КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

МОССОКОВСЬКА ІРИНА АНАТОЛІЇВНА

УДК 115:291.1

ЧАС ЯК ФІЛОСОФСЬКА ТА РЕЛІГІЄЗНАВЧА ПРОБЛЕМА

(ЗА МАТЕРІАЛАМИ ТВОРЧОСТІ М.ЕЛІАДЕ)

Спеціальність 09.00.11- релігієзнавство

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філософських наук

КИЇВ – 2008

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі релігієзнавства Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Науковий керівник – доктор філософських наук, професор

КОНОТОП Людмила Григорівна,

Київський національний університет імені Тараса

Шевченка, професор кафедри релігієзнавства

філософського факультету.

Офіційні опоненти: доктор філософських наук,

старший науковий співробітник

ЛЮБИВИЙ Ярослав Валерійович,

Інститут філософії ім. Г.С.Сковороди,

провідний науковий співробітник відділу

зарубіжної філософії;

кандидат філософських наук,

БОЙЧЕНКО Наталія Михайлівна

Центральний Інститут Післядипломної Педагогічної

Освіти АПН України,

доцент кафедри фундаментальних та

загальнофахових дисциплін.

Захист відбудеться 28 березня 2008 року о 10 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д. 26.001.43 у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка за адресою: 01003, Україна, м. Київ, вул. Володимирська, 60., ауд.330.

З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці Київського національного університету імені Тараса Шевченка ( 01003, Україна, м. Київ, вул. Володимирська, 58)

Автореферат розіслано “ ” лютого 2008 року.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради Г.Ю.Смирнова

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. У сучасному періоді розвитку української філософської культури особливого значення набуває дослідження теоретичних засад релігієзнавства. Це пов’язано з тим, що прослідковується певна неузгодженість щодо існуючих підходів, причина чого полягає в недостатній розробленості методології аналізу релігії.

Початок минулого століття характеризується домінантою гегелівської та неокантіанської концепцій, теоретичні здобутки яких є актуальними й дотепер в плані основи для методологічних засад релігієзнавчих досліджень. Водночас в сучасному вітчизняному релігієзнавстві очевидним є й те, що ці підходи не повністю забезпечують теоретичний ґрунт для аналізу таких концептів, як “віра”, “каяття”, “час”, “вічність”, “релігійне піднесення”, “буття”, “небуття” та ін. Ці концепти є головними для самоідентифікації людини, для визначення її місця в світі, сенсу її життя в спільноті та суспільстві. Кожну людину завжди хвилював та хвилює час її життя, час її мрій, думок та сподівань. Час турбує й людство, його прагнення осмислити буття цілісно, в гармонії та русі до майбутнього.

Однією з найважливіших проблем осмислення сьогодення є проблема часу. Час завжди пов’язаний з людиною, з тими змінами – історичними, соціальними, економічними, та ін., які постійно трансформують дійсність в цілому. Сприйняття змін має безпосередній зв’язок з враженнями, уявленнями, що постають ґрунтом, на якому виникає міфологія в цілому, сучасна зокрема. Одним з перших дослідників, який вважав певні аспекти та функції міфологічного мислення найважливішою частиною духовного буття людини, був всесвітньо відомий румунський культуролог, релігієзнавець Мірча Еліаде. Розмаїття міфологічного мислення не зникне в людині ніколи, вона сама вибудовує власне “теперішнє”, об’єднує в ньому минуле, майбутнє, вигадане. Тобто, йдеться про те, що у XXI столітті людське буття характеризується такими концептами, як “магія”, “ритуал”, “передрікання”, “космос” та ін. Є достатні підстави стверджувати те, що людство у своїх світонастанові, світосприйнятті та світовідношенні звертається до Космосу, Універсуму, Трансцендентного. Усталеність подібних світоглядних орієнтацій не є випадковою – людина й людство шукають цілісності та гармонії в світі повсякденності, в конкретних явищах та подіях. Водночас людина прагне подолати й час, в будь-яких аспектах його проявів: індивідуальних, культурних, соціальних.

Постає питання: як розглядати феномен часу? Яке є наявне теоретичне підґрунтя для аналізу цієї проблеми? В цьому плані важливого методологічного значення набуває аналіз теорії “міфічного часу” в творчій спадщині М.Еліаде. В своїх працях він приділив виключну увагу дослідженню проблеми часу в цілому й “міфічного часу”, зокрема. Слід підкреслити те, що рівень теоретичних розробок та положень румунського мислителя сягнув глибин як філософського, так і релігієзнавчого осмислення проблеми часу. Тому не випадково постала необхідність у системному аналізі зазначеної проблеми, що й зумовило вибір теми дисертаційного досліджен

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана в межах комплексної наукової програми Київського національного університету імені Тараса Шевченка “Наукові програми державотворення України”, науково–дослідної роботи філософського факультету № 06БФ041-01 “Філософська та політична освіта в Україні на перетині тисячоліть”, науково-дослідницькою тематикою кафедри релігієзнавства філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Мета і завдання дослідження. Метою дисертаційної праці є теоретичне осмислення змісту “міфічного часу”, його висвітлення в релігії та історії філософії, його системний аналіз у творчій спадщині М.Еліаде, обґрунтування ним методологічних принципів та прийомів, які можуть бути використані в подальших філософських та релігієзнавчих дослідженнях. У відповідності до поставленої мети дисертаційного дослідження необхідним є вирішення таких основних завдань:

