МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ЛЬВІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ІВАНА ФРАНКА

КУРИЛО ВАСИЛЬ БОГДАНОВИЧ

УДК 272.22-726.1-425(477) “192/193” В. Липківський: [130.122+130.123.4]

ДУХОВНА СПАДЩИНА ВАСИЛЯ ЛИПКІВСЬКОГО ТА ЇЇ РОЛЬ

У РОЗВИТКУ ФІЛОСОФСЬКО-ЕТИЧНОЇ ДУМКИ В УКРАЇНІ

У 20-30-Х РОКАХ ХХ СТОЛІТТЯ

Спеціальність 09.00.05 – історія філософії

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філософських наук

ЛЬВІВ 2008

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі історії філософії філософського факультету Львівського національного університету імені Івана Франка.

Науковий керівник: доктор філософських наук, професор

Пашук Андрій Іванович,

Львівський національний університет

імені Івана Франка,

завідувач кафедри історії філософії.

Офіційні опоненти: доктор філософських наук, професор

Кашуба Марія Василівна,

Львівський національний університет

імені Івана Франка,

професор кафедри філософії;

кандидат філософських наук, доцент

Наконечний Роман Андрійович,

Львівський державний аграрний університет,

завідувач кафедри філософії й політології.

Захист відбудеться “12” червня 2008 року о 12 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д .051.02 у Львівському національному університеті імені Івана Франка за адресою: 79000, м. Львів, вул. Університетська, 1, ауд. 301.

З дисертацією можна ознайомитися у Науковій бібліотеці Львівського національного університету імені Івана Франка за адресою: 79005, м. Львів, вул. Драгоманова, 5.

Автореферат розіслано “7” травня 2008 року

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Д 35.051.02

кандидат філософських наук, доцент О. Б. Сінькевич

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність та доцільність дослідження. Загальне підвищення інтересу до історії української філософської думки, повернення до історичної пам’яті та витоків національної духовної культури зумовило звернення й до духовно-творчої спадщини Василя Липківського. Після десятиліть історичного забуття та замовчування його діяльності нині лише розпочинається її вивчення, і нечисленні дослідження зводяться до загальної характеристики поглядів першого митрополита УАПЦ або до уточнення біографічних відомостей. Єдиною фундаментальною працею про життя і діяльність Василя Липківського є монографія Арсена Зінченка “Визволитися Вірою”. Група українських науковців-істориків – С. Білокінь, І. Коровицький, Л. Пилявець, І. Преловська, В. Пащенко та інші – у наукових розвідках торкаються здебільшого церковно-релігійної праці Липківського, розглядаючи його постать переважно у контексті національно-визвольних змагань українського народу й окреслюючи лише в загальних рисах світоглядно-філософський вимір творчості українського мислителя.

Однак детальний аналіз спадщини В. Липківського засвідчує, що соціально-філософські погляди мислителя становлять органічну складову його активної суспільно-громадянської та національно-релігійної позиції і містяться в його історичних, проповідницько-публіцистичних працях, в епістолярній спадщині, матеріалах доповідей на церковних соборах.

Отже, актуальність дослідження визначена необхідністю висвітлення ідей і поглядів Василя Липківського, окреслення їх місця й ролі у формуванні філософсько-етичної думки в Україні на початку ХХ ст., а також можливістю їх адаптації у контекст сучасних процесів націо- та державотворення в Україні з огляду на історичну значущість результатів його діяльності у сфері українського національно-духовного творення.

Пропоноване дослідження є першим в Україні аналізом духовно-творчої спадщини мислителя в її філософсько-етичному, суспільно-національному, культурно-релігійному вимірах. Перед автором постала проблема якісно нового – світоглядно-філософського осмислення інтелектуального доробку В. Липківського в контексті з’ясування основних принципів його життя, діяльності й філософії на основі світовідчуття і світорозуміння цієї безперечно неординарної особистості.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана у межах теми: “Концептуальні засади філософської думки в Україні: історія та сучасність” (номер державної реєстрації 0107U007416), яку розробляє кафедра історії філософії Львівського національного університету імені Івана Франка.

Мета дисертації – дослідження філософських, соціальних і релігійних поглядів В. Липківського, осмислення теоретичної та практичної цінності ідей українського мислителя в царині духовно-національного творення.

Реалізація зазначеної мети потребує розв’язання таких нагальних завдань:

– чітко визначити витоки й окреслити процес становлення світоглядно-християнських принципів філософії В. Липківського через розкриття розуміння мислителем філософських проблем співвідношення розуму і віри, філософії і науки, людини та її гідності;

– осмислити і систематизувати філософські, соціальні й релігійні погляди В. Липківського;

– розкрити зміст засадничих філософсько-релігійних і культурно-національних ідей концепції незалежності України й українського націотворення В. Липківського, зокрема визначення ним причин поневолення українського народу, способів їх подолання (через свідомотворчу діяльність народу) і значущу роль у цьому світської та духовної інтелігенції;

– обґрунтувати цілісність названої концепції, проаналізувавши світоглядно-методологічні підходи українського мислителя до вивчення суспільно-історичного процесу в Україні;

– дослідити трактування В. Липківським питань історичного зв’язку церкви і народу в процесах українського державотворення.

