КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

ОРЕХОВ ВОЛОДИМИР ВІКТОРОВИЧ

УДК [821.16.1.1:821.133.1]+17.022.1(470=571)

РОСІЙСЬКА ЛІТЕРАТУРА ТА IМАГОЛОГІЧНИЙ ДИСКУРС

У РОСІЙСЬКО-ФРАНЦУЗЬКОМУ ЛІТЕРАТУРНОМУ ДІАЛОЗІ

ПЕРШОЇ ПОЛОВИНИ XIX СТОЛІТТЯ

10.01.02 – російська література

10.01.05 – порівняльне літературознавство

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора філологічних наук

Київ – 2008

Дисертацією є рукопис.

Роботу виконано на кафедрі зарубіжної літератури Ізмаїльського державного гуманітарного університету, Міністерство освіти і науки України.

Науковий консультант – доктор філологічних наук, професор

Лебеденко Наталія Петрівна,

завідувач кафедри зарубіжної літератури

Ізмаїльського державного

гуманітарного університету.

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, доцент

Силантьєва Валентина Іванівна,

завідувач кафедри зарубіжної літератури

Одеського національного університету імені І.І. Мечникова;

доктор філологічних наук, професор

Шкляр Володимир Iванович,

професор кафедри мiжнародної журналiстики Iнституту журналiстики Київського національного університету імені Тараса Шевченка;

доктор філологічних наук, професор

Кеба Олександр Володимирович,

проректор з наукової роботи, професор,

завідувач кафедри германських мов

та зарубіжної літератури

Кам’янець-Подільського державного університету.

Захист відбудеться “_____” _______________2008 р. о ______год. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.39 із захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня доктора філологічних наук при Київському національному університеті імені Тараса Шевченка (01033, м. Київ, бульвар Тараса Шевченка, 14, конференц-зала).

З дисертацією можна ознайомитися в Науковій бібліотеці імені М.О. Максимовича Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою: 01033, м. Київ, вул. Володимирська, 58.

Автореферат розіслано ______________________

Вчений секретар

спеціалізованої ради Н.М. Гаєвська

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність дослідження. Історики російської літератури (Б.Л. Модзалевський, Б.В. Томашевський, М.П. Алексєєв, Р. Лейн, Ф.Я. Прийма, М.К. Клеман, Ю.М. Лотман, М.Я. Берковський, Л.Р. Ланськой, В.А. Кошелєв, М.В. Строганов, О.С. Немзер та ін.) не раз звертали увагу на тексти, безпосередньо або опосередковано орієнтовані на реформацію російського іміджу в інонаціональних літературах. При найглибшому текстологічному, біографічному, історико- і порівняльно-літературному вивченні текстів, спрямованих на корекцію французького образу Росії, науковці, як правило, розглядали відповідні літературні факти у контексті, обмеженому конкретною літературною ситуацією або біографією конкретного автора. Однак аналіз безлічі фактів впливу російських літераторів на іноземне бачення Росії дає підстави стверджувати, що ці факти, з одного боку, істотно активізували процес національної самосвідомості у російській літературі, зумовили появу нових форм внутрішнього й міжлітературного діалогу, а з іншого боку, – були окремими епізодами безперервного еволюційного процесу, що має об’єктивні передумови і підпорядкований іманентним закономірностям. Обґрунтувати й довести справедливість цієї думки – провідна ідея нашого дослідження.

У 2001 р. в Інституті літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України нами було захищено дисертацію на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук “Міф про Росію у французькій літературі першої половини XIX ст.”. Спираючись на тексти французької літератури, було доведено, що французькі уявлення про Росію мали стабільну, міфологічну основу, найчастіше на мінімізацію об'єктивності погляду. Таке твердження наштовхувало на питання: чи мала російська література можливість коригувати французькі традиційні уявлення про Росію? А якщо мала, то яким чином впливала на них і як цей вплив відбився на російсько-французьких літературних контактах? Відповіді на ці питання присвячено реферовану роботу, яка відрізняється від попередньої сутністю актуалізованої проблеми, вибором мети та предмета дослідження й, нарешті, матеріалом, що потрапляє до аналітичного поля.

Поставлена проблема відповідає не лише колу наукових інтересів історії російської літератури, але й компетенції порівняльного літературознавства, у межах якого позначився специфічний дослідницький вектор, спрямований на вивчення міжнаціональних взаємоуявлень, що відбилися в літературі, – літературознавча імагологія.

Імагологія фіксує риси національного взаємосприйняття, що відбилися в літературі, реконструює літературні образи (іміджі) країн і народів, досліджує історичну й традиційну зумовленість цих образів. Відповідно до логіки розвитку наукового процесу імагологія, безумовно, має перейти від опису предмета й вивчення його природи до осмислення його функціональних якостей: з'ясування питання про те, в чому полягає роль національних іміджів у розвитку національних літератур та інтерлітературних зв'язків.

Вплив національних іміджів на процес формування національних літератур та їхніх взаємозв’язків відзначався найвідомішими компаративістами (М.П. Алексєєв, О. Діма, Д. Дюришин, М. Кадо, Д.С. Наливайко, Б.Г. Реїзов, О.П. Мартьянова, Т.В. Мюллер-Кочеткова, О.П. Гречана, Н.П. Михальська, В. Хорів та ін.). Однак класифікація зазначених фактів і закономірностей, що їх породжують, механізмів впливу цих фактів на національну літературу й літературні зв'язки допоки не були об'єктом спеціального наукового вивчення. Таке завдання може бути вирішеним лише за умови тісної взаємодії імагологічних та історико-літературних розвідок. У зв'язку з цим на часі дослідження, що поєднуватиме завдання двох наукових спеціальностей – історії літератури й порівняльного літературознавства – та орієнтуватиметься на вивчення того впливу, що здійснюють національні іміджі, з одного боку, на розвиток окремих національних літератур, а з іншого, – на процес міжлітературного спілкування.