виокремити та проаналізувати існуючі підходи до проблеми часу;

з’ясувати особливості проблеми часу в релігієзнавчому та історико-філософському контекстах;

здійснити теоретичну реконструкцію головних принципів підходу М.Еліаде до проблеми “міфічного часу”;

розкрити зміст поняття “міфічний час”;

визначити можливості та перспективи застосування ідей М.Еліаде при дослідженні сучасних методологічних проблем співвідношення релігієзнавчого і філософського знання;

провести компаративний аналіз ідей М.Еліаде в контексті положень західноєвропейських дослідників (Аврелія Августина, М.Гайдеггера, Г.Гегеля та ін.).

Об’єктом дослідження є проблема часу в філософсько- релігієзнавчому вимірі.

Предметом дослідження є інтерпретації “міфічного часу” в спадщині М.Еліаде.

Теоретико-методологічна основа дослідження. Теоретико-методологічною основою роботи слугують, по-перше, праці тих дослідників, що присвячені загальнотеоретичним, та методологічним проблемам - С.Аверінцева, В.Бабушкіна, М.Барга, М.Бахтіна, А.Бергсона, А.Белого, М.Бердяєва, Ф.Броделя, Е.Гуссерля, В.Джеймса, К.Жоля, Р.Колінгвуда, С.Кримського, Л.Леві-Брюля, К.Леві-Стросса, М.Поповича, В.Шинкарука, К.Ясперса та ін. По-друге, дослідження сучасних українських релігієзнавців А.Глушака, Т.Горбаченко, М.Заковича, А.Колодного, Л.Конотоп, В.Лубського, І. Мозгового, О.Сагана, О.Прядко, О.Сарапіна, Л.Филипович та ін. По-третє, роботи, які безпосередньо стосуються аналізу спадщини М.Еліаде – А.Забіяко, М.Міхельсона, О.Ревуненкова, Ю.Стефанова та ін.

Загальною методологічною настановою дисертаційного дослідження постали підходи до проблеми часу у ряді класичних праць Прокла, Арістотеля, Августина, Г.Гегеля, Л.Фойєрбаха. Дослідженню проблеми часу в історії науки присвячено велику кількість фундаментальних праць. Передусім – це природничий напрямок, який характеризується компаративним аналізом існуючих теорій у фізиці, вивченням еволюції тлумачень змістів категорій “часу” і “простору” в широкому історичному плані. Розгляду проблеми часу в цьому аспекті присвячені праці Г.Бічева, Ю.Бєлостоцького, В.Васильєва, О.Вейніка, Н.Козирєва, В.Копилова, Ю.Молчанова, В.Свідерського та ін. У працях цих авторів проаналізовані головні фізичні характеристики часу, які органічно узгоджуються з його (часу) філософськими інтерпретаціями. Зокрема, положення про час як про інформацію енергій простору, як потоку інформаційного поля (Г.Бічев, Ю.Бєлостоцький, Н.Козирєв, О.Разумовський та ін.) можна порівняти з гегелівським підходом до історії як часу й духу, до історії як смислової єдності. Тільки гегелівський підхід, як і сучасний підхід у фізиці долає важливий принцип як для античної, так і для західноєвропейської культури – розрив між духом і дійсністю, між вічним і часовим, поцейбічним і потойбічним.

Другий напрямок у дослідженні проблеми часу – це його аналіз у руслі соціальних змін (Є.Зборовський, М.Каган, А.Лой, М.Трубніков та ін.). В працях цих авторів час виступає головним і єдиним виміром соціальних якостей людей та речей. Доводиться, що час формується під впливом історичних подій. Представники цього напрямку фіксують “простір” і “час” суспільства, ці поняття є невід’ємними від соціуму, тому що вони формуються, функціонують та рухаються тільки в суспільному середовищі.

Третій напрямок репрезентовано працями Аврелія Августина, А.Бергсона, М.Гайдеггера, Е.Гуссерля та ін., в яких зв’язок часу й духу розглядається як форми спрямованості людини до внутрішніх переживань ї відходу від світу. Час виступає своєрідною якістю людини в процесі сприйняття Сущого (Августин). Головним у позиціях вищезазначених авторів є те, що час і дух відходять як від світу, так й від його історії, час і дух стосуються тільки індивідуального буття. Окремо можна виділити погляди видатного російського вченого М.Бахтіна, який обґрунтував поняття “хронотопу” (“часу-простору”), але яке має безпосереднє відношення до індивідуального “Я”. Отже, третій напрямок демонструє, за найбільшою мірою, суб’єктивний підхід до тлумачення часу.

