НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ МОВОЗНАВСТВА ІМЕНІ О. О. ПОТЕБНІ

ПАШКОВСЬКА ГАЛИНА ОЛЕКСІЇВНА

УДК 811.81’373.6:625

ПОХОДЖЕННЯ Й СЕМАНТИЧНИЙ РОЗВИТОК

УКРАЇНСЬКИХ ДІЄСЛІВ ТА ФРАЗЕОЛОГІЗМІВ

НА ПОЗНАЧЕННЯ ПРОЦЕСІВ МОВЛЕННЯ

10.02.01 – українська мова

Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

Київ – 2008

Дисертацією є рукопис

Робота виконана у відділі загальнославістичної проблематики і східнослов’янських мов Інституту мовознавства ім. О. О. Потебні НАН України

Науковий керівник — академік НАН України

доктор філологічних наук, професор

Скляренко Віталій Григорович,

директор Інституту мовознавства

ім. О. О. Потебні НАН України

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, професор

Тараненко Олександр Онисимович,

завідувач кафедри загального та

українського мовознавства Київського

національного лінгвістичного університету

кандидат філологічних наук

Сюта Галина Мирославівна,

старший науковий співробітник

Інституту української мови НАН України

Захист відбудеться “18” червня 2008 р. о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д .172.01 Інституту мовознавства ім. О. О. Потебні НАН України (01001, м. Київ-1, вул. Грушевського, 4).

З дисертацією можна ознайомитися в науковій бібліотеці Інституту мовознавства ім. О. О. Потебні НАН України (01001, м. Київ-1, вул. Грушевського, 4).

Автореферат розісланий “16” травня 2008 р.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради

кандидат філологічних наук Т. Я. Марченко

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ДИСЕРТАЦІЇ

Вивчення лексики в історичному аспекті належить до актуальних завдань сучасного мовознавства. У галузі історичної лексикології в Україні дослідження ведуться у кількох напрямках, серед яких основними є вивчення мови давніх пам’яток та аналіз різних тематичних груп лексики. І це закономірно, адже останнім часом значно посилився інтерес до такої складної галузі мовознавства, як семантика, основними завданнями якої є створення загальної теорії семантики, вивчення різних семантичних рівнів мовної системи і, зокрема, вивчення лексичної семантики, а також дослідження семантичних полів, принципів їх розгортання, проблеми семантичного ізоморфізму мов, семантичної типології, виявлення семантичних універсалій.

Теза про системний підхід до вивчення словникового складу мови як найголовнішого завдання лексикології була висунута свого часу в працях О. О. Потебні, М. М. Покровського, В. В. Виноградова, Л. В. Щерби, О. І. Смирницького та інших, які вважали, що, лише підійшовши до лексики як до системи і вивчивши її як систему, можна виділити в ній істотне й характерне й описати її склад, дотримуючись внутрішніх зв’язків між його елементами, а не абстрактної схеми явищ. Проте зважаючи на відкритий характер і практичну неосяжність словникового складу мови, його аналіз, як правило, проводиться на обмеженому матеріалі, що формується в результаті семантичного або тематичного членування лексики. Одним із шляхів дослідження системності лексики є виділення в ній окремих тематичних, лексико-семантичних груп і визначення їхньої внутрішньої організації та зовнішніх зв’язків. Адже, як відомо, ще О. О. Потебня обґрунтовував необхідність історичного вивчення не окремого слова, а групи слів, пов’язаних за єдністю уявлення, яке міститься в назвах. Учений уважав слово носієм не лише значення, а й попереднього досвіду окремої людини та цілої нації, через фільтр якої проходить усе нове знання. Мова зберігає в собі історію думки, а історія думки постає перед нами як історія культури. Отже, мова – це “історична форма інобуття народного духу, а мовна картина світу дорівнює народному світобаченню” Вільчинський Ю.М. Етнокультурні проблеми філософії Олександра Потебні: Автореф. дис. … д-ра філос. наук: 09.00.01. – К., 1997. – С. 16 – 17.

.

Актуальність теми дисертації “Походження й семантичний розвиток українських дієслів та фразеологізмів на позначення процесів мовлення” визначається дедалі більшим інтересом до аналізу мовленнєвої комунікації як складової людської діяльності, розуміння етнокультурної специфіки мовленнєвої поведінки комунікантів. Системне вивчення семантичних та етимологічних особливостей дієслівної мовленнєвої лексики, яка характеризується високою частотністю, багатством семантичної наповненості та поліфункціональністю, є цілком на часі. Адже процес номінації – це найелементарніший акт пізнання. Людина пізнає світ і відображає результати цього пізнання в слові. Відома думка М. Гайдеґера про те, що річ, яка не має в мові свого позначення, лишається для мовців незнайомою, вони її не помічають. Немає слова – немає й поняття. Або: “Не назване – не пізнане. Шукаючи назву для речі, людина її пізнає” Карпенко Ю.О. Функції мови // Українська мова: Енциклопедія. – К., 2000. – С. 715.

. За тривалий період життя мови результати цього пізнання поступово закріплюються в лексиці, точніше – у внутрішніх формах слів. Тому-то дослідити етимологію певної лексичної групи – це пізнати не лише історію суспільства, але й історію думки.

Об’єктом дослідження є загальновживані дієслова та фразеологізми сучасної літературної мови на позначення процесів мовлення.

Предметом дослідження є етимологія й семантичний розвиток дієслів та фразеологічних одиниць, які позначають мовлення. Аналізуються слова праслов’янського, власне українського походження та запозичення. Вибір об’єкта зумовлюється передусім значним інтересом до системної організації лексики, який спостерігається у вітчизняній і зарубіжній лінгвістиці. Окрім того, лексико-семантична група є найбільш адекватною моделлю лексико-семантичної системи, а її детальний опис (у даному випадку – дієслівної лексики на позначення мовлення) є найпростішим і економним шляхом опису лексико-семантичної системи мови.

