ІНСТИТУТ ПЕДАГОГІКИ АПН УКРАЇНИ

ПУГАЧ АНЖЕЛІНА ВОЛОДИМИРІВНА

УДК 37.013.32:[070:37](477) „192/193”(043.3)

ПРОБЛЕМИ ПІДГОТОВКИ ВЧИТЕЛЯ

ДО ПРОФЕСІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

В УКРАЇНСЬКІЙ ПЕДАГОГІЧНІЙ ПЕРІОДИЦІ

(20-ТІ – ПОЧАТОК 30-Х РОКІВ ХХ СТ.)

13.00.01 – загальна педагогіка та історія педагогіки

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата педагогічних наук

Київ – 2008

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Інституті педагогіки АПН України.

Науковий керівник доктор педагогічних наук, професор,

дійсний член АПН України

Сухомлинська Ольга Василівна,

Академія педагогічних наук України,
академік-секретар відділення теорії

та історії педагогіки

Офіційні опоненти: доктор педагогічних наук, професор

Дем’яненко Наталія Миколаївна,

Національний педагогічний університет

імені М.П. Драгоманова, завідувач кафедри історії освітньо-виховних систем і технологій;

кандидат педагогічних наук, професор
Коваленко Євгенія Іванівна,

Ніжинський державний університет

імені Миколи Гоголя, завідувач кафедри загальної та соціальної педагогіки
і соціальної роботи

Захист відбудеться 10 квітня 2008 року о 16.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.452.01 в Інституті педагогіки АПН України за адресою: 04053, м. Київ, вул. Артема, 52 д.

З дисертацією можна ознайомитись у науковій частині Інституту педагогіки АПН України (04053, м. Київ, вул. Артема, 52 д.)

Автореферат розісланий 7 березня 2008 року.

Учений секретар
спеціалізованої вченої ради Л.Д. Березівська

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність дослідження. Історичний поступ цивілізації ХХІ століття детермінують тенденції до глобалізації на рівні всіх сфер економічних взаємовідносин, суспільного буття, розробки і впровадження високих технологій, перегляду гуманітарної сфери і зокрема духовно-ціннісних орієнтирів. В умовах динамічних змін планетарного масштабу показником рівня науково-технічного розвитку і соціальної стабільності, економічного добробуту і державної безпеки країн стає людиноцентристський вимір, що гарантує відтворення через систему освіти інтелектуального потенціалу країни, повноцінний індивідуальний розвиток і багатоаспектну функціональність особистості.

Окреслення перспектив і нових завдань освіти України потребують коригування усталених норм, стандартів і категорій освітнього середовища в напрямі їх модернізації. У Національній доктрині розвитку освіти (2002), Державній програмі „Вчитель” (2002), галузевих нормативно-правових актах суттєвими складовими нинішніх зрушень визначаються педагоги, професійно-педагогічна діяльність яких в умовах перегляду змісту освіти, зміни традиційних підходів до організації навчально-виховного процесу на інноваційні, пошуків варіативних форм і методів роботи, появи альтернативних освітніх закладів набуває новаторського характеру.

Суспільна потреба в ініціативних, авторитетних, всебічно освічених фахівцях, здатних до подальшого розвитку і самонавчання, духовного і професійного вдосконалення актуалізує соціальне замовлення на підготовку педагогів нової генерації, здатних не лише до оволодіння сучасними інформаційними і педагогічними технологіями, а й до особистого діалогу з учнями, свідомих у ставленні до обраної професії як творчої місії. Це зумовлює проектування професійно-педагогічної діяльності, обґрунтування ключових компетенцій учительського фаху, спрямовує пошуки дослідників ефективних шляхів удосконалення професійно-педагогічної підготовки, створення умов, що стимулюють фахове зростання вчителів, узгодження між професійним самовизначенням і професійним відбором до системи педагогічної освіти.

За таких умов зростає вагомість історико-педагогічних досліджень, в яких розглядаються теоретичні питання та узагальнюється досвід підготовки вчителів до здійснення професійно-педагогічної діяльності в різні періоди роботи школи й учителя. Звернення до історичних джерел науково-педагогічної думки надасть змогу виявити умови і закономірності активізації творчого потенціалу вчителя, визначити суттєві характеристики педагогічної професії.

У цьому контексті актуалізується педагогічна проблематика періоду 20-х – початку 30-х років ХХ століття, який певною мірою схожий на нинішній як етап зміни освітньої парадигми, впровадження творчих підходів до форм і методів педагогічної діяльності, варіативних навчально-виховних технологій, міжнародного співробітництва освітян. Кардинальні підходи до реформування галузі у ці роки, широкий експериментальний пошук педагогів, радикальність новацій стали підґрунтям оновлення змісту і напрямів підготовки вчителя, чинниками його професійного становлення.

Означені процеси знайшли розвиток у тогочасній фаховій періодиці для освітян як складової загального освітнього процесу в Україні, генератора громадської і педагогічної думки, наукового потенціалу галузі, популяризатора тогочасних новацій, провідного засобу особистого і професійного зростання вчителів. На її сторінках було систематизовано спеціальні педагогічні знання та узагальнено педагогічний досвід, розгорнуто процес формування відповідних епосі педагогічних, моральних, естетичних орієнтирів, відображено пошуки ціннісних характеристик структури професійно-педагогічної діяльності.

Ступінь розробленості проблеми. У сучасній педагогічній та історико-педагогічній літературі проблема підготовки вчителя до здійснення професійно-педагогічної діяльності розглядається дослідниками як багатовекторна – через розроблення структурної моделі фахових компетентностей педагога, визначення підходів до здійснення ефективної професійно-педагогічної діяльності, обґрунтування єдності теоретичної і практичної складових у підготовці вчителя, розкриття соціокультурної, морально-етичної, гуманітарної спрямованості педагогічної професії (Н.Гузій, М.Євтух, І.Зязюн, С.Золотухіна, В.Кан-Калік, Л.Карпова, Н.Кузьміна, А.Маркова, Л.Мільто, Л.Мітіна, Є.Пєхота, О.Пометун, І.Прокопенко, В.Радул, С.Сисоєва, В.Сластьонін).