Дисертаційна робота ґрунтується на використанні положень діалектики в осмисленні визначених методологічних аспектів релігієзнавства. Відповідно до головних принципів вивчення релігійних процесів, що склали основу дослідження (принципи діалогічності, об’єктивності, системності) методами дисертаційної роботи постали: метод інтерпретації, компаративний аналіз, метод соціокультурного аналізу, метод проблемно-категоріального аналізу. В основу дослідження “міфічного часу” покладено метод структурно-функціонального аналізу. Час як такий досліджується у зв’язку з функціями, які він виконує в різних галузях життєдіяльності людини – в релігії, мистецтві та ін., в культурі в цілому.

Наукова новизна одержаних результатів. Вперше у вітчизняному релігієзнавстві здійснено теоретичну реконструкцію та системний аналіз проблеми часу, розкрито концептуальність підходу М.Еліаде до проблеми “міфічного часу”, зроблено обґрунтування методологічних принципів та прийомів, які можуть бути використані в сучасних релігієзнавчих дослідженнях, а також і тих духовних явищ сучасності, що потребують теоретичного переосмислення.

Наукова новизна розкривається в наступних положеннях, які виносяться на захист:

на основі існуючих підходів можна виділити три концептуальні види часу: емпіричний час, який виступає для кожної людини як секунда, хвилина, година. Суб’єктивний час (Августин), “теоретична суб’єктивізація” та “практична реалізація” його розпочинається в Середньовіччі. Третій різновид часу – час ритуальний, в якому “містяться” сакральний та профанний час. У цій точці людина спрямована до сакрального буття, вона в часі, який є “поза часом”. “Суб’єкт” і “об’єкт” не існують, є “суб’єкт – об’єктна” єдність;

час виявляє себе на трьох рівнях: космічному, соціальному та суб’єктивному; відповідно до яких й відбувається його міфологізація, тобто актуалізуються ідеї, положення, конструкти, які необхідно “вкласти” до конкретного відрізку часу, року, доби;

поняття “міфічного часу” М.Еліаде вважає придатним для аналізу не тільки архаїчного суспільства, але й будь-якого етапу історичного руху людства. І якщо в філософському осмисленні феномену часу існує пов’язаність з історією, то в релігійному – час постає абсолютно незалежним від неї;

центральною ідеєю М.Еліаде є ідея первинного (“міфічного”) часу, а класифікацію міфу він розробляє з позиції його функціонування в ритуалі. При цьому головною є модель “циклу” - вічного повернення, очищення, нового творення, що передбачає знищення та знецінення історичного часу;

у М.Еліаде, Аврелія Августина, Гегеля, М.Гайдеггера відбувається “переведення” проблеми часу на суто духовний рівень. В філософії Гегеля дух реалізується як час, а саме – як стан. У Августина час повністю поглинається духом, а в філософії М.Гайдеггера - час співпадає з екзистенцією;

міф для сучасної науки постає фактом (що розгортається в понятті “ірраціонального”), а час постає енергійним потоком інформаційного поля, який сприймається як індивідуальним “Я”, так і людством у цілому. Свідомість і в XXI столітті, у багатьох вимірах, постає міфологізованою - такою, яка прагне до Трансцендентного.

Теоретичне і практичне значення дослідження полягає у здійсненому філософському і релігієзнавчому аналізі проблеми часу, в тому, що такий аналіз дає можливості по-новому осмислити проблему часу, місце цієї проблеми в релігієзнавстві та філософії. Робота також розширює можливості для поглиблення системно-концептуального розуміння часу в сучасних релігієзнавчих досліджень, нові підходи до застосування філософського і релігієзнавчого рівнів інтерпретації.

Основні положення та результати, отримані в дисертації, можуть бути використані для аналізу сучасних проблем теорії, методології та узагальнення конкретних досліджень в галузі релігієзнавства, історії релігії, філософії релігії, культурології, методологічних проблем сучасного релігієзнавства, а також у дослідженні взаємообумовленості сфер життєдіяльності людини.

Особистий внесок здобувача. Дисертація є самостійною роботою. Висновки й положення наукової новизни одержані автором самостійно.

Апробація результатів дослідження. Основні теоретичні положення та висновки дослідження оприлюднено у доповіді на науковій конференції “Дні науки філософського факультету – 2004” Київського національного університету імені Тараса Шевченка; “Дні науки філософського факультету – 2005” Київського національного університету імені Тараса Шевченка; “Дні науки філософського факультету – 2006” Київського національного університету імені Тараса Шевченка; “Дні науки філософського факультету – 2007” Київського національного університету імені Тараса Шевченка; на міжнародній науково – практичній конференції студентів, аспірантів та молодих вчених “Шевченківська весна” Київського національного університету імені Тараса Шевченка Київ 2007 та надруковані у фахових виданнях, затверджених ВАК України.

Публікації. Результати дослідження опубліковані у п’яти статтях і в п’яти тезах у фахових наукових виданнях, затверджених ВАК України.

Структура й обсяг дисертаційної роботи відповідає меті дослідження, його головним завданням та методологічним засадам дослідження й висвітлює послідовність вирішення поставлених завдань. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, висновків та списку використаних літературних джерел. Повний обсяг дисертації становить 163 сторінок. Список використаної літератури становить 14 сторінок і містить 193 позицій.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У Вступі обгрунтовується актуальність теми дослідження, визначається стан наукової розробки проблеми, з’ясовується зв’язок дослідження з науковими програмами, формулюються мета, завдання, об’єкт і предмет роботи, розкриваються методи та наукова новизна дисертації, її теоретичне і практичне значення, наводяться дані про публікацію та апробацію результатів дисертаційного дослідження.

