АКАДЕМІя ПЕДАГОГІЧНИХ НАУК УКРАЇНИ

Інститут педагогічної освіти і освіти дорослих

лещенко ірина тимофіївна

УДК 004.85:377/378 (470+571)

РОЗВИТОК ДИСТАНЦІЙНОЇ ОСВІТИ В РОСІЙСЬКІЙ ФЕДЕРАЦІЇ

13.00.01 ? „Загальна педагогіка та історія педагогіки”

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата педагогічних наук

Київ ? 2008

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Черкаському національному університеті імені Богдана Хмельницького, МОН України, м. Черкаси.

Науковий керівникт – доктор педагогічних наук, професор Кузьмінський Анатолій Іванович, професор кафедри педагогіки вищої школи, ректор Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького.

Офіційні опоненти: доктор педагогічних наук, професор Матвієнко Ольга Василівна, професор кафедри педагогіки Київського національного лінгвістичного університету;

кандидат педагогічних наук, доцент Кадемія Майя Юхимівна, доцент кафедри інформаційних технологій в освіті Вінницького державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського.

Захист дисертації відбудеться 25 червня 2008 р. о 14.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.451.01 в Інституті педагогічної освіти і освіти дорослих АПН України за адресою: 04060, м. Київ, вул. М. Берлинського, 9, 5-й поверх, зал засідань.

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Інституту педагогічної освіти і освіти дорослих АПН України (04060, м. Київ, вул. М. Берлинського, 9).

Автореферат розісланий 24 травня 2008 р.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради С. В. Лапаєнко

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність і доцільність дослідження. Реалії постіндустріального суспільства, процеси глобалізації, інформатизації, інтеграції різних країн у світову спільноту, розширення меж Європейського Союзу спонукають держави до перебудови і модернізації освітніх систем, до пошуку інноваційних освітніх моделей, методів, форм і технологій навчання. У сучасному динамічному світі завдяки появі мережі Інтернет, поширенню нових інформаційних і технічних засобів донесення навчального матеріалу до тих, хто навчається, використання нових засобів зв’язку в навчальних закладах різних типів склалися передумови для застосування дистанційної освіти, що ґрунтується на педагогічних, інформаційних, телекомунікаційних технологіях і є ефективним способом забезпечення розвитку людини, її соціальної та професійної мобільності впродовж життя, успішної адаптації до вимог мінливого сучасного суспільства.

Дистанційну освіту активно впроваджують у багатьох країнах світу (США, Велика Британія, Іспанія, Німеччина, Японія та ін.), набуває вона широкого застосування і на теренах СНД, зокрема в Російській Федерації, розвивається і в Україні.

В організацію наукових досліджень і впровадження в педагогічну практику ідей дистанційної освіти в Російській Федерації значний внесок зробили О.О. Андреєв, А.М. Бершадський, Т.П. Вороніна, В.П. Кашицин, В.І. Солдаткін, В.П. Тихомиров та інші. Увагу вчених привертають проблеми забезпечення якості дистанційного навчання (Ю.Л. Деражне); використання можливостей Інтернету в освіті (Є.С. Полат, І.Г. Захарова, В.П. Попов); особливості спілкування „педагог – студент” у процесі дистанційного навчання (В.Р. Баженова, П.А. Марков). Наукове обґрунтування принципів дистанційної освіти здійснено на основі й під впливом досліджень з проблем освіти дорослих (Д.Д. Аветисян, С.І. Зінов’єв, А.Д. Іванніков, І.С. Мелюхін). Формуванню теоретичних основ дистанційної освіти сприяють наукові студії з додаткової професійної освіти (Д.Б. Григорович, О.Л. Ємельянова, В.П. Кулагін, Д.Ю. Райчук та ін.). Дослідження російських учених А.В. Густиря, В.П. Дьомкіна, В.І. Овсянникова, Є.Г. Скребицького, А.В. Хуторського стали основою розробки нормативних документів і федеральних програм з дистанційної освіти, забезпечивши їх високу якість.

Аналіз нормативних документів та наукових джерел свідчить, що завдання, пов’язані з розробкою та впровадженням новітніх інформаційних технологій в освітню галузь в Україні перебувають у центрі уваги органів влади, науково-педагогічної громадськості, навчальних закладів. Глибиною науково-теоретичного висвітлення проблеми відзначаються праці вітчизняних учених і фахівців у галузі теорії й практики дистанційної освіти: В.Ю. Бикова, В.О. Жулкевської, Г.О. Козлакової, Н.О. Корсунської, С.П. Кудрявцевої, В.М. Кухаренка, Н.І. Муліної, В.В. Олійника, П.В. Стефаненка, Б.І. Шуневича.

У побудові системи дистанційної освіти в Україні слід враховувати результати досліджень, котрі розкривають досвід упровадження дистанційної освіти в різних країнах і, зокрема в Російській Федерації, підтверджують перспективність застосування цієї інноваційної форми навчання. Російський досвід в цій галузі для України має особливе значення, оскільки держави мають спільні джерела й корені розвитку освітньої галузі взагалі та передумови для впровадження дистанційної освіти зокрема. У здійснених російськими вченими наукових розвідках обґрунтовано необхідність упровадження дистанційної освіти в систему неперервної освіти, схарактеризовано особливості її розвитку в Російській Федерації, розглянуто проблеми підготовки фахівців, які мають володіти фундаментальними соціально-гуманітарними й спеціальними знаннями, бути спроможними розв’язувати професійні завдання, здатними до саморозвитку й самонавчання в умовах сьогодення тощо. Вивчення прогресивного досвіду, зокрема російського, напрацьованого в галузі дистанційної освіти допоможе виявити подібне і відмінне в розвитку цієї нової для наших країн форми навчання, а також окреслити можливості творчого використання позитивних ідей російського досвіду в умовах України.

