ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ
НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ
ІНСТИТУТ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ
КОРНІЄНКО ВЯЧЕСЛАВ ВАСИЛЬОВИЧ
УДК 351.853:796.5(477) "1991/2007"
ІСТОРИКО-КУЛЬТУРНА СПАДЩИНА ТА ЇЇ ВИКОРИСТАННЯ В ТУРИСТИЧНІЙ СФЕРІ УКРАЇНИ (1991-2007 рр.)
07.00.01 – історія України
АВТОРЕФЕРАТ
дисертації на здобуття наукового ступеня
кандидата історичних наук
Київ – 2008
Дисертацією є рукопис.
Робота виконана у Центрі „Зводу пам’яток історії та культури України” у складі відділу історії України другої половини ХХ ст. Інституту історії України Національної академії наук України.
Науковий керівник – доктор історичних наук, професор
ГОРБИК В’ЯЧЕСЛАВ ОЛЕКСАНДРОВИЧ,
Інститут історії України НАН України,
завідувач центру „Зводу пам’яток
історії та культури України”
у складі відділу історії України
другої половини ХХ ст.
Офіційні опоненти – доктор історичних наук
ПАДАЛКА СЕРГІЙ СЕМЕНОВИЧ,
Інститут історії України НАН України,
провідний науковий співробітник
відділу новітньої історії та політики,
старший науковий співробітник
– кандидат історичних наук, доцент
РУСАНОВ ЮРІЙ АНАТОЛІЙОВИЧ,
Чернігівський державний педагогічний
університет імені Т.Г. Шевченка,
завідувач кафедри етнології та
краєзнавчо-туристичної роботи
Захист відбудеться 27 червня 2008 р. о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.235.01 при Інституті історії України НАН України (адреса: 01001, м. Київ, вул. М. Грушевського, 4).
З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Інституту історії України НАН України (адреса: 01001, м. Київ, вул. М. Грушевського, 4).
Автореферат розісланий „22….” травня 2008 р.
Вчений секретар спеціалізованої вченої ради
доктор історичних наук, професор Гуржій О.І.
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ
Актуальність теми. В кінці минулого століття однією з провідних галузей світової економіки став туризм. Важливою рисою туризму розвинутих держав, насамперед країн Західної Європи, варто назвати те, що їх туристично-рекреаційна сфера спирається принцип екологізму, суть якого полягає у відпочинку на природі без нанесення їй шкоди. У 90-х рр. ХХ ст. цей принцип став вихідним при підготовці до функціонування в туристичній сфері історико-культурної спадщини. Саме в цей час активно почала розглядатись проблема взаємозалежності туризму та культурної спадщини, виявом чого стало проведення 1999 р. в Норвегії під егідою Світового банку конференції „Сприяння розвитку туризму та культурна спадщина”, міжнародної конференції „Культурна спадщина і туризм” у Кракові (Польща). В багатьох країнах розроблено програми розвитку культурного туризму як на національному, так і на місцевому рівнях. 29 квітня 2002 р. Кабінетом Міністрів України було прийнято постанову № 583 „Про затвердження Державної програми розвитку туризму на 2002-2010 роки”, головною метою якої було визначено створення конкурентноспроможного на міжнародному ринку національного туристичного продукту, здатного максимально задовольнити туристичні потреби населення країни, забезпечення на цій основі комплексного розвитку регіонів за умови збереження екологічної рівноваги та культурної спадщини. Програма намітила стратегічні шляхи розв’язання наявних в сфері сучасного туризму проблем, однак питання місця історико-культурної спадщини в туристичній інфраструктурі не знайшло чіткого розв’язання. Закон України „Про туризм” (324/95-вр зі змінами та доповненнями, остання редакція від 01.01.2004) одним з пріоритетних завдань органів центральної та місцевої влади в галузі туризму визнав збереження цілісності туристичних ресурсів України, їх раціональне використання, охорону, встановлення гранично припустимих навантажень на об’єкти культурної спадщини та довкілля. Але питання обчислення рівня цих навантажень, як і проблема визначення складових історико-культурної спадщини, що є туристичними ресурсами (відповідно на них і поширюється дія закону), залишились нерозглянутими. Закон України „Про охорону культурної спадщини” (1805-14 зі змінами та доповненнями, остання редакція від 20.06.2007) передбачає, що надання об’єктів культурної спадщини, які є пам’ятками, в користування юридичним та фізичним особам з науковою, культурно-освітньою, туристичною та іншою метою, здійснюється відповідними органами охорони культурної спадщини на визначених ними умовах. Але критерії вироблення умов, за якими функціонування пам’яток історії та культури в туристичній галузі сприятиме їх збереженню та раціональному використанню, відсутні.