Зв'язок праці з науковими програмами, планами, темами. Дисертація відповідає планам і виконана в межах тематики відділу загальнославістичної проблематики і східнослов’янських мов Інституту мовознавства ім. О. О. Потебні НАН України “Лексика східнослов’янських мов у синхронічному і діахронічному висвітленні”.

Мета дисертаційного дослідження – з’ясувати походження та визначити тенденції семантичного розвитку українських дієслів і фразеологізмів на позначення процесів мовлення. Поставлена мета досягається вирішенням таких завдань:

· виявити склад дієслівної лексики української літературної мови (слова, фразеологізми), пов’язаної із процесами мовлення в діахронічному висвітленні;

· виділити основні лексико-тематичні групи мовленнєвих номінацій;

· з’ясувати походження та джерела поповнення мовленнєвої дієслівної лексики української мови;

· визначити групи найпродуктивніших етимонів для дієслівної лексики на позначення мовлення;

· виявити коло та джерела запозичень у досліджуваній групі слів.

Дослідження здійснюється на матеріалі давніх та сучасних українських словників (тлумачних, етимологічних, фразеологічних), а також залучаються матеріали словників інших слов’янських мов.

Новизна дослідження. Проблема походження та семантичного розвитку дієслівної української лексики на позначення процесів мовлення ще не була об’єктом окремого наукового дослідження. Щоправда, є низка наукових праць, присвячених вивченню дієслів на позначення мовлення, проте, в одних випадках, автори залучали до аналізу надто об’ємний матеріал, що, своєю чергою, не дозволило достатньо повно описати цю групу слів. В інших випадках – досліджували дієслова на позначення мовлення лише в діалектах окремої мови. Діахронічного дослідження цієї лексико-семантичної групи в українському мовознавстві немає.

Незважаючи на наявність ряду праць, присвячених вивченню дієслів мовлення (особливо в російській, англійській, німецькій мовах), до цього часу існують відмінності в поглядах на склад і структуру цієї лексико-семантичної групи. Тож є необхідність окреслити межі групи дієслів на позначення мовлення.

В українському мовознавстві вперше звернула увагу на мікросистему із загальним значенням мовлення й розглянула внутрішню валентність її елементів, систематизувала реєстр дериватів із коренями говор-, каз-, мов- у своєму дисертаційному дослідженні М. І. Голянич Голянич М.И. Словообразовательные поля корней со значением говорения в современном украинском языке: Автореф. дис. … канд. филол. наук: 10.01.02. – К., 1979. – 24 с.. Пізніше сферу дослідження розширила у своїй науковій праці С. П. Гірняк Гірняк С.П. Структурно-семанична організація словотворчих гнізд з базовими дієсловами мовлення в українській мові ХІХ – ХХ ст.: Автореф. дис. … канд. філол. наук:10.02.01. – Донецьк, 1999. – 23 с., проте історичному аспектові в її дослідженні відведено незначне місце, адже завданням дисертантки було виявити загальні й одиничні риси в системі формування, розвитку й функціонування словотворчих гнізд із значенням мовлення.

Окрім того, огляд літератури за вищезгаданою проблематикою показує, що в поглядах на коло дієслів, які належать до цієї групи, немає єдності. Через це досить важко окреслити межі даного лексичного угрупування, відділити його від інших суміжних груп, що становить додатковий інтерес для дослідників. До того ж необхідно враховувати, що мовленнєві дієслова завдяки специфіці самого процесу, який вони позначають, у своїй переважній більшості належать до найдавніших пластів лексики, отже, первісне значення давніх слів, як зазначала свого часу Т. А. Харитонова, відновити досить нелегко. Звідси “етимологи під поняттям семантична мотивація слова розуміють не його зв’язок з іншим словом, від якого воно безпосередньо могло б утворитися, а сукупність диференційних семантичних ознак, що лежать в основі позначень тих чи інших денотатів лексичними засобами” Харитонова Т.А. Джерела філософської термінології. – К., 1992. – С. 5.. Тож у багатьох випадках внутрішня форма слова реконструюється гіпотетично та приблизно.

Методи дослідження. Для дослідження семантичної структури дієслів застосовувався метод компонентного аналізу лексики. Для відбору лексичного матеріалу використовувався метод дефініційного аналізу, заснований на вивченні словникових дефініцій. Основними методами є описовий (для характеристики лексичного матеріалу) і порівняльно-історичний.

Теоретичне значення. Етимологічний та семантичний аналіз дієслівної лексики та фразеологізмів української мови на позначення мовлення дає можливість скласти глибше уявлення про системну організацію лексики, різні типи взаємозв’язку й взаємозалежності лексичних одиниць у межах досліджуваної тематичної групи. Результати дослідження будуть сприяти подальшому розвитку теорії лексико-тематичних груп.

Практичну цінність дисертації становлять укладений реєстр дієслів на позначення мовлення та їхніх похідних, зафіксованих словниками сучасної української літературної мови; визначені лексико-тематичні підгрупи дієслів на позначення мовлення; виявлені основні групи їхніх етимонів; список фразем, які характеризують процес мовлення. Висновки та узагальнення дослідження можуть мати застосування у процесі викладання курсів лексикології та фразеології української мови, а також при читанні спецкурсів з етимології української дієслівної лексики. Зібраний і описаний матеріал може бути використаний при укладанні різних типів словників, при написанні спеціальних лексикологічних праць.

