Н. Бердяєв і Л. Шестов). Онтологічний страх лежить в основі особистісного буття людини (М. Гайдеггер). У протестантсько-экзистенційній традиції існує концепція радикального страху, що очищує, що веде людину до Бога. Уникання страху небуття трактується як уникнення зустрічі з Богом (П. Тілліх). “Неістинний” страх розглядається як наслідок надмірної цивілізованості (К.Ясперс). Однак у цілому тема страху тут вимагає експлікації. Формуються лише методологічні оцінки цього феномена.

У психоаналізі ця тема стає однією з найважливіших. Але тут в силу “терапевтичних” завдань соціокультурні аспекти проблеми аналізуються з посиланням на історико-культурну літературу і не відзначаються оригінальністю. Страх розглядається як природжене почуття, що беззмінно притаманне кожній людині (К.Г. Юнг). Страх трактується і як результат схильності людини до втечі від свободи (Е. Фром). Страх розуміється як страх пізнання (А. Маслоу). Творчість вимагає безпеки, а вже потім — свободи (В. Франкл). Страх змушує людину коливатися між цими можливостями, що залежать від соціокультурних факторів (К. Хорні, Р. Мей).

У цілому осмислення страху нетипово — у тому числі — для західної цивілізації. Осмислення цього феномена стало набирати силу в ХIX-XX століттях, коли він став предметом дослідження біології, етології, психології, психофізіології і деяких течій у філософії. Однак звернення до цієї важливої теми мали фрагментарний і ситуативний характер, а страх як цілісний феномен якщо й аналізувався, то лише в дослідженнях історичного чи історико-психологічного характеру.

Теоретична і методологічна основа дослідження. Важливим теоретичним концептом використаним у даній роботі є відчуження в різних філософських інтерпретаціях. Безпосередньою методологічною основою дослідження є ідеалістичне трактування страху Гегелем, екзистенціальне бачення страху як основи буття Кьєркегором, аналіз страху у фундаментальній онтології М. Гайдеггера й антропологічні установки А. Гєлена. Важливими є також аналітичні дослідження, присвячені культурантропологічному вивченню страху, роботи із соціальної психології і політичної історії. Як модель інтерпретації розглядається герменевтика. При аналізі страху як соматичного феномену використовуються дослідження з етології і біопсихології. У роботі також застосовуються підходи історичної психології і деякі методи тлумачення фактів, що випробовувалися “школою анналів”. Використовуються й методи аналізу основних форм страхів у роботах Ф. Рімана. Провідною методологічною установою дослідження є уявлення про відчуження як причину страхів, а також про невроз як стан витиснутого страху, про сублімацію і каналізацію страхів під дією соціального контролю.

Наукова новизна роботи. У ході дослідження отримані наступні результати, що виносяться на захист:

·

·

·

·

·

·

·

Теоретичне і практичне значення отриманих результатів.

Розробка проблем, що їх поставлено у дисертації, має дати поштовх до нових підходів до вивчення проблеми страху. Філософсько-антропологічний аналіз проблем страху дозволить вийти на проблеми кризи культур, настільки актуальні в теперішній ситуації, і, нарешті, прояснити деякі фундаментальні аспекти буття. Результати можуть бути використані для розробки курсів і спецкурсів міждисциплінарного характеру на межі філософії, психології, соціології, релігієзнавства, людини у світі.

Апробація роботи. Основні теоретичні та методологічні положення дисертаційного дослідження було обговорено на науково-теоретичному семінарі кафедри теорії культури і філософії науки філософського факультету Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна, який відбувся 7 листопада 2007 року, а також доповідалися автором на 5 наукових конференціях:

IV Міжнародна науково-теоретична конференція “Людина: дух, душа, тіло” (Суми, 2000 р.); Круглий стіл “Міжконфесійні відносини в регіоні: значення та вплив на становлення та розбудову багатонаціонального суспільства в Україні” (Харків, 2001 р.); “V Слобожанські читання” (Харків, 2001 р.); Перші Каразинські природознавчі студії (Харків, 2004 р.); “IV Міжнародна конференція з практичної психології і психотерапії “Зворотній бік життя” (Харків, 2004 р.).

