Харківський національний педагогічний університет імені Г.С. Сковороди

Кравцова Тетяна Олександрівна

УДК 37(09):37.012-053.5

ПРОБЛЕМА ВИВЧЕННЯ ДИТИНИ В РЕФОРМАТОРСЬКІЙ ПЕДАГОГІЦІ КІНЦЯ ХІХ – ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ

13.00.01 — загальна педагогіка та історія педагогіки

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата педагогічних наук

Харків – 2008

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана у Кіровоградському державному педагогічному університеті імені Володимира Винниченка, Міністерство освіти і науки України.

Науковий керівник: кандидат педагогічних наук, доцент

Радул Ольга Сергіївна,

Кіровоградський державний педагогічний

університет імені Володимира Винниченка,

професор кафедри педагогіки початкової освіти та соціальної педагогіки

Офіційні опоненти: доктор педагогічних наук, професор

Кузнецова Олена Юріївна,

Харківський національний педагогічний університет імені Г.С. Сковороди, завідувач кафедри теорії і практики англійської мови.

кандидат педагогічних наук, доцент

Бардінова Валентина Данилівна,

Полтавський державний педагогічний університет

імені В.Г. Короленка, доцент кафедри педагогіки

Захист відбудеться 22 січня 2008 р. о 13-00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 64 053.04 у Харківському національному педагогічному університеті імені Г.С. Сковороди за адресою: 61002, м. Харків, вул. Артема, 29, ауд. 216.

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Харківського національного педагогічного університету імені Г.С. Сковороди за адресою: 61168, м. Харків, вул. Блюхера, 2, ауд. 215-В.

Автореферат розісланий ”21” грудня 2007 р.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради Штефан Л.А.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність дослідження. Сучасні перетворення у суспільному житті викликали зміни філософії освіти, що обумовило перехід до парадигми особистісно-орієнтованого виховання, заснованого на пріоритетності гуманістичних цінностей, першочерговому врахуванні інтересів дитини у навчально-виховному процесі. Подібні трансформації виховного ідеалу роблять актуальними наукові пошуки, пов’язані з проблемою дитини у її педагогічному значенні, що сучасними вченими інтерпретується, як комплекс знань, наукових поглядів про природу дитини, особливості її розвитку і саморозвитку у виховному процесі. Опираючись на теорію цілісного розвитку особистості, науковці пов’язують проблему дитини, насамперед, з вивченням усіх закономірностей її становлення як суб’єкта освітньо-виховного процесу, з урахуванням усіх аспектів життєдіяльності за допомогою інтеграції зусиль наук соціально-гуманітарного профілю (педагогіки, психології, соціології, біології), на основі ставлення до дитини як самоцінності, до дитинства – як важливого самостійного періоду в житті людини.

Безумовно пошуки способів і технологій розв’язання завдань сучасної педагогічної науки будуть більш ефективними в разі врахування передового досвіду, накопиченого в історії педагогіки. У цьому контексті слід зауважити, що у кінці ХІХ – на початку ХХ ст. у світовій педагогічній науці вже відбувався перехід від знаннєвоцентричної парадигми до реформаторських ідей педоцентризму, педології, прагматизму тощо. Саме представники реформаторської педагогіки, спираючись на новітні досягнення філософії, психології, біології, соціології та на довготривалі емпіричні спостереження педагогічного процесу, переважну увагу в дослідженнях приділяли вивченню самої дитини – її психофізичних, розумових та біологічних особливостей.

Ідеї реформаторської педагогіки, зокрема в контексті вивчення дитини, реалізовувалися в творчості вітчизняних учених того часу (С. Ананьїна, П. Блонського, О. Залужного, Я. Мамонтова, О. Попова, В. Протопопова, І. Соколянського, Я. Чепіги та ін.), що зумовлювало появу нових наукових шкіл, значної кількості фахових досліджень. Проте, в умовах становлення в СРСР сталінського тоталітаризму, діяльність представників реформаторської педагогіки одержала негативну ідеологічну оцінку, більшість науковців було репресовано, а презентовані ними напрямки науково-педагогічної діяльності тривалий час були офіційно забороненими як буржуазні.

Враховуючи вищезазначене, актуальність дослідження особливостей вивчення дитини представниками реформаторської педагогіки визначається насамперед тим, що це є спробою повернути широкому загалу науковців надбання вітчизняної педагогіки, які залишаються малодослідженими.

Нарешті, в умовах плюралізму у педагогічній науці, на наш погляд, своєчасним є вивчення особливостей дослідження дитини у реформаторській педагогіці, як течії у світовій педагогіці, яка активно розвивалася протягом XX ст. за кордоном, а впродовж останнього десятиліття набула популярності й в Україні, представлена різними напрямками, що дозволяє широко використовувати порівняльні методи дослідження, визначити підходи, що є актуальними для сучасної педагогічної теорії і практики.

В педагогічній літературі приділяється значна увага вивченню закономірностей і тенденцій розвитку ідей, теорій, концепцій реформаторської педагогіки. Історико-педагогічний аспект періоду кінця ХІХ – початку ХХ ст. став предметом дослідження таких учених як: А. Бойко, Б. Бім-Бада, Р. Вендровської, Н. Воскресенської, О. Джуринського, С. Золотухіної, В. Кравця, В. Курила, М. Левківського, В. Майбороди, З. Малькової, С. Мендліної, О. Піскунова, К. Салімової, О. Сухомлинської та ін.

Зокрема, проблема ґенези реформаторських педагогічних течій у різних країнах знайшла наукове висвітлення в працях О. Арініної, Б. Вульфсона, М. Гончарова, О. Кузнецової, О. Попової, О. Рогачової, А. Сбруєвої, та ін. Персоналії окремих представників реформаторської педагогіки та їхня науково-педагогічна та творча спадщина досліджувалися П. Браїловою (С. Френе), І. Дичківською (М. Монтессорі), О. Іоновою (Р. Штайнер), В. Коваленко (Д. Дьюї), Л. Ніколенко (Я. Чепіга) та іншими науковцями.