Об’єктом дисертаційної роботи є творчість Василя Липківського видатного українського релігійного мислителя кінця ХІХ – початку ХХ ст.

Предмет дослідження – соціально-філософські ідеї та погляди Василя Липківського.

Методологічну основу дисертаційної роботи становлять концептуальні положення соціально-філософської проблематики, розробленої в працях В. Липківського. У дослідженні застосовано низку філософських і загальнонаукових методів, з-поміж яких: історичний (з метою простеження генези філософсько-етичних поглядів В. Липківського); логічний (при розгляді соціально-релігійної філософії В. Липківського – багатогранного й водночас цілісного явища); герменевтичний (для інтерпретації засадничих соціально-філософських і національно-релігійних принципів концепції незалежності України та націотворення В. Липківського); аксіологічний (при аналізі шляхів суспільно-національного перетворення через спектр культурних і релігійних цінностей, розкритті основних історичних цінностей народу, що, на думку В. Липківського, містяться в традиціях, звичаях – “душі” народу); феноменологічний (у дослідженні логіки обґрунтування В. Липківським теологічного факту “Воскресіння”, з’ясуванні проблеми взаємовідношення церкви і народу в процесі становлення української нації).

Наукова новизна дисертації полягає в тому, що автор на основі першоджерел, використовуючи наукову історіографію, концептуально систематизував філософсько-етичні й суспільно-національні ідеї та погляди В. Липківського, які формувалися і розвивалися в контексті української та світової філософської думки в руслі православної традиції.

Внаслідок аналізу духовної спадщини В. Липківського обґрунтовано низку таких узагальнень і положень:

– розкрито єдність суспільно-філософського, політично-національного та духовно-релігійного чинників у світогляді українського мислителя;

– обґрунтовано двоаспектний погляд В. Липківського на філософію – як на теорію і як на спосіб життєдіяльності (вбачаючи в останній справжню філософію, мислитель трактує її як іманентну сутність людини, як індикатор внутрішньо-духовного вдосконалення);

– встановлено сутнісний зв’язок філософії В. Липківського з морально-етичною традицією української філософської думки;

– визначено роль духовної спадщини В. Липківського в утвердженні етико-філософських та морально-християнських засад українського суспільства на початку ХХ ст.;

– виокремлено оригінальну концепцію незалежності України та націотворення у творчості В. Липківського, яка полягає у всеохоплювальному застосуванні принципу “всенародної соборноправності” на всіх рівнях суспільно-культурного розвитку;

– простежено ідейний зв’язок В. Липківського з творчістю Т. Шевченка, П. Куліша та І. Франка у формуванні національної свідомості українського народу як самостійної державотворчої сили.

Теоретичне і практичне значення отриманих результатів. Теоретичний інтерес дисертації полягає в дослідженні й аналізі головних соціально-філософських і національно-релігійних ідей В. Липківського, що дають змогу розв’язати проблеми, які висуває перед людством, зокрема, перед українським суспільством, сучасність. Практичне значення дисертації полягає в тому, що теоретичні узагальнення та висновки, зроблені в ній, безпосередньо стосуються світоглядно-філософських питань і проблем, тому їх можуть використовувати в своїй праці спеціалісти – філософи, історики, педагоги, культурологи та ін. Концептуальний, методологічний і фактологічний матеріал дисертації можна застосовувати в курсах з історії філософії, соціальної філософії, філософії історії, а також у спецкурсах з актуальних проблем громадянського суспільства. Висновки дослідження сприятимуть розробленню заходів, спрямованих на становлення в Україні розвинутого громадянського суспільства, самоусвідомлення української нації, її культурного й духовного відродження, а результати можуть слугувати основою для подальшого аналізу творчості В. Липківського.

Апробація результатів дослідження. Основні висновки і результати дисертації викладені у дванадцяти наукових публікаціях, з-поміж яких – п’ять статей у фахових виданнях, визначених ВАК України. Ключові тези й головні положення роботи апробовано на семи конференціях, у тому числі на: Міжнародній науково-практичній конференції “Релігія і громадянське суспільство в Україні” (Чернівці, 2004), ХІV-й Міжнародній науковій конференції “Історія релігій в Україні” (Львів, 2004), Міжнародній науковій конференції “Релігія і соціальні зміни в сучасному суспільстві” (Чернівці, 2005), Міжнародній науковій конференції “Дні науки філософського факультету–2005” (Київ, 2005), а також на щорічних науково-звітних конференціях за 2005, 2006 та 2007 рр. і науково-теоретичних семінарах кафедри історії філософії філософського факультету Львівського національного університету імені Івана Франка.

Структура дисертації та послідовність викладу матеріалу зумовлені логікою висвітлюваних проблем, яка випливає з плану, мети і завдань дослідження. Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів, загальних висновків і переліку використаних джерел (188 найменувань на 19 сторінках). Повний обсяг дисертації – 178 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність обраної теми, сформульовано мету, головні завдання, об’єкт, предмет і методи дослідження, розкрито наукову новизну, теоретичне і практичне значення, наведено дані про апробацію результатів дослідження, його зв’язок із науковими темами і програмами кафедри історії філософії Львівського національного університету імені Івана Франка.