Публікації. Результати дисертаційного дослідження відображено в 7 наукових працях, 4 з яких опубліковано в наукових спеціалізованих виданнях, затверджених ВАК України. Усі публікації виконано індивідуально.

Структура дисертації обумовлена логікою даного дослідження, його метою й основними завданнями. Дисертація складається з вступу, 4 розділів, що містять 21 підрозділ, висновків і списку використаної літератури, який нараховує 210 найменувань. Повний обсяг роботи становить 221 сторінку, із них 205 сторінок основного тексту.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовується актуальність теми дослідження, міра її розробленості, визначаються мета і завдання дослідження та його теоретико-методологічна основа, подаються результати, що складають наукову новизну роботи, характеризується практичне значення цих результатів.

Перший розділ — “СОЦІОКУЛЬТУРНІ АСПЕКТИ СТРАХУ В НАУКОВИХ, ГУМАНІТАРНИХ І РЕЛІГІЙНИХ КОНЦЕПЦІЯХ” складається з п'яти підрозділів, у яких аналізуються основні підходи та зміст наявних концепцій страху.

У підрозділі 1.1 — “Страх у культурантропологічних і культурологічних концепціях” демонструється, що в літературі визнається той факт, що страх пронизує все життя людини на ранніх стадіях розвитку суспільства, але, з іншого боку, підкреслюється самовпевненість архаїчної людини. Тому культурантропологи і культурологи воліють використовувати словосполучення “відчуття небезпеки” і підкреслюють його безпосередній характер. Феномен активності людини в умовах навколишніх очевидних небезпек призводить до того, що слово “страх” майже не вживається в культурантропології, хоча описуються численні культи, що “сучасний” спостерігач пов'язує з поняттям страху.

У підрозділі 1.2 — “Етологичні і біопсихологічні концепції страху. Соціокультурні аспекти проблеми”, демонструється, що страх — це ключовий адаптивний механізм “людини розумної”. Страх породжує агресію чи ритуалізацію поведінки, що створює безпечні простори існування, які захищаються від вторгнення ззовні. Страх запобігає внутрішньовидовій агресії. У рамках біопсихології страх трактується не як біологічний, але як соціальний механізм, оскільки людина навчається страху, що носить споконвічно абстрактний характер. У цілому біологічні підходи до страху виявляють свою обмеженість, але при цьому зосереджуються на істотному моменті — біосоціальному характері страху.

У підрозділі 1.3 — “Соціально-психологічні аспекти страху в літературі” акцентується увага на соціальних аспектах страху. Людина захищається від вторгнення соціальних вимог, випробуючи страх перед ними. Недоліком такого роду концепцій є протиставлення біологічного і соціального страху. Крім того, страх тлумачиться тут як негативний феномен, який має руйнівний вплив на соціум, що може в деяких випадках впливати на суспільство. При всій суперечливості аргументації тут звертається увага на важливий момент — діалектичний характер самого страху, що ніколи не зникає з життя суспільства і є механізмом функціонування чи його неминучим наслідком.

У підрозділі 1.4 — “Психологічні трактування страху (страх як індивідуальний невротичний стан)”, страх розглядається як емоція, необхідна для запобігання небезпек. Він тлумачиться тут як результат безпосереднього соматичного роздратування, біологічних реакцій усередині людського тіла у відповідь на зовнішнє подразнення (реальне чи удаване). При цьому, однак, як варіант джерела страху вказується “погроза цінностям”, що відразу демонструє вузькість психоемоційних трактувань страху. Важливою в психологічних трактуваннях страху є фіксація того, що страх не придушує, а навпаки — активізує діяльність людини. А сам страх пов'язується із соціальним навчанням.

У підрозділі 1.5 — “Тлумачення страху в сучасній релігійній літературі” показується, що теологічна література у цілому, дотримуючи догматів, вбирає в себе деякі аспекти сучасної психології. Як різновид страху називається сором (православ'я). Це бажаний і глибоко позитивний тип страху, що направляє життя людини в колію встановлених соціальних норм. Обговорюються абстрактні прояви страху — тривоги, що пробуджуються відчуттям небуття як такого (протестантизм). Тривога, як і сором, може бути продуктивною, а страх — направляти людину до істини (католицизм). Підхід до проблеми страху як результату відчуження людини від Бога й акцент на культурно-психологічному описі страху уявляються продуктивними.

