НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ДЕРЖАВИ І ПРАВА ім. В.М. КОРЕЦЬКОГО

ПОБОЧИЙ Іван Андрійович

УДК 321.01

ПОЛІТИЧНА БОРОТЬБА ЯК ФОРМА ВЗАЄМОВІДНОСИН СОЦІАЛЬНИХ СИЛ В УМОВАХ УТВЕРДЖЕННЯ ДЕРЖАВНОСТІ СУЧАСНОЇ УКРАЇНИ

Спеціальність 23.00.02 – політичні інститути та процеси

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня
доктора політичних наук

Київ – 2008

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі політології філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Науковий консультант –

доктор філософських наук, професор

Хилько Микола Іванович,

Київський національний університет імені Тараса Шевченка,

професор кафедри політології

Офіційні опоненти:

доктор філософських наук, професор

Крисаченко Валентин Семенович,

Національний інститут проблем
міжнародної безпеки РНБО України,

державний експерт інституту

доктор політичних наук, професор

Примуш Микола Васильович,

Донецький національний університет,

завідувач кафедри політології

доктор політичних наук, професор

Чемшит Олександр Олександрович,

Севастопольський національний технічний університет,

завідувач кафедри філософських та соціальних наук

Захист відбудеться “ 15 ” лютого 2008 р. о 15 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.236.01 по захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня доктора (кандидата) політичних наук в Інституті держави і права ім. В.М.Корецького НАН України за адресою: 01601, м. Київ, вул. Трьохсвятительська, 4.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Інституту держави і права ім. В.М.Корецького НАН України.

Автореферат розісланий “14 ” січня 2008 року.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради

кандидат політичних наук М.Д. Ходаківський

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Процес державотворення в Україні супроводжується активізацією і ускладненням політичного життя. Водночас намагання консолідувати українське суспільство навколо цілей і цінностей розбудови демократичної держави з боку різних політичних сил супроводжу-ється різним баченням зазначеного процесу та шляхів розв’язання суспільно значу-щих проблем. Основою цього є реальна розбіжність суспільних інтересів, а також неоднозначне тлумачення загальнонародних інтересів, що в умовах демократизації суспільно-політичного життя набуває вигляду відкритої полеміки, дискусій, зіткнень різних, часом полярних, позицій.

Сьогодні ми є свідками протистоянь на ґрунті не лише політичної, а й екологічної, національної, економічної, соціальної проблематики, які інколи набувають форми гострої і драматичної конфронтації, що впливає на функ-ціонування державної влади та її рішення, набуваючи при цьому різно-манітних форм політичних конфліктів. Апогей політичного протистояння, як засвідчує досвід, настає під час президентських та парламентських виборів, коли виборчі перегони сприймаються як гостра політична боротьба.

Дослідження політичної боротьби в процесі українського державотво-рення, таким чином, має не лише академічний інтерес. Практика державо-творення спонукає ставити і вирішувати питання про місце та роль політич-ної боротьби в житті українського суспільства, про те, в якій мірі та в якому форматі вона є конструктивним або, навпаки, деструктивним чинником суспільного розвитку. Надзвичайно важливо мати сьогодні уявлення про здатність політичної боротьби стати органічною складовою тих нових структур, які складаються в українському суспільстві й покликані забезпе-чити інституціалізацію та узгодженість всього розмаїття наявних у державі соціальних інтересів. На це питання не можна відповісти, не маючи чіткого теоретичного уявлення про сутність політичної боротьби, її якісну специфіку та форми. Зусилля, спрямовані на вироблення таких уявлень, є сьогодні корисними і своєчасними.

Теоретична, історична і методологічна розробка політичної боротьби дозволяє відповісти на питання про те, як повинен працювати механізм взаємодії, взаємообмеження, взаємоконтролю, комунікації, стимулювання до соціальної творчості всіх учасників політичного протиборства, щоб дійсно слугувати суспільству. Така постановка питання дає можливість не лише поглибити концептуальне бачення відносин між суб’єктами політичної боротьби, але й надати теоретикам необхідний дослідницький апарат, а практикам рекомендації для проведення більш ефективної політики. За таких умов суспільство може розраховувати на бажані для себе зміни, на розв’язання таких гострих проблем сучасності як боротьба з бідністю, безробіттям, забезпечення безпеки і доступного гуманітарного розвитку.

Політична боротьба – складне, багатомірне явище, яке трансформується зі зміною політичного часу. На її сутність, цілі й завдання серйозно впливає вразливий процес реформування сучасного українського суспільства. Серед наукових парадигм у політичній науці все більшої популярності як у нас, так і на Заході набуває теорія дискурсу між владою та опозицією як інститу-ційними суб’єктами політичної боротьби. З’явилась можливість нового бачення відносин влади та опозиції, в першу чергу, як відносин суб’єктів політичного дискурсу – публічного, багатостороннього і конфліктного за формою діалогу з чітко протиставленими позиціями і пропозиціями. Метою останнього є з’ясування сутності того, що відбувається, і пошук адекватної відповіді на виклики часу, виявлення підробок, видумок, неправди в полі-тиці, знаходження свіжих ідей для прийняття більш ефективних політичних рішень.