У першому розділі “Методологічні аспекти дослідження проблеми часу” автор аналізує існуючі підходи у формуванні ідеї часу. Умовно їх можна розділити на наступні: 1) гегелівський, 2) Аврелія Августина і М.Гайдеггера, 3) М.Бахтіна і О.Лосєва. Позиція Г.Гегеля характеризується зверненням до світу, у його розумінні - час і дух конструюють історію; Августин Аврелій і М.Гайдеггер вирішують проблему часу як суто індивідуальну, як заглиблення до індивідуального світу. Якщо Г.Гегель підкреслює зв’язок між часом і духом, який є, в дійсності, перетвореною суттю зв’язку тіла й часу, в якій людина розглядає час як момент, що зумовлює процес старіння та деструкції її тіла; то Августин і М.Гайдеггер розглядають зв’язок часу й духу як форму людської уваги до внутрішніх переживань й відходу від світу. Розуміння часу і духу в філософії М.Гайдеггера відходять як від світу, так і від його історії. Час і дух мають значення тільки у відношенні до індивідуального буття. В такий спосіб, час, дух, історія є тими складовими, що пояснюють сутність буття людини. І якщо Августин і М.Гайдеггер переводять час на внутрішній план людини, то відомий російський дослідник, фундатор ідеї “діалогічності” М.Бахтін дотримувався іншої позиції. Буття неможливо аналізувати поза часовими і просторовими відношеннями (“хронотоп”). “Хронотоп” є принципово важливим для аналізу проблеми міфічного часу. Справа полягає в тому, що однією з найважливіших складових міфологічної моделі світу є уявлення про час і простір (“хронотоп”), які є абсолютно відмінними від сучасних. Безперечно, що “хронотоп” є й брамою до розуміння місця та характеристик “міфічного часу” у творчості румунського дослідника М.Еліаде. Існує й “просторове” розуміння часу. Подібної позиції дотримується відома представниця структуралістського підходу в дослідженні міфології О.Фрейденберг.

В осмисленні проблеми часу та простору у радянській літературі існували два напрями, що майже не перетинаються між собою. Перший напрям – природничий. Прихильники цього підходу до проблеми часу прагнуть до найбільш повного вивчення природничого матеріалу, вивчення його просторових аспектів з метою виявлення як загальних закономірностей еволюції, так й її специфічних властивостей. Цей напрям характеризується аналізом і співставленням існуючих фізичних теорій, прослідковує розвиток змісту категорії “простору” і “часу” у широкому історичному плані. Можна вказати, що в цьому напрямку працювали М.Ахундова, Ю.Молчанов, А.Мостепаненко, М.Мостепаненко, В.Свідерський.

Наступний масив літератури, що присвячена інтерпретаціям простору і часу можна назвати соціологічним. Характерною ознакою цих праць є універсалізація метричних якостей протяжності і тривалості, а також співвіднесення, а іноді - й повного ототожнення, форм простору і часу з рівнями руху. В такий спосіб відбувається ієрархієзація форм простору і часу, а в центрі цієї ієрархії - простір і час суспільства. До другого, соціологічного напрямку належать такі дослідники, як М.Каган, М.Трубніков, В.Діденко, А.Лой, В.Фіногентова.

Методологія підходу до вивчення історичного часу представлена роботами Я.Аскіна, Ю.Молчанова, А.Мостепаненка. У цих роботах аналізувалась проблема об’єктивного часу, але також спостерігається його відрив від людських смислів. Важливим кроком у розробці проблеми часу є роботи Є.Зборовського, М.Кагана, А.Лоя. В працях цих дослідників час виступає головним виміром соціальних якостей людей та речей. В працях М.Трубнікова, В.Яковлева, - час стає мірою буття, самоідентифікації і самореалізації людини. Грунтовний аналіз цих праць дозволяє нам виділити у профанному, а не сакральному, світі три види часу. По-перше, це - емпіричний час, кожній людині відомі секунди, години, хвилини. Другим різновидом часу є час суб’єктивний. Взагалі, “суб’єктивний час” відкрив Аврелій Августин. Теоретична “суб’єктивізація” часу розпочинається в філософії Середньовіччя, а його “практична” реалізація втілюється в культурі цієї ж доби. І третій різновид, це - час ритуалу, в якому “знаходяться” сакральний і профанний час. В цій точці “знаходження” людина перебуває в безпосередній спрямованості до сакрального буття, вона перебуває в часі, який “поза часом”. Тобто, в такій точці подія перетворюється на сумісне буття, людини й того, що її оточує. В цій точці не існує “суб’єкту” і “об’єкту”, а є “суб’єкт – об’єктна” єдність.

Ґрунтом для дисертаційного дослідження є також роботи відомого румунського релігієзнавця М.Еліаде. Його праці мають досить різнобічний характер. Автор глибоко вивчав традиції не тільки світових релігій, але й архаїчного суспільства. Всю джерельну базу щодо творчості М.Еліаде можна розподілити на дві групи: основна, до якої належать безпосередньо роботи М.Еліаде, і коментуюча - роботи авторів, які працювали в руслі цієї ж тематики і мали подібні, або протилежні погляди.

