Міністерство освіти і науки України

Національний університет “Львівська політехніка”

Мина Жанна Василівна

УДК 355.48 (477.09) “1918-1920”

ЗБРОЙНІ СИЛИ ДИРЕКТОРІЇ УНР ТА ЇХ БОРОТЬБА ЗА ДЕРЖАВНУ НЕЗАЛЕЖНІСТЬ УКРАЇНИ

(ЛИСТОПАД 1918Р. – ЛИСТОПАД 1920 р.)

Спеціальність 20.02.22 – військова історія

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Львів – 2008

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі історії, теорії та практики культури Національного університету „Львівська політехніка”

Науковий керівник: доктор історичних наук, професор

Дещинський Леонтій Євгенович,

Національний університет „Львівська політехніка”,

Професор кафедри історії, теорії та практики культури

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор

Сухий Олексій Миколайович,

Львівський національний університет імені Івана Франка,

професор кафедри новітньої історії

кандидат історичних наук, професор

Дем’янюк Олександр Йосипович,

Луцький інститут розвитку людини

Відкритого Міжнародного університету „Україна”,

Проректор з навчально-виховної роботи.

Захист дисертації відбудеться “20” червня 2008 року о 12 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К35.052.15 Національного університету “Львівська політехніка” за адресою: 79013, Україна, м.Львів - 13, вул.С.Бандери, 12, навч. корпус 4, аудиторія 204.

З дисертацією можна ознайомитися у Науковій бібліотеці Національного університету “Львівська політехніка” за адресою: 79013, м.Львів, вул.Професорська, 1.

Автореферат розісланий “19” травня 2008 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради,

кандидат історичних наук, доцент І.В. Буковський

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Розвиток демократичних процесів в Україні можливий лише за умов шанобливого ставлення до власної історії, відновлення в національній пам’яті забутих подій минулого та імен видатних борців за волю і свободу народу. Історичний досвід засвідчує, що вирішальну роль у забезпеченні існування держави відіграє армія. Тому одне з основних завдань, яке стоїть перед нашою державою – створення високопрофесійної та озброєної за сучасними стандартами національної армії, яка відповідатиме характеру сучасних воєнних загроз і, водночас, не переобтяжуватиме економічно-господарські можливості країни. У контексті реформування Збройних сил України, коли здійснюється їх підготовка до переходу на професійну основу, потрібно враховувати не тільки світові новації військово-стратегічної думки, а й досвід минулих поколінь, зокрема періоду становлення та розбудови Збройних сил Директорії УНР.

У листопаді 1918 р. основу армії Директорії склали гетьманські військові частини, які перейшли на бік нової влади. За рахунок мобілізації вони були розгорнуті у великі армійські з’єднання, а також формувались нові військові частини. Однак, переважна більшість частин армії Директорії мала напіврегулярний, партизанський характер. Трансформація українських повстанських загонів у регулярні частини вимагає серйозного дослідження й неупередженого аналізу.

Вивчення досвіду, успіхів та прорахунків періоду розбудови Збройних сил Директорії УНР, дає змогу доповнити та переглянути низку історичних фактів Української національної революції та вводить у науковий обіг невідомі та малодосліджувані документи і матеріали.

Протягом останніх років вивчення військової історії України та її складової – воєнного аспекту національно-визвольної боротьби 1917- 1921 рр. стало об’єктом ґрунтовних досліджень вітчизняних вчених (В. Голубка, Я. Дашкевича, Л. Дещинського, В. Верстюка, Л. С. Литвина, М. Литвина, С. Макарчука, О. Павлишина, С. Павлюка, І. Патера, О. Реєнта, О. Рубльова та інших). Проте, чимало питань потребують комплексного дослідження присвяченого проблемам становлення, розбудови та реорганізації Збройних сил Директорії УНР в умовах ведення бойових дій. Крім того, відсутні узагальнюючі та спеціальні праці, в яких було б подано оцінку ролі Директорії в організації власної армії.

Спонукала дисертантку до написання даної теми також нинішня суспільно-політична ситуація в Україні, спроби певних політичних сил порушити соборність нашої держави. У засобах масової інформації при культивуванні пацифістських настроїв поширюються ідеї непотрібності армії взагалі, що знижує престиж військової служби та свідчить про необхідність посилити військово-патріотичне виховання в українському суспільстві та в армії зокрема.

Вирішення поставленої проблеми посилить увагу до багатьох аспектів, а в першу чергу до зміцнення духовного потенціалу українського народу і його готовності до захисту свободи та національних інтересів.

Власне ці фактори визначають актуальність теми дисертаційного дослідження. Об’єктивне висвітлення процесу розбудови Збройних сил Директорії УНР та їх боротьби за державну незалежність України становить не лише наукове й громадсько-політичне звучання, але й сприятиме спростуванню усталених міфів щодо українських військових формувань, відновленню істин та зростанню авторитету нашої держави.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами.

Дисертаційне дослідження “Збройні сили Директорії УНР та їх боротьба за державну незалежність України (листопад 1918 р. – листопад 1920 р.)” є складовою частиною комплексної наукової теми кафедри історії, теорії та практики культури Інституту гуманітарних і соціальних наук Національного університету “Львівська політехніка” “Загальнонаціональний визвольний рух українського народу за відродження своєї державності у 1917-1921 рр.”