Українська політологія потребує власного концептуального, історико-політичного і порівняльного осмислення феномену політичної боротьби, а також співіснування влади та опозиції як її дієвих чинників. Актуальність теми пов’язана і з тим, що в Україні порівняно недавно почалась інституціа-лізація політичної опозиції і, незважаючи на намагання конституювати, упорядкувати відносини між нею і владою, процес цей проходить складно і суперечливо.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисер-тація є складовою частиною комплексної наукової програми Київського національного університету імені Тараса Шевченка “Наукові проблеми дер-жавотворення України” та відповідної науково-дослідної теми філософсько-го факультету 01БФ041-1 “Філософська та політологічна освіта в Україні на перетині тисячоліть”.

Мета і завдання дослідження. Мета дослідження – вивчення політичної боротьби як специфічної форми політичної взаємодії засобами політологічного аналізу. Для досягнення цієї мети передбачається розв’язати наступні дослідницькі завдання:– 

виокремити політичну боротьбу в низці інших форм політичної взаємо-дії;– 

створити теоретичну конструкцію, яка цілісно відтворює політичну боротьбу з її найбільш суттєвими характеристиками;– 

розкрити особливі різновиди політичної боротьби;– 

визначити місце політичної боротьби та співвідношення її різновидів у суспільствах різного цивілізаційно-культурного типу;– 

провести теоретичний аналіз категорій “політична влада” і “політична опозиція” з метою виявлення їх сутності і особливостей через призму полі-тичного протиборства в Україні; – 

дати авторське тлумачення поняття “політичний дискурс” та таких його складових як “конфліктний дискурс”, “дискурс узгодження”; обґрунтувати конструктивні відносини між владою та опозицією в умовах демократії, що дозволяють досягти політичної, соціальної і духовної консолідації нації;– 

проаналізувати особливості сучасної практики відносин влади і опозиції в Україні;– 

виявити особливості формування політичної системи сучасного україн-ського суспільства як арени політичної боротьби;– 

дослідити сутність та показати роль національної політичної еліти в процесах українського державотворення; – 

проаналізувати вплив менталітету українського суспільства, його полі-тичної культури на форми і методи політичної боротьби;– 

з’ясувати роль популізму як методу політичної боротьби та визначити межі його застосування;– 

показати вплив політичної боротьби на вибір стратегії державотворення та національної безпеки і запропонувати шляхи досягнення політичного консенсусу та соціальної злагоди в українському суспільстві.

Об’єкт дослідження – політична боротьба як суспільне явище і форма взаємовідносин соціальних сил у державотворчому процесі.

Предмет дослідження – політична боротьба та її вплив на утвердження державності сучасної України.

Методи дослідження. Розробляючи теоретичну модель політичної боротьби, автор користувався методом сходження від абстрактного до конкретного, а також методом моделювання. Модель політичної боротьби формується на основі розуміння політики як сфери взаємодії соціальних спільнот і груп з приводу розподілу між ними державної влади та її устрою і функціонування. Таке розуміння найбільш поширене в сучасній вітчизняній та зарубіжній політичній науці.

Аналізуючи взаємовідносини між владою та опозицією, автор використовує конфліктно-дискурсивний аналіз, витоки якого знаходяться в діалектичному методі, а розвиток – у загальній теорії конфліктів. Конфлікти розглядаються як відкрита форма суперечностей, коли суб’єкти діють, усвідомлюючи протилежність цілей та інтересів щодо предмету суперечки, а дискурс – як специфічна комунікативна діяльність, яка дає можливість раціонально обговорити ситуацію, що склалася, в конкретному історичному і культурному контексті, а також пов’язати його учасників з протилежними позиціями значущим для них діалогом.

Розглядаючи сучасний стан протистояння політичних сил, автор спира-ється, перш за все, на дедуктивний метод, який дає можливість дійти висновків за допомогою концептуального аналізу, а при вивченні конкретної політичної практики – на індуктивний метод. Це дало змогу всебічно проаналізувати відповідний фактичний матеріал та зробити певні теоретичні висновки.

Наукова новизна одержаних результатів. У дослідженні вперше здійс-нюється політико-філософський аналіз феномену політичної боротьби на основі системного підходу до суспільної діяльності. Новизну результатів дисертаційного дослідження складають положення, які виносяться на захист:

1. Визначено, що існують три форми політичної взаємодії: політична боротьба, співробітництво і нейтралітет, серед яких політична боротьба посідає провідне місце. Показано, що в основі політичної боротьби лежить суперечливість об’єктивних політичних інтересів різноманітних суспільних груп, класів, націй тощо і ведеться вона з приводу завоювання та розподілу державної влади. Співробітництво базується на збіганні – в межах конкретної тотожності – політичних інтересів суб’єктів, які ситуативно сформувалися. Нейтралітет пов'язаний з утриманням суб’єктів від обміну діяльністю в умовах суперечності або збігання їх політичних інтересів, але, з міркувань тактики, підлягає розгляду як особлива, якісно специфічна форма політичної взаємодії.