Проблема розвитку дистанційної освіти в Російській Федерації має численну бібліографію. Однак в Україні праці російських дослідників не набули широкого поширення. Зокрема, не повною мірою вивчено прогресивні ідеї російського досвіду в організації дистанційної освіти, а тому він і не знаходить застосування в Україні. Тим часом вивчення цього досвіду становить науковий і практичний інтерес і має неабияку цінність у сучасних умовах: в Російській Федерації й Україні відбуваються глибокі якісні зміни сутнісних характеристик, зміна парадигм освіти, усвідомлення знань як одного з основних джерел стратегічних ресурсів людського капіталу, що визначають загальний рівень розвитку суспільства.

Враховуючи соціальну значущість дистанційної освіти в умовах сьогодення, коли основою професійного зростання стає освіта упродовж життя, досвід, накопичений у цій галузі Російською Федерацією, набуває особливої ваги для освіти в Україні. Враховуючи необхідність вивчення позитивного досвіду впровадження новітніх форм навчання, темою дисертаційної роботи обрано „Розвиток дистанційної освіти в Російській Федерації”.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дослідження виконано відповідно до плану науково-дослідної роботи кафедри теорії та історії педагогіки Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького „Інтенсифікація едукаційного процесу в закладах освіти на засадах комплексного використання педагогічних технологій” (№ 0102U007103). Тему дослідження затверджено вченою радою Черкаського національного університету (протокол № 3 від 23 грудня 2003 р.), узгоджено в Міжвідомчій раді з координації наукових досліджень з педагогічних і психологічних наук в Україні (протокол № 1 від 25 січня 2005 р.).

Об’єкт дослідження: дистанційна освіта в Російській Федерації.

Предмет дослідження: тенденції становлення і розвитку дистанційної освіти в Російській Федерації.

Мета дослідження: здійснити цілісний науковий аналіз розвитку дистанційної освіти в Російській Федерації та виявити можливості використання прогресивних ідей російського досвіду в розвитку дистанційної освіти в Україні.

Концептуальна ідея дослідження. Дослідження здійснювалось з урахуванням вітчизняних і світових тенденцій модернізації освітньої галузі, перспектив соціально-економічного розвитку України на основі науково обґрунтованих теоретичних і методичних положень вітчизняної і зарубіжної педагогіки. Головна ідея концепції ґрунтується на положенні про те, що в умовах світових тенденцій глобалізації, інтеграції, переходу до інформаційного суспільства необхідні суттєві зміни в багатьох напрямах діяльності держави, і першу чергу у сфері освіти. Вимоги нової освітньої парадигми задовольняє дистанційна освіта, яка дозволяє розв’язувати принципово нові дидактичні завдання, спрямовані на забезпечення якості та ефективності освітніх послуг. Звідси – її розвиток набуває особливого значення для соціально-економічного розвитку будь-якої держави. У зв’язку з цим, вивчення досвіду впровадження дистанційної освіти в різних країнах, дало змогу з’ясувати, що розвиток цієї прогресивної форми навчання в контексті неперервної освіти відбувається в умовах обміну інформацією, спрямованого на збагачення і поповнення власного досвіду інноваційними ідеями інших країн, і зокрема Російської Федерації. Тому виявлення особливостей побудови системи дистанційної освіти в Росії, а також подібного і відмінного з такими процесами в Україні, прогнозування напрямів модернізації освітньої галузі має винятково важливе значення.

Відповідно до об’єкта, предмета й мети дослідження визначено такі завдання:

1. Здійснити дискурсивний аналіз понять „дистанційне навчання” і „дистанційна освіта”, що їх розглядають сучасна педагогічна теорія і практика.

2. Проаналізувати досвід впровадження дистанційної освіти в зарубіжних країнах.

3. Визначити етапи та основні чинники, що забезпечують розвиток дистанційної освіти в Російській Федерації.

4. Виявити подібне й відмінне в розвитку дистанційної освіти в Російській Федерації й Україні.

5. Виявити можливості використання російського досвіду в практиці функціонування системи дистанційної освіти в Україні.

Методологічною основою дослідження є філософські, психолого-педагогічні положення про зв’язок теорії з практикою; системний підхід до педагогічних процесів і явищ як методологічний спосіб пізнання педагогічних фактів, явищ і процесів; принципи аналізу педагогічних явищ; положення про роль неперервної освіти у формуванні професіоналізму фахівця; фундаментальні положення вітчизняних і зарубіжних учених про закономірності розвитку дидактичних систем, технології дистанційного навчання та концептуальні ідеї педагогіки і психології щодо інформаційно-комунікаційного забезпечення системи освіти. В дослідженні враховано положення декларацій, концепцій і рекомендацій міжнародних організацій, законодавчих актів, нормативно-правових документів і матеріалів Російської Федерації з питань дистанційної освіти.

