КИЇВСЬКИЙ СЛАВІСТИЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ЛЄБЄДЄВА ЮЛІЯ ОЛЕКСАНДРІВНА

УДК 930.1(477) “1920/1930”

ДЕРЖАВНИЦЬКИЙ НАПРЯМ УКРАЇНСЬКОЇ

ІСТОРІОГРАФІЇ 1920-1930-х рр.

Спеціальність 07.00.06 – історіографія, джерелознавство та спеціальні історичні дисципліни

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Київ – 2008

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі архівознавства та спеціальних галузей історичної науки Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Науковий керівник: доктор історичних наук, професор

Калакура Ярослав Степанович,

Київський національний університет

імені Тараса Шевченка,

професор кафедри архівознавства

та спеціальних галузей історичної науки

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор

Коцур Анатолій Петрович,

Київський національний університет

імені Тараса Шевченка, завідувач

кафедри української історії

та етнополітики

кандидат історичних наук,

старший науковий співробітник

Ясь Олексій Васильович,

Інститут історії України НАН України,

старший науковий співробітник відділу

української історіографії та спеціальних

історичних дисциплін

Захист відбудеться 11 березня 2008 р. о 15:00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К.26.123.01 у Київському славістичному університеті (м.Київ, провул. Рильський, 10, зал засідань ученої ради).

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Київського славістичного університету за адресою: м. Київ. вул. Анрі Барбюса, 9.

Автореферат розісланий 10 лютого 2008 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради,

доктор історичних наук, професор Ільюшин І.І.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Структура дисертації зумовлена метою та завданнями дослідження. Вона складається зі вступу, 4-х розділів (8 підрозділів), висновків, списку використаних джерел і літератури (312 найменувань). Загальний обсяг дисертації 196 с., у тому числі основного тексту 172 с.

Актуальність теми дисертаційної роботи зумовлена тим, що в умовах утвердження державної незалежності України, її інтеграції в європейські і трансатлантичні структури неухильно зростає роль науки, в т. ч. й історичної, покликаної аналізувати уроки минулого, узагальнювати досвід державотворення, обґрунтовувати рекомендації для демократизації державного життя. У цьому контексті наукове осмислення історії зародження, формування, становлення і розвитку державницького напряму в українській історіографії посідає ключове місце в історіософії та методології історичної науки. Фундатори і прихильники цього напряму розглядали головним рушієм історичного процесу державу, а тому зосереджували основну увагу на дослідженні історії державності. Іншими словами, під державницьким напрямом розуміють такий спосіб дослідження історії, який на чільне місце ставить роль державного чинника в поступальному розвитку того чи іншого народу. Калакура Я.С. Українська історіографія. Курс лекцій. – К., 2004. – С.235. Державницький напрям утвердився і набув особливого значення в першій третині ХX ст., коли національно-визвольний рух в Україні впритул зіткнувся з практичним відновленням національної державності, що й стало викликом для історичної науки. Українська революція і державотворчий процес 1917-1920 рр. диктували необхідність звернутися до національного і зарубіжного досвіду державотворення, спонукали істориків шукати відповіді на актуальні питання в історичному минулому. Все це сприяло виокремленню в українській історіографії поряд з народницьким державницького напряму. Процес зародження і утвердження в українській історичній науці цього напряму ще не опрацьований в повному обсязі, оскільки в радянські часи він перебував під ідеологічним табу як буржуазно-націоналістичний і ворожий.

Тільки з відновленням державної незалежності України почалося нове осмислення державницької спадщини українських істориків, повернення із забуття їх наукових надбань, освоєння дослідницького досвіду, залучення цього потенціалу до загальної скарбниці національної історіографії. Ось чому зростає інтерес українських істориків до замовчуваних або вилучених у радянські часи праць представників державницького напряму, осягнення їх значення для історичної науки.Зашкільняк Л.О. Сучасна світова історіографія. – Львів, 2007. – С.51. На сучасному етапі розвитку української історіографії дуже важливо з’ясувати як зароджувалося і утверджувалося державницьке бачення історії України, проаналізувати повчальні уроки і значення дослідницького досвіду його представників для сьогодення.

Поза всяким сумнівом, українських істориків, починаючи з кінця ХІХ ст., не покидала зацікавленість державницькими потугами українського народу. Одним із зачинателів дослідження цієї проблеми був найвидатніший український історик, політик, державник Михайло Грушевський, фундатор принципово нової, самостійницької схеми історії України, її наукового синтезу. Започаткувавши у Львові, а відтак у Києві наукові історичні школи, він сприяв появі нової генерації українських істориків, які розглядали вітчизняну історію під кутом зору боротьби українського народу за національне визволення і власну державу. Практично всі його учні стали істориками – державниками. Цей напрям представлений такими постатями як В.Липинський, Д.Дорошенко, С.Томашівський, І.Крип’якевич, В.Кучабський, І.Кревецький, М.Кордуба, О.Павлик, М.Ткаченко, С.Шамрай, В.Юркевич та ін., які в осердя своїх досліджень ставили державницький рух і державне життя. Всі прибічники державницького напряму вважали рушійною силою українського державотворення національну еліту як провідну верству, здатну усвідомити значення державності і виступити державотворчим чинником.