В історіографії проблемі місця пам’яток історії та культури в туристичній сфері приділено недостатньо уваги, незважаючи на виділення в останні роки туристичного краєзнавства в окрему наукову дисципліну. Причиною цьому можна назвати туристський „імідж”, який ще з періоду інтенсивного розвитку туристсько-краєзнавчого руху у 60-80-х рр. ХХ ст. ототожнювався з відпочинком і вважався легковажною діяльністю. Якщо в публікаціях мова заходить про пам’ятки як про туристичні об’єкти, то зміст зводиться або до пропозицій щодо впорядкування законодавства чи до вдосконалення системи користування пам’ятками, або, в переважній більшості випадків, лише до їх переліку. На сьогоднішній день в туристичному краєзнавстві не розроблено методологічних аспектів аналізу функціонування пам’яток історії та культури в якості екскурсійного туристичного об’єкту. Внаслідок цього складові історико-культурної спадщини залучаються до туристичної галузі безсистемно, а її пізнавальна функція зводяться до мінімуму. Туризм є найбільш дієвим засобом поширення і пропаганди історико-краєзнавчих знань, вивчення пам’яток минулого, підвищення загальноосвітнього і культурного рівня. Через свою пізнавальну функцію туризм сприяє залученню до вивчення історико-культурних цінностей, впливаючи на формування історичного мислення. Основним джерелом для реалізації цієї функції є багата історико-культурна спадщина України, яка нараховує близько 130 тис. нерухомих пам’яток. Внаслідок цього нагальною потребою сучасного розвитку туристично-екскурсійної діяльності є продумана робота по адаптації пам’яток історії та культури до використання в пізнавальному туризмі. Головною передумовою для її проведення повинен стати аналіз сучасного стану їх функціонування в ролі туристичних об’єктів, що дозволить виділити основні проблеми в цій галузі та намітити шляхи їх подолання. Результатом стане розробка теоретичних і методичних засад для забезпечення повноцінного ознайомлення вітчизняних та іноземних туристів з історико-культурною спадщиною України.
Зв’язок роботи з науковими програмами, темами, планами. Дисертаційне дослідження виконане в межах підготовки 28-томного енциклопедичного видання „Звід пам’яток історії та культури України” (номер державної реєстрації (в Укр. ІНТЕІ) 0104 U003496), що включена до науково-дослідної тематики центру „Зводу пам’яток історії та культури України” у складі відділу історії України ХХ ст. Інституту історії України НАН України.
Мета наукового пошуку полягає в комплексному вивченні проблеми використання нерухомих пам’яток історії та культури України в культурно-пізнавальному туризмі.
Реалізація поставленої мети обумовила висвітлення таких завдань:
· проаналізувати стан вивчення теми;
· систематизувати теоретичний та практичний досвід музеєфікації нерухомих пам’яток історії та культури для функціонування в ролі туристичних об’єктів;
· провести кількісний аналіз використання нерухомих пам’яток національного значення в культурно-пізнавальному туризмі;
· скласти реєстр пам’яток археології, історії, історії науки і техніки, архітектури та містобудування, монументального мистецтва національного значення, що є туристичними об’єктами;
· вивчити особливості функціонування нерухомих пам’яток історії та культури в туристичній інфраструктурі України;
· визначити, наскільки повно за допомогою туристичних об’єктів висвітлюється історія та культура України;
· дослідити особливості сприйняття туристами закладеної в пам’ятках історичної інформації;
· виділити чинники, що впливають на активність залучення складових історико-культурної спадщини до туристично-екскурсійної діяльності;
· запропонувати нові напрями підготовки пам’яток історії та культури для включення до туристичної сфери з метою максимально можливого використання в якості носія історичної інформації.
Об’єктом вивчення стала історико-культурна спадщина національного значення, яка складається з нерухомих пам’яток археології, історії, архітектури та містобудування, монументального мистецтва.
Предметом дослідження становлять пам’ятки історії та культури, що є туристичними об’єктами, а також культурно-просвітницька і пізнавальна функції туристичної сфери.
Хронологічні рамки дисертації охоплюють період від 1991 до 2007 р. Нижня хронологічна межа обумовлена проголошенням незалежності України, що змінило провідну функцію культурного туризму від пропагандистської до власне пізнавальної. Верхня межа обумовлена виданням Указу Президента України №136/2007 „Про заходи щодо розвитку туризму і курортів України”, чим було започатковано зміни державної політики щодо сфери туризму України, спрямовані на розбудову сучасної туристичної інфраструктури, що створило нові умови для функціонування пам’яток історії та культури в якості екскурсійних об’єктів.
Географічні межі дослідження охоплюють сучасну територію України.
Методологічну основу роботи становлять принципи: історизму, який дозволив дослідити стан використання історико-культурної спадщини в пізнавальному туризмі у відповідному історико-культурному контексті; об’єктивності, що дав можливість на основі аналізу фактів визначити закономірності залучення пам’яток історії та культури до туристичної інфраструктури та їх пристосування до такого функціонування; системності, який дозволив розглянути окремі аспекти проблематики дисертації як елементи єдиної цілісності.
Реалізація цих принципів стала можливою завдяки використанню загальнонаукових методів аналізу і синтезу та спеціальних методів: проблемно-типологічного для дослідження питань пристосування різних видів пам’яток історії та культури до використання в туризмі; синтезуючого для вивчення напрямів функціонування різних видів пам’яток в туристичній інфраструктурі як елементів цілісності; порівняльного для співвіднесення специфіки функціонування різних видів пам’яток в екскурсійній діяльності; статистичного для зіставлення всіх кількісних та якісних показників використання туристичною сферою складових історико-культурної спадщини; візуально-експедиційного для визначення ступеню атракційності та інтенсивності використання кожної пам’ятки історії та культури, які є туристичними об’єктами; соціологічного для виділення особливостей сприйняття відвідувачами екскурсійних об’єктів; структуралістичного для з’ясування особливостей та умов функціонування складових історико-культурної спадщини в ролі екскурсійних туристичних об’єктів; моделювання, що дозволив виділити основу сутності пам’яток як носіїв історичної інформації та окреслити оптимальні шляхи для її надходження до туристів.
