ХАРКІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

імені Г.С. СКОВОРОДИ

Кошечкіна Тетяна Миколаївна

УДК 37.013. (477.54/.62)(09)

ПРОБЛЕМА ВЗАЄМОЗВ’ЯЗКУ НАВЧАННЯ Й ВИХОВАННЯ У ТВОРЧІЙ СПАДЩИНІ ВЧЕНИХ СЛОБІДСЬКОЇ УКРАЇНИ (ДРУГА ПОЛОВИНА XIX – ПОЧАТОК ХХ СТОЛІТТЯ)

13.00.01 – загальна педагогіка та історія педагогіки

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата педагогічних наук

Харків – 2008

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Харківському національному педагогічному університеті імені Г.С. Сковороди, Міністерство освіти і науки України.

Науковий керівник – | доктор педагогічних наук, професор Золотухіна Світлана Трохимівна, Харківський національний педагогічний університет імені Г.С. Сковороди, завідувач кафедри загальної педагогіки.

Офіційні опоненти: |

доктор педагогічних наук, професор Іонова Олена Миколаївна, Харківський національний педагогічний університет імені Г.С. Сковороди, завідувач кафедри природничо-математичних дисциплін;

кандидат педагогічних наук, доцент Соколенко Тетяна Миколаївна, Слов’янський державний педагогічний університет, доцент кафедри менеджменту.

Захист відбудеться «04» червня 2008 року о 1300 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 64.053.04 Харківського національного педагогічного університету імені Г.С. Сковороди за адресою: 61002, м. Харків, вул. Артема, 29, ауд. № 216.

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Харківського національного педагогічного університету імені Г.С. Сковороди за адресою: 61168, м. Харків, вул. Блюхера, 2, ауд. № 214-В.

Автореферат розісланий «03» травня 2008 року.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради Л.А. Штефан

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність і доцільність дослідження. На межі ХХ – ХХI століття в Україні створюється нова система вищої освіти, орієнтована на входження у світовий освітній простір. Одним із резервів виховання гармонійно розвиненої, високоосвіченої, соціально активної, національно свідомої особистості є поглиблення виховного потенціалу навчального процесу в основній і вищій школах, забезпечення пріоритетності засвоєння учнівською молоддю змісту освіти, культури, моралі, національних і загальнолюдських цінностей. Саме тісний узаємозв’язок навчання й виховання об’єктивно стимулює оволодіння попереднім соціальним досвідом у процесі формування творчої особистості, розвитку її активності.

Удосконаленню педагогічного процесу в навчальних закладах різного рівня акредитації сприятиме творче переосмислення й використання історико-педагогічних надбань. З огляду на визначену проблему надзвичайно цікавим у науково-дослідницькому плані є вивчення ідеї взаємодії навчання й виховання у творчій спадщині вчених Слобідської України другої половини XIX – початку ХХ століття, яка презентує цікаві й корисні наробки як у теоретичному аспекті, так і в плані надання навчально-методичних рекомендацій і порад.

Як свідчить проведений науковий пошук, ідея єдності навчання й виховання належить до актуальних проблем педагогічної науки. Так, у роботах історико-педагогічного характеру проблема єдності навчання й виховання розглядалася в контексті дослідження:

· розвитку вищої педагогічної й середньої освіти в Україні в конкретні історичні періоди з урахуванням регіонального компонента (В. Вихрущ, Л. Вовк, О. Глузман, Н. Дем’яненко, М. Євтух, В. Курило, В. Майборода, О. Микитюк, Т. Соколенко та ін.);

· науково-просвітницької діяльності «товариств», вищих навчальних закладів України, недільних шкіл, земств (Т. Завгородня, М. Заволока, Л. Коваленко, О. Коваленко, Н. Побірченко, М. Чепіль, І. Шумілова, О. Шумська, Л. Юрченко та ін.);

· творчої спадщини вітчизняних педагогів Х. Алчевської, С. Васильченка, Г. Ващенка, Б. Грінченка, О. Духновича, М. Корфа, С. Миропольського, К. Ушинського (Р. Вендровська, М. Вергалець, В. Гетьман, Л. Голубнича, А. Доценко, М. Калмикова, О. Машталер, М. Мухін, З. Равкін, О. Тишик, Л. Штефан та ін.);

· компонентів навчально-пізнавальної діяльності учнівської молоді (О. Барибіна, І. Колесник, О. Лук’янченко, С. Микитюк, О. Онипченко, О. Пташний та ін.);

· організації науково-дослідної роботи студентів і викладачів вищих навчальних закладів України в ХІХ ст. (О. Мартиненко, О. Микитюк, Н. Пузирьова та ін.);

· ролі, функції, вимог до особистості вчителя та викладача (Л. Голубнича, Л. Зеленська, В. Микитюк, Е. Панасенко, Л. Попова, О. Тишик, Л. Штефан та ін.).

Близькими до нашого дослідження є праці С. Золотухіної, у яких визначено та схарактеризовано загальні тенденції й етапи розвитку теорії та практики виховуючого навчання у вітчизняній і зарубіжній педагогічній думці ІХ – ХІХ ст.

Частково питання історико-педагогічного характеру з проблеми, що досліджується, відображено в працях сучасних авторів (М. Виноградова, В. Євдокимов, Б. Коротяєв, Б. Лихачов, В. Лозова, І. Первін, М. Поташник, І. Прокопенко, О. Савченко, Ю. Сокольніков, Н. Шуркова), де обґрунтовано сутність і шляхи реалізації принципу виховуючого навчання, виховні можливості змісту освіти, форм і методів навчання.

Про високий рівень актуальності цієї проблеми свідчить і наявність суперечностей:

· між високим рівнем теоретичної розробки й обмеженою практикою її реалізації в середніх і вищих закладах освіти;

· між об’єктивною потребою здійснення навчання й виховання в діалектичній єдності та низьким рівнем готовності вчителів до розв’язання завдань виховуючого навчання;

· між накопиченим у вітчизняній думці цінним досвідом використання навчання й виховання в органічному взаємозв’язку та недостатнім творчим опрацюванням його в сучасних умовах;

· між позиціями, точками зору педагогів минулого й сучасності на правомірність існування дефініції «виховуюче навчання» тощо.