Теоретичну основу дослідження становлять: філософські концепції функціонування й розвитку освітніх систем у контексті глобалізації освіти (В.П. Андрущенко, Б.С. Гершунський, І.А. Зязюн, В.Г. Кремень); концептуальні ідеї теорії неперервної професійної освіти (С.У. Гончаренко, Т.М. Десятов, B.I. Луговий, Н.Г. Ничкало); концептуальні положення методології порівняльної педагогіки, що передбачають вивчення особливостей функціонування й розвитку систем освіти різних країн у контексті регіонального й світового освітнього процесу (О.В. Матвієнко, М.І. Махмутов, А.М Новиков); теорії педагогічних систем (І.Я. Лернер, А.В. Хуторський, Ю.Г. Фокін та ін); положення педагогіки загальноосвітньої та вищої школи в контексті застосування прогресивних технологій (О.А. Дубасенюк, А.І. Кузьмінський, Е.С. Полат); дослідження з проблем упровадження інформаційних і комунікаційних технологій в навчальний процес (В.Ю. Биков, М.Ю. Бухаркіна, Р.С. Гуревич, М.І. Жалдак, М.З. Згуровський, М.Ю. Кадемія, С.О. Сисоєва); наукові праці з проблем дистанційного навчання й теоретико-методологічних засад створення сучасних засобів та електронних технологій навчання (В.М. Кухаренко, С.Л. Лобачов, В.І. Солдаткін, В.І.Овсянников, В.В. Олійник, П.В. Стефаненко, В.П. Тихомиров).

Дослідження здійснювалося в три етапи впродовж 2002–2007 рр., зміст кожного з яких викладено в дисертації.

Методи дослідження. Мета й завдання дослідження зумовили необхідність використання комплексу взаємопов’язаних методів, а саме: вивчення й теоретичного аналізу філософської, історичної, науково-методичної та психолого-педагогічної літератури, нормативних і правових документів, які визначають місце дистанційної форми навчання в системі неперервної освіти та розкривають загальнонаукові підходи до моделювання системи дистанційної освіти в Росії; системно-історичного аналізу, що передбачає з’ясування історичних передумов виникнення та еволюції дистанційної освіти; статистичного аналізу – з метою оцінювання стану й динаміки розвитку дистанційної освіти в Росії та Україні; порівняльно-зіставного аналізу, що дає змогу для виявлення подібного і відмінного в розвитку дистанційної освіти в Російській Федерації й Україні; елементи пошукового методу для систематизації та узагальнення опрацьованих матеріалів для формулювання висновків.

Джерельна база дослідження: законодавчі акти; документи та матеріали міжнародних організацій, науково-практичних конференцій; статистичні дані, які характеризують стан інформатизації освітньої галузі в країнах світу й Україні; наукові праці російських та українських дослідників з проблем дистанційної освіти, інформація з мережі Інтернет. На різних етапах науково-педагогічного пошуку було використано 214 джерел, з них 138 російських авторів. Опрацьовано документи та матеріали Російської Федерації стосовно розвитку дистанційної освіти, а саме: 5 федеральних законів, 5 указів Президента, 11 постанов уряду, 27 документів Міністерства освіти і науки, 5 постанов Держкомвузу.

Наукова новизна і теоретичне значення дослідження полягає в тому, що вперше системно вивчено й проаналізовано російський досвід дистанційної освіти в навчальних закладах, корпоративних установах, органах соціального захисту населення, службах зайнятості; виявлено прогресивні ідеї досвіду організації дистанційної освіти, подібне й відмінне в розвитку дистанційної освіти в Російській Федерації і Україні; уточнено теоретичний зміст понять „дистанційна освіта”, „дистанційне навчання”, „дистанційні технології”; подальшого розвитку набули положення щодо можливості використання прогресивних ідей російського досвіду в Україні.

Практичне значення дослідження полягає в тому, що розроблено й впроваджено в практику: спецкурс „Педагогічні основи дистанційного навчання” для бакалаврів, спеціалістів і магістрантів вищих навчальних закладів з метою підготовки їх до майбутньої професійної діяльності з використанням технологій дистанційного навчання; результати дослідження враховано при розробці навчально-методичних комплексів та їх електронних версій з дисциплін „Вступ до університетських студій”, „Історія педагогіки”, „Педагогіка”, „Педагогіка вищої школи” для майбутніх учителів і викладачів вищих навчальних закладів.

Висновки й рекомендації за результатами дослідження можуть бути використані у вищих навчальних закладах у процесі викладання дисциплін „Педагогіка”, „Порівняльна педагогіка”, спецкурсів та спецсемінарів з проблем педагогічних інновацій; в інститутах післядипломної освіти педагогічних працівників з метою пошуку ефективних шляхів удосконалення навчального процесу в закладах освіти України в умовах інформатизації суспільства у професійній підготовці висококваліфікованих і конкурентоспроможних на ринку праці фахівців; у процесі подальшого розвитку стратегій модернізації освітньої галузі України; в розробці рекомендацій щодо можливостей використання прогресивних ідей зарубіжного досвіду в розвитку дистанційної освіти в Україні.

Результати дослідження впроваджено в навчальний процес Кіровоградського державного педагогічного університету імені Володимира Винниченка (довідка № 266 від 30.10.2007 р.), Волинського національного університету імені Лесі Українки (довідка № 3/1185 від 07.04.08 р.), Уманського державного педагогічного університету ім. Павла Тичини (довідка №. 1255/01 від 18.10.2007 р.), Міжнародного інституту незалежних педагогічних досліджень (Російська Федерація, м. Санкт-Петербург (довідка № д-16 від 24.03.2008 р.), Черкаського обласного інституту післядипломної освіти педагогічних працівників (довідка № 0106 від 08.05.2008 р.), використано Черкаською обласною державною телерадіокомпанією „Рось” для підготовки циклу теле- і радіопередач з проблем педагогічних інновацій в освіті (довідка № 459/01 від 20.09.2007 р.).