Перший розділ завершує висновок про те, що розмаїтість підходів до проблеми страху, полісемантичність самого поняття страху вимагає вироблення синтетичної і власне філософської методології в аналізі страху.

Розділ другий — “СТРАХ ЯК ВІДЧУТТЯ ПОЗАМЕЖНОСТІ І ПОЗАМЕЖНОГО. ФІЛОСОФСЬКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ АСПЕКТИ ПРОБЛЕМИ” присвячений пошуку методологічного простору, у якому можливий аналіз проблеми страху з погляду філософської антропології і філософії культури.

У підрозділі 2.1 — “Феномен репрезентації. Проблема термінології. Методологічні основи дослідження” робиться спроба проаналізувати генезис терміна “репрезентація” і виявити його продуктивність для аналізу феномена страху. Репрезентованість полягає в тому, що, перебуваючи в ситуації тотальної суб'єктивності, людина розкривається світу, “доправляє його в себе” (Гайдеггер). це “проживання” феномену (у тому числі — страху) на суб'єктивному рівні, що фіксує, проте, позачасові, фундаментальні його виміри. Це — відкритість “основному”, розкриття “синхронії” явища в його “діахронії”. Сам механізм репрезентації припускає, таким чином, самотність людини і його “острах” (Гегель), що є і метою, і засобом проникнення людини до істини буття. Таку можливість дає подвійність природи людини як біосоціальної істоти (А. Гєлен, М. Ландман таі ін.). Аналіз — діахронічного в синхронічному, варіативного (що культурно репрезентується) у постійному (з огляду на як філософські, так і біологічні аспекти проблеми) — є основою синтетичної методології, застосованої при аналізі соціокультурних репрезентацій страху.

У підрозділі 2.2 — “Страх індивідуального буття в нерелігійних концепціях відчуження”, есплікуються філософські настанови, у яких страх розуміється як відчуття відторгнення, вигнання, позбавленості. Це — онтологічний підхід, зосереджений на проблемі споконвічної приналежності людини до цілого. Підхід до проблеми страху як до проблеми відчуження є найбільш суттєвим, оскільки має і традиційну релігійну аргументацію, і підтверджується сучасними науковими дослідженнями.

У підрозділі 2.3 — “Страх індивідуального небуття як джерело соціальної творчості” аналізуються динамічні підходи до вивчення страху. Страх розглядається як динамічна сила, що примушує людину до самореалізації в рамках конкурентного суспільства. Страх стримує людину, надає їй волю, придушує погрози, народжені нею самою. Ці погрози носять невизначений характер. А безпека досягається приналежністю об'єктів предметного світу, що ототожнюється з буттям.

У підрозділі 2.4 — “Екзистенціальна антропологія: “прикордонні” страхи” розглядаються екзистенціальні методи аналізу страху. Його зосереджено не на раціональних, онтологічних чи матеріальних аспектах генезису страху, а на рівні особистісного існування, безпосереднього відчуття і переживання страху. Відчуття відкритої безодні народжує страх, у якому людина знаходить “справжнє існування” чи волю.

У підрозділі 2.5 — “Психоаналітична антропологія: страх на межі інстинктів і соціального контролю” есплікуються психоаналітичні методи в трактуванні страху. Страх аналізується як результат конфлікту інстинктів і соціальних вимог. Інстинкти належать до сфери біології, що обмежуються соціальними нормами і вимогами. Страх породжується інстинктом, загальмованим у своєму розвитку (Фрейд) тією ж мірою, у якій він розглядається як реакція на втрату “первинної єдності” (Юнг), у тому числі і внаслідок “суперництва” усіх з усіма (Хорні).