Однак, як доводить аналіз літератури, у педагогічній науці відсутнє цілісне історико-педагогічне дослідження, у якому б систематизувалися погляди вчених Слобідської України другої половини XIX – початку ХХ століття на проблему взаємозв’язку навчання й виховання, узагальнювався б їхній унесок у реалізацію цієї ідеї в практику середньої та вищої школи означеного періоду.

Отже, актуальність поставленої проблеми, наявність суперечностей і недостатній рівень її вивчення в історико-педагогічному плані зумовили вибір теми дослідження: «Проблема взаємозв’язку навчання й виховання у творчій спадщині вчених Слобідської України (друга половина XIX – початок ХХ століття)».

Зв’язок теми дослідження з науковими програмами, планами, темами. Дисертацію виконано згідно з темою науково-дослідної роботи кафедри загальної педагогіки Харківського національного педагогічного університету імені Г.С. Сковороди «Підвищення ефективності навчально-виховного процесу в середніх загальноосвітніх та вищих педагогічних навчальних закладах» (РК №  1-200199004104). Тема затверджена вченою радою Харківського національного педагогічного університету імені Г.С. Сковороди (протокол № 2 від 12.05.2006), узгоджена в Раді з координації наукових досліджень у галузі педагогіки і психології АПН України (протокол № 7 від 26.09.2006).

Мета дослідження – встановити внесок учених Слобідської України досліджуваного періоду в розвиток теорії та практики реалізації ідеї взаємозв’язку навчання й виховання.

Відповідно до мети були визначені такі завдання дослідження:

1. З’ясувати витоки становлення і розвитку ідеї взаємозв’язку навчання й виховання в історії вітчизняної та зарубіжної педагогічної думки.

2. Систематизувати погляди вчених Слобідської України другої половини XIX – початку ХХ століття на проблему взаємозв’язку навчання й виховання.

3. Виявити та схарактеризувати напрями реалізації вченими Слобідської України ідеї взаємозв’язку навчання й виховання в практиці середньої та вищої школи.

4. Визначити прогностичні тенденції розвитку ідеї взаємозв’язку навчання й виховання в сучасних умовах реформування освіти в Україні.

Об’єкт дослідження – творча спадщина вчених Слобідської України другої половини ХІХ – початку ХХ століття.

Предмет дослідження – теорія та практика реалізації ідеї взаємозв’язку навчання й виховання у творчій спадщині вчених Слобідської України другої половини XIX – початку ХХ століття.

Методологічними засадами дослідження є наукова теорія пізнання з її вимогами об’єктивності, науковості, доказовості; загальнофілософські висновки про діалектичний узаємозв’язок і взаємозумовленість явищ і процесів у суспільстві й необхідність їх вивчення в конкретно-історичних умовах; положення про соціальну зумовленість освіти й виховання культурно-історичним досвідом українського народу, змістом і характером його життєдіяльності.

Дослідження ґрунтується на принципах історизму, системності, діяльнісно-творчого підходу до особистості як суб’єкта виховного процесу, доцільності творчого використання спадщини минулого в сучасній практиці освіти й виховання.

Теоретичним підґрунтям дисертаційного дослідження стали:

- наукові теорії, концепції, що розкривають залежність мети, завдань, змісту освіти й виховання від історичних, економічних і соціальних умов розвитку суспільства (Д. Багалій, О. Греков, М. Грушевський, Д. Дорошенко, В. Ключевський, Д. Яворницький та ін.);

- провідні ідеї вітчизняних і зарубіжних педагогів щодо обґрунтування сутності процесів навчання і виховання та їх узаємозв’язку (В. Водовозов, І. Гербарт, А. Дістервег, О. Духнович, П. Каптерєв, С. Миропольський, М. Пирогов, В. Стоюнін, К. Ушинський);

- висновки та рекомендації педагогів-науковців Слобідської України означеного періоду з питань забезпечення єдності і взаємозв’язку навчання й виховання (Д. Багалій, О. Вєтухов, В. Данилевський, Ф. Зеленогорський, Д. Каченовський, І. Нетушил, О. Потебня, М. Сумцов та ін.);

- новаторські ідеї Ш. Амонашвілі, Г. Ващенка, А. Макаренка, В. Сухомлинського, що стосуються цілісності педагогічного процесу;

- положення та висновки щодо становлення і розвитку педагогічної думки в Україні, що відображені в працях В. Вихрущ, Л. Вовк, О. Глузмана, Н. Дем’яненко, М. Євтуха, С. Золотухіної, В. Курила, В. Майбороди, О. Микитюка, Н. Побірченко, Б. Ступарика, О. Сухомлинської;

- концептуальні положення щодо пріоритетних напрямів реформування вищої освіти в Україні, що розгорнуті в працях А. Алексюка, В. Андрущенка, А. Бойко, В. Євдокимова, О. Іонової, В. Кременя, В. Лозової, О. Савченко, М. Сметанського, Г. Троцко;

- ідеї, методичні поради, рекомендації стосовно формування особистості вчителя, викладача (М. Васильєва, В. Гриньова, І. Зязюн, В. Лозова, М. Подберезський, І. Прокопенко, Т. Рогова, С. Сисоєва, Н. Тарасевич).

Методи дослідження. У ході наукового пошуку використано комплекс методів, що традиційно застосовуються в історико-педагогічних дослідженнях, а саме:

- загальнонаукові (аналіз, синтез, порівняння, систематизація, зіставлення, класифікація історико-педагогічних джерел, архівних документів, матеріалів періодичних видань досліджуваного періоду), що дозволило узагальнити та систематизувати погляди вітчизняних педагогів, науковців на поставлену проблему;

- історичні (хронологічний, історико-типологічний, логіко-історичний), які дали можливість розглядати проблему взаємозв’язку навчання й виховання в динаміці, змінах і часовій послідовності;

- порівняльно-зіставні, що сприяли зіставленню та порівнянню подій, явищ, фактів, поглядів у контексті означеної проблеми та результатів дослідження з реальними проблемами педагогічної теорії й практики сьогодення.