Мета дисертаційної роботи – всебічне дослідження процесу послідовної і планомірної реорганізації Збройних сил Директорії УНР в умовах ведення бойових дій та їх історичної долі. Мета зумовила завдання дослідити:

- стан наукової розробки проблеми та джерельної бази;

- вплив зовнішньополітичних чинників на формування військово-політичного курсу напередодні та в період приходу до влади Директорії УНР;

- передумови та процес формування військової політики Директорії з організації власних Збройних сил;

- Дієву армію УНР: організацію командної вертикалі, формування старшинського складу, структуру та реорганізаційні процеси;

- найбільш дискусійні аспекти пов’язані з явищем “отаманії” в період Директорії УНР, причини її виникнення та вплив на наслідки національної революції 1917-1921 рр.;

- чисельний та якісний склад Дієвої армії УНР на основних етапах збройної боротьби;

- бойові дії армії УНР та Української Галицької Армії проти військ більшовицької Росії та Добровольчої армії генерала Денікіна у 1919 р.;

- Збройні сили УНР на завершальному етапі боротьби за державну незалежність України (липень 1919 р. – листопад 1920 р.) та їх історичну долю.

Об’єкт дослідження – Збройні сили Директорії УНР, як визначальний чинник державотворчих процесів у добу Української національної революції.

Предмет дослідження – передумови та процес утворення Збройних сил Директорії УНР, їх внутрішня організація, бойові дії проти більшовицької Росії, Польщі та білогвардійських угрупувань, а також реорганізація Збройних сил як невід’ємна складова загальнодержавного будівництва доби Директорії.

Хронологічні рамки визначені в межах листопад 1918 р. – листопад 1920 р. – від антигетьманського повстання до часу інтернування військових частин армії УНР у таборах військовополонених у Польщі.

Територіальні межі дослідження охоплюють Лівобережжя і Правобережжя України – терени України, на яких перебували урядові структури Директорії та проходили бойові операції Збройних сил УНР.

Методологічною основою дисертації є наукові принципи історизму та об’єктивності, комплексного використання джерел та критичного аналізу. Для розв’язання окремих завдань застосовано описовий, проблемно-хронологічний, комплексно-аналітичний, порівняльний методи дослідження.

Наукова новизна роботи полягає у тому, що дисертаційна робота є однією з не багатьох спроб комплексного дослідження процесу розбудови Збройних сил Директорії УНР з погляду малодосліджуваних в українській історіографії проблем, зокрема специфіки військового будівництва в умовах ведення бойових дій, способів організації військових одиниць і пов’язаних з цим питань психологічної готовності воїнів армії УНР до захисту своєї Вітчизни в ситуації масованої більшовицької агітації, незадовільного стану матеріального забезпечення, не одностайності політичного проводу Української Народної Республіки щодо внутрішньої і зовнішньої політики, військово-політичної нестабільності країни та поразок на фронтах.

Глибше у порівнянні з іншими науковими працями розкрито взаємозалежність військових і політичних чинників у перебігу бойових дій та розкрито еволюцію поглядів політичного керівництва на створення регулярної армії.

Запропоновано власну концепцію бачення впровадження військових законів, статутів та наказів, які відповідали певному історичному моменту і цим самим мотивувались.

Уточнено місця і роль основних бойових операцій Дієвої армії УНР, а також застосовано нові концептуальні підходи щодо аналізу військово-політичної ситуації і випливаючих з неї методів національно-визвольної боротьби українського народу періоду Директорії УНР.

Практичне значення дисертації полягає у тому, що основні положення дисертаційного дослідження, нагромаджений у ньому фактичний і теоретичний матеріал та висновки можуть бути використані для наукових розробок питань військової історії України, підручників та навчально-методичних посібників. Матеріали про позитивний та негативний досвід розбудови Збройних сил Директорії УНР можуть бути враховані і творчо використані для розв’язання актуальних питань розбудови армії України у сучасних умовах, зокрема для складання комплексних програм військово-політичного виховання молоді, яка готується до служби або вже перебуває в українській армії.

Особистий внесок дисертантки у розробку проблеми визначається тим, що на основі об’єктивного неупередженого узагальнення досягнень воєнно-історичної науки та джерельної бази, комплексно відтворено недостатньо вивчену сторінку історії Української революції – створення і реорганізацію Збройних сил Директорії УНР з листопада 1918 р. по листопад 1920 р. та їх боротьбу за державну незалежність України. Авторка проаналізувала міждержавні стосунки, військово-політичну ситуацію напередодні та в період приходу до влади Директорії. Доведено, що не зважаючи на складну зовнішньополітичну ситуацію та постійні військові дії планомірно проходив процес реорганізації армії УНР.

Основні наукові положення, висновки, зокрема ті, які характеризують новизну, отримані автором самостійно.