У підрозділі 2.6 — “Соціокультурний психоаналіз страху: людина на межі безпеки і волі” розглядаються методи соціально-культурного психоаналізу в підході до проблеми страху. Соціокультурний психоаналіз виходить з того, що страх людини обумовлений її прагненням до володіння об'єктами матеріального світу і можливістю втрати цього стану володіння. Людина повинна знайти єдність у любові з іншими, а не намагатися позбутися страху смерті (межі буття) за допомогою механізмів сучасної цивілізації, що ще більше відчужує людину. Страх породжується витиснутим прагненням до володіння чи до сенсу життя.

Робиться висновок про те, що основним змістом методологічного аналізу страху є так чи інакше зрозуміле і витлумачене переживання розриву людини з буттям, сутністю, екзистенцією, лібідо чи “володінням”. Об'єктивний аналіз страху недостатній через його укорінення в метафізиці буття людини як біосоціальної істоти.

У третьому розділі — “СОЦІОКУЛЬТУРНА ЕВОЛЮЦІЯ СТРАХІВ: ВІД ВІТАЛЬНИХ СТРАХІВ ДО СТРАХІВ ДОЛІ Й ЗАСУЖДЕННЯ (ПЕРВІСНА ЕПОХА, АНТИЧНІСТЬ І СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ)” аналізуються репрезентації страху в різні соціально-культурні епохи. При цьому передбачається не відкидання, але присутність у “знятому” (Гегель) вигляді різних моделей страху на кожному з “наступних” етапів еволюції.

У підрозділі 3.1 — “Страх як антропологічний феномен: адаптивна реакція, фобія, індоктринація. Шизоїдний характер “споконвічного” страху” проводиться аналіз страху як унікального антропологічного феномену. Страх дозволяє уникнути внутрішньо-соціальних утрат, підтримуючи існуючу ієрархію. Нестійкість ієрархії в людському світі служить джерелом страхів. Відсутність фобій є дезадаптивною ознакою з погляду виживання співтовариства в цілому. Індивідуалістичний (шизоїдний) вітальний страх небезпечний, і він витісняється депресивними страхами (страхами перед самотністю), що підтримують соціум.

У підрозділі 3.2 — “Табуювання й очищення як механізми формування і підтримки депресивних страхів (страхи первісної епохи)”, аналізується специфіка формування і “проживання” абстрактних страхів, важливою частиною якого є процедура табуювання. У формі табу первісне мислення намагалося локалізувати, зафіксувати і нейтралізувати джерела страхів. За емоційно-психологічним змістом табу є подоланий страхом природний імпульс, боротьба Я з підсвідомістю. Процедури очищення мають протилежний характер. Людина зіштовхується з процедурами очищення, коли повертається з небуття. Антропологічний зміст в цьому єдиний: щоб остаточно стати людиною, індивід повинен мати абстрактні страхи (фобії), що дозволяють йому жити в соціумі. Замістивши реальні небезпеки їхніми субститутами у вигляді табу й очищень, людина повинна направити їх на зміцнення соціальних зв'язків і відносин. Людина виділяє себе з природи і вперше усвідомлює себе як “екзистенцію”, створюючи свій, людський, страх.

У підрозділі 3.3 — “Доля і сором як субститути страху (страхи античного світу). Зародження невизначених страхів” аналізується специфіка репрезентації страху в античному світі. Антропологічний типаж, вироблений у давньогрецькій цивілізації, займає проміжне положення. З одного боку він повинен підкорятися закону (дике), а з іншого боку — виявляти агресію (хюбрис). Це повинно створювати ситуацію страху як біологічного, так і соціального (відповідно, шизоїдного й обсесивного). Тим більше що все життя давнього грека проходить у змаганні (агон), що повинно створювати “фон” у вигляді постійного почуття страху поразки. Сором змушує зневажати страх. Крім того, страх — це те, що може здійснитися. Для грека ж доля — це те, що, в певному сенсі вже відбулося. У цьому — онтологічні основи грецької безстрашності. Доля і сором виявляються субститутами страху на ранніх етапах розвитку суспільства. Проте греки так і не приходять до проблеми абстрактного страху, далекого антропологічним настановам античності.