2. На новому теоретичному рівні досліджено політичну боротьбу як дворівневу модель-ідеалізацію. На первинному рівні зазначена модель від-творює політичну боротьбу як ситуацію суперечності об’єктивних політич-них інтересів різних (не менше двох) соціальних спільнот. На вторинному рівні вона відтворює реальне протиборство політичних організацій, які репрезентують ці спільноти. Динаміка політичної боротьби розуміється в цьому випадку як взаємообумовлені зміни, описані в межах цієї моделі на первинному і вторинному рівнях взаємодії.

3. Визначено, що поряд з реальною політичною боротьбою суттєву роль відіграє її особливий різновид, який запропоновано означити як “уявний”. Цей різновид пов’язаний з виникненням політичного протиборства за умови відсутності відповідної суперечності об’єктивних політичних інтересів. Встановлено, що останні обумовлені або неадекватним відтворенням об’єк-тивних інтересів у цілях суб’єктів, або суттєво різними ідеологічними інтер-претаціями одного й того ж об’єктивного політичного інтересу.

4. В суспільствах різної цивілізаційно-культурної приналежності місце політичної боротьби, а також співвідношення її окремих різновидів неодна-кові і визначаються, по-перше, гостротою наявних соціальних суперечностей та, по-друге, характером існуючої політичної системи. В умовах перехідного стану суспільного організму, який характерний і для України, поряд із загальною тенденцією до збільшення значущості політичного протиборства, спостерігається розширення за певних конкретно-історичних умов практики політичної боротьби, особливо того її різновиду, який ґрунтується на різноманітних версіях єдиного національного інтересу.

5. Вперше концептуально досліджені категорії “влада” і “опозиція” за допомогою нового для української політології комунікативного підходу до визначення понять, який полягає в переважно діалоговому спілкуванні влади з опозицією і суспільством у цілому. Політична влада сприймається автором як результат вибору електоральної більшості внаслідок постійно діючого політичного дискурсу. Політична опозиція визначається як альтернативна влада, обрана меншістю в суспільстві, чиї інтереси представлені або не представлені в парламенті.

6. Запропоновано авторське тлумачення політичного дискурсу влади та опозиції, яке визначається як вербальний і невербальний обмін ними обґрун-тованими і, зазвичай, протилежними смислами, позиціями, поглядами у відповідності з їх переконаннями, визначеними правилами і процедурами з метою прийняття важливих політичних рішень із соціально-значущих проб-лем. У процесі політичного дискурсу влади та опозиції вирішуються два суттєвих завдання: здійснюється вільна експертиза поточного політичного курсу і наявних проблем; конструюються шляхи і способи їх вирішення, альтернативні варіанти розвитку суспільства. Досліджені специфічні форми політичного дискурсу влади та опозиції – конфліктний дискурс (дебати, суперечки, критичне обговорення) та дискурс узгоджень (переговори, “круглі столи”, пакти). Конфліктний дискурс звужує і спрощує поле свідо-мості його учасників, спрямований на виявлення розбіжностей в позиціях, дозволяючи знайти предмет неузгодженості інтересів. Безкінечна пролон-гація конфліктного дискурсу призводить до деструктивних наслідків. Дискурс узгоджень розширює поле свідомості, спрямований на пошук спіль-них інтересів і зближення позицій. Але він неможливий без конфліктного дискурсу, оскільки повноцінність політичного дискурсу визначається наяв-ністю обох цих форм.

7. Узагальнена сучасна практика відносин влади й опозиції в Україні. Виявлено, що політична опозиція, не маючи тут міцних коренів, потребує окремого конституювання. Пропонується юридично інституціалізувати опозицію: прийняти спеціальний закон про її правовий статус; запровадити принцип конструктивної відповідальності опозиції, суть якого полягає в забезпеченні балансу влади, контролю і критики з боку опозиції дій уряду, надання їй необхідної інформації про діяльність уряду, права виступу в державних ЗМІ, внесення пропозицій, спрямованих на реформування державно-правових інститутів і який виключає діяльність, що загрожує безпеці держави.

8. Доведено, що ареною політичної боротьби в Україні є багатопар-тійність, особливість якої полягає в тому, що у партій відсутня або майже відсутня ідеологічна складова, а самі вони створювалися і реєструвалися як організаційні структури, основна функція яких полягає в просуванні у владу або в збереженні при владі представників певних малих і великих бізнес-груп. Впливові політичні партії не мають відповідної соціальної бази і тому для проходження у владу кожного разу змушені вдаватись до популістських гасел і маніпулювання свідомістю електорату. Йдеться про те, що реальної (в класичному розумінні) партійної системи в Україні досі не створено, оскільки масова соціальна база для її функціонування ще не сформувалась. Помаранчева революція довела, що середній клас, як найактивніша частина громадянського суспільства, має місце і здатен захистити свою честь і свої інтереси, але це поки що не втілилось у створення справжньої партійної системи.

9. Встановлено, що процес формування сучасної української еліти ще не завершився. Вона не володіє такими необхідними для правлячої еліти властивостями як згуртованість, цілісність та єдність і не готова взяти на себе історичну відповідальність за долю суспільства в цілому. Національна політична еліта не сприймається як носій суспільної свідомості та провайдер громадянського інтересу, оскільки основний її потенціал зосереджений на конкурентній боротьбі різних політичних фракцій за владні повноваження.