Наукову новизну дисертації визначають мета, предмет і завдання дослідження. Вперше у вітчизняній науці комплексно висвітлено проблему взаємовідносин історико-культурної спадщини та туризму з позицій самих пам’яток як основних складових екскурсійних маршрутів пізнавального туризму. Новою є запропонована дисертантом методика підрахунку і визначення використання інформаційного потенціалу пам’яток в туристичній галузі. Наукова новизна підсилюється тим, що тема на сьогоднішній день є практично недослідженою, в дисертації порушено ряд проблем, які раніше дуже поверхово висвітлювалися вітчизняною історіографією.
Практичне значення роботи полягає в тому, що висновки дисертації можуть використовуватися як фактологічна та методологічна база при складанні реєстрів туристичних ресурсів України, підготовці пам’яток історії та культури до використання в туристичній діяльності, розробці відповідних навчальних курсів на історичних та географічних факультетах вищих навчальних закладів.
Апробація результатів дослідження. Основні положення та висновки дисертації у формі наукових доповідей обговорювались на дев’яти науково-практичних конференціях: „Фастівщина та проблеми археології середнього Подніпров’я” (Фастів, 2005), „Перспективні напрями вивчення всесвітньої історії” (Київ, 2005), „Пам’ятки Національного заповідника „Софія Київська” та сучасні тенденції музейної науки” (Київ, 2005), „Сучасна методологія вітчизняної та зарубіжної етнології” (Київ, 2006), „Історія релігій в Україні” (Львів, 2006), „Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні” (Київ, 2006), „Проблеми і перспективи музеєфікації старовинних дворянських садиб України кінця XVIII – початку ХХ ст.” (Качанівка, 2006), „Досвід роботи музеїв і актуальні проблеми дослідження, збереження та реставрації пам’яток народної культури” (Київ, 2006), „Причерноморье, Крым, Русь в истории и культуре” (Судак, 2006 р.).
Публікації. Основні положення дисертації викладено в 12-ти публікаціях, з яких 5 надруковані в наукових фахових виданнях, зареєстрованих ВАК України.
Структура дисертації обумовлена метою та завданням дослідження. Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків (основний текст – 186 стор.), списку використаних джерел та літератури (48 стор., 434 найменування), п’яти додатків (154 стор.). Повний обсяг дисертації становить 388 стор.
ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ
У вступі обґрунтовано актуальність теми, визначено предмет та об’єкт, хронологічні та географічні межі, мету та завдання, методологічні засади й методи, наукову новизну і практичне значення дослідження, повідомлено про апробацію його результатів.
У першому розділі – „Стан наукової розробки теми та джерельна база дослідження”, який складається з трьох підрозділів, розкривається історіографічне та джерелознавче підґрунтя дисертаційного дослідження.
У першому підрозділі – „Історіографія теми” – проаналізовано історіографію, систематизовану за проблемно-типологічним принципом.
До першої групи зараховано праці, в яких розглядаються загальні теоретичні питання взаємозв’язку краєзнавства із туристичною діяльністю, впливу останньої на стан збереження історико-культурної спадщини, формування на її основі якісного туристичного продукту з метою всебічного ознайомлення вітчизняних та іноземних туристів з багатою історико-культурною спадщиною України. Насамперед, це статті та монографії П. Тронька, В. Горбика, Т. Катаргіної, О. Лугової, С. Поповича, О. Бейдика, О. Тімця, Є. Панькової, В. Петранівського, М. Рутинського, І. Карташевської та інших Тронько П.Т. Краєзнавство у відродженні духовності та культури. Досвід. Проблеми. Перспективи. – К., 1994. – 108 с.; Горбик В.О. Багатотомний „Звід пам’яток історії та культури України” і розвиток туризму // Туристично-краєзнавчі дослідження – К., 1998. – Вип. 1, ч.2. – С. 5-9; Катаргіна Т.І. Збереження культурної спадщини у Великій Британії, США, Канаді (історія і сучасність). – К., 2003. – 186 с.; Лугова О.І., Попович С.І. Туристичне краєзнавство як напрям загального краєзнавства: питання теорії та генези // Туристично-краєзнавчі дослідження – К., 2004. – Вип. 5. – С. 3-53; Попович С.І. Туристично-екскурсійні ресурси: вступ до проблеми // Туристичні ресурси України – К., 1996. – С. 7-17; Тімець О.В. Краєзнавство і туризм. – К., 1999. – 120 с.; Бейдик О.О. Рекреаційно-туристські ресурси України: Методологія та методика аналізу, термінологія, районування. – К., 2001. – 395 с.; Панкова Є.В. Туристичне краєзнавство. – К., 2003. – 352 с.; Рутинський М.Й. Географія туризму в Україні. – К., 2004. – 160 с.; Петранівський В.Л., Рутинський М.Й. Туристичне краєзнавство. – К., 2006. – 575 с.; Карташевская И.Ф. Модель ресурсно-экскурсионного потенциала АРК // Туристичні ресурси України. – К., 1996. – С. 146-147.. Ці праці дозволили чітко визначити предмет та об’єкт туристичного краєзнавства, виділити основні завдання цієї наукової дисципліни на сучасному етапі, окреслити загальні схеми пристосування складових історико-культурної спадщини до використання в туристичній сфері, сформувати поняття пам’ятки історії та культури як екскурсійного об’єкта пізнавального туризму, визначити його загальні характеристики.
