НАЦІОНАЛЬНА ЮРИДИЧНА АКАДЕМІЯ УКРАЇНИ

імені ЯРОСЛАВА МУДРОГО

ПАНАРІНА Наталія Володимирівна

УДК 340.13

ПРАВО як нормативна основа

формування правопорядку

Спеціальність 12.00.01 – теорія та історія держави і права;

історія політичних і правових учень

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата юридичних наук

Харків – 2008

Дисертація є рукописом

Робота виконана на кафедрі теорії держави та права Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого, Міністерство освіти і науки України

Науковий керівник:

доктор юридичних наук, професор Петришин Олександр Віталійович, Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого, завідувач кафедри теорії держави та права, академік Академії правових наук України

Офіційні опоненти:

доктор юридичних наук, професор Колодій Анатолій Миколайович, Київський національний університет внутрішніх справ, начальник кафедри конституційного та міжнародного права;

кандидат юридичних наук, доцент Погрібний Ігор Митрофанович, Харківський національний університет внутрішніх справ, начальник кафедри теорії та історії держави і права

Захист відбудеться “ 27 ” березня 2008 р. о 13.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 64.086.02 у Національній юридичній академії України імені Ярослава Мудрого за адресою: 61024, м. Харків, вул. Пушкінська, 77

З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого за адресою: 61024, м. Харків, вул. Пушкінська, 70

Автореферат розіслано “ 25 ” лютого 2008 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради В.Л. Яроцький

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. На сучасному етапі національними пріоритетами України є розбудова правової, соціальної, демократичної держави, інтеграція до європейської та світової спільнот з притаманними їм високими стандартами забезпечення прав людини, панування права, втілення його принципів та норм у правове життя суспільства. Визначені перспективи розвитку нашої держави зумовили актуалізацію проблеми формування правопорядку в Україні, його зміцнення та вдосконалення. Законодавчо визначається, що діяльність державного апарату та органів місцевого самоврядування в Україні спрямована на формування та забезпечення правопорядку. Його гарантування та захист становлять основне завдання всієї системи правоохоронних органів, які на міжнародному рівні визначаються як „органи з підтримки правопорядку”.

Незважаючи на важливість та актуальність проблематики правопорядку, яка має не тільки теоретичне, а й суто практичне значення, вона залишається недостатньо вивченою на доктринальному рівні. Принципові положення теорії правопорядку сформульовано в 60-80-х рр. минулого століття і ґрунтувалися вони на засадах радянської теорії права, яка відрізнялася ідеологічним монізмом та однобокістю наукових досліджень. Починаючи з 90-х рр. ХХ століття основні засади теорії права було суттєво переглянуто, проте новітні висновки та здобутки у сфері праворозуміння майже не інкорпоровано в сучасну теорію правопорядку, яка й нині містить низку принципових положень, що не відповідають вимогам розвитку юридичної науки та практики. Однією з таких проблем є питання нормативного впливу права на формування правопорядку, їх співвідношення та взаємодії, які потребують ґрунтовного переосмислення на основі сучасних методологічних підходів та здобутків в окремих напрямках теоретико-правових досліджень.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертацію виконано відповідно до плану науково-дослідницьких робіт кафедри теорії держави і права Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого в межах державної цільової комплексної програми „Загальнотеоретичні проблеми правотворення та правозастосування в умовах формування правової держави” (№ 0106u002283). Тема дисертації затверджена вченою радою Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого (протокол № 5 від 22.12.2006 р.).

Мета і завдання дослідження. Мета дослідження – встановлення на підставі сучасних методологічних підходів особливостей нормативного впливу права на формування правопорядку, визначення основних напрямків їх взаємодії та шляхів оптимізації ролі правових норм і принципів у процесі формування правопорядку, а також коригування з урахуванням одержаних висновків окремих концептуальних положень сучасної теорії правопорядку.

