У хворих на ГП клінічні індекси (крім Ш-П) мають сильні позитивні достовірні кореляції з активністю ЦП, а показник ЧС, крім того, – з активністю ЛДГ і КФ (r>0,79 – 0,95) та негативні – всі – з активністю каталази і ЛФ, а також (крім Ш-П) – із насиченістю ТФ залізом (r>-0,72 – -0,96). Загалом було 20 позитивних і 8 негативних кореляцій. Порушення активності ферментів супроводжувалися змінами показників ФСГ, що підтверджується наявністю 14 сильних вірогідних прямих кореляцій між: активністю каталази, ТФ і ЛФ та індексами ЕХ, ІХ, НІ і СХ жінок; активністю ЦП та даними МЗЯ і СХ чоловіків (r>0,79 – 0,98). 7 негативних взаємозв’язків виявлено між: активністю ЦП і показниками ЕХ, ІХ, НІ та СХ жінок; активністю каталази, ТФ, ЛФ та індексом МЗЯ (r>-0,76 – -0,98). Показники активності каталази, ТФ і ЛФ мають сильні позитивні достовірні зв’язки із вмістом заліза, марганцю і цинку у крові та ротовій рідині та сильні негативні зв’язки – з рівнем кальцію у ротовій рідині, міді у крові та ротовій рідині. Між активністю ЦП, КФ і ЛДГ та вмістом кальцію у ротовій рідині, міді у крові та ротовій рідині встановлено сильні позитивні кореляції, а негативні – з кількістю заліза, марганцю і цинку у крові і ротовій рідині. Загалом виявлено 27 позитивних (r>0,74 – 0,99) та 26 негативних (r>-0,72 – -0,98) сильних достовірних кореляцій, що доводить морфо-функціональну цілісність організму, єдність будови, функції і біохімічних реакцій.

Зміни активності ферментів у хворих на ГП супроводжувалися посиленням процесів ПОЛ: вміст ДК і ТБК-активних продуктів (які пов’язані між собою сильним достовірним прямим взаємозв’язком – r>0,95) значно зростав – у 1,44 (р<0,001) і 1,14 (р<0,005) раза і не залежав від перебігу ГП, але підвищувався із поглибленням патологічного процесу. Відомо, що посилення ліпопероксидації сприяє пошкодженню ядерного хроматину (Губский Ю.И., 2001), що підтверджується і нашими даними: між вмістом ДК і ТБК-активних продуктів та індексами ЕХ, ІХ, НІ, СХ жінок встановлено 8 сильних достовірних зворотних кореляцій (r>-0,90 – -0,98), а з показниками МЗЯ і СХ чоловіків – 4 прямих (r>0,86 – 0,90). Про активацію ПОЛ свідчать прямі взаємозв’язки між рівнем його продуктів та кількістю макро- і МЕ, а саме: ДК і ТБК-активних продуктів – із вмістом кальцію у ротовій рідині (r>0,76; r>0,90); ДК – із рівнем міді (r>0,78) у ротовій рідині; ТБК-активних продуктів – із кількістю міді в обох біологічних рідинах (r>0,81; r>0,90). Сильні непрямі кореляції виявлені між: рівнем ДК і ТБК-активних продуктів та вмістом заліза і марганцю в обох біологічних рідинах (r>-0,79 – -0,98); кількістю ДК та концентрацією цинку в ротовій рідині, а також рівнем ТБК-активних продуктів і цинку в обох рідинах (r>-0,81; r>-0,95).

У сироватці крові та ротовій рідині зростав рівень СМП254 і СМП280 (нуклеотидні і пептидні залишки) – у 1,20 – 1,31 раза (р<0,001) незалежно від перебігу і ступеня ГП, що вказує на розвиток синдрому ендогенної інтоксикації уже при початкових ступенях і на його участь у патогенезі ГП. Збільшення рівня СМП в організмі додатково сприяє інтенсифікації ліпопероксидації, що підтверджується достовірними сильними прямими кореляціями між: рівнем ДК і СМП254 у крові і ротовій рідині (r>0,75; r>0,80); вмістом ТБК-активних продуктів та СМП254 в обох рідинах (r>0,82; r>0,82); кількістю ТБК-активних продуктів і СМП280 у ротовій рідині (r>0,78). Показники ПОЛ і СМП мають також сильні достовірні позитивні кореляції з клінічними індексами: ІГ, РМА, Ш-П, ІК, IR та глибина ПК – із вмістом ДК (r>0,90 – 0,95), ТБК-активних продуктів (r>0,83 – 0,95), СМП254 у крові і ротовій рідині (r>0,85 – 0,87), а показник ЧС – із рівнем ТБК-активних продуктів (r>0,79) і СМП280 у ротовій рідині (r>0,93) і підтверджують значні порушення цілісності тканин пародонта. Виявлені 12 позитивних і 6 негативних сильних взаємозв’язків рівнів СМП із цитогенетичними показниками хворих на ГП (індекси ЕХ, ІХ, НІ та СХ жінок мають непрямі, а МЗЯ і СХ чоловіків – прямі кореляції з кількістю СМП254 у сироватці крові і ротовій рідині та СМП280 у ротовій рідині) засвідчують вплив ендогенної інтоксикації на порушення в геномі соматичних клітин. Водночас утворення СМП зумовлено головним чином дезінтеграцією цілісного процесу реалізації генетичної інформації, що завершується синтезом необхідних клітині поліпептидів (Чернюк Н.В., 2003). Отже, дослідження рівня СМП можна рекомендувати для ранньої скринінгової діагностики ГП як маркерів синдрому ендогенної інтоксикації, що засвідчують посилення патогенності бактерій у зоні ураження (СМП254) та значну активацію розпаду білків тканин пародонта (СМП280). Разом із показниками ПОЛ вони можуть також використовуватися для оцінки контролю ефективності лікування ГП.