У підрозділі 3.4 — “Страх провини й засудження. Парадокс шизоїдно-депресивного страху (антропологічна “настанова” середньовіччя)” аналізується страх середньовічної людини. Страх перед Богом повинний був стати основою віри, але вважався лише засобом досягнення любові. Любов перемагає страх. Усвідомлення загальності провини повинне вести людину до каяття через страх. Страх може конституювати санкціонований Богом соціально-політичний лад. Однак ніякого “передстояння” страху чи “феноменології страху” не виникає. Людина розглядається як вольова істота, здатна переборювати страхи самотужки. Людина залишається один на один з Богом і ніколи не може з ним об’єднатися — це фундаментальне джерело шизоїдно-депресивного страху в середньовічній антропології. Людина хоче змін, але завжди діє за Законом — це джерело обсесивно-істеричного характеру страху в часи середньовіччя. Страх є присутнім у житті і думках людини. З одного боку вона боїться відокремленості від божества і співтовариства, а з іншого — постійно побоюється вторгнення гріховного світу. З одного боку людина — персона, а з іншого боку — частина “безмовної більшості”. Фундаментальна самотність, посилена християнським волюнтаризмом і тезою про особисту відповідальність, доповнюється необхідністю невпинного протистояння світу. Звідси — депресивна туга за втраченою єдністю, властива саме західній антропології. Разом з тим, заперечення цивільного породило шизоїдні страхи, спрямовані проти “занепалого світу” і людей, що живуть по його законах. Крім того, страх перед змінами, пов'язаний з ритуалізацією життя, характерною для середньовічної цивілізації, співпадає з унікальним для християнства невдоволенням буттям, що існує. У результаті склалося дивне поєднання страхів — обсесивного страху змін і істеричного страху усталеності.

Робиться висновок про те, що страх — це суто людський феномен, оскільки є результатом спеціального навчання. Формування страху пов'язане зі становленням людського Я і найбільш притаманне цивілізаціям персоналістичного типу.

У четвертому розділі — “СТРАХ УТРАТИ ЦІННОСТЕЙ І БЕЗГЛУЗДОГО СУПЕРНИЦТВА (НОВИЙ І НОВІТНІЙ ЧАС)” звертається увага на той факт, що джерела страху в новий час породжені самим цим часом, а не були принесені ззовні.

У підрозділі 4.1 — “Страх безпідставності і страх страху (шизоїдна мужність в епоху Відродження)” відзначається, що на межі Нового часу формуються нові страхи. Страх безпідставності людини, “що робить себе як витвір мистецтва” і страх страху, людини що спирається тільки на свої можливості й сили, одержують розвиток в епоху Відродження.

Значною мірою страхи епохи були сформовані відмовою від традиційних цінностей європейської культури. Ціннісна криза призвела до виникнення масових страхів початку Нового часу, включаючи релігійні ексцеси. У епоху Відродження виник і почав поширюватися індивідуалізм. Згодом він прийняв характер міжіндивідуального змагання, що призвело сучасну людину до відчуження від оточуючих і породило в ньому тривогу.

Став цінуватися не образ і подоба, особистість, але переможець у “внутрішньовидовій” суперечці. Почала цінуватися сильна особистість. Людина почала виступати проти внутрішнього напруження і тривоги за допомогою прагнення до індивідуального успіху, що рівнозначно соціальному розквіту. Саме тому, незважаючи на те, що Відродження було епохою загального насильства, воно не стало епохою страху на рівні самосвідомості епохи. Насправді, на раціональному рівні людина Ренесансу свідомо приймала свою самотність, але не тривогу.

У підрозділі 4.2 — “Страх утрати цінностей і страх, що перемагає страх (депресивно-шизоїдна мужність епохи реформації)” — розглядається репрезентація страху, що є альтернативою шизоїдній мужності гуманізму. Реформація була проявом тотального страху перед змінами в житті людини на заході середньовіччя, що були розбуджені Відродженням. Але це були шизоїдні жахи людей, що прагнули замкнутися в собі. У цьому сенсі реформація утворила страх не менш індивідуалістичний, ніж Відродження. По суті, це був істеричний страх людини, що бігла від небезпеки, котра їй погрожувала й істеричний страх суспільства, що рятувалося від змін, сприйнятих як загрозливі, що були вже фактом для масової свідомості.