Окремі аспекти розгляду проблеми вивчення дитини в реформаторській педагогіці кінця ХІХ – початку ХХ ст. відображено в навчальному посібнику “Нариси історії українського шкільництва 1905-1933” (1996) за редакцією
О. Сухомлинської, в якому розкриті питання вітчизняної реформаторської педагогіки та з наукової точки зору обґрунтовано філософію та методологію виховання. Суттєвою допомогою в осмисленні та аналізі проблеми, що є предметом дослідження, стали дисертації О. Барило, І. Болотнікової, В. Лук’янової, В. Коваленко, О. Перетятько, Т. Петрової та ін. У цих працях розглядаються окремі підходи вітчизняних і зарубіжних представників реформаторської педагогіки щодо досліджуваної проблеми, аналізуються різні аспекти розвитку педагогічних інновацій у їхній творчій спадщині. Разом з тим узагальнений історіографічний огляд свідчить про те, що питання вивчення дитини у світовій та вітчизняній реформаторській педагогіці кінця ХІХ – початку ХХ століття не були предметом спеціального наукового дослідження, залишаються актуальними і недостатньо вивченими, що й зумовило вибір нами теми дисертації “Проблема вивчення дитини в реформаторській педагогіці кінця ХІХ – початку ХХ століття”.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дослідження пов’язане з реалізацією основних напрямків Національної доктрини розвитку освіти України у ХХI столітті, має зв’язок з науково-дослідницькою темою кафедри педагогіки Кіровоградського державного педагогічного університету імені Володимира Винниченка “Організаційно-педагогічні умови соціально-професійної підготовки вчительських кадрів” (реєстраційний шифр теми 0104V003704) у контексті вивчення вимог до професійної діяльності працівників освіти в історії педагогіки.

Тема дисертації затверджена вченою радою Кіровоградського державного педагогічного університету імені Володимира Винниченка (протокол №5 від 24.11.2003 р.), і узгоджена в такій редакції рішенням бюро Ради з координації наукових досліджень у галузі педагогіки та психології в Україні (протокол № 5 від 25.05.2004 р.).

Мета дослідження полягає у науковому аналізі та визначенні особливостей вивчення дитини у світовій та вітчизняній реформаторській педагогіці кінця ХІХ – початку ХХ ст.

Відповідно до мети, були визначені завдання дослідження:

1. Проаналізувати підходи до вивчення дитини в науковій думці кінця
ХІХ – початку ХХ ст. як історико-педагогічну проблему.

2. Визначити загальні особливості та теоретичні основи вивчення дитини у реформаторській педагогіці кінця ХІХ – початку ХХ ст.

3. Систематизувати та дати порівняльну характеристику концептуальних підходів до вивчення дитини представниками реформаторської педагогіки

4. Проаналізувати вихідні положення та методи дослідження дитини у працях провідних представників світової реформаторської педагогіки кінця ХІХ – початку ХХ ст.

5. Вивчити перспективи використання творчих надбань представників реформаторської педагогіки у сучасних умовах розвитку освіти в Україні.

Об’єкт дослідження: науково-педагогічна спадщина представників реформаторської педагогіки кінця ХІХ – початку ХХ ст.

Предмет дослідження: особливості вивчення дитини представниками реформаторської педагогіки кінця ХІХ – початку ХХ ст.

Методологічною основою дослідження є теорія наукового пізнання з її вимогами об’єктивності, доказовості; діалектична теорія про загальний зв’язок, взаємозумовленість і цілісність явищ об’єктивної дійсності; теорія розвитку особистості як єдності біологічного й соціального; теорія самоцінності й унікальності дитячої особистості; принципи історизму, детермінізму, системності, науковості; ідея доцільності творчого використання науково-педагогічних надбань зарубіжних і вітчизняних педагогів минулого в сучасному навчально-виховному процесі.

Теоретичну основу дослідження становлять філософські погляди та ідеї представників реформаторської педагогіки щодо оновлення педагогічної теорії і практики на основі вивчення особливостей дитини, які відображено в працях А. Біне, В. Бехтерєва, Д. Дьюї, П. Каптерєва, Е. Кіркпатріка, Е. Клапареда, В. Лая, П. Лесгафта, Е. Меймана, І. Сікорського, Е. Торндайка, Р. Штайнера, С. Холла; теорії представників німецької класичної філософії (І. Канта, Й. Гегеля, Й. Фіхте); філософської антропології (М. Шеллера), положення теорії еволюції (Ч. Дарвіна); теорія рефлексології (І. Сєченов, В. Бехтерєв), а також ідеї провідних українських педагогів – дослідників кінця ХІХ – початку ХХ ст. С. Ананьїна, О. Залужного, О. Попова, В. Протопопова, І. Соколянського; сучасні історико-педагогічні дослідження, в яких аналізуються питання історії розвитку педагогічної думки в Україні (А. Бондар, М. Євтух, С. Золотухіна, О. Попова, О. Сухомлинська, Л. Штефан).

Методи дослідження: методи аналізу (порівняльного, історичного, контекст-аналізу), систематизації й узагальнення для визначення, порівняння і зіставлення різних поглядів на проблему дослідження; вивчення опублікованих і рукописних праць представників реформаторської педагогіки з метою дослідження проблеми дослідження дитини; науково-історичний, проблемний і логічний аналіз філософської, історико-педагогічної та психолого-педагогічної літератури, наукових праць вітчизняних і зарубіжних дослідників з метою визначення поняттєво-категоріального апарату й розкриття теоретичних аспектів означеної проблеми; вивчення архівних матеріалів з метою висвітлення маловідомих історичних фактів з питань вивчення природи дитини в науково-педагогічній думці України.