У сироватці крові всіх хворих на ГП достовірно зростав рівень ФНП-б, ІФН-г та ІЛ-12 – у 3,24 (p<0,001); 1,79 (p<0,005); 1,46 (p=0,01) раза відповідно, а ІЛ-4 – знижувався у 2,13 (p<0,05) раза. Подібні зміни були і в ротовій рідині: вміст ФНП-б – збільшувався на 74,17% (р<0,005); ІФН-г – на 203,03% (р<0,05), а ІЛ-12 – на 97,36% (р<0,005). Зниження рівня ІЛ-4 на 28,57% (p>0,05) було не таким значним. Дисбаланс у системі цитокінів не залежав від перебігу захворювання, але був сильнішим при поглибленні ГП: за хронічного перебігу ІІ-ІІІ ступеня порівняно з початковим-І ступенем рівень сироваткового ІФН-г підвищувався на 78,34%, а ФНП-б у ротовій рідині – на 79,57% (p<0,05). Встановлено синергічну дію вивчених прозапальних цитокінів та їх сумісну антагоністичну дію відносно протизапального ІЛ-4. Отримані 10 (r>0,80 – 0,99) прямих і 8 (r>-0,80 – -0,99) зворотних сильних достовірних кореляцій між вивченими цитокінами підтверджують дані науковців про чіткі агоністичні та антагоністичні взаємозв’язки між окремими медіаторами в межах цитокінової системи і вказують на їх спільну участь у розвитку запального процесу в пародонті. Зростання вмісту ФНП-б у ротовій рідині, на нашу думку, свідчить про значну активацію моноцитів/макрофагів пародонтопатогенними мікроорганізмами, а підвищення концентрації ІФН-г підтверджує його роль у прогресуванні ГП, дію ІФН-г у даному випадку як прозапального цитокіна та вказує на активацію Т хелперів 1-го типу. Достовірне зростання у всіх групах хворих рівня ІЛ-12 у ротовій рідині, очевидно, зумовлене збільшенням патогенності мікрофлори порожнини рота при поглибленні патологічного процесу в пародонті і підвищенням місцевої імунної відповіді на її дію. Зниження вмісту антифлогістичного ІЛ-4 засвідчує виснаження протизапальних механізмів імунної системи у хворих на ГП та пригнічення гуморального імунітету.

Нами виявлено, що для цитокінів характерна значна індивідуальна мінливість, яка проявлялася великим діапазоном коливань їх рівня у середині вибірки. У крові більшим був розмах коливань у випадку ГП загостреного перебігу початкового і І ступеня, а за хронічного – у разі ІІ і ІІІ ступеня; в ротовій рідині ширший діапазон спостерігався у разі загостреного перебігу. Отже, оцінюючи результати лікування, необхідно враховувати зміни рівня цитокінів не лише у всієї групи загалом, а й у кожного конкретного пацієнта зокрема, адже вони можуть бути пов’язані зі спадковою конституцією, яка визначає індивідуальну специфіку клітинної картини будь-яких хвороб і зумовлює велику індивідуальну різницю в силі імунної відповіді (Бочков Н.П., 2002). Показники вмісту цитокінів мають сильні і достовірні кореляції з клінічними даними: індекси ІГ, РМА, IR, ІК та глибина ПК позитивно корелюють із рівнем ІФН-г у крові (r>0,78) та ФНП-б у ротовій рідині (r>0,78), а негативно – з кількістю ІФН-г та ІЛ-4 у ротовій рідині (відповідно r>-0,87 і r>-0,78). Показник ЧС має прямі взаємозв’язки із вмістом ФНП-б у крові (r>0,93) та ІЛ-12 в обох рідинах (r>0,93; r>0,83) і непрямий – із рівнем ІЛ-4 у крові (r>-0,93). Проба Ш-П та кількість ІФН-г у ротовій рідині пов’язані сильною негативною кореляцією (r>-0,93).