М.Еліаде майже у всіх аргументаціях рухається не від матеріалу, а від ідеї. Він спочатку подає тезу, аргументує її, але не фіксує деяку суму даних з наступним висновком. Це відрізняє стиль викладу матеріалу та його обгрунтування М.Еліаде від більшості інших мислителів. У М.Еліаде міфологічне мислення розглядається в межах індивідуальності або соціальної групи і тільки „тут і тепер”. Він не робить жодних спроб щодо узгодження феномену мислення з реаліями життя. Ще однією сильною і, водночас, слабкою стороною його творчості є те, що вона недостатньо визначена, але насичена ілюстративним матеріалом для того, щоб бути доступною та цікавою для читача. З іншого боку, автор ніколи не доходить до рівня узагальнень, з яких можна було б вивести нові теорії і нове наукове осмислення предмета.

Інші роботи, що розглянуті в огляді не стосуються критичного розгляду творчості М.Еліаде, але висвітлюють ті самі проблеми, хоча розглядають їх не завжди в межах думки М.Еліаде. За більшою мірою, - це праці, які є принципово необхідними для дисертаційного дослідження тому, що аналізувати змістовну наповненість “міфічного часу” поза загальними підходами до міфу та міфології, є некоректним з точки зору об’єктивного дослідження.

Отже, проаналізувавши в першому розділі різні підходи до проблеми часу слід виділити три види часу: емпіричний, суб’єктивний та ритуальний. Кожен з цих різновидів часу не існує як даність. Їх існування, зміст та смисл залежать від людини, спільноти, в якій вона живе; соціально – історичного розвитку суспільства. Сприйняття часу залежить від енергійності інформаційного поля, що може сприйматись кожною людиною та суспільством.

У другому розділі “Динаміка руху ідеї часу в історико філософській та релігійній традиціях” дисертант розглядає становлення та розгортання проблеми часу у її історичній динаміці, а саме - первісне, античне суспільство, Середньовіччя, Новий час, німецька класична філософія, російська філософська традиція, окремі представники філософії ХХ ст. Автор доводить, що ідея часової матриці була закладена ще у первісному суспільстві. Але час первісної людини був міфологічним часом, позаяк все людське існування було підпорядковане саме міфічним уявленням. В роботі розглядаються фактори формування такого типу часу, а саме: общинно – родова форма життя суспільства, міфологізація і одухотворення навколишнього світу; підпорядкування людей природі, відсутність початку і кінця історії, повсюдність космічного центру, перевтілення предметів всередині замкненого космосу, поліфункціональне розкриття одного предмету, неподільність причин та наслідків у часовому процесі, відсутність у людини відчуття власної індивідуальності, повне ототожнення себе з родом, строге підпорядкування життя ритуальним і обрядовим традиціям. Зазначається, що характерною рисою первісної історичності є спрямованість історії не до майбутнього, як в лінійній картині світу, а до минулого. Саме повернення до минулого є головною ритуальною дією у міфологічній системі свідомості. Час для первісної людини - ще не є чітко структурованим, хоча і має відбиток її діяльності. Отже, архаїчне розуміння часу можна охарактеризувати через залежність його протікання від подій навколишнього світу, фактичною відсутністю дійсного плину часу та його повторенням.

Наступним етапом у формуванні ідеї часу стало античне суспільство, що на відміну від архаїчного, уявляє світ як гармонійний, впорядкований, пластичний космос. Міфологічна свідомість у античної людини набуває форми “першої філософії”. Автор виділяє головні напрямки в розвитку античного періоду історії: грецький і римський. Уявлення греків щодо часу залишаються під великим впливом міфологічного осмислення дійсності, в той час, як римляни відкриті для лінійного сприйняття часу. Автор зауважує, що у античному суспільстві існувало два підходи до проблеми часу: статичний і динамічний. Розглядаючи положення таких античних філософів, як Фалес, Геракліт, Анаксімандр, Геракліт, Піфагор, Парменід, Левкіпп та Демокріт, Секст Емпірик, Епікур та ін., дисертант окреслює їх внесок у формування поняття “часу”, наголошує на особливостях їх бачення. Особлива увага приділяється поглядам Платона і Арістотеля, адже саме в їх філософських положеннях уявлення про час набувають концептуальної форми. Час, за Платоном, являє рухому подобу вічності й є суттєвою характеристикою видимого світу, його руху та вічного колообігу. В свою чергу, Арістотель, дійсно, першим розробив більше або менше систематичну теорію часу. Час, згідно з Арістотелем, є не тільки мірою руху, але й мірою спокою. Все, що знаходиться в часі підлягає його виміру, а сам час є причиною знищення. В зв’язку з тим, що час є причиною знищення, - тоді все, що рухається, рано або пізно, підлягає знищенню. Таким чином, концепція часу Арістотеля може бути названа епістемологічною. Своєрідний внесок до розвитку реляційних уявлень про час було зроблено у філософії неоплатоників. Найяскравішим представником і засновником цього напряму був Плотін. У історії філософії Плотіна прийнято вважати творцем оригінального вчення про вічність. Вічність філософ відносить до Розуму, а час - до Світової Душі. Рух Світової Душі не завершується в часі, адже він сам є часом. Вічність виступає як джерело часу і саме в ній відбувається рух Світової Душі або часу. В римській культурі уявлення про час не були так поширені, як у старогрецькій. Римлян більше цікавить вписаність людського буття до контексту соціуму, розвиток людських потреб в суспільному житті. Римське розуміння часу, на відміну від греків, вже не мало яскраво висвітленого “космічного” характеру.