Апробація результатів дослідження. Дисертацію обговорено й рекомендовано до захисту на засіданні відділу загальнославістичної проблематики і східнослов’янських мов Інституту мовознавства ім. О. О. Потебні НАН України. Результати дослідження апробовано в доповідях на ХІV Міжнародній науковій конференції ім. проф. Сергія Бураго (Київ, 2005), на Міжнародній науково-практичній славістичній конференції (Львів, 2006).

Публікації. Основні результати наукового дослідження опубліковані в трьох наукових статтях у фахових виданнях й виголошені у двох доповідях на міжнародних наукових конференціях.

Обсяг і структура дисертації. Дисертаційна праця складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку джерел і використаної літератури та двох додатків. Загальний обсяг дисертації – 270 сторінок, із них текст займає 189 сторінок. Список використаної літератури складається з 250 найменувань. Додатки займають 57 с.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У Вступі обґрунтовується актуальність теми, визначаються об’єкт та предмет дослідження, його новизна. Формулюється мета і завдання дисертаційної праці, через виконання яких вони досягаються. Вказується на теоретичне та практичне значення висновків і узагальнень дослідження, визначається його структура, наводяться відомості про апробацію результатів наукового доробку.

У першому розділі – “Лексико-семантична група дієслів на позначення мовлення як об’єкт наукового дослідження” – викладено теоретичні основи дослідження, з’ясовано зміст ключових понять дисертаційної праці (лексико-семантична група, лексико-семантична парадигма, метамовна лексика, етимони тощо). Описується стан вивчення наукової проблеми, розглядаються загальні питання структурно-семантичної та етимологічної характеристики лексики, аналізується процес мовлення як лінгвістична проблема, визначаються основні аспекти в дослідженні й класифікації дієслів на позначення мовлення в сучасній мовознавчій науці.

Упродовж останніх десятиліть активізувалося вивчення окремих лексико-семантичних груп: вітчизняними лінгвістами досліджувалися такі тематичні групи лексики, як назви кольорів (А. П. Критенко), часових понять (М. П. Кочерган), спорідненості й свояцтва (А. А. Бурячок), одиниць виміру й ваги (В. О. Винник), вишивальних технік (І. В. Зінченко), лікарських рослин (М. М. Фещенко), руху (Т. М. Орлова), доріг (С. В. Сірик), весільного обряду (В. Т. Шевченко), смаку (І. В. Гайдаєнко) та багато інших. Але група слів на позначення мовлення тривалий час в коло дослідницьких зацікавлень етимологів не потрапляла. Проте дослідження групи слів із семантикою мовлення, на думку М. І. Голянич, “розкриває шляхи людської думки, проливає світло на культури різних народів, спрямовує творчу мовну роботу на правильне ставлення до нових фактів мови, що виникають нині у зв’язку із культурним і суспільним розвитком” Голянич М.И. Словообразовательные поля корней со значением говорения в современном украинском языке: Автореф. дис. … канд. филол. наук: 10.01.02. – К., 1979. – С. 20..

Саме у лексиці й фразеології на позначення мовлення акумульовано найдавніший досвід рефлексії людини над мовою. У сучасній лексиці концептуальне ядро слів на позначення мовлення складають передусім терміни-субстантиви. Проте для історії буденної і професійної рефлексії над мовою, для розуміння того семантичного середовища, яке формує і оточує ядро метамови, особливий інтерес становить не термінологічна метамовна лексика, а насамперед метамовні дієслова, тобто назви процесів породження і сприйняття мовлення.

Евристична цінність дієслів зумовлена низкою причин: типологічно метамовні дієслова давніші, ніж метамовні імена; дієслова активніше, ніж імена, беруть участь у формуванні категоріально-граматичного змісту висловлювань; вони чисельніші, різноманітніші і семантично мобільніші, ніж імена. Суттєво також, що метамовні дієслова є не тільки органічною, але й найбільш природною, “народною” частиною метамови. У дієслівній лексиці метамови немає (чи майже немає) “кабінетної” добудови (“додумування”) лексичного значення слова до поняття. Мотивуючі (вихідні) дієслівні семи в дериваційному гнізді пов’язані зі щоденними уявленнями про звичайні дії і процеси в житті людини. Тому в дієсловах метамови ширше за все репрезентовані елементи “народної лінгвістики”. Наївні, буденні уявлення про процеси спілкування були і залишаються смисловим живильним середовищем, що продукує нові образи, якими живе професійна лінгвістика.

Якщо в російському мовознавстві дієслова на позначення мовлення вивчалися досить активно й різноаспектно (В. А. Бахтіна, В. Б. Попова, О. С. Скоблікова, С. М. Прохорова, М. К. Мілих, В. І. Кодухов, О. А. Буров, Т. Б. Назарова, Ф. Л. Скітова, Т. В. Кочеткова, Л. Г. Бабенко, Б. С. Умарова, Л. О. Клібанова, Т. М. Недялкова, Н. Т. Бухарєва, Ф. П. Філін, І. П. Бондар, Л. І. Соболєва та ін.), то в українському мовознавстві дієслова на позначення мовлення вивчені вкрай недостатньо. З погляду словотвірного аналізу їх розглядала М. І. Голянич у дослідженні “Словообразовательные поля корней со значением говорения в современном украинском языке” (1979), а структурно-семантичну організацію словотворчих гнізд з базовими дієсловами мовлення в українській мові ХІХ – ХХ ст. досліджувала С. П. Гірняк (1999). Окремих аспектів цієї проблеми торкалася Н. О. Мех у дисертації “Структура лексико-семантичного поля “мова-слово” в українській поетичній мові ХІХ – початку ХХ ст.” (2000).

