ІНСТИТУТ ФІЛОСОФІЇ імені Г.С.СКОВОРОДИ

НАЦІОНАЛЬНОЇ АКАДЕМІЇ НАУК УКРАЇНИ

ПРОНЮК Євген Васильович

УДК 1(477) “18”

ОСТАП ТЕРЛЕЦЬКИЙ

В ІДЕЙНІЙ БОРОТЬБІ В ГАЛИЧИНІ

70-Х РОКІВ ХІХ СТОЛІТТЯ

Спеціальність 09.00.05 – історія філософії

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філософських наук

Київ – 2008

Дисертацією є монографія.

Робота виконана у відділі історії філософії України, Інституту філософії імені Г.С.Сковороди Національної академії наук України.

Офіційні опоненти:

доктор філософських наук, професор, заслужений діяч науки і техніки України,

Кримський Сергій Борисович,

Інститут філософії імені Г.С.Сковороди НАН України,

провідний науковий співробітник

доктор філософських наук, професор

Бичко Ігор Валентинович,

Київський національний університет імені Тараса Шевченка,

професор кафедри історії філософії

Захист відбудеться “22” лютого 2008 р. о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.161.02 в Інституті філософії імені Г.С.Сковороди НАН України (01001, м.Київ, вул.Трьохсвятительська, 4).

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Інституту філософії імені Г.С.Сковороди НАН України (01001, м.Київ, вул. Трьохсвятительська, 4, поверх 3.)

Автореферат розісланий “___” січня 2008 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради

кандидат філософських наук ЛА.Ситніченко

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Реконструювання особливостей ідейної ситуації в Галичині останньої третини XIX ст. – поч. XX ст. є важли-вою складовою історії української філософської та суспільно-політичної думки. Цей період в історії Галичини позначений зародженням і станов-ленням напрямків суспільної думки, яким судилося пізніше стати вирішаль-ними для долі всієї України. Адже якраз на зламі двох століть відбуваються важливі перетворення у філософських та суспільно-політичних орієнтаціях, які можна позначити як становлення національно-демократичної течії в суспільно-політичній думці в Галичині. Виникнення 1890 року Русько-української радикальної партії за участю І.Франка і в 1899 році Націо-нально-демократичної партії за участю М.Грушевського стало наслідком відповідних змін в суспільно-політичній думці.

До найближчих соратників Франка, окрім М.Павлика, належав також Остап Терлецький – випускник філософського факультету Львівського університету та правничого факультету Віденського університету, доктор права, соціолог, філософ, літературний критик, публіцист, громадський діяч, дійсний член Наукового Товариства ім. Шевченка. Його праці, громадська і політична діяльність залишаються досі мало дослідженими, особливо з погляду місця мислителя в ідейній атмосфері 70-х-90-х років 19 ст. Вивчен-ня філософських та суспільно-політичних поглядів О.Терлецького має надолужити цю прогалину в історико-філософських дослідженнях, дати комплексну наукову картину без ідеологічних канонів, штампів, ярликів совєтського періоду, що стало можливим в умовах вільної України.

Стан наукового дослідження проблеми. За період 50-60 років ХХ ст. дослідження означеної проблеми в українській радянській історико-філософській літературі характеризується крайньою заідеологізованістю, ряснінням політичними ярликами. Так, суспільно-політична течія народовців ідейно зараховувалась до затаврованого українського буржуазного націоналізму, філософські вчення – до ідеалізму, фідеїзму. Велика когорта діячів української культури (І.Франко, П.Грабовський, М.Коцюбинський, Л.Українка та інші), серед яких і О.Терлецький охоплювалась політизованим визначенням революціонерів-демократів, котрі вирізнялися у філософії матеріалізмом, в соціальних науках – впливами марксизму, у суспільно-політичній діяльності – наслідуванням позицій російських мислителів.

Дисертант не тільки відійшов від цієї схеми, а своїм аналізом проблеми спростовує її. На підставі вивчення праць О.Терлецького та інших тогочасних авторів, архівних матеріалів в роботі зроблено низку наукових висновків.

Вперше до проблеми дисертаційного дослідження привернули увагу літературознавці, історики журналістики (Д.Заславський, І.Романченко, П.Федченко, М.Берн-штейн). Філософи приєдналися до розробки проблеми пізніше (О.Лисенко, П.Манзенко, А.Пашук, В.Передерій та інші). Останні найновіші висвітлення проблеми знаходимо у працях В.Горського та І.Герасем’як. Але й до сьогодні немає цілісного історико-філософського дослідження зазначеної в дисертаційному дослідженні доби та її діячів, залишалися поза увагою і їх філософські вчення, і в тому числі філософські погляди О.Терлецького.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Робота виконана в Інституті філософії імені Г.С.Сковороди НАН України як скла-дова частина планової теми “Розвиток філософії в Україні”. Тема дослід-ження відображена у загальних працях з історії української філософії (В.Горського, І.Герасим’як та ін.), у підручниках з філософії для універ-ситетів.

Мета і завдання дослідження. Мета дослідження полягає в тому, щоб, спираючись на відповідні джерела, з‘ясувати становлення філософських та суспільно-політичних поглядів О. Терлецького і визначити його місце та роль в ідейній боротьбі в Галичині 70-х років XIX століття.