Джерельна база дослідження. У процесі дослідження використовувалася історико-педагогічна й сучасна науково-педагогічна література, а саме:

- науково-методичні праці, статті, підручники, посібники, конспекти лекцій, тексти промов, навчальні програми, рецензії, навчально-методичні рекомендації вчених Слобідської України;

- статути, розпорядження, положення, циркуляри, правила, що надруковані в збірниках постанов Міністерства народної освіти, а також звіти про діяльність університетів, зокрема «Записки Императорского Харьковского университета»;

- періодичні видання досліджуваного періоду («Журнал Министерства Народного Просвещения», «Педагогический сборник», «Вестник воспитания», «Воспитание», «Харьковские губернские ведомости», «Южный край»);

- науково-методичні праці членів Педагогічного відділу Харківського історико-філологічного товариства означеного періоду;

- матеріали фондів архівів України (Центрального державного історичного архіву України м. Києва – Ф.707; Державного архіву Харківської області – Ф.667, Ф.200, Ф.265; фондів музею історії Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна – Ф.8);

- матеріали фондів Національної бібліотеки України імені В. Вернадського, Харківської державної наукової бібліотеки імені В. Короленка, Центральної наукової бібліотеки Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна;

- монографічні та дисертаційні дослідження, статті науково-методичного й публіцистичного характеру сучасного періоду з проблеми дослідження.

Хронологічні межі дослідження охоплюють період другої половини XIX – початку ХХ століття. Характерною рисою цього періоду стало перетворення ідеї взаємозв’язку навчання й виховання в певну теоретичну концепцію, що зумовила подальше становлення вітчизняної дидактики як теорії розвивального і виховуючого навчання.

Крім того, саме з другої половини XIX століття, як відомо, розпочинається чітке розмежування педагогічних поглядів, яке здійснювалося за типом світоглядних позицій; вітчизняну педагогічну науку формувала плеяда видатних педагогів, науковців, діячів освіти. Цей період, за визначенням О. Сухомлинської, слід розглядати як культурницький, народницький, національний, історико-етнологічний, як період становлення й розвитку української педагогічної думки.

Нижня межа – 60 роки ХІХ ст. – визначається як етап, що знаменує початок інтенсивного розвитку педагогічної науки, зокрема дидактики середньої й вищої школи.

Верхня межа – 1917 р. – зумовлена зміною суспільного ладу і, як наслідок, перебудовою системи освіти на нових пріоритетах і парадигмах у навчанні й вихованні.

Наукова новизна і теоретичне значення одержаних результатів полягають у тому, що вперше здійснено цілісний аналіз теорії та практики реалізації ідеї взаємозв’язку навчання й виховання у творчій спадщині вчених Слобідської України другої половини XIX – початку ХХ століття; визначено підходи до розкриття сутності проблеми єдності та взаємозв’язку навчально-виховних завдань, обґрунтування виховних функцій змісту, методів, форм навчання; узагальнено конкретні напрями діяльності вчених Слобожанщини щодо реалізації визначеної ідеї в практику роботи закладів освіти різних типів (відображення ідеї взаємозв’язку навчання й виховання в науково-методичних матеріалах; здійснення вченими взаємозв’язку навчання й виховання в процесі організації навчально-пізнавальної діяльності учнівської молоді; реалізація виховуючого впливу особистісного фактора); установлено прогностичні тенденції розвитку ідеї взаємозв’язку навчання й виховання в сучасних умовах реформування освіти в Україні (визначення термінологічної відповідності взаємозв’язку навчання й виховання; посилення виховної функції навчання в процесі підготовки науково-педагогічних кадрів; активізація виховного потенціалу викладацького складу вищих навчальних закладів).

Уточнено соціально-політичні й педагогічні чинники, що зумовлювали характер виховних завдань під час організації навчального процесу в закладах освіти різних типів досліджуваного періоду.

Подальшого розвитку і конкретизації набули провідні тенденції розвитку ідеї взаємозв’язку навчання й виховання в історії вітчизняної та зарубіжної педагогічної думки.

У науковий обіг уведено архівні матеріали, документи, факти, які раніше не публікувалися і не використовувалися в дослідженнях (18 найменувань).

Практичне значення одержаних результатів визначається тим, що отримані в ході наукового пошуку теоретичні положення, фактичний матеріал утілено в розробку спецкурсу з історії педагогіки «Взаємозв’язок навчання й виховання: історико-педагогічний аспект» для магістрів і апробовано автором у Харківському національному педагогічному університеті імені Г.С. Сковороди на фізико-математичному, природничому факультетах і факультеті іноземної мови (довідка № 01/575 від 20.10.2006), Слов’янському державному педагогічному університеті (довідка № 535 від 21.11.2006), Харківському педагогічно-гуманітарному інституті (довідка № 670 від 25.10.2006).

Матеріали дослідження можуть бути використані в навчально-виховному процесі вищих навчальних закладів під час читання курсу «Основи педагогіки і психології вищої школи» для аспірантів, пошукачів, викладачів вищих навчальних закладів, викладання лекційних курсів «Історія педагогіки», «Порівняльна педагогіка», «Основи педагогічної майстерності». Низку окреслених питань можна використати як тематику для підготовки курсових і дипломних робіт у педагогічних навчальних закладах III – IV рівнів акредитації.

Вірогідність та наукова обґрунтованість результатів дослідження забезпечується широким використанням історико-педагогічної літератури, архівних документів і матеріалів педагогічних видань другої половини XIX – початку ХХ століття, а також комплексом наукових методів, адекватних меті, предмету, завданням дослідження, і всебічним обговоренням його концептуальних положень і результатів.