Другу групу становлять праці, в яких розглядаються теоретичні та методологічні питання пристосування пам’яток археології до функціонування в туристичній галузі. Проблема використання пам’яток археології в туристичній сфері на науковому рівні почала розглядатись з 70-х рр. ХХ ст., що було започатковано статтями О. Бадера Бадер О.Н. Вопросы учета, охраны и использования археологических памятников // Вопросы охраны, классификации и использования археологических памятников. Сообщения научно-методического совета по охране памятников культуры министерства культуры СССР. – М., 1974. – Вып. VII. – С. 10-12; Бадер О.Н. Музеефикация археологических памятников // Советская археология. – 1978. – № 3. – С. 138-153.. Аналіз накопиченого на 70-80-ті рр. ХХ ст. досвіду музеєфікації різних видів чи окремих пам’яток міститься в роботах Д. Шелова, М. Гладкіх, Н. Недовича, Л. Бєляєва, Г. Федров-Давидова, Н. Булатова, О. Богословського, А. Панкіна, Є. Базарової, В. Новгородова, Г. Разумова, О. Сергєєвої,. В кандидатській дисертації Н. Грекова Греков Н.И. Сохранение и современное использование архитектурно-археологических памятников (на примере античных и средневековых памятников): автореф… канд. архитектуры – М., 1985. на підставі аналізу наявного на той час досвіду музеєфікації архітектурних залишків античних поселень було чітко сформовано мету музеєфікації археологічних пам’яток та її основні етапи. Тож у 80-х рр. ХХ ст. в цілому сформувались загальні напрямки завдань та теоретичних засад методології музеєфікації пам’яток археології. З 90-х рр. ХХ ст. проблеми їх пристосування до туристично-екскурсійної діяльності розглядаються в наукових студіях М. Оленковського, М. Сагайдака, О. Тітової та Д. Кепіна. В роботах останніх дослідників було сформовано загальну концепцію організації музеїв-заповідників („скансенів” та „діснейлендів”) на базі конкретної археологічної пам’ятки, що є найбільш сприятливою формою її включення до туристичної сфери Титова О.М., Кепін Д. Принципи організації „археопарків” // Вісник УТОПІК. – 2000. – №1. – С. 55-62; Кепін Д.В. Зарубіжний досвід популяризації пам’яток первісної археології та його використання для потреб туризму в Україні // Туристично-краєзнавчі дослідження. – К., 1999. – Вип. 2. – С. 540-551; Кепін Д.В. Музеєфікація об’єктів археологічної спадщини в Європі: На прикладі пам’яток первісної культури. – К., 2005. – 176 с..
До третьої групи зараховано публікації, присвячені питанням музеєфікації пам’яток історії. На відміну від попередньої групи праць, питанням наукової розробки методики пристосування пам’яток історії до функціонування в ролі туристичних об’єктів присвячено значно менше уваги. Це пояснюється тим, що до 90-х рр. ХХ ст. використання історико-культурної спадщини в туризмі носило пропагандистський характер, тексти екскурсій були переобтяжені догмами і штучними закликами, страждали від декларативності, фальшивої статистики тощо. Найбільше ця тенденція позначилась на пам’ятках історії, оскільки увага при їх залученні до екскурсійної діяльності відводилась пропаганді революційних та партійних звершень, звитяги радянських воїнів у Великий Вітчизняній війні тощо. З 90-х рр. дослідження питання музеєфікації пам’яток історії та аналіз накопиченого досвіду функціонування меморіальних музеїв міститься в працях Г. Вербіленко, Л. Набок, С. Панькової, В. Удін-Некрасова, Е. Піскової та Л. Федорової. В роботах останніх дослідниць сформовано загальну концепцію організації меморіальних музеїв-садиб та „монографічних” музеїв як найбільш сприятливої форми включення пам’яток історії до туристичної сфери Піскова Е.М., Федорова Л.Д. До проблеми використання нерухомих пам’яток історії у суспільній практиці засобами туризму // Туристично-краєзнавчі дослідження – К., 1998. – Вип. 1, ч. 1 – С. 12-17; Пам?яткознавчі студії в Україні: теорія і практика. – К., 2007. – С. 225-247..