Вибір заявленої теми має й екстранаукове пояснення. Світова література накопичила величезний досвід осмислення й модифікації національних іміджів, досвід, який ще не узагальнений наукою, але активно використовується у сучасному світі – часто невміло або на шкоду міжнаціональній рівновазі. Висновки нашого дослідження, сподіваємось, дадуть підстави стверджувати, що національні літератури спроможні не лише захищати й коригувати імідж свого етносу в рецепції інших народів, але й створювати раціональні моделі взаємосприйняття й співіснування націй.

Актуальність роботи підтримується необхідністю комплексного дослідження впливу імагологічних факторів на розвиток російської літератури й обумовлена:

- потребою осмислити літературний процес у Росії першої половини XIX ст. з точки зору імагологічної семантики та її впливу на подальшу еволюцію російської літератури;

- відсутністю спеціальних досліджень у русистиці й літературознавчій імагології, присвячених цілеспрямованому вивченню закономірностей впливу імагологічних факторів на розвиток російської літератури першої половини XIX ст.;

- доцільністю й продуктивністю вивчення типологічних уявлень і структур, що обумовлені специфікою впливу імагологічних факторів на розвиток літератури;

- необхідністю виявлення об'єктивних і суб'єктивних причинно-наслідкових зв'язків, що актуалізують імагологічні питання щодо російської літератури.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дослідження виконувалося в межах плану науково-дослідницької роботи кафедри зарубіжної літератури Ізмаїльського державного гуманітарного університету.

Мета й завдання дослідження. Мета роботи – довести, що прагнення коригувати французький імідж Росії було для російської літератури першої половини XIX ст. однією з перманентних тенденцій, що слугувала потужним стимулом самовдосконалення російської літератури, була відчутним імпульсом виникнення російсько-французьких літературних взаємин та однією з рушійних сил, що гарантували цим взаєминам безперервну динаміку, нескінченний пошук форм. Для досягнення поставленої мети необхідно вирішити такі завдання:

- виявити факти й чинники впливу російської літератури на російський імідж у французькій літературі й французькій громадській думці;

- виробити теоретико-методологічні принципи, що дозволять систематизувати розмаїття літературно-імагологічних фактів та довести, що ці факти утворюють багаторівневу єдність – імагологічний дискурс у російсько-французькому літературному діалозі;

- встановити об'єктивні закономірності “синхроністичних” мотивувань, що стимулюють і забезпечують російсько-французький літературний діалог, і в такий спосіб виявити залежність літературно-імагологічного дискурсу від історичної й міжнаціональної ситуації;

- з'ясувати, якою мірою впливав на імагологічний дискурс російської літератури стереотипний національний імідж “авторів” “тексту про Росію” – французів;

- виявити причини, що спонукали російських літераторів включитися в російсько-французьке літературне обговорення російського іміджу;

- позначити основні прийоми й засоби, вироблені російською літературою для впливу на французькі уявлення про Росію;

- виявити характер впливу на тактику й стратегію імагологічного дискурсу російської літератури особистісних, історико-літературних, ідеологічних та національно-культурних чинників.

Об'єктом дослідження є літературне й інтерлітературне функціонування національних образів (іміджів). Предмет дослідження – імагологічний дискурс російської літератури та його функціонування в російсько-французькому літературному діалозі першої половини XIX ст. Така конкретизація зумовлюється низкою міркувань: 1) російська література зазначеного періоду переживала фазу активного національного осмислення й самоосмислення; 2) російсько-французькі літературні взаємини набули у першій половині XIX ст. повноцінного двостороннього характеру й особливої інтенсивності; 3) на прикладі російсько-французьких літературних взаємин чітко простежується залежність міжлітературних впливів від впливів міжнаціональних; 4) у першій половині XIX ст. історична, соціально-політична й міжкультурна ситуація у російсько-французьких стосунках зазнала кардинальних реформацій, що впливало і на структуру національних іміджів, і на роль цих іміджів у міжлітературному діалозі.

Матеріалом дослідження є твори російської літератури, в яких відчутна спрямованість на корекцію російського іміджу у Франції. Подібні художні завдання не завжди маніфестуються літераторами, і тому необхідною передумовою наукового пошуку було прочитання під заданим кутом зору всієї творчої й епістолярно-біографічної спадщини К.М. Батюшкова, В.Ф. Раєвського, О.С. Пушкіна, П.А. В'яземського, Д.В. Давидова, О.О. Бестужева-Марлінського, А.А. Дельвіга, М.Ю. Лермонтова, В.Г. Теплякова, М.В. Гоголя, Є.А. Баратинського, І.П. Мятлєва, Ф.І. Тютчева, О.С. Хом’якова, О.І. Герцена, а також творів М.М. Карамзіна, І.І. Дмитрієва, В.А. Жуковського, М.О. Бестужева, І.І. Лажечнікова, Ф.В. Булгаріна, М.І. Греча, М.М. Загоскіна, В.О. Соллогуба, М.О. Некрасова, І.І. Панаєва, В.Г. Бєлінського, П.В. Анненкова, К.С. Аксакова, М.М. Язикова, Л.М. Толстого, Ф.М. Достоєвського та інших авторів.

Методи дослідження. Для досягнення поставленої мети було використано методи історико-функціонального, історико-літературного, порівняльно-типологічного, біографічного аналізу, а також – в окремих випадках – аналізу статистичного.