Аналіз різних аспектів професійно-педагогічного становлення вчителя на основі історичного підходу здійснили Г.Грінченко, Н.Дем’яненко, Л.Задорожна, В.Майборода, Н.Матвійчук, В.Микитюк, М.Мискарян, Л.Сігаєва та ін. Цінним для нашої роботи стало дослідження Г.Грінченко (1977), де узагальнено ідеї, що розкривають сутність, специфіку, умови і шляхи формування професійної майстерності педагога на різних етапах розвитку науково-педагогічної думки. Дискусії навколо проблеми педагогічної майстерності як складової загальнопедагогічної підготовки вчителя в Україні у ХІХ – першій третині ХХ ст. аналізувала Н.Дем’яненко (1998). Особливості становлення і розвитку системи підвищення кваліфікації вчителів в Україні, зміст, форми і напрями перепідготовки, навчально-методичне забезпечення цього процесу в 20-30-х роках ХХ ст. досліджувала Л.Сігаєва (2000).

Першими дослідниками педагогічних часописів означеного періоду були провідні педагоги, які співпрацювали з редакціями. У публікаціях А.Зільберштейна, Й.Зільберфарба, О.Попова, В.Тарана, Я.Чепіги, В.Ястржембського, які брали участь у становленні журналів „Шлях освіти”, „Радянська освіта”, газети „Народний учитель”, фахова періодика розглядалась як складова науково-методичної роботи та ефективний засіб підготовки вчителя до професійно-педагогічної діяльності.

Після тривалої перерви – з кінця 30-х по 60-ті роки – було продовжено вивчення педагогічної преси періоду, що досліджується. У публікаціях К.Присяжнюка (1965) систематизовано важливі фактологічні відомості з історії фахових часописів, проаналізовано розвиток педагогічної проблематики, зокрема розкриття питання підготовки вчителя на сторінках преси. Російська дослідниця С.Гармаш (1976) на основі матеріалів журналу „На путях к новой школе” (1922-1932) здійснила аналіз впливу цього часопису на формування змісту освіти, організації і методів навчання, визначила актуальні напрями підготовки вчителів з погляду суспільно-політичної, професійно-педагогічної та політехнічної спрямованості освіти. Роль педагогічних журналів у становленні радянської трудової школи, обговоренні змісту освіти, досвіду шкіл у трудовому навчанні, професійної орієнтації учнів, підготовки вчителя в умовах зміни підходів до педагогічної діяльності розглядав В.Зябкін (1987). Дослідники радянської доби зібрали вагомий фактологічний матеріал, що розширює педагогічні знання про освітянські події та явища означеного періоду.

Суттєвий внесок у дослідження впливу преси на формування теоретичних засад української національної школи у другій половині ХІХ – початку ХХ століття здійснив І.Зайченко (1996). На основі газетних і журнальних матеріалів він виокремив і розглянув генезу, провідні тенденції, специфіку змісту та основні етапи розвитку української національної школи як певної системи, проаналізував завдання вчителя у національному вихованні. До аналізу уявлень про становлення ідеалу вчителя з погляду філософських, духовних та загальнолюдських позицій, що знайшли відображення у вітчизняній педагогічній журналістиці другої половини ХІХ – початку ХХ століття, зверталась Е.Панасенко (2001). І хоча в межах цих досліджень не розглядався обраний нами хронологічний період, аналіз їхніх праць підтвердив вплив педагогічної преси на професійне становлення вчителя, спонукав нас до продовження дослідження цього аспекту в наступному історичному періоді – 20-х – початку 30-х років ХХ ст.

Отже, відсутність цілісних і комплексних досліджень напрямів і специфіки фахової підготовки педагогів у 20-ті – на початку 30-х років минулого століття, узагальнених на сторінках педагогічних часописів цього періоду, як складових сучасних процесів модернізації підготовки вчителя зумовили вибір теми нашого дисертаційного дослідження „Проблеми підготовки вчителя до професійної діяльності в українській педагогічній періодиці (20-ті – початок 30-х років ХХ ст.)”.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами.

Дисертаційне дослідження виконано згідно з тематичним планом науково-дослідної роботи Інституту педагогіки АПН України і є складовою теми „Розвиток ідей про національну освіту і виховання в творчій спадщині українських педагогів (ІХ–ХХ ст.). 0100U006264”. Тему дисертації затверджено на засіданні бюро Ради з координації наукових досліджень у галузі педагогіки та психології АПН України (протокол № 9 від 26 листопада 2002 р.).

Об’єкт дослідження – фахова (педагогічна) періодична преса 1922-1932 років.

Предмет дослідження – теоретичні й практичні питання підготовки вчителя до здійснення професійно-педагогічної діяльності у загальноосвітній школі, що висвітлювалися на сторінках української педагогічної періодики 20-х – початку 30-х років ХХ століття в Україні.

Мета дослідження – на основі цілісного ретроспективного аналізу проблемних публікацій української педагогічної періодики 20-х – початку 30-х років ХХ століття виявити й узагальнити зміст, чинники і специфіку підготовки вчителя до фахової діяльності як суттєвого важеля трансформаційних процесів у галузі шкільної освіти.

Відповідно до об’єкта, предмета і мети дослідження визначено такі завдання:

1. Проаналізувати стан розробки означеної проблеми у вітчизняній історіографії, обґрунтувати теоретико-методологічні засади дослідження.

2. Виявити і структурувати загальний джерельний масив освітянської періодики 20-х – початку 30-х років ХХ століття; представити розвиток педагогічної проблематики часописів з огляду на їх цільове і читацьке призначення, затребуваність у підготовці вчителя до фахової діяльності.

3. Систематизувати педагогічні концепції провідних тогочасних науковців, у яких знайшли відбиття проблеми вдосконалення професіоналізму вчителя як складової його професійної підготовки.