Відповідно до зазначеної мети поставлено такі завдання:–

визначити особливості розуміння права та правопорядку в межах різних напрямків праворозуміння та здійснити їх компаративний аналіз в історичній ретроспективі;–

сформулювати авторське розуміння права та правопорядку як методологічної основи визначення їх співвідношення та взаємовпливу;–

дослідити особливості змісту категорії „правопорядок”, встановити її місце в системі правових категорій; –

визначити структурний склад правопорядку, переглянути його сутнісні ознаки, дослідити якісний та кількісний виміри правового порядку;–

виокремити основні різновиди принципів правопорядку і визначити особливості їх взаємодії з принципами права та іншими принципами, що діють у правовій системі;–

проаналізувати зміст нормативності правопорядку, дослідити особливості переходу нормативності права в нормативність правопорядку, а також можливість їх зворотного впливу; –

з’ясувати співвідношення права та правопорядку на різних етапах правоутворення;–

дослідити відмінності ролі права у формуванні публічно-правового та приватноправового порядків;–

розглянути місце законності на рівні правозакріплення (правотворчості) та правореалізації у взаємозв’язку права й правопорядку; –

схарактеризувати основні гарантії взаємодії права, законності й правопорядку.

Об’єктом дослідження є право та правопорядок у системі правового регулювання суспільних відносин.

Предмет дослідження становлять особливості ролі права у формуванні правопорядку, а також основні напрямки їх взаємодії та взаємовпливу з позицій сучасного праворозуміння.

Методи дослідження. В основу методології дослідження покладено комплексний, системний підхід до аналізу обраної теми, що ґрунтується на загальнонаукових і спеціальних методах дослідження. Методологічну базу дослідження правових явищ і процесів становить діалектичний метод наукового пізнання, який дозволяє розкрити співвідношення права та правопорядку в їх розвитку, взаємозв’язку та взаємозумовленості, простежити діалектичний характер їх взаємодії як двох протилежних явищ, що прагнуть єдності й виступають проявами правової матерії на різних етапах її розвитку. Системно-структурний метод використовувався для дослідження права та правопорядку як системних явищ, визначення місця правопорядку в системі юридичних категорій, аналізу системи принципів правопорядку тощо. Аналіз права та правопорядку як самостійних, відносно відокремлених явищ, що мають власну специфіку, зроблено на основі феноменологічного методу. Тлумачення термінів „нормативність”, „правозаконність” та деяких інших здійснено методами герменевтики.

Історико-порівняльний метод дослідження дозволив простежити історичний шлях розвитку ідей про право та правопорядок у межах основних шкіл праворозуміння, розглянути різні погляди щодо правопорядку, встановити відмінності публічно-правового та приватноправового регулювання тощо. Аналіз нормативно-правових актів, що стосуються засад правопорядку, особливостей норм публічного і приватного права та інших положень законодавства здійснено із застосуванням формально-юридичного методу. Широке використання знайшли категорії та способи формальної логіки: поняття, визначення, доказ і спростування, судження, аналіз, синтез, порівняння, узагальнення.

Теоретико-концептуальне підґрунтя дисертаційної роботи становлять праці класиків західноєвропейської правової думки, зокрема, Г.В.Ф. Гегеля, Т. Гоббса, Г. Еллінека, Р. Ієрінга, І. Канта, Г. Кельзена, О. Конта, Дж. Локка, Р. Паунда, Дж. Роулза, Ф.А. Хайєка, X. Харта та ін., а також представників російської правової школи: І.О. Ільїна, М.М. Коркунова, С.А. Муромцева, Ф. Регельсбергера, В. Соловйова, Ф.В. Тарановського, Є.М. Трубецького, Г.Ф. Шершеневича та ін.

В основу дослідження також покладено роботи М.Г. Александрова, С.С. Алексєєва, М.І. Байтіна, В.М. Баранова, В.А. Бачиніна, В.В. Борисова, А.М. Васильєва, Д.А. Керімова, А.М. Колодія, Г.С. Котляревського, А.Ф. Крижанівського, В.М. Кудрявцева, В.В. Лазарєва, О.Е. Лейста, О.А. Лукашевої, О.В. Малько, М.І. Матузова, О.Ф. Мураметса, П.О. Недбайло, В.С. Нерсесянца, А.С. Піголкіна, П.М Рабіновича, М.С. Строговича, Ю.О. Тихомирова, М.В. Цвіка, Т.М. Шамби, Л.С. Явича та інших дослідників, які зробили значний внесок у сучасне розуміння проблем права та правопорядку. Емпіричну основу дослідження складають акти законодавства України та релевантні міжнародно-правові документи.