Теоретико-методологічну основу дисертації складають роботи: а) з історії російської літератури М.М. Гусєва, О. Еголіна, М.К. Клемана, В.А. Кошелєва, Л.Р. Ланського, М. Лемке, Ю.М. Лотмана, Р. Лейна, Ю.В. Манна, Б.Л. Модзалевського, О.С. Немзера, К.В. Пігарева, М.М. Скатова, М.В. Строганова, Б.В. Томашевського, С.О. Фомічова та ін.; б) зі сфери імагології й російсько-французьких літературних зв'язків: І. Айзенштока, М.П. Алексєєва, М.Я. Берковського, А.К. Виноградова, О.П. Гречаної, О. Діми, С. Дуриліна, Д. Дюришина, М. Кадо, Д.О. Корбе, В.І. Кулешова, С. Макашина, О.П. Мартьянової, Н.П. Михальської, Т.В. Мюллер-Кочеткової, Д.С. Наливайка, В. Нечаєвої, Ф.Я. Прийми, Б.Г. Реїзова, В. Хоріва та ін.; в) з теорії читацького сприйняття й міжкультурних комунікацій: К. Барка, О.І. Білецького, Р.Т. Гром'яка, П.Н. Донця, М.А. Ігнатенка, В. Ізера, Г.Д. Клочека, Ю.М. Лотмана, М. Наумана, В.П. Руднєва, Г.М. Сивоконя, В.І. Силантьєвої, О.В. Червінської, Є.М. Черноіваненка, Г.-Р. Яусса та ін.

Наукова новизна дисертації полягає у тому, що “імагологічний фактор” вперше розглянуто як один з найважливіших у розвитку російської літератури першої половини XIX ст. та її міжлітературних зв’язків. Вперше доведено, що твори російської літератури, спрямовані на реформування російського іміджу у Франції (в Європі), є не випадковими й розрізненими фактами, а становлять складну, історично, культурно й психологічно обумовлену діалектичну єдність – “текст рецепції-відповіді”, що має тенденцію до синхронно-історичної адаптації й створення нових правил комунікативного впливу.

Тексти російської літератури імагологічного характеру вперше досліджено не лише в аспекті їх приналежності до індивідуальної творчої спадщини, але й у широкому історико- й національно-літературному контексті; доведено наявність стійкого зв'язку між науковим, громадським інтересом до зарубіжного іміджу країни та процесом літературного осмислення цього іміджу й літературного впливу на нього.

Реконструйовано особливості історичної, міжнаціональної, літературної й інтерлітературної ситуації, що визначали специфіку імагологічного дискурсу в російській літературі першої половини XIX ст. і його функціонування в межах російсько-французького літературного діалогу. Досліджено причини, що спонукали російських авторів вступати в російсько-французький імагологічний діалог. Доведено, що російська література безперервно виробляла й удосконалювала прийоми ведення міжнаціонального імагологічного діалогу. У роботі продемонстровано, що у пошуку тактичних новацій брали участь російські літератори різних шкіл, напрямків, естетичних та політичних уподобань, що й зумовлювало перманентну внутрішньолітературну полеміку та забезпечувало постійний розвиток “тексту рецепції-відповіді”.

Практичне значення одержаних результатів полягає в можливості їхнього використання в подальших дослідженнях історії російської літератури й міжлітературних зв'язків, оскільки висновки дисертації допоможуть роз'яснити специфіку літературного процесу й інтерлітературного спілкування. Результати дисертації можуть бути використані у вузівських курсах з історії російської та зарубіжної літератури XIX ст., теорії літератури й компаративістики, а також при підготовці спецкурсів та спецсемінарів, присвячених проблемам імагології й вивченню творчої спадщини О.С. Пушкіна, М.Ю. Лермонтова, М.В. Гоголя, Л. М. Толстого та інших авторів.

Особистий внесок. Дисертація є самостійним дослідженням. Отримані результати й висновки сформульовані автором. Із числа додаткових публікацій дві монографії й три статті написані у співавторстві з Л.О. Ореховою, Д.В. Ореховим, Д.К. Васильєвою, В.В. Крестьянниковим, В.Ю. Гонкевичем, С.С. Щевелевим, О.В. Єрмоленко. Дисертація, основна монографія й інші 43 публікації виконані дисертантом одноосібно.

Апробація результатів дисертації. Основні положення дисертації було викладено й представлено на обговорення на таких конференціях і симпозіумах: “Ювілейна конференція, присвячена 200-річчю від дня народження В.І. Даля” (Сімферополь, 25-27 листопада 2001 р.); “Конференція, присвячена 145-річчю закінчення Кримської війни 1853-1856 р.” (Сімферополь, 8 вересня, 2001 р.); “Міжнародні Читання молодих вчених пам'яті Л.Я. Лівшиця” (Харків, 2002-2007 рр.); “Конференція, присвячена Дням пам'яті воїнів, що полягли в Кримській війні й при обороні Севастополя в 1854 - 1855 р.” (Сімферополь, 9 вересня, 2002 р.); “Література в контексті культури” (Дніпропетровськ, 2002-2006 рр.); “Пушкін і світова культура. Шоста Міжнародна конференція” (Крим, 27 травня - 1 червня 2002 р.); “Північний текст у російській культурі: Міжнародна конференція” (Архангельськ-Северодвінськ, 25-28 червня, 2003 р.); “Сучасні проблеми літературознавства: Міжнародна науково-практична конференція” (Ізмаїл, 10-13 вересня 2003 р.); “Підсумки й перспективи розвитку літератури й літературознавчої думки ХХ ст. До 200-річчя Харківського університету й філологічної школи факультету” (Харків, 1-3 жовтня 2003 р.); “Російська мова й література: проблеми вивчення й викладання в Україні” (Київ, 25-26 листопада 2003 р.); “Наукова конференція з літературної компаративістики” (Київ, Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України, 11-12 грудня, 2003 р.); “Міжнародна наукова конференція “Проблеми літературної творчості О.С. Хом’якова”, присвячена 200-річчю від дня народження О.С. Хом’якова” (Москва – Хмеліта, 14-15 травня 2004 р.); “Міжнародна наукова конференція “Діалог культур у поліетнічному світі”” (Сімферополь, 2004-2006 рр.); 17). ““Он видит Новгород Великой…” VII Міжнародна Пушкінська конференція” (Великий Новгород, 31 травня - 4 червня, 2004 р.); ““Кримський текст у російській культурі XVIII-XIX століть”. Міжнародна наукова конференція” (Санкт-Петербург, Пушкінський Дім, 4-6 вересня 2006 р.); “Крим у світовій культурі” (Сімферополь, 19-21 жовтня 2006 р.); 25). “II Міжнародна наукова конференція “Срiбний вiк: дiалог культур”, присвячена пам’яті доктора філологічних н., професора Степана Петровича Iльйова” (26-27 жовтня, 2006 р.); “Науково-практична конференція, присвячена 150-річчю закінчення Кримської війни” (Бахчисарай, 10 листопада 2006 р.); “Слов’янські читання”. Міжнародна наукова конференція (Ізмаїл, 23-26 квітня 2007 р.).