Досягнення поставленої мети передбачає вирішення низки взаємо-пов’язаних дослідницьких завдань:– 

визначити ідейні засади діяльності народовців і москвофілів; просте-жити основні етапи їх ідейної боротьби і участі в ній О.Терлецького; – 

встановити зв’язок ідейних засад народовців і москвофілів з їхньою соціальною боротьбою; – 

показати формування світогляду О. Терлецького й основні впливи на це формування українських і західноєвропейських філософів-позити-вістів; – 

дослідити філософські погляди галицьких ідеалістів, на тлі яких форму-вався світогляд О. Терлецького;– 

охарактеризувати роль О.Терлецького у встановленні суспільно-політич-них і культурних зв’язків з діячами Східної України, Росії та південних слов’ян;– 

з’ясувати вплив творчої спадщини Тараса Шевченка на суспільний, культурний, духовний розвиток Галичини і діяльність у цьому зв’язку О.Тер-лецького;– 

розкрити місію О.Терлецького як предтечі “Молодої України”;– 

визначити місце О. Терлецького в історії української філософії і націо-нально-визвольного руху.

Об‘єкт дослідження – особливості ідейної боротьби в Галичині 70-х років ХІХ століття.

Предмет дослідження – філософські та суспільно-політичні погляди О.Терлецького у зв‘язку з його громадською та політичною діяльністю.

Методи дослідження, застосовані для виконання завдань дисертації, включають: порівняльний, системного підходу, історизму та інші. У розроб-ці методології дисертант спирався на праці попередніх дослідників філософської думки, зокрема М.Бернштейна, І.Бичка, В.Горського, В.Губенка, А.Єрмоленка, С.Злупка, І.Іваньо, П.Копніна, С.Кримського, О.Лисенка, В.Лісового, В.Ляха, А.Пашкової, А.Пашука, Н.Поліщук, М.Поповича, В.Ткаченка, М.Ткачук, Я.Товстухи, В.Шинкарука, які розробили методологію філософських та історико-філософських досліджень й аналізували окремі аспекти дисертаційної теми.

Наукова новизна дисертаційного дослідження полягає в тому, що в ньому вперше в історії української філософії послідовно та цілісно реконструйовано становлення філософських та суспільно-політичних поглядів О. Терлецького, визначено його місце та роль в ідейній боротьбі Галичини 70-х років ХІХ століття.

Основні наукові результати дисертаційного дослідження відображено в таких засадничих твердженнях:– 

з’ясовано історично передові ідеї суспільно-політичної течії народовців, їх позитивна місія в Галичині 60-х – середини 70-х років ХІХ століття; 

висвітлено оригінальність філософських ідей О.Терлецького в контексті філософії К.Ганкевича, Є.Згарського, І.Федоровича та В.Федоровича, що в такому широкому обсязі вперше вводяться в науковий обіг; 

виявлено особливості соціально-філософського позитивізму О.Терлецького у зв’язку з поширенням ним поглядів західноєвропейських позитивістів Г.Т.Бокля, Е.Геккеля, К.В.Негелі та інших, як нових ідей у філософії, вплив їх на світоглядні переконання І.Франка; 

досліджено роль О.Терлецького у встановленні культурних і суспільно-політичних зв’язків з діячами Східної України (М.Драгомановим, С.Подолинським, М.Лисеноком, М.Зібером, А.Іоніним та ін.), Росії (А.Лобовим, В.Смірновим, С.Чудновським) та південних слов’ян (М.Балабановичем) і значення цих зв’язків для розвитку української суспільно-політичної думки;– 

виокремлено значення творчої спадщини Тараса Шевченка для суспіль-ного, культурного, духовного розвитку Галичини та роль у цьому процесі О.Терлецького; – 

показана місія О.Терлецького як предтечі “Молодої України”, періоду 80-х років – часу діяльності нової генерації борців за соціальний поступ України на європейських суспільних засадах; – 

визначено місце О.Терлецького як ідеолога українського національно-визвольного руху щодо проблеми об’єднання українського народу в єдиній державі.

Практичне значення одержаних результатів полягає у заповненні білих плям в історії української філософії щодо оцінки галицьких суспільно-політичних ідейних течій 60 – 90-х років 19 ст, діяльності і творчості О.Тер-лецького, в уточненні окремих історичних фактів, наприклад, громадські виступи О.Терлецького як предтечі “Молодої України”, орієнтація розвитку української філософії на західноєвропейські вчення.

Особистий внесок здобувача. Дисертаційне дослідження є самостійною працею здобу-вача. Засадничі твердження, ідеї, висновки зроблені ним самим. Публікації, що в них відбито зміст дисертаційного дослідження, виконані лише здобувачем. Йому ж належить введення цієї теми до наукового обігу, починаючи ще з дипломної роботи студента Київського державного університету імені Тараса Шевченка і подальших публікацій.

Апробація результатів дисертаційного дослідження проведена на Республіканській конференції з історії філософії (м.Львів, 1965р.), Семінарі пам’яті Вілена Сергійовича Горського (м.Київ, 26.09.2007р.), в публікаціях 60-х років і в посиланнях на них дослідників суспільно-політичного життя Галичини дру-гої половини ХІХ ст., зокрема в питаннях висвітлення й ставлення до народовства. В журналі “Філософська думка” (2007, №1) оприлюднена позитивна рецензія на монографію дисертації. Основні положення дисерта-ційного дослідження обговорювалися на засіданнях відділу історії філософії України Інституту філософії імені Г.С.Сковороди НАН України, де робота й була рекомендована до захисту.

Публікації. Результати дисертаційного дослідження опубліковані в монографії здобувача “Остап Терлецький в ідейній боротьбі в Галичині 70-х років ХІХ століття”, (Укр. Центр духовної культури, К., 2006.) і в п’яти дослідницьких статтях, обсягом 4,2 друк. аркушів, видрукуваних в фахових виданнях.