Отже, актуальність дисертації зумовлена наступними чинниками:

– по-перше, відсутністю спеціального комплексного дослідження з історії державницького напряму української історіографії в 1920-1930-х рр.;

– по-друге, вагомим впливом представників державницького напряму на дослідження історії України і недостатнім осмисленням їх внеску в концепцію українського історичного процесу;

– по-третє, поверненням в Україну потужного пласту недостатньо осягнутих історіографією праць державницького спрямування, які збагатили не тільки самі знання, але й методологію наукового пізнання;

– по-четверте, сучасними тенденціями постмодерну світової історичної науки, в якій домінує так звана “нова політична історія”, що виявляє підвищену зацікавленість історією політичних систем і державного життя

Враховуючи ці та інші чинники, а також новітні виклики історичній науці, можна стверджувати, що об’єктивне осмислення надбань державницького напряму української історіографії 20-30-их рр. ХХ століття є актуальним завданням, має важливе науково-теоретичне і прикладне значення. Зародившись на материковій Україні, цей напрям у міжвоєнний період дістав поширення, головним чином, у діаспорі, оскільки в УСРР його було оголошено ворожим і буржуазно-націоналістичним, а нині він домінує в українській історичній науці. Таким чином, наукове осмислення процесу зародження, утвердження і розвитку державницького напряму української історіографії є винятково важливим й актуальним завданням історичної науки, а дослідження його надбань і досвіду має велике значення.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана у межах науково-дослідної теми "Історія української державності нової та новітньої доби" (№ державної реєстрації 06 БФ 046-01), що включена до тематичного плану історичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка, а також є частиною кафедральної комплексної наукової теми ”Українська історична наука: від княжих часів до сучасності”.

Об'єктом дисертаційної роботи є наукова спадщина істориків державницького напряму української історіографії 1920-1930 рр., надбання наукових шкіл М.Грушевського у Львові та Києві, осередків історичної науки в українській діаспорі.

Предметом дослідження є процес зародження, становлення і утвердження державницького напряму української історіографії, тенденції його розвитку та внесок у історичну науку. Основна увага зосереджена на з’ясуванні історіософських поглядів істориків державницького напряму, на обґрунтуванні ними доктрини державницького розуміння української історії.

Мета дисертаційного дослідження полягає в тому, щоб на основі комплексу історіографічних джерел об'єктивно дослідити витоки, зародження, становлення і основні етапи розвитку державницького напряму в українській історіографії, з’ясувати значення творчої спадщини його представників для створення наукової історії українського народу, його боротьби за власну державність.

Ця мета реалізовується шляхом вирішення наступних дослідницьких завдань:–

встановити стан дослідження державницького напряму української історіографії в працях ХХ – початку ХХІ ст., з’ясувати повноту та репрезентативність джерельного забезпечення цієї проблеми;–

висвітлити на основі аналізу історіографічних джерел місце і роль державницького напряму в концепції історії української національно-історичної думки;–

з'ясувати витоки державницького напряму, вплив національно-визвольного руху за українську державність, історичної схеми М.Грушевського і створених ним наукових шкіл у Львові та Києві на розвиток цього напряму в українській історіографії, проаналізувати їх науковий доробок;–

розкрити сутність державницької концепції історії України В.Липинського та Д.Дорошенка, простежити її реалізацію в науці; –

показати значення історико-державницьких досліджень Наукового товариства ім. Т.Шевченка, учених Українського вільного університету, українських наукових інститутів у Берліні та Варшаві для створення наукової історії України.

На основі вирішення цих завдань створити цілісне уявлення про витоки, зародження та розвиток державницького напряму української історичної думки впродовж 1920-1930-х рр.

Хронологічні межі дослідження охоплюють головним чином період 1920-1930-х рр., коли державницький напрям утвердився і став домінуючим в українській історіографії. Історіографічна та джерелознавча частини дисертації ширші своїми межами і охоплюють період з кінця ХІХ ст. до початку ХХІ ст.

Географічні межі дисертації включають територію сучасної України з урахуванням особливостей її адміністративно-територіального поділу і державної приналежності в міжвоєнний період, а також наукові центри української діаспори в Австрії, Німеччині, Польщі та Чехословаччині.

Методологічну основу дисертації склали принципи історизму, науковості, об’єктивності, всебічності та системного підходу, загальнонаукові та спеціальні методи пізнання, насамперед історіографічного аналізу та синтезу. Застосовувалися методи періодизації історіографічного процесу, типологізації та класифікації історіографічних джерел, а також порівняльний, історико-хронологічний, ретроспективний, персоналістичний, біографічний та ін. методи, які дозволили здійснити комплексну реконструкцію процесу зародження, становлення і розвитку державницького напряму української історіографії. Використання перерахованих та ін. методів дало змогу максимально об’єктивно дослідити проблему і розв’язати поставлені завдання.

Наукова новизна дисертації зумовлюється практичною відсутністю узагальнюючої праці з історії державницького напряму української історіографії, системним та об’єктивним аналізом надбань його представників, з’ясуванням їх внеску в дослідження української історії, розкриттям значення набутого досвіду для сучасної історіографії. У роботі вперше здійснено комплексний аналіз наукових та науково-публіцистичних праць істориків державницького напряму, простежено зміни в поглядах М.Грушевського від народницького до державницького розуміння історії України. З'ясовано роль державницького напряму у становленні модерної української історичної думки, розкрито спільні та відмінні риси народницького та державницького трактування української історії. Розвиток державницького напряму української історіографії розглядається цілісно як в Україні, так і на еміграції, що дозволило з'ясувати його системний характер.