4. Узагальнити на основі журнальних і газетних публікацій розвиток ідей про психотехніку і наукову організацію праці як чинників творчого експериментування та пошукової діяльності педагогів.

5. Дослідити інформаційний потенціал фахової періодики у підготовці вчителя до активізації педагогічного процесу за комплексною системою.

6. З’ясувати роль педагогічної преси у розгортанні педагогічних дискусій і систематизації досвіду учителів-практиків.

7. Розкрити вплив педагогічних часописів на розвиток і зміцнення міжнародних зв’язків українських освітян.

Методологічну основу дослідження становлять: положення про взаємозв’язок і взаємозумовленість соціально-педагогічних явищ у суспільстві і необхідність їх вивчення в конкретних історичних умовах; роль історичного досвіду в розвитку наукових знань; концепції професійного розвитку та самореалізації особистості, показником яких є зміни ціннісних компонентів структури її діяльності; теорія соціальної взаємодії людини та комунікацій у процесі пізнання. Дослідження здійснювалося на основі загальнонаукових принципів історизму, наступності, системності, цілісності та об’єктивності.

Теоретичну основу дисертаційного дослідження становлять: ідеї вітчизняних педагогів про розвиток особистості вчителя (Г.Ващенко, А.Макаренко, В.Сухомлинський, К.Ушинський); концептуальні підходи до модернізації професійної підготовки педагогів (В.Андрущенко, А.Бойко, В.Бондар, Н.Дем’яненко, М.Євтух, В.Кремень, В.Мадзігон, Н.Ничкало, О.Савченко); положення щодо методології і методів досліджень з історії педагогіки (М.Богуславський, Н.Гупан, Н.Дічек, І.Зайченко, Н.Побірченко, О.Пометун, О.Сухомлинська) і преси (О.Акопов, М.Романюк, Г.Рудий); гуманістичний контекст теорії освіти і виховання (І.Бех, С.Гончаренко, І.Зязюн, В.Кузь).

Для розв’язання означених завдань дослідження нами застосовувалися загальнонаукові та історико-педагогічні методи:–

системно-пошуковий (виявлення, теоретичний аналіз і систематизація праць історико-педагогічного спрямування та матеріалів педагогічної періодики з проблеми, що досліджується);–

історико-ретроспективний (здійснення аналізу змісту і специфіки фахової підготовки вчителя у 20-х – на початку 30-х років ХХ століття); –

порівняльно-зіставний (зіставлення й порівняння подій, явищ і фактів, відображених у педагогічній пресі, зокрема поглядів українських науковців на особистість учителя та його професійно-педагогічну діяльність).

Джерельну базу дослідження становлять: –

педагогічні періодичні видання 20-х – початку 30-х років ХХ століття, зокрема журнали „Шлях освіти” („Путь просвещения”, „Комуністична освіта”), „Радянська освіта”, „Освіта Донбасу” („Радянська школа”), „На путях к новой школе”, газета „Народний учитель” та ін.;–

документи уряду УРСР (УСРР) та СРСР у галузі освіти і преси, бюлетені, вісники Народного комісаріату освіти УРСР (УСРР), звіти, інструктивні та інформаційно-методичні листи керівних органів освіти; –

праці державних і громадських діячів, провідних педагогів означеного періоду (М.Гармсен, Г.Гринько, О.Залужний, А.Зільберштейн, М.Зотін, Я.Мамонтов, О.Попов, І.Соколянський, Є.Равич-Щерба, Я.Ряппо, М.Рубінштейн, С.Фрідман, Я.Чепіга); –

архівні документи і матеріали: Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України (Фонд 16 – Уповноважений представник Народного комісаріату освіти УСРР у Німеччині, м. Берлін, 1921-1930; Фонд 166 -– Народний комісаріат освіти УСРР);–

наукова історико-педагогічна література та дисертаційні дослідження з питань розвитку освіти України і професійної підготовки вчителя, з історії української преси.

Під час дослідження використовувалися фонди Національної бібліотеки України ім. В.І.Вернадського, Державної науково-педагогічної бібліотеки АПН України ім. В.О.Сухомлинського, Педагогічного музею АПН України.

Хронологічні межі дослідження охоплюють період 20-х – початку 30-х років ХХ століття. За вихідний рубіж визначено 1922 р., коли Наркомос УСРР започаткував науково-теоретичний журнал з педагогіки „Шлях освіти” і приступив до формування мережі фахових часописів для освітян. У цей період демократичних зрушень в умовах розбудови національної системи освіти актуалізувалися проблеми підготовки вчителя на нових концептуальних засадах, до розв’язання яких долучилася педагогічна преса.

Верхня межа – 1932 р., зумовлена соціально-політичними змінами в СРСР, що виявилися поштовхом до нової філософії освіти і перегляду змісту підготовки вчителя. У журнально-видавничій справі визначилися тенденції до централізації, внаслідок чого відбулося згортання мережі педагогічної періодики.

Наукова новизна і теоретичне значення результатів дослідження полягає в тому, що вперше: розкрито теоретичні та практичні питання підготовки вчителя до професійної діяльності, відображені в українській педагогічній періодиці 20-х – початку 30-х років ХХ століття, визначено напрями і специфіку підготовки як безперервного цілеспрямованого процесу особистісного і професійного зростання педагогів на основі отриманих під час навчання, самоосвіти, узагальнення педагогічного досвіду фахових компетентностей, фундаментальної освіти, спеціальних знань про психофізіологію дитини й умови оточення, історію, економіку регіону тощо; з опертям на цілісний і системний підходи та класифікаційні ознаки структуровано загальний джерельний масив педагогічних часописів; обґрунтовано значення педагогічної преси як рушія і головного ретранслятора кардинальних змін в організації і змісті освіти в означений період; представлено основні педагогічні концепції щодо професійного вдосконалення вчителя, які дискутувалися на сторінках педагогічної преси (функціоналізм, естетичний розвиток, ідеалізація); визначено, що психотехнічний підхід і наукова організація праці (НОП) стали підґрунтям педагогічного експериментаторства і науково-дослідної діяльності освітян.