Нашими дослідженнями підтверджений взаємозв’язок між порушеннями мінерального обміну та дисбалансом цитокінової продукції у хворих на ГП, зокрема за наявністю сильних позитивних кореляцій між: рівнем ІФН-г і ІЛ-12 у крові, ФНП-б в обох рідинах та вмістом кальцію в ротовій рідині і міді в обох рідинах; кількістю ІЛ-4 у крові та рівнем заліза, марганцю і цинку в обох рідинах (всі – r>0,73 – 0,93). При цьому сильні негативні кореляції виявлені між: рівнем ІФН-г і ІЛ-12 у крові, ФНП-б в обох рідинах та кількістю заліза, марганцю і цинку в обох рідинах; рівнем ІЛ-4 в обох рідинах та вмістом кальцію у ротовій рідині і міді в обох рідинах. Всі коефіцієнти коливалися у межах r>-0,73 – -0,93. Між активністю металоферментів і продукуванням цитокінів також виявлена залежність: активність каталази і насиченість ТФ залізом достовірно сильно і негативно корелювали з рівнем ІФН-г і ІЛ-12 у крові та ФНП-б в обох рідинах, а позитивно – із вмістом ІЛ-4 в обох рідинах. Для показників активності ЦП були виявлені обернені закономірності: сильні позитивні кореляції з кількістю ІФН-г, ІЛ-12 у крові і ФНП-б в обох рідинах; а також негативні – з рівнем ІЛ-4 в обох рідинах (r>0,78 – r>0,88). Ряд сильних достовірних зв’язків пов’язує й активність металозалежних ферментів із вмістом цитокінів. Це – позитивні кореляції між: активністю ЛДГ та рівнем ФНП-б у крові й ІЛ-12 в обох рідинах (r>0,83; r>0,83; r>0,93); активністю КФ та вмістом ФНП-б у крові і ІЛ-12 в обох рідинах (r>0,83 – 0,88); активністю ЛФ та рівнем ІЛ-4 в обох рідинах і ІФН-г у ротовій рідині (r>0,71 – 0,93). Негативні кореляції визначалися між: активністю ЛДГ та рівнем ІЛ-4 у крові (r>-0,83); активністю КФ та вмістом ІЛ-4 в обох рідинах (r>-88; r>-0,83); активністю ЛФ та рівнем ІФН-г і ІЛ-12 у крові, а також ФНП-б в обох рідинах (r >-0,73 -– -0,93).

Про порушення продукування цитокінів при активації процесів ПОЛ свідчать сильні обернені кореляції рівнів ДК та ІФН-г і ІЛ-4 у ротовій рідині (r>-0,78; r>-0,73). Прямі сильні взаємозв’язки виявлені між кількістю ТБК-активних продуктів та ІФН-г і ІЛ-12 у крові, а також між ними та ФНП-б в обох рідинах ( всі – r>0,78), а обернені – між ТБК-активними продуктами і ІФН-г у ротовій рідині та ІЛ-4 в обох рідинах ( всі – r>-0,78). Встановлено сильні позитивні взаємозв’язки вмісту ІФН-г у крові із рівнем СМП254 в обох рідинах (r>0,95; r>0,74) та СМП280 у ротовій рідині (r>0,95); кількості ФНП-б та ІЛ-12 у крові і ротовій рідині із вмістом СМП254 в обох рідинах (r>0,74 – 0,95). Сильні негативні кореляції спостерігалися між: рівнем ІЛ-4 та СМП254 в обох рідинах (r>-0,74 – -0,95), кількістю ІФН-г у ротовій рідині та СМП254 в обох рідинах (r>-0,95); вмістом ІФН-г у крові, ФНП-б у ротовій рідині та СМП280 у крові (r= -0,80). Ці результати вказують на роль цитокінів в активації запальних реакцій у пародонті, що зумовлює посилення ПОЛ і розвиток синдрому ендогенної інтоксикації з одночасним ослабленням антиоксидантної системи.

Таким чином, порушення мінерального обміну і активності ферментів, що відповідають за різні види обміну, посилення пероксидації, зростання синдрому ендогенної інтоксикації, пригнічення антиоксидантного захисту і розбалансованість продукції цитокінів, встановлені нами, свідчать про те, що розвиток та прогресування ГП і пародонтозу відбувається на тлі складних порушень гомеостатичної рівноваги в організмі. Ці зміни генетично зумовлені, бо присутність в органах і клітинах МЕ, ферментів, цитокінів та інших речовин залежить від активності генів, що їх кодують, а порушення в них спричиняють слабкість контролюючої системи гомеостазу (Никитина Т.В., Родина Е.Н., 2003). Водночас, встановлено, що при запаленні змінюється клітинний фенотип і генетична транскрипційна програма (Straka М., 2000). Відомо, що в основі спадкової схильності до хвороб лежить широкий генетичний балансовий поліморфізм популяцій людини за ферментами, структурними і транспортними білками, антигенами (Бочков Н.П., 2002). Нами підтверджено це положення стосовно ГП і пародонтозу. Результати досліджень дозволили розглядати етіологію і патогенез захворювань пародонта з позицій генетичних сприянь, метаболічних та імунних порушень (рис. 2).

Із метою послаблення впливу спадкового чинника і регуляції розбалансованих метаболічних та імунних процесів на різних рівнях нами запропонований новий спосіб лікування ГП. Дослідження показали, що включення спіруліни в комплексну терапію

Рис. 2. Основні етіологічні і патогенетичні ланки ГП і пародонтозу

(робоча схема).

хворих на ГП сприяло зменшенню клініко-біохімічних, цитогенетичних та імунних проявів захворювання і свідчило про досягнення ремісії або поліпшення клінічного стану пародонта. У хворих основної групи незадовільні результати були у 2,25% осіб, а в контрольній – у 12,04%. Більша ефективність розробленого нами способу проявлялася також меншою кількістю відвідувань, зокрема у хворих І групи у разі ГП хронічного перебігу початкового ступеня їх було на 25,64% (р=0,001), а за І – на 21,69% (р<0,001) менше, ніж у ІІ групі. Індекси і проби в основній групі знижувалися також істотніше, ніж у контрольній (у 1,47 – 2,40 раза).