10. Проаналізовано особливості менталітету українського суспільства. Констатовано його неоднорідність, як результат багатонаціонального складу, історично різних витоків та стандартизуючого впливу техногенної цивілі-зації, що дозволяє говорити про маргінальність менталітету українського суспільства. Ментальні розбіжності соціуму породжують розбіжності в полі-тичному середовищі. Політичні сили намагаються використовувати ці роз-біжності в боротьбі за владу і тим самим посилюють ментальне протисто-яння громадян та віддаляють консолідаційні процеси в українському суспільстві.

11. Аргументовано, що в сучасному демократичному суспільстві політики часто користуються популістськими методами, щоб привернути до себе увагу народу. При цьому вони демонструють уміння спілкуватися простою, зрозумілою народним масам мовою, дохідливо говорити про складні речі, чітко висловлювати думки, висвітлювати нагальні суспільні проблеми, критикувати владу за її прорахунки. З іншого боку, популізм може викори-стовуватись як засіб маніпулювання важливими для народу цінностями та бажаннями і як метод боротьби за владу, який відволікає маси від реальності і затягує у світ нездійсненних очікувань.

12. Продемонстровано, що перебіг політичної боротьби та стан її учасників впливають на вибір стратегії державотворення і національної безпеки. Політична конфронтація провідних політичних сил, які сповідують різні зовнішні та внутрішні пріоритети розвитку держави, невизначеність законодавчої влади, неструктурованість взаємовідносин влади та опозиції, стимулювання високої конфліктності в регіонах негативно впливають на імідж держави і можуть привести не лише до територіального розколу, але й до громадянського конфлікту. У зв’язку з цим запропоновано шляхи досяг-нення політичного консенсусу та соціальної злагоди, зокрема: нівелювання конфліктів всередині еліти – політичної, бізнесової, регіональної тощо; подолання розколу між елітою та основною частиною громадян; створення комплексної програми національної консолідації та розвитку з метою прозо-рості, стабільності та спадкоємності державного розвитку. Задля подолання ментальних розбіжностей у суспільстві, які формувалися впродовж століть, доцільним є використання авторитарних методів при збереженні, в цілому, ліберальної спрямованості внутрішньої та зовнішньої політики.

Теоретичне і практичне значення одержаних результатів полягає у тому, що положення і висновки дисертації відкривають новий напрям теоретичного дослідження методологічних та політико-практичних аспектів політичної боротьби як форми взаємодії суб’єктів політичного процесу; започатковують вивчення взаємовідносин між владою та опозицією, як дієвих чинників політичної боротьби, крізь призму конфліктно-дискурсив-ного аналізу; доводять взаємозв’язок політичної культури та менталітету українського народу з формами і методами політичної боротьби; дають мож-ливість розробки шляхів досягнення політичного консенсусу та соціальної злагоди в українському суспільстві; сприяють виробленню нових підходів у законодавчій і практично-політичній діяльності; розширюють можливості для розробки навчальних програм, підготовки загальних і спеціальних курсів у вищих закладах освіти, написання підручників і навчальних посібників.

Апробація результатів дисертаційного дослідження. Основні положен-ня та результати дисертаційного дослідження оприлюднені і знайшли апро-бацію у формі доповідей та виступів на міжнародних і національних теоре-тичних і науково-практичних конференціях: науково-практичній конференції “Гуманітарна освіта в профільних вищих навчальних закладах: проблеми і перспективи” (Київ, 2005); міжнародній науковій конференції “Дні науки філософського факультету-2005” (Київ, 2005); міжнародній науковій конфе-ренції “Політологічні, соціологічні та психологічні виміри перехідного суспільства: як зробити реформи успішними” (Суми, 2006); міжнародній науковій конференції “Дні науки філософського факультету-2007” (Київ, 2007); науково-практичній конференції “Аксіологічні аспекти трансформації сучасного українського суспільства” (Івано-Франківськ, 2007); всеукраїн-ській науково-практичній конференції “Роль гуманітарної освіти у форму-ванні професійно-технічної еліти” (Дніпропетровськ, 2007).

Наукові положення і висновки дисертаційного дослідження були апробо-вані також при читанні автором курсів з політології та політичної соціології у Національній металургійній академії України та Державному інституті післядипломної освіти працівників промисловості (м. Дніпропетровськ). Дисертація обговорювалася на кафедрі політології філософського факуль-тету Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Публікації. Основні положення дисертації отримані автором особисто і висвітлені в індивідуальній монографії та 32 публікаціях, 22 з яких опублі-ковано у фахових виданнях, затверджених ВАК України у галузі політичних наук.

Структура дисертації та її обсяг. Специфіка проблем, що стали об’єк-том даного дослідження, їхня різноплановість зумовили загальну логіку і структуру роботи. Дисертація складається із вступу; чотирьох розділів, кожен з яких містить чотири підрозділи; висновків; списку використаних джерел. Загальний обсяг дисертації – 421 стор. Список використаних джерел включає 331 найменування (26 стор.).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У Вступі обґрунтована актуальність теми дослідження та ступінь її наукової розробки, визначені об’єкт і предмет, мета й завдання дисертацій-ної роботи; розкриті її методологічна та емпірична складові, практичне зна-чення, апробація теоретичних положень і структура; сформульовано концеп-туальні положення, які відзначаються новизною і виносяться на захист.