Публікації. Основні положення дисертації викладено в трьох монографіях (одна основна й дві додаткові), 20 статтях, опублікованих у наукових виданнях, затверджених ВАК України як фахові, і 25 статтях, опублікованих в інших наукових виданнях.

Структура роботи. Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків і списку використаних джерел (664 позиції). Загальний обсяг дисертації 380 сторінка, із них – 330 основного тексту.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ

У “Вступі” обґрунтовано вибір та актуальність теми, зазначені мета й завдання дослідження, його новизна, методологічна основа, визначено теоретичне й практичне значення роботи.

У першому розділі – “Російська література й літературна імагологія: пошук підходів і методів” – досліджуються історія й логіка наукового й літературного осмислення феноменів міжнаціональної рецепції, обґрунтовуються нові підходи й методи вирішенні історико-літературних і компаративістських питань, що потрапляють до сфери компетенції імагології; визначаються принципи, на яких будується структура подальшого дослідження, та терміни, які розширюють необхідний понятійний апарат.

Еволюція громадського, наукового й літературного інтересу в першій половині XIX ст. до іноземних джерел, які присвячені Росії й Україні, простежується у першому підрозділі – “Спроби літературної імагології: ретроспектива й перспектива”. Виходячи з того, що міжнаціональні імагологічні ситуації не імпульсуються окремим явищем (висловленням, текстом), а базуються на широкому тлі історичних і літературних інонаціональних текстів, що накопичуються й інтерпретуються національною літературою, необхідно врахувати досвід російських дослідників і літераторів у справі збирання, систематизації й інтерпретації іншомовних джерел про Росію й у зв'язку із цим:

- позначити проблеми літературної й наукової систематизації іноземних імагологічних текстів про Росію;

- виявити тенденції, якими зумовлюється відбір іноземних джерел для перекладу й оприлюднення;

- фіксувати дискусійні моменти в інтерпретації інонаціональних текстів, що містять стереотипні уявлення про Росію й росіян, російську історію.

Із цією метою досліджується історія й принципи формування в XIX ст. найвідоміших книжкових зібрань “росіки” (“ROSSICA” М.О. Корфа) в Імператорській публічній бібліотеці, а також зібрання книг О.Д. Черткова, О.С. Суворіна); аналізуються біобібліографічні огляди іноземних творів про Росію й Україну (Ф.П. Аделунга, В. Кордта), з'ясовуються принципи перекладу й коментування іноземних джерел (І. Штріттером, Ф.П. Аделунгом, М.Г. Устряловим); розглядаються перші історіографічні спроби реконструкції образу країни з іноземних творів (праці В.О. Ключевського, Л.П. Рущинського, В.Ю. Січинського). Для вивчення обсягів і принципів популяризації іноземних текстів про Росію здійснюється статистичний огляд найважливіших літературно-публіцистичних періодичних видань Росії (“Современник”, “Отечественные записки”, “Библиотека для чтения”, “Северный архив”, “Русский вестник”, “Журнал Министерства народного просвещения”) у найбільш напружені періоди російської історії першої половини XIX ст., що дозволяє виявити характер і частоту звернення російської періодики до проблеми сприйняття іноземною літературою російських реалій, а на підставі цього зробити висновок про увагу до цієї проблеми російського читача. Досліджується принцип підходу російських літераторів (наприклад, О.С. Пушкіна з його перекладом “Записок...” французького офіцера Моро-де-Бразе) до проблеми осмислення іноземних джерел про Росію.

Розпочатий екскурс дозволяє помітити, по-перше, прогресуючий інтерес російської громадськості, науки, публіцистики й літератури першої половини XIX ст. до іноземних творів про Росію, а по-друге, – безперервний пошук методів осмислення “імагологічного матеріалу”. Так, професійні історики (М.Г. Устрялов), коментуючи іноземні джерела, найчастіше використовували суто публіцистичні прийоми, і, навпаки, літератори (скажімо, Пушкін) прагнули до історіографічного дослідження зарубіжних нотаток про Росію. Періодичні видання активно популяризували переклади іноземних творів про Росію та досягнення вітчизняних бібліографів та істориків у галузі вивчення росіки.