У першому розділі “Ідейні витоки духовно-творчої спадщини Василя Липківського” з’ясовано тісний зв’язок суспільно-філософського, політично-національного та духовно-релігійного чинників у світогляді українського мислителя.

У підрозділі 1.1. “Джерела, історіографія та теоретико-методологічні основи дослідження” окреслено джерельну базу дисертації, основу якої становлять оригінали праць В. Липківського – “Проповіді”, “Відродження Української Церкви”, а також його статті, опубліковані в обіжнику Київської єпархії, архівні матеріали – доповіді й виступи на церковних соборах, підготовлені ним документи, епістолярна спадщина.

У джерельній базі використано й фундаментальну публікацію з історії Української автокефальної православної церкви (УАПЦ) “Мартирологія українських церков”, перший том якої присвячений Православній церкві, де подано також документи про діяльність митрополита В. Липківського.

Фундаментальні праці з історії церкви О. Лотоцького, І. Власовського, Н. Полонської-Василенко, О. Ігнатуші, В. Пащенка, А. Пашука, О. Хомчук та інших допомагають розкрити особистість митрополита Василя Липківського як людини незламного духу та великих організаторських здібностей, релігійно-національного діяча й патріота, засновника УАПЦ.

Кращому осмисленню постаті В. Липківського, основних етапів його служіння в УАПЦ в умовах репресивної політики більшовицької влади й обставин його смерті слугували наукові розвідки Л. Пилявця, С. Білоконя, І. Коровицького, В. Полярного, М. Рибачука, І. Преловської, А. Кирридон, здійснені на основі архівних матеріалів і документів.

Яскраві моменти благовісницької й архипастирської діяльності митрополита В. Липківського, висвітлені у спогадах Д. Бурка, П. Маєвського та інших його сучасників, використано задля глибшого осмислення світоглядно-філософського рівня творчості мислителя.

Вагомими у з’ясуванні процесів українського національно-духовного відродження та участі в них В. Липківського стали збірники документів і матеріалів Першого (1921 р.) та Другого (1927 р.) Всеукраїнських православних церковних соборів УАПЦ, опубліковані з ЦДАВО України в 1999 та 2007 рр. відповідно. Аналіз матеріалів, поданих у цих збірниках, дав змогу глибше усвідомити постать митрополита як національно-духовного провідника, поборника прав українського народу й апологета всього українського, характерною ознакою світогляду якого був творчий, незаангажований підхід до розв’язання будь-яких питань і проблем українського духовно-національного буття.

Значущою в сенсі осмислення непересічної постаті В. Липківського, розкриття основних світоглядно-релігійних рис його мислення, простеження його місця в національно-релігійному русі кінця ХІХ – початку ХХ ст., вивчення обставин виникнення національного церковного руху в Україні стала вже згадувана праця “Визволитися Вірою” Арсена Зінченка.

Особливо цінною з огляду методологічних засад виявилася праця М. Лука “Етичні ідеї в філософії України другої половини ХІХ – початку ХХ ст.”. Аналіз її змісту засвідчив, що філософію В. Липківського можна сміливо вписати у філософсько-етичну думку України означеного періоду. Адже вчення мислителя тісно переплітається з традиціями української духовності.

У підрозділі 1.2. “Василь Липківський як мислитель, філософ і церковний діяч” стверджено, що філософія В. Липківського – це наслідок довголітніх студій і тривалих роздумів. Її риси – проникливість розуму, християнсько-психологічна настроєвість, патріотизм і героїзм. Вона суголосна з проповідницькою діяльністю Липківського – сповідує звільнення людини від усього заскорузлого, узвичаєного в її мисленні, поведінці й діяннях. Філософія, на думку мислителя, обов’язково повинна зіставлятися з морально-християнськими засадами людського життя, вивчати життя в самій його основі й відповідати на питання про його сенс. Таке трактування передбачає зміну статусу філософії, згідно з поглядами багатьох тогочасних філософів, розчарованих в ідеалах “золотого віку” раціоналізму, що виявився неспроможним задовольнити потреби її духовно-морального зростання.

Ґрунтуючись на християнських принципах віри й любові до Бога та ближнього, а насамперед – до свого народу, філософія В. Липківського утверджувалася за допомогою живої, відновленої публічної проповіді визволення кількасотлітньо поневоленого духу української нації, проповіді благодаті Божої, спекулятивно привласненої чужими земними володарями. Беручи за основу Святе Письмо, кожну проповідь він обов’язково екстраполює на український ґрунт і розглядає крізь призму актуальної для українського народу й Української церкви початку ХХ ст. соціальної дійсності, задля необхідності її предметного осмислення й можливості адекватного витлумачення в умовах кризового суспільно-національного, релігійного розвитку. Звучали у проповідях глибокі історичні екскурси й аналіз життя, умов і обставин духовного та соціального визволення народу, і з’ясування ролі інтелігенції, і філософські міркування про природу людини, формування та розвиток її свідомості, світогляду, про взаємовідношення віри і розуму, християнської науки й науки світської тощо. Водночас окреслено шляхи осягнення головної, сутнісної й остаточної мети людського буття.