У цьому сенсі страх протестанта однорідний зі страхом гуманіста: обоє побоюються вторгнення ззовні і переборюють страх авантюризмом: політичним, економічним чи “географічним” — гуманісти; релігійним (“чистим — усе чисто”) — реформатори. Навіть концепт стояння індивіда перед Богом протестантизм використовує насамперед для того, щоб забезпечити невтручання іншої людини у свої справи. Бог перетворюється в слабкий моральний субститут контрагента комунікації. Страх проникає в усі думки і дії духовно самотньої людини.

У підрозділі 4.3 — “Раціонально-вольова інтерпретація страху в новоєвропейській картині світу (депресивний страх незнання)” аналізуються страхи епохи, що звичайно характеризується як епоха просвітницького оптимізму. Формується страх незнання, що характеризує просвітницький раціоналізм. Незнання породжує страхи, що втілюються в релігійних віруваннях. Подолання цього страху можливе на шляху підпорядкування необхідності. Страх конституює суспільство і забезпечує політичне панування. Страх підштовхує людину до пізнання і панування. Пізнання і панування повинне позбавити її від страху (оскільки підпорядкування необхідності не є страх). Заставою такого рятування повинен стати тотальний контроль “дисциплінарного” (Фуко) суспільства Воно протистоїть депресивним страхам безладдя і хаосу, що пронизують не тільки політику і філософську думку, але навіть мистецтво епохи.

У підрозділі 4.4 — “Страх життя” як реакція на соціокультурну модернізацію” розкривається репрезентація страху в епоху конкуренції. Суперництво і конкуренція породжують людину, що покладається тільки на себе і з побоюванням сприймає будь-які імпульси зовнішнього середовища. У той же час усе життя з'являється як щось незбагнене і непідвласне цьому індивіду, а тому страшне. Не маючи чітких орієнтирів в умовах деградації колишнього набору цінностей, людина відчуває подвійний страх: з одного боку, — страх порожнечі, а з іншого, — страх перед новими цінностями, що виникли внаслідок життєдіяльності суспільства. Як джерело страху може розглядатися Бог, інституціональна релігія, нелегітимна влада, непередбачена стихія чи зловмисна воля підприємців. Депресивний страх накладається на страх статус-кво, а його подолання стає справою не тільки знання, але і волі. Воля, що спирається на знання повинна придушити емоцію і цим позбавити суспільство від хаотичної боротьби, що відчужує людину від іншого і від своєї сутності, тобто — перебороти страх (депресивно-істеричний).

У підрозділі 4.5 — “Воля до життя і життя страху як позитивна відповідь на соціокультурну модернізацію і песимістичний індивідуалізм Реформації”, аналізується ситуація позитивно витлумаченого страху одинака, що переборює свої межі атомарного індивіда. Страх починає розглядатися як умова справжньої волі. Він потрібен для стримування людини і для її самоідентифікації. Воля, а не міркування, наражає людину на життя в страху і рятує її. Соціальні норми розглядаються як фактор негативного страху. Депресивний страх переборюється шизоїдним. Життя в страху необхідне для виявлення кращих. Дійсно страшні ті, хто нав'язує індивіду вимоги, наслідування яким підірве його життєву силу. Так само, як життєву силу маси вже підірвало її безтурботне існування. Страхи “віталізму” — шизоїдні за своїм характером — вища позитивна крапка еволюції страхів. Вони затверджують необхідність подолання цінностей і твердження нового порядку в світі, що його засновано на силі.