Апробація результатів дослідження. Основні положення й висновки дисертації доповідалися й обговорювалися на засіданнях кафедри загальної педагогіки Харківського національного педагогічного університету імені Г.С. Сковороди (2005 – 2008 рр.); на міжнародних і регіональних науково-практичних конференціях: «Наука і освіта 2005» (Дніпропетровськ, 2005); «Людина, культура, техніка в новому тисячолітті» (Харків, 2005); «Школа молодих учених з педагогіки і психології» (Харків, 2005); «Історико-педагогічні дослідження: регіональний вимір» (Луганськ, 2006); «Освіта і доля нації» (Харків, 2006); ІV науково-практична конференція молодих учених (Харків, 2007).

Публікації. Зміст і результати дослідження відображено у 8 одноосібних публікаціях автора загальним обсягом 1,41 друк. аркуша, з них – 5 статей у провідних науково-фахових виданнях, 3 – тези в збірках матеріалів конференцій.

Структура дисертації. Робота складається зі вступу, двох розділів, висновків до розділів, загальних висновків, списку використаних джерел. У тексті міститься 2 таблиці (на 5 сторінках). Загальний обсяг дисертації 199 сторінок, основна частина роботи – 178 сторінок, список використаних джерел – 223 найменування (з них 18 – архівні матеріали).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність і доцільність дослідження обраної проблеми для сучасної історико-педагогічної науки в Україні, визначено об’єкт, предмет, мету, завдання, висвітлено методологічну основу, методи і джерела дослідження, розкрито наукову новизну, теоретичне і практичне значення одержаних висновків, наведено дані про апробацію результатів роботи.

У першому розділі «Теоретичні питання взаємозв’язку навчання й виховання в контексті розвитку дидактики вищої школи» на основі вивчення сучасних науково-педагогічних джерел, документів досліджуваного періоду, архівних матеріалів, періодичних видань з’ясовано витоки становлення ідеї взаємозв’язку навчання й виховання в історії зарубіжної та вітчизняної педагогічної думки; проаналізовано погляди вчених Слобідської України другої половини XIX – початку ХХ століття на проблему взаємозв’язку навчання й виховання.

У ході наукового пошуку встановлено, що ідея єдності та взаємозв’язку навчання й виховання пройшла довгий і складний шлях свого розвитку: від окремих пропозицій щодо гармонійного поєднання розумової освіти, морального й фізичного виховання (Арістотель, Демокріт, Квінтіліан, Платон, Сократ та ін.), окреслення виховних можливостей методів і засобів навчання (Вегіус, Вергеріус, Монтень, Фельтре), визначення умов реалізації виховних завдань під час навчання (І. Галятовський, К. Гельвецій, Д. Дідро, Я. Коменський, Дж. Локк, І. Песталоцці, Ф. Прокопович, Г. Сковорода, Ж. Руссо), обґрунтування шляхів забезпечення тісної взаємодії навчання й виховання (А. Дістервег, О. Духнович, І. Гербарт, В. Каразін, П. Куліш) до перетворення висунутої ідеї в окремий педагогічний принцип.

З’ясовано, що саме друга половина XIX – початок ХХ століття характеризувалася появою багатьох концептуальних положень, що зумовили розвиток вітчизняної дидактики як теорії розвивального та виховуючого навчання. Для цього періоду були характерними:

- по-перше, уведення до наукового обігу й теоретичне обґрунтування сутності поняття «виховуюче навчання» (М. Бунаков, С. Миропольський, В. Стоюнін), визначення його завдань. «Виховуюче навчання» розумілось як таке, що дає можливість проявити виховну силу в інтересах пізнання, збуджує до самостійної пізнавальної діяльності, до самоосвіти, а також формує морально-вольові якості особистості;

- по-друге, визначення шляхів реалізації ідеї взаємозв’язку навчання й виховання через зміст освіти, методи і засоби навчання, взаємовідносини вчителя й учнів, атмосферу «духу навчального закладу»;

- по-третє, установлення умов, за яких навчання обов’язково реалізує виховуючу силу (П. Каптерєв, С. Миропольський, К. Ушинський), а саме: побудова навчального процесу на психологічній основі, урахування участі, активної позиції учня в навчанні, його вікових та індивідуальних особливостей, ступеня розвитку; надання навчанню «змістовності», «мотивованості»; погляд на навчання як на необхідну і головну працю для юнацтва, як на самостійний виховний засіб; правильна і чітка організація процесу навчання (побудова його на засадах народності, урахування специфіки самої науки, узаємодія вчителів і учнів на засадах гуманності, співробітництва, використання навчальної праці, яка «дає поживу для розуму й душі», «створює її характер», розвиває здібності, має неабияке значення для майбутнього життя); відповідальне ставлення вчителя до навчання (інтерес до змісту матеріалу, що викладається; усвідомлення уроку як виховного засобу; турбота про вибір методів навчання, про системне подання знань).

Здійснений аналіз науково-педагогічної спадщини вчених Слобідської України другої половини XIX – початку ХХ ст. (монографії, науково-методичні статті, підручники, посібники, виступи, промови, навчальні програми, рецензії тощо) дозволив стверджувати, що ідея взаємозв’язку навчання й виховання була схвально сприйнята в середовищі педагогів-науковців і отримала подальше теоретичне обґрунтування.

Установлено, що вчені-педагоги (Д. Багалій, К. Гаттенбергер, В. Данилевський, А. Лебедєв, О. Ляпунов, Г. Собестіанський, Г. Цехановський) активно продовжували відстоювати думку про те, що навчання можна відділити від виховання лише теоретично, у «живій же педагогічній справі ці сторони мають бути нерозривно пов’язані». Тому мету та завдання навчання вони визначали як «розумовий і етичний розвиток особистості» (І. Нетушил), «формування в школярів наукової картини світу, умінь і навичок розумової праці» (М. Сумцов), «розширення кругозору учнів знаннями про Бога, Людину і при цьому акцентування уваги на моральному елементі навчання» (М. Лавровський).