Внаслідок лікування основної групи у чоловіків (за ГП початкового і І ступеня) та жінок (у разі ГП І ступеня) незалежно від перебігу ФСГ часто ставав ліпшим, ніж у здорових. У чоловіків найвідчутніші зміни спостерігалися за всіма, крім НІ, індексами та показником ФСГ (зростав у 2,60 – 24,08 раза у І групі та у 1,99 – 17,17 раза – у ІІ). У жінок найістотніше відновлювалися індекси СХ та МЗЯ. Досягнуті результати підтверджувалися зменшенням кількості сильних достовірних кореляцій між даними каріограмз 14 до 3, а з клінічними індексами – з 44 до 15. Успіх зумовлений тим, що спіруліна є потужним антиоксидантом і генопротектором, тому комплексне лікування з її використанням має молекулярно-генетичні механізми дії, завдяки чому сприяє нармалізації метаболізму на клітинному рівні. Наші дослідження підтвердили гіпотезу про регулюючий вплив антиоксидантів на ФСГ (Левицкий Е.Л., 1998 ).

Завдяки лікуванню у пацієнтів основної групи незалежно від ступеня ГП збільшувався вміст заліза, цинку і марганцю та зменшувався рівень міді (більше – за хронічного перебігу), особливо у ротовій рідині, а отримані результати були близькими до даних у здорових, що підтверджувалося зменшенням кількості сильних вірогідних кореляцій між ними із 29 до 10. На ефективність розробленого нами способу вказує також значне зниження кількості сильних достовірних кореляцій між рівнем МЕ та клінічними показниками – із 55 до 23. Подібні закономірності простежуються і за взаємозв’язками між індексами ФСГ і вмістом МЕ: якщо до лікування налічувалося 45 сильних і вірогідних кореляцій, то після – 14. У хворих групи контролю таких достовірних змін вмісту біометалів не виявлено. Отже, комплексне лікування ГП із використанням спіруліни сприяє швидкому регулюванню мінерального гомеостазу, бо її хелатовані МЕ легко засвоюються організмом (порівняно з МЕ штучно синтезованого мульти-табсу), м’яко регулюють гомеостаз і „безконфліктно” включаються у процеси життєдіяльності хворих.

Незалежно від перебігу і ступеня ГП під впливом лікування активність каталази та насиченість ТФ залізом в основній групі достовірно зростали і ставали вищими від даних у здорових (за ГП початкового і І ступеня) або досягали їх, а активність ЦП знижувалася, а також суттєво зменшувалася активність ЛДГ і КФ та підвищувалася – ЛФ (особливо за ГП початкового і І ступеня). Позитивні зміни активності ферментів підтверджувалися зменшенням кількості достовірних взаємозв’язків між ними з 14 до 2. Отримані результати засвідчили, що спіруліна, насичуючи організм і тканини пародонта необхідними мінералами, вітамінами тощо (Берестов В.А., 2002), сприяє регулюванню окисно-відновних процесів і активації антиоксидантного захисту, що призводить до гальмування запально-дистрофічних процесів та досягненню стійкої ремісії ГП. На нашу думку, застосування спіруліни стимулює також аеробне окиснення вуглеводів і зменшення рівня лактату (зумовлене зниженням активності ЛДГ), що сприяє поліпшенню мікроциркуляції в тканинах пародонта. Висока результативність регуляції активності фосфатаз вказує на суттєву нормалізацію кісткоутворення в тканинах пародонта і дозволяє припустити, що спіруліна має непряму остеотропну дію та впливає на стимуляцію остеогенезу. У ІІ групі деяка нормалізація активності ферментів спостерігалася лише за ГП І ступеня.

Наші заходи призводили до зниження рівня ДК і ТБК-активних продуктів (особливо за ГП І і ІІ ступеня), що супроводжувалося зменшенням кількості сильних достовірних позитивних зв’язків між показниками ПОЛ і клінічними індексами з 13 до 8 (r>0,89). Виявлено також зменшене число сильних вірогідних кореляцій між продуктами ПОЛ і вмістом МЕ (9 порівняно з 14). Достовірне зниження ліпопероксидації і значне підвищення активності ФСГ в основній групі може свідчити, що спіруліна справляла високу терапевтичну дію не лише на клітинному рівні, але й на молекулярному, та, гальмуючи процеси ПОЛ, захищала ядерний хроматин від пошкоджень як генопротектор, що підтверджується зниженням числа сильних взаємозв’язків між показниками ФСГ і ПОЛ із 12 до 4. У групі контролю не завжди вдавалося досягнути істотного зменшення вмісту ТБК-активних продуктів.