Джерельна базу роботи становлять науково-педагогічні праці, статті В. Бехтерєва, А. Біне, П. Блонського, Д. Дьюї, О. Залужного, П. Каптерєва, Е. Кіркпатріка, Е. Клапареда, В. Лая, П. Лесгафта, Е. Меймана, І. Сікорського, І. Соколянського, Е. Торндайка, Р. Штайнера, С. Холла; матеріали та документи фондів Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України (ЦДАОВУ України) (використано 17 справ із ф. 166 – Міністерство освіти УРСР); Державного архіву Харківської області (використано 7 справ, зокрема ф. 200, ф. 820, ф. 845), Державного архіву Кіровоградської області (використано 6 справ, зокрема ф. 810, ф. 601, ф. 816); публікації періодичних видань другої половини ХІХ – першої чверті ХХ ст. (“Світло”, “Вестник воспитания”, “Русская школа”, “Педагогическая мысль”, “Комуністична освіта”, “Радянська освіта”, “Шлях оcвіти”, “Український вісник експериментальної педагогіки та рефлексології”, “Педологія” та ін.). Досліджувалися фонди рідкісної книги Національної бібліотеки ім. В. Вернадського, Державної науково-педагогічної бібліотеки АПН України, Кіровоградської наукової бібліотеки ім. Д. Чижевського.

Хронологічні межі дослідження визначено періодом кінця ХІХ – початку ХХ ст. Нижня межа дослідження (80-і роки ХIХ ст.) зумовлена активним відходом від гербартіанства у педагогічній науці, появою нових філософських течій і заснованих на їхніх ідеях педагогічних теорій (реформаторська педагогіка), що пропонували способи кардинальної модернізації теорії і практики традиційної педагогіки. Визначення верхньої межі дослідження (початок 30-х років ХХ ст.) зумовлюється поступовим установленням тоталітарного режиму в Радянській країні й забороною новітніх наукових ідей в освітній галузі, що не відповідали вимогам офіційної педагогічної доктрини.

Наукова новизна та теоретичне значення отриманих результатів полягає в тому що вперше: обґрунтовано зміст та теоретичні засади вивчення дитини як наукової проблеми; виявлено теоретичні основи дослідження дитини представниками реформаторської педагогіки (філософські, природничонаукові, педагогічні); визначено, систематизовано та порівняно особливості та методики вивчення дитини педагогами-реформаторами кінця ХІХ – початку ХХ ст.; визначено основні тенденції світової і вітчизняної реформаторської педагогіки до проблеми вивчення дитини; розкрито й обґрунтовано засади, основні підходи та методики вивчення дитини у творчій спадщині вітчизняних представників реформаторської педагогіки кінця ХІХ – початку ХХ ст.

Подальшого розвитку набули положення щодо цілісного дослідження особистості дитини, які склалися у світовій педагогічній науці в кінці ХІХ – на початку ХХ ст. Конкретизовано існуючи підходи до класифікації течій реформаторської педагогіки, щодо інтерпретації проблеми вивчення дитини як науково-педагогічної. Поглиблено наукові знання щодо тенденцій розвитку вітчизняної і світової педагогічної думки досліджуваного історичного періоду.

У науковий обіг введено маловідомі документи, наукові матеріали вчених досліджуваного періоду, що розширює межі наукового знання про проблему вивчення дитини у реформаторській педагогіці

Практичне значення дослідження полягає у введенні у науковий обіг методик вивчення дитини, розроблених представниками реформаторської педагогіки та висвітленні їхніх маловідомих праць, а також – у розробці на цій основі спецкурсу “Теорія і практика вивчення дитини у реформаторській педагогіці” для вищих педагогічних навчальних закладів, який було апробовано у Кіровоградському державному педагогічному університеті імені Володимира Винниченка.

Основні положення, висновки і методичні рекомендації дослідження впроваджено в навчально-виховний процес кафедр педагогіки, педагогіки початкової освіти та соціальної педагогіки Кіровоградського державного педагогічного університету імені Володимира Винниченка (довідка № 229 від 3.04.07 р.), Кіровоградського обласного інституту післядипломної педагогічної освіти імені Василя Сухомлинського (довідка № 258 від 4.04.07 р.), Уманського державного педагогічного університету імені Павла Тичини (довідка № 1316/01
від 1.11.07 р.), кафедри теорії та історії педагогіки Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького (довідка № 1939/01-11 від 31.10.07 р.).

Матеріали дослідження, його теоретичні положення і висновки, виявлений і систематизований історико-педагогічний матеріал можуть бути використані при вирішенні певних наукових і практичних завдань реформування освіти, підвищенні якості підготовки наукових і педагогічних кадрів у процесі викладання навчальних курсів педагогічного спрямування, зокрема – курсу “Історія педагогіки ”, у вищих навчальних закладах; при підготовці навчальних посібників, підручників, методичних рекомендацій; у діяльності теоретико-методологічних та методичних семінарів кафедр педагогічних навчальних закладів, при організації роботи методичних об’єднань вчителів різних загальноосвітніх навчальних закладів; при підготовці курсових та дипломних робіт.

Вірогідність результатів дослідження забезпечується теоретичною обґрунтованістю концептуальних позицій дисертації з використанням міжпредметних зв’язків, елементів системного, історико-логічного та порівняльного аналізу; використанням методів, адекватних предмету, меті й завданням дослідження; застосуванням принципів об’єктивності й історизму; репрезентативністю використаних першоджерел та архівних матеріалів.

Апробація і впровадження результатів дослідження. Основні положення і результати дослідження висвітлювалися на Всеукраїнській науково-практичній конференції “Історико-педагогічні дослідження: регіональний вимір” (Луганськ, 2006), “Роль едукаційного середовища у підготовці вчителя сільської школи” (Умань, 2007), на міжвузівській науково-практичній конференції “Особливості впровадження у навчально-виховний процес початкової школи сучасних педагогічних технологій” (Кіровоград, 2007) на звітних наукових конференціях викладачів Кіровоградського державного педагогічного університету імені Володимира Винниченка (Кіровоград, 2005; 2007).