Апробація результатів дослідження. Основні положення та висновки дисертаційного дослідження апробовані шляхом обговорення на засіданнях кафедри історії, теорії та практики культури Національного університету “Львівська політехніка”, а також у доповідях на двох міжнародних конференціях: “Українська держава: історія та етапи розвитку” (Львів, 2003); “Збройні сили України: історія та сучасність” (Львів, 2006) та двох всеукраїнських конференціях: “Минуле і сучасне Волині та Полісся: Ковель і ковельчани в історії України і Волині” (Ковель, 2003) та “Українська держава доби Центральної Ради (до 90-річчя її утворення)” (Львів, 2007).

Публікації. Основні положення та висновки дисертаційної роботи розкриті у семи статтях, п’ять з яких опубліковано у фахових виданнях, затверджених ВАК України.

Структура дисертації визначається метою та завданням дослідження. Робота складається з переліку умовних скорочень, вступу, чотирьох розділів, висновків (178 сторінок), списку використаних джерел та літератури (343 позиції), додатків (8 сторінок). Загальний обсяг дослідження становить 212 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність обраної теми, показано її зв’язок з науковими програмами, визначено об’єкт і предмет, окреслено хронологічні рамки, мету, завдання і методологію дослідження, сформульовано наукову новизну і практичне значення отриманих результатів.

У першому розділі – “Історіографія та джерельна база дослідження” розглянуто та проаналізовано стан наукової розробки та джерельну базу проблеми.

Історіографію даної проблеми пропонується поділити на п’ять груп. Перша група – від часів поразки національно-визвольної революції до середини 1950-х рр.; друга – середина 1950-х – 1980-і рр., тобто так званий період “відлиги” та “застою”; третя – пов’язана із періодом перебудови і гласності з 1985-х і до початку 1990-х рр.; четверта – творчі здобутки української діаспори і зарубіжжя; п’ята (заключна) – від проголошення державної незалежності України 24 серпня 1991 р. і до наших днів.

Вивчення радянської історіографії свідчить, що протягом усього часу існування СРСР національно-державне та військове будівництво в УНР однозначно оцінювалось негативно, а формування українських Збройних сил практично не розглядалось або цілеспрямовано фальсифікувалось. Так, у середині 20-х років вийшла монографія радянського військового експерта М. Какуріна Какурин Н. Как сражалась революция 1917-1920 гг.: В 2 т. – Москва, 1990. – Т. 1. – 271 с.; Т. 2. – 430 с., у якій він доволі стисло описав характер бойових дій і приховав роль і значення українських Збройних сил у визвольній боротьбі українського народу.

Якість історичних досліджень дещо змінилась у 50-х – першій половині 80-х років. Проте, знову ж таки не ставилось завдання розглянути альтернативний процес українського державотворення і його складової частини – формування Збройних сил на національній основі. До цього періоду відносяться праці таких авторів як Я. Лихолат, М. Любимчиков, П. Болгарі, В. Довгопол, Н. Гречанюк, П. Попов, П. Голуб, А. Васильков та інших Лихолат А.В. Розгром националистической революции на Украине (1917-1922). – Москва, 1954. – 654 с.; Довгопол В. Початок створення Червоної Армії на Україні (січень 1918 – березень 1918) // Учені записки Харківського університету. Т. 89. – 1957; Гречанюк Н., Попов П. Моряки Черноморского флота в борьбе за власть Советов. – Симферополь, 1957; Голуб П.А. Солдатские массы Юго-Западного фронта в борьбе за власть Советов (март 1917 – февраль 1918 гг.). – Киев, 1958; Васильков А. Військова діяльність більшовиків України в період підготовки і проведення Великого Жовтня (березень 1917 – квітень 1918). – Київ, 1964.. Політичних діячів Директорії УНР вони характеризували як “буржуазних націоналістів”, а військове будівництво оцінювали вкрай негативно.

Не дивлячись на те, що з кінця 80-х рр. і до проголошення в Україні державної незалежності у 1991 році історики отримали можливість працювати з раніше засекреченими документами, більшість з них все ще не могла позбутись ідеологічних стереотипів і продовжувала не об’єктивно висвітлювати історію. Так, у таких фундаментальних працях радянського періоду як “История Украинской ССР: В 10-ти томах” История украинской ССР: В 10-ти томах. Т. 6. – Киев, 1984. – 256 с. 1984 р. видання та енциклопедії “Великий Жовтень і громадянська війна на Україні” Великий Жовтень і громадянська війна на Україні. Енциклопедичний довідник. – Київ, 1987. – 632 с. бойові дії армії УНР описувались побіжно або фальсифікувались.

Отже, у радянській історіографії український військовий рух оцінювався негативно, панували єдині ідеологічні стереотипи в оцінці національно-визвольної боротьби в Україні. Директорія УНР та її Збройні сили розглядались як буржуазно-націоналістичні та контрреволюційні.