Особистий внесок здобувача. В опублікованому у співавторстві спецкурсі „Педагогічні основи дистанційного навчання” (Д.М. Бодненко, І.Т. Лещенко) автору належить ідея загальної структури спецкурсу та зміст першого модуля „Загальні основи дистанційного навчання”.

Вірогідність наукових результатів дослідження забезпечена методологічною обґрунтованістю вихідних теоретичних положень, системним аналізом теоретичного та емпіричного матеріалу, застосуванням комплексу взаємозумовлених методів дослідження, адекватних об’єкту й предмету, меті й завданням дослідження, опрацюванням і аналізом вітчизняних і зарубіжних наукових джерел, ресурсів мережі Інтернет, нормативних документів Російської Федерації і України з питань розвитку системи дистанційної освіти, позитивними результатами впровадження в практику роботи вищих навчальних закладів.

Апробація результатів дослідження. Основні положення й результати дослідження були презентовані в доповідях, а також обговорювалися на 8 міжнародних науково-практичних конференціях: „Неперервна професійна освіта педагогічних працівників: теорія і практика” (м. Черкаси, 2003), „Інформаційні технології: наука, техніка, технологія, освіта, здоров’я” (м. Харків, 2005), „Методологічні засади дистанційного навчання” (Дніпропетровськ, 2005 р.), „Розвиток особистості в полікультурному освітньому просторі” (м. Черкаси, 2005), „Проблеми гуманізації навчання та виховання у вищому закладі освіти” (м. Ірпінь, 2005), „Інформаційно-телекомунікаційні технології в сучасній освіті: досвід, проблеми, перспективи” (м. Львів, 2006), „Інформаційні технології в наукових дослідженнях і навчальному процесі” (м. Луганськ, 2006, 2007), „Теоретичні і методичні засади розвитку педагогічної освіти: педагогічна майстерність, творчість, технології” (м. Київ, 2007); на 2 всеукраїнських науково-практичних конференціях: „Педагогічна творчість, майстерність, професіоналізм: проблеми теорії й технології підготовки майбутнього вчителя-вихователя-викладача” (м. Київ, 2005), „Теоретико-методичні засади формування творчої особистості” (м. Черкаси, 2007); на регіональному семінарі „Інноваційні дослідження в освіті” (м. Полтава, 2003).

Публікації. Основні результати дослідження висвітлено у 19 наукових і навчально-методичних публікаціях, з них 18 написано без співавторів; 10 статей опубліковано в провідних наукових фахових виданнях, затверджених ВАК України.

Структура та обсяг дисертації. Робота складається із вступу, трьох розділів, висновків до кожного розділу, загальних висновків, додатків, списку використаних джерел, який нараховує 214 найменувань; містить 4 таблиці та 3 рисунки. Загальний обсяг дисертації – 232 сторінки, основний текст – 198 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність і доцільність теми дослідження, визначено об’єкт, предмет, мету, сформульовано концептуальну ідею, завдання дослідження; схарактеризовано методологічну й теоретичну основи роботи; розкрито наукову новизну, теоретичне й практичне значення дослідження та особистий внесок здобувача; наведено відомості про впровадження й апробацію результатів дослідження на наукових конференціях та в публікаціях за темою дисертації.

У першому розділі – „Теоретичні засади дистанційної освіти” – розглянуто інформатизацію освіти як пріоритетний напрям інформатизації суспільства й створення міжнародного освітнього середовища; проаналізовано базові поняття дослідження; здійснено аналіз досвіду впровадження дистанційної освіти в зарубіжних країнах; схарактеризовано сучасні моделі дистанційної освіти.

У розділі зазначається, що характерною ознакою сучасного етапу розвитку суспільства є широке впровадження інформаційних і комунікаційних технологій у більшості галузей продуктивної діяльності людини і, зокрема у сферу освіти, яка є визначальним чинником соціально-економічної, духовно-культурної та наукової життєдіяльності суспільства; стратегічним ресурсом поліпшення добробуту людей, забезпечення національних інтересів, зміцнення авторитету й конкурентоспроможності держави у світі. Інформатизація освіти є пріоритетним напрямом інформатизації суспільства й незаперечним чинником її подальшого розвитку.

Визначено місце дистанційної освіти як сучасної освітньої технології в контексті неперервної освіти, яка з’явилася, з одного боку, як відповідь освітніх систем на об’єктивні тенденції глобалізації та інформатизації світу, підвищення динаміки його соціально-економічного розвитку, а з іншого – як реакція на бурхливий розвиток інформаційних і телекомунікаційних технологій та можливість їх застосування в освітній практиці. Доведено, що дистанційна освіта створює можливості для розв’язання принципово нових дидактичних завдань, спрямованих на забезпечення якості та ефективності освітніх послуг.

У дослідженні проаналізовано еволюцію поняття „дистанційна освіта”. Наведено різні тлумачення понять „дистанційне навчання” (distant learning) і „дистанційна освіта” (distance еducation), які розглядаються в наукових джерелах та застосовуються в офіційних документах. Виявлено відмінність між поняттями „дистанційне навчання” та „дистанційна освіта”, проаналізовано їх особливості з огляду на сформовану традицію іх адаптації в європейському освітньому дискурсі. Теоретичний аналіз педагогічної літератури та інформаційних ресурсів мережі Інтернет дав можливість дійти висновку, що поняття „дистанційне навчання” відображає спосіб, метод, алгоритм здобуття й передачі знань через технології навчання на відстані (Д.І. Гриценко, В.П. Тихомиров, А.І. Ходаков). Поняття „дистанційна освіта” означає результат такого навчання, тобто є сфокусованим підсумком здобуття необхідних споживачеві дистанційних послуг знань (Є.С. Полат, А.В. Хуторський).