Структура дисертаційного дослідження обумовлена авторською концепцією про тему роботи, спрямованою на її розкриття, на досягнення поставленої мети, і не меншою мірою наявністю досліджуваних джерел, серед яких значне місце посідають архівні матеріали. Дана структура складається із Вступу, трьох розділів основного змісту, Висновків, Приміток, бібліографічного розділу “Використані джерела” з підрозділами “Праці Остапа Терлецького”, “Листи Остапа Терлецького”, “Переклади Остапа Терлецького”, “Архівні матеріали й документи”, “Література”, “Анонімні публікації про Остапа Терлецького” і Покажчика імен. Список використаних джерел охоплює 336 найменувань.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У “Вступі” сформульовані мета і завдання роботи, обґрунтовується актуальність теми дисертаційного дослідження, окреслюється рівень її висвітлення, назива-ються вчені, які досліджували тему як з погляду оцінки ідейних течій тогочасної Галичини, так і з погляду визначення історичного місця видатної постаті означеного періоду Остапа Терлецького, наводяться різноманітні твердження про нього радянських дослідників. Визначена наукова новизна дослідження та його практична значимість.

Перший розділ “Соціально-економічне становище Галичини у другій половині ХІХ ст.” містить історичну характеристику краю, відомості про розвиток в ньому капіталізму та буржуазних відносин, національний склад. І хоча за кількістю українці в Австро-Угорщині посідали четверте місце (після німців, чехів і угорців), але колоніальна політика імперії зводилася до поділу їх на різні коронні краї, провінції, що становило суттєву перешкоду у відвойовуванні і захисті ними своїх національних, духовних і економічних вимог і прав.

У підрозділі 1.1 “Суспільне становище” розвінчується міт про щасливе життя українських селян після реформ “просвічених” австрійських монархів 1772—1790 років, які відкривали шлях для капіталістичного розвитку Галичини, одночасно посилюючи визиск селян. Автор відзначає спільні риси гніту українського селянства в Австро-Угорщині і в Російській імперії.

Українське робітництво, сконцентроване у великих містах, передусім у Львові, Дрогобичі, поступаючись чисельно селянству, з 70-х років активно боролося проти визиску та денаціоналізації.

Таке соціальне становище українців у Галичині обумовило відповідну їх участь у суспільно-політичному житті краю, що висвітлює підрозділ 1.2 “Ідейні течії”. Витворені у першій половині 60-х років ХІХ ст. суспільно-політичні течії москвофілів і народовців протистояли між собою щодо підтримки українства не лише в Галичині, а й на Буковині і Закарпатті. Пропагований Михайлом Погодіним панславізм був підтриманий такими галицькими діячами, як історик Денис Зубрицький (1787—1862), літератор і видавець Богдан Дідицький (1827—1908), письменник і священик Іван Наумович (1826—1891), історик і публіцист Венедикт Площанський (1834—1902) та ін. Саме на ідейній основі панславізму, активно підтримуваного російськими імперськими шовіністами, і сформувалося галицьке москвофільство, прибічники якого вели войовничий наступ на українську мову, культуру, історію. Самі вони користувалися так званим “язичієм”, котре О.Терлецький назвав “найчудеснішою мозаїкою всіх живих, мертвих і ще ненароджених слов’янських язиків”. Вони іґнорували українську націю, вважаючи, що існує “единый русский народ от Карпат до Кам-чатки”, стояли за об’єднання всіх слов’янських народів під егідою росій-ського царя. Соціальним ґрунтом москвофільства були клерикали і при-бічники феодалізму. Суспільного резонансу москвофіли досягали й тим, що, виконуючи волю іноземної церкви (і держави), видавали себе за борців за “прадідівську віру”, нав’язуючи українцям чуже московське православ’я.

Неоднозначним був еволюційний шлях розвитку і народовства, пред-течею якого була “Руська трійця” з Маркіяном Шашкевичем (1811—1843) на чолі.

Діяльність, що її розгорнули народовці в 60-х роках, провадилася ними переважно з загальнонаціональних позицій. На ній лежить печать національно-визвольної боротьби українського народу проти іноземного гніту. Народна партія (так народовці називали себе) очолила цю боротьбу. Народовці боролися проти онімечення і ополячення українського народу, за єдність і утвердження його як нації, при цьому не виключалася боротьба з феодальною аристократією, їхня діяльність, зрештою, переборола суспільний вплив реакційного москвофільства. Народовцям належить заслуга у величезній роботі задля відродження української культури в Галичині. Вони вели серед рідного народу просвітницьку роботу, розповсюд-жували кращі твори української літератури, особливо посилено пропагували твори Тараса Шевченка. У Львові 1862 року користувалися попитом: “Кобзар” Т. Шевченка (СПб., 1860), “Народні оповідання” Марка Вовчка (СПб., 1861,1862), твори І.Котляревського, Г.Квітки-Основ'яненка, П.Куліша та ін. Народовські часописи “Вечерниці” (1862—1863), “Мета” (1863—1865), “Нива” (1865), “Правда” (1867—1870) друкували твори Т.Шевченка, Марка Вовчка, Ю.Федьковича, М.Старицького, П.Куліша, О.Кониського, С.Воробкевича (Данила Млаки), О.Афанасьєва (Чужбинського), Д. Мордовця, Є.Гребінки, Л.Глібова та ін.