З виникненням християнства, міфологічна свідомість, з її “складовими” - архетипами і циклічністю, поступово замінюється новим світорозумінням. Центральною проблемою середньовічної темпоральності є протиставлення лінеарно-циклічної моделі - часу Божественній вічності. Християнство надає людині знання про нове, лінійне розуміння часу. Першим середньовічним філософом-темпоралістом був Аврелій Августин. Час, у його баченні, є чимось таким, що існує в душі, певною подовженістю мислення. Щодо душі, то саме їй надається здатність вимірювати плинний час. Причиною часу є вічність, тобто причиною часового буття є буття позачасове. Розглядаючи середньовічний етап розвитку проблеми часу, дисертант аналізує погляди на проблему часу таких філософів, як Іоан Скотт Еріугена, у якого час і простір є частинами світового цілого та існують невід’ємно одне від одного і від світу тварних речей; Вільяма Оккама, який зробив перший крок до класичного природничо-наукового уявлення про час, фактично, ототожнював час з рухом, водночас інтерпретував його і як деяке визначення руху; П’єра Абеляра, який вважав, що час слід вважати безперервним. Аналіз середньовічних поглядів щодо проблеми часу дає можливість зробити висновок, що ці ідеї беруть свій початок від праць Арістотеля, Платона та неоплатоників. У більшості, ці концепції мають реляційний і динамічний характер. Головними рисами середньовічних ідей щодо часу є: нерозривний зв’язок часу з рухом, заміна античної циклічності на лінійність, вічності - на скінченність і неповторюваність часу, обгрунтування ідеї “суб’єктивного часу”.

Ставлення до проблеми часу в Ренесансному гуманізмі, а згодом, і у добі Нового часу, різко контрастує з Середньовіччям. За часів гуманізму ціннісна інтерпретація таких атрибутів часу як минуле, теперішнє і майбутнє наповнюється новим змістом. За доби Відродження, а згодом і в Новому часі, відбувається подальша лінеаризація часу. Видатний філософ Микола Кузанський виявляє характер взаємозв’язку поміж модусами часу - минулого, теперішнього і майбутнього. Час не має субстанційної сутності, він - поза світом, але включений до структури світового функціонування. Також у дисертаційній роботі автор розглядає натурфілософські погляди на час М.Коперника, Д.Бруно та Галілео Галілея. Саме з М.Коперника розпочинається тенденція феноменологічного тлумачення проблеми часу, в якому на першому плані виявляються метричні проблеми, а інші питання - світоглядного та методологічного характеру відходять на другий план. У баченні Дж. Бруно час є нескінченним і без кордонів, як по відношенню до субстанції, так і по відношенню до тривалості, величини й сили. Подальший розвиток просторових ідей М.Коперника і Д.Бруно відбувається у вченні італійського дослідника Галілео Галілея. Галілей підкреслює об’єктивну природу простору і часу, їх незалежність від суб’єктивних факторів і релігійних уявлень. Простір і час є абсолютними формами буття матерії, органічно пов’язаними з її рухом. Грунтом його бачення законів руху падаючих тіл є два головні принципи часу: безперервність та рівномірність протікання.

Англійський філософ Ф.Бекон, взагалі, не вважав за необхідне аналізувати зміст поняття “часу”. А от інший представник природознавчої традиції Нового часу Р.Декарт ввів розрізнення часу і тривалості. Час, в розумінні Декарта, являє собою модус мислення. Картезіанське тлумачення розуміння часу розвинув Б.Спіноза. Час – це модус мислення, тобто форма суб'єктивного досвіду, є певною обмеженою, вирахованою тривалістю. Він як результат свідомої діяльності людини, є сферою людського цілепокладання, вираховуванням тривалості. Майже подібне розуміння часу ми знаходимо й у англійського філософа Т.Гоббса. Час він розуміє як суб’єктивний образ об’єктивного руху. Час - це ідея тіла, що безперервно змінює своє місце. Д.Локк - одним з перших, у філософії Нового часу, переніс аналіз проблеми часу з галузі метафізики до галузі теорії пізнання. Час є вимірюванням тривалості. Згідно з концепцією Д.Локка, ідея часу є складною ідеєю, що представляє собою виміряну тривалість, простий модус ідеї тривалості. В процесі аналізу теорії І.Ньютона необхідно зупинитися на її головних, принципових моментах. І хоча вона базується не на філософських, а на фізичних засадах й не вписується до загальної канви розгляду філософського осмислення часу, обминути її в процесі аналізу - неможливо. Час, у баченні Ньютона - потік чистої тривалості. Цей потік є необмеженим, а його плин є рівномірним. Рівномірним плином володіє тільки абсолютний час. Час, як і простір, в баченні І.Ньютона, є безперервним. Час є однорідним, а закони руху не змінюються з плином часу. Теорія часу І.Ньютона протягом багатьох віків мала й своїх опонентів - Д.Толанда, Д.Берклі, Г.Ляйбніца, І.Канта.