У підрозділі 4.6 — “Екзистенціальний (шизоїдно-істеричний) страх і психоаналіз як його антропологічна терапія” демонструється, що боротьба усіх проти усіх і втрата цінностей разом з розчаруванням у силах і можливостях індивіда породжує екзистенціальний страх. Це страх пригніченості біологічного фундаменту людської особистості соціальними нормами, що призводить до масових неврозів і, одночасно, страх небуття, викликаний відривом від співтовариства. Відкриваючи переживання особистості, психоаналіз робить зовнішній світ цієї особистості більш передбачуваним, однак це не веде до подолання страхів, які необхідні з точки зору існування людської волі. Потрібно лише усунення надмірного суперництва, орієнтації на володіння і усвідомлення усього, навіть сенсу страждання. Вибір завжди несе в собі страх. Він трактується як основа буття. Тому психоаналіз, лише виявляє їх джерела і може бути витлумачений як симптом екзистенціальних страхів.

У висновках підведені підсумки і викладено основні результати дослідження, обґрунтовано ряд узагальнюючих положень, найважливіших висновків, які винесені на захист, сформульовано пропозиції щодо подальшого вивчення феномену страху як суто антропологічного феномену.

Відзначається, що в роботі використовується синтетична методологія, в основі якої лежить сукупність антропологічних, філософсько-антропологічних, психологічних і культурантропологічних підходів. Страх аналізується як позачасовий феномен, властивий біосоціальній природі людини (синхронія) і як підкорений соціо-культурним ритмам (діахронія). При цьому страх аналізується як феномен що репрезентується, тобто як прояв загального, фундаментального у частці. Аналіз страху як “функції” метафізичного перебування на межі людського буття і його прояву в конкретних соціокультурних умовах — основа запропонованої методології, що виходить за межі природно-наукових, культур-антропологічних і інших методів аналізу страху.

У дослідженні відзначається, що:

1. Соціальні і психологічні аспекти домінують у літературі, присвяченій страху. Роботи, спрямовані на розгляд соціокультурних репрезентацій страху, відсутні. Покинутість, позбавленість, виштовхнутість можна інтерпретувати як основу методологічного аналізу страху, незалежно від розмаїття філософських течій і шкіл. Мислителі, що пишуть про страх, зазвичай ізгої, одинаки, які особисто пізнали свою самотність і страх. Інтерес до феномену страху завжди пробуджується в моменти катастрофи сформованих ціннісних систем (у кризові епохи). Відношення до страху виражає істотні риси антропології даного співтовариства епохи.

2. Страх дозволяє уникати внутрісоціальних втрат для утримання існуючого порядку. На відміну від інших живих істот, людина може переживати абстрактні страхи. Їхнім концентрованим втіленням і, одночасно, засобом подолання є індоктринація, що робить навколишній простір передбачуваним і безпечним. Відсутність фобій, спрямованих зовні, є дезадаптивною ознакою з точки зору виживання співтовариства в цілому. Депресивний страх штучний, на відміну від шизоїдного, і культивується в людських співтовариствах, у той час як безстрашність каналізується за межі суспільства у вигляді агресії.

3. Підкреслюється, що доля і сором є субститутами страху на ранніх етапах розвитку суспільства. Така ситуація в античному світі. Сором як “страх страху” є сублімацією і квінтесенцією страху. Стверджується, що християнський персоналізм народжує парадоксальну ситуацію, коли людина одночасно побоюється самотності й інтеграції. Людина залишається один на один з Богом і ніколи не може з ним злитися — це фундаментальне джерело шизоїдно-депресивного страху в середньовічній антропології. Людина прагне змін, але завжди діє за Законом. Звідси — виникнення обсесивно-істеричного страху в часи середньовіччя.

4. На межі Нового часу формуються нові страхи. Страх безпідставності людини, “що робить себе як витвір мистецтва” і спирається тільки на свої сили, і “страх страху” одержують розвиток в епоху Відродження. Реформація була проявом тотального страху людей, що прагнули замкнутися в собі, об'єднатись з Богом (депресивно-шизоїдний страх). У наступні часи страх трансформується в страх незнання, що характеризує просвітницький раціоналізм. Подолання цих страхів можливо на шляху пізнання законів і підпорядкування необхідності. Страх конституює суспільство і забезпечує політичне панування. Виникає система антропологічного насильства, що формує “дисциплінарне” суспільство, репресія в якому спрямовано зверху вниз.

5. Страх виникає в наслідок незнання і в антропологічних настановах XIX-XX століть. Специфікою