Наукова зацікавленість цією групою дієслів цілком обґрунтована. По-перше, згадані дієслова позначають мовну діяльність, яка опосередковує всі інші види людської діяльності. По-друге, дієслова мовлення мають велику функціональну навантаженість. У мовознавчій науці поряд із терміном “дієслівні найменування” вживається термін “дієслівні лексеми”. У своєму дослідженні ми віддаємо перевагу другому. Адже, коли йдеться про “дієслівні найменування”, то семіологічному опису, як правило, підлягає лише пряме номінативне значення, насамперед логіко-предметний зміст. Тоді як семантичну структуру “дієслівних лексем” формує (разом із прямим значенням) вторинне, похідне (метафоричне, метонімічне). Це дає можливість залучати до аналізу й значну кількість фразеологічних одиниць, що відповідають певним дієслівним лексемам.

Питання належності дієслів до аналізованої групи потребує аналізу самого процесу мовлення. Компонентний аналіз як найефективніший засіб виділення елементарних складників цього процесу дозволяє знайти оптимальні тлумачення дієслів мовлення. Враховуючи, що процес мовлення залежить від багатьох факторів (мовна здатність людини, організація її інтелекту, оперативне мислення, вся база знань, що міститься в ментальному лексиконі, зокрема, мовні та позамовні знання, а також психіка, емоції, почуття мовця та багато інших чинників), дослідники пропонують умовно групувати їх на такі, що визначають: індивідуальні мовні особливості мовця; обставини мовлення; мету мовлення.

Проаналізувавши класифікації дієслів мовлення у сучасному мовознавстві (Т. В. Кочеткової, Л. М. Васильєва, Дж. Остіна, А. П. Агапій, А. Р. Кероп’ян), визначаємо, що для дослідження етимології метамовної лексики оптимальною є класифікація, в основі якої – семантичний принцип. Спільним значеннєвим ідентифікатором дієслів мовлення є опорне (ядерне) слово говоръти, яке і поєднує у своєму значенні всі аспекти мовленнєвої діяльності: по-перше, аспект вимови (тобто акустично-фізіологічний), по-друге, аспект експресивності (тобто вираження думки), по-третє, комунікативний аспект (тобто мовленнєвого контакту і повідомлення думки). Таким чином, семантичне поле дієслів мовлення в українській мові має цілу низку структурно-семантичних ознак, які зумовлюють його внутрішню єдність та його відношення до інших семантичних полів.

У лексико-семантичній групі дієслів на позначення мовлення виділяємо чотири групи, як-от: 1) дієслівні лексеми, що характеризують зовнішній (акустично-фізіологічний) бік мовлення; 2) дієслова на позначення змісту мовлення; 3) дієслова, що характеризують комунікативний бік мовлення; 4) дієслова емоційного ставлення й оцінки.

До першої групи дієслів входять насамперед дві семантичні парадигми з ключовими словами говоръти, промовля?ти, що є носіями відповідних ядерних сем. Обидві парадигми співвідносяться із семантичною моделлю “мовець – процес мовлення (говоріння) – те, що говориться (промовляється)”. Інваріантне значення першої парадигми “промовляти які-небудь одиниці мовлення” ідентифікують дієслова говоръти, промовля?ти та їхні синоніми кричбти, галасувбти, гомоннти, скандувбти, шепотнти та ін. Лексеми цієї групи виявляють тісний зв’язок дієслів мовлення з дієсловами звучання. Ця близькість виявляється зокрема в тому, що останні часто вживаються у значенні дієслів мовлення. Але особливо близькими до них, до того ж у своїх прямих значеннях, є дієслова, які означають вимову окремих слів (зазвичай вигуків) та звуків, наприклад, бхати, эшкати тощо. Близькими до цієї групи дієслів є дієслова найменування називбти, іменувбти, проголушувати та їхні синоніми перейменувувати, звбти, величбти, титулувбти, представля?ти, репрезентувбти.

Друга група – дієслівні лексеми, які характеризують зміст думки. Дієслова цієї групи ідентифікуються значенням “виражати за допомогою усного або писемного мовлення які-небудь думки” і співвідносяться із семантичною моделлю “мовець – процес вираження думки – думка, що виражається, як результат цього процесу”. Ядерними словами цієї групи є дієслова говоръти, казбти, мувити, які поєднують у собі різні аспекти мовної діяльності. Цей тип лексем найпоширеніший і найпродуктивніший. Окрім ядерних слів сюди належать дієслова виступбти, каламбэрити, жартувбти, брехбти, імпровізувбти, віщбти, прогнозувбти, скбржитися, жалнтися, бажбти, зъчити, мудрувбти та ін.

Комунікативний бік мовлення характеризують дієслова третьої групи, які розрізняються в основному за способом повідомлення (явля?ти, оповістъти, інформувбти) та їхні семантичні еквіваленти говоръти, казбти перекбзувати, рапортувбти, нагбдувати, оголушувати; заявля?ти, протестувбти, проголосъти, декларувбти, свндчити, викладбти, виповідбти) і за змістом інформації, що передається (характеризувбти, опъсувати, звнрити (таємницю), зізнавбтися; сповндуватися, розголосъти, розтрубъти, погружувати, пропонувбти, сигналізувбти та ін.). Компонент “повідомляти” домінує також в інваріантних значеннях лексичних груп із ядерним словами обіця?ти, рбдити, поя?снювати, роз’я?снювати, консультувбти, тлумбчити, аргументувбти, довудити “доказувати за допомогою переконливих аргументів або фактів”. Оскільки передача інформації (повідомлення) виконується не тільки за допомогою мовлення (а й, наприклад, за допомогою жестів, міміки та ін.), ця група дієслів входить за компонентом “повідомляти” до ширшого поля передачі інформації. У групі дієслів на позначення комунікативного боку мовлення виділяються підгрупи дієслівних лексем: 1) мовленнєвої взаємодії; 2) мовленнєвого контакту; 3) мовленнєвого спонукання. У складі дієслів мовленнєвої взаємодії виділяються основні тематичні ряди з ядерними значеннями: а) “перебувати у стані мовленнєвої взаємодії, спілкування з ким-небудь” – розмовля?ти; перемовля?тися, перегэкуватися, перешнптуватися; б) “приходити в процесі мовленнєвого спілкування до згоди відносно чогось, когось” – домовля?тися; порозумнтися; в) “взаємно заперечувати один одному, доводячи свою правоту” – сперечбтися; дискутувбти, полемізувбти, дебатувбти (ця група близька до дієслів мовлення із значенням емоційної оцінки); г) “обмінюватися у процесі мовленнєвого спілкування своїми думками, міркуваннями” – обговурювати, рбдити(ся), аналізувбти, резюмувбти. За низкою семантичних компонентів ця група перехрещується з дієсловами мислення.