Четверта група включає роботи, присвячені розгляду проблеми пристосування до використання в туризмі пам’яток архітектури та містобудування. За радянських часів проблема їх пристосування для сучасних (на той час) потреб з метою ідейно-патріотичного та художньо-естетичного виховання розглядалась як вирішальний спосіб ліквідації протиріч між вимогами загальної реконструкції, оновленням міської забудови, з одного боку, і збереженням пам’яток, їх художньої своєрідності, з іншого. У зв’язку з тим, що пам’ятки архітектури мають значну притягальну силу для туристів, вагомого значення набуло питання підготовки їх до масового показу. З огляду на це, активного розвитку набула розробка методів реставрації архітектурних пам’яток, теоретичні основи якої почали складатись ще в середині ХІХ ст. Питанням аналізу наявних методів реставрації (аналітичного та синтетичного) присвячена ґрунтовна стаття Є. Міхайловського Михайловский Е.В. Реставрация памятников архитектуры // Восстановление памятников архитектуры (проблема реставрации). – М., 1981. – С. 15-42., практичний досвід консерваційно-реставраційних робіт з матеріалами пам’яток архітектури був узагальнений в методичному посібнику технологів корпорації „Укрреставрація” та інституту „Укрзахідпроектрестарвація” Консервація і реставрація пам’яток архітектури. Методичний посібник. – К.-Львів, 1996. – 588 с., досвід нових підходів до реставрації – регенерації архітектурно-містобудівних комплексів – аналізується в праці М. Бевза Бевз М.В. Методологічні аспекти збереження, реставрації та регенерації заповідних містобудівних ансамблів і комплексів // Проблеми збереження і використання культурної спадщини на Україні. Матеріали Всеукраїнської науково-практичної конференції (на базі Державного історико-архітектурного заповідника м. Святогірськ Донецької області) 25-27 травня 2005 року. – Святогірськ, 2005. – С. 14-20.. Тож на сьогоднішній день накопичено значний теоретичний та практичний досвід реставрації пам’яток архітектури і містобудування з метою надання їм здатності емоційно впливати на глядача. Проблема музеєфікації замкових ансамблів доволі детально розглянута в статтях та монографіях О. Пламеницької, О. Мацюка, О. Лесика та М. Рутинського Пламеницька О. Фортеці і замки України як об’єкти туризму // Всеукраїнська науково-практична конференція „Туризм і завдання національно-культурного відродження України”: Матер. міжнар. наук. конф. / Український ін-т туризму, Ін-т історії України НАН України, Центр пам’яткознавства НАН України і УТОПІК, Черкаський держ. пед. ін-т. – К.-Черкаси, 1992. – С. 187-188; Мацюк О.Я. Замки і фортеці Західної України. Мандрівки історичні. – Львів: „Центр Європи”, 1997. – 160 с.; Лесик О.В. Замки та монастирі України. – Львів: „Світ”, 1993. – 174 с.; Лесик О.В. Фортифікаційні комплекси України. Проблеми збереження // Реставрація, реконструкція, урбоекологія: матеріали до щорічного міжнародного симпозіуму RUR’98, Одеса, Білгород-Дністровський, 4-6 вересня 1998. – Одеса, Білгород-Дністровський, 1998 – С. 46-51; Рутинський М.Й. Замковий туризм в Україні. Географія пам’яток фортифікаційного зодчества та перспективи їх туристичного відродження. – К., 2007. – 432 с.. В працях останнього сформовано концепцію оптимального використання фортифікаційних ансамблів шляхом створення на їх основі музейних комплексів, закладів відпочинку та туризму (готельні комплекси, санаторії, турбази) або комбінованих, що включатимуть обидві складові. Аналогічну концепцію пристосування садибних та палацово-паркових комплексів запропонувала Є. Ліньова Ліньова Є.А. Проблеми збереження та пристосування старовинних садиб в Україні // Проблеми і перспективи музеєфікації старовинних садиб України кінця XVIII – початку ХХ ст. Матеріали Качанівських ювілейних наукових читань (Качанівка, 7 липня 2006 року). – Галич, 2007. – С. 7-10.. Що стосується інших видів пам’яток архітектури та містобудування, то, незважаючи на вивчення особливостей їх використання в туризмі, концепції залучення до туристичної сфери сформовано не було.
До п’ятої групи зараховано студії І. Гирича, Д. Малакова та І. Сьомочкіна, в яких розглядається проблема включення до туристичної інфраструктури пам’яток монументального мистецтва, а саме – пам’ятників. Проте напрями перетворення цього виду пам’яток на екскурсійні об’єкти в роботах залишились нерозкритими.
Аналіз наукових публікацій дозволяє дійти висновку, що на сьогоднішній день не створено узагальнюючих праць, присвячених комплексному розгляду проблеми включення історико-культурної спадщини України до туристичної інфраструктури. Відтак, констатовано необхідність розробки теоретичних та методичних засад залучення пам’яток історії та культури до сфери пізнавального туризму як елементів єдиної цілісності, що обумовило вибір теми дисертації.
У другому підрозділі – „Особливості функціонування нерухомих пам’яток історії та культури в туристичній сфері України за матеріалами краєзнавчої літератури та результатами експедиційних досліджень” – розроблено основну методику аналізу функціонування складових історико-культурної спадщини в сучасній туристичній інфраструктурі України. Дослідження базується на аналізі адресованої безпосередньо туристам літератури краєзнавчого характеру, що включає путівники та науково-популярні довідкові видання, які містять інформацію про країну, регіон, туристичний маршрут, пам’ятку історії та культури. На основі зібраних даних було складено реєстр пам’яток історії та культури національного значення, які є туристичними об’єктами. До них зараховувались ті складові історико-культурної спадщини, про які наводилась інформація про розташування пам’ятки, її опис, історія, пристосування для відвідання туристами. В результаті аналізу даних краєзнавчої літератури було виділено 2446 туристичних об’єктів з 4151-ї складової історико-культурної спадщини національного значення. Загальна кількість складових обчислювалась дисертантом на підставі попередніх реєстрів національного культурного надбання Додаток до Постанови Кабінету Міністрів України від 27 грудня 2001 року №1761 „Про занесення пам’яток історії, монументального мистецтва та археології національного значення до Державного реєстру нерухомих пам’яток України” (пам’ятки археології, історії, монументального мистецтва); Пам’ятки архітектури та містобудування: Довід. Держреєстру національного культурного надбання. – К., 2000. – 664 с.. Порівняння даних, отриманих завдяки аналізу краєзнавчої літератури, із результатами експедиційних досліджень дозволило дійти висновку, що створений на підставі вивчення краєзнавчої літератури перелік туристичних об’єктів не відповідає реальному стану їх функціонування. Тому цей реєстр може розглядатись лише як основа для вивчення особливостей функціонування нерухомих пам’яток історії та культури в туристичній сфері України з обов’язковим обстеженням кожної пам’ятки, включеної до туристичної сфери. Експедиційні дослідження туристичних об’єктів проводились дисертантом з 2002 по 2007 р. Під час цього етапу аналізувалась інформація щодо підготовки пам’ятки до функціонування в туристичній сфері шляхом її візуального обстеження, вивчення пропонованих місцевими туристичними фірмами маршрутів, соціологічних опитувань туристів щодо основних моментів, на які вони звертають увагу під час відвідання пам’ятки. В результаті було виділено 1202 пам’ятки, які можна назвати екскурсійними туристичними об’єктами. Отримані в ході робот дані дозволили також визначити чинники, які впливають на сприйняття пам’яток туристами, що, відповідно, створило надійну базу для розроблення найбільш дієвої схеми пристосування історико-культурної спадщини до включення в інфраструктуру пізнавального туризму.