Практичне значення дослідження визначається актуальністю теми та її новизною, а також тим, що одержані й викладені в ньому результати та положення збагачують знання з української історіографії, з’ясовують малодосліджені аспекти становлення та розвитку державницького напряму в українській історичній науці. Фактичний матеріал і зроблені на основі його аналізу узагальнення і висновки можуть бути використані у подальших наукових дослідженнях, присвячених розвитку української історіографії, укладанні біоісторіографічних довідників, написанні узагальнюючих праць з історії України, її викладанні. Одержані результати знайдуть застосування в підготовці навчальних посібників, лекційних та спеціальних курсів з історіографії та джерелознавства.

Особистий внесок здобувача. Викладені положення, узагальнення та висновки належать дисертантові одноосібно і зводяться до здійсненого в українській історичній науці комплексного аналізу витоків, зародження, формування та утвердження у вітчизняній історичній науці державницького напряму, надбань його представників та дослідницьких осередків як в Україні, так і діаспорі.

Апробація результатів дисертації. Основні положення та висновки дисертаційного дослідження доповідалися на 6 міжнародних та всеукраїнських наукових конференціях, зокрема, на: VII, VIII Джерелознавчих читаннях в КНУ імені Тараса Шевченка (Київ, жовтень 2005р., грудень 2006 р.); ІV Міжнародній науково-практичній конференції молодих учених (Київ, березень 2006 р.); міжнародній науковій конференції "Україна у другій світовій війні", (Київ, квітень 2006 р.); науково-практичній конференції, присвяченій Дню науки на історичному факультеті КНУ імені Тараса Шевченка (Київ, квітень 2006 р.); Міжнародному конгресі "Українська освіта у світовому просторі" (Київ, жовтень 2007 р.). Основний зміст дисертаційного дослідження відображено в 7 наукових публікаціях у фахових виданнях, затверджених переліками ВАК України.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У Вступі обґрунтовано актуальність теми, сформульовано мету і завдання дисертаційного дослідження, його методологічні засади, хронологічні та географічні межі, розкрито наукову новизну і практичне значення одержаних результатів, наведено відомості щодо їх апробації.

Розділ 1 “Історіографія та джерельний комплекс дослідницької проблеми” складається з двох підрозділів, присвячених історіографії та аналізу джерельної бази дисертації.

Підрозділ І. І. ”Стан дослідження, зародження та становлення державницького напряму української історіографії” побудований за проблемно-хронологічною ознакою відповідно до опрацьованої дисертантом періодизації і виділення трьох періодів розвитку знань про державницький напрям української історіографії. Перший період, витоки якого сягають рубежа ХІХ-ХХ ст., започаткований Українською революцією і державотворчими процесами 1917 – 1920 рр., охоплює 1920-і - першу половину 1950-х рр. і характеризується як появою перших праць державницького спрямування, так і першими історіографічними студіями Біднов В. Що читати по історії України (Коротенька історіографія України). – Катеринослав, 1920; Томашівський С. Історія і політика. Кілька думок із приводу книжки В.Липинського “Україна на переломі” // Хліборобська Україна. – 1921. – Кн.3. – С.165-170; Герасимчук В. Михайло Грушевський як історіограф України // ЗНТШ. – Т.СХХХІІІ. – Львів, 1922. – С.1-26; Багалій Д.І. Нарис української історіографії. –– К., 1923. – Т.І..

Згасання Української революції, насадження в УРСР тоталітарного режиму, згортання політики “українізації” супроводжувалось ідеологізацією історичної науки, руйнацією історичних установ М.Грушевського, війною з "буржуазним націоналізмом", масовими репресіями, які торкнулися й більшості істориків національно-державницького спрямування, – все це призвело до поборення національно-державницької течії української історіографії. Було заборонено не тільки друкувати, але й згадувати наукові праці Д.Дорошенка, В.Липинського, С.Томашівського та інших істориків-державників, а згодом і М.Грушевського. Тому розвиток державницького напряму і його історіографічне осмислення з кінця 1920-х рр. всеціло зосереджуються на західноукраїнських землях та в діаспорі. Роль лідерів цього напряму перейняли у Львові І.Крип’якевич Петровський М. [Рец. на:]Крип'якевич І. Студії над державою Богдана Хмельницького. – ЗНТШ. – 1926. – Т.144/145. – С.106-140;, а в діаспорі В.Липинський та Д.Дорошенко. Однією з перших історіографічних студій цього періоду був ”Огляд української історіографії” Д.Дорошенка, в якому наголошувалося на значенні праці ”Україна на переломі” В.Липинського для утвердження національно-державних устремлінь українського народу Дорошенко Д. І. Огляд української історіографії. – (Прага, 1923 ). – К., 1996. – С.211.. Державницькі погляди українських істориків І.Кревецький кваліфікував як національно-державні, а процес їх відродження назвав переломом в українській історіографії. Кревецький І. Відродження національно-державної думки в українській історіографії // Літопис політики, письменства і мистецтва. – Берлін, 1924, №3; Його ж: Українська історіографія на переломі // ЗНТШ, 1924.-Т.134/135.