Основні результати і висновки дисертації обговорювалися на засіданнях кафедр педагогіки та педагогіки початкової освіти та соціальної педагогіки Кіровоградського державного педагогічного університету імені Володимира Винниченка.

Публікації. Основні теоретичні положення дисертаційного дослідження знайшли своє відображення у 10 одноосібних статтях у фахових виданнях (з них 9 – у виданнях, затверджених ВАК України, 1 – у матеріалах конференції), та одноосібному навчальному посібнику.

Структура дисертації: Дослідження складається зі вступу, 3-х розділів основної частини, висновків, списку використаних джерел (332 найменування), 9 додатків. Основний зміст дисертації викладено на 193 сторінках. Робота містить 1 схему, 4 таблиці, з них 3 – у додатках.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність проблеми та ступінь її дослідженості; визначено мету, завдання, об’єкт, предмет, методи, методологічну і теоретичну основи дослідження; відображено джерельну базу, хронологічні межі, теоретичне і практичне значення дисертації; подано відомості про апробацію й упровадження результатів роботи.

У першому розділі “Теоретичні засади вивчення дитини представниками реформаторської педагогіки” на основі аналізу історико-педагогічної, філософської, природничо-антропологічної літератури та наукових творів педагогів-реформаторів визначено зміст та особливості ґенези предмета дослідження як наукової проблеми; проаналізовано філософсько-теоретичні засади вивчення дитини педагогами-реформаторами, у процесі порівняльного аналізу обґрунтовано концептуальні підходи та особливості бачення даної проблеми представниками різних напрямків реформаторської педагогіки кінця ХІХ – початку ХХ ст.

Встановлено, що теоретичні засади й практичні аспекти діяльності представників реформаторської педагогіки було предметом наукового історико-педагогічного аналізу протягом кінця XIX – початку XXI ст. Дослідження проблеми вивчення дитини в творчій спадщині педагогів-реформаторів у вітчизняній історії педагогіки еволюціонувало в залежності від суспільно-політичної оцінки їхньої наукової діяльності за такими етапами:

- кінець ХІХ ст. – перша половина 30-х років XX ст. супроводжується епізодичною характеристикою досвіду вітчизняних і зарубіжних представників реформаторської педагогіки. Визначено, що в працях вітчизняних педагогів-реформаторів П. Блонського, П. Каптерєва, О. Музиченка описується досвід їхніх зарубіжних колег. У дослідженнях А. Гергета, А. Готалова-Готтліба, Я. Мамонтова, М. Румянцева, П. Соколова та ін. вперше здійснено загальну характеристику педагогічних течій реформаторської педагогіки та визначено аспект вивчення дитини як педагогічну проблему, притаманну цій течії педагогіки;

- друга половина 30-х – перша половина 60-х років XX ст. характеризується практичною відсутністю об’єктивного аналізу спадщини педагогів, більшість з яких була репресована, критикою цього напряму в педагогіці як буржуазної, “псевдонаукової” (праці Г. Костюка, Й. Ліпмана, І. Хаїта);

- друга половина 60-х – перша половина 80-х років XX ст.: притаманна часткова реабілітація вітчизняних представників реформаторської педагогіки, аналіз основних положень їхніх педагогічних концепцій, визнання внеску педагогів-реформаторів у розробку наукових підходів до вивчення дитини (праці Н. Вейкшана, Ю. Горбенка, О. Киричука, А. Петровського та ін.);

- друга половина 80-х років XX ст. – сьогодення: супроводжується науковою реабілітацією та поглибленим дослідженням педагогічної спадщини представників вітчизняної та зарубіжної реформаторської педагогіки. Визначено, що в цей час здійснено розгляд окремих особливостей дослідження дитини у теоріях педагогів-реформаторів (праці О. Барило, Б. Бім-Бада, Ю. Гільбуха, В. Коваленка, В. Лук’янової, А. Нікольської, Т. Петрової, О. Попової, Б. Ступарика, О. Сухомлинської та ін.), обґрунтовано підходи до класифікації напрямків реформаторської педагогіки, теоретичні і методологічні засади дослідження цієї течії в педагогіці (праці О. Джуринського, В. Кравця, О. Попової, К. Салімової, О. Сухомлинської), методологічно обґрунтовано зміст проблеми вивчення дитини як однієї з першочергових у реформаторській педагогіці (праці Б. Бім-Бада, О. Нікольської, О. Сухомлинської).

Здійснений історіографічний аналіз проблеми засвідчив, що у вітчизняній науці накопичено значний матеріал стосовно фактів життя і педагогічної діяльності представників реформаторської педагогіки кінця ХІХ – початку ХХ ст., проблема вивчення дитини комплексно досліджена, насамперед, на основі вивчення досвіду представників педології. Зазначено, що існує потреба наукового аналізу особливостей вивчення дитини у творчій спадщині представників основних течій реформаторської педагогіки кінця ХІХ – початку ХХ ст., дослідження теоретичних засад та способів вирішення цієї проблеми.