Ефективність використання розробленого нами комплексу засвідчувалася достовірною елімінацією СМП254 і СМП280 майже у всіх хворих на ГП. При цьому обидві фракції істотніше зменшувалася у крові за ГП загостреного перебігу, а в ротовій рідині – за хронічного. Ці дані свідчать про значне зниження ендогенної інтоксикації, що підтверджувалося збільшенням кількості сильних достовірних взаємозв’язків між показниками СМП із 3 до 8, а також повним зникненням 5 виявлених раніше вірогідних кореляцій між продуктами ліпопероксидації та ендогенної інтоксикації. Це може вказувати на порушення взаємозв’язку між вмістом ДК, ТБК-активних продуктів і СМП, утворення яких, як встановлено нами, взаємопотенціюється. Так проявлялася не лише антиоксидантна дія спіруліни, але й детоксикаційна і сорбційна дія розробленого нами комплексу.

Застосоване лікування сприяло регулюванню продукції цитокінів: різко зменшувалася експресія прозапальних ФНП-б, ІФН-г, ІЛ-12 та підвищувалося утворення протизапального ІЛ-4 (особливо за загостреного перебігу). Отримані дані (крім рівня ІЛ-12 у ротовій рідині) ставали ліпшими, ніж у здорових, і підтверджувалися збільшенням кількості сильних взаємозв’язків між показниками вмісту цитокінів із 7 до 28. Індивідуальна мінливість рівня цитокінів, притаманна хворим на ГП до лікування, зберігалася і після, а це зумовлює необхідність аналізувати досягнуті результати за даними кожного пацієнта зокрема і до, і після терапії. Отже, використання у комплексному лікуванні спіруліни практично повністю усувало дисбаланс продукції цитокінів очевидно завдяки вмісту в ній біля 50-70% високоякісного білка з переважанням амінокислот лізину і гістидину, треоніну та аспарагінової і глутамінової кислот, а також інших імуноактивних речовин (зокрема фікоцианіну), які сприяють адекватній імунній відповіді (Купраш Л.П., Чекман И.С., Горчакова Н.А., 2000). Висока сорбційна активність розробленої нами пасти також сприяла підвищенню рівня місцевого імунного захисту пародонта.

Для встановлення тривалості дії комплексної терапії ГП пацієнтів обох груп обстежували через півроку, один і два роки. Виявлено, що через 6 місяців у 97,31% хворих основної і 88,89% – контрольної груп отримані результати були задовільними. Через 12 і 24 місяці стабільний стан пародонта спостерігався відповідно у 96,41% і 91,93% хворих І та у 86,11% і 78,70% – ІІ групи. Пролонгована дія терапії проявлялася тим, що у пацієнтів основної групи впродовж перших півроку глибина ПК продовжувала знижуватися і залишалася меншою протягом двох років. У групі контролю виявлені ті ж закономірності, але результати лікування були не такими вираженими.

Досягнута регуляція ФСГ у хворих основної групи зберігалася впродовж року, особливо у випадку ГП І і ІІ ступеня. У чоловіків це спостерігалося за всіма, крім НІ, даними, а у жінок (хворих на ГП І і ІІ ступеня) – за всіма п’ятьма індексами, особливо виражено – за показниками СХ (який продовжував підвищуватися) і МЗЯ (який продовжував знижуватися). Це вказує на пролонговану дію нашого способу лікування і підтверджується зниженою кількістю достовірних кореляцій між індексами ФСГ – до 6 через півроку і до 8 – через рік (порівняно з 14 до лікування). Кількість вірогідних взаємозв’язків між цитогенетичними і клінічними показниками залишалася значно зменшеною і через 6, і через 12 місяців (17 і 21 порівняно з 42 до лікування). Отримані дані у хворих контрольної групи були схожими, проте через 6 і 12 місяців часто погіршувалися (особливо індекси СХ та МЗЯ).

Тривала регуляція МЕ обміну проявлялася тим, що через півроку і рік досягнуті показники вмісту біометалів утримувалися або поліпшувалися (особливо рівень заліза, цинку і марганцю), що підтверджується значно зниженою кількістю сильних достовірних кореляцій між ними: до 11 і 12 – через 6 і 12 місяців (порівняно із 29 до терапії). Зменшення кількості вірогідних сильних кореляцій із 55 до лікування до 31 і 39 через півроку і рік після завершення терапії між показниками рівня МЕ і клінічними індексами також засвідчує пролонгованість дії розробленого нами медикаментозного комплексу. Дослідження достовірних взаємозв’язків між кількістю МЕ і показниками каріограм показало, що через півроку отримані відразу 14 достовірних кореляцій збереглися, а через рік їх число збільшилося до 19 (порівняно із 45 до терапії). Отже, лікування мало пролонгований вплив на МЕ обмін і на тісно пов’язані з ним показники ФСГ. У хворих групи контролю у віддалені терміни спостереження якщо інколи і виявлялося поліпшення деяких показників МЕ, то воно було незначним.

Досягнута нормалізація активності каталази, ТФ і ЦП утримувалася у всіх пацієнтів І групи півроку та у частини – рік, що вказувало на тривалу регуляцію металоферментного обміну і посилення антиоксидантного захисту. Зменшена активність ЛДГ і КФ та підвищена – ЛФ зберігалася у більшості пацієнтів 6 місяців, а у частини (особливо за ГП І ступеня) – 12. Отримані дані констатують стійке поліпшення метаболізму і підтверджуються зменшеною кількістю сильних достовірних кореляцій між активністю ферментів: до 4 – через півроку і до 9 – через рік (порівняно із 14 до лікування). Знижене число сильних достовірних кореляцій між активністю ферментів і рівнем МЕ (через 6 місяців – 17, а через 12 – 23, порівняно з 53 до терапії) вказує на стійкість отриманих результатів та значне відновлення порушеного гомеостазу. У пацієнтів контрольної групи достовірні зміни активності ферментів зрідка фіксувалися лише перших півроку.