У дисертації доведено, що розробка вченими Слобідської України означеного періоду теоретичних засад узаємозв’язку навчання й виховання здійснювалась у таких напрямах:

- реорганізація змісту шкільної освіти, наповнення його національною ідеєю (О. Єфименко, Ф. Зеленогорський, М. Сумцов); розширення й удосконалення викладання таких навчальних предметів, як рідна мова, література, вітчизняна історія, географія (Д. Багалій, О. Вєтухов, О. Потебня, М. Сумцов); уведення етики як навчального предмета в старших класах етики (Ф. Зеленогорський); використання потужного виховного потенціалу предметів художньо-естетичного циклу: музики, малювання, хореографії тощо (Є. Редін, М. Сумцов, Ф. Шміт);

- установлення таких узаємин між наставниками й учнями, що б «слугували для останніх зразком стосунків у суспільстві в цілому» (В. Данилевський, Ф. Зеленогорський, Є. Редін, М. Сумцов);

- підтримка в закладах освіти «ліберальної дисципліни», яка «прагне щось покращити в дитині», «торкається її душі, совісті, навчає дитину керувати собою» (І. Нетушил);

- підвищення педагогічної майстерності вчителя як «вихователя юнацтва». З цією метою пропонувалося започаткування в університетах самостійних кафедр «Психології дитячої душі», уведення в університетську практику «педагогічного семінарію», поновлення діяльності педагогічного інституту (Д. Багалій, Ф. Зеленогорський, М. Лавровський).

Заслугою вчених Слобожанщини (М. Алякритський, О. Вєтухов, М. Лавровський, О. Левандовський, М. Сумцов, М. Халанський, В. Харцієв та ін.) є також доведення ролі й значення таких методів навчання, як написання творів, виконання письмових вправ, організація літературних вечорів, навчально-наукових екскурсій для розумового розвитку учнівської молоді (формування умінь здійснювати спостереження, аналізувати, висловлювати власну думку, відстоювати власну позицію, оцінювати явища та події тощо); а також формування морально-вольових якостей, зокрема наполегливості, цілеспрямованості, працелюбства, толерантності, національної свідомості тощо.

У ході наукового пошуку встановлено, що результатом плідної теоретичної розробки проблеми взаємозв’язку навчання й виховання науковцями Слобожанщини з метою реалізації її в практиці як середньої, так і вищої школи стало не лише узагальнення вітчизняного, але й вивчення світового педагогічного досвіду, зокрема С. Белля та А. Фулльє, на що вказують обговорення доповідей з означеної проблеми на засіданнях Педагогічного відділу Харківського історико-філологічного товариства. Така практика свідчила про актуальність порушуваного питання й сприяла ознайомленню широкого загалу педагогічної громадськості з основними засадами ідеї взаємозв’язку навчання й виховання.

Зазначений період характеризувався і відображенням ідеї взаємозв’язку навчання й виховання в офіційних документах, що регламентували діяльність вітчизняних закладів освіти («Статути навчальних закладів, підпорядкованих університетам», «Про заходи щодо покращення грамоти серед народу», «Статути Імператорських Російських університетів» 1863 р., 1884 р.). Уперше на державному рівні навчання стало розглядатись як ефективний засіб морального виховання.

Отже, маючи давнє коріння, ідея взаємозв’язку навчання й виховання в другій половині XIX – на початку ХХ століття утвердилася в педагогічній науці як педагогічний принцип. Для цього періоду були притаманні такі тенденції, як: визначення єдності навчально-виховних завдань, які покладалися на заклади освіти різних типів; окреслення педагогічних умов, що забезпечують реалізацію принципу взаємозв’язку навчання й виховання на практиці; виявлення напрямів здійснення взаємозв’язку навчання й виховання через розкриття виховного потенціалу змісту освіти, організації навчально-пізнавальної діяльності, методів і засобів навчання, особистості вчителя, викладача як «вихователів юнацтва».

Учені Слобожанщини (Д. Багалій, О. Вєтухов, М. Лавровський, І. Нетушил, О. Потебня, М. Сумцов та ін.), ураховуючи досвід попередників і наробки педагогів-сучасників, продовжували розвиток теоретичних засад проблеми єдності навчання й виховання як для середньої, так і вищої школи.

У другому розділі «Досвід реалізації ідеї взаємозв’язку навчання й виховання вченими Слобідської України другої половини XIX – початку ХХ століття» на основі вивчення архівних джерел, історико-педагогічної літератури, преси досліджуваного періоду узагальнено досвід упровадження педагогами-науковцями Слобідської України ідеї взаємозв’язку навчання й виховання в практику роботи закладів освіти різних типів; визначено напрями реалізації вченими цієї проблеми, а також прогностичні тенденції розвитку ідеї взаємозв’язку навчання й виховання в сучасних умовах реформування освіти в Україні.

Як свідчать вивчені в ході дослідження матеріали, практична реалізація ідеї взаємозв’язку навчання й виховання здійснювалась ученими Слобідської України досліджуваного періоду за рахунок відображення ідеї взаємозв’язку навчання й виховання в науково-методичних матеріалах: підручниках із рідної мови, словесності, історії, географії, права для середньої школи. В їх основу було покладено думку про те, що саме багатовіковий, культурно-історичний досвід нації сприяє формуванню духовності та моральних якостей.

У дисертації здійснено аналіз навчально-методичної літератури, створеної вченими Слобідської України означеного історичного періоду для середньої ланки системи освіти, з огляду на її виховні можливості, а саме: «Хрестоматія по українському письменству», «Географія України» М. Сумцова; «Жизнь слова», «Начатки русской граматики» О. Вєтухова; «Начальное руководство по украинско-великорусской истории для народных школ» О. Єфименко; «Історія Слобідської України» Д. Багалія; «Латинский синтаксис», «Латинская грамматика» І. Нетушила; «Пособие для устройства общедоступных научных и литературных чтений» за редакцією М. Сумцова.