Важливо, що російські літератори і науковці XIX ст. протиставляли “погляду з боку” не лише наукові міркування щодо окремих фактів, а й своє власне, національне, всеосяжне уявлення про російську історію, що в ту епоху перебувало у стадії інтенсивного літературного, наукового, публіцистичного, громадського й державного обговорення. Дискусія з іноземними опонентами перетворювалася із полеміки щодо істинності окремих фактів у зіткнення двох моделей російської історії – вітчизняної й іноземної – та підносилася до рівня загальнокультурного завдання. Саме цим, на наш погляд, пояснюється те явище, що до наукових історичних розвідок долучалася нота публіцистичного суб'єктивізму, а публіцистика й література виявляли дедалі більшу активність в інтерпретації іноземних джерел про Росію.

Зіставивши ці спостереження із сучасними (вітчизняними й зарубіжними) дослідницькими підходами до вивчення “імагологічних текстів”, робимо висновок:

1) основні сучасні тенденції у вивченні росіки, у тому числі й літературознавча імагологія, є логічним продовженням пошуків та експериментів, які було започатковано дослідниками й літераторами XIX ст.;

2) у науковому й літературному опануванні росіки існує чітка парадигма: виявлення й опис джерел – їх переклад і адаптація в новому національно-культурному середовищі – узагальнення фактів, що містяться в них, реконструкція образу країни і, нарешті, – пошук причинно-наслідкової обумовленості у специфіці реконструйованого образу;

3) на сучасному етапі перед імагологією постає нове завдання: досліджувати функцію, яку виконують національні іміджі в процесі міжлітературного спілкування.

Розв’язання зазначеного завдання передбачає необхідність специфічної теоретико-методологічної бази, що дозволяла б вивчати образ країни у цілісній структурі міжлітературного діалогу, простежувати причинно-наслідкову обумовленість його функціонування. Використані в роботі теоретичні досягнення у сфері комунікативно-рецептивних концепцій можуть утворити фундамент відповідної методологічної бази. Обґрунтуванню такої можливості присвячено другий підрозділ – “Імагологічний дискурс у світлі комунікативних теорій”.

Узагальнення досвіду вітчизняних і зарубіжних вчених (О.І. Білецького, Г.М. Сивоконя, Н.А. Ігнатенка, О.В. Червінської, Г.-Р. Яусса, В. Ізера, М. Наумана та ін.) у сфері дослідження читацького сприйняття і застосування запропонованих авторитетними дослідниками методик при аналізі матеріалу нашої роботи, допомогло зробити висновок про те, що російсько-французький імагологічний діалог першої половини XIX ст. логічно відповідає схемі “читацької ситуації”, де в ролі “автора” виступає, умовно кажучи, “сукупний автор” – французькі літератори, твори цього “автора” – французькі оповіді про Росію; “читач” – російська публіка, а “читацька реакція” – літературні відгуки на тексти про Росію, що акумулюють всі прояви громадської думки. Увагу логічно зосереджено передусім на дослідженні “читацької” реакції (тобто реакції російської літератури), що зумовлено метою роботи.

Оскільки досліджуваний діалог між “автором” і “читачем” здійснюється в межах міжлітературних контактів, при його вивченні доцільно застосувати специфічні “настанови” теорії міжкультурних комунікацій. Перенесення імагологічної проблеми у площину функціональних досліджень передбачає створення спеціального понятійного апарату. Реакцію російської літератури на французькі уявлення про Росію пропонуємо називати “рецепцією-відповіддю”, будь-які вербально зафіксовані уявлення національного взаємосприйняття – “імагологічним текстом”, що у цьому випадку має бути поділеним на “французький текст про Росію” і “текст рецепції-відповіді”. “

Імагологічний текст”, розглянутий у його залежності від конкретної історичної, етнокультурної, біографічної ситуації, називаємо “імагологічним дискурсом”. Під цим кутом зору мету подальшого дослідження можна сформулювати таким чином: довести, що імагологічні образи (образи Росії й росіян) ініціювали й підтримували процес циркулюючої комунікації між національними (російською й французькою) літературами. При цьому доцільно зосередити увагу на інтервалі “зворотного зв'язку”, або “рецепції-відповіді” російської літератури, оскільки саме наявність зворотного каналу передачі інформації забезпечує виникнення діалогу.

Структура подальшого дослідження логічно постає з необхідності осмислити три основні чинники, поєднання яких визначає сутність і своєрідність реальної читацької ситуації (ситуація літературної рецепції французького тексту про Росію) та реального міжлітературного діалогу (російсько-французького літературного діалогу): 1) конкретно-історичні умови, 2) мотиви включення до діалогу, 3) тактика впливу на опонента.

У другому розділі – “Умови функціонування російсько-французького імагологічного діалогу” – вивчається синхроністична обумовленість специфіки тексту “рецепції-відповіді” у російській літературі; на матеріалі творів російської літератури виявляються типові образи французів і простежується, як російські літературні уявлення про французький менталітет впливали на сприйняття російськими літераторами “французького тексту про Росію”; з'ясовується ступінь доступності для російської публіки “французького тексту про Росію” та позначаються традиційні світоглядні константи французької національної свідомості, що були сприйняті російською літературою й забезпечили російській публіці адекватне сприйняття “французького тексту про Росію”.

У першому підрозділі – “Національний стереотип і “національна рецепція-відповідь”: історія й російська література” – аналізуються факти російсько-французького взаємосприйняття в їх зв'язку з історичними подіями першої половини XIX ст., що й дозволяє простежити логіку зміни суспільних настроїв щодо європейського погляду на Росію, а також осмислити процес національно-літературного самоуявлення в Росії, яке радикально змінювалося залежно від внутрішніх і зовнішньополітичних чинників та відповідно позначалося на принципах і способах формування тексту “рецепції-відповіді” у російській літературі.