У “Вечерницях” 1862 року було вміщено поеми “Неофіти” і “Кавказ”, послання “І мертвим, і живим, і ненарожденним...”, у “Меті” 1863 року – “Заповіт”, “Мені однаково, чи буду…”, “Н.Костомарову” та інші твори Шевченка. Деякі поезії Кобзаря вперше побачили світ у народовських часописах. 1867 року у Львові на громадські кошти під егідою народовця Корнила Сушкевича (1840—1885) видано двотомник “Поезії Тараса Шевченка”. 1868 року створено громадську організацію “Просвіта”, що відродилася в Україні 1989 року. “

Народна партія”, заанґажована молодою українською буржуазією, прагла допомогти останній посісти місце політичного ґеґемона в краї, потіснивши для того польську шляхту й буржуазію, німецьких, мад’ярських, єврейських буржуа.

Автор поділяє історію народовства на два періоди, зазначаючи, що з середини 70-х років ХІХ ст. воно еволюціонувало у бік звуження народних інтересів до корпоративних (угодовство).

Мовна “війна” між москвофілами і народовцями насправді була специфічною формою класової боротьби між монархічно-феодальними і буржуазно-демократичними суспільними силами в Галичині.

Філософська основа народовської та москвофільської ідеологій – спільна. Нею була філософія ідеалізму, – особливо німецька класична філософія, що її тлумачили в неотомістському дусі. Така засаднича позиція яскраво відбилась у працях Климентія Ганкевича та Євгена Згарського. Як названі, так й інші українські філософи в Галичині працювали здебільшого в напрямку об'єднання філософії об'єктивного ідеалізму з християнською теологією.

Викривачем реакційного москвофільства і збанкрутілого народовства другого періоду виступив громадський діяч, літератор, публіцист, мислитель європейської орієнтації Остап Терлецький (1850—1902).

Другий розділ “Суспільно-політичні погляди Остапа Терлецького” висвітлює питання формування світогляду мислителя, його громадську діяльність, основні напрямки критики ним москвофілів і народовців.

У підрозділі 2.1 “Формування світогляду” докладно простежуються етапи становлення світосприймання О.Терлецького, еволюції його суспільно-політичних поглядів від ортодоксального народовця до предтечі “Молодої України”.

Підрозділ 2.1.1 “У лавах народовців” містить суперечності станов-лення світогляду О.Терлецького, виявляє чинники впливу на нього. Учнем станіславівської гімназії він захоплюється народовською ідеоло-гією, поезією Т.Шевченка, Ю.Федьковича, прозою Марка Вовчка, О.Стороженка, Д.Мордовця, О.Кониського, П.Куліша, М.Костомарова та ін., виростає до лідера галицької молоді. 15-річний юнак стає керманичем таємної народовської молодіжної організації, на зібранні якої улітку 1865 року він промовляв: на голос Батька-Кобзаря “піднялися з усіх сторін щирі робітники і борці за свободу…Правда, не з шаблями та гаківницями стали нові робітники до трудного діла. Інший настав час і інший мусить бути спосіб борби. Замість гармат ми маємо боротися наукою, замість гетьманів поставимо людей науки і вільного слова”. Гімназист О.Терлецький стає організатором видання рукописної газети “Зірка”, яка в умовах занепаду народовської преси 1865—1866р.р. стала, за І.Франком, “одинокою народньо-руською газетою на всю Галичину й Україну”. У “Зірці” О.Терлецький вміщував і свої вірші, що однак не залишили свого сліду в історії літератури. 1868 року О.Терлецький став студентом Львівського університету, філософський факультет якого він закінчив 1872 року.

З осені того року він працює урядником в університетській бібліотеці у Відні, де стає активним членом студентського галицького товариства “Січ”, розгортаючи в ньому свою громадську і наукову працю. Тим часом наростав ідейний розрив О.Терлецького з народовством.

1874 року стараннями Михайла Драгоманова його запрошено взяти участь у Третьому археологічному з’їзді в Києві, під час якого він познайомився з М.Костомаровим, М.Білозерським, М.Лисенком, діяль-ністю Київської громади (старої) і Південно-Західного відділу Росій-ського географічного товариства.

Із київською мандрівкою пов'язаний і перший значний публіцистичний виступ Терлецького: у “Правді” було надруковано його статтю “Галицько-руський нарід і галицько-руські народовці (замість справоздання з київської археологічної подорожі)”. Стаття підсумовувала диспути з ідейних питань, що відбувалися в “Січі” від початку 1873 року. В ній Терлецький засуджує позірну діяльність “Народної партії”, висміює примітивний характер її просвітницької роботи серед народу, засуджує реакційну, антинаціональну діяльність москвофілів. Стаття викликала сенсацію в Галичині. В оточенні, де вважалося, що те, “що робить правительство, те однако розумне, мудре, пожиточне, всяка критика – се безумство або навіть безбожність”, голос молодого демократа лунав сміливо й переконливо. “В своїм часі, – писав Франко про цю статтю Терлецького, – вона в кружках молодіжи робила велике вражіннє, була першим актом оскарження проти старших галицьких генерацій, піднесена не заграничними людьми, а власне галичанином, донедавна гарячим народовцем”.

У своїй статті Терлецький показав відсталість Галичини від Західної Європи з суспільного, наукового, культурного поглядів. У Галичині снують тільки якісь мари: “нема в них ні свіжого, нового життя, ні нових ідеалів, все старосвітське, пережите. Так колись, – вірить він у прихід нового 1848 року, – і повалить їх всесвітня буря і роздавить їх спорохнілі кості, їх порожні голови...”. Стаття Терлецького 1874 року утверджувала успіхи, яких він досягнув в ідейній боротьбі в “Січі” і закріплювала власний світогляд на вищому щаблі його еволюції. Нею він зробив твердий крок до ідеології радикальної національної демократії. Отже, 1873—1874 роки – це час перелому у світогляді О. Терлецького, що розмежовує етапи його ідейної еволюції.