Подальшого розвитку набули: сутнісні характеристики тогочасного педагогічного досвіду та шляхи його поширення через методичні конференції, курси, семінари, наради, педагогічні екскурсії, що знайшли відбиття у матеріалах педагогів-кореспондентів і вчителів-методистів дослідних установ; спрямованість педагогічних дискусій як провідного засобу висвітлення шкільних проблем та впливового шляху їх розв’язання із залученням провідних зарубіжних експертів і фахівців.

У науковий обіг уведено нові й маловідомі документи і публікації тогочасної педагогічної періодики, що розширили сучасні знання про підготовку вчителя до професійно-педагогічної діяльності.

Практичне значення результатів проведеного дослідження полягає в тому, що напрями і специфіка підготовки вчителя до професійної діяльності, відображені в педагогічній пресі 20-х – початку 30-х років ХХ століття, набули об’єктивного та неупередженого висвітлення і тим самим поповнили історико-педагогічне знання. Теоретичні положення і висновки дослідження підтверджують ефективність використання педагогічної періодики у фаховому зростанні вчителів. Результати дослідження можуть бути враховані у складанні програм курсів з історії педагогіки та української журналістики. Систематизований фактологічний матеріал з історії педагогічних періодичних видань, які використовуються як джерельна база, стане у нагоді в подальших науково-педагогічних дослідженнях.

Вірогідність та достовірність здобутих наукових результатів та висновків дисертаційного дослідження забезпечуються методологічним і теоретичним обґрунтуванням його вихідних положень; застосуванням комплексу наукових методів, адекватних об’єкту, предмету, меті і завданням дослідження; опорою на сучасні досягнення історико-педагогічної науки та широку джерельну базу дослідження; системним аналізом теоретичного, емпіричного та фактологічного матеріалу; здійсненням наукової апробації основних концептуальних ідей і положень дослідження.

Апробація результатів дослідження. Основні положення і результати дисертаційного дослідження обговорювались у виступах на засіданнях лабораторії історії педагогіки Інституту педагогіки АПН України; доповідалися на науково-практичних конференціях: Всеукраїнській науково-практичній конференції „До витоків становлення української педагогічної науки” (Умань, 2002), звітній науковій конференції Інституту педагогіки АПН України „Зміст і технології шкільної освіти” (Київ, 2003), методологічному семінарі „Виховання дітей та молоді в контексті розвитку громадянського суспільства” (Київ, 2003), Всеукраїнській науково-практичній конференції „Підготовка вчителя в сучасних умовах” (Слов’янськ, 2003), засіданні „круглого столу” „Українська педагогічна преса у становленні національного шкільництва: на перехресті століть” (Умань, 2006), Другій Міжнародній науково-практичній конференції „Акмеологія – наука ХХІ століття: розвиток професіоналізму” (Київ, 2007).

Публікації. Основний зміст, результати і висновки дисертації відображено у 9 одноосібних публікаціях автора, з них 8 – у наукових фахових виданнях, затверджених ВАК України.

Структура дисертації. Дисертаційне дослідження складається зі вступу, трьох розділів, загальних висновків, списку використаних джерел (405 позицій, розташованих на 29 с.), додатків (12 – на 24 с.). Повний обсяг дисертації становить 237 с., у тому числі основного тексту – 184 с.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано вибір теми і хронологічні межі дослідження, розкрито його актуальність; сформульовано об’єкт, предмет, мету, завдання роботи; висвітлено методологічні підходи, методи і джерела дослідження; розкрито наукову новизну, практичне значення одержаних результатів; відображено апробацію результатів дисертаційного дослідження.

У першому розділі „Педагогічна періодика України як складова загального історико-педагогічного процесу” визначено теоретико-методологічні засади дослідження, розкрито історіографію проблеми, проаналізовано становлення періодичних педагогічних видань України 20-х – початку 30-х років ХХ століття як цілісної системи.

У дисертації історіографія питання структурована за трьома напрямами. Перший склали історичні та історико-педагогічні праці сучасних дослідників, ідеї яких стали підґрунтям для осмислення освітнього поступу України у період, що досліджується, зокрема щодо: оцінки тогочасних суспільно-політичних і культурно-освітніх подій і явищ з нових методологічних підходів (В.Даниленко, Н.Гупан, Г.Касьянов, С.Кульчицький, В.Марочко, Г.Хілліг, О.Субтельний, О.Сухомлинська, О.Удод), розбудови системи освіти УСРР (Л.Березівська, І.Лікарчук, В.Липинський, С.Мазуренко), передумов і розвитку педагогічних новацій (Л.Дуднік, В.Лук’янова, З.Палюх, О.Попова, О.Сухомлинська, Л.Тютюнник) тощо.

На основі другої групи джерел розглянуто сутність підготовки вчителя до професійної діяльності у понятійно-термінологічному та історико-педагогічному аспектах (Г.Грінченко, Н.Дем’яненко, Н.Кічук, Н.Кузьміна, В.Майборода, А.Маркова, Л.Мільто, Є.Пєхота, Л.Сігаєва, В.Сластьонін, Р.Скульський та ін.). Це дало змогу з’ясувати, що підготовка вчителя до професійної діяльності є безперервним цілеспрямованим процесом фахового зростання на основі набутих під час навчання, самоосвіти, вивчення й узагальнення педагогічного досвіду компетентностей, що свідчать про якісні зміни в структурі особистості вчителя та навчальних досягненнях учнів, визначають високий рівень педагогічного професіоналізму.

Третю групу склали джерела, на основі яких було здійснено аналіз становлення і розвитку преси в контексті політики держави щодо фахової періодики, яка відображала політичні, соціально-економічні та просвітницькі тенденції тогочасного суспільства..