До дієслів мовленнєвого контакту належать лексичні групи з опорними словами питбти, відповідбти, погуджуватися, приставбти (до дэмки); заперйчувати, відмовля?ти та ін. Зі значенням “вступати в мовленнєвий контакт із кимось з якоюсь метою” (мета конкретизується імпліцитно або експліцитно) виділяються дієслова звертбтися, досаждбти, доймбти, каню?чити, нападбти, докоря?ти, лбятися, погружувати, тъкати та ін. Відзначимо, що ця група знаходиться на периферії семантичного поля мовлення, значною мірою наближаючись до дієслів поведінки.

Значення “спонукати кого-небудь за допомогою мовлення повідомити щось” виражається дієсловами питбти, постбвити питбння, оповістъти, інформувбти, роз’я?снювати та їхніми синонімами розпътувати, дізнавбтися, анкетувбти, прослухувувати тощо. Дієслова зі значенням згоди (погуджуватися, згуджуватися), незгоди, заперечення (протирнчити, суперйчити, полемізувбти, заперйчувати, відмовля?ти(ся), відннкувати(ся), відмбхуватися) тісно пов’язані із семантичними полями мислення та поведінки. Оскільки спонукання може здійснюватися різними способами: мовленням, жестами, силою тощо, до цього тематичного ряду зараховуємо дієслова побэджувати, спонукбти, накбзувати, а також заповідбти, накбзувати, припъсувати, керувбти та їхні семантично марковані синоніми пропонувбти, комбндувати. Лексеми наговурювати, підбэрювати, зачіпбти, які ідентифікуються за значенням “спонукати до якоїсь (зазвичай небажаної, недозволеної, забороненої) дії, вчинку, навіюючи за допомогою порад, натяків, реплік якусь думку або почуття”, також входять до цього тематичного ряду.

До четвертої групи досліджуваних дієслів належать лексеми зі значенням емоційного ставлення й оцінки. За найбільш узагальненим лексичним значенням “завдавати комусь за допомогою мовлення або в якийсь інший спосіб образи, моральної шкоди” ідентифікуються дієслова ображбти, насміхбтися, підсміювбтися, висмнювати. До підгрупи оцінки входять такі слова, як: докоря?ти, гбнити, хвалъти та ін.

Структура кожної з лексико-семантичних груп заснована на семантиці її ключових (ядерних, опорних) слів. Ці так звані слова-домінанти є тим “ідентифікуючим терміном” або “унікальним ядром”, які виражають нейтральне, найбільш загальне значення, позбавлене якихось додаткових емоційних відтінків, і слугують пояснювальним засобом, або лексикографічним тлумаченням для переважної більшості інших членів ряду. Але, з огляду на величезну кількість дієслівних лексем, питання їх семантичної класифікації – проблема, яка ще потребує остаточного розв’язання. При етимологічному аналізі мовленнєвої дієслівної лексики виникає й інша проблема – з’ясувати значення слова в момент його появи, тобто виявити його внутрішню форму.

У другому розділі – “Дієслівна лексика на позначення мовлення в історичному розвитку” – здійснена спроба реконструкції первісної внутрішньої форми дієслів на позначення мовлення. Досліджується етимологія і семантичний розвиток основних груп металексики; визначаються найпродуктивніші етимони дієслівних лексем власне українського й іншомовного походження.

Незважаючи на порівняно невелику кількість дієслів на позначення зовнішньої характеристики мовлення (якщо мати на увазі так звані основні verba dicendi), їхнє значення для подальшого етимологічного аналізу надзвичайно важливе: зазначена група містить базові дієслова, на основі яких будуть моделюватися інші одиниці металексики; окрім того, переважна більшість таких дієслів, зокрема лексеми звуконаслідувального походження, належать до праслов’янського чи власне українського мовного фонду.

Порівняно з іншими дієслівними семантичними класами (дієсловами руху, фізичної дії, прийому і передачі, інтелектуальної діяльності тощо) металексика характеризується найбільшою кількістю і різноманітністю етимонів. На першому місці за чисельністю – звуконаслідування, які сягають індоєвропейської і праслов’янської епох (говоръти, мьвити, клъкати, кричбти, гомоннти, галасувбти, гугнъти, шепотнти та ін.). Звуконаслідування залишаються продуктивним джерелом дієслів мовлення й у випадках використання “нелюдських” звуконаслідувань для позначення мовлення людини: гбвкати, гарчбти, шипнти, мурмотнти, въти, щебета?ти, цоркотнти тощо. Зауважимо, що в більшості випадків, ці дієслова поєднують два значення: зовнішню характеристику мовлення і змістову, наприклад: прокаркбти, процвірннькати, воркотбти тощо.