Впродовж другого періоду, що тривав з середини 1950-х до другої половини 1980-х рр., в УРСР, незважаючи на хрущовську відлигу, продовжувалося замовчування і вкрай негативне ставлення до державницького напряму української історіографії, до надбань істориків діаспори. Тому й історіографію цього напряму продовжували досліджувати історики в еміграції В. Крупницький, О.Оглоблин, Н.Полонська-Василенко, Л.Винар Крупницький Б. Історіознавчі проблеми історії України. Збірн. ст. – Мюнхен, 1959; Оглоблин О. Українська історіографія, 1917-1956. (англ.) – Нью-Йорк, 1957. – К., 2003 (Перекл. з англ.). – 252 с.; Полонська-Василенко Н. Історична наука в Україні за совєтської доби та доля істориків // ЗНТШ. – Т.CLХХІІІ. – Париж-Чікаго, 1962. – С.7-111; Винар Л. Українське історичне товариство // Україн. істор., 1966. – Ч.5 та ін. та ін. Зокрема, О.Оглоблин розглянув українську історіографію 1917-1956 рр. під кутом зору державницького трактування українського історичного процесу, виокремивши в окремий розділ розвиток історичної науки в Галичині і в діаспорі. Заснування в діаспорі Української вільної академії наук, Українського історичного товариства, часопису “Український історик” остаточно утвердили своєрідну двоколісність української історіографії: наукової в діаспорі і заідеологізованої в УРСР. Калакура Я.С. Українська історіографія ... – С.41.

З проголошенням незалежності України започатковується третій, сучасний період дослідження державницького напряму української історіографії. Ще до розпаду СРСР, С.Білокінь оприлюднив статтю "Михайло Грушевський" Білокінь С. Михайло Грушевський. // Літературна Україна. – 1988, 2 липн.

, наголосивши на значенні спадщини видатного історика для дослідження історії української державності. Ця проблема дістала поглиблене висвітлення у працях інших авторів. Заруба В. Розгром і знищення київської школи істориків М.Грушевського // Україн. істор. – 1991-1992. – ЧЧ. 3-4, 1-4 (110-115). – С.147-168;. Верба, І., Юркова О. Київська історична школа М.Грушевського: організаційно-технічні моменти // Україн. істор. – 1996, Ч.1-4; Пиріг Р. Грушевськознавство: стан та перспективи розвитку // Україн. істор. журн. – 1996. – № 5. – С.71-83; Винар Л. Грушевськознавство: ґенеза й історичний розвиток. – К., 1998. – 216 с.; Зашкільняк Л. Історична теорія в науковій творчості Михайла Грушевського // Україн. істор. – 1999. – Ч. 2-4. – С.30-54 та ін. В підрозділі звернута увага на студії Я.Дашкевича, Дашкевич Я.Михайло Грушевський – історик народницького чи державницького напряму? // Михайло Грушевський і українська історична наука. – Львів, 1999. – С.65-85. в яких переконливо викрито негативні наслідки боротьби з історичною школою М.Грушевського, що супроводжувалася вилученням з української історії національної і державницької ідеї. Він довів безпосередню причетність М.Грушевського до державницької течії української історіографії, запровадив до вжитку поняття “національно – державницький напрям”, маючи на увазі невіддільність і взаємоув’язаність національного та державницького чинників українського історичного процесу.

Впродовж 90-х років ХХ століття побачила світ значна кількість досліджень, у т.ч. дисертацій, присвячених державницькій концепції української історії в інтерпретації М.Грушевського, В.Липинського та Д.Дорошенка та ін. істориків Пінчук Ю.А. Народницький і державницький напрями української історіографії: спільне і відмінне // Історична наука на порозі ХХІ століття: Підсумки та перспективи. – Х., 1995;. Тукаленко І. Проблема держави в історіософській концепції В. Липинського в контексті європейської консервативної думки. Автореф. дис… канд. філос. наук. – К., 1998. – 16 с.; Гирич І. Державницький напрям і народницька школа в українській історіографії // Михайло Грушевський і українська історична наука. – Львів, 1999; Його ж. “Народництво” та “державництво” в українській історіографії: проблеми змістовного наповнення понять // Молода нація. – 2000. – №4; Бурім Д. Наукова, педагогічна та громадсько-політична діяльність Д. Дорошенка в еміграції (1919-1951). Автореф. дис… канд. іст. наук. – К., 1997. – 20 с. та ін. Важливі проблеми історіографії української державності і державницького напряму порушили М.Брайчевський, В.Ващенко, Л.Винар, С.Водотика, І.Гирич, Я.Грицак, Я.Ісаєвич, Я.Калакура, В.Капелюшний, І.Колесник, А.Коцур, В. Коцур, В.Масненко, Я.Пеленський, Ю.Пінчук, В.Потульницький, О.Пріцак, П.Радько, В.Смолій, О.Удод та ін. Пеленський Я. В’ячеслав Липинський – засновник державницької школи в українській історіографії // Україн. істор. журн. – 1992. – №2. – С.139-142; Пріцак О. Михайло Грушевський як історіософ // Освіта. – 1994, 30 квітн.; Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України. – Чернівці, 1999. – 520 с.; Коцур А.П. Ідея державності в історичній думці та суспільно-політичному житті України кінця ХVІІІ – початку ХХ ст. – Чернівці, 2000. – 423 с.; Колесник І.І. Українська історіографія (ХVІІІ – початок ХХ століття). – К., 2000. – 256 с.: Масненко В. Історична думка та націотворення в Україні. Кінець ХІХ – перша третина ХХ ст. – К., – Черкаси, 2001. – 439 с.; Потульницький В. Україна і всесвітня історія. Історіософія світової та української історії ХУІІ-ХХ століть. – К., 2002. – 480 с. та ін. Низка праць, у т.ч. дисертаційна робота Ясь О.В. Державницький напрям в українській історіографії першої третини ХХ ст.: становлення, формування, вплив // Історія українського середньовіччя: Козацька доба. – Зб. Ч.І. – К.,1995; Його ж. Державницький напрям української історіографії та його інтелектуальна спадщина ,,Історіографічні дослідження в Україні. –– К.,1999. – Вип.7.; Його ж. Державницький напрям в українській історіографії // Енциклопедія історії України. – К., 2004. – Т.2. – С.354-355., про державницький напрям, про наукові надбання істориків-державників в еміграції та державницькі традиції української історіографії належить О.Ясю, який упродовж багатьох років плідно досліджує ці проблеми.