Знижена кількість продуктів ПОЛ спостерігалася у більшості хворих основної групи рік, а у частини пацієнтів групи контролю – півроку. Зменшена до 8 кількість вірогідних кореляцій між показниками вмісту продуктів ПОЛ і клінічними індексами утрималася 12 місяців, а з показниками ФСГ число взаємозв’язків через 6 і 12 місяців склало відповідно 5 і 6 кореляцій (порівняно з 12 до лікування). Кількість кореляцій із показниками рівня МЕ, одержаних відразу після лікування (9), збільшилася до 10 – через півроку і до 12 – через рік, проте різниця з вихідними даними (16 кореляцій) залишалася відчутною. У групі контролю через рік вміст продуктів ПОЛ значно зріс. Одержані дані засвідчили безсумнівну перевагу нашого способу лікування.

Підсумовуючи викладене, хочемо наголосити, що комплексна терапія хворих на ГП запропонованим нами способом була успішною. Отримані дані підтверджують наукові відомості про корегуючий вплив спіруліни і „Силларду П” на різноманітні порушення в організмі людини. Багатогранна дія розробленого нами комплексу сприяла досягненню ремісії або поліпшенню клінічного стану пародонта майже у всіх пацієнтів, а також регуляції метаболізму клітин, відновленню МЕ гомеостазу, нормалізації активності ферментного спектра сироватки крові, пригніченню процесів ПОЛ, зниженню ендогенної інтоксикації і підвищенню антиоксидантного захисту та регуляції цитокінової ланки місцевого і загального імунітету. Одержані результати зберігалися від півроку до одного і двох років. Все це свідчить про вплив запропонованого нами способу лікування на різноманітні етіопатогенетичні механізми розвитку ГП. Отже, використання цього способу має тверде наукове підгрунтя і дозволяє рекомендувати його для широкого впровадження у лікувальну практику.

Таким чином, виконане нами дослідження дозволило з’ясувати деякі нові ланки етіології і патогенезу захворювань пародонта і показало, що при використанні запропонованого нами комплексного лікування можлива корекція цих впливів. Діючи на місцеві чинники (усунення травматичних факторів і запалення тканин пародонта та призупинення дистрофії), здійснюючи загальне медикаментозне лікування з використанням спіруліни, ми водночас впливали на етіологічні чинники та механізми патогенезу ГП на різних рівнях: на клітинному (вплив на ФСГ), на регуляторні механізми та показники гомеостазу (регуляція вмісту МЕ, активності ферментів, дія на прооксидантно-антиоксидантну систему і синдром ендогенної інтоксикації), а також на імунну систему (регуляція рівня цитокінів). Отже, використовуючи препарати, які впливають на встановлені нами етіологічні і патогенетичні механізми розвитку ГП, можна пригальмувати реалізацію генетичних сприянь за рахунок регуляції метаболічних процесів на клітинному, тканинному і органному рівнях, адже відомо, що „геном неможливо змінити, втім можна змінити експресію, роботу генів, цілеспрямовано впливаючи на їх оточення, ... можна успішно оптимізувати стан здоров’я, використовуючи відповідні продукти харчування, медикаменти та уникаючи тих несприятливих чинників довкілля, які особливо негативно впливають на наш організм, тобто на середовище, що оточує гени” (Запорожан В.М., 2007).

ВИСНОВКИ

У дисертаційній роботі наведено теоретичне узагальнення і нове вирішення актуальної наукової проблеми, що виявляється у визначенні ролі генетичного чинника в етіології і патогенезі ГП і пародонтозу, а також поліпшенні якості їх ранньої діагностики на основі встановлення комплексу клініко-генетичних, біохімічних та імунних маркерів виникнення і розвитку цих захворювань, а також в обгрунтуванні нового патогенетичного способу комплексного лікування хворих на ГП.

1. Доведено участь генетичного чинника у виникненні і розвитку ГП і пародонтозу на підставі дискримінантного і факторного аналізу комплексу ДГ показників. Виявлені сильні позитивні кореляції між ДГ ознаками та пародонтозом (r>0,99 у чоловіків і r>0,97 у жінок) підтверджують провідну роль спадкового чинника у формуванні цього захворювання. Розвитку ГП сприяють і генетичний, і середовищний чинники, що доводить установлений нами кореляційний зв’язок середньої сили (r>0,39 у чоловіків і r>0,34 у жінок) між ДГ характеристиками та ГП. На основі аналізу 32 ДГ показників створено математичну модель ГП і пародонтозу, а також визначено найінформативніші ДГ ознаки (домінуючі гребеневі рахунки і малюнки на пальцях рук; малюнки у міжпальцевих проміжках; малюнки на гіпотенарі і тенарі; закінчення ліній долоні А, В, С, Д; згинальні складки долоні; кут atd). Наявність шести з них дають змогу здійснювати доклінічну діагностику цих хвороб.