У другому розділі “Філософські погляди В. Липківського” розкрито основні філософські ідеї мислителя.

У підрозділі 2.1. “Проблема розуму та віри” розглянуто актуальне у всі часи питання відношення віри та розуму, ступінь їх важливості та характеру взаємодії у процесі людського пізнання (буття).

Розум і віру В. Липківський вважає людськими якостями, котрими вона здатна виокремлювати себе із світу, підійматись над світом та пізнавати його. Розум постійно має справу зі сумнівом. Той самий сумнів викликає розум у людині й стосовно віри. Однак сумнів у вірі має два шляхи розвитку. Один веде до остаточного заперечення віри, наочним прикладом чого стала ідеологія комуністично-більшовицької влади з її атеїстичною пропагандою. Наслідком другого стає ще більша, глибинніша віра, що засвідчує приклад апостола Фоми, сумнів якого переріс в усвідомлення міцної віри.

Теологічне питання Воскресіння В. Липківський вважає не лише предметом віри, а й сферою дослідження людського розуму, показуючи взаємовідношення життя і смерті як постійного на фізичному рівні процесу вмирання-поставання, а на ідейному рівні повсякчасне потвердження розумом факту Воскресіння. Розумом людина пізнає і кінечність природи, і безмежність Всесвіту; розумом вона усвідомлює фізичну плинність своєї істоти і власну смерть й одночасно добачає особисту вічність і потребу в посутньому здійсненні факту свого воскресіння.

Мислитель наголошує також на антитетичному характері взаємовідношення “віри-розуму”, вбачаючи принципову відмінність віри від розуму в тому, що вона підносить людину до вічності й незмінності, а розум досліджує переважно те, що виникає, триває і зникає. Отже, В. Липківський висловлюється за їх гармонійну єдність і взаємодію, вважаючи, що лише так можна забезпечити якнайуспішніший процес людського пізнання і людське буття загалом. Відправним пунктом гармонійного полагодження взаємовідношення “віри-розуму”, за переконанням мислителя, є поновлення стану рівноваги між ними, коли розум і віра, “як два ока в тілі”, на паритетних умовах введені у всі процеси життєдіяльності людини. Оскільки, на його думку, таку рівновагу людина втратила, то вона ж і покликана її повернути, скориставшись Вищою допомогою.

У підрозділі 2.2. “Філософія і світогляд” з’ясовано погляди В. Липківського на проблему людського пізнання та формування філософського світогляду, розкрито його погляди на філософію, її головні питання і завдання, проаналізовано думки та прогностичні оцінки мислителя щодо перспектив стрімкого розвитку науки.

Формування світогляду належить до головних проблем людського буття. Крім досвіду, на формування світогляду впливають різноманітні події. Кардинальними ж у житті людини є “надзвичайні [мо]менти” – непередбачуваний вихід із колії спокійного життя або ж якась смертельна небезпека, які по-новому освітлюють її життєвий шлях, докорінно змінюючи напрям наступної діяльності. Особливе значення мають миті просвітлення й осяяння для “обраних Богом” людей, бо вони є закликами до виконання свого покликання.

Такі моменти згодом, у середині ХХ ст., німецький філософ К. Ясперс, відображаючи настрої свого часу, зумовлені станом внутрішньої понівеченості душі європейської людини післявоєнних років, назве “межовими ситуаціями”, зазначаючи, що кожна людина обов’язково постає перед ними, і стверджуючи визначальний характер їх впливу на життя людства загалом.

Виділено двоаспектний погляд В. Липківського на філософію як на теорію і як на спосіб життя. Як іманентна сутність кожної людини філософія спонукає людину впродовж усього життя осмислювати різні питання. Істинною можна вважати лише ту філософію, що стала сутнісним принципом людського життя, утверджена самим життям, яку людина сповідує та якої дотримується впродовж усього життя, як прагнення й мету – пізнання Істини (Бога). Основним критерієм такої філософії, з одного боку, є її зв’язок із мораллю й органічна єдність із життям, що найкраще виявлено у християнській філософії.

З іншого боку, філософія вимагає виходу на всезагальний рівень, на якому єднає людей, скеровує їх до усвідомлення ідей та висунутих цілей, досягнення ідеалів. Теоретичні досягнення філософії мислитель демонструє на прикладі видатних постатей давньогрецької, середньовічної, німецької класичної та інших філософій. Як духовна особа він, безумовно, не має на меті детального витлумачення цих філософських систем, але задається аналізом їх крізь призму християнства та його основ. Зокрема, він віддає належне пошукам давньогрецьких філософів, котрі замислювались над основою світу, його будовою, виникненням, однак зосереджує свою увагу на іншому – на “побожному схилянні” їх перед виявленням Бога в душі людини.

На цій основі він критикує організаційні засади побудови Католицької церкви та підвалини діяльності її пастирства, що не відповідали духу християнського вчення. Схоластика як офіційно усталена в свій час філософська католицька доктрина, в розумінні В. Липківського, “роздягнула” християн з Христа й опосередковано спричинилась до руйнації морально-релігійних принципів і традицій європейського суспільства, що у ХІХ ст. призвело до кризи західної культури. Тому, стверджує мислитель, основою християнської філософії є не стільки немічні людські міркування, скільки глибоке духовно-моральне життя у Христі.