Підсумовуючи історіографію проблеми, в дисертації зроблено висновок про те, що наявній літературі частково окреслено місце і роль державницького напряму в концепції української історичної думки, започатковано дослідження процесу його становлення, джерельно обґрунтовано державницьку доктрину праць В.Липинського, Д.Дорошенка, С.Томашівського та інших істориків, вказано на її зв'язок з історичною схемою М.Грушевського. Проте, досі відсутнє спеціальне узагальнююче дослідження витоків та історії зародження і становлення державницького напряму як цілісного явища української історіографії 1920-1930-х рр.

Підрозділ 1.2 “Джерела з історії державницького напряму української історіографії 1920 – 1930-х рр.” містить аналіз різноманітних за походженням, характером, видами, формою і змістом джерельних матеріалів, що відбивають витоки, процес зародження та розвитку державницького напряму в українській історичній науці. Умовно історіографічні джерела розподілені на 4 групи: 1) наукові праці та інші дослідницькі матеріали професійних істориків, які сповідували пріоритетну роль державності в українському і світовому історичному процесі; 2) огляди та рецензії на праці фундаторів і представників державницького напряму; 3) документи наукових установ, у яких працювали представники національно-державницького напряму або з якими пов’язана їх творчість; 4) джерела особового походження, тобто біографії істориків цього напряму, їх листування, щоденники, спомини та мемуари, а також аналогічні види свідчень про них.

До першої групи історіографічних джерел віднесено фундаментальні дослідження М.Грушевського, створені з урахуванням його схеми і нової історіографічної ситуації, праці М.Василенка, В.Герасимчука, Д.Дорошенка, І.Кревецького, І.Крип’якевича, М.Кордуби, В.Кучабського, В.Липинського, С.Томашівського та ін. Я.Дашкевич, аналізуючи еволюцію поглядів М.Грушевського на роль і місце державницького чинника в українській історії, підкреслив, що вже вихід у світ перших чотирьох томів “Історії України-Руси” та праці “Звичайна схема русскої історії й справа раціонального укладу історії східного слов’янства” став “переломним моментом в українській історичній науці загалом, остаточним відходом від історіографічного народництва та переходом на історіографічне національне державництво”. Дашкевич Я. Михайло Грушевський – історик народницького чи державницького напряму? // Михайло Грушевський і українська історична наука. – Львів, 1999. – С.67-68.

Найвагоміший потенціал джерельної інформації про утвердження державницького напряму в українській історіографії містять, насамперед, теоретичні та конкретно-історичні дослідження В.Липинського і Д.Дорошенка, які збагатили історичну схему М.Грушевського положеннями про взаємодію формування української нації, національно-визвольного руху і боротьби за власну державність. Йдеться, зокрема, про “Листи до братів-хліборобів”, “Лист про українську державність” В.Липинського, його статті “Теорії форм держави та уряду”, ”Монархічні традиції на Україні”, “Назва Русь і Україна та їх історичне значення”, “Богдановим шляхом”, “Документи Руїни” та фундаментальну працю “Україна на переломі”.1657 – 1659”, Липинський В. Україна на переломі. Замітки до історії українського державного будівництва в ХVІІ столітті. – (К.-Відень, 1920). – К., 1997. – 304 с. у якій ґрунтовно досліджено процес створення української державності в середині ХVІІ ст.

Оцінюючи джерельне значення доробку Д.Дорошенка, на перше місце, окрім “Огляду української історіографії”, поставлено “Нарис історії України” (в 2-х част.), вперше виданий у Варшаві в 1932 – 1933 рр., та “Історію України 1917-1923 рр.” (у 2-х томах.). Дорошенко Д.І. Історія України 1917 – 1923 рр. У 2-х т. – Т.2. Українська Гетьманська Держава 1918 року. – К., 2002. – 351 с.