В третьому підрозділі – „Досвід пристосування пам’яток історії та культури до функціонування в туристичній сфері за даними архівних джерел” – опрацьовано матеріали 4-х відомчих архівів. Вибір архівних матеріалів був обумовлений обраною темою та поставленими метою і завданнями дослідження. У відповідності з цим, для аналізу досвіду підготовки пам’яток історії та культури до використання у туристичній сфері було обрано саме ті установи, які мають безпосереднє відношення до цих питань.
Найважливішу тематичну інформацію містять документи Науково-фондового відділу та відділу науково-історичних досліджень Національного заповідника „Софія Київська”. На підставі вивчення проектно-реставраційної документації одного з найбільших туристичних осередків України стало можливим проаналізувати постановку та розв’язання питань, які виникали в процесі підготовки пам’яток до експонування, а також головні методологічні засади консерваційно-реставраційних робіт з метою досягнення найвищого ступеню атракційності складових заповідника. Важлива з точки зору формування туристичних осередків інформація щодо методики реконструкції окремих пам’яток архітектури та цілих архітектурних комплексів, яка міститься в документах Кабінету науково-проектної документації Київського науково-методичного центру по охороні, реставрації та використання пам’яток історії, культури і заповідних територій. На основі матеріалів архіву Управління реставрації та реконструкції історичної забудови міністерства регіонального розвитку та будівництва України стало можливим проаналізувати досвід не лише реставраційних робіт, а й питання проектування та формування на основі пам’яток історико-меморіальних музейних комплексів. В науковому архіві Інституту археології НАН України у звітах археологічних розкопок вдалося віднайти корисну інформацію щодо консервації та музеєфікації пам’яток під час археологічних досліджень та після їх завершення.
На основі аналізу наявних в документах означених архівних установ матеріалів стало можливим узагальнення досвіду консерваційно-реставраційних та реконструкційних робіт, що проводились з метою музеєфікації та наданні пам’яткам вищого ступеню атракційності з метою підвищення туристичного попиту. Отримані дані сприяють розробці загальних методичних засад включення до туристичної сфери пам’яток історії та культури, а також створенню цілісної концепції формування на основі складових історико-культурної спадщини туристичних комплексів, в яких пізнавальна функція посідатиме чільне місце.
Таким чином, комплекс джерел та літератури, їх наукова інтерпретація та критичний аналіз дозволили аргументувати основні положення, які виносяться на захист.
Другий розділ дисертації – „Розкриття історичних процесів на теренах України за допомогою пам’яток археології” складається з двох підрозділів.
В першому підрозділі – „Місце пам’яток археології в туристичній інфраструктурі” – проаналізовано сучасний стан залучення пам’яток археології до сфери культурно-пізнавальному туризмі. З’ясовано, що з 418-ти пам’яток археології національного значення нараховується лише 54 туристичні об’єкти, причому переважно комплексних, представлених в першу чергу залишками античних міст-держав Північного Причорномор’я та „печерними” містами Криму. Було констатовано нерівномірність розкриття історичного процесу засобами туризму за допомогою пам’яток археології і встановлено причину цього явища, в основі якої лежить низький рівень музеєфікації об’єктів, обумовлений внутрішніми характеристиками самих пам’яток. Розглянуто специфіку висвітлення закладеної в пам’ятках археології історичної інформації та особливості її надходження до туристів.
В другому підрозділі – „Пам’ятки археології як екскурсійні туристичні об’єкти” – на основі узагальнення накопиченого стосовно музеєфікації теоретичного та практичного досвіду і відповідно до особливостей структури пам’яток археології як носія історичної інформації, розроблено теоретичні та методичні засади їх пристосування до функціонування в туристичній сфері як повноцінних екскурсійних об’єктів, під час яких пізнавальні можливості будуть реалізовані повною мірою. Науково обґрунтовано необхідність створення таких умов експонування, під час яких турист матиме змогу одержати максимум закладеної в пам’ятці історичної інформації шляхом візуального спостереження її музеєфікованої частини та додаткових складових туристичної інфраструктури навколо неї. Досягти такої ступеню атракційності можливо лише шляхом створення на основі пам’ятки тематико-експозиційного комплексу (археологічного скансену), основні етапи та заходи формування якого розкрито у підрозділі. Обґрунтовано доцільність формування мережі археологічних скансенів в рамках національної системи туристично-екскурсійних маршрутів, що надасть можливість розкрити загальну історичну картину життя давнього населення України на основі автентичних об’єктів.