У дієсловах на позначення зовнішньої характеристики мовлення наявні семи чуттєвого сприйняття (і/або його каузації) в лексемі казбти; семи ментальних дій релевантні для дієслова повндати і його дериватів, які походять із псл. *vedeti “знати”.

В етимології мовленнєвих дієслів натрапляємо й на ад’єктивно-адвербіальні семи якісних характеристик, наприклад в слові прбвити (від “правий, правдивий”, первісно “говорити правду, справедливо”) або величбти (від “великий”). В основі дієслова бесндувати лежить позначення семіотично значимої дії “сидіти”, що надає процесу мовлення характеру ритуальної дії. З уявленнями про магічну, ритуальну функцію промовленого пов’язана й етимологія дієслова ба?яти, що належить уже пасивній лексиці – “розповідати; ворожити”.

Дієслова мо?вити, галасува?ти, гомоні?ти, голоси?ти, гука?ти, репетува?ти можна об’єднати в один умовний ряд за спільною тенденцію етимології – це похідні утворення від праслов’янських основ зі значенням “гомін”, “галас”, “крик”, “гук”, “шум”, “зойк”, “голос” тощо. Мовлення – насамперед процес, тож не дивно, що окремі дієслова, які позначають зовнішній бік цього процесу, містять семи дії, у яких відбито спосіб і особливості вимовляння (відтворення) звуків: де?ртися – “тріскатися”, зіпа?ти – “позіхати”, вереди?тися – “підвищуватися, виступати ззовні”, лепета?ти – “хлопати”.

Група дієслів на позначення змісту мовлення доволі кількісна. Проте не всі проаналізовані дієслівні лексеми беззастережно належать лише до verba dicendi: деякі дієслова цієї групи близькі за своїми якостями до дієслів передачі інформації та емоційної оцінки, а також до дієслів мислення та поведінки. Та це, власне, ще раз доводить специфічність семантичного поля мовлення, яке стає місцем перетину інших семантичних полів дієслів.

Різноманітність етимонів відповідає онтології мовленнєвої діяльності: мова поєднує думку (пізнання) і діло (вчинок, практику); мовлення – це і реалізація “дару мови”, і одночасно форма “орієнтованої поведінки”. Особливо це стосується дієслів першого виділеного семантичного ряду, таких як віща?ти, пові?дати, зізнава?тися. Їхнє “мовленнєве” значення зумовлене насамперед накладанням на сам процес мовлення так би мовити інтелектуального зобов’язання. Етимологію дієслів повндати і його похідних, а також віщбти, зізнавбтися, вигбдувати, заявля?ти визначають семи ментальних дій.

Для дієслів на позначення змісту в ролі твірних основ зберігають свою актуальність звуконаслідування (варня?кати, въголосити, наголосъти, ля?пати, патя?кати). При цьому праслов’янські корені *bal- і *gal- виявилися досить продуктивними для дієслів на позначення специфічного змісту, радше браку змісту в мовленні. Це дієслова типу базнкати, розбалбкувати, баляндрбсити, гала?кати, галди?кати.

Один із найактивніших мотивів в деривації verba dicendi (за кількістю похідних слів) – метамовні семи; вони наявні в дієсловах вербува?ти, обіця?ти.

Ад’єктивно-адвербіальні семи якісних характеристик є у дієсловах мудрувбти (від му?дрий), обдэрювати (дуръти від дурни?й).

Розвиток семантики дієслів натякбти (від “торкнути”), мольти (від “молотити”), тереве?нити (від “теребити”), які походять від назв певної фізичної дії, виявляє, що дієслова мовлення нерідко мотивуються назвами попередньої фізичної дії, в тому числі й ритуальної: спостерігається метонімічне поширення назви з першої або попередньої фази складної дії на її другу, наступну фазу (тобто поширення назви фізичної дії на мовленнєву).

У дієсловах лъти, заливбти проявляється роль значення “текти”, “лити(ся)”, “плавати” в походженні мовленнєвих дієслів. Рух води або по воді як мотивуючий образ при позначенні мовлення варто розглядати як окремий підвид у групі етимонів-дієслів руху. Річка (вода) – це, очевидно, один із найдавніших образів мовлення. Архетипний зв’язок мовлення і річки (точніше, мовлення і течії води в річці) зафіксований у деяких міфологічних традиціях і мовах. Тому в різних мовах слова зі значенням “вода” розвинули значення “мовлення”, а слова зі значенням “текти, лити(ся)” можуть позначати передачу, поширення інформації.

Серед дієслів означеної групи є складні утворення типу балагэрити, лихослувити, марносльвити, злосльвити, а також приклади переосмислення первинного значення слова і набуття нового стилістичного забарвлення, як у випадку з дієсловами просторнкувати й розглагьльствувати. Можна припустити, що ці дієслова є пізнішими утвореннями.

Порівняно з групою дієслів на позначення зовнішньої характеристики мовлення група дієслів на позначення змісту містить, поряд із лексемами праслов’янського фонду, численні запозичення (прогнозувбти, дискридетува?ти, грубія?нити, жартувбти, зъчити, каламбэрити, імпровізувбти тощо). Деякі дієслова, утворені від основ іншомовного походження, виявляють таку тенденцію: позначення в ролі мотивуючих сем мовленнєвих дієслів з’являються досить пізно (типологічно). Як правило, це слова з прозорою внутрішньою формою: вицигбнювати, хамъти, базбрити, резонйрствувати.