Визначено, що теоретичними засадами для побудови педагогічних концепцій та розв’язання проблеми вивчення дитини у реформаторській педагогіці кінця XIX – початку XX ст. були філософські ідеї представників класичної німецької філософії (І. Канта, Г. Гегеля, Л. Фейєрбаха та ін.) про людину як цілісну самодіяльну істоту, про діалектичний підхід до її вивчення, про розвиток особистості, про поєднання у людині природного (біологічного) і соціального. Доведено, що основою вивчення дитини педагогами-реформаторами були також концепції некласичної філософії XIX – поч. XX ст.: філософської антропології (М. Шелер, Г. Плеснер, Е. Кассірер, Х. Ортега-і-Гассет та ін.) про цілісність людської особистості; марксистської філософії (К. Маркс, Ф. Енгельс) про діалектичний метод пізнання, діяльнісну природу становлення особистості та її соціальну природу; філософії позитивізму (О. Конт, Г. Спенсер) про практичну спрямованість дослідження дитини та еволюційність її розвитку; прагматизму (Д. Дьюї, У. Джеймс) про “прогресивне виховання” та експериментальне дослідження якостей дитини; теорії психоаналізу (З. Фрейд) про природу свідомості людини; філософії волюнтаризму (А. Шопенгауер) про природу волі та психічних якостей дитини тощо.

Доведено, що теоретичними основами підходів представників реформаторської педагогіки до вивчення дитини були також концептуальні засади наукових дисциплін, що започатковуються в XIX ст., а саме: теорії еволюції (Ч. Дарвін, Г. Геккель), на основі якої педагогами-реформаторами дитина досліджувалася у процесі її розвитку; експериментальної психології (В. Вундт), методичний інструментарій якої використовувався у процесі практичного дослідження психічних особливостей дитини експериментальним шляхом; біхевіоризму (Д. Уотсон, Е. Торндайк) як основи для вивчення поведінки дитини; рефлексології (І. Павлов, І. Сєченов) як підґрунтя для пояснення психічних явищ через фізіологічні процеси.

Встановлено, що педагоги-реформатори у своїх поглядах стосовно вивчення дитини враховували надбання провідних представників світової класичної педагогічної думки. Було визначено, що теоретичними основами вивчення дитини є принцип природовідповідності виховання як концептуальна вимога вивчати і враховувати у навчально-виховному процесі індивідуальні властивості дитини (Я.А. Коменський, Ж.-Ж. Руссо, Й. Песталоцці), ідеї про особливу природу дитинства як унікального періоду в житті людини
(Ж.-Ж. Руссо), про гуманне ставлення до дитини тощо. З’ясовано, що конкретних, науково обґрунтованих методик комплексного дослідження дитини до реформаторської педагогіки не пропонувалося. Першу спробу цілісного вивчення дитини на засадах антропологічного принципу було здійснено К. Ушинським.

Визначено, що у процесі вивчення дитини представники реформаторської педагогіки використовували різні підходи, що пов’язано з прихильністю до теоретичних положень того чи іншого напрямку. Проведене дослідження дозволяє виокремити такі концептуальні особливості вивчення дитини: використання антропологічного підходу (В. Бехтєрев Е. Кіркпатрик, В. Лай, П. Лесгафт, С. Холл та ін.), вивчення дитини на засадах цілісного підходу (В. Лай, І. Сікорський, В. Штерн, С. Холл та ін), пріоритетна увага до індивідуального розвитку (А. Біне, Е. Мейман, М. Монтессорі, Е. Торндайк), акцент на дослідженні біологічної природи дитини (В. Лай, Е. Мейман, С. Холл, В. Штерн), дослідження психічних властивостей дітей (В. Бехтерєв, Е. Мейман, І. Сікорський та ін ), пріоритетне дослідження соціальної природи дитини (Д. Дьюї, О. Попов, О. Залужний та ін.), дослідження дітей з відхиленнями у розвитку (А. Біне, О. Декролі, М. Монтессорі, І. Соколянський).

У другому розділі “Особливості вивчення дитини у зарубіжній реформаторській педагогіці кінця ХІХ – початку ХХ століття” під час проведеного історико-педагогічного аналізу, на основі вивчення документів досліджуваного періоду, архівних джерел, періодичних видань, нами було виокремлено етапи вивчення дитини у зарубіжній реформаторській педагогіці, розглянуто особливості вивчення дитини у різних течіях. Перший етап (80 – перша половина 90-х років ХІХ ст.) визначено як етап становлення вивчення дитини у зарубіжній реформаторській педагогіці. З’ясовано, що провідною метою було вивчення психічного розвитку дитини. Встановлено, що на цьому етапі розпочалося інтенсивне накопичення знань про природу дитини із медицини, біології, анатомії, психології. Охарактеризовано можливість наукового аналізу перших проявів душевного та тілесного життя, розроблені деякі методи дослідження дитини. Основним методом дослідження дитини було спостереження протягом тривалого часу.

Визначено, що другий етап (друга половина 90-х р ХІХ ст. – перша половина 10-х років ХХ ст.), етап розвитку, характеризувався тим, що підходи до вивчення розвитку дитини поступово ускладнювалися: стали досліджуватися форми розвитку, його рівні та вікові межі; онтогенез людини починають розглядати диференційовано, а фізичний, психічний, соціальний розвиток дитини – у більш активній взаємодії. З’ясовано, щодо вивчення дитини застосовували діалектичний, рефлексологічний, індивідуалістичний підходи, які ґрунтувалися на принципах педоцентризму та науковості. Встановлено, що провідною метою було вивчення психофізичного розвитку дитини, визначення її фізичного та розумового рівня, з’ясування її обдарувань. Обґрунтовано, що на цьому етапі були розроблені та застосовані на практиці такі методи аналізу природи дитини, як анкетування, тестування, бесіда, експеримент, статистичні дані, збирання та аналіз різноманітних фактів.

Третій етап (друга половина 10-х – друга половина 20-х років ХХ ст.)у дослідженні представлено, як етап вивчення дитини, який ґрунтується на цілісному підході до її дослідження. З’ясовано, що цей етап пов’язаний з пріоритетним розвитком педології, представники якої спиралися на здобутки природничих і суспільних наук, як цілісної біосоціальної істоти, від її народження до дорослості. Доведено, що даний етап, при поясненні поведінки дитини, характеризується відмовою від крайнього фізіологізму, дослідження спрямовуються не тільки на вивчення індивідуальності дитини, а й на аналіз соціальних впливів, які визначають розвиток та її поведінку, значну увагу приділяють розгляду дитини як “продукту середовища”, як “соціальної істоти”. Встановлено, що в цей час використовували різні методи та методики вивчення дитини, що використовуються у сучасній психолого-педагогічній науці.