У дисертації розглянуто методологію комплексного дослідження преси, підґрунтям якої стали ідеї науковців із різних галузей знань: історії, історії педагогіки, теорії засобів масової інформації (О.Акопов, Д.Григораш, Н.Гупан, М.Романюк, Г.Рудий). Це дало змогу цілісно і системно дослідити педагогічні часописи 20-х – початку 30-х років ХХ століття у виникненні та розвитку; розкрити теоретичне або практичне значення змісту та спрямованості публікацій. У контексті методології уточнювався категоріально-понятійний апарат дисертаційного дослідження.

З’ясовано, що дослідники впродовж останніх десятиліть зверталися до аналізу різних аспектів освіти і виховання, відображених у педагогічній пресі. Роль педагогічної преси означеного періоду в розвитку шкільної теорії і практики досліджували К.Присяжнюк (1965), С.Гармаш (1976), В.Зябкін (1987). Проблеми української національної школи ХІХ – початку ХХ століття досліджували С.Лаба (1994), І.Зайченко (1996), І.Мельник (1997); просвіти батьків – Н.Гордій (1997), І.Дубінець (2001); виховного ідеалу – М.Кухта (1998) та ідеалу вчителя – Е.Панасенко (2001). Періодику розглядали як феномен просвітницького руху в XIX – першій третині XX ст. – О.Коновець (1992), засіб формування професійної компетентності вчителів української діаспори – А.Онкович (2004).

У дисертації аналіз усіх педагогічних періодичних видань 20-х – початку 30-х років ХХ століття здійснювався з огляду на цільове і читацьке призначення (головна мета, коло читачів), установчі завдання, територіальну ознаку (загальнодержавного, місцевого, регіонального рівня), універсальність змісту (загальнопедагогічний чи з окремих тем, проблем, аспектів), періодичність, матеріальна конструкція (газета, журнал). З’ясовано, що в означений період в Україні галузева періодика для освітян була представлена виданнями: журнали (15), газети (2), бюлетені (37), вісники (2), наукові записки (10), інструктивні листи (11).

Серед них критеріям репрезентативності та повноти висвітлення проблем підготовки вчителя відповідають загальнодержавні педагогічні журнали „Шлях освіти”(„Путь просвещения”), „Радянська освіта”, газета „Народний учитель”, регіональні часописи „Освіта Донбасу”(„Радянська школа”, Луганськ), „Новими стежками” (Полтава). У дисертації розглянуто історію й основні етапи їх становлення.

На основі архівних джерел, статей, нарисів з’ясовано, що центральний освітянський журнал „Путь просвещения” був започаткований Наркомосом УСРР у 1922 р. Його фундатори: Г.Гринько (тогочасний нарком освіти УСРР), Я.Ряппо (заступник наркома, голова редакційної колегії), М.Астерман (вчений секретар Наркомосу, перший головний редактор), провідні науковці Й.Зільберфарб (завідувач зарубіжним відділом), А.Зільберштейн (редактор), Х.Бобров (завідувач відділом робітничої освіти) та ін. Програмні завдання журналу охоплювали питання теорії освіти, методології, освітньої практики, бібліографії. З редакцією співпрацювали: педологи та рефлексологи О.Залужний, А.Владимирський, С.Лозинський, Н.Тарасевич; методисти О.Астряб, Т.Гарбуз, В.Помагайба, С.Чавдаров; дослідники зарубіжної педагогіки С.Ананьїн, О.Готалов-Готліб, Є.Кагаров, А.Мандрика, О.Музиченко. Упродовж першого десятиріччя існування відбулася трансформація видання за назвами: „Путь просвещения” (1922-1926), „Шлях освіти” (1924-1930), „Комуністична освіта” (1930-1945). Нагальним питанням освіти присвячувалися спеціальні випуски, зокрема розвитку дитячого руху (1922, № 11-12), діяльності шкіл фабрично-заводського учнівства і робітничих факультетів (1923, №3 і №6), проблемам педології (1923, №4), підготовці вчителя і реорганізації педагогічної освіти (1924, №6). Журнал був розрахований передусім на підготовлених авторів – науковців і вчителів високої кваліфікації.

Визначено, що у 1923 р. Наркомос УСРР і Укрбюро ЦК працівників освіти заснували громадсько-педагогічний щомісячник „Радянська освіта” з метою встановлення тісного зв’язку з учительством у регіонах, надання фахової консультації, переважно у практико-орієнтованих матеріалах. Очолював часопис відомий педагог, перший директор УНДІПу О.Попов, серед авторів – О.Парадиський (заступник редактора), О.Музиченко, В.Помагайба, Я.Рєзнік, І.Соколянський, Я.Чепіга. У 1932 р. відбулось об’єднання журналів „Радянська освіта” і „За політехнічну освіту” за назвою „Політехнічна школа” (до1934 р.).

У дослідженні розглянуто роль у підготовці вчителя до професійної діяльності газети „Народний учитель” (органу Всеукраїнського центрального правління спілки працівників освіти, Харків, 1925-1930 рр.). На основі аналізу її матеріалів з’ясовано, що проблеми освітянської галузі від початкової до вищої ланки розглядалися через висвітлення методичних аспектів навчально-виховного процесу, досвіду окремих закладів освіти, кращих учителів, профспілкових організацій; відстеження хроніки міжнародних подій, освітянських заходів в УСРР; повідомлення про побут освітян, нові видання, присвячені аналізу тогочасних новацій, а також через додатки до газети: „Самонавчання” (1927-1928 рр.), „Виробнича думка” (1926-1928 рр.), „Література і побут” (1928-1929 рр.), „На громадській роботі” (1929 р.). У складі редакційної ради – нарком освіти УРСР О.Шумський, голова профспілки освітян О.Мізерницький, відомі освітянські діячі – Я.Чепіга, М.Калюжний, М.Попов.

Аналіз проблематики цих часописів довів, що провідною темою публікацій фахових періодичних видань для освітян була проблема вчителя, формування його моральних і професійних якостей, визначення шляхів підготовки до здійснення ефективної професійно-педагогічної діяльності.