Високохудожня літературна мова (О. Вєтухов, О. Потебня, М. Сумцов, М. Халанський), використання жанрів усної народної творчості (О. Потебня, І. Рижський, М. Сумцов), наповненість духом рідного краю (Д. Багалій, О. Єфименко, М. Сумцов), запровадження культурного елемента історії (Д. Багалій, В. Бузескул), надання зразків порівняльного мовознавства (І. Нетушил, О. Потебня), поєднання науки з мистецтвом, поезією, живописом, музикою (Є. Редін, М. Сумцов) зробили ці підручники глибоко народними, здатними потужно формувати національну свідомість і гідність, естетичний смак, мовну культуру в учнівської молоді.

Установлено, що розвиток капіталістичних відносин у досліджуваний період, значні досягнення у вітчизняній науці, збільшення кількості вищих навчальних закладів, потяг освічених кіл до наукових розробок значно активізували науково-видавничу діяльність учених Слобідської України. Вивчення наукових і навчально-методичних праць Д. Багалія, В. Бузескула, Д. Каченовського, А. Лебедєва, І. Нетушила, О. Потебні, І. Рижського та ін. переконливо доводить, що більшість із них ґрунтувалася на ідеї взаємозв’язку навчання й виховання.

Реалізація окресленої ідеї здійснювалась ученими і шляхом відбору змісту навчального матеріалу, форми його викладу, використання широкої джерельної бази, застосування наочності, розробки завдань і вправ для самоосвіти тощо.

Особливого значення вчені надавали доцільній організації навчально-пізнавальної діяльності студентів, яка мала на меті формування пізнавального інтересу, самостійних поглядів і переконань, розвиток розумових здібностей. Вирішенню окреслених завдань сприяли запроваджені вченими: лекції у формі співбесіди (Д. Багалій), ораторської промови (Д. Каченовський), діалогу (О. Потебня), «ставлення запитань» (А. Лебедєв); практичні й семінарські заняття, що мали вигляд на «низькому рівні» вправ прикладного характеру, «на високому» – наукової роботи; навчальні екскурсії; різні види контролю (попередній, поточний, підсумковий) з метою стимулювання й покарання за порушення встановлених норм і правил навчального процесу.

Застосування перелічених форм навчально-наукової роботи сприяло розв’язанню і виховних завдань: формуванню самостійності, пізнавальної активності, потягу до самоосвіти, розвитку професійних здібностей, нахилів, переконань, наукового світогляду, естетичних почуттів і смаку, позитивному ставленню до розумової праці, толерантності, підвищенню загальнокультурного рівня.

Важливим напрямом реалізації єдності навчання й виховання було врахування та розкриття механізму здійснення виховуючого впливу особистісного фактора. Учені Слобідської України, уособлюючи національну педагогічну еліту – високодуховних, професійних інтелігентів, відданих своїй справі та народу, – здійснювали виховний уплив на учнівську молодь завдяки: особистісним якостям, що сприймалися вихованцями як своєрідний еталон для наслідування; професійно-педагогічній компетентності, яка розглядалась у досліджуваний період як синтез трьох компонентів: духовно-морального, громадянського і професійного; педагогічній рефлексії, що передбачала усвідомлення мотивів своїх дій, здатність поставити себе на місце іншого, адекватно оцінити результати своєї роботи; узаємовідносинам між педагогом і вихованцем, що ґрунтувалися на демократичних, гуманістичних засадах.

Отже, проведене дослідження засвідчило, що у творчій спадщині вчених Слобідської України другої половини ХІХ – початку ХХ століття знайшли відображення питання єдності навчання й виховання як у середній, так і вищій школі. Загальним було визначення сутності виховуючого навчання, але змістовне наповнення завдань, шляхи його реалізації мали свою специфіку. Наприклад, виховуюче навчання в середній школі вчені пропонували здійснювати на засадах індивідуалізації інтересів учнів, виявлення ступеня їхньої зацікавленості навчальним матеріалом, у вищій школі – з урахуванням принципів науковості, професійної спрямованості; будувати відносини «вчитель – учень» на основі взаємодовіри і поваги, «викладач – студент» – співтворчості в атмосфері «вільного спілкування». Учені також радили забезпечувати розумовий розвиток учнівської молоді, її моральне становлення з урахуванням вікових особливостей.

У ході наукового пошуку доведено, що теоретичні концептуальні положення щодо забезпечення взаємозв’язку навчання й виховання, висловлені педагогами минулого, ученими Слобідської України досліджуваного періоду, та досвід їх реалізації не втратили актуальності й можуть бути творчо використані в умовах розбудови національної системи освіти в Україні. Так, теоретичної й практичної значущості набувають систематизовані й узагальнені вченими критерії відбору й оцінки змісту навчального матеріалу, методичної літератури з точки зору реалізації їх виховного потенціалу.

Аналіз історико-педагогічної літератури, архівних документів (звіти вищих навчальних закладів Слобідської України, спогади випускників, конспекти лекцій, некрологи, науково-методичні статті, тексти промов учених на засіданнях «товариств» тощо) дає підстави для твердження, що сформульовані вимоги до методів навчання взагалі та до конкретних методичних прийомів зокрема (співбесіда, ораторська промова, діалог); розроблені рекомендації щодо використання арсеналу навчально-методичної бази вищих навчальних закладів із метою формування наукового світогляду, моральних, фізичних, естетичних якостей учнівської молоді, потягу до самоосвіти; визначені підходи до побудови взаємин між викладачами та студентами, організації їхнього спілкування на гуманних, демократичних засадах, створення атмосфери «вільного духу навчального закладу» залишаються актуальними в сучасних умовах реформування освіти.

У дисертації визначено прогностичні тенденції розвитку ідеї взаємозв’язку навчання й виховання в педагогічній теорії та практиці України, а саме: удосконалення змісту, форм і методів підготовки майбутніх учителів до реалізації завдань виховуючого навчання; активізація виховного потенціалу викладацького складу вищих навчальних закладів; установлення професійно орієнтованої взаємодії викладачів і студентів під час організації навчально-виховного процесу; посилення виховної функції навчання в процесі підготовки науково-педагогічних кадрів.