Специфіка дієслів, які входять до складу групи на позначення комунікативних аспектів мовлення, – наявність у них, окрім базових, факультативних (потенційних) сем мовлення, – зумовила досить велику й різноманітну кількість етимонів: звуконаслідування (відгэкуватися, відгбвкуватися, клъкати, каню?чити, спонукбти), мотивація дієсловом фізичної дії (звертбтися, прослухьвуватися, доймбти), семи ментальних дій (погьджуватися, згьджуватися, збэджувати, нагбдувати, тлумбчити, коментувбти, зізнавбтися, заповідбти), модальні семи (бажбти, забороня?ти, керува?ти, кома?ндувати, манъти). У дієсловах зазначеної групи натрапляємо й на метамовні семи: від казбти – наказбти, накбзувати; від говоръти – наговьрювати, обговьрювати, від ректъ – суперйчити, заперйчити, від мьвити – відмовля?ти, вмовля?ти та ін.

Ад’єктивно-адвербіальні семи якісних характеристик в етимології дієслів, які характеризують комунікативні аспекти мовлення: задьбрювати (від дьбрий), роз’я?снювати (від яснъй). У дієсловах молъти, заклинбти, звбти втілена мовленнєва дія як складова ритуалу. Загалом аналіз дієслівних одиниць тематичної групи на позначення мовленнєвого спонукання демонструє, що зразків власне металексики в означеній групі порівняно небагато. У залежності від контексту вони можуть зближуватися не тільки з мовленнєвими дієслівними лексемами, які позначають зміст або зовнішній бік мовлення, а й з дієсловами руху, стану тощо (зобов’яза?ти, підбу?рити, збу?джувати, проси?ти). Іншими словами, ці дієслова перебувають на периферії металексики, де результат може досягатися не лише засобами мовлення.

З етимологічного погляду переважна більшість дієслів групи мовленнєвого спонукання – праслов’янського або власне українського походження. Лише незначна частина дієслівних лексем на позначення мовленнєвого спонукання є запозиченням, наприклад, дієслова благбти, гуртувбти, керувбти, комбндувати, пропонува?ти, ангажувбти. Деякі з них утворюють своєрідні пари з дієсловами праслов’янського походження, містячи семантично близькі етимони фізичної дії: сла?ти – делегува?ти (“посилати, відправляти”), наклада?ти – пропонува?ти (“класти”), нака?зувати – кома?ндувати (“віддавати накази”), блага?ти – проси?ти (“звертатися з проханням, вимагати”). У ґенезі дієслів іншомовного походження нерідко виявляються мотиви передачі, доставки: делегувбти, рапортувбти.

Іншомовного походження і переважна більшість дієслів на позначення мовленнєвої взаємодії (інформувбти, декларувбти, рапортувбти, аргументувбти, інтерпретувбти, консультувбти, сигналізувбти, тлума?чити, товкма?чити, ра?дити тощо), що зумовлює безпосередню функцію означених лексем – забезпечувати роль комунікативного боку мовлення.

Дієслівних лексем на позначення емоційного ставлення й оцінки в арсеналі сучасної української літературної мови також чимало. Частина з них залишилася в спадок із праслов’янського фонду (ображбти, принъжувати, глузувбти, дорікбти, докоря?ти, величбти, благословля?ти, слбвити, хвалъти, насміхбтися тощо), але чимало й запозичених (кепкувбти, кпънити, іронізувбти, інкримінувбти, картбти, рекламувбти). Етимологія дієслів цієї тематичної групи, як правило, відображає схильність до метафоричного мислення наших предків, оскільки в багатьох дієслівних лексемах емоційного ставлення й оцінки зберігаються основи, утворені в результаті спостережень за фізіологією людини, її фізичним і психічним станом. Власне, цим можна пояснити проблематичність чіткого маркування дієслів зазначеної тематичної групи, які зближуються з дієсловами змісту мовлення, а також поведінки.

Важливо відзначити високу моральну вимогливість і критичне ставлення українців до явищ навколишньої дійсності й об’єктів (чи суб’єктів) мовлення, зафіксоване в лексемах негативного ставлення й оцінки (ганьбъти, принъжувати, неслбвити, хулъти та ін.).

Закономірно, що більшість лексем мовленнєвого етикету, які також входять до групи дієслів емоційного ставлення й оцінки, – іншомовного походження (вітбти, віншувбти, дя?кувати та ін.). За умови численних – торгових, культурних, побутових – контактів давніх українців із носіями інших мов, відбувалася рецепція відповідної лексики. Адже такі слова мали б бути максимально наближеними за звучанням до аналогічних за значенням в інших мовах, що спростило б шлях до взаєморозуміння.

Третій розділ “Походження фразеологічних одиниць на позначення мовлення” присвячений аналізові фразеологічних одиниць на позначення процесу мовлення в системі фразеологічних генотипів української мови. З’ясовується питання внутрішньої форми як чинника етимологічного аналізу; досліджується етимологія фразем із “мовленнєвим” значенням.

Фразеологічна одиниця (далі – ФО) унікальна як засіб об’єктивації життя етносу. Етимологічний елемент змісту ФО може відбивати факти історії й етнокультури тієї чи іншої мовної спільності. Група ФО зі значенням “мовленнєва діяльність” (байкъ прбвити, розв’я?зувати язикъ) посідає одне з важливих місць серед груп фразем, які входять до тематично-ідеографічного поля, репрезентованого поняттям “людина”. Окрім групи ФО зі значенням мовлення, до названого поля входять групи з узагальненими значеннями “зовнішні і внутрішні відчуття”, “зорові й слухові сприйняття”, “мислення”, “соціальне становище”, “риси характеру”, “модально-оцінювальні характеристики”, “емоційно-вольова діяльність”, “фізичний вплив”, “фізичний стан”, “психічний стан”. Наведена градація на поля й групи здійснена на основі синхронічного підходу, тоді як при діахронічному підході українську фразеологію на позначення мовлення доцільно групувати на власне українські ФО і ФО іншомовного походження. У межах груп визначаються підгрупи, етимологія яких пов’язана з матеріальним життям; соціальними реаліями; духовним життям.