У другому розділі „Основні напрями підготовки українського вчителя у контексті розбудови освітянської галузі на сторінках педагогічної періодики” розглянуто проблеми вдосконалення педагогічного професіоналізму через впровадження до професійно-педагогічної діяльності психотехніки і наукової організації праці та активізації навчально-виховного процесу шляхом новацій, зокрема комплексної системи.

На основі аналізу публікацій фахових часописів для освітян з’ясовано, що в означений період існувало розмаїття поглядів на розуміння професійного вдосконалення педагога як складової його підготовки. Спільним в ідеях дослідників було усвідомлення суспільної значущості педагогічної діяльності, визначення трудової спрямованості змісту освіти та розгортання експериментальних досліджень на основі педології. З огляду на це, провідні педагоги, автори освітянської преси акцентували увагу на здобутті вчителем ґрунтовної загальної освіти, спеціальних знань про психофізіологічні особливості дитини й умови оточення, вивчення історії і суспільно-економічних зв’язків у регіоні з опертям на краєзнавство; участь освітян у суспільно-громадському житті (В.Арнаутов, Ф.Бєльський, А.Владимирський, О.Грабаров, М.Заріцький, М.Зотін, Я.Мамонтов, О.Попов, М.Розенштейн, Ю.Самброс, І.Соколянський, Є.Равич-Щерба, Я.Чепіга).

Поряд із цим у наукових позиціях дослідників відбилася своєрідність поглядів щодо фахового професіоналізму. Зокрема ідеї О.Попова надати виробниче спрямування загальноосвітній підготовці вчителя сформувались у контексті ранньої професіоналізації навчання у школах України. Дослідження творчого розвитку особистості вчителя С.Ананьїним, Я.Мамонтовим, М.Розенштейн спиралися на зарубіжні теорії поєднання педагогіки і мистецтва. Рефлексологічні закони розвитку особистості знайшли відображення у спробах О.Грабарова, І.Соколянського механізувати вчительську працю, на основі визначення норм виробітку порівняти її з працею інженера, коли вчитель мав удосконалюватися до рівня „спеца” (фахівця), і як інженер за архітектурним проектом, організовувати дитячу масу в колектив. Різноманітність поглядів на проблему професійного зростання знайшла відбиття у визначеннях і характеристиках таких понять, як „педагогічний ідеал”, „педагогічна майстерність”, „педагогічне покликання”, „педагогічний такт”, „педагогічна інтуїція”, „підвищення кваліфікації”, „педагогічне вдосконалення” тощо.

У дисертації узагальнено проблеми підготовки вчителя на основі психотехніки – прикладної науки, що досліджувала здатність людини до певної професії і сприяла професійному визначенню. За допомогою професіографії вивчалися психофізіологічні характеристики професії (специфіка роботи з виробничими матеріалами, особливості санітарно-гігієнічних і соціально-побутових умов), а за професіограмою складали перелік показників професійно важливих (потрібних або бажаних) якостей працівника.

З’ясовано, що у педагогічній періодиці завдання професіографії визначалося у двох напрямах: першому – через вивчення на основі психотехніки особистості педагога з метою вдосконалення фахового професіоналізму (А.Владимирський, М.Гармсен, Ф.Дунаєвський, І.Чаленко), другому – шляхом здійснення професійної орієнтації і виявлення професійної придатності претендентів на педагогічний фах (Ф.Дунаєвський, Д.Кроленко, Р.Кутепов, І.Чаленко). У педагогічних часописах було представлено орієнтовний план професіографічного обстеження педагогів, що надавав змогу виявити специфіку професії, яка зумовлює її максимальну ефективність („Шлях освіти”) та схему дослідження абітурієнтів, зокрема виявлення здібностей (пам’ять, увага, спостережливість, осмислення варіацій) і спеціальної педагогічної обдарованості (розуміння особистості та поведінки дитини) („Освіта Донбасу”). Ці психотехнічні дослідження проводилися на основі застосування наукових методів: анкетування, тестування у формі доповідей, опитування, експерименту, спостереження і самоспостереження.

На основі аналізу публікацій у журналах „Шлях освіти” і „Освіта Донбасу” виявлено, що важливим чинником удосконалення фахової підготовки тогочасного вчителя вважалася НОП (наукова організація праці), що мала на меті раціоналізацію методики й організації умов навчання та точний розрахунок навчального плану (О.Залужний, А.Мандрика, Є.Кагаров, Т.Саплиць). Показано, що у контексті підготовки до професійно-педагогічної діяльності з опертям на НОП досліджувалися проблеми визначення навантаження та забезпечення охорони праці вчителя (Т.Саплиць), підвищення продуктивності праці за комплексної системи (А.Мандрика, Є.Кагаров, С.Грушевський, Т.Саплиць, М.Брук), ознайомлення педагогів із навичками доцільного розподілу навчального і позашкільного часу учнів, розбірливого нотування, обслуговування різних вимірювальних приладів, техніки хронометражу (І.Блажеєвич, Т.Саплиць).

У дисертації з’ясовано, що на основі психотехніки і НОП у педагогічній пресі розглядалася проблема тестування. Тести запроваджувались у тогочасну школу як індикатор розумового розвитку дитини. Провідні педологи обстоювали доцільність цього методу для вимірювання навчальних досягнень учнів, зокрема загальних здібностей шляхом завдань у письмовому вигляді для з’ясування вмінь оперувати поняттями, виконувати зазначену дію, виявити зв’язок різного порядку тощо (О.Залужний, О.Соколянський, М.Тарасевич, С.Лозинський). Розв’язання проблеми обдарованості мало на меті організацію такого навчально-виховного середовища, що розвиває у дитини здатність до навчання, певних видів діяльності, стимулює її здібності.

Аналіз статей у журналах „Шлях освіти”, „Освіта Донбасу” довів, що на основі експериментальних досліджень виокремився самостійний напрям – педагогіка колективу. Його досліджували з рефлексологічних позицій у статистичному і динамічному зрізах, що давало змогу не тільки для вивчення, а й конструювання колективу, закономірності розвитку якого розглядалися крізь призму соціального розвитку індивіда (О.Залужний, С.Лозинський, Р.Кутепов).