2. Генетична схильність до розвитку ГП і пародонтозу підтверджується особливостями розподілу антигенів груп крові систем АВ0 і Rh. У хворих на ГП чоловіків порівняно зі здоровими група АВ зустрічалася у 2,72 (p<0,01) раза рідше, а за пародонтозу не виявлено носіїв групи АВ (p<0,005). Достовірні (p<0,05) відмінності між здоровими і хворими на ГП чоловіками встановлено за асоціацією АВ і Rh+ (визначалися за ГП у 2,84 раза рідше), а у разі пародонтозу – за 0 і Rh- (наявна у хворих) та АВ і Rh+ (ідентифікована у здорових). За асоціацією 0 і Rh- (яка за пародонтозу зустрічалася у 3,34 (p<0,005) раза частіше) хворі на ГП і пародонтоз чоловіки відрізнялися найбільше. При ГП у жінок за антигенами груп крові АВ0 вірогідних відмінностей від здорових не виявлено. У хворих на пародонтоз жінок не встановлено осіб із групою В, а групу АВ, яка не зустрічалася у здорових, зафіксовано у 12,5% осіб (p<0,005). За асоціаціями А і Rh- (наявна у здорових у 8,26 раза рідше), В і Rh+ (немає у хворих) та АВ і Rh+ (відсутня у здорових) констатовано різницю між здоровими і хворими на пародонтоз жінками (p<0,05). У всіх обстежених виявлено статевий диморфізм, особливо за групою крові 0 та асоціаціями 0 і Rh+ та АВ і Rh-.

3. Цитологічними дослідженнями генетичних маркерів структурно-функціонального стану геному соматичних клітин у хворих на ГП і пародонтоз встановлено порушення процесів реалізації спадкової інформації на клітинному рівні. У чоловіків достовірно знижувалися індекси ЕХ, ІХ, НІ і підвищувалися – СХ (p<0,001) та МЗЯ (лише у разі ГП; p<0,001). У жінок за індексами ЕХ, ІХ та МЗЯ спостерігалися схожі закономірності; показник НІ у разі ГП знижувався у 1,28 (p<0,01), а за пародонтозу – підвищувався у 1,31 (p<0,05) раза. Статевий диморфізм проявлявся істотнішим збільшенням індексу МЗЯ у хворих на ГП і пародонтоз жінок, а також зниженням індексу СХ у жінок і підвищенням його у чоловіків. Отримані дані дозволяють вважати, що варіанти пригнічення функції ядерного геному можуть бути критеріями диференційної діагностики ГП і пародонтозу та ступеня розвитку ГП.

4. При захворюваннях пародонта суттєво порушується мінеральний гомеостаз. У хворих на ГП у крові та ротовій рідині достовірно (p<0,001) знижувався вміст заліза (на 13,87% і 36, 94%), цинку (на 26,76% і 29,21%) і марганцю (на 38,25% і 80,04%) та збільшувалася кількість міді (в 1,16 і 1,26 раза), а також вірогідно підвищувався рівень кальцію (на 19,83%; p<0,005) у ротовій рідині. Ці зміни залежали від перебігу і ступеня розвитку хвороби. За пародонтозу порушення обміну біометалів за всіма, крім рівня цинку, показниками було ще істотнішим і достовірно відмінним від даних у разі ГП. Найсуттєвішу різницю у хворих на ГП і пародонтоз виявлено за показником міді у ротовій рідині, який за пародонтозу зменшувався в 1,66 (p<0,001) раза.

5. У хворих на ГП і пародонтоз встановлено зміни активності металоферментів і металозалежних ферментів у сироватці крові: зниження активності каталази (в 1,17; p<0,001 і в 1,05; p<0,05 раза ) та ЛФ (в 1,10; p<0,01 і в 1,04; p>0,05 раза), зменшення насиченості залізом ТФ (на 15,98% і 26,45%; p<0,001), підвищення активності ЦП (у 1,22 і 1,13 раза; p<0,001), ЛДГ (у 1,49; p<0,001 і 1,34; р<0,05 раза) та КФ (на 23,04%; p<0,001 і на 20,79%; p<0,01). Ці дані корелювали з активністю і ступенем розвитку ГП. Показники активності каталази, ЦП, ТФ і КФ, які достовірно (p< від 0,05 до 0,001) відрізнялися у хворих на ГП і пародонтоз, можуть бути використані для їх диференційної діагностики.

6. Зміни кількості біометалів, активності металоферментів-антиоксидантів і металозалежних ензимів при хворобах пародонта та наявність значного числа сильних вірогідних кореляцій цих даних із клінічними показниками у разі ГП засвідчили порушення обмінних процесів як на рівні всього організму, так і в пародонті. Це пов’язано зі структурно-функціональними змінами спадкового апарату соматичних клітин у хворих на ГП і підтверджується наявністю сильних достовірних кореляцій показників ФСГ із вмістом МЕ та активністю ферментів. Виявлений дисбаланс МЕ та ферментного гомеостазу вказує на його участь у патогенезі ГП і пародонтозу.