Перший розділ – “Теоретичні та методологічні засади дослідження політичної боротьби” – присвячений створенню теоретичного інструмен-тарію для дослідження феномену політичної боротьби, формуванню її теоре-тичного образу, придатного для аналізу безпосередньої політичної практики. Дослідження розпочинається з виведення та усвідомлення категоріального апарату. З цією метою поняття “політична боротьба” виводиться з більш загального, родового стосовно нього поняття. Якщо розглядати поняття не як дефініцію, а як сукупність визначень, що дають первинне теоретичне уявлення про зміст зазначеного, то процедура виведення поняття “політична боротьба” мислиться як вироблення найбільш загального, але цілісного та здатного до наступного змістовного збагачення осмислення політичної боротьби, доробку, який здійснюється в процесі теоретичного опанування більш масштабного соціального явища.

Таким більш масштабним, загальним стосовно політичної боротьби соці-альним феноменом є політика як суспільне явище. Цілісне теоретичне уяв-лення про неї є найбільш природним фундаментом конструювання теоретич-ного образу політичної боротьби. Системний підхід в аналізі політики, як однієї з основних сфер суспільного життя, дозволив зосередитись не на переліку її елементів, а на виявленні закономірного зв’язку між ними. І саме політика є сферою, де розгортається політична боротьба у всіх її аспектах: як ідейно-теоретичному, так і політико-практичному.

Субстанційно визначаючи політику через політичне управління, тобто через політичну владу, яка реалізується як соціальне управління, саме управління тлумачиться в широкому значенні цього слова – не лише як здійснення управлінських рішень, але і як їх розробка та прийняття. Політичними стають не лише процеси реалізації політичної влади, але й будь-які процеси, що на неї впливають у тому чи іншому можливому варіанті. Провідним виявляється при цьому питання про саму можливість здійснення політичного управління тією або іншою соціальною силою, про те, якій з них належать ключові позиції в структурах державної влади, що дозволяють визначати зміст і спрямованість державної політики.

Проведення первинної специфікації системи політичної діяльності, вияв-лення в якості її субстанції відносин політичної влади в їх внутрішньому зв’язку з соціальним управлінням, дозволило перейти до її розширення, у вихідній точці якого система задається як суперечлива єдність живої та опредметненої політичної діяльності. До опредметненої політичної діяль-ності відносяться політичні інститути (держава в першу чергу), політичні організації (партії, союзи, блоки), норми, що регулюють політичну діяльність (кодифіковане і звичаєве право, стійкі стереотипи політичної поведінки), політичні знання, політична ідеологія.

Отже, модель, у відповідності з якою система політичної діяльності постає як суперечлива єдність живої і опредметненої політичної діяльності, – це вихідна абстракція політики, яка дозволяє отримати про неї деяке попереднє системне уявлення, і є основою подальшого сходження. Перехід до наступного, більш конкретного рівня аналізу, – це перехід до розгляду політики під кутом зору суб'єктно-об'єктних взаємодій. В ході первинної специфікації політики в якості її об'єктів задаються: по-перше, суспільство в цілому, збереження або зміна його цілісності; по-друге, управління (полі-тичне управління, яке здійснюється через реалізацію відносин політичної влади) процесами в неполітичних сферах суспільства; по-третє, власне політична проблематика, підтримка або трансформація наявного типу політичної цілісності.

Визначення суб’єктів політики вимагає необхідного і доцільного звер-нення до категорії політичного інтересу. Для усвідомлення сутності інтересу важливим є розуміння взаємозв’язку потреб і інтересів. Потреба, за визначенням, означає нестаток, необхідність у чомусь, для нормального існування особистості, соціальної групи, держави, суспільства в цілому. Те, чим може бути задоволена потреба, складає предмет задоволення потреби. В цьому зв’язку існуюча орієнтація на створення і засвоєння предмету потреби виступає як інтерес. Одна й та ж потреба може бути задоволена за допомогою різних предметів. Тому на її основі можуть формуватися різні інтереси за змістом, характером і спрямуванням. Це свідчить про те, що вивчення інтересів означає усвідомлення не лише змісту потреб, але й можливих шляхів, форм і засобів їх оптимального задоволення.

Усвідомлення політичних інтересів і переведення їх у площину прак-тичних дій є складним та багатоступеневим процесом, який містить у собі операції, що здійснюються на різних рівнях політичної свідомості. В будь-якому випадку, політичний інтерес, який визначається політичними відно-синами, – тобто конкретною системою політичної діяльності, – приводить до дії живу політичну діяльність лише по мірі усвідомлення цього політичного інтересу його носієм, а тому політична свідомість є внутрішньо необхідним моментом функціонування і розвитку системи, яка існує в ній, по-перше, як компонент практичної політики і, по-друге, як особлива підсистема політичної діяльності, тобто як діяльність ідеологічна.