У підрозділі 2.1.2 “У “Молодій Україні” висвітлюється другий (віденський) період життя О.Терлецького, його подальша ідейна еволюція під впливом праць західноєвропейських природодослідників-позитивістів, соціологів-дослідників робітничого і селянського рухів, подається широка картина його громадської діяльності у товаристві “Січ” і на рідних землях, видання соціалістичної літератури, судове переслідування за належність до неіснуючої таємної соціалістичної революційної організації, ув’язнення з політичних мотивів.

Громадська праця О.Терлецького в товаристві “Січ” спричинилася до реорганізації його з розважального на літературно-розважальне з ухилом до наукової роботи і з відкриттям при товаристві бібліотеки та читальні. Від 1873 року в “Січі” читалися наукові доповіді, велися дискусії. Серед дисидентів виділялися студенти – майбутні видатні вчені Іван Горбачевський, Іван Пулюй, Петро Скобельський, Щасний Сельський та ін. Сам О.Терлецький виступав з доповідями “Про секту штундистів на Україні”, “Яких книжок нам потрібно для простого народу”, “Дарвінізм і соціалізм”, “Галичина на полі політики”, “Шевченко і Некрасов”, “Постання великоруської народності”, “Січ” яко товариство літературне” та ін. На середину 70-х років припадає активізація зв’язків О.Терлецького з діячами Східної України, передусім з М.Драгомановим, С.Подолинським, з російськими народниками.

Період до середини 80-х років був для О.Терлецького найпліднішим як вченого, історика, філософа. Він у цей період написав найкраще, за Франком, своє дослідження “Літературні стремління галицьких русинів (від 1772 до 1872 року)”, важливі статті “Лихва на Буковині”, “Боротьба партій і рух робітників в Австрії” та ін., для Франкового серійного видання “Дрібна бібліотека” переклав працю Е.Геккеля “Нинішня теорія розвою і її стосунок до науки”, а для “Життє і слово” – статтю Б.Шоу “Фабіанці і фабіанізм”. 1899 року О.Терлецького іменовано дійсним членом Наукового товариства ім.Шевченка у Львові (був членом історично-філософічної секції), він став доктором юриспруденції. Його життя обірвалося 9 (22) липня 1902 року. На могилі О.Терлецького на Личаківському цвинтарі на надгробкові зберігся промовистий напис: “Борцеві за ідею поступу, незломимому характерові – українська молодіж”.

У підрозділі 2.1.3 “У колі сучасників” висвітлено численні зв’язки О.Терлецького з діячами культури, науки, мистецтва, з такими з них, як І.Франко, С.Подолинський, М.Павлик, Щ.Сельський, В.Гнатюк, М.Драгоманов, Ю.Федькович, В.Навроцький, М.Лисенко, О.Коби-лянська, Н.Кобринська, М.Зібер, Олена Пчілка, Ф.Вовк, А.Іонін, І.Горбачевський, В.Федорович та багато ін.

Так, з І.Франком познайомився О.Терлецький 1877 року в ув’язненні. З того часу між однодумцями була щира дружба. Франко був першим біографом і критиком О.Терлецького. Його розвідка “Д-р Остап Тер-лецький. Спомини і матеріали” й сьогодні є однією з найкращих праць про Терлецького. Цінним для нас є визначення Франком творчого методу вченого. О.Терлецький, як наголошує Франко, прагнув зобразити у своїх творах чи то літературний процес, чи то політичну боротьбу в партійному висвітленні та й на широкому суспільному й економічному тлі. “Життя Остапа Терлецького цінне й важне для нас власне тим, що йому судилося жити й терпіти і проявляти певний вплив у Галицькій Русі в пору тяжкого перелому, і в додатку судилося впасти одною з жертв того перелому” – таке суспільне значення діяльності мислителя в оцінці Франка. Старший за віком, на час їхнього знайомства – досвідчений громадський і політичний діяч Терлецький справляв ідейний вплив на Франка. Можливо, саме це відбилося на тому, що титан думки і праці щоразу вдячно згадував ім'я Терлецького. Дружба та співробітництво Терлецького і Франка – найкращий приклад взаємин ідейних побратимів.

Складнішими були відносини О.Терлецького з М.Драгомановим, для якого “січовик” ще 1873 року “був цілком європеєць по своїй науці і ідеям”. Ідейний вплив М.Драгоманова на О.Терлецького відбувався в межах демократичного просвітництва і громадівського соціалізму. Войовничий радикалізм М.Драгоманова кінця 70-х – початку 80-х років слід пояснити впливами на нього О.Терлецького і С.Подолинського.

Українська культура завдячує Терлецькому своїм збагаченням – появою письменниці Наталі Кобринської. Це він переконливим словом літературного критика надихав Кобринську на творчу працю. “Терлецький розумів її бажання, розумів її несупокій духа. Він піддав їй думку писати про все, що думає і говорить”, – зауважила згодом одна з товаришок Кобринської. Під безпо-середнім зворушенням від розмов з Терлецьким письменниця написала свої перші оповідання “Пані Шумінська” (“Дух часу”) і “Задля кусника хліба”, котрі він прочитав на вечорницях “Січі”. Під впливом Терлецького, як відзначав Павлик, “постала” творець Кобринська. Із вдячністю згадувала й сама письменниця про своє знайомство з Терлецьким.