Характерними ознаками дистанційної освіти дослідники вважають: відмежування викладача від того, хто навчається, відстанню; використання навчальних засобів, здатних об’єднати зусилля учасників навчального процесу й забезпечити засвоєння змісту курсу; забезпечення інтерактивності між викладачами (тьюторами), адміністрацією освітньої установи й тими, хто навчається; домінування самоконтролю над контролем з боку викладача (Д.Б. Богоявленська, Л.М. Дибкова, В.О. Жулкевська, М.В. Моїсеєва, В.І. Солдаткін та ін.).

У ході дослідження виявлено переваги дистанційної освіти над традиційною формою навчання: вільний доступ до значних масивів інформації, що особливо важливо для користувачів, віддалених від наукових центрів, створення таким чином рівних умов розподілу інформації між регіонами в межах однієї країни, а також розширення доступу до необхідної наукової й навчальної інформації для тих, хто навчається, з інших країн; створення умов для подолання розриву в кількості та якості інформації, що використовується з метою освіти між розвиненими країнами і країнами, що розвиваються; вартість донесення інформації в мережі Інтернет значно нижча, а швидкість набагато вища, ніж традиційні способи, навіть з урахуванням витрат на комп’ютерну техніку й програмне забезпечення; відносно доступна ціна, а часто й безоплатне одержання програмного забезпечення в Інтернеті; розвиток ринку освітніх послуг у світовому масштабі, що особливо важливо для дорослого населення різних країн світу; можливість обміну освітніми ресурсами між навчальними закладами і окремими особами.

Вивчення і аналіз зарубіжного досвіду впровадження дистанційної освіти в навчальний процес засвідчили, що близько третини навчавльних закладів, які працюють за дистанційною формою, розташовані в Північній Америці, третина – у Європі, 14 % – в Африці, 12 % – у Російській Федерації, значно менше – в азійських країнах. Аналіз сучасних моделей дистанційного навчання, поширених у світовій практиці, показав, що в процесі розроблення різновидів моделей з урахуванням російської специфіки насамперед заслуговують на увагу такі: навчання в спеціалізованих навчальних закладах (Є.С. Полат); модель регулюючої самоосвіти (Р. Танінга, І. Сейнер); відкрита модель (Т.П. Вороніна), модель – кейс-технологія, модель – мережеве навчання (О.О. Андреєв).

У процесі дослідження ми дійшли висновку, що ефективне застосування технологій дистанційного навчання в освітньому процесі можливе лише в тому разі, коли означені технології будуть не тільки надбудовою до наявної системи освіти, а раццонально й гармонійно інтегруватимуться в цей процес, відкриваючи і забезпечуючи нові можливості і для викладачів, і тих, хто навчається.

У другому розділі – „Основні тенденції розвитку дистанційної освіти в Російській Федерації” – визначено етапи становлення й розвитку дистанційної освіти в Російській Федерації; стратегічні напрями розвитку та організаційно-педагогічні умови її функціонування; проаналізовано й узагальнено прогресивні ідеї російського досвіду розвитку дистанційної освіти.

Становлення дистанційної освіти в Росії умовно можна розділити на три етапи. Перший етап – друга половина XIX ст. – початок 20-х рр. XX ст. – є етапом зародження дистанційної освіти. Історично підтверджено, що першою формою дистанційного навчання було „навчання на основі листування” або кореспондентське навчання, пов’язане з виникненням звичайної пошти. Другий етап – 20-ті рр. – початок 90-х рр. XX ст. пов’язаний зі становленням і функціонуванням у Росії системи заочної освіти, яка на той час була найпотужнішою у світі. На цьому етапі у навчанні знаходять застосування телебачення, радіо, навчальні аудіо- і відеокасети, а взаємодія студентів і викладачів здійснюється не лише поштою, а й за допомогою телефону і факсу. Дослідження показало, що радянська система заочної освіти стала першою системно організованою на державному рівні формою дистанційного навчання, Здобута у такий спосіб освіта прирівнювалася до традиційної. Третій етап – перша половина 90-х рр. XX ст. і до наших днів є сучасним етапом розвитку освіти на відстані. На цьому етапі дистанційна форма навчання не тільки одержала свою назву, а й дістала можливість виділитися із системи заочного навчання завдяки науково-технічному прогресу, результатом якого нові комунікаційні технології (комп’ютерні телекомунікації, супутниковий зв’язок, аудіо- та відеотехнології, інтерактивні дошки оголошень тощо). Це дало забезпечити взаємодію учасників навчання, незважаючи на географічну віддаленість. Визначено здобутки й недоліки кожного з етапів розвитку дистанційної освіти в Російській Федерації.

На основі аналізу досліджених ідей виявлено стратегічні напрями розвитку дистанційної освіти в Російській Федерації. Для країни, особливістю якої є наявність значних територій з нерівномірною щільністю населення, проблема впровадження дистанційної освіти є одним із стратегічних напрямів розв’язання освітніх завдань, адже строкатість розвитку російської інфраструктури призвела до суттєвих розривів у забезпеченні населення освітніми послугами. Вивчення ринку праці Росії показало, що в державі досить точно сформувався контингент осіб, які гостро потребують освітніх послуг, а повністю задовольнити їх традиційна система освіти практично не має можливості. Наступним стратегічним напрямом розвитку дистанційної освіти є розширення інформаційного простору та реалізація принципу неперервної освіти. Російська система освіти прагне до інтеграції в європейський освітній простір, що спонукає до розроблення відповідної стратегії з урахуванням особливостей і досягнень та пошуку реальних можливостей зближення з європейською освітньою системою.