Національна військова тематика до 90-х рр. ХХ ст. досить плідно розроблялась за кордонами радянської України, де після поразки національно-визвольних змагань проживало понад 6 тис. колишніх старшин та офіцерів армії УНР, з числа яких і вийшли перші українські історики. Перш за все слід згадати наукові розвідки про окремі операції армії УНР. Це насамперед праці М. Безручка, М. Крата, В. Савченка, М. Омеляновича-Павленка, П. Шандрука та інших Безручко М. Оборона Замостя 6-ю Січовою Стрілецькою дивізією Армії УНР у 1920 р. – Торонто, 1926. – 32 с.; Омелянович-Павленко М. Зимовий похід. – Каліш, 1934. – 200 с.; Крат М. Вапнярська операція // За державність. Зб. 8. – Варшава, 1938. – С. 66-80; Шандрук П. Армія УНР та її боротьба за державність // Гуртуймося. – 1932. – № 9. – С. 7-14; Савченко В. Втрачені можливості для перемоги в листопаді 1920 р. // Табор. – Каліш, 1924. – Ч. 2. С. 99-131.

Частково висвітлені проблеми формування військового курсу Директорії, причини і наслідки його змін, фактори внутрішнього та зовнішнього походження, що впливали на цей курс у працях, І. Мазепи, П. Христюка, В. Винниченка Мазепа І. Україна в огні і бурі революції 1917-1921. – Київ, 2003. – 607 с.; Христюк П. Замітки і матеріали до історії Української революції 1917-1920 рр. – Відень, 1921. – Т. 1. – Кн.1. – 152 с.; Кн. 2. – 204 с.; Винниченко В. Відродження нації. Ч. ІІІ. – Київ; Відень, 1920. – 542 с..

Активно досліджувалась національна військова історія в 30-х рр. ХХ ст. Вершиною розвитку української військової історіографії безперечно стала “Історія українського війська (від княжих часів до 20-х років ХХ ст.)” Історія українського війська (від княжих часів до 20-х років ХХ ст.). – Вид. 4-е. – Львів, 1922. – 702 с. (Львів, 1935).

Найповніше аспекти військового будівництва в УНР доби Директорії та бойові дії армії УНР розкрито в монографії О. Удовиченка “Україна у війні за державність” Удовиченко О. Україна у війні за державність. Історія організації бойових дій українських Збройних Сил 1917-1921. – Вінніпег, 1954. – 176 с.. Автор детально проаналізував оперативно-тактичні дії армії УНР під час війни, подав причини і наслідки її невдач.

Цінність монографії Л. Шанковського “Українська Армія в боротьбі за державність” Шанковський Л. Українська Армія в боротьбі за державність. – Мюнхен, 1958. – 317 с. полягає у тому, що у ній автор приділив увагу не тільки бойовим діям за участю Збройних сил УНР, але й висвітлив питання організаційного будівництва армії УНР.

Інший учасник революційних подій даного періоду М. Шаповал у нарисі “Військо і революція” Шаповал М. Військо і революція. – (Б.М.), 1923. – 19 с. спробував дати відповідь на причини поразки національної революції та подав свій погляд на шляхи суспільно-політичного розвитку українського народу у праці “Велика революція й українська визвольна програма” Шаповал М. Велика революція й українська визвольна програма. – Прага, 1928. – 333 с..

Об’єктивно охарактеризував державно-політичних керівників УНР і ЗУНР, а також керівний склад Наддніпрянської і Галицької армій генерал-хорунжий армії УНР М. Капустянський у своїй праці “Похід Українських Армій на Київ-Одесу в 1919 році. Короткий історичний огляд” Капустянський М. Похід Українських Армій на Київ-Одесу в 1919 році. Короткий історичний огляд. – Мюнхен, 1946. – 200 с.. Автор зробив висновки щодо стратегії визвольних змагань та з великою точністю показав морально-політичні та бойові якості особового складу обох армій напередодні київської наступальної операції.

Важливим джерелом для вивчення військового курсу Директорії є семитомник М. Стахіва “Україна в добі Директорії” Стахів М. Україна в добі Директорії УНР: У 7-ми т. – Торонто, 1962-1966 рр.. Автор залучив до написання монографії численні матеріали як західних архівів, так і власних документів.

Слід згадати працю О. Юрченка “Українсько-російські стосунки після 1917 р. у правовому аспекті” Юрченко О. Українсько-російські стосунки після 1917 р. у правовому аспекті. – Мюнхен, 1971. – 402 с., у якій показано усю складність переговорних процесів на фоні військових операцій Збройних сил Директорії проти Червоної армії.

До певної міри історія Збройних сил УНР знайшла відображення у працях, присвячених С. Петлюрі. Дисертантка критично підійшла до їх аналізу, оскільки більшість з них була написана найближчим оточенням та політичними однодумцями Головного Отамана Лотоцький О. Заповіт Симона Петлюри // Тризуб (Париж). – 1926. – Ч. 35-36. – С. 6-12; Кмета А. Пам’яти незабутнього // Табор. – 1927. – 4.5. – С. 15; Прохода В. Як Симон Петлюра став вождем Української Армії // Гуртуймося. – 1932. - № 9. – С. 20-24. .

Отже, воєнно-історичні та аналітичні праці української діаспори стали важливим матеріалом для аналізу і дослідження діяльності Директорії УНР та розбудови її Збройних сил. Головна особливість діаспорної літератури полягає у тому, що їй притаманний мемуарний відтінок, що не позбавляє важливості цих праць для української військової історіографії.