У дисертації на основі аналізу першоджерел і наукової літератури визначено, що вивчення дитини як першочергова педагогічна проблема найбільш повно відображена у світовій експериментальній педагогіці (А. Біне, Е. Мейман, Е. Торндайк), педагогіці дії (В. Лай), педології (С. Холл, В. Штерн, Д. Болдуїн, Е. Кіркпатрік).

Визначено, що представники експериментальної педагогіки свої зусилля зосереджували на дослідженні теоретичних основ дитячої індивідуальності; вивченні душевного і тілесного розвитку дитини та розвитку здібностей і обдарованості дітей; вивчення її стану під час навчання в школі. Показано, що Е. Мейман пріоритетного значення надавав дослідженню проблеми обдарованості, інтелігентності дитини та її індивідуального психофізичного розвитку. Доведено, що в основі досліджень А. Біне було визначення розумового розвитку дітей різного віку та вивчення психофізіологічних основ “ненормальної дитини”. Встановлено, що дослідження Е. Торнайка були спрямовані на вивчення розвитку та інтелекту дитини, а О. Декролі – зосереджені на вивченні інтересів дитини.

Обґрунтовано, що, на відміну від представників експериментальної педагогіки, представники педології вважали провідною ідеєю теорію цілісного вивчення дитини. На основі аналізу першоджерел та наукової літератури визначено основні моменти цілісного дослідження дитини представниками педології, а саме: вивчення даних про родичів дитини з метою виявлення спадкових впливів; дослідження впливу середовища на дитячу особистість в минулому та теперішньому; вивчення поведінки дитини в процесі виховання; дослідження особливостей організму та стану її здоров’я; аналіз шкільних досягнень дитини; дослідження діяльності дитини в колективі. Встановлено, що основною ідеєю зарубіжної педології було використання біогенетичного закону, як еволюційно-біологічного пояснення формування і розвитку дитини у поєднанні із культурно-історичним розвитком суспільства, обґрунтовано ідеї про “ідеальну школу”, про розвиток “соціальних інстинктів”, сформовано генетичний підхід до вивчення дитинства. Підкреслено, що Е. Кіркпатрик, В. Штерн, С. Холл досліджували психофізичну природу дитини на основі визначення її національних, родових, індивідуальних особливостей, а також з позицій суспільних норм і цінностей розглядали такі поняття, як обдарованість і геніальність, емоційний і етичний розвиток дитини.

Оскільки основною характеристикою педагогічних систем М. Монтессорі, Р. Штайнера та Д. Дьюї був педоцентризм, увага до особистості дитини, визначено, що доцільним є розгляд особливостей розв’язання проблеми дослідження у педагогічній спадщині провідних представників теорії вільного виховання, вальдорфської педагогіки та педагогіки прагматизму як таких, що дають змогу скласти більш повну і якісну картину про особливості вивчення дитини у реформаторській педагогіці.

Установлено, що у педагогічній концепції М. Монтессорі дитина розглядалась як біологічна істота, на розвиток якої активно впливає соціальне мікросередовище. Основні дослідження М. Монтессорі були спрямовані на вивчення фізіології та психології дитини, на визначення факторів та причин саморозвитку особистості, було створено експериментальні методики дослідження фізичного розвитку дитини та стану її здоров’я, на основі антропометричних вимірів та даних про закономірності розвитку юного організму було сформовано основні санітарно-гігієнічні вимоги до середовища її життєдіяльності. Підкреслено, що педагогічна система Р. Штайнера ґрунтується на антропософському підході до вивчення дитини, спирається на сформоване уявлення про неї як про єдність її тілесно-душевно-духовного буття. Показано, що принципово новим у вченні Р. Штайнера є вивчення душевно-духовної природи дитини за допомогою розширення можливостей людської свідомості. Обґрунтовано, що педагогічна спадщина Д. Дьюї дає можливість зробити висновки про те, що він унеможливлював розв’язання проблеми вихованості та індивідуальних відмінностей дітей, виходячи тільки з вивчення механізмів психічної діяльності чи фізіології, а шукав відповіді на розв’язання проблеми природи дитини, як суб’єкта й об’єкта виховання у взаємодії індивіда та середовища, спрямовував дослідження на особистісні характеристики кожної дитини, розглядав її як соціобіологічну істоту.

У третьому розділі “Підходи до вивчення дитини у творчості вітчизняних представників реформаторської педагогіки” визначено особливості вивчення дитини у вітчизняній реформаторській педагогіці. Виявлено, що у більшості ґрунтовних праць з історії педагогіки вітчизняні представники реформаторської педагогіки за напрямками, як правило, не класифікуються, за своїми поглядами більшість педагогів-реформаторів належать до експериментальної педагогіки та педології. Встановлено, що вітчизняні педагоги-реформатори у своїх теоріях розширили підходи до вивчення дитини, генерували нові концептуальні ідеї педагогічної рефлексології та антропології. Відповідно до способів розв’язання основних педагогічних проблем, зокрема, вивчення дитини, а також від зміни соціально-політичних умов у країні, вітчизняних педагогів-реформаторів доречно розглядати за хронологічною ознакою, за періодами: 1) кінець ХІХ – початок ХХ ст. (В. Бехтерєв, П. Блонський, П. Каптерєв, П. Лесгафт, І. Сікорський); 2) 20-і – 30-і роки ХХ ст. (С. Ананьїн, О. Залужний, О. Попов, В. Протопопов, І. Соколянський, Я. Чепіга та ін.).