Таку саму роль завдяки своєму вмінню спілкуватися з людьми відіграв Терлецький і щодо Кесаря Білиловського. Зокрема, під його впливом майбутній поет порвав із галицьким москвофільством.

Підрозділ 2.2 “Критика Терлецьким москвофілів і народовців” висвітлює основні напрямки викриття ним антиукраїнської діяльності москвофілів і псевдонародної політики народовців другого періоду. О.Тер-лецький показав, що перші, котрі присягались у відданості царській Росії і субсидувались її урядом, і другі, які галасували про свою “самостійність”, а насправді були лояльними щодо австрійського уряду, плазували перед ним – обидві партії були далекі від захисту народних інтересів.

Москвофіли, говорячи про відродження народу, розуміли під ним пере-несення “панських звичаїв” на “хлопську землю” з єдиною метою: власного панування. “Їм хотілось, – пише Терлецький, – панування над масою, а не рівноправності маси”. На політичній арені (у сеймі, в Раді державній) москвофіли “політикували” завжди не так, як хотів народ, а так, як хотів іноземний уряд. Терлецький, як бачимо, викривав зрадницьку сутність москвофілів, їх маріонеткову роль у Галичині.

Нищівній критиці піддав він і народовську партію. Оцінюючи її діяльність, Терлецький вказував, що “уся її політична робота виходить на дитинячу забавку”. Підсумовуючи свою критику обох суспільних галицьких партій, він писав: “І от вийшло, що ми... рука в руку йдемо з москвофільською партією в поглядах на народ. Наша “Зоря” і їх “Наука”, то собі ріднісінькі сестри”.

У критиці Терлецьким москвофілів і народовців (останнім він приділяв більше уваги) виділяються переважно питання буржуазного реформізму, просвіти народу, націоналізму й шовінізму, патріотизму і відносин між народами.

Викриваючи фальшиве народолюбство народовців, Терлецький показав їх політичне боягузтво, практичну безпорадність, уявну громадянську сміливість. Народовці рекламували свою “любов” до народу, в ім'я його блага писали до цісаря протести й петиції, організовували народні віча. “Піклуючись” про той самий народ, вони організовували кооперативні товариства, каси взаємодопомоги, товариства тверезості (для боротьби з алкоголізмом) тощо. Розуміючи обмежений характер заходів “Народної партії”, Терлецький стверджував інше: жодні такі товариства не порятують народ від визиску, голоду і духовного убозтва. Лише шляхом змін соціальних основ суспільства, на переконання критика, можна насправді поліпшити матеріальний добробут народу і піднести рівень його духовного життя. “Тут потреба, – твердив радикал, – не півмір, деклямацій, тут потреба основної переміни нашого дотеперішнього народного життя”.

За Терлецьким, розуміння народної освіти полягає в тому, щоб “знайомити народ із важнішими придбаннями найновішої науки таким способом, щоби... винести з читання книжок яку-небудь користь”. А саме: книжки, що пишуться для трудового народу, мають висвітлювати його буденне життя, реальні відносини, що існують між різними верствами населення країни, показувати йому способи, через які він може вийти “з теперішнього некорисного економічного положення”. “Загалом сказавши, – підсумовує Терлецький завдання книжок для народу, – великий натиск кладуть на цілу економічно-соціальну сторону руського питання”.

О.Терлецький викривав шовінізм і зрадництво народних інтересів з боку москвофілів, не щадив він і народовців, вказуючи, що вони твердять лише про “відрубність” народу, а не про соціально-економічні питання його життя. Відкидаючи “ексклюзивний націоналізм” народовців, О.Терлецький обстоював дружбу, співробітництво між народами, обмін духовними цінностями, досягненнями в усіх галузях народного господарства. З цього погляду щодо науки він казав: “Бачивши живими очима в історії западноєвропейської науки, що криве, а що просте, що добре, а що зле, а що нездале, ми маємо те дуже вигідне становисько, що не потребуємо на своїм ґрунті нагромаджувати того самого сміття, котре тепер западносвропейські народи із своєї хати вимітають, а можемо чистий і незасмічений ґрунт наш відразу засівати здоровим зерном теперішньої науки”.

Терлецький близько знав життя південно-західних слов'ян, вивчав їхні мови, займався створенням слов'янської бібліотеки у Відні. У часи боснійсько-герцоговинського повстання (1875—1877) проти Оттоманської імперії з України та з Росії через Відень їхало багато добровольців на допомогу своїм братам. Вони знали адресу Терлецького на роботі в університетській бібліотеці (мабуть, київські громадівці давали їм ту адресу) і доволі часто навідувалися до нього по допомогу, просили добути зброю. Про це сам Терлецький згадував: “І я став віденським агентом добровольців: торгував і пробував їм револьвери та рушниці у Gasseta, добирав їм ятагани та інший Mordinstrument”.“

Параґрафованому патріотизмові” народовців, москвофільським одам “московському деспотизмові” О.Терлецький протиставляв свій, шевченківський патріотизм, дієве служіння Батьківщині.

Крізь критику москвофільської і народовської партій випливає ідеал партії, яку критик хотів бачити в Галичині. Нею має постати “партія істинних народовців-революціонерів”, що захищатиме народні інтереси.

Підрозділ 2.3 “Радикалізм Терлецького” присвячений визначенню місця О.Терлецького в історії української суспільно-політичної думки. Автор це робить за двома критеріями: за розумінням (теорією) настійних проблем доби та за способом (методом) їх розв’язання.