Якщо “Нарис” давав цілісну концепцію української державницької традиції, починаючи з княжих часів до початку ХХ ст. з акцентом на особливу роль козацько-гетьманської доби у формуванні державної самобутності козацької України, то в “Історії України 1917-1923 рр.” з майстерністю літописця-документаліста та інтелектом аналітика проаналізовано державобудівний процес часів Української революції. Важливе місце у першій групі джерельного комплексу посідають також наукові праці М.Андрусяка, В.Герасимчука, М.Кордуби, І.Кревецького, І.Крип’якевича, Б.Крупницького, В.Кучабського, Л.Окіншевича, С.Томашівського та ін. Серед залучених джерел фігурують окремі історико-політологічні, етнологічні, філософські, правничі та публіцистичні праці, зокрема О.Бочковського, Д.Донцова, І.Огієнка, Д.Олянчина, В.Старосольського, Д.Чижевського та ін.

Другу групу історіографічних джерел державницького напряму складають огляди та рецензії на праці його фундаторів і представників. Так, В.Герасимчук, рецензуючи ІХ т. “Історії України-Руси” М.Грушевського, першим зробив наголос на висвітленні ним державницького чинника при підготовці та укладанні Б.Хмельницьким українсько-московської угоди 1654-го року. ЦДІАЛ. – Ф.309, оп.1, спр.1220. – Арк.21: Герасимчук В. Рецен. на ІХ т. “Історії України-Руси” М.Грушевського.

Сюди віднесені рецензії на праці В.Липинського, Д.Дорошенка, І.Крип’якевича, С.Томашівського та ін.

Свідчення третьої групи джерел здебільшого відклалися в архівних фондах Наукового товариства ім. Т.Шевченка, Українського наукового товариства, Українського вільного університету, Української Вільної Академії Наук, українських науково-дослідних інститутів у Берліні та Варшаві, в музейних, бібліотечних і приватних колекціях діаспорних наукових товариств, фундацій, окремих науковців, а також видавництв. У дисертації використані деякі рукописні матеріали істориків-державників, котрі зберігаються в архівах і бібліотеках України і містять важливі відомості щодо формування історико-державницьких поглядів їх авторів.

Інформаційна цінність четвертої групи історіографічних джерел зумовлена тим, що в особових архівних та рукописних фондах М.Василенка (ф.40, 1, ІІІ ), М.Грушевського (357, 1, ІІ) Інституту рукопису Національної бібліотеки ім. В.І.Вернадського (ІР НБУВ), особових архівних фондах Д.Антоновича (Ф.3956), С.Наріжного (Ф.4432) у ЦДАВО України; С.Томашівського (Ф.368), І.Крип'якевича (Ф.357), М.Андрусяка (Ф.388), О.Назарука (Ф.359) у ЦДІАЛ та ін. відклалися важливі матеріали автобіографічного та епістолярного характеру, які проливають світло на причетність їх авторів або адресатів до державницького напряму української історіографії. Йдеться також про щоденники М.Грушевського за 1886-1894 і 1904-1910 рр., опубліковані в “Київській старовині” в 1993 (№3. – С.28-35; №4. – С.12-19) та 1995 р. (№1. – С.10-30), а також в окремому виданні 1997 р. Грушевський М. Щоденник (1888-1894рр.) // Підгот. до видання, переднє слово, упорядкування, коментарі і післямова Л.Зашкільняка. – К., 1997. – 261 с.

Сформований джерельний комплекс з історії становлення й розвитку національно-державницького напряму в українській історичній науці є самодостатнім та репрезентативним. На його основі вдалося реконструювати витоки, зародження і становлення цього напряму, проаналізувати доробок його представників, з’ясувати його значення для створення наукової історії України і розвитку української історичної думки.

Розділ 2 “Передумови зародження та розвитку державницького напряму в українській історіографії” складається з двох підрозділів, у яких розглядаються передумови зародження і процес становлення та розвитку державницьких поглядів М.Грушевського, В.Липинського та Д.Дорошенка та інших істориків, виокремлення їх в окрему течію національної історіографії.

У підрозділі 2.1 “Роль М.Грушевського у становленні державницького напряму в українській історіографії” висвітлюється передумови зародження державницького напряму української історіографії, пов’язані з новим етапом національно-визвольного і державницького руху, розгортанням Української революції і державотворчих процесів 1917-1920 рр., переходом М.Грушевського від народницького до державницького бачення української історії, що зумовлювалось його особистою участю як голови Центральної Ради в утворенні Української Народної Республіки.

За твердженням О.Оглоблина, на фундаменті новітньої схеми і концепції М.Грушевський побудував свою монументальну “Історію України-Руси”, яка стала історіософською основою наукових шкіл істориків у Львові і Києві, підґрунтям розвитку державницького напряму в українській історіографії. В підрозділі доведено, що українська державницька школа виросла на науковій спадщині М.Грушевського, який і сам значно розширив і збагатив державницьку концепцію української історії, а його історіософські погляди зазнали помітної еволюції. Це простежується на інтерпретації М.Грушевським часів Хмельниччини та доби гетьманщини, які він розглядав як найважливіші періоди української історії нового часу, пов'язані з розгортанням національно-визвольного руху за волю і державність України.