Одним із джерел походження “мовленнєвих” ФО є матеріальне життя, а саме професійна лексика. Селянський і військовий побут, ремесло гончарів, ткачів, чоботарів, життя рибалок, мисливців, мельників, музик традиційно були підґрунтям фразеологізмів. У випадку із ФО на позначення мовлення це зумовлено насамперед тим, що процес мовлення і його результат асоціювалися з процесами виробничої діяльності, про що свідчить синкретичний характер фольклору на ранніх стадіях розвитку людської цивілізації. Так, на ФО, що позначають зміст мовлення, залишило свій слід ремесло теслярів: стрэжку знімбти “сварити”, різників – шкмуру спускбти “сварити”. Давнє кравецьке ремесло збагатило фразеологію на вислови утя?ти (утнэти) до гапликнв (“зробити, сказати що-небудь не до речі, невчасно, не до ладу”) або пришъти гаплък (“зауважити дошкульно, в’їдливо”). З ремеслом ковалів пов’язані ФО клепбти язикум, похідне клйпаний на язък (синонім до ФО густрий на язък), кувбти рйчі недубрії “лихословити”, що свідчить про семантичне зближення між поняттями “клепати, кувати” й “говорити”. На млинарське походження вказують ФО молути язикум “говорити, висловлюватися, розбалакувати”, молути дурнъці, молути язикум небилъці “вести несерйозні розмови, займатися пустими балачками, базікати”, зі словом кричбти вислів на всі збставки (заставка – “спеціальний щит, що затримує воду”) має значення “багато, швидко й голосно говорити”.

До давніх занять українців належать риболовля й мисливство. ФО, що започатковані в середовищі рибалок, формуються навколо слів вэдка, живйць, нажъвка, сак, вйрша і под. Окремі моменти мовленнєвого процесу передаються через ФО закидбти ву?дку (гачук, гачкб) “обережно, натяками розвідувати, з’ясовувати щось”, спіймбти на вэдку “вдаватися до хитрощів, обману”. “Виробничий” компонент точъти теж органічно пов’язаний з номінацією процесу говоріння (точъти язикъ “недоброзичливо висловлюватися про когось”, точъти ля?си (баля?си, баляндрбси, ббли) “вести пусті, беззмістовні розмови, марнуючи час” і з аналогічним значенням точъти брйхні (побрехйньки, теревйні, балбчку). Серед “мовленнєвих” ФО, пов’язаних з виробничої практикою, – вбивбти (забивбти) клин (клинця?) “сварити кого-небудь між собою”, вкрэчувати гвънтики “навмисно переконувати кого-небудь у чомусь неправдоподібному, намагатися обдурити когось”, влучбти в тучку (ціль) “говорити саме те, що потрібне, своєчасне, відповідає ситуації”, знімбти стрэжку “суворо докоряти, лаяти, пробирати кого-небудь”, мастъти словбми “говорити приємні речі, улещувати, спокушати”, перевнювати полуву “без потреби повторювати те саме”, накручэвати хвостб “висловлюючи незадоволення, картати, лаяти кого-небудь за щось”, котъти бучку “наговорювати щось на когось, безпідставно звинувачувати когось у чомусь”, дзвонъти в усі дзвуни “розповідати про все усім і усюди, широко розголошуючи щось”, дбти гбрту “дуже лаяти, гостро критикувати кого-небудь”, відвбжити сулі “відповісти грубо, образливо, уїдливо”, узя?ти в молоткъ “докоряти, робити зауваження кому-небудь за щось; лаяти” та багато ін.

У процесі розвитку української мови утворилися ФО, засновані на традиційному порівнянні – найпродуктивнішому й найдавнішому способі живописної характеристики. Багато з них – замальовки з народного побуту, пов’язані із соціальними реаліями, наприклад, ФО накръти мукрим ряднум віддзеркалює практику покарання злочинця самосудом. З часом вислів поступово порвав зв’язки зі сферою первісного функціонування й розвинув два значення: “вилаяти кого-небудь (звичайно зненацька)” і “піймати, захопити на чому-небудь зненацька”, тобто семантика успадкувала смислові компоненти ситуації-прототипу – “зненацька”, “напасти”, “покарати”, пізніше – “вилаяти”. ФО пристбвити шбпку є відображенням давніх звичаїв: по-перше, “шапка” символізувала загальну довіру до людини, її гідність, незалежність у суспільстві і, по-друге, в юридичній практиці східних слов’ян “шапка” застосовувалася у процедурах свідоцтва й присяги. У давнину робити людину простоволосою означало “позбавляли її загального довір’я”, отже, зня?ти з кого шбпку – “зганьбити”. За виразом знімбти шбпку (бриль, капелю?х) заховується символічний ритуал виражати свою повагу до кого-небудь, складати шану комусь. У вислові шбпку ламбти перед ким – спочатку догідливо кланятися, знявши головний убір, а потім принижуватися, улесливо запобігаючи в когось ласки. Ламбти – тут “порушувати звичайний вигляд” шапки. Ламбти (шбпку), отже, “м’яти”, “перебирати руками”, “згинати”, “давити” – як метонімічне віддзеркалення стану прохача, людини при цьому меншої, нижчої, а у випадку мовленнєвої ситуації – “принизливо просити”. Оскільки оцінне значення характеризує ставлення до особи, явища, події, то можна вважати, що такі фразеологізми – один із засобів вияву модальності в мові. Завдяки оцінній функції вони збагачують комунікативну роль мови. Так, найменування поняття “обманювати, брехати” має досить широкий діапазон фразеологічних субстантивів: від нейтральних