Д.Толанд в питанні простору і часу демонструє першу спробу визначити очевидну подвійність природничих уявлень про час. Він рішуче виступав проти розуміння часу як субстанції. Позиція іншого сучасника І.Ньютона, Д.Берклі надає приклад послідовного тлумачення часу як форми суб’єктивного досвіду. Час є специфічним переживанням, міра якого має суб’єктивний характер. Саме в філософії Г.Ляйбніца поняття “часу” постає рівнозначущим з поняттям “простору”. Час не поступається простору за своєю значущістю та об’єктивністю. Ні абсолютного простору, ні руху, ні часу - в уявленні Ляйбніца, не існує. Таким чином, поняття “простору” і “часу” інтерпретувалися німецьким філософом як ідеальні визначення реальних відносин речей. Час сприймався як внутрішня характеристика руху, як особлива форма зв’язку речей, як порядок і послідовність їх буття. Але, не як особлива субстанція або сутність.

Відомий англійський філософ Д.Юм роглядав проблему часу з точки зору феноменології. Необхідно підкреслити те, що Юм започаткував так звану причинну теорію часу, адже, поняття “часу” він щільно пов’язує з поняттям “причини”. Суттю причинної теорії часу є впорядкованість подій в часі, наявність в них причинно – наслідкового зв’язку, причому причина має передувати наслідку.

Особливий внесок до розкриття проблеми часу зробив фундатор німецької класичної філософії І.Кант. Характерною рисою нового бачення проблеми часу у І.Канта була пов’язаність часу з свідомістю. Час – це послідовність діяльності свідомості в конструюванні предмета, час без свідомості - не існує. Час один єдиний, але його створюють різні часи, які є його частинами. Уявлення, що надається тільки одним предметом є спогляданням. Отже, різні частини часу в результаті синтезуючої дії свідомості утворюють цілісну картину предмету. Час – це спосіб активності нашої свідомості, це - форма внутрішнього відчуття. Так, позиція іншого німецького філософа І.Фіхте полягала в тому, щоб вивести плин часу з діяльності свідомості, через діяльність абсолютного “Я”. Згідно з І.Г.Фіхте, поняття “час” можна вивести з різних станів свідомості, як з тривалості, так і з активної свідомості. Спробу зрозуміти і пояснити проблему часу у взаємозв’язку з діяльністю свідомості здійснив й інший представник німецької класичної філософії – Ф.В.Й.Шеллінг. Головним принципом філософії Й.Шеллінга є розрізнення, так званих “інтелігенцій” на абсолютну, таку, яка не створює сама себе, й емпіричну, яка має самосвідомість. “Інтелігенція” існує не в часі, а надається від віку. “Інтелігенція” - це виділення сфери “вищого”, вона абсолютна - є всім, є абсолютним розумом, для неї часу не існує, тому що все існує одночасно. В свою чергу, “емпірична інтелігенція” існує в часі, в ній все виникає у “послідовній зміні”. Г.Гегель, з усіх представників німецької класичної філософії, зробив найвагоміший вклад у розробку проблеми часу. В його баченні, час має абстрактний характер і нерозривно пов’язаний з реальністю. Час, для Гегеля, є поняттям абстрактним. Час має відношення тільки до кількісного визначення явищ. Реальністю, в розумінні Гегеля, володіє не час як такий, а часовість, що є рухомою і кінцевою. Час є “спогляданням становлення”, єдністю буття та ніщо. Реальним є не час, а часовість. Наступним представником німецької філософії був Л.Фойєрбах. Для Л.Фойербаха існують тільки просторові і часові речі, а “чисті” простір і час виступають як похідні від них. Час - єдиний з природою і часовими речами.

Діалектичний погляд на проблему часу обгрунтовували К.Маркс та Ф.Енгельс. Зокрема, головним постулатом Ф.Енгельса є нерозривність понять “простору” і “часу” з поняттями “матерії” і “руху”. Простір і час не можна відірвати від їх матеріального змісту. Простір і час Ф.Енгельс розглядав як головні форми буття матерії, що мають універсальний характер.

В кінці XIX - на початку XX ст. у світовій філософській думці з’явилося нове ім’я – ім’я А.Бергсона. Для А.Бергсона - час є суб’єктивним образом певної нематеріальної субстанції, основи як світу, що нас оточує, так і основою внутрішнього життя людини. В такому тлумаченні, час і тривалість є певними раціональними аспектами фізичного світу, що визначаються властивостями індивідуальної свідомості.

Значний внесок до розуміння поняття “часу” зробила російська релігійна філософія. В цьому аспекті великий вплив на російську думку мав М.Лосський. В його тлумаченні час є нічим іншим як формою подій. Всі події, що відбуваються в світі знаходяться між собою у певних відносинах: “перед”, “після”, “одночасно”. Час розподіляється на фізичний і психічний, має тривалість та плин. Діяльність в часі необхідна для самої людини в зв’язку з її недосконалістю.