В дисертації показано, що 1917-1918 рр. були для М.Грушевського переломним рубежем у переосмисленні ролі держави в історії та житті суспільства. Очоливши Українську Центральну Раду, він, за словами Л.Винара, став "головним будівничим української державності в XX ст." Винар Л. Михайло Грушевський: історик і будівничий нації: Статті і матеріали. – К.: Фундація ім. О.Ольжича, 1995. – 304 с. Саме в умовах національної революції та державного будівництва вчений найбільше уваги приділяв осмисленню досвіду минулого та обґрунтуванню перспектив української державності. Поступово ідея української держави утверджувалася як домінанта історіографічної та історіософської концепції його творчості. У самостійницьких та державницьких поглядах М.Грушевського дістали продовження визвольні ідеї доби постромантизму – кирило-мефодіївців, Т.Шевченка, М.Костомарова, М.Драгоманова, В.Антоновича, І.Франка, а також державницькі традиції західноєвропейської, польської та російської історіографій Все це дозволило йому не тільки піднятися на вершину народницького напряму, але й закласти фундамент державницького трактування української історії з позицій позитивізму та історичного синтезу.

У підрозділі 2.2 “Державний чинник у поглядах В.Липинського та Д.Дорошенка на українську історію” розглянуто концепцію українського державницького напряму в історичних працях його фундаторів В.Липинського та Д.Дорошенка. На основі аналізу спадщини В.Липинського показано його внесок у збагачення української соціально-політичної думки та історіографії, опрацювання цілісної концепції державницького трактування української минувшини і перспектив розвитку. Йому належить понад 200 наукових праць, серед них особливу цінність мають такі як "Україна на переломі 1657-1659", "Теорії форм держави та уряду", "Монархічні традиції на Україні", "Народи поневолені і народи недержавні", "Листи до братів – хліборобів" та ін. Державницькі погляди В.Липинського на минуле України і на перспективи українського суспільства, на суть гетьманського руху зумовлювались його розумінням співвідношення держави і передової верстви у суспільно-політичному житті. Виходячи з аналізу історичного досвіду, вчений вбачав визначальну передумову створення Української держави в перспективі в наявності провідної верстви і непохитної волі її провідників у досягненні мети, почуття патріотизму і любові до української землі, бажання і уміння знайти спільну мову з її громадянами.

За В.Липинським, майбутня держава має спиратися на таку систему взаємодії трьох форм влади: законодавчої, виконавчої та судової, яка б урівноважувала одна одну і забезпечувала єдність. Така влада за своєю суттю уявлялась надпартійною, яка діє в інтересах всього українського суспільства. Необхідною умовою функціонування гетьманської влади вчений вважав формування конституційних монархічних інститутів, досягнення згоди самих українців з росіянами та іншими національними меншостями, які проживали на її території. У державницькій концепції В.Липинського важливе місце займають питання зовнішньополітичної діяльності майбутньої соборної, суверенної української держави. Перш за все, це стосувалося відносин з сусідніми державами, зокрема Росією і Польщею, які повинні будуватися на рівноправних партнерських взаєминах.

Взаємозв’язок і відмінність державницького та народницького напрямів трактування історичного процесу простежуються в концепції української історіографії Д.Дорошенка. Вчений сприймав історію українського народу як єдиний і безперервний процес, кожен із періодів якого розглядався системно як політична історія з аналізом змін державного устрою, у тісному зв’язку з соціальними відносинами, економічним і культурним життям народу.

Історичні праці і політична публіцистика В.Липинського та Д.Дорошенка переконливо засвідчують пріоритетне місце державного чинника в їх історіософії, в трактуванні українського історичного процесу. На основі конкретно-історичних фактів учені проаналізували різні етапи і форми українського державотворення, його сильні і слабкі сторони, створили власну схему української історії, побудовану на ідеї: від народу до держави, через державу – до нації.

Розділ 3 “Державницький осередок істориків Західної України” складається з двох підрозділів, присвячених особливостям формування державницького напряму історіографії в міжвоєнний період в Галичині, на Буковині та в Закарпатті Виокремлення підрозділу 3.І “Державницька візія історичної школи М.Грушевського у Львові” зумовлене тим, що на її досвіді сформувалася київська школа, а наукова діяльність більшості її вихованців припала на міжвоєнне десятиріччя як в Україні, так і в діаспорі. В підрозділі визначено вплив М.Грушевського на формування методологічних і світоглядних засад наукової школи, висвітлено основні напрями її дослідницької діяльності в контексті історії української державності. Львівська історична школа фактично була першим осередком української історіографії, який на чільне місце поставив вивчення історії державності України. Вона поступово трансформувалася у всеукраїнський центр історико-державницьких студій і дістала продовження в київській школі видатного історика, створених ним наукових установах. Її діяльність сприяла утвердженню нового бачення історії України на тлі безперервності національно-державницького руху, формування національної свідомості, духовного відродження української нації, закладала наукове підґрунтя для відновлення української соборної держави.

Вихованці львівської історичної школи, сформувавшись як представники своєї країни, у своїх дослідженнях відображали державницькі устремління українського народу, аналізували їх повчальний досвід. У підрозділі доведено, що історична школа М.Грушевського у Львові стала по справжньому першим осередком української державницької історіографії.