Українськими питаннями того часу були аграрне, робітницьке, національне, об’єднання Батьківщини.

1874 року Терлецький вважав, що “усі питання нашої народної теперішності зводяться на одне головне питання, перед котрим усі інші питання сходять на другий план, і… тото питання єсть питання хлопське”. Причини посилення експлуатації селянства за капіталізму Терлецький вбачає у появі нових визискувачів – буржуазії та її держави. Ті нові визискувачі разом із представниками експлуататорів минулого – аристократією – зробили саме існування селянина нестерпним. Це було свідченням того, наскільки міцно і довго зберігались у Галичині феодальні відносини після 1848 року та як вони довго вживалися з капіталістичними.

Терлецький, аналізуючи робітницький рух в Австрії, відзначав його вищу у порівнянні з селянством організованість в обороні своїх інтересів і що така організованість прийде і до галицького робітництва. Класову боротьбу робітники з буржуазією ведуть в обороні від голодної смерті і “забезпечення прав робіт-ницького народу перед капіталом”. Хоча Терлецький першорядного значення надавав ідейній боротьбі, полеміці, диспутам, але зумів помітити і піднести значення практичної боротьби: досвід страйків вносить у “хаос політичних понять” свідомості робітників промені світла. Перевагу політичних страйків Терлецький вбачає і в конкретності їх вимог (10-годинний робочий день, політичні свободи тощо).

Для Терлецького було цілком зрозумілим, що національне питання переплітається і пов'язане з усіма соціальними питаннями. Будь-яке соціальне питання залежно від історичного контексту легко може перерости в національне.

З погляду розв'язання найголовнішого питання свого народу – звільнення від іноземного гніту, то, за Терлецьким, національне визволення України пов'язане з соціальною ситуацією доби. Патріот-борець за вільну Батьків-щину сподівався, що об’єднання українців у єдину державу настане внаслідок розвалу як Російської, так і Австро-Угорської імперій. Пророчі сподівання!

Для розв'язання висвітлюваних українських питань Терлецький вимагав корінних, суттєвих змін. З цього боку він був радикалом. Так його називають і старші, і молодші дослідники вільної української науки. Та таких самих змін домагаються і революціонери. Обсяги понять “радикал” і “революціонер” перетинаються, але збігаються не повністю. Тому Терлецького називають то радикалом, то революціонером навіть ті самі дослідники. Але ніколи термін “радикал” не застосовують до тих з числа революціонерів, які закликають (“К топору зовите Русь!”) чи застосовують для втілення своїх соціальних ідеалів насильство (якобізм).

За совєтських часів Терлецького “нагороджували” ярликом “револю-ційний демократ” (тобто прибічник насильства). 1890 року Терлецький остаточно сформулював свою концепцію соціальної революції. Для досягнення бажаних суспільних змін потрібно, багато разів наголошував Терлецький, доконечно просвітити народні маси, котрі мають усвідомити свої інтереси, організуватися на боротьбу з капіталом, зі своїми визискувачами, зі своїми гнобителями.

Просвітницький характер концепції Терлецького безсумнівний. Методи і способи, якими буде звершено соціальну революцію, є реформи, просвіт-ницька діяльність, політичні свободи, організованість народу.

Отже, шляхом мирних революційних перетворень, суспільних ради-кальних змін, за Терлецьким, будуть розв'язані всі аспекти українського питання.

У підрозділі 2.4 “Віденські видання соціалістичної літератури 70-х років ХІХ ст. і Терлецький” досліджується історія видання брошур-метеликів “Парова машина” і “Про бідність” С.Подолинського, “Правда” В.Варзара (А.Іванова), переклад з російської “Хитрая механика. Правдивый рассказ. Откуда и куда идут мужицкие денежки”, написаної на основі праці Ф.Лассаля “Посередні податки і становище робітничих класів”, багато разів перевидаваної народниками в 70-80-х роках і “Правдиве слово хлібороба до своїх земляків” Фелікса Волховського (1846–1914), а також ідейні впливи цих книжечок на Терлецького.

Майже увесь наклад “Правдивого слова...” було сконфісковано віден-ською прокуратурією. О.Терлецький як видавець і болгарський громадський діяч Я. Ковачев як друкар були притягнені до судової відповідальності за друкування літератури, що “підриває основи суспільності”. Судовий процес відбувся в жовтні 1876 року. Це був, за Франком, “перший в Австрії руський і загалом другий слов'янський процес виразно соціалістичного характеру”. Суд виправдав Терлецького, хоча конфіскація брошури залишилася в силі, а над виправданим австрійська поліція встановила “пильну увагу”.

Видання брошур було реалізацією частини ширшого плану Терлецького про видання у Відні соціалістичної літератури українською мовою.

Брошури-“метелики” швидко розійшлися. На голови видавця і авторів звідусіль сипалися прокляття. У Києві вважали, що “метелики” спричи-нилися до видання Олександром ІІ варварського Емського указу в травні 1876 року про заборону українського друкованого слова. “Серед галицької суспільності поява тих брошур викликала великий переполох. Москво-фільська публіцистика підняла крик про гнилий “західний комунізм і соціалізм”, що грозиться при помочи українського слова розбити Росію”, – писав Франко про резонанс “метеликів”. Війну віденським брошурам оголо-сили і народовці. “Правда” надрукувала 1877 року серію статей, спрямо-ваних проти них.