Постійно наголошуючи на морально-етичних аспектах будь-якого філософування, В. Липківський звертається і до філософії І. Канта як авторитетної допомоги в критиці марксистської філософії. Остання, визнаючи істинним лише фізичне, нехтуючи питаннями людської духовності, у своєму сліпому захопленні правлінням (диктатурою) інтернаціонального пролетаріату ворожа не лише християнському уявленню про людину, а й суперечить загальнолюдським нормам і принципам.

На тлі критики матеріалістичної філософії В. Липківський розкриває власне християнське розуміння тісної взаємодії матерії та духу, завдяки якій лише й можливе повноцінне життя на землі. Саме в християнстві, особливо в його церковних Таїнствах, найглибше і найповніше виявляється єдність матерії та духу. Безумовно, матерія і дух, внаслідок різних вимог і цілей, перебувають у певній суперечності, проте дух, як “вічний революціонер”, що постійно творить, не знаючи спокою, покликаний ці вимоги долати, перемагати і, так би мовити, одухотворювати матерію. Тому і людина, пізнаючи світ на ґрунті єдності матерії й духу, не повинна лише підкорятися світові, а, дотримуючись свого християнського покликання, активно перетворювати, підіймати його і себе до рівня духовної досконалості.

В. Липківський цілком схвалює й наукові досягнення, котрі допомагають впорядковувати економічні та соціальні умови життя і дають людині змогу опановувати світ. Одночасно він застерігає людство від надмірного захоплення всесильністю науки, яка, даючи широкий простір для виявлення людських здібностей щодо пізнання природи, не дає, наприклад, сутнісних пояснень стосовно самої людини. Розум, не просвітлений Христовою наукою, переважно повертає найпередовіші людські (наукові) досягнення проти самого ж людства.

Проблему людини, її призначення і місця у світі, сенсу людського буття розглянуто в підрозділі 2.3. – “Людина, її сутність і гідність”. В. Липківський негативно ставиться до погляду на людину як на виключно природно-родову істоту та спроб перенесення механічних і фізичних закономірностей на пояснення людського життя. Людина не є лише матеріальною істотою, а має й духовне життя, яке виражається у вищій меті її існування – єднанні з Богом. Звідси, щоб пізнати людину, розкрити її сутність, потрібно глибше заглянути в душу і осягнути внутрішній світ, тобто її суть. Кінцева мета, завдання і найвища гідність людини полягає не в тому, що вона щось збудує, винайде чи привласнить собі, а в тому, наскільки звеличить себе морально й духовно. Людина постійно мусить активно працювати, діяти і творити в напрямі духовного вдосконалення, пам’ятаючи про своє основне призначення на землі – гідне Божого образу життя.

Головною метою життя людини, безумовно, є щастя, правомірність прагнення до якого В. Липківський визнає навіть у реальному земному житті. Справжнє щастя пов’язане з духовним життям у Бозі, в єднанні з Ним, бо земне щастя завжди переплітається зі смутком, стражданням. У цьому, безперечно, винна сама людина, і не лише через свою гріховність, а й через те, що, обмежена за своєю природою, вона обмежує і зміст власного життя, завуальовує його різними формами, котрі неминуче перетворюються згодом у кайдани, з яких знову потрібно визволятися.

У розв’язанні проблеми страждання людство повинно покладатися на “діло любові Божої до людей”, виявленого в особі Христа, який розв’язав проблему страждання у всесвітньому масштабі.

Людина, в уявленні В. Липківського, – Храм Божий всередині себе. Вона не залишається на узбіччі життєвих процесів і не є самотньою. Через відносини національні, соціальні, економічні людина може утворювати цей духовний храм. Усе людство ніби є тим єдиним суцільним величним Божим храмом, основа якого на землі, а завершення – у небі.

У підрозділі 2.4. “Моральний закон та християнська віра” з’ясовано значення релігії в духовному зростанні людини і роль самого В. Липківського у збереженні й утвердженні морально-етичних традицій українського філософування в умовах матеріалістичної атеїстичної ідеології та його вплив на духовний стан української людини, повернення внутрішньої рівноваги, гармонійності, душевного спокою в умовах комуністично-більшовицького режиму.

В. Липківський, безумовно, не заперечує, що в кожній людині закладено той всесвітній внутрішній моральний закон совісті, яким вона керується впродовж усього життя, здійснюючи той чи інший вчинок. Втім, якою б високоморальною людина не була, вона все одно вважатиме себе не цілком гідною й досконалою, постійно шукаючи душевного спокою. Ніхто з людей не може себе вважати бездоганним перед вимогами морального закону, вкладеного в людину Богом. Тому моральність мусить узгоджуватись не лише з вимогами розуму, а й із релігійною (християнською) вірою, без якої вона взагалі не може існувати.

У третьому розділі “Концепція незалежності України та націотворення у спадщині В. Липківського” проаналізовано погляди В. Липківського на проблему життя народу, умов і обставин його духовного й соціального визволення, його релігійної, суспільно-громадянської та національної свідомості.