У дослідженні на основі науково обґрунтованих положень російських учених (А.В. Густирь, В.П. Дьомкін, М.В. Моїсеєва, Д.Ю. Райчук) та нормативних документів, які регламентують дистанційну освіту, проаналізовано організаційно-педагогічні умови розвитку й функціонування дистанційної освіти в Російській Федерації. Такими є: організація навчання, технологія організації процесу навчання за дистанційною формою – наявність інформаційних ресурсів у навчальному закладі, створення робочих місць, обладнаних необхідними технічними засобами; правові засади розвитку системи дистанційної освіти (СДО); чітко виписані права й обов’язки тих, хто навчається; права, обов’язки й функції тьютора; виклад навчального матеріалу згідно з навчальною програмою курсу; наявність електронних навчально-методичних комплексів з кожної дисципліни; контроль за якістю навчання; постійний оперативний зв’язок „тьютор – студент”; забезпечення проходження практики на загальноприйнятих умовах або з використанням технологій дистанційного навчання; регулярне підвищення кваліфікації тьюторів, маркетингова стратегія СДО. З’ясовано, що однією з умов успішного розвитку й функціонування російської системи дистанційної освіти є дотримання загальнодидактичних принципів, а також методів, засобів і форм навчання, що є важливими складовими цілісної дидактичної системи дистанційного навчання.

Зроблено висновок, що дистанційна освіта в Російській Федерації залежить від динаміки розвитку інформаційних технологій і поширення вона набуває за умови забезпечення потужниими технічними можливостями, відповідними телекомунікаційними каналами, насамперед – у провінції, на яку переважно й розрахована дистанційна освіта.

У розділі викладено прогресивні ідеї російського досвіду в галузі дистанційної освіти, які варто врахувати при розбудові системи дистанційної освіти в Україні. До них, на наш погляд, належать: державна підтримка розвитку дистанційної освіти; проведення широкомасштабного системного експерименту в галузі дистанційного навчання; створення широкої мережі центрів дистанційного навчання в регіонах країни й національної комп’ютерної науково-освітньої мережі; формування позитивного ставлення студентів до дистанційної освіти; забезпечення сприятливих умов, привабливих для здобуття освіти чи оволодіння окремими курсами за технологіями дистанційного навчання; створення соціального „портрету” споживача дистанційних послуг, який свідчить, що доступний, зручний шлях здобуття вищої освіти за дистанційною формою є найбільш прийнятним варіантом підвищення професійного й соціального статусу людини. Дослідження показало, що напрацьовано позитивний досвід діяльності органів соціального захисту, які розпочали реалізацію програм навчання для людей з особливими потребами; налагоджено співпрацю навчальних закладів різних рівнів професійної освіти Росії зі службами зайнятості, що займаються навчанням і перенавчанням дорослого населення, використання технологій дистанційного навчання в корпоративному секторі.

Отже, дослідження засвідчило, що в Російській Федерації досягнуто значних успіхів у розвитку дистанційної освіти. Ефективна практика застосування технологій дистанційного навчання потребує уважного вивчення з метою пошуку можливостей використання прогресивних ідей російського досвіду, що допоможе розвивати і вдосконалювати систему дистанційної освіти в Україні.

У третьому розділі – „Перспективи використання російського досвіду для розвитку дистанційної освіти в Україні” – проаналізовано особливості організації дистанційної освіти в Україні; виявлено подібне й відмінне в становленні й функціонуванні дистанційної освіти в Російській Федерації і Україні; запропоновано можливі шляхи використання прогресивних ідей російського досвіду в системі дистанційної освіти в Україні.

У розділі схарактеризовано основні підходи до організації дистанційної освіти в Україні: проаналізовано, систематизовано й узагальнено погляди українських учених і практиків на дистанційну освіту; розглянуто стан інформатизації та впровадження технологій дистанційного навчання в структурних підрозділах системи освіти – загальній середній, професійно-технічній, вищій, післядипломній. Вивчено стан забезпеченості навчальними комп’ютерними комплексами й підключення до мережі Інтернет навчальних закладів у зазначених підрозділах системи освіти, що є обов’язковою умовою запровадження дистанційної освіти в навчальний процес. Аналіз нормативно-правової бази, наукових джерел з проблем розвитку дистанційної освіти в Україні дав можливість зробити висновок, що державні програми, які підтримують розвиток дистанційної освіти, досвід її впровадження в низці навчальних закладів, передовсім у вищій школі, належна технічна підтримка дають підстави стверджувати, що нині дистанційна освіта в Україні перебуває на етапі активного становлення, а досить швидке її поширення свідчить про перспективність цієї форми неперервної освіти в Україні, що сприятиме забезпеченню неодмінної потреби сьогодення – навчання упродовж життя.

Порівняльний аналіз розвитку дистанційної освіти в Російській Федерації і Україні, дав змогу виявити подібне й відмінне в організації цього процесу. Подібним, на наш погляд є таке: державна підтримка інформатизації суспільства, і насамперед, освітньої галузі; прийняття й реалізація в обох країнах державних програм, освітніх проектів з інформатизації задля розбудови єдиного європейського освітнього простору в рамках Болонського процесу, який вимагає підвищення ролі, місця й значення інформаційних і телекомунікаційних технологій в освітній галузі. Зокрема, це знайшло відображення у федеральній цільовій програмі розвитку освіти на 2006 – 2010 рр. (Росія) та державній програмі „Інформаційні та комунікаційні технології в освіті і науці” на 2006 – 2010 рр. (Україна); пріоритетність у впровадженні технологій дистанційного навчання і в Російській Федерації, і в Україні належить вищій школі як сфері, що першою зреагувала на процеси глобалізації, інформатизації, відкритості освітнього середовища тощо.