Із здобуттям Україною незалежності 24 серпня 1991 р. почався новий етап осмислення національно-визвольних змагань 1917-1921 рр. Важливе значення для розуміння загальних тогочасних суспільно-політичних процесів мають праці В. Верстюка, В. Голубка, Л. Дещинського, О. Дзюби, М. Литвина, С. Литвина, С. Макарчука, О. Павлюка, І. Патера, О. Реєнта, О. Рубльова та інших Верстюк В. Симон Петлюра і Директорія // Сучасність. – Київ, 1997. – Ч. 6. – С. 55-64.; Голубко В. Український офіцерський корпус у визвольних змаганнях 1917-1920 рр. // Вісник Національного університету “Львівська політехніка” Держава та армія. – 2006 р. – С. 571; Дещинський Л. Збройні сили УНР (січень – березень 1918 р.) // Сурма. – 1995. – № 2. – С. 140-147; Дещинський Л. З історії створення Збройних сил Української Народної Республіки (березень 1917-1918 рр.) // Вісник Державного університету “Львівська політехніка” Держава та армія. – 1998 р. – № 344. – С. 3-13; Дещинський Л., Панюк А. Міжнародні відносини України. – Львів, 2001. – 423 с.; Литвин М. Українсько-польська війна 1918-1919 рр. – Львів, 1998. – 488 с.; Литвин С. Суд історії: Симон Петлюра і петлюріана. – Київ, 2001. – 640 с.; Макарчук С. Українська Республіка галичан. – Львів, 1997. – № 2. – С. 140-147; Патер І. Союз визволення України. Проблеми державності і соборності. – Львів, 2000. – 344 с.; Павлюк О. Боротьба України за незалежність і політика США (1917-1923). – Київ, 1996. – 187 с.; Рубльов О., Реєнт О. Українські визвольні змагання 1917-1921 рр. – Київ, 1999. – 320 с.

Цінний теоретичний і фактичний матеріал містить монографія М. Кравчука “Правові основи будівництва Збройних сил України в 1919- 1993 рр.” Кравчук М. Правові основи будівництва Збройних сил України в 1919-1993 рр. – Івано-Франківськ, 1997. – 291 с..

З-поміж праць, що вийшли за роки незалежності слід відзначити монографію В. Солдатенка “Українська революція” Солдатенко В. Українська революція: концепція та історіографія. – Київ, 1997. – 401 с. у якій вперше зроблено всебічний аналіз розвитку концепції національно-визвольної революції 1917-1921 рр.

Історія становлення Збройних сил УНР знайшла відображення у працях присвячених С. Петлюрі. На даний час найбільш ґрунтовною працею у цьому плані є монографія С. Литвина “Суд історії: Симон Петлюра і петлюріана” Литвин С. Суд історії: Симон Петлюра і петлюріана. – Київ, 2001. – 640 с..

В останній період в Україні захищено ряд дисертацій, які присвячені дослідженню історії військового будівництва УНР 1919-1921 рр. Так, у працях О. Даценка, В. Задунайського, Л. Кривизюка, О. Левченка, В. Яблонського, М. Яцюка, О. Чіхрадзе Даценко О. Військово-патріотичне виховання в українських збройних формуваннях в умовах боротьби за українську державність (березень 1917 – листопад 1920 рр.): Автореферат дисертації к.і.н. – Київ, 2002; Задунайський В. Збройні сили Української Народної Республіки (1917-1920 рр.): Автореферат дисертації к.і.н. – Донецьк, 1995. – 22 с.; Кривизюк Л. Вишкіл та виховна робота в українських військах періоду визвольних змагань 1917-1920 рр.: Автореферат дисертації к.і.н. – Львів, 2001; Левченко О. Бойова діяльність Армії Української Народної Республіки (листопад 1918 – липень 1919 р.): Автореферат дисертації к.і.н. – Київ, 2002; Яблонський В. Директорія УНР: формування засад української державності: Дисертація к.і.н. – Київ, 1998. – 246 с.; Яцюк М. Військово-політична діяльність Директорії УНР (1918-1920): Дисертація к.і.н. – Харків, 2000. – 225 с.; Чіхрадзе О. Друга українсько-більшовицька війна (листопад 1918 - грудень 1919 рр.): Дисертація к.і.н. – Львів, 2003. – 233 с. висвітлюється діяльність українських державотворчих сил по створенню національних військових формувань, розглядаються питання військової організації Збройних сил у зазначений період. Проте, на сьогодні бракує глибоких наукових фундаментальних праць, у яких досліджуються Збройні сили Директорії УНР та їх боротьба за державну незалежність України.

Деякі аспекти проблеми, насамперед з історії українсько-польської війни висвітлюють у своїх працях сучасні польські історики М. Клімецький, М. Кротофіл, Е. Коко, З. Карпусь, Р. Тожецький, Я. Брускі. Karpus Z. Wschodni sojuszniсу polski w wojnie 1920 rоku. – Toruс, 1999. – 230 s.; Krz№stek N. Wojna Polsko-rosyjska 1919-1920. – Warszawa, 1995. – 22 s.; Klimecki M. Polsko-ukraiсska wojna o Lwуw i Wschodni№ Galicjк 1918-1919 r. Aspekty polityczne i wojskowe. – Warszawa, 1997. – 278 s.; Krotofil M. Ukraiсska Armia Halicka. 1918-1920. – Toruс, 2002. – 224 s.; Bruski J. Petlurowcy. Centrum Paсstwowe Ukraiсskiej Republiki Ludowej na wychodџstwie (1919-1924). – Krakуw, 2000. – 600 s.