Потужна актуалізація російсько-французького імагологічного діалогу у першому десятилітті XIX ст. була пов'язана із загостренням міжнародних стосунків. Французька пропаганда наполеонівської епохи цілеспрямовано перетворювала Росію (і багато інших держав) на “образ ворога”. Російська література й публіцистика шукали засоби спростування упереджених думок іноземних авторів: публікувалися спеціальні брошури, почалося видання патріотичного журналу С. Глінки “Русский вестник”. Пізніше, під час європейських воєнних кампаній і взяття Парижа російське суспільство вчилося конструювати свій національний імідж “у безпосередньому контакті” з європейцями. Нотатки І.І. Лажечникова, Д.В. Давидова, листи К.М. Батюшкова та інших авторів свідчать про те, що російські військові не лише цікавилися французькою думкою про Росію, але й прагнули подолати негативні національні стереотипи. Подібно до того, як декабристи засвоїли за кордоном уроки лібералізму, освічена частина російської армії винесла з воєнних походів загострений інтерес до французької думки про Росію, впевненість у необхідності впливати на неї. Внаслідок цього в Росії: 1) активізувався інтерес до французьких творів про московський похід Наполеона; 2) незгода із цими творами народжувала потребу створення власних літературних інтерпретацій та історичних описів тих самих подій (Ф.М. Глінка, Д.В. Давидов, О.О. Гаряйнов та ін.); 3) у російській літературі сформувався традиційний образ – “захисник Росії від несправедливих європейських думок” (“Записки” М.І. Лорера, “Росіянин у Парижі 1814 року” М.О. Бестужева, “Рославлєв, або Росіяни у 1812 році” М.М. Загоскіна і т.д.); 4) листи, спогади, патріотична поезія, а потім белетристичні зображення часів вступу російських військ до Європи й Парижа стали літературним “акумулятором” національного досвіду у справі реформації французького іміджу Росії (твори В.Ф. Раєвського, К.Ф. Рилєєва, К.М. Батюшкова та ін.); 5) російські літератори, учасники війни з Наполеоном (П.А. В'яземський, Д.В. Давидов, Ф.М. Глинка, О.О. Гаряйнов та ін.), будували подальший літературний імідж за аналогією до своєї військової біографії: захист російського престижу, але – у сфері літератури.

Негативні французькі стереотипи й міфи про Росію, скомпрометовані в 1814 – 1815 рр., знову набули права істини в епоху Миколи I. У французьких уявленнях Росія асоціювалася з деспотичними методами російського імператора й викликала неприховану ненависть, апогеєм якої стала Кримська війна. Політичне протистояння із Францією синхронно породжувало в російській свідомості трафарет, втілений в очікуванні таємних протидій російській політиці з боку Франції, які ефектно типізували М.В. Гоголь (“Ревізор”, “Записки божевільного”), І.І. Панаєв (“Фат вищої школи”), І.П. Мятлєв (“Сентенції й зауваження пані Курдюкової”) та ін. Паралельно засвоювався й інший трафарет – “французьких заколотників” (“Чотири нації” О.І. Полежаєва), “баламутів” уже за національним характером (повість “Великий вихід у Сатани” О.І. Сенковського) і т.д. Російська література шукала засоби реабілітації російського суспільства в очах європейців, однак, придушення волі у Росії обмежувало її можливості. Крім того, розчарування у вітчизняному життєустрої нерідко змушувало російських літераторів співчутливо сприймати чужоземну критику російської дійсності, і тому з критичними міркуваннями А. де Кюстіна у широковідомій книзі “Росія у 1839 р.” погоджувалася не лише революційно налаштована молодь, але й люди консервативних переконань. При цьому ставала дедалі очевиднішою різниця між двома негативними поглядами на Росію: європейським та вітчизняним. У Росії критичне ставлення до національної дійсності стимулювало продуктивний пошук нових форм суспільного існування. Європейські ж нападки на Росію і надалі залишалися прямолінійними деклараціями.

Уявлення російського суспільства про французький національний характер здійснили істотний вплив на текст “рецепції-відповіді”. Питанню про те, якою мірою ці уявлення визначали “обрій очікування” у процесі рецепції французьких текстів про Росію, присвячено другий підрозділ – “Образ “автора” французького тексту про Росію”. Будь-яке оповідання про Росію французького автора сприймалося російськими літераторами як продукт французької культури, тому специфіку французького тексту про Росію намагалися пояснити особливостями французького національного характеру. Внаслідок цього в літературному образі “французького оповідача про Росію” узагальнюються риси французького національного характеру – у російській його транскрипції. Російська література прагнула скласти об'єктивне уявлення про “співрозмовника” у міжнаціональному діалозі і з цією метою створювала образи “типових французів”, використовуючи різноманітні матеріали і способи: історичні й побутові факти, відгуки інших національних літератур та умоглядні теорії, при цьому російська література не могла уникнути впливу національних почуттів і стереотипів власної національної пам'яті.

Залежно від історичної ситуації відбувалася гіперболізація тих чи інших рис “типового француза”. Після Великої французької революції поширювалася заохочувана офіційними інститутами думка про те, що французькому характеру притаманна жага бунтарства. Під час походу на Москву у 1812 р. французів стали презирливо називати “варварами” і порівнювати з племенами кочівників-завойовників (Г.Р.Державін, І.М.Муравйов-Апостол, П.А.В'яземський, В.Ф. Раєвський). Розчарування у недавніх кумирах зумовило те, що в літературі визначальними рисами французького характеру стали легковажність і національна пихатість (В.А. Жуковський, О.С. Пушкін, А.А. Дельвіг, Д.В. Давидов, С.Т. Аксаков, Ф.В. Булгарін та ін.). Уявлення про національний егоїзм французів спричинилося висновком про те, що французькі літератори не здатні адекватно розуміти чужу (у тому числі й російську) культуру (М.В. Гоголь, Ф.І. Тютчев та ін.).