З’ясовано, що в кінці ХІХ – на початку ХХ ст. представники реформаторської педагогіки при вивченні дитини опиралися на антропологічний підхід, започаткований К. Ушинським. Визначено, що дослідження І. Сікорського були різнобічними й охоплювали всі сторони природи дитини: емоційне життя, розвиток інтелекту, розвиток індивідуальних психологічних ресурсів особистості, формування вольової сфери дитини, особливостей розумової праці та розумової втоми, виявлення законів її перебігу, сприяли створенню нового типу виховання, що ґрунтується на знаннях психолого-фізіологічних особливостей дитини, а також побудови системи психолого-педагогічного моніторингу для забезпечення відсліковування динаміки розумового розвитку кожної конкретної дитини. Встановлено, що П. Леcгафтом розроблені ідеї про активний характер навчання, про його розвиваючий ефект, про провідне значення навчання по відношенню щодо психофізичного розвитку дитини, про значення дитячого колективу у вихованні, про учня як суб’єкта освітнього процесу, про значення індивідуалізації в навчанні та вихованні. Вченим досліджено та вивчено причини, які заважають дитині досягти духовної та фізичної досконалості. Обґрунтовано, що В. Бехтерєвим, одним з перших у світовій практиці, було започатковано і впроваджено рефлексологічний підхід до вивчення дитини. Вчений, виходячи із знань про дитину, її фізіологію, анатомію, на основі умовних та безумовних рефлексів прагнув раціонально організувати життя дитини, її виховання, досліджував природу свідомості й поведінки дитини. Визначено, що П. Блонський першочергову увагу приділяв вивченню біологічної та соціальної природи дитини, виявив загальні закономірності формування особистості дитини, встановив причини і хід становлення психічних функцій, визначив особливості, що виникають від з’єднання окремих сторін її розвитку, – фізіологічної, психологічної і соціальної – в цілісний процес.

Доведено, що у 20-і – 30-і рр. ХХ ст. дослідження дитини у вітчизняній реформаторській педагогіці мало свою специфіку, що пов’язано зі спробами С. Ананьїна, О. Залужного, В. Протопопова, О. Попова, І. Соколянського, Я. Чепіги досліджувати дитину цілісно, в її розвитку пов’язати навчально-виховний процес з основними потребами особистості. Підтверджено, що українські педагоги-реформатори поєднали рефлексологічний підхід до вивчення дитини та ідеї вільного виховання. Встановлено, що в цей період було вивчено спадкові впливи і особливості розвитку дитячого організму й поведінки, розроблено методики вивчення біологічних і соціальних чинників розвитку дитини; визначено зв’язок між інтелектуальною обдарованістю, конституцією і моторним розвитком дитини.

Значна увага також приділялася розробці методик діагностики і виховання обдарованих дітей та дітей з відхиленнями і вадами у розвитку. Характерними особливостями вивчення дитини у вітчизняній реформаторській педагогіці цього періоду є використання рефлексологічного та індивідуального експерименту, методів екзо- і ендогенних подразників, дослідження поведінкових реакцій дитини, вивчення її соціальної природи, факторів соціалізації в колективі, а також – спроба створити єдину науку (педологію), яка б комплексно вирішувала питання вивчення і виховання дитини.

Встановлено, що ідеї і методики представників вітчизняної реформаторської педагогіки щодо вивчення дитини у 20-х – початку 30-х рр. XX ст. активно впроваджувалися у практику роботи науково-дослідних та педагогічних установ України на державному рівні. Це дало змогу накопичити цінний науково-методичний досвід, який можна використовувати в практиці організації особистісно зорієнтованого виховання в наш час, а також у роботі з дітьми з особливими потребами.

Вивчення та узагальнення науково-педагогічної літератури та архівних матеріалів дозволило дійти висновку про те, що на подальше вивчення і творче використання заслуговують методики вивчення дитини (соціально-педагогічна характеристика дитини, особова картка, характеристика поведінки дитини). Визначено, що творче використання надбань щодо вивчення дитини зарубіжної і вітчизняної реформаторської педагогіки сприятимуть розробці нових методик педагогічної діагностики розвитку дітей різного віку, створенню і запровадженню технологій особистісно зорієнтованого виховання і навчання, підвищенню рівня професіоналізму педагогічних працівників.

У висновках узагальнено результати дослідження в таких положеннях:

1. Творча спадщина представників реформаторської педагогіки є предметом історико-педагогічного аналізу протягом останнього століття, має певні тенденції дослідження, пов’язані з етапами соціально-історичної оцінки цієї течії в педагогіці. На основі історіографічного аналізу встановлено, що проблема вивчення дитини в реформаторській педагогіці не була предметом спеціального наукового пошуку.

2. Аналіз ґенези підходів до вивчення дитини в історії педагогіки засвідчив новаторство представників реформаторської педагогіки у науковому розв’язанні цієї проблеми. Доведено, що спроб комплексного вивчення дитини на засадах широкого спектру гуманітарних, природничих та соціальних наук, розгляду цього процесу, як педагогічної проблеми, до реформаторської педагогіки не робилося.

3. Філософсько-теоретичними основами вивчення дитини у рефор-маторській педагогіці стали ідеї представників класичної німецької філософії та концепції некласичної філософії XIX – початку XX ст., а саме: філософської антропології; марксистської філософії; філософії позитивізму; прагматизму; теорії психоаналізу; філософії волюнтаризму тощо. Крім того, теоретичними основами поглядів представників реформаторської педагогіки були концептуальні засади теорії еволюції, психології (експериментальної, біхевіоризму), рефлексології, а також погляди представників педагогічної антропології.

4. У результаті порівняльного аналізу першоджерел виявлено такі спільні особливості вивчення дитини представниками реформаторської педагогіки: педоцентризм при побудові педагогічних моделей, розгляд дитинства як особливого періоду в житті людини, використання методів науково-експериментального дослідження та методик, запозичених із суміжних наук (психології, соціології, медицини), вивчення дитини у процесі розвитку. Практично всі представники реформаторської педагогіки для вивчення дитини створювали авторські методики діагностики її станів, здібностей і характеристик, активно їх впроваджували в практику.