Узагальнення результатів проведеного дослідження дає підстави зробити такі висновки:

1. Установлено, що ідея взаємозв’язку навчання й виховання має глибоке коріння. Її витоки сягають філософської думки епохи античності. Окремі пропозиції, рекомендації щодо виховних можливостей змісту освіти, методів навчання, особистості вчителя як носія загальнолюдських цінностей наповнилися новим змістом в епоху Відродження, Нового часу та Просвітництва й трансформувались у певні теоретичні положення на початку XIX століття. Вони забезпечили передумови для перетворення ідеї взаємозв’язку навчання й виховання в окремий педагогічний принцип, заклавши основу нової педагогічної концепції, яка знайшла обґрунтування в педагогічній теорії та шкільній практиці другої половини XIX століття (визначення єдності навчально-виховних завдань, які ставилися перед закладами освіти різних типів; окреслення педагогічних умов, що забезпечують реалізацію ідеї взаємозв’язку навчання й виховання на практиці; розкриття в педагогічній теорії сутності «виховуючого навчання», обґрунтування його як педагогічного принципу; установлення шляхів реалізації ідеї взаємозв’язку навчання й виховання; відбір змісту освіти, методів і засобів навчання; організація навчально-пізнавальної діяльності; посилення виховного впливу вчителя, викладача як вихователів юнацтва).

2. З’ясовано, що ідея взаємозв’язку навчання й виховання була сприйнята як провідна в середовищі науковців Слобідської України другої половини XIX – початку ХХ століття. Учені відстоювали думку про те, що саме єдність навчання й виховання здатна забезпечити «розумовий і етичний розвиток особистості, прагнення до самопізнання й самовдосконалення, сприяти утвердженню національної свідомості, створити реальні можливості для підготовки юнацтва до самостійного практичного життя».

Виявлено, що реалізацію означеної ідеї вчені Слобідської України вбачали в реорганізації змісту освіти, наповненні його національною ідеєю, уведенні «предметів морального порядку», застосуванні розвивальних методів навчання, завдань творчого характеру, які б формували в молоді стійкий інтерес до знань, позитивне ставлення до навчання, стимулювали самостійну діяльність і потяг до самоосвіти, а також у побудові відносин «учитель, викладач – вихованець» на принципах узаємодовіри, поваги, співдружності.

3. Доведено, що науково-педагогічна спадщина та практична діяльність учених Слобідської України досліджуваного періоду є прогресивним соціально-педагогічним явищем, у якому органічно поєднуються теоретичні ідеї щодо взаємозв’язку навчання й виховання та досвід їх упровадження в практику вищої та середньої школи. Реалізація ідеї взаємозв’язку навчання й виховання здійснювалась ученими в таких напрямах: відображення ідеї взаємозв’язку навчання й виховання в науково-методичних матеріалах; забезпечення вченими взаємозв’язку навчання й виховання в процесі організації пізнавальної діяльності учнівської молоді; утілення на практиці виховуючого впливу особистісного фактора.

3.1. Визначено, що на межі XIX – ХХ століття ученими Слобідської України були розроблені засади перебудови української національної школи, де навчально-виховний процес розглядався як частина духовного життя суспільства, що передбачає трансляцію і подальший розвиток національної та світової культури, широкого наукового знання про людину і світ. Зважаючи на це, учені прагнули забезпечити школу (середню і вищу) досконалою навчально-методичною літературою, яка б задовольняла потреби суспільства, слугувала б джерелом національного духу та культури, засобом і формою вираження цінностей та ідеалів нації, сприяла б формуванню культури розумової праці, потягу до самоосвіти в учнівської молоді.

3.2. Установлено, що вченими Слобідської України здійснювався конструктивний пошук форм і методів навчання, які б стимулювали підвищення ефективності навчального процесу, зокрема у вищій школі, розвиток розумових здібностей, формування наукового світогляду, пізнавального інтересу, самостійності поглядів і переконань у слухачів. Із цією метою широко використовувалися такі методичні прийоми, як співбесіда, «ораторська промова», діалог, «ставлення запитань», запроваджувалися практичні заняття з опорою на навчально-допоміжні установи, організовувалися семінари, наукові екскурсії, розроблялися форми та методи контролю навчально-пізнавальної діяльності студентів.

3.3. З’ясовано, що науковці Слобідської України окресленого історичного періоду високо оцінювали роль авторитету викладача, його виховного впливу на слухачів, який здійснювався за рахунок особистісних якостей педагога, вміння спілкуватися з людьми будь-якого віку та характеру, професійної майстерності. Доведено, що вчені-педагоги (Д. Багалій, К. Гаттенбергер, В. Данилевський, А. Лебедєв, О. Ляпунов, І. Нетушил, О. Потебня, І. Собестіанський, Г. Цехановський та ін.) були носіями ідеалів добра, гуманності, духовної культури, активної громадянської позиції та своїми знаннями, поведінкою, способом життя, ставленням до повсякденних явищ здійснювали безпосередній виховний вплив на учнівську молодь.

4. Доведено, що в сучасних умовах проблема взаємозв’язку навчання й виховання є надзвичайно актуальною як у науковому, так і в практичному плані. У науковому – тому, що важливо встановити сутність і форми вияву такого взаємозв’язку, в практичному – тому, що треба зробити цей зв’язок дієвим, свідомим. Поєднання теорії й практики: а) дасть можливість у подальшому простежувати проблему в динаміці, узагальнювати набутий досвід, визначати комплекс знань, умінь, навичок, необхідних для розв’язання суперечностей, що з’являються; б) дозволить виявляти і розвивати найбільш суттєві сторони проблеми, а не лише пропонувати збільшення питомої ваги виховних можливостей окремих навчальних дисциплін; в) забезпечить упровадження прогресивних ідей, пропозицій учених Слобідської України другої половини XIX – початку ХХ століття в сучасну освітню практику.