Підрозділ 3.1. “Буття українського народу в історичній ретроспективі та причини його поневолення” розглядає проблему, чому український народ, маючи, здавалось би, такі потенційні задатки для успішного життя на власній благодатній землі, все-таки залишається на узбіччі всіх культурно-історичних, політично-економічних, суспільно-релігійних світових процесів. Окреслюючи можливі шляхи визволення й успішного буття української народу, В. Липківський зосереджує увагу на проблемі духовності, констатуючи духовний голод українця, зумовлений кількасотлітнім перебуванням усього народу в неволі, а як наслідок – проживання “на нашій, не своїй землі”. Першочерговою необхідністю має стати подолання вад і недоліків українського народу – національної несвідомості, меншовартості, непостійності, невизначеності, схильності до різних поділів, нездатності до суспільнокорисної праці, – згубних для загальної справи побудови цілісної української спільноти. Для цього, стверджує він, потрібні свідомотворча діяльність, спрямована на вдосконалення кожного українця, піклування про виправлення власних недоліків, праця не лише для внутрішнього самозадоволення, а в ім’я та на користь усього народу.

У підрозділі 3.2. “Історична свідомість як духовний чинник самоутвердження українського народу” йдеться про спосіб, з допомогою якого В. Липківський радить відродити в українському народі силу до вільного життя, його самоповагу та гідність.

Отже, повірити в себе, стати собою неможливо без знання своїх витоків, минулого, історії. Лише на основі вивчення й осмислення власної історії можна здійснювати процес цілісного виховання національної та релігійної свідомості українського народу, від чого взагалі залежить спроможність його виокремитись у самобутню націю. Апелюючи до історичної минувшини українського народу, коли Українська церква була вільною, а наш народ добре знав і пам’ятав предків, В. Липківський прагне викорінити з душі українця байдужість до суспільнокорисної праці, привернути українську спільноту до активної участі в боротьбі за державні права, згуртувавши її навколо ідей національної єдності та церковно-релігійної творчості.

У підрозділі 3.3. “Проблема та перспективи становлення української нації” проаналізовано погляди В. Липківського стосовно питання виокремлення українського народу як нації. Пов’язуючи його розв’язання із розвитком національної свідомості, мислитель стверджує, що нація неможлива без рідної мови, освіти, традицій, церкви, адже все це в сукупності й становить національну свідомість або “душу народу”, дає ґрунт для формування та виокремлення його в монолітний національний організм. Пізнання власного національного коріння через звернення до історичної пам’яті славних предків та їх здобутків, як і внутрішньодуховне єднання з ними, є, на думку митрополита, головною умовою пробудження національної свідомості.

Поряд із з’ясуванням визначальної ролі інтелігенції в процесах суспільного розвитку взагалі та її місця в українському суспільстві зокрема важливе місце посідають міркування про особливу роль в українському народі кобзаря-лірника, споріднені з поезією Т. Шевченка. Визначення ж важливої ролі кобзаря-лірника у суспільнотворчих процесах, збереження національної ідентичності та національної гідності українського народу, визнання значущості праці будителя національної свідомості впродовж усієї української історії стосовно духовного вдосконалення людини, збереження прадідівської віри, українських традицій, мови логічно випливає з аналізу В. Липківським історичного розвитку народних дум і переказів

Сам В. Липківський, пройнявшись духом кобзарства, його ідеями, став у новітній час не лише пропагандистом і духовним спадкоємцем, а й своєрідним продовжувачем кобзарської справи: за перших три (неповних) роки митрополичої діяльності відвідав із проповіддю національно-духовного відродження України понад 500 українських міст і сіл.

У четвертому розділі “Українська церква як духовний рушій становлення та консолідації українського суспільства” розкрито погляди Василя Липківського на значущу роль церкви у процесах українського націо- та державотворення.

У підрозділі 4.1. “Духовна єдність церкви й українського народу” окреслено особливий, на думку митрополита, історичний зв’язок церкви і народу в національно-державному українському будівництві.

Аналізуючи історичний шлях боротьби українського народу за свободу, В. Липківський доходить висновку, що її рушійною силою у всі часи була Українська церква, яка гуртувала й об’єднувала українців, давала їм наснагу. Він наголошує на усталеній в українській свідомості спорідненості між народом і церквою, яка виявляється в тому, що народ, борючись головно за церковні права, намагався здобувати і права державні. У подоланні всіх перешкод до здобуття омріяної волі українському народові необхідна національна церква, яка постає з народу, в яку об’єднується і яку творить своєю працею, пожертвами, молитвами та побожністю сам український народ. Тому постання УАПЦ, яка фактично бере початок від Першого Всеукраїнського православного церковного собору, що відбувся 14-30 жовтня 1921 р., стало відправним пунктом відродження Української церкви та відновлення національно-релігійної самобутності народу. “Діяння” собору і затверджені на ньому “Канони” УАПЦ (визначальна роль у їх створенні належить В. Липківському), котрі співзвучні з програмними документами, ідеологією та діяльністю Кирило-Мефодіївського братства, були продовженням праці попередників, спрямованої на утвердження української національної свідомості й державності на ґрунті церковно-релігійних перетворень і звершень.