Розширюють проблематику дослідження праці таких сучасних російських істориків, як С. Волков і М. Мельтюхов Волков С.В. Белое движение. Энцеклопедия Гражданской войны. - Москва, 2002. – 671 с.; Мельтюхов М. Советско-польские войны. Военно-политическое противостояние 1918-1939 гг. – М., 2001. – 672 с. та колектив Інституту світової історії РАН. Висвітлюючи події Української національно-визвольної революції, вони помітно відійшли від концепції більшості російських істориків, які не бажають переглянути принципи радянської історіографії.

Таким чином, опубліковано чимало праць про Збройні сили УНР. Однак, багато теоретичних положень недостатньо підкріплені фактичним матеріалом. Сучасний момент вимагає нового концептуального осмислення проблеми, залучення у науковий обіг невідомих документів, щоб комплексно дослідити місце і роль Збройних сил УНР у боротьбі за самостійність української держави.

Джерельну базу дослідження становлять архівні документи, публікації історичних джерел, тогочасні періодичні видання, мемуарна література.

У процесі дослідницької роботи використано документи вітчизняних архівів. Насамперед, важливий конкретно-історичний матеріал дисертантка почерпнула у Центральному державному архіві вищих органів влади та управління України. Зокрема у фондах: Міністерства військових справ Української держави (Ф. 1074), Військового Міністерства УНР (Ф. 1075), Головного управління Генштабу УНР (Ф. 1078 та Ф. 1078-с), Відділу Генштабу УНР (Ф. 2249), Міністерства закордонних справ УНР (Ф. 3696), Особистого фонду Симона Петлюри (Ф. 3809), Особистого фонду І. Мазепи (Ф. 3933).

У дослідженні використано документи з Центрального державного архіву громадських об’єднань України. Зокрема, ф. 269 (Український музей визвольної боротьби в Празі) – особисті документи сотника армії УНР В. Шевченка, К. Мацієвича, В. Садовського.

У Центральному державному історичному архіві України в м. Львові виявлено документи з фондів урядів і армії УНР та ЗУНР, Наукового товариства імені Шевченка, особистих фондів О. Назарука, Г. Косака та ін.

Чимало відомостей і фактів використано з опублікованих збірників документів і матеріалів Директорія, Рада Народних Міністрів Української Республіки 1918-1920. Документи і матеріали в 2-х томах. - Київ, 2006. - Т. 1 - 686 с.; Т. 2. - 742 с.; Конституційні акти України 1917-1920. Невідомі конституції України. - Київ, 1992. - 269 с. та інші..

Істотно доповнює джерельну базу дисертації періодика доби національно-визвольних змагань 1917-1921 рр. Зокрема, часописи “Народна воля”, “Нова рада”, “Робітнича газета”, “Громада”, “Діло”, “Вісник Державного Секретаріату військових справ” та інші.

Важливим джерелом для висвітлення дисертаційної проблеми стала мемуарна література, основу якої склали спогади офіцерів та генералів української армії про бойові операції, а також історію організації українських військових частин. Це насамперед спогади О. Думіна (А. Крезуба), Б. Монкевича, М. Галагана, А. Тарнавського, І. Петренка, І. Савича, В. Петріва, О. Назарука та ін. Монкевич Б. Слідами новітніх запорожців. – Львів, 1928. – 200 с.; Галаган М. З моїх споминів. – Львів, 1930. – Ч. ІV. – 298 с.; Думін О. (Крезуб А.). В визвольному Києві (спогади з грудня 1918 – січня 1919 // ЛНВ. – 1932. – Кн. 2. – С. 138-147; Кн. 3. – С. 218-226; Кн. 4. – С. 334-337; Петрів В. Спомини з часів української революції (1917-1921). – Львів, 1931. – Ч. 4. 120 с.; Тарнавський А. Історія 4-го Запорізького полку імені пок. Богуна // Літопис Червоної Калини. – Львів, 1931. – С. 14-15; Назарук О. Рік на Великій Україні: Спомини з Української революції. – Відень, 1920. – 344 с. Мемуарно-аналітичним змістом вирізняється праця Є. Коновальця “Причинки до історії української революції” Коновалець Є. Причинки до історії української революції /Б.М./, 1948. – 48 с.. Автор критично підійшов до аналізу військово-політичної ситуації даного періоду та зробив відповідні висновки.

Радянська військова мемуаристика відзначається упередженими оцінками, тому фактологічний матеріал, який міститься у ній використано як довідковий матеріал, зіставлено із свідченнями інших джерел та критично проаналізовано.