Третій розділ – „Висвітлення минулого України за допомогою пам’яток історії” – включає два підрозділи.
В першому підрозділі – „Сучасний стан використання пам’яток історії в туризмі” – розглянуто особливості функціонування цього виду пам’яток в туристичній інфраструктурі сучасної України. Встановлено, що з 147 пам’яток історії національного значення туристичними об’єктами є 98, передовсім ті, на основі яких сформовано історико-меморіальні музеї та комплекси. За результатами експедиційних досліджень відповідно до особливостей пам’яток як носія історичної інформації було встановлено причини високого рівня їх присутності в туризмі. Одночасно констатовано нерівномірність розкриття історичного процесу засобами туризму за допомогою пам’яток історії і визначена причина цього явища, в основі якої лежить специфіка візуалізації закладеної в пам’ятці історичної інформації в процесі підготовки до музеєфікації: насамперед, порівняно легша можливість відтворити історичну обстановку для пам’яток ХІХ – ХХ ст., аніж для більш ранніх періодів.
В другому підрозділі – „Музеєфікація пам’яток історії” – завдяки аналізу накопиченого теоретичного і практичного досвіду музеєфікації, враховуючи специфіку матеріалізації закладеної в них історичної інформації та форми її надходження до туристів, сформовано чітку концепцію перетворення пам’яток історії на екскурсійні об’єкти пізнавального туризму. Відповідно до неї, найефективнішою формою пристосування пам’яток історії до функціонування в ролі екскурсійних об’єктів культурно-пізнавального туризму є створення на їх основі тематичних меморіальних музеїв або музейних комплексів. В підрозділі розкриваються основні принципи та методологічні засади формування музейної експозиції таких комплексів, головні етапи їх створення. Обґрунтовано доцільність формування мережі меморіальних музеїв та комплексів в рамках національної системи туристично-екскурсійних маршрутів для повноцінного ознайомлення вітчизняних та іноземних туристів з багатовіковою історією України.
Четвертий розділ – „Пам’ятки архітектури та містобудування, монументального мистецтва в туристичній сфері” – складається з двох підрозділів.
Перший підрозділ – „Пам’ятки архітектури та містобудування, монументального мистецтва в туристичній інфраструктурі” – присвячений аналізу сучасного стану використання цих видів пам’яток в туризмі. Було встановлено, що з 3373 пам’яток архітектури та містобудування Згідно попереднього державного реєстру пам’яток архітектури та містобудування нараховується 3541, проте 168 з них перенесені до музеїв народної архітектури і побуту. Специфіка функціонування цих туристичних об’єктів в штучно створеному місці концентрації пам’яток вимагає окремого дослідження і виходить за межі роботи дисертанта. Саме тому в дисертаційному дослідженні за основу взяті 3373 пам’ятки. туристичними об’єктами є 2266 одиниць, з них екскурсійних нараховується 1081, причому основна увага зосереджується на найбільш атракційних з точки зору туристів пам’ятках фортифікаційної та культової архітектури середньовіччя, а також палацово-паркових ансамблях XVIII – XIX ст. Із 45 пам’яток монументального мистецтва національного значення в туристичній інфраструктурі представлено 28. Констатовано нерівномірність включення пам’яток різних історичних періодів до сфери пізнавального туризму, завдяки експедиційному дослідженню були встановлено причини цього явища, обумовлені особливостями сприйняття цих видів пам’яток туристами.
В другому підрозділі – „Включення пам’яток архітектури та містобудування, монументального мистецтва до сфери пізнавального туризму” за результатами проведених досліджень, аналізі теоретичного та практичного досвіду ремонтно-реставраційних робіт, досвіду реконструкції та музеєфікації пам’яток, враховуючи їх особливості як носія історичної інформації та специфіку її надходження до людини, сформовано струнку концепцію створення на основі пам’яток архітектури та містобудування, монументального мистецтва тематико-експозиційних історико-культурних музейних комплексів. В підрозділі розкриваються основні принципи, методологічні засади та головні етапи їх формування, а також окреслюються напрямки формування музейних експозицій для повноцінного розкриття історичного потенціалу пам’яток архітектури та містобудування, монументального мистецтва. Обґрунтовано доцільність формування мережі подібних музейно-просвітницьких комплексів.
У додатках зібрано і систематизовано дані про 2446 пам’яток історії та культури національного значення, що є туристичними об’єктами. Матеріал представлено у вигляді таблиць за видами пам’яток відповідно до сучасного адміністративного поділу.
ВИСНОВКИ:
1. Стан наукової розробки проблеми взаємозв’язку історико-культурної спадщини з туристичною індустрією свідчить, що відсутнє комплексне всебічне висвітлення історичних процесів на теренах України засобами туризму на основі пам’яток історії та культури. Аналіз джерельного забезпечення (архівних матеріалів, туристично-краєзнавчої літератури та результатів експедиційних досліджень дисертанта) дозволяють висвітлити обрану тему.