У підрозділі 4.2. “Самоудосконалення Української церкви як духовна запорука життєдіяльності українського суспільства” з’ясовано, що відродження Української церкви В. Липківський вважав духовним рушієм консолідації українського суспільства, самоудосконалення церкви – запорукою життєдіяльності суспільства.

В. Липківський постійно наголошував на тому, щоб церковне життя було просякнуте творчістю, розвивалось в умовах всебічного оновлення, а як митрополит УАПЦ здійснив низку кардинальних церковних нововведень, з метою відновлення життєво значущої ролі церкви в бутті українського народу: соборна висвята ієрархії УАПЦ через покладення рук пресвітерів, українська мова, звичаї, традиції у церковно-богослужбовому вжитку, “животворчість” у витлумаченні й розумінні канонів, догматів церковного життя, загальна сповідь та ін. Закостенілий, стримувальний характер історично усталених церковних канонів, правил, звичаїв, спростовуваних поступом людського життя, треба, як стверджував В. Липківський, постійно долати. Стосовно творчості, то вона, на його думку, повинна обов’язково мати національне спрямування і забарвлення, з огляду на те, що її кожен народ здійснює самостійно.

Всеохоплювальне використання принципу творчого вдосконалення у всіх сферах церковного життя – керівний принцип УАПЦ – покликане відновити в українцеві не лише внутрішню потребу до співпраці з церквою, а й реальне особисте залучення у процеси творення церковного життя.

Задля ефективного здійснення всіх перетворень у лоні церкви український народ, згідно з В. Липківським, повинен відмовитись від “опіки” константинопольсько-римсько-московської ієрархії і розпочати незалежно, на засадах рівноправності, будувати своє вільне християнське життя.

У підрозділі 4.3. “Церковна соборноправність” українського народу та її роль у розбудові української державності” розкривається принцип “всенародної соборноправності”, запровадження якого, на думку В. Липківського, не лише кардинально змінює устрій церкви, забезпечуючи право на вільний доступ народу до управління нею, а й є ґрунтом для загально-державного розвитку загалом.

У християнській церкві не може бути панування, є лише різні ступені служіння й різної вагомості обов’язки, які, за принципом “церковної соборноправності”, належно розподілено між усіма членами церковної спільноти. Через визнання права кожного віруючого нарівні з духовенством брати участь у розв’язанні будь-яких церковно-релігійних питань митрополит бачить можливість повернення людської гідності кожному українцеві зокрема, у тому числі можливість бути повноправною діяльнотворчою одиницею як Української церкви, так і українського суспільства загалом.

“Соборноправність”, на думку митрополита, скасовує й усталений, не властивий духові християнської церкви поділ на “клір” і “мирян”. Вона сприяє поновленню втраченого між духовенством і вірними взаємозв’язку, коли панує атмосфера взаємодовіри, взаєморозуміння та взаємоповаги, тобто атмосфера діяльної християнської любові, притаманної першохристиянським спільнотам, а також (і це найважливіше), передбачає правомочність місцевої церкви соборно (всенародно) вирішувати будь-які церковно-релігійні питання.

У підрозділі 4.4. “Церква та її взаємовідносини з державою” акцентовано передусім на необхідності відмежування Української церкви від держави – не як української спільноти з усіма сферами її життя, а як політичної влади і політики взагалі.

Прагнучи повернути Українській церкві властиво християнський характер загальнолюдських відносин, беручи до уваги те, що в нових обставинах світового життя церква вже не мусить бути ні державною, ні одержавленою, Липківський виступає за повну аполітичність церкви, за її невтручання в будь-яку політику, зважаючи на приниження вічних ідеалів релігії пристосуванням їх до тимчасових вимог політики.

В. Липківський вважає абсурдним намагання урядових ідеологів захищати союз церкви з державою, прикриваючись тим, що нібито держава від такого зв’язку стає християнською. Навпаки, зазначає він, не стільки держава від такого союзу християнізовувалась, скільки християнська церква одержавлювалась від нього, перетворюючись на державну інституцію.

ВИСНОВКИ

1. Духовно-творча спадщина В. Липківського спрямована на філософсько-етичні, соціально-релігійні пошуки й осмислення проблем людини, з’ясування морально-духовних основ, де сутність людини, місце у світі, сенс людського буття пов’язані з її духовністю та свободою, де засобом виявлення, усвідомлення своєї цінності, реалізації сутнісних сил є творча діяльність, а призначенням людини постають внутрішньовольові спонуки до постійного самовдосконалення, утвердження моральної гідності, неухильного прагнення до добра на ґрунті взаємодоповнення освіти і науки релігійною вірою (християнством). У цьому контексті В. Липківський – це український мислитель, який продовжує традиції, усталені в українській філософській думці, часто-густо виходячи на інтерпретації, що знайдуть відображення у філософській антропології та філософії екзистенціалізму.

2. Філософія Василя Липківського висуває завдання, пов’язані головно із пошуками різних шляхів примирення розуму і віри. У ній по-новому виявляються риси цілісного світоспоглядання, органічного злиття істини і добра, знання і віри. На першому плані постає морально-етичний аспект філософії. Особливу увагу зосереджено на здатності філософії перебувати в органічній єдності з життям людини, реагувати на її духовні, культурно-світоглядні запити, відповідати на питання сенсу й мети людського буття на землі. Звідси й основний вектор думки та діяльності В. Липківського – спрямованість на життя людини як на втілення душевного настрою, що “називається любомудрієм”, на її звільнення від усього заскорузлого, узвичаєного в мисленні, поведінці й діяннях.