Відмінність у розвитку дистанційної освіти в досліджуваних країнах полягає, перш за все, в різному стані інформатизації освітньої галузі. Зокрема, це стосується рівня забезпеченості закладів освіти комп’ютерною технікою; підключенням їх до мережі Інтернет; рівня комп’ютерної грамотності педагогічних і науково-педагогічних працівників; ступеня готовності студентів використовувати технології дистанційного навчання в освітній і подальшій професійній діяльності; обсягу фінансування програм інформатизації освітньої сфери. В Російській Федерації дистанційна освіта і її матеріально-технічне й фінансове забезпечення мають більшу підтримку держави. Серед причин, що гальмують розвиток цієї прогресивної форми навчання, є:

1. Повільне зростання кількості користувачів мережею Інтернет як безпосереднім засобом дистанційної освіти (рис. 1).

Рис. 1. Динаміка зростання кількості користувачів

мережею Інтернет в Україні (1998 – 2007 рр.)

За даними прес-служби Департаменту зв’язку та інформатизації Міністерства транспорту та зв’язку кількість користувачів мережею Інтернет в Україні станом на кінець 2007 р. становила 5653 тис. осіб або 12,12 % від загальної кількості населення. Для порівняння: 1998 р. – 101 тис. осіб (0,2 %); 2000 р. – 1038 тис. осіб (2,1 %); 2002 р. – 2423 тис. осіб (5 %); 2003 р. – 3840 тис. осіб (8 %); 2005 р. – 4492 тис. осіб (9,5 %). Зазначені показники свідчать, що реальний стан можливостей доступу до інформаційних і телекомунікаційних технологій як засобу навчання, не відповідає потребам суспільства.

2. Низька забезпеченість населення України й закладів освіти комп’ютерною технікою у порівнянні з іншими країнами (рис. 2).

Статистичні дані Євростату свідчать, що Україна посідає одне з останніх місць за кількістю персональних комп’ютерів на 100 осіб; цей показник становить 2,5. У Російській Федерації – 10,1; Польщі – 14,2; Франції – 37,0; Німеччині – 48,5; Японії – 82; США – 85. У загальноосвітніх навчальних закладах України – 1,3 комп’ютера на 100 учнів. Для порівняння: в Росії – 10,4; Польщі – 14,6; Франції – 38; Німеччині – 52; Японії – 86; США – 95.

Рис. 2. Забезпеченість комп’ютерною технікою населення

й закладів освіти

3. Недостатнє фінансування програм інформатизації освіти України (рис. 3).

Порівняння обсягів фінансування програм інформатизації обох держав показало, що в Російській Федерації цей показник становив у 2006 р. 1773 млн грн., 2007 р. – 1936 млн грн.; на 2010 р. передбачено 2942 млн грн., причому частка федерального бюджету постійно зростає й нині становить 73 %. Обсяг фінансування програм інформатизації освіти в Україні становив у 2006 р. 183 млн грн. (15 % від потреби), у 2007 р. – 832 млн грн. (60 % від потреби), на 2010 р. передбачено 241 млн грн. (12 % від потреби).

Вивчення тенденцій розвитку дистанційної освіти в Російській Федерації дало можливість зробити висновок, що за умов всебічної підтримки програм, які забезпечують розвиток дистанційного навчання в галузі освіти, в корпоративному секторі, соціальній сфері та інших галузях життєдіяльності людини відбуватиметься динамічна й ефективна розбудова освітньої системи, що відповідає потребам постіндустріального суспільсва, суспільства знань. Ознайомлення з російським досвідом застосування інформаційних і телекомунікаційних технологій, впровадження дистанційної освіти й адаптування його прогресивних ідей до умов України сприятиме значному просуванню в питанні організації дистанційної освіти в нашій державі.

Рис.3. Обсяги фінансування програм інформатизації

освіти Росії і України за роками (млн грн.)

Таким чином, Україна може зайняти гідне місце в європейському освітньому просторі у сфері дистанційної освіти, якщо впровадження форми дистанційного научання стане стратегічним напрямом політики в галузі освіти; якщо буде створено необхідну матеріально-технічну базу й забезпечено необхідні канали зв’язку для використання сучасних інформаційних технологій в освітній діяльності; якщо буде досягнуто належного рівня інформаційної грамотності населення, а у викладачів і студентів сформовано необхідні вміння і навички використання комп’ютерних і комунікаційних технологій у викладачів і студентів. Лише за таких умов Україна стане повноправним суб’єктом сучасних відносин у системі освіти і зможе вести діалог з європейськими партнерами.

ВИСНОВКИ

1. Аналіз сучасних наукових джерел з проблем дистанційної освіти засвідчує, що поняття „дистанційне навчання” (distant learning) і „дистанційна освіта” (distance еducation) є поняттями сучасної дидактики, які перебувають у стані розвитку і не є остаточно усталеними як у російськомовній, так і в україномовній педагогічній літературі. Немає однозначності в поглядах щодо тлумачення поняття „дистанційне навчання” (форма, комплекс освітніх послуг, організація освітнього процесу, ступінь заочного навчання, вид навчання, педагогічна технологія, система підготовки фахівця XXI століття тощо). Водночас вважають, що поняття „дистанційне навчання” відображає спосіб, метод, алгоритм здобуття й передачі знань шляхом застосування технологій дистанційного навчання, а поняття „дистанційна освіта” означає результат процесу навчання, тобто є сфокусованим підсумком здобуття необхідних споживачеві дистанційних послуг у галузі знань.