У дисертації доведено, що однією зі складних тогочасних проблем фахової підготовки вчителя було впровадження ним до навчально-виховного процесу активних, творчих і дитиноцентристських підходів, які знайшли найширше втілення у комплексній системі. Аналіз статей педагогічної преси свідчить, що підготовка вчителя до діяльності за комплексним підходом ускладнювалась через різне розуміння його суті, неузгодженість щодо викладання окремих дисциплін у межах комплексів, різноманітність критеріїв добору навчального матеріалу, способів розроблення комплексів, побудови навчальних програм. Ці принципові питання найбільш виразно відбилися в ідеях відомих педагогів Г.Іваниці, О.Музиченка, І.Соколянського, що набули широкого висвітлення на сторінках „Шляху освіти” і „Радянської освіти”.

Виявлено, що в педагогічних часописах означеного періоду науковці і практики здійснювали пошук методичних аспектів упровадження комплексності. Серед них пропонувалися такі: попереднє планування навчально-виховної роботи, що надавало змогу зосередити увагу на формальних знаннях (О.Музиченко, В.Литовченко); залучення до вибору і побудови комплексів учнів (В.Головковський, А.Слуцький); опертя у комплексних програмах на принцип локалізації навчального матеріалу, його зв’язок із навколишньою дійсністю, опрацювання окремих комплексних тем різними віковими групами учнів, навчання яких організує один учитель (В.Помагайба, Я.Рєзнік); надання комплексним програмам гнучкості, варіативності, а навчальному матеріалу – місцевого колориту (А.Готалов-Готліб) та ін. З метою сприяння підготовці вчителя до роботи за новаціями у педагогічних часописах публікувалися готові методичні розробки, що показували, як забезпечити набуття формальних знань у комплексі, побудувати комплексну тему, визначити зміст навчального матеріалу для неї (Г.Іваниця, Б.Ольшанський, П.Мостовий).

У дисертаційному дослідженні розглянуто поширення шляхом публікацій у педагогічній періодиці інших новацій, що відштовхувалися від комплексного підходу, зокрема дальтон-плану, віннетка-плану, методу проектів. Їхнє підґрунтя склали принципи співпраці вчителя з учнями на засадах активності, самодіяльності школярів, взаємної довіри і поваги, диференційованого підходу до розвитку здібностей учнів (С.Ананьїн, В.Дурдуківський, А.Зільберштейн, А.Мандрика, П.Мостовий, О.Парадиський).

У третьому розділі „Відбиття специфіки підготовки вчителя в педагогічній періодиці” розглядаються проблеми підготовки вчителя, узагальнені через науково-педагогічні дискусії, висвітлення досвіду вчителів-практиків, зокрема зарубіжних, у тогочасних фахових часописах.

У дисертації доведено, що на сторінках педагогічної періодики висвітлювалися дискусії і полеміка з нагальних освітянських проблем, що стало можливим завдяки демократичному поступу радянського суспільства початку 20-х років минулого століття. У пресі обговорювалися передусім проблеми обґрунтування нововведень, поширення яких відбулося без попередньої експериментальної перевірки на практиці. Дискусії розгорнулися навколо таких аспектів підготовки вчителя до навчально-виховного процесу, як визначення критеріїв добору навчального матеріалу з деяких шкільних дисциплін (історії, літератури, математики, географії тощо), а відтак – його обсягу; розуміння значущості, самостійності змісту цих предметів у межах комплексного викладання в інтегрованих курсах. Всебічне обговорення ролі і значення предметів гуманітарного та природничо-математичного циклів мало на меті обґрунтування їх самодостатності, важливості набуття навичок читання, письма і рахунку (дискусія про доцільність навчання грамоти за методом цілих слів), а також формування пізнавального інтересу школярів, активізації самостійної навчально-пошукової діяльності (обговорення конструювання шкільного курсу історії).

У дисертації розглянуто тривалу дискусію в часописі „Радянська освіта” (1928-1929 рр.) щодо визначення ефективних форм та методики обліку знань школярів, шляхів поліпшення учнівської дисципліни, культури поведінки, раціоналізації виховної роботи, організації учнівського самоврядування. Через публікації в педагогічній пресі були з’ясовані причини тогочасних шкільних негараздів. Серед них: неузгодженість методичних рекомендацій освітянського керівництва різного рівня, що унеможливлювало облік роботи; перевантаженість педагогів; надмірна ідеологізація школи і суспільства, з одного боку, та низька педагогізація суспільства і родини, з іншого; ігнорування значення сім’ї, родини у вихованні підлітків; перенесення виробничих форм соціалізації на навчально-виховну діяльність. Дискусії у пресі не тільки привернули увагу до шкільних негараздів, а й ознайомили з досвідом розв’язання цих проблем.

З’ясовано, що суттєве значення для фахової підготовки педагогів мала дискусія у журналі „Шлях освіти” навколо організаційних форм підвищення педагогічної кваліфікації вчителя (Н.Мірза-Авак’янц, В.Арнаутов, М.Зотін). Вона спрямувала зусилля дослідників на пошуки ефективних заходів перепідготовки (курси підвищення кваліфікації, конференції, гуртки) та актуалізувала питання щодо науково-організаційного керівництва цим процесом. Особливим форматом відзначилася дискусія між заступником наркома освіти УСРР Я.Ряппо і представником науково-педагогічної секції ГУСу Г.Гордоном щодо концептуальних засад розвитку систем освіти УСРР і РСФСР, розгорнута у журналах – українському „Шлях освіти” і російському „На путях к новой школе” (1922-1923 рр.). У контексті проблеми підготовки вчителя ця полеміка пояснювала спрямування до диференціації педагогічної освіти в УСРР.