Проведене дослідження не вичерпує всіх аспектів проблеми. Подальшої розробки потребує аналіз творчого доробку вчених Слобідської України з питань духовного, національного виховання особистості.

Основний зміст дисертації відображено в таких публікаціях:

I. Статті в наукових фахових виданнях

1. Кошечкіна Т. М. Виховуючий характер змісту підручників для початкової і середньої школи у творчому доробку вчених Слобідської України другої половини XIX – початку ХХ століття Т. М. Кошечкіна Педагогіка і психологія : Зб. наук. пр. – Харків : Харківський національний педагогічний університет імені Г. С. Сковороди, 2005. – Вип. 22. – С. 68 – 71.

2. Кошечкіна Т. М. Питання взаємовідносин між педагогом і вихованцями в науково-педагогічній спадщині вчених Слобожанщини другої половини ХІХ – початку ХХ століття Т. М. Кошечкіна Гуманізація навчально-виховного процесу : Зб. наук. пр. – Вип. ХХІХ. – Слов’янськ : Слов’янський державний педагогічний університет, 2006. – С. 78 – 83.

3. Кошечкіна Т. М. Погляди Ф. О. Зеленогорського на проблему змісту шкільної освіти кінця ХІХ – початку ХХ століття / Т. М. Кошечкіна Гуманізація навчально-виховного процесу : Зб. наук. пр. – Вип. ХХХ. – Слов’янськ : Слов’янський державний педагогічний університет, 2006. – С.  – 104.

4. Кошечкіна Т. М. Реалізація освітньо-виховного потенціалу особистості викладача вищої школи (друга половина ХІХ століття) / Т. М. Кошечкіна Засоби навчальної та науково-дослідної роботи : Зб. наук. пр. – Харків : Харківський національний педагогічний університет імені Г. С. Сковороди, 2006. – Вип. 24. – Ч. 1. – С. 80 – 86.

5. Кошечкіна Т. М. Розкриття виховного потенціалу рідної мови у науково-педагогічній спадщині вчених Слобожанщини кінця ХІХ – початку ХХ століття Т. М. Кошечкіна Педагогіка і психологія формування творчої особистості : проблеми і пошуки : Зб. наук. пр. – Київ – Запоріжжя. – 2006. – Вип. 38. – С. 231 – 235.

II. Матеріали науково-практичних конференцій

1. Кошечкіна Т. М. Ідея взаємозв’язку навчання й виховання у вітчизняній публіцистиці другої половини XIX – початку ХХ століття : матеріали Наук.-практ. конф. [«Школа молодих учених з педагогіки і психології»], (Харків, 3 – 6 травня 2005) / Харк. нац. пед. ун-т імені Г. С. Сковороди. – Х : Харк. нац. пед. ун-т імені Г. С. Сковороди, 2005. – С. 33 – 35.

2. Кошечкіна Т. М. Взаємозв’язок навчання й виховання як важлива наукова проблема матеріали Міжнар. наук.-практ. конф. [«Освіта і доля нації»], (Харків, 6 – 7 жовтня 2006) / Харк. нац. пед. ун-т імені Г. С. Сковороди. – Х : Харк. нац. пед. ун-т імені Г. С. Сковороди2006. – С. – 38.

3. Кошечкіна Т. М. Роль рідної мови у вихованні національного духу та культури на Слобожанщині кінця ХІХ – початку ХХ століття : матеріали ІV наук.-практ. конф. молодих учених [«Методологія сучасних наукових досліджень»], (Харків, 20 – 21 листопада 2007) / Харк. нац. пед. ун-т імені Г. С. Сковороди. – Х : Харк. нац. пед. ун-т імені Г. С. Сковороди, 2007. – С. 45.

АНОТАЦІЇ

Кошечкіна Т.М. Проблема взаємозв’язку навчання й виховання у творчій спадщині вчених Слобідської України (друга половина XIX – початок ХХ століття). – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата педагогічних наук зі спеціальності 13.00.01 – загальна педагогіка та історія педагогіки. – Харківський національний педагогічний університет імені Г.С. Сковороди, Харків. – 2008.

У дисертації проведено ретроспективний аналіз проблеми взаємозв’язку навчання й виховання у творчій спадщині вчених Слобідської України другої половини XIX – початку ХХ століття; виявлено витоки становлення і розвитку ідеї взаємозв’язку навчання й виховання в історії вітчизняної та зарубіжної педагогічної думки; розкрито динаміку перетворення висунутої ідеї в певні концептуальні положення в другій половині XIX – на початку ХХ століття; розкрито внесок педагогів-науковців Слобідської України в розробку теоретичних і методологічних питань забезпечення взаємозв’язку навчання й виховання.

На основі аналізу історико-педагогічної літератури, широкого кола архівних і публіцистичних матеріалів виявлено й узагальнено досвід втілення вченими Слобідської України ідеї взаємозв’язку навчання й виховання в практику закладів освіти різних типів. У роботі виокремлено найбільш ефективні напрями реалізації науковцями окресленої ідеї, а саме: відображення її в науково-методичних матеріалах, здійснення взаємозв’язку навчання й виховання в процесі організації пізнавальної діяльності студентів, унаочнення ідеї особистим прикладом.

У дослідженні визначено можливості творчого використання теоретичних ідей і практичного досвіду вчених Слобідської України щодо забезпечення взаємозв’язку навчання й виховання, обґрунтовано прогностичні тенденції розвитку набутків попередників на сучасному етапі модернізації освіти в Україні.

Ключові слова: творча спадщина, учений Слобідської України, узаємозв’язок навчання й виховання, тенденція розвитку ідеї.

Кошечкина Т.М. Проблема взаимосвязи обучения и воспитания в творческом наследии ученых Слободской Украины (вторая половина XIX – начало ХХ века). – Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата педагогических наук по специальности 13.00.01 – общая педагогика и история педагогики. – Харьковский национальный педагогический университет имени Г.С. Сковороды, Харьков. – 2008.

В диссертации в соответствии с целью и задачами исследования осуществлен ретроспективный анализ