Цінний матеріал з даної проблематики міститься у працях діячів російського “білого руху” А. Денікіна, А. Лукомського та ін. Однак, український військовий рух і створення Збройних сил вони розглядали із позиції великодержавного шовінізму, виступаючи за неподільність Росії та заперечуючи право українського народу на свою державність.

Отже, всебічний аналіз історіографії та джерельної бази дослідження, критичний підхід до фактів та їх трактувань сприяв дослідженню Збройних сил УНР та визначенню їх місця і ролі у національно-визвольних змаганнях українського народу.

У другому розділі “Зовнішньополітичне та військове становище України напередодні та в період приходу до влади Директорії” досліджено вплив зовнішньополітичних чинників на формування військово-політичного курсу Української Народної Республіки, охарактеризовано процес створення Директорією власних Збройних сил у ході повстання проти гетьманату П. Скоропадського та визначено роль Дієвої армії УНР у боротьбі республіканських сил за відновлення Української Народної Республіки; проаналізовано військове становище та ґенезу відносин Директорії УНР з провідними європейськими державами.

Доведено, що в період Української національної революції зовнішня політика і воєнна доктрина були тісно переплетені. У вирішенні питання оборони і вибору союзників мало відбуватись співробітництво двох державних інституцій – армії і дипломатії.

Відтворено міжнародну обстановку восени 1918 р. й позиції в ній Української держави. Антанта підтримала російські антибільшовицькі організації, а до самовизначення націй, які перебували в складі колишньої Російської імперії поставилась негативно.

Проаналізовано хід протигетьманського повстання та кількісне збільшення військових сил Директорії. Автор доводить, що мобілізаційні заходи з однієї сторони сприяли швидкому розгортанню повстання по всій території України, а з другої сторони негативно вплинули на подальший стан військових формувань, які виникли стихійно та представляли собою дрібні тактичні одиниці на чолі з погано обізнаними у військовій справі отаманами. Історики та мемуаристи відзначають, що до взяття Києва повстанців важко перелічити. Тому дослідники оперують приблизними цифрами: від 100 тис. до 500 тис. чол. Враховуючи дані, що під Києвом було від 50 тис. до 60 тис. повстанців, можна припустити, що загальна чисельність військ Директорії становила не менше 250-300 тис. чол.

У дослідженні підкреслено, що протилежні погляди на воєнну доктрину і на організацію армії посилили дезорганізацію у війську, що послабило боєздатність Дієвої армії УНР. Військові сили, що забезпечили переможний рух на Київ, складались в основному з селян-добровольців, які через недостатню національну свідомість або повертались додому, або піддавались більшовицькій агітації. Основне ядро Дієвої армії УНР складалось із Запорізького корпусу, корпусу Січових Стрільців, дивізії Сірожупанників, Чорноморського Коша (корпусу), багатьох ще не укомплектованих частин та двох юнацьких шкіл. Армія потребувала реформування. Рівень боєздатності Дієвої армії не відповідав тогочасним військовим стандартам. Не вистачало фахівців середнього і вищого рівня. Бракувало матеріального забезпечення війська.

Характеризуючи військове та міжнародне становище України в кінці 1918 р. дисертантка прийшла до висновку, що нейтралітет у зовнішній політиці, оголошений в одній з перших Декларацій Директорії не відповідав реальним інтересам України. В уряді не було єдиної орієнтації в сфері зовнішньої політики. Переважна більшість виступала за союз з більшовиками проти Антанти (В. Винниченко, В. Чехівський, М. Шаповал та інші). Друга частина, яку представляв С. Петлюра, стояла на позиціях угоди з альянтами. Під впливом невдалих спроб порозумітися з Російським Раднаркомом почала переважати думка шукати угоду з Антантою. Однак, альянти не бажали вбачати в Україні рівноправний суб’єкт міжнародних взаємин і рахуватись з її національними інтересами. Зволікання уряду Директорії з проголошенням війни радянській Росії, яка зосередила на кордоні з Україною 86-тисячну багатонаціональну армію, призвело до дезертирства в українському війську. На кінець 1918 р. бойовий склад Дієвої армії УНР складав приблизно від 50 тис. до 70 тис. чол. (за різними даними). Рішенням Вищого українського командування створено Лівобережний, Південно-Західний і Південний фронти. Розпочались бойові дії вздовж українсько-російського і українсько-польського кордону.

Отже, в складних зовнішньополітичних обставинах тільки шляхом успішного збройного захисту незалежності УНР можна було досягнути успіху в нормалізації міжнародних відносин. Для цього потрібний був комплексний підхід до розбудови Збройних сил, який включав би у себе і теоретичну, і законодавчу базу та практичні заходи по їх втіленню.

У третьому розділі “Формування військової політики Директорії з організації власних Збройних сил (січень – липень 1919 р.) висвітлено військово-політичну ситуацію в середині січня 1919 р., з’ясовано концептуальні підходи лідерів Директорії УНР до побудови держави та армії; розглянуто етапи правових та державних засобів реформування армії УНР, організацію командної вертикалі, формування старшинського складу, структуру війська; проаналізовано найбільш дискусійні аспекти пов’язані з явищем отаманії та причини їх виникнення, розкрито характер бойових дій вздовж українсько-російського і українсько-польського кордонів; проаналізовано характерні відмінності між армією УНР та УГА.