7. Встановлені нами при хворобах пародонта зміни активності каталази, ЦП і насиченості ТФ залізом та збільшення рівня ДК і ТБК-активних продуктів за ГП у 1,44 (p<0,001) і 1,14 (p<0,005) раза свідчать про порушення антиоксидантного захисту, що призводить до розвитку синдрому ендогенної інтоксикації у хворих на ГП, який проявлявся достовірним підвищенням концентрації СМП обох фракцій у сироватці крові та ротовій рідині у 1,20 – 1,31 раза (p< від 0,005 до 0,001) і підтверджувався сильними вірогідними кореляціями між показниками ПОЛ і СМП. Виявлені відхилення залежали від ступеня ГП, але не пов’язані з перебігом хвороби, що дозволяє розглядати ці зміни як загальний патогенетичний механізм її прогресування.

8. У сироватці крові та ротовій рідині хворих на ГП підвищувався вміст прозапальних цитокінів ФНП-б (у 3,24 раза, p<0,001 і на 74,17%; p<0,005), ІФН-г (у 1,79 раза; p<0,005 і на 203,03%; p<0,05), ІЛ-12 (у 1,46; р=0,01 раза і на 97,36%; р<0,005) та знижувався рівень протизапального ІЛ-4 (у 2,13 раза; p<0,05 і на 28,57%; p>0,05). Встановлена синергічна дія ФНП-б, ІФН-г і ІЛ-12 та їх сумісна антагоністична дія відносно ІЛ-4. Достовірні зміни кількості цитокінів, які відповідальні за різні ланки імунітету, та сильні кореляційні зв’язки між ними засвідчують дисбаланс цієї системи, що підтверджує участь цитокінів у патогенезі ГП і може бути однією з причин реалізації спадкової схильності до хвороби.

9. Кореляційним і кластерним аналізом клінічних, цитогенетичних, біохімічних та імунологічних даних доведено, що при захворюваннях пародонта мають місце суттєві метаболічні зміни, які призводять до функціонального напруження адаптаційно-пристосувальних реакцій організму та лежать в основі патогенетичних механізмів їх розвитку і прогресування.

10. Комплексне лікування ГП із включенням натурального мікроводорестевого препарату „Спіруліна” сприяло ліквідації або значному зниженню запальних явищ у пародонті (у 97,75% хворих І групи порівняно з 87,96% в ІІ групі) та поліпшенню всіх клініко-лабораторних показників. Це підтверджено зниженням пародонтальних індексів і проб та глибини ПК, регуляцією активності ФСГ, відновленням порушеного мінерального та ферментного обміну, зменшенням процесів ПОЛ та підвищенням антиоксидантного захисту, зниженням рівня ендогенної інтоксикації та встановленням балансу в системі цитокінів, а також значними змінами кількості сильних і достовірних кореляцій між всіма вивченими показниками.

11. У віддалених термінах спостереження результати, досягнуті безпосередньо після комплексного лікування, залишалися стабільними, особливо у хворих на ГП початкового і І ступеня. Через півроку у 97,31%, через рік – у 96,41%, а через два – у 91,93% хворих на ГП основної групи виявлено клініко-рентгенологічну стабілізацію (в групі контролю відповідно 88,89%; 86,11% і 78,70%). Показники глибини ПК, індексів СХ і МЗЯ (особливо у жінок), рівня заліза у крові та ротовій рідині і міді у ротовій рідині, активності каталази, ЛДГ і ЛФ у сироватці крові через 6 місяців поліпшувалися, а кількість і якість кореляцій залишалися близькими до даних, отриманих відразу після лікування. Через рік відмічалося зниження числових значень частини показників, проте досягнуті позитивні достовірні зміни зберігалися.

ПРАКТИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ

1. Із метою діагностики наявності спадкової схильності до розвитку ГП і пародонтозу при індивідуальних і масових обстеженнях населення рекомендуються такі скринінг-тести: вивчення ДГ показників та асоціацій агентів груп крові систем АВ0 і резус.

2. Для аналізу ДГ характеристик можна використати розроблену нами комп’ютерну програму або стандартну програму «STATISTICA 6.0». За допомогою математичного аналізу отриманих ДГ показників кожного хворого встановлюється наявність генетичної схильності до ГП і пародонтозу ще до перших клінічних проявів хвороби.

3. Найважливішими ознаками спадкової схильності до захворювань пародонта є шість із визначених нами найінформативніших ДГ показників. Вони по-різному розподіляються у здорових, хворих на ГП і пародонтоз чоловіків і жінок, тому для кожної групи обстежених нами створена окрема модель образу, з якою і звіряються отримані ДГ дані кожного хворого.

4. Генетична схильність до захворювань пародонта реалізується фенотипово у клінічних, цитогенетичних, біохімічних ті імунних змінах. На підставі їх вивчення у комплексному лікуванні хворих на ГП нами запропоновано новий спосіб корекції виявлених порушень, який передбачає включення у схему базового лікування мікроводорості спіруліни. Для загальної дії її приймають по 1,0 г тричі на день (курс – 4 тижні), місцево – у вигляді аплікації та інстиляцій у ПК пасти, що містить гранули спіруліни і порошок ентеросорбенту „Силлард П” (1:1), замішаних на 0,05% розчині хлоргексидину біглюконат (на 20-25 хвилин; курс – 6-8 процедур, через 1-2 дні).

5. Для упередження реалізації спадкової схильності до ГП рекомендуються такі профілактичні заходи: дотримання правил раціональної індивідуальної гігієни