Віденські “метелики” були відомі не лише в Галичині, але й на Східній Україні. Так, наприклад, 16-річний Борис Грінченко був виключений 1879 року із Харківської реальної школи за читання забороненої літератури, серед якої була і “Парова машина”. 1881 року царська поліція заарештувала селянина Саву Неїла із села Непедівки Бердичівською повіту Київської губернії за “читання публічно книжки злочинного змісту”, якою також виявилася “Парова машина”.

Із усіх брошур у даному разі нашу увагу привертають “Парова машина” і “Про бідність” С.Подолинського та “Правдиве слово...” Ф.Волховського, яке своєму бунтарському характерові зобов'язане рясними ремінісценціями з творів Т. Шевченка. Задля популяризації і приступності всі віденські брошури написані у белетристичній формі з певним сюжетним домислом авторів. Окремо відзначимо, що брошура “Про бідність” Подолинського, за його власними словами, “є спробою викласти в популярній формі теорію додаткової вартості і механізм капіталістичної експлуатації з допомогою прикладів, взятих з хліборобства і цукрової промисловості України”.

У дисертаційному дослідженні визначається те нове, що містили видані О.Терлецьким (під псевдонімом В.Кістки) віденські брошури порівняно з українською револю-ційною літературою попереднього етапу, вершиною якої була творчість Т.Шевченка.

У “Паровій машині С.Подолинського в уявній народній революції беруть участь не лише селяни. По-новому звучало в ній гасло єднання народних сил. Перемога стала можливою тільки тоді, коли селяни, робітники і солдати виступили одною “громадою”. Шевченків заклик: “Обніміться ж, брати мої, / Молю вас, благаю!” набрав тут нового змісту.

Віденське видання соціалістичної літератури Терлецьким, хоча й повторювало вже відомий заклик “до сокири”, загалом збагатило ідейний арсенал українського народництва робітницькою темою, робітницьким питанням, увагою до солдатів, вояків, споріднених своїм становищем з рідним гнобленим народом, окремими новітніми економічними теоріями (додаткової вартості Маркса). Це видання було першим всеукраїнським виданням за своїм суспільним звучанням, призначенням, за розповсюд-женням і за мовою (давалися синонімічні назви багатьох речей, наприклад: “видатки (здержки)”, “хазяїн (господар)”, “амбар (шпихлір)”, “города (міста)”, “громада (артіль)” та ін. для того, щоб бути зрозумілим як у Галичині, так і на Великій Україні..

Віденські брошури започаткували той напрям в українській соціалі-стичній літературі, котрий національне питання не відривав від соціальних, розглядав їх у єдності, вважаючи, що жодне з них не може бути розв'язане без інших. У літературі цього напряму немає будь-яких атрибутів марк-систського чи совєтського соціалізму (державна власність, диктатура пролетаріату, тоталітарний режим тощо). Цей напрям вів до сучасного євросоціалізму.

Соціалістичні ідеї віденських “метеликів” справили певний вплив на соціальні погляди Остапа Терлецького.

У підрозділі 2.5 “Критика Терлецьким партійної програми ради-калів” викладено не тільки критику програми Русько-української радикальної партії, а й уточнюються, конкретизуються на грунті цієї критики суспільні погляди Терлецького.

У Галичині 6 жовтня 1890 року було проголошено створення Русько-української радикальної партії. Організаційну роботу провела ініціативна група у складі Михайла Павлика, Івана Франка та їхнього тоді політичного прихильника Євгена Левицького.

Утворення радикальної партії – значне досягнення національно-демо-кратичних сил Галичини. У 90-х роках XIX ст. вона очолила боротьбу українців з соціальним і національним гнітом у Галичині, вела активний наступ на ідеологію москвофілів і народовців. Протягом певного часу радикальна партія була речником інтересів галицького селянства, але вже на початку XX ст., коли в Галичині на політичну арену вийшли нові партії, радикали почали стрімко втрачати свої позиції в суспільному житті.

До Терлецького, який на той час перебував у Самборі, звернувся листовно молодий радикал Микола Шухевич з проханням висловитися про програму партії радикалів. Терлецький це зробив у довжелезному листі від 9–11 листопада 1890 р. Він дає загалом високу оцінку програмі радикалів. Їхня програма, на думку Терлецького, є кращою за “усі дотеперішні програми, поставлені через галицьких русинів”. Терлецький цілком солідаризується з “програмою максимальною” (хоча самий поділ програми на “максимальну” і “мінімальну” вважав за непотрібне). Терлецький вважав зайвим проголошення “раціоналізму в справах віри”. Бо, на його думку, “ледви чи мужик теперішній згодиться на раціоналізм в вірі”. Терлецький певен, що в цьому питанні галльський з'їзд німецьких соціал-демократів, який на пропозицію Карла Лібкнехта ухвалив вважати віру особистою справою кожного, вчинив “справді ліпше”, ніж галицькі радикали. Але головний наголос у своїй критиці Терлецький робить на суперечність між обома частинами партійної програми радикалів. Виявляючи сутність суперечності радикальної програми, критик писав: “Змагання максимальної програми до переміни способу продукції, згідні зі здобутками наукового соціалізму, до колективного устрою праці і колективної власності средств продукційних не дасться, після мої гадки, ніяким способом погодити зі змаганням до реформ в цілі повдержання (стримування – Є.П.) скорого творення пролетаріату, яке собі поставив І уступ програми мінімальної. Хто хоче, – повчає Терлецький, – колективного устрою продукції, той мусить хотіти і якнайскорішого витворення пролетаріату”.

Розділ