Відзначено, що оголошення Директорією УНР 16 січня 1919 р. стану війни з більшовицькою Росією не змінило ситуації на користь українських військ. Більшовицькі війська повністю заволоділи стратегічною ініціативою. Армія УНР почала відступати, зазнаючи великих втрат. Причинами цього були не тільки фронтові бої, а й засилля політичних партій та виступи місцевих повстанців в тилу, дії яких часто координувались з діями більшовицьких частин на фронті. Директорія намагалась радикальним вирішенням аграрного питання та поліпшенням матеріального стану воїнів Дієвої армії УНР втримати селянські повстанські загони. Однак, усі заходи не приносили бажаних результатів. Проблема постачання армії озброєнням та амуніцією стала досить гострою. Через слабо розвинену інфраструктуру не було можливості оперативно передислокувати військове майно. Протягом січня 1919 р. Дієва армія УНР програла кампанію на Лівобережжі і на початку лютого 1919 р. основні її частини зосередилися на Правобережжі, де бойові дії були найбільш запеклими.

Предметом спеціального аналізу в дисертації є проблема формування старшинського складу. Проаналізувавши численні документи, зроблено висновок, що значна частина старшин української армії були справжніми патріотами, невелику ж групу складали авантюристи, яким бракувало відповідного армійського вишколу і дисципліни. Покращити становище мала розпочата ще в грудні 1918 р. робота над створенням системи термінового навчання старшин протягом шести місяців. 4 січня 1919 р. затверджено систему військових навчальних закладів.

У розділі зазначено: у складних умовах січня-лютого 1919 р. крім правового оформлення мобілізації, відбулося затвердження нової штатно-організаційної структури та командно-посадової системи і впроваджено широкомасштабну систему Вищого військового управління.

У ході дослідження з’ясовано діяльність військово-польових судів, та значне місце відведено аналізу заходам по зміцненню дисципліни у війську. Дисциплінарний статут, затверджений Головним Отаманом 21 січня 1919 р. поряд з підсиленням дисципліни сприяв підвищенню боєздатності у військах.

Виділяючи основні причини невдач Дієвої армії УНР у березні-травні 1919 р., наголошено, що однією з головних причин поразок була розпорошеність влади та отаманія у війську. У зв’язку з цим проаналізовано найбільш дискусійні аспекти, пов’язані з явищем “отаманії” та їх вплив на наслідки національно-визвольної боротьби. Підкреслено, що повстанський рух, не зважаючи на свою чисельність, яка перевищувала склад армії УНР у декілька разів, не зміг відіграти вирішальну роль.

Досліджено комплексне реформування Збройних сил Директорії УНР у травні-липні 1919 р., коли було впроваджено основну систему військових статутів, у відповідності до якої і велася реорганізація, та посилено контроль зі сторони держави над Вищим військовим керівництвом. Проведено перегрупування військ. Внаслідок об’єднання армійських корпусів і бригад в армійські групи військова структура набула вигляду група-дивізія.

У розділі проаналізовано загострення відносин між урядами УНР і ЗОУНР у травні-червні 1919 р. та неузгодженість дій армії УНР та УГА, що ледь не призвело до загибелі уряду і війська УНР. Охарактеризовано структуру, дисципліну і морально-бойові якості вояків обох національних армій. З об’єднанням 85-тисячної Галицької армії з 30-тисячною армією УНР почався новий етап визвольної боротьби.

Отже, період з січня 1919 р. до середини липня 1919 р. був складний і суперечливий в історії національно-визвольних змагань. Процес становлення військової структури пройшов декілька етапів. Розбудова Збройних сил Директорії УНР в умовах ведення бойових дій відбувалась з переходом від революційного експериментування до створення армії на засадах професійності і законності.

У четвертому розділі “Збройні сили УНР на завершальному етапі боротьби за державну незалежність (липень 1919 р. – листопад 1920 р.)” проаналізовано розробку стратегічних планів спільних бойових дій армії УНР та УГА з метою визволення України від більшовицької окупації; хід київської наступальної операції у серпні 1919 р. та утворення денікінського фронту; доведено, що регулярні частини, а не отаманські формування стали основою Дієвої армії УНР; досліджено процес реорганізації армії УНР після підписання Варшавського договору 22 квітня 1920 р. та Військової конвенції 24 квітня 1920 р., а також реорганізацію армії в умовах польсько-більшовицької війни.

Проаналізовано суттєві розбіжності при опрацюванні плану бойових дій об’єднаного українського війська. Оскільки командування УГА пропонувало похід на Одесу з тим, щоб очистити від ворога узбережжя Чорного моря, встановити зв’язки з Антантою і вже тоді іти на Київ, а провід армій УНР на чолі з С. Петлюрою домагався якнайскоріше відбити у більшовиків Київ і інтегрувати УНР у загальну антибільшовицьку боротьбу, було прийнято компромісне рішення. Головним напрямком операцій визначено Київ, а частиною сил вирішено наступати на Одесу.

Аналіз історіографічних та архівних джерел свідчить, що при розробці стратегічного плану не