Узагальнення поглядів вітчизняних і зарубіжних дослідників на дистанційне навчання, що забезпечується використанням комунікаційних засобів – це форма здобуття освіти. Ми погоджуємося з таким тлумаченням, яке досить точно відображає сутність цього явища. Крім того, розглядаємо дистанційне навчання як форму здобуття освіти, яка передбачає цілеспрямоване, методично організоване керівництво навчально-пізнавальною діяльністю й розвитком осіб, які перебувають на відстані від освітнього закладу, а тому не мають постійного контакту з його педагогічним персоналом.

2. Вивчення зарубіжного досвіду впровадження дистанційної освіти в навчальний процес дало змогу виявити, що лідером у застосуванні технологій дистанційного навчання шляхом поєднання значного попиту на альтернативні форми навчання й залучення значних обсягів капіталу на його розвиток є США. Для європейських країн у галузі дистанційної освіти характерне домінування відкритих університетів, вираженість інтеграційних процесів із взаємною акредитацією вищих навчальних закладів і високоякісних стандартів освіти. Дистанційна освіта в Азії – Китай, Індія, Японія – здійснюється переважно на основі телевізійних технологій навчання. На африканському континенті дистанційна форма навчання розвивається в Алжирі, Танзанії, Ботсвані, Кенії, Нігерії, Замбії, Зімбабве. Заклади, які її пропонують, використовують пошту, радіо, телебачення. Аналіз досліджуваної проблеми показав, що близько третини освітніх закладів, які працюють за дистанційною формою, знаходиться в Північній Америці, третина – у Європі, 14 % – в Африці, 12 % – у Росії, значно менше – в азійських країнах.

3. Увесь період становлення дистанційної освіти в Росії можна умовно розділити на три етапи. Перший (друга половина XIX ст. – початок 20-х рр. XX ст.) – зародження дистанційної освіти, пов’язане з виникненням звичайної пошти, відомий під назвою кореспондентське навчання. Другий (20-ті рр. – початок 90-х рр. XX ст.) – пов’язаний із започаткуванням системи заочної освіти. Третій (перша половина 90-х рр. XX ст. і до наших днів) – сучасний етап розвитку освіти на відстані, для якого характерна висока динаміка розвитку і застосування інформаційних і телекомунікаційних технологій.

Виявлено чинники, що забезпечують розвиток дистанційної освіти в Російській Федерації: нормативно-правові, психолого-педагогічні й технологічні. Нормативно-правові пов’язані насамперед із прийняттям законів, постанов уряду, нормативних і правових документів, які регламентують правові відносини в галузі дистанційного навчання в державі, психолого-педагогічні мають забезпечити сприятливі і привабливі умови для здобуття освіти за дистанційною формою (навчання за місцем проживання і без відриву від професійної діяльності, гнучкий графік навчально-консультативних занять, розробка й забезпечення слухачів навчально-інформаційними матеріалами, інтерактивне спілкування тьютора та студента тощо); технологічні передбачають розширення інформаційного простору, відповідне вимогам і потребам, технічне забезпечення (комп’ютерні навчальні програми, електронні підручники, програми для перевірки знань, умінь і навичок тощо).

4. Порівняльний аналіз розвитку дистанційної освіти в Російській Федерації й Україні дав можливість виявити подібне й відмінне в організації цього процесу. Подібність полягає в тому, що ключовим чинником зовнішнього впливу на систему освіти в досліджуваних країнах є глобалізація та інтернаціоналізація; могутнім каталізатором процесів глобалізації став бурхливий розвиток інформаційних і комунікаційних технологій; пріоритетною галуззю інформатизації суспільства є освіта й наука; формування системи дистанційної освіти відбувається в процесі взаємодії зовнішніх умов світового розвитку з внутрішніми особливостями й логікою розвитку, що властиві національним системам освіти як суспільним підсистемам. Подібними є й передумови, які спричинили появу дистанційної освіти в обох країнах; для них характерний стрімкий розвиток телекомунікаційних ліній зв’язку, застосування нових комп’ютерних технологій в освіті, комп’ютерної техніки; прийняття урядами відповідних державних програм, завдання яких – стимулювати й підтримувати впровадження дистанційної освіти тощо.

Відмінність у розвитку дистанційної освіти в досліджуваних країнах полягає насамперед у рівні інформатизації освітньої галузі, забезпеченості закладів освіти комп’ютерною технікою, підключенні їі до мережі Інтернет; у рівні комп’ютерної грамотності педагогічних і науково-педагогічних працівників; обсязі фінансування програм інформатизації освітньої галузі. Відрізняються і темпи впровадження дистанційної освіти в навчальний процес; рівень готовності студентів використовувати технології дистанційного навчання в освітній і подальшій професійній діяльності. У Російській Федерації ці процеси забезпечуються державною підтримкою, оскільки розвиток дистанційної освіти визначений як стратегічний напрям політики в галузі освіти. В Україні, на жаль, спостерігається розрив між рівнем політичних заяв, що проголошують дистанційну освіту державним пріоритетом, і реальним станом справ у цій галузі.

5. Вивчення досвіду Російської Федерації впровадження і розвитку