2. Проаналізовано сучасний стан функціонування складових історико-культурної спадщини в туристичній інфраструктурі як екскурсійних об’єктів. Характерною рисою є фактична відсутність державної уваги до таких пам’яток на рівні ухвалення спеціальних нормативних документів. Врахування існуючих недоліків має сприяти використанню набутого теоретичного та практичного досвіду для об’єднання зусиль державних органів влади, науковців, працівників туристичної сфери та широкої громадськості для розробки цільових програм подальшого дослідження, захисту та збереження історико-культурної спадщини шляхом формування надійної основи для розвитку культурно-пізнавального туризму в Україні, який слугуватиме поширенню та пропаганді історико-краєзнавчих знань, вивченню пам’яток минулого, підвищенню загальноосвітнього і культурного рівня населення, формуванню його історичної свідомості, а також популяризації та презентації Української держави світовій спільноті.
3. Проведено систематизацію 2446 туристичних об’єктів сучасної України за ступенем інтенсивності використання в туризмі з метою виділення екскурсійних об’єктів, яким притаманні активність, цілеспрямованість та систематичність залучення до екскурсійних маршрутів, а також наявність розвиненої туристичної інфраструктури. Здійснено аналіз екскурсійних туристичних об’єктів в хронологічному вимірі: з пам’яток археології до туристичної інфраструктури відносно активно залучаються залишки античних поселень та „печерні міста” півдня України, що є комплексними пам’ятками і презентуються, насамперед, як пам’ятки архітектури; з пам’яток історії – пов’язані з життям та діяльністю видатних осіб меморіальні будинки ХІХ – ХХ ст., а також окремі історико-меморіальні комплекси в місцях бойових дій XVII – ХХ ст., причому формування таких комплексів на основі пам’яток XVII – XIX ст. розпочалось ще наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст.; серед пам’яток архітектури та містобудування, монументального мистецтва до інфраструктури пізнавального туризму залучаються переважно середньовічні пам’ятки фортифікаційної та культової архітектури, а також окремі палацово-паркові ансамблі кінця XVIII – ХІХ ст.
4. Встановлено загальні чинники, які впливають на інтенсивність залучення складових історико-культурної спадщини до екскурсійно-туристичних маршрутів і залежать, насамперед, від характеристик самих пам’яток: високий рівень концентрації, що дозволяє створити надійну основу для насичення маршруту екскурсійними об’єктами та змістовного наповнення тексту екскурсії; візуальні характеристики пам’ятки, які здатні на емоційному рівні впливати на глядачів, викликаючи зосередження їхньої уваги; наявність туристичної інфраструктури, на яку покладається основна робота щодо пристосування кожної конкретної пам’ятки до функціонування в ролі екскурсійного туристичного об’єкта та роботи із головним споживачем туристичного продукту. Констатовано, що для повноцінного функціонування пам’ятки в інфраструктурі пізнавального туризму в якості екскурсійного об’єкта необхідна наявність всіх трьох складових.
5. Сформовано концепцію найоптимальнішої форми перетворення складових історико-культурної спадщини на екскурсійні об’єкти пізнавального туризму, суть якої полягає у створенні на основі конкретної пам’ятки тематико-експозиційного музейного комплексу. Його формування включає кілька основних етапів: відбір за такими критеріями як історичне значення пам’ятки, ступінь та можливості її наукового вивчення, наявність зручної інфраструктури чи можливості для її створення; дослідження пам’ятки для визначення потенційних можливостей створення музеєфікованої експозиції, загальні принципи якої окреслено в розділах дисертації для кожного виду пам’ятки; розробка генерального плану майбутнього музейного комплексу з чітким розплануванням зон для розміщення музеєфікованої експозиції, звичайної музейної експозиції та складових інфраструктури туристичного обслуговування; розроблення на основі отриманих внаслідок досліджень даних плану реконструкції зовнішнього вигляду об’єкту за аналітичним або, більш пріоритетним, синтетичним методом, загальні напрямки застосування яких для кожного виду пам’яток окреслено в розділах дисертації; організації музейної експозиції, завданням якої є висвітлення ролі конкретної пам’ятки у загальному історичному контексті, окремих галузевих експозицій та зведення інших складових туристичної інфраструктури.
6. Запропоновано та обґрунтовано необхідність формування мережі музейно-туристичних комплексів, створених на основі різних у видовому та хронологічному плані пам’яток, для формування національної системи туристсько-екскурсійних маршрутів з метою широкого висвітлення історії та культури України засобами туризму, що є найбільш ефективним способом покращання стану охорони та раціонального використання історико-культурної спадщини.
Основні положення та результати дисертації викладено у таких авторських публікаціях:
1. Пам’ятки середньовічної архітектури південно-східного Криму як туристичні об’єкти: сучасний стан та перспективи // Український історичний збірник / Національна академія наук України, Інститут історії України, Рада молодих вчених. – К., 2005. – Вип. 8. – С. 499-519.
2. Методика використання в туризмі пам’яток етнічної історико-культурної спадщини України // Етнічна історія народів Європи: Збірник наукових праць / Київський національний університет імені Тараса Шевченка. – К., 2006. – Вип. 21. – С. 119-124.
3. Печерні міста Криму як туристичні об’єкти // Вісник Національного університету імені Тараса Шевченка. Історія – К., 2006. – Вип. 82-84. – С. 27-29.
4. Сучасний стан та проблеми використання пам’яток археології в туризмі // Історико-географічні дослідження в Україні: Збірка наукових праць / Національна академія України, Інститут історії України. – К., 2006. – Число 9 – С. 373-399.
5. Пам’ятки історії та культури Київської Русі та їх місце в пізнавальному туризмі сучасної України // Український історичний збірник / Національна академія наук України, Інститут історії України, Рада молодих вчених. – К.,2006. –