Уявлення російських літераторів про французький національний характер складалися на основі подорожей Європою, зустрічей із французькими мандрівниками в Росії, але найбільш доступними для спостережень росіян представниками Франції виявилися французькі емігранти й гувернери. Тому в роботі зосереджено увагу на літературних типах “французький емігрант” і “французький вчитель” у творах М.М. Карамзіна, О.С. Пушкіна, М.Ю. Лермонтова, П.А. В'яземського, В.О. Соллогуба, Ф.В. Булгаріна, В.І. Даля, О.І. Герцена, Л.М. Толстого. У цих типових образах також відбилися негативні стереотипи – “французьке національне марнославство” і “зневага до російської культури й історії”.

Однак французька література залишалася для російських літераторів одним з найважливіших естетичних орієнтирів, французький соціальний устрій часто сприймався як еталон, елементи французької культури засвоювалися російським суспільством як взірцеві. Це призводило до ідеалізації французьких звичаїв, способу життя й мислення, але зіткнення з реальним французьким життям руйнувало ідеалізований імідж Франції й французів. Постійне коливання російського суспільства між пієтетом перед французькою нацією й розчаруванням у ній, між створенням і розвінчанням французького міфа змушувало російську літературу, з одного боку, цікавитися й зважати на думку французів про Росію, а з іншого боку, усвідомлювати відносну об'єктивність цієї думки й розуміти природу перекручувань у французькому образі Росії.

Наведені спостереження враховано у третьому підрозділі – “Канал зв'язку і французький код” – при аналізі характерного явища в культурній ситуації Росії першої половини XIX ст., що визначає, по-перше, інтерес російського читача до французької літератури, а по-друге, ступінь її розуміння й засвоєння в Росії. Йдеться про так звану „російську галоманію”. З цим явищем боролися, воно слабшало на час воєнних конфліктів із Францією, але позбутися його зовсім не вдавалося: російське суспільство відчувало потребу і в універсальній для Європи французькій мові, і в правилах французького етикету, і в досягненнях французької літератури – “літератури здійснених зразків і фіксованих репутацій” (Б.В. Томашевський).

Відомості про Францію росіяни одержували частково з самої Франції, оскільки потік російських туристів, хоча й змінював свої масштаби, але залишався безперервним. Функцію найбільш доступного “каналу зв'язку” здійснювали французька література й публіцистика, французькі тексти про моди, поточні події, мистецтво, історію, а також і про Росію. Численні літературні досягненні французьких авторів першого ряду були забороненими в Росії саме за “невідповідний” текст про Росію. Так, у 1832 р. було заборонено книгу О. Барб'є “Iambes” через те, що в ній засуджувалась польська політика Миколи І, у 1852 р. “за різкі випади проти Росії” – книгу В. Гюго “Napolйon le Petit”, у 1853 р. “за легковажні судження про можливості російської політики” – книгу Бальзака “Les fantaisies de Claudine” і т.д. Цензурні заборони спричинялися особливою популярністю книги; Герцен свідчив, що мати у себе заборонені книжки вважалося “зразком хорошого тону”, і вбачав у цьому специфічну особливість післядекабристської епохи. Наведені в дисертації факти переконують у тому, що надходження французької літератури (у тому числі й нелегальної) до російського читача було регулярним і широким. Французька преса в російських столицях і провінції користувалася високим попитом, на відміну від російської, і значну частину інформації про Росію російський читач одержував саме із французької (європейської) періодики, що підтверджується свідченнями Ф.І. Тютчева, О.І. Герцена, родини Аксакових та ін. Ф.В. Булгарін у романі “Иван Выжигин” іронізував, що в Петербурзі “гарне виховання вбачається в тому, щоб судити про французьку літературу за курсом Лагарпа, за статтями з журналу дебатів (journ. des Dйbats)”. М.В. Гоголь у “Вибраних місцях…” журився: “Все живе в іноземних журналах, а не в землі своїй”.

Російська періодика, аби відповідати читацьким запитам, повідомляла публіці максимум європейських і передусім французьких новин. Здійснений у дисертації аналіз пушкінського “Современника” показав, що “французька інформація” складала значну частину видання і обов'язково містила елементи “французького тексту про Росію”. Подальший перегляд “Современника” (за 1847 р.), що перейшов до М.О. Некрасова й І.І.Панаєва, дозволяє побачити: видавці збільшили частку “французького тексту про Росію”. “Французькі думки про Росію” потрапляли навіть на шпальти слов'янофільського “Москвитянина”. Таким чином, можливість стежити за формуванням французького погляду на Росію була однією з основних передумов безперервного російсько-французького імагологічного діалогу.