Подальший аналіз дозволяє констатувати, що взаємодія суб’єктів політики відбувається або в умовах перехрещення їх інтересів, або в умовах його відсутності. В першому випадку розглядаються два варіанти: 1. Супе-речливість політичних інтересів, основою якої є суперечливість соціальних потреб, що мають спільний предмет і задовольняються в існуючій системі політичної діяльності таким чином, що задоволення однієї з них блокує задоволення іншої і навпаки. Їх суб’єкти-носії стають суб’єктами політичної боротьби, а спільний для них предмет – предметом боротьби. 2. Збіг полі-тичних інтересів, де йдеться про конкретну тотожність, про збіг окремих, ситуативно сформованих інтересів двох або більше незалежних один від одного політичних суб'єктів. Задоволення окремої політичної потреби, пов'язаної з політичними інтересами, які збігаються, не лише не пере-шкоджає, але, навпаки, сприяє задоволенню іншої і відбувається у формі політичного співробітництва. Відсутність перехрещення інтересів виникає або ж внаслідок неусвідомлення суб'єктами самого факту перехрещення їх інтересів, або ж як результат свідомого рішення тактичного порядку і характеризується як особлива, досить специфічна форма міжсуб'єктних відносин – нейтралітет.

Автором запропонована теоретична конструкція, яка відтворює політичну боротьбу в її найбільш суттєвих характеристиках і розглядається як дворів-нева модель ідеальної ситуації політичної боротьби. На першому рівні полі-тична боротьба уявляється, як ситуація суперечливості об’єктивних політичних інтересів суб’єктів, а на другому – як ситуація безпосереднього обміну діяльністю суб’єктів, що здійснюється на основі їх політичних цілей та більш-менш точно і всебічно відтворює їх об’єктивні політичні інтереси.

Використання моделі політичної боротьби дозволило, по-перше, типоло-гізувати політичну боротьбу, використовуючи як критерії характер її суб’єк-тів, її предмету, а також методи, які застосовуються супротивниками один до одного. Одним із варіантів типологізації є розмежування дійсної та уявної політичної боротьби. Остання розглядається як протиборство, що відбува-ється за умов відсутності ситуації боротьби на першому рівні моделі-ідеалізації, тобто за умов відсутності реального протиріччя політичних інтересів супротивників або репрезентованих ними соціальних сил. По-дру-ге, в рамках зазначеної моделі з’явилась можливість висловити певні думки щодо логіки розгортання політичної боротьби, умов її припинення або ж переходу в інші форми політичної взаємодії. Політична боротьба, що ґрунтується на суперечностях фундаментальних політичних інтересів великих соціальних спільнот, є довготривалою і нерівномірною. В її процесі відкриті політичні конфлікти чергуються з компромісами, більш-менш тривалим нейтралітетом і навіть епізодичним співробітництвом.

У другому розділі – “Влада та опозиція як дієві чинники політичної боротьби” – розглядаються взаємовідносини між владою та опозицією, які виступають як суб’єкти політичного дискурсу. Політичний дискурс влади та опозиції є вербальним і невербальним обміном ними обґрунтованими і, як правило, протилежними розуміннями, поглядами у відповідності з їх пере-конаннями, правилами і процедурами з метою прийняття важливих політич-них рішень із соціально значущих проблем. В результаті політичного дискурсу влади та опозиції вирішуються два суттєвих завдання: проводиться вільна, добровільна експертиза поточного політичного курсу і нагальних проблем; конструюються шляхи та засоби їх розв’язання, альтернативні проекти майбутнього розвитку країни.

Доведено, що політичний дискурс влади та опозиції має дві фази або специфічні форми, які змінюють одна одну – конфліктний дискурс (дебати, спори, критичне обговорення) і дискурс узгоджень (переговори, “круглі столи”, пакти). Конфліктний дискурс звужує і спрощує поле свідомості учасників спору, спрямований на виявлення розбіжностей у позиціях, дозво-ляє знайти предмет розбіжності інтересів. Безкінечна пролонгація кон-фліктного дискурсу призводить до деструктивних наслідків. Дискурс узгоджень розширює поле свідомості, спрямований на пошук загальних інтересів і зближення позицій. Але він неможливий без конфліктного дис-курсу. Повноцінність політичного дискурсу, на думку автора, визначається наявністю обох цих форм дискусії.

Запропонований конфліктно-дискурсивний метод аналізу відносин між владою та опозицією поєднує конфліктологічну парадигму дослідження з дискурсивною і дозволяє глибше розглянути відносини між владою та опозицією, проаналізувати не лише те, що вони говорять, але й те, як вони реально діють. Такий підхід допомагає розглядати політику як діяльність, спрямовану на розв'язання конфліктів між різними політичними структу-рами і соціальними силами, які вони представляють, що, в решті решт, дозволяє досягти добробуту в суспільстві при збереженні його єдності та цілісності держави і її суверенітету. Це означає, що як влада, так опозиція несуть спільну відповідальність перед суспільством за свої конфліктні дії, які мають супроводжуватись відкритим дискурсом на злободенні теми сьогодення і майбутнього.