3. Кожна людина вибудовує власну філософську позицію, яка, втім, прагне виходу на всезагальний рівень. Відповідно філософію, за Липківським, варто розглядати у двох аспектах: по-перше, як внутрішню притаманність кожної людини, якої вона дотримується і яку сповідує все життя, тобто як спосіб життєдіяльності, а по-друге, – як теоретично сформовані філософські концепції та системи, котрі, виходячи за межі окремої людини, несуть у собі всезагальне суспільне значення.

4. Уся творчість мислителя пронизана ідеєю істинної філософії – філософії, що отримала підтвердження у житті людини, філософії, яка стала не лише виявом її розуму, а й життєвим кредо, способом її життя, – християнської. Життєствердна позиція філософського вчення Василя Липківського співзвучна з філософією екзистенціалізму: кожна людина зобов’язана жити, творити і діяти за власною філософією, головною підвалиною якої має бути Христос, а все філософування повинне спрямовуватись на особистий внутрішній світ з метою окреслення морально-ціннісних орієнтирів свого життя і буття загалом.

5. Духовне зростання людини пов’язане з пізнанням, що є її одвічним прагненням. Процес пізнання неможливий без залучення властиво людських здатностей – віри і розуму. Обстоюючи об’єднання всіх духовних сил людини задля досягнення істини, заперечуючи надання переваги будь-якій з них, В. Липківський критикує абсолютизацію раціонального начала, пропонуючи гармонійно-паритетну участь у процесі людського пізнання і розуму, і віри, що виступають у його інтерпретації як “два ока душі”, тобто як одновартісні для людського пізнання чинники, котрі лише в єдності уможливлюють і убезпечують буття людини. Мислитель виступає за обмеження впливу вульгарно-матеріалістичної та позитивістських тенденцій, що поступово отримують визнання в Україні на початку ХХ ст. Він також намагається знайти шляхи виходу з тієї світоглядної кризи, яка охопила західно- та східноєвропейські суспільство і філософію, називаючи її головну причину, – всезагальний відхід від релігії – релігійну збайдужілість. Схвалюючи загалом розвиток науки як продукту людського розуму, В. Липківський застерігає водночас від надмірного захоплення всесильністю науки, що виявляє неспроможність у сфері дослідження і глибшого осмислення суті самої людини, її природи й існування.

6. Сутність людини В. Липківський пов’язує з духовністю вільної особистості. За його переконанням, свобода людини залишається ілюзорною, якщо вона не підкріплена певним матеріальним забезпеченням. Однак задоволення потреб людини не можна сприймати як самоціль чи головну мету людського існування, а лише як зовнішню, необхідну для забезпечення свободи, справжній вияв якої полягає в розкритті внутрішнього багатства людини, її духу як вищого вияву сутності.

7. Звертаючись до проблеми народу, В. Липківський продовжує традиції світоглядного світосприйняття Т. Шевченка, П. Куліша, І. Франка, яким властиве розуміння історичної правди та справедливості. Він осмислює питання виокремлення народу як нації, пов’язуючи його розв’язання з набуттям національної свідомості, що неможливе без знання власної історії, звичаїв, традицій, мови. Пізнання національного коріння через звернення до історичної пам’яті славних предків та їх здобутків, як і внутрішньо-духовне єднання з ними, становить головну умову пробудження національної свідомості. Аналізуючи історичний розвиток народних дум і переказів, В. Липківський дійшов висновку про важливу роль кобзаря-лірника в суспільнотворчих процесах збереження національної ідентичності та національної гідності українського народу.

8. Окреслюючи можливі шляхи становлення й успішного буття української нації, В. Липківський наголошує на нагальній необхідності подолання вад і недоліків українського народу – меншовартості, непостійності, невизначеності, схильності до різних поділів, нездатності до суспільно корисної праці, згубних для побудови цілісної української спільноти. Тому, вважає він, потрібні самовіддана праця кожного українця на користь усього народу, свідомотворча діяльність, спрямована на вдосконалення української людини, й обов’язкова участь у цьому інтелігенції – світської та духовної.

9. Народ, на думку В. Липківського, є основою як державно-національного творення, так і церковно-релігійного будівництва. Не відокремлюючи питання становлення вільного українського суспільства та побудови Української держави від питання утворення і розвитку національної Української церкви, В. Липківський стверджує: лише завдяки такій церкві народ може постати як нація, і навпаки – нація є необхідним ступенем істинного втілення Христової науки в житті народу. Перебуваючи у своєрідному діалогічному взаємозв’язку, нація і церква творять органічну цілісність – Україну. Тому він наголошує на вагомості взаємодії церкви і народу в суспільнотворчих процесах організації цілісного буття української нації, відкидаючи, втім, історично усталений зв’язок церкви і держави та рішуче протестуючи проти політичної заангажованості першої.

10. Лише за умови повернення Української