У підрозділі 3.2 “Наукові праці учнів М.Грушевського з історії української державності” розглядаються наукові роботи істориків-державників, вихованців львівської і київської історичних шкіл, які були написані ними як на території України, так і за її межами. З поміж багатьох представників цих шкіл виділено насамперед постаті і праці С.Томашівського, автора монографії "Українська історія. І. Старинні та середні віки" та І.Крип'якевича, який, зокрема, у "Студіях над державою Богдана Хмельницького" дослідив добу Хмельниччини під впливом державницьких поглядів В.Липинського. Серед інших учнів М.Грушевського розглянуто праці державницького спрямування М.Кордуби: “Західне пограниччя Галицької держави між Карпатами та Долішнім Сяном в ХІІІ ст.”, ”Перша держава Слов’янська”; І.Джиджори “Економічна політика російського правительства супроти України”, а також М.Андрусяка, В.Герасимчука, Л.Окіншевича, О.Павлика, М.Ткаченка, С.Шамрая та інших істориків. Показано значення їх досліджень для збагачення знань з історії державності, для обґрунтування ролі еліти як рушійної сили державотворення, долучення до надбань європейської історіографії.

Підсумовуючи відомості про вплив історичних шкіл М.Грушевського у Львові та Києві, його наукової схеми і творчої спадщини на утвердження державницького напряму, зроблено висновок про те, з діяльністю їх вихованців пов’язаний якісно новий, переломний етап розвитку української історичної науки в умовах, коли на підрадянській Україні було накладено ідеологічне табу на цей напрям, а його прихильники, яким не вдалося емігрувати, були піддані переслідуванням і репресіям.

Розділ 4 “Внесок істориків української діаспори в державницький напрям української історіографії” складається з двох підрозділів і присвячений з’ясуванню ролі напрацювань української еміграції з історії української державності.

В підрозділі 4.1 “Державницька спрямованість досліджень істориків в Українському вільному університеті” поряд з деякими відомостями про створення УВУ, його науково-педагогічний потенціал основна увага приділена аналізу історичних праць державницького спрямування викладачів та вихованців університету. Роль УВУ в утвердженні державницького напряму в українській історіографії з’ясовується у двох вимірах: з одного боку, шляхом виокремлення внеску його вчених у доопрацювання наукової схеми політичної історії українського народу і боротьби за національну державність, аналізу створених ними історичних праць з історії державності, а з другого боку, дослідження досвіду університету в підготовці нових генерацій істориків-державників. Показано внесок у історичну науку провідних професорів і доцентів УВУ: В.Біднова, С.Дністрянського, В.Доманицького, Б.Крупницького, І.Мірчука, С.Наріжного, В.Старосольського, Ф.Стешка, П.Феденка, С.Шелухіна, В.Щербаківського, Ф.Щербини, А.Яковліва та ін. У форматі досліджуваної проблеми в підрозділі проаналізовано організацію навчального процесу, його зв’язок з науковою роботою, тематику студентських праць, підготовку аспірантів, присудження наукових звань.

Підрозділ 4.2 “Берлінський та Варшавський осередки українських істориків-державників” містить аналіз наукових студій державницького спрямування української еміграції на території Німеччини та Польщі, зокрема Українського наукового інституту в Берліні (УНІ-Б), створеного в листопаді 1926 р. як філіалу Берлінського університету Фрідріха Вільгельма за ініціативою гетьмана П.Скоропадського. Він став важливим дослідницьким центром історії українського державництва, в якому плідно працювали такі відомі історики як В.Липинський, Д.Дорошенко, С.Томашівський, Б.Крупницький, В.Кучабський, І.Мірчук та ін.

Ряд важливих досліджень з історії української державності було підготовлено в Українському науковому інституту у Варшаві (директор О.Лотоцький), заснованому у 1930 р. В ньому плідно працювали історики державницького спрямування В.Біднов, Д.Дорошенко, М.Кордуба, О.Лотоцький, Л.Чикаленко, А.Яковлів та ін. Аналіз тематики досліджень науковців інституту дозволив дійти висновку про її спорідненість з проблематикою студій Українського наукового інституту в Берліні, домінування в ній національно-державницьких тем.

Отже, українські історики, опинившись після згасання Української революції в еміграції, гідно зберегли, розвинули і утвердили національні традиції та державницький напрям вітчизняної історіографії. Завдяки їх старанням за кордоном були організовані осередки української науки – вищі навчальні заклади і наукові інститути, пріоритетними в яких були дослідження історії українського народу з позицій державності та підготовка молодих істориків державницької орієнтації.

У Висновках викладено підсумки роботи і актуалізовані проблеми подальших досліджень. Проведений аналіз витоків, зародження і становлення державницького напряму української історіографії, надбань його представників і провідних осередків дозволив сформулювати наступні положення та висновки: –

державницький напрям, витоки якого сягають рубежа ХІХ – ХХ ст., під впливом Української революції і державотворчих процесів 1917-1920 рр. переріс у потужну лінію розвитку і впродовж 1920-1930-х років постав самодостатньою течією в українській історичній науці.–

спільні і відмінні риси державницького та народницького напрямів української історичної думки зумовлені неоднаковими підходами істориків до трактування рушійних сил історичного процесу. Основним критерієм виокремлення державницького напряму було визнання держави головним рушієм історичного процесу, а тому зусилля його представників зосереджувалися на дослідженні історії української державності;–

у дослідженні історії державницького напряму української історіографії простежується три основні періоди: 1920-х – першої половини 1950-х рр.; другої половини1950-х – 1980-х рр. та сучасний, який охоплює 1990-і рр. і початок ХХІ ст. Кожен з них характеризується різним рівнем осмислення надбань української історичної науки під кутом зору її державницького спрямування. Джерельна база є достатньою для з’ясування передумов зародження, становлення і утвердження цього