Отже, актуалізується питання про те, наскільки російські літератори володіли кодом розуміння французьких текстів. Оскільки цей код міститься не лише у лексичному складі французької мови, а й у стабільних структурах зберігання й передачі інформації, що мають національні особливості (стереотипи, символи тощо), у творчості російських літераторів (О.С. Пушкіна, М.Ю. Лермонтова, П.А. В'яземського, Ф.І. Тютчева, І.П. Мятлєва, Д.П. Ознобішина, В.Г. Теплякова, С.Д. Нечаєва та ін.) можна виявити низку художньо-семантичних констант, запозичених із французької літератури: символічна роль Парижа як світового центру, ототожнення Росії з Північчю, а Сходу – з азіатською “нецивілізованістю”, “татарщиною” тощо. Подібні стереотипи переосмислювалися російськими авторами з урахуванням власних ціннісних координат. Так, французьке уявлення про “російське варварство”, трансформувавшись, набуло в російській літературі якісно іншого сенсу. У творчості Д.В. Давидова цей штамп у творах про героїчну епоху 1812 р. здобуває оновлений, патріотичний зміст. О.І. Герцен, звертаючись до європейського читача, підкреслював своє “варварське”, “скіфське” походження і статтю “Росія”, яку було надруковано в газеті Прудона “La Voix du Peuple” (1849), підписав: Варвар. Використання імагологічного образу ініціювало в інонаціональному просторі його деміфологізацію (Варвар, який вільно пише європейськими мовами) і наштовхувало вже на більш масштабні узагальнення, пов’язані з протиставленням характеру російського народу європейській цивілізації. Це імпонувало Прудону, оскільки він підхопив гру зі стереотипом, помічаючи у вдачі Герцена “варварський запал (verve barbare)”: “Так, Герцен, Бакунін, я вас люблю <…> У росіян, у козаків (вибачте на слові) – я знайшов більше душі, рішучості, енергії. А ми миршаві горлані”. У роботах про Росію, написаних в еміграції, Герцен постійно використовував відшліфовані французькою літературою формули оцінок російської дійсності “з погляду батога, снігу й поштової їзди”: наприклад, Росія – “імперія фасадів”, – що, з одного боку, робило його тексти доступними європейському читачеві і “запрошувало” до діалогу, а з іншого боку, демонструвало “старому світу” об'єктивне уявлення про російські порядки і, відтак, породжувало позитивні думки про Росію. В інтерпретації Герцена образ “російського варвара” знову здобував той екзотичний і шляхетний ореол, який створив ще Вольтер у поемі “Росіянин у Парижі” (1760). Таким чином, гра чужою метафорою надовго стала для російської літератури джерелом експресивної образності, заснованої на стереотипному алогізмі інонаціональних уявлень. У літературній практиці ці процеси позначилися в активному використанні російськими авторами міфологізованих “французьких” кліше (“Париж – столиця світу”, “російські варвари”, “татарщина”, “козаки-флібустьєри”, “північні дикуни”, “Росія – країна вічних снігів і морозів” тощо) у новому, власне російському ментальному контексті, що припускає семантичне переакцентування, деструкцію міфів. Звідси – літературна гра “іншими смислами”, що передбачає антиномічність розуміння, гротеск, гумор, іронію, сатиру. Наявністю різних мотиваційних настанов і індивідуально-авторських рішень зумовлено створення нових планів імагологічного дискурсу в межах російсько-французького літературного діалогу.

У третьому розділі – “Мотиваційна природа і структура тексту “рецепції-відповіді”” – на основі аналізу фактів російської літератури виявляються причини створення, а також тематичні складові тексту “рецепції-відповіді”; з'ясовується, що було рушійною силою російсько-французького імагологічного діалогу й змушувало кожного окремого автора і російську літературу взагалі вступати у полеміку щодо російського іміджу у французькій літературі.

Роль “французького тексту про Росію” у процесі “самопізнання” і формування російською літературою стабільного, заснованого на реальності, різнопланового й підтриманого колективною свідомістю уявлення про Росію з'ясовується у першому підрозділі – “Літературні пошуки “своєї” Росії”. “Незнання Росії посередині Росії” (М.В. Гоголь) дивувало й ображало патріотичне почуття, ставало більше або менше розгорнутою, але постійною темою російської літератури (“Російські путівці” П.А. В'яземського, “Біла гарячка” І.І. Панаєва, “Княгиня Ліговська” М.Ю. Лермонтова, “Петербург і Москва” В.Г. Бєлінського, “Тарантас” В.О. Соллогуба тощо). Теоретично можна припустити, що суб'єктивно-авторські уявлення про Росію (“зі своєї ““призмочки””, за словами Л.М. Толстого) сумарно забезпечують об'єктивність у формуванні уявлення загальнонаціонального. Історично цей процес характеризувався постійним і гострим зіткненням думок у межах всіх літературних напрямків (яскравий приклад – протистояння “Беседы любителей русского слова” і “Арзамаса”). Російське суспільство XIX ст. зосереджено виробляло саме таке універсальне уявлення та намагалося осмислити його варіанти, запропоновані різними партіями й різними авторами. Література стрімко міняла свій профіль, романтичні умовності в описанні місцевого колориту витіснялися зацікавленістю у точності зображення, і абсолютизація цієї тенденції у творчості письменників натуральної школи сприяла створенню майже фотографічних портретів російських людей і сцен російського життя. Це стало усвідомленою програмою нового літературного часу. У формуванні реалістичних тенденцій “французький текст про Росію”, по-перше, став джерелом фактографічної інформації про історію, культуру, географію, етнографію Росії (тому в Росії були поціновані “Подорож Кавказом…” Дюбуа де Монпере, “Путівник мандрівника Кримом” Ш. Монтандона, “Прикаспійські степи, Кавказ, Крим і південна Росія” А. Омер де Гелль тощо), а по-друге, російських літераторів цікавила інтерпретація вже відомих фактів і думок, що допомагали російському письменнику коригувати власне уявлення про Росію. Наскільки продуктивним видавався погляд на Росію крізь “чужу оптику”, можна судити, наприклад, з того, що М.В. Гоголь у період роботи над “Мертвими душами” свідомо обрав позицію “стороннього спостерігача”, поїхавши до Європи, й був переконаний, що звідти “мало знана нами Росія” (“Театральний роз'їзд…”) “з'являється у всій своїй величезності”, що саме дистанція сприяє цілісності зображення російського життя. У дисертації розглядається еволюція уявлень В.Г. Бєлінського про об'єктивність і доцільність “чужого” погляду на “Росію нинішню”: від безумовної підтримки (в аналізі “Мертвих душ”) – через болюче, суперечливе переосмислення (у характеристиці героїв “Тарантаса”