5. Визначено, що у процесі вивчення дитини представники реформаторської педагогіки використовували різні підходи, що пов’язано з прихильністю до теоретичних положень того чи іншого напрямку, впливом тенденцій розвитку світової науки та соціально-політичних процесів, що дозволило визначити три етапи у становленні проблеми вивчення дитини у зарубіжній реформаторській педагогіці: 80-і – перша половина 90-х рр. ХІХ ст.; друга половина 90-х рр. ХІХ ст. – перша половина 10-х рр.. ХХ ст.; друга половина 10-х – друга половина
20-х рр. ХХ ст.; та два етапи у діяльності вітчизняних представників реформаторської педагогіки: кінець XIX – першої половини 10-х років XX ст.; та 20-ті – перша половина 30-х рр. XX ст.

6. У ході дослідження на основі аналізу першоджерел і наукової літератури визначено, що вивчення дитини, як першочергової педагогічної проблеми, найбільш повно відображено у світовій експериментальній педагогіці (А. Біне, Е. Мейман, Е. Торндайк), педагогіці дії (В. Лай), педології (С. Холл, В. Штерн, Д. Болдуїн, Е. Кіркпатрік.

6.1. Особливостями вивчення дитини представниками експериментальної педагогіки та педагогіки дії було: визнання істинними тільки тих знань про природні й індивідуальні властивості дитини, які здобуті експериментальним способом, активне використання методів експериментального дослідження (тестування, спостереження, лабораторний експеримент, вивчення аналітичної інформації); пріоритетне вивчення біологічних та психофізичних особливостей дитини; перевага спадкових факторів розвитку над соціальними; розгляд дитинства як особливого періоду в житті людини; трактування виховання виключно як способу розвитку здібностей дитини; індивідуальний підхід до вивчення дитини; велика увага до проблеми дитячої обдарованості, рушійних чинників розумового та фізичного розвитку в залежності від вікових та індивідуальних особливостей.

6.2. Представники педології в основу вивчення дитини поклали теорію її цілісності як біосоціальної істоти та обґрунтували необхідність комплексного використання досягнень різних наук для одержання достовірної картини про її стан і розвиток. Характерними тенденціями вивчення дитини представниками цього напрямку є: використання біогенетичного закону як еволюційно-біологічного пояснення становлення, формування і розвитку дитини у взаємозв’язку з культурно-історичним розвитком людства; вивчення дитини відповідно до особливостей вікового розвитку та вроджених здібностей; ідея саморозвитку дитини, концепція “соціальних інстинктів” при недооцінці ролі соціального середовища у її розвитку.

7. Вітчизняні представники реформаторської педагогіки першого періоду (кінець XIX – друга половина 10-х років XX ст.) – І. Сікорський, В. Бехтєрев, П. Блонський, розглядали дитину як цілісну, біосоціальну істоту, основну увагу приділяли комплексному вивченню її психічних і фізичних процесів, мови, обдарованості, мотивів діяльності, потреб, інтересів. Було сформульовано нове розуміння особистості дитини як індивідуальності з власною самосвідомістю, значна увага приділялася вивченню ранніх етапів розвитку дитини, дослідженню факторів впливу на неї соціального середовища. У цей час був започаткований рефлексологічний підхід до вивчення дитини, головна увага приділялася дослідженню її свідомості та спадкових характеристик.

7.1. Українські педагоги-реформатори 20-х – першої половини 30-х років XX ст. у своїй діяльності щодо вивчення дитини поєднували досягнення рефлексології, напрацювання засновників світової та вітчизняної педології та ідеї вільного виховання. Особливістю їхніх підходів до вивчення дитини було: спроби цілісно досліджувати дитину у процесі її розвитку, вивчення на засадах умовних рефлексів її генетичних особливостей, одержаних спадково, велика увага до практичних аспектів вивчення дитини, зокрема організації масових досліджень, створення соціально-психологічних і соціокультурних харак-теристик дитини.

8. У ході наукового пошуку встановлено, що напрацювання представників реформаторської педагогіки щодо вивчення дитини заслуговують на вивчення, творче використання і можуть бути реалізовані в таких напрямах: при розробці нових методик педагогічної діагностики розвитку дітей різного віку, для створення і запровадження технологій особистісно зорієнтованого виховання і навчання, при диференціації і індивідуалізації навчально-виховного процесу; у процесі оптимізації діяльності медико-педологічної служби в школі та у корекційній педагогіці.

9. До прогностичних тенденцій розвитку теорії і практики вивчення дитини в Україні віднесено: інтеграційні, які полягають у залученні антропологічних наук до проблем дослідження дитини; подальше вдосконалення методів та методик цілісного вивчення дитини; становлення та розвиток мережі соціально-педагогічних та психологічних служб з метою всебічної діагностики дитини.

Загалом, дане дослідження не претендує на повноту і вичерпаність вивчення означеної проблеми, до питань подальшого наукового пошуку ми відносимо підходи до вивчення дитини маловідомих представників вітчизняної реформаторської педагогіки, а також методики вивчення ними соціальних характеристик дитини.

Основні результати дослідження відображено у таких публікаціях автора:

Навчально-методичні праці:

1. Кравцова Т.О. Теорія і практика вивчення дитини у реформаторській педагогіці: Навчальний посібник. – Кіровоград: Поліграфічно-видавничий центр “Імекс ЛТД”, 2007. – 147 с.

Статті у фахових виданнях:

2. Кравцова Т.О.Проблема дитини у творчості представників реформаторської педагогіки Росії кінця ХІХ – початку ХХ століття // Наукові записки. – Кіровоград: Редакційно-видавничий