У дослідженні виявлено, що програмні завдання педагогічних часописів передбачали висвітлення педагогічного досвіду освітян. Це здійснювалось шляхом публікування матеріалів педагогів-кореспондентів, представлених невеличкими статтями, дописами, оглядами, нарисами, листами та більш ґрунтовно підготовленими практико-орієнтованими статтями методичного активу. Педкорівський рух був одним із тогочасних феноменів радянської дійсності, який набрав ваги впродовж 1924-1925 рр. і мав забезпечувати зв’язок редакцій з учительством у регіонах, висвітлюючи розуміння самими освітянами місцевих проблем, а також досвіду окремих навчальних закладів і педагогів щодо використання місцевого оточення у практиці школи, узгодження змісту навчально-виховної і позашкільної роботи, планування і щоденного обліку праці, організації навчальної дисципліни тощо. Для цих матеріалів були започатковані рубрики: „Нам пишуть” (журнал „Радянська освіта”), „Поштова скринька” або „Листування з читачами” (журнали „Радянська освіта” і „Освіта Донбасу”, газета „Народний учитель”).

На основі аналізу матеріалів регіональної преси („Освіта Донбасу”, „Новими стежками”) з’ясовано, що в ґрунтовних методичних та практико-орієнтованих статтях із проблем підготовки вчителя, узагальнених досвідченими методистами, розглядалися: методичні аспекти навчально-виховного процесу в школі, організація дитячого самоврядування, вивчення дитячого колективу, викладання окремих дисциплін, впровадження дослідницького методу. Шляхом публікацій здійснювався аналіз організаційних форм систематизації і поширення педагогічного досвіду: методичних конференцій, курсів, з’їздів, семінарів, нарад окружного і районного значення, педагогічних екскурсій. Методичні консультації надавалися досвідченими педагогами дослідних закладів соціального виховання, зокрема опорних шкіл.

У дисертації досліджено вплив педагогічних часописів різного рівня на підготовку вчителя через матеріали, що ознайомлювали з досвідом роботи вчителя за кордоном. Найширше вони були представлені у „Шляху освіти”, завдячуючи програмі зарубіжного відділу журналу, який очолював Й.Зільберфарб (1923 р.). У часописі розглядалися різнобічні аспекти освітянської діяльності західноєвропейських країн (Англії, Бельгії, Німеччини, Чехословаччини, Франції, Югославії тощо) та США, зокрема: теорія і методологія освіти та виховання, історія педагогіки, зміст освітянських реформ; організація системи освіти; побудова навчально-виховного процесу і методи роботи; напрями підготовки педагогів і вдосконалення майстерності; дитячий і юнацький рух. Зміцнювали міжнародні освітянські контакти закордонні відрядження постійних авторів і співробітників часопису – М.Астермана, М.Заріцького, А.Готалова-Готліба. За рубежем була впроваджена широка мережа кореспондентів (113 співробітників у 22 країнах світу). Серед них – видатний педагог Селестен Френе, діячі ІРО (Інтернаціоналу Робітників Освіти) М.Бубу, Ф.Ланге, Ф.Мур. Вони забезпечували журнал статтями учительства різних країн і хронікою подій, що там відбувалися. Ці матеріали виявили спільність проблем у підготовці радянських і зарубіжних учителів: шкільна дисципліна, зміст навчальних програм, наповнення класів, впровадження НОП у школу, пошуки нових форм організації навчально-виховного середовища.

З’ясовано, що в педагогічних часописах пропонувалися також публікації з тих напрямів діяльності, які для українських учителів були новаціями: кіно і кооперативний рух у школі, навчання грамоти за методом Селестена Френе „друкарня в школі” або методом співочих вправ, виховання у „школах на свіжому повітрі” за досвідом А.Фер’єра та „школи-саду” Штанмайєра у Дюссельдорфі. Виокремлення в педагогічній періодиці зарубіжного досвіду підготовки вчителя засвідчило значущість цієї проблеми для радянського освітнього будівництва з огляду на реорганізацію системи педагогічної освіти і підвищення кваліфікації вчителів, вивчення психології педагогічного фаху на основі психотехнічних досліджень.

Проведене дослідження надає змогу зробити такі висновки:

1. Дисертаційне дослідження здійснювалося на основі аналізу масиву джерел, що визначив напрями освітнього поступу в означений період; сутність „підготовки вчителя до професійної діяльності” у понятійно-термінологічному та історико-педагогічному аспектах; методологію дослідження української педагогічної періодики, що полягала в цілісному і системному підходах, виокремленню у процесі фахового зростання вчителя основних напрямів, чинників і специфіки. Це надало змогу розглядати українську педагогічну періодику як складову загального освітнього процесу України в контексті епохи, що досліджується.

2. У дисертації з’ясовано, що формування системи фахових видань для освітян здійснювалося на доцентрових і відцентрових процесах: з одного боку, в умовах політики централізації друкованих органів з огляду на потребу впровадження нової освітньої парадигми, з іншого – інтенсивного розвитку регіональної та місцевої преси і, відповідно, проблематики у контексті відносно розкріпаченої тогочасної політико-ідеологічної ситуації в УСРР.

Виявлено, що зміст часописів формувався з опертям на розмежування за цільовим і читацьким призначенням, територіальною приналежністю. Вони були представлені журналами, газетами, бюлетенями, інструктивними листами, додатками до журналів тощо. Публікації науково-теоретичного журналу „Шлях освіти” відзначалися теоретичною, методичною і практичною вагомістю; громадсько-педагогічного щомісячника „Радянська освіта” – практико-методичною спрямованістю, газети „Народний учитель” – актуальністю і публіцистичністю. Специфіка регіональних часописів „Освіта Донбасу” і „Новими стежками” виявилась у висвітленні місцевих проблем.

3. У дисертації на основі аналізу матеріалів української педагогічної періодики систематизовано науково-педагогічні концепції щодо проблем удосконалення професіоналізму вчителя, і серед них: –

прагнення до „педагогічного ідеалу” через порівняння особистої фахової діяльності з образом ідеального педагога як об’єкта наслідування;–

виокремлення у педагогічній освіті, що є підґрунтям підготовки вчителя до професійної діяльності, політичної, педагогічної і загальноосвітньої складових; –

підвищення педагогічної культури