Трансформаційній період, який переживає Україна, характеризується розколом суспільства на соціальні і політичні сили, що протистоять одна одній. В соціально і політично неоднорідному суспільстві неможлива однодумність, а отже – і єдність дій всіх його складових. Розбіжність корінних інтересів є об'єктивним соціальним підґрунтям появи політичної опозиції з боку тих груп, які вважають себе ущемленими. Опозиція відносно дій і політики влади може виявлятись як у масових протестах, так і в різноманітних формах опанування владі з боку політичних партій, профспілок, суспільних рухів, окремих груп, які представляють інтереси відповідних соціальних прошарків. Автор розглядає опозицію як один з інститутів демократичного суспільства. При цьому досліджуються реальні функції, які опозиція виконує або здатна виконувати, форми прояву її активності, методи діяльності, та її роль на різних етапах розвитку суспільства, умови перетворення опозиції в конструктивну силу.

Однією з особливостей перехідних партійних систем на пострадянському просторі став феномен так званих партій влади – політичних організацій, які створювала виконавча влада для участі в парламентських виборах.

Дослідження феномену “партії влади” дозволило глибше проаналізувати процес розвитку посткомуністичних партійних систем, особливості полі-тичної боротьби між партіями влади і опозиційними політичними силами, створило можливості прогнозування процесу демократичної трансформації. У виборчих кампаніях в Україні, особливо на парламентських виборах 2002 року, які проходили в прямій конкуренції західної та російської політ-технологічних шкіл, з’явився український бюрократичний ноу-хау – адміні-стративний ресурс. Автор тлумачить його, як пострадянський політологічний термін, що вживається для пояснення використання органами державної влади та місцевого самоврядування чи кандидатами в народні депутати, які є державними службовцями, своїх повноважень для досягнення політичних чи корпоративних інтересів шляхом порушення норм чинного законодавства. Аналіз показав, що саме адмінресурс став визначальним чинником україн-ських парламентських виборів 2002 року, коли вперше в сучасній історії України неформальна партія влади (симбіоз бюрократичної, олігархічної та регіональної еліт) виступила єдиним передвиборчим списком, очоленим главою адміністрації президента та прем’єр-міністром.

Стан сучасного політичного протистояння влади та опозиції значною мірою є результатом позачергових парламентських виборів і подальших процесів формування парламентської більшості та, відповідно, політичної опозиції. Одним з найбільших ризиків формування парламентської коаліції у Верховній Раді України будь-якого формату залишається можливість пере-творення опозиції на дестабілізуючий і деструктивний чинник у політичній системі. У розвинених демократіях, навпаки, опозиція є частиною системи влади, яка контролює урядову коаліцію, стимулює політичну конкуренцію і сприяє підвищенню ефективності урядової політики.

Автор констатує, що в Україні чинна влада розглядає опозиційні полі-тичні партії не як політичного опонента, а скоріше як політичного ворога, для боротьби з яким використовуються практично всі можливі засоби. За таких умов влада й опозиція опиняються на полярних позиціях і відстоюють різні стратегічні програми суспільного розвитку, що робить неможливим існування в суспільстві консенсусу і практики партнерства, є зоною ескалації постійних внутрішніх конфліктів та неефективного використання можли-востей і ресурсів суспільного розвитку. В результаті, в програші залиша-ються всі – як влада, так і опозиція.

В дисертації аналізуються традиційні прийоми, за допомогою яких влада бореться з опозицією, що характерно не лише для України, але й інших країн СНД: – 

узурпація інформаційного середовища, коли владні структури намага-ються створити систему абсолютного контролю над засобами масової інформації; – 

створення образу ворога, коли влада ґрунтує утиски та обмеження діяльності опозиції на її звинуваченнях у радикалізмі, у зв'язках з іншими державами та фінансуванням різними олігархами;– 

застосування адміністративних бар'єрів: наприклад, влада запроваджує обов'язкову перереєстрацію партій напередодні виборів або в зв'язку зі зміною законодавства (в результаті цього деяких опозиційних партій просто не перереєстровують через їхню невідповідність певним неформальним критеріям); – 

нівеляція образу опозиції, коли опозиційні лідери запрошуються владою до спільного управління державою, їм пропонуються матеріальні й нематеріальні вигоди, в результаті чого опозиція втрачає свій опозиційний дух, образ, ідеологію і практику, зливаючись із владою; – 

функціональна дискредитація, коли опозиція формально допускається до здійснення влади на певний час, для участі у формуванні владних структур, проте, не маючи реальних важелів владного впливу, вона не може впливати на процеси і, таким чином, дискредитує себе.

В умовах такої політичної системи та за такої практики владного управління опозиція перетворюється на маргінальне утворення, яке не може нормально й повноцінно функціонувати. Тому без певних внутрішніх якостей та законодавчо визначених прав опозиція не може бути інстру-ментом підвищення ефективності державної політики, забезпечення відпові-дальної й підконтрольної влади, розвитку культури демократії й плюралізму, партнерства й політичного діалогу.

В третьому розділі “Політична боротьба на сучасному етапі державотворчого процесу” розглядаються особливості політичного протистояння в сучасній Україні та дієві чинники цього процесу.

Автор констатує, що ареною політичної боротьби є партійна система сучасного українського суспільства, особливість якої полягає в тому, що у партій відсутня або майже відсутня ідеологічна складова, а самі вони створювалися і реєструвалися як організаційні структури, основна функція яких полягає в просуванні у владу або в збереженні при владі представників певних малих і великих бізнес-груп. Впливові політичні партії не мають відповідної соціальної бази і тому для проходження у владу кожного разу змушені вдаватись до популістських гасел і маніпулювання свідомістю електорату.