Іншим видатним представником в плані обгрунтування проблеми часу був М.Бердяєв, який намагається скоординувати час особистості та час історії. Парадокс часу М.Бердяєв вбачав у тому, що людина “об’єктивує” сам кінець історії й уявляє його для себе в історичному часі, хоча він може бути тільки по інший бік від неї. Кінець історії відбувається тільки в екзистенційному часі, але ніколи - в об’єктивному.

Аналіз динаміки проблеми часу в історичному русі людства не дозволяє залишити поза розглядом положення німецького філософа В.Дільтея. Людина, за його думкою, є єдиною істотою, яка має історичне буття, тому справжнім є тільки час, що з нею пов’язаний. Час є людською активністю, в результаті якої він і конструюється. Час виступає як своєрідний провідник у історичному світі. Акцентуація на проблемі часу відбувається й в феноменологічній школі, до якої належать Е.Гуссерль та М.Гайдеггер. Е.Гуссерль розуміє час як свідомий принцип знаходження “Я в досвіді. Звідси - єдність “Я” та світу в свідомості часу спрямована на обгрунтування надсуб’єктивного, раціонально-пізнавального досвіду науки. Філософ характеризує час не як просту послідовність перцепцій, але як послідовність ситуацій, що мають свою цілісну змістовну структуру.

За М.Гайдеггером, час є змістовною характеристикою буття. Він є пов’язаним не просто з буттям, а саме з людським буттям. Людина сама виявляється творцем часу, який є детермінованим людською поведінкою і планами. М.Гайдеггер вводить нове поняття - поняття “світового часу”. Це час, який характеризується безособистісним, всезагальним характером, такий час виявляється незалежним від людини і є нескінченним. Від самого початку час є наданим людині в процесі повсякденної, практичної діяльності і сприймається в залежності від її власних настанов. Таким чином, стає можливим теоретичний або абстрактний час. Такі мислителя, як К.Ясперс, М.Гайдеггер, Ж.- П.Сартр, А.Камю та ін. приходять до висновку, що центральним сенсом людського життя є усвідомлення власної смертності.

У третьому розділі ““Міфічний час” в релігієзнавчій спадщині М.Еліаде” відбувається конкретизація методологічних та загальнотеоретичних положень з проблеми часу на прикладі творчої спадщини румунського дослідника М.Еліаде. Головною ідеею його творчості є проблема часу, зокрема, “міфічного часу”. Він розкриває її прояви та реалізацію у різних суспільствах в історичному русі людства. Загалом, розгляд ідеї “міфічного часу” є достатньо складною та неоднозначною проблемою і для її адекватного розуміння автор розкриває ряд понять, які використовує М.Еліаде. До таких понять відносяться: “сакральне”, “профанне”, “ієрофанія”, “міф”, “архетипи”, “символи”, “теофанія”, “кратофанія”. Поняття “сакрального” та “профанного” характеризують два способи буття людини в світі, два види її існування, перебування в історії. Вони свідчать про різницю положень, які людина посідає в Космосі. Розкриття поняття “сакрального” відбувається через поняття “ієрофанія”, яке ввів М.Еліаде. Це поняття вказує на дещо священне, що являється перед нами. “Іерофанія” - це співпадіння сакрального і профанного в одному предметі. “Сакральне” і “профанне” проявляються як дві протилежності, як священне, до якого потрібно прагнути і буденне, гріховне, від якого необхідно відірватися. В третьому розділі дисертації автор проводить порівняльний аналіз інтерпретацій М.Еліаде поняття “сакрального” і тлумачення іншого автора - Е.Дюркгайма. Поряд з поняттям “ієрофанії”, М.Еліаде також використовує такі поняття як “теофанія”, “епіфанія”, “кратофанія”. “Епіфанія” - це виявлення, знаходження, проявлення чогось в світі, частинки певної сакральної реальності. “Кратофанія” - це прояв сили надлюдини в профанному світі, яка, за мірою адаптації до побутової настанови колективу, може втрачати понадприродну владу. Під “теофанією” розуміється Богоявлення, прояв сакрального в профанному, “світському”, знаходження себе у розмаїтті сакральних об`єктів, явищах природи.

Під поняттям “міфу” М.Еліаде розуміє первісну історію, в якій людина реалізує власне ставлення до світу та подій в ньому. Важливу роль у життєдіяльності суспільства відіграють архетипи, які слугують реальним вираженням ідеальних речей в буттєвості первісної людини. Життя має зміст тільки в плані реалізації цих архетипів, тобто, йдеться про повторення подій, що відбулися за часів створення світу. Щодо символів, то все життя первісної людини просякнуте ними, сам світ виступає як “означення”. Завдяки ним людина переміщується на різні рівні реальності, долає профанність і наближується до сакрального.

Переходячи до розгляду “міфічного часу” в первісному, або, як його ще називають “міфологічному” суспільстві, слід зазначити, що все своє життя в ньому людина впорядковує згідно з природними ритмами, у які воно було “вписане”. Архаїчне розуміння життя і часу