В дисертації наголошується, що питання функціонування партійної системи України, а тим більше її подальшого розвитку, є складним і дискусійним, оскільки переважна більшість українських політичних партій не відповідає критеріям класичних партій.

Внаслідок особливостей історичного та політичного розвитку, в першу чергу створення держави, за умови незавершеності формування політичної нації, в Україні сформувались досить специфічні партії і партійна система в цілому. Основною її відмінністю від класичних політичних систем є велика кількість партій, які постійно знаходяться в процесі реформування, об’єднання, розпаду, реорганізації тощо, що обумовило вкрай нестійку партійну систему. За цих обставин партії формувались “зверху” і слугували переважно для імітації демократії. Ідеологічні підвалини партій постійно розмивались, здійснювався відхід від лівих і національно-демократичних течій, зміщувався баланс між ідеологією та регіональною приналежністю на користь останньої. Активне втручання в партійне будівництво представників бізнесу обумовило підсилення впливу на партійне життя особистісних і регіонально-культурних факторів, що призвело до перетворення партій в структури, основними функціями яких було просування до влади або збереження при владі представників окремих малих і великих промислово-фінансових груп. Отже, фактично перетворювало партії в складові цих груп або в їх бізнес-проекти.

Встановлено, що для більшості українських партій характерною є відсутність стратегічної поведінки. За наявності такої, партії керуються нею в повсякденній діяльності і в будь-яких політичних конфліктах, переслі-дуючи довгострокові, державницькі інтереси, а не вузько корпоративні чи особисті інтереси окремих лідерів. Партії не мають широкої соціальної бази і внутрішньо розділені на групи за інтересами. “Масовість” українських партій суттєво відрізняється від уявлення про масові політичні партії, яке склалось на Заході. Якщо для Заходу масова партія – це політична органі-зація, що має широку підтримку в суспільстві і акумулює різноманітні інтереси, то в українській партійній системі масовість досягається шляхом найму в жорстку корпоративну структуру робітників-виконавців, які за відповідну платню здатні виконувати будь-які доручення, в тому числі і з прийому нових членів, особливо в структурах, пов’язаних з тією або іншою партійною групою. Все це віддаляє партії від суспільства, а суспільство – від влади.

Автор наголошує, що суттєвим недоліком партійної системи України в цілому і партійного будівництва зокрема є відсутність серйозної, науково обґрунтованої програми підготовки партійних кадрів як складової партійного будівництва. Замість цього домінуючою тенденцією партійного будівництва впродовж останніх років залишається неухильне зростання ваги політичних технологій за наявності відповідних медіа-ресурсів. Це дозволяє говорити про партійну систему України лише умовно, оскільки сьогодні політичні партії в класичному, або наближеному до нього розумінні перетворились у другорядних учасників політичного процесу. Реальними його учасниками стали промислово-фінансові групи з їх фінансовим та медійним потенціалом, а політичним партіям відведена роль інструментів у боротьбі фінансово-промислових груп за владу з подальшим перерозподілом ресурсів країни.

Дисертант вважає, що дослідження політичної боротьби на сучасному етапі державотворення потребує аналізу сучасної української еліти та процесу її формування. Особливістю еліти незалежної України є номенклатурне минуле, коли вона знаходилась на другорядних позиціях в радянській системі влади. Єдина елітна група, де переважають люди, що не входили раніше в номенклатуру, – це бізнес-еліта. Латентним періодом формування вітчизняної еліти були часи перебудови. Демократизація суспільного життя створила умови для включення радянської еліти в нові для неї види діяльності, які дозволили трансформувати номенклатурний статус в економічний і політичний.

Треба відзначити, що останнім часом у владному прошарку відбуваються певні зміни: омолодження, зниження відсотку вихідців із села, більш широке рекрутування інтелектуалів і професіоналів. В результаті цього в ньому збільшилась питома вага ринково орієнтованих господарників і прагматиків. Ці процеси супроводжуються послабленням ідейно-політичного розмежу-вання політичної еліти. В перші роки незалежності це розмежування ґрунтувалось на протистоянні модернізаторських, ліберально-реформатор-ських, і націонал-комуністичних еліт. Внаслідок цього демократи-ліберали першої хвилі частково були витіснені на периферію політичного життя, частково абсорбувались в бюрократично-управлінському прошарку, який сформувався, в основному, з радянської номенклатури. Значна частина комуністичної еліти, особливо регіональної, не зважаючи на використання конфронтаційної фразеології, також увійшла в бюрократичні структури и перестала бути антисистемною силою.

В цілому ж, не зважаючи на певні зміни, рівень ділових і моральних якостей нинішньої еліти продовжує залишатись невисоким. Для більшості представників “нової буржуазії”, яка інтегрувалась у політичну еліту, українська державність є виключно бізнес-проектом, можливістю участі в приватизації національного надбання. Відчутним був у формуванні нової еліти і кримінальний фактор. В результаті склалась “гримуча суміш”, симбіоз двох моралей: старої, компартійної з її принципом схиляння перед вищими