Наукова новизна одержаних результатів визначається тим, що наукова праця є першим у вітчизняній науці цілісним комплексним монографічним дослідженням особливостей нормативного впливу права на формування правопорядку, а також основних засад їх співвідношення та взаємодії на підставі новітніх методологічних підходів до процесів правоутворення та правореалізації. Теоретичні положення та висновки дисертації, зроблені на основі сучасних підходів до предмета дослідження, відбивають новизну розробки зазначеної теми і виносяться на захист, а саме:–

на підставі компаративного аналізу поглядів видатних представників різних правових шкіл на право та правопорядок доведено, що в межах основних напрямків праворозуміння (природно-правового, позитивістського, соціологічного) розуміння правопорядку та його співвідношення з правом принципово різниться, аж до ототожнення цих категорії;–

докладно обґрунтовується висновок, що з позицій сучасної теорії права право виступає нормативною основою правопорядку, ці явища розглядаються як відносно самостійні правові феномени, що перебувають у стані взаємозалежності, але не ототожнюються; –

на підставі системного критичного аналізу визначень правопорядку запропоновано його авторське розуміння, уточнено структурний склад правопорядку, ознаки й різновиди, якісні та кількісні характеристики (рівні правопорядку), а також дано оцінку ролі держави та інститутів громадянського суспільства у формуванні правопорядку;–

набуло подальшого розвитку визначення особливостей співвідношення категорії „правопорядок” з близькими за значенням правовими категоріями (правовий режим, правовідносини, правомірна поведінка, правова система, правове життя, правова культура тощо). На підставі отриманих результатів уточнено місце правопорядку в системі юридичних категорій; –

здійснено авторську класифікацію принципів, що впливають на правопорядок, визначено їх систему та розкрито зміст основних принципів правопорядку на сучасному етапі розвитку української державності;–

уперше розкриваються особливості нормативного впливу окремих різновидів принципів права на правопорядок та його принципи, а також обґрунтовується новий висновок, що фактичний правовий порядок та його характерні конкретно-історичні властивості зумовлюють принципи позитивного, формально-визначеного права;–

дістала подальшого розвитку теорія правової нормативності, уточнено властивості та сутність правової нормативності, ціннісно-деонтичну основу якої складає „воля до порядку”. Обґрунтовується висновок, що носіями правової нормативності виступають не лише правові норми, а й інші елементи правової системи, передусім, правопорядок;–

уперше визначено основні напрямки взаємовпливу, взаємопроникнення та взаємообумовленості нормативності права і нормативності правопорядку з урахуванням сучасних уявлень про процеси правоутворення та правореалізації; –

на підставі компаративного аналізу та критеріїв розмежування публічного та приватного права вперше визначено особливості їх нормативного впливу на публічно-правовий та приватноправовий порядки, а також відповідні галузеві та інституційні правопорядки, що входять до їх складу;–

уперше зроблено висновок, що правопорядок в публічній сфері формується в точній та повній відповідності з нормами права, тоді як у приватноправовій сфері право здійснює лише так зване „рамкове регулювання”, за якого реальні правовідносини та правомірна поведінка, що входять до складу правопорядку, можуть відрізнятися, навіть відступати від нормативної моделі суспільних відносин, зафіксованої в абстрактних формально-визначених правових нормах; –

уточнено особливості співвідношення права, правопорядку й законності в правоутворенні та правореалізації, вперше обґрунтовано, що між ними існує не тільки прямий, а й зворотний зв’язок, коли окремі елементи правопорядку через дотримання вимог законності в процесі правозакріплення (правотворчості) зумовлюють формування права; –

уперше розглянуто систему гарантій взаємодії права, законності й правопорядку, серед яких особливе місце відведено вдосконаленню позитивного права як нормативної основи правопорядку, та узагальнено основні шляхи оптимізації ролі права в процесі формування й удосконалення правопорядку.

Практичне значення одержаних результатів. Дисертацію спрямовано на подальший розвиток загальної теорії держави і права, поглиблення знань про співвідношення права і правопорядку в механізмі правового регулювання суспільних відносин та особливості нормативного впливу права на формування правопорядку.

Науково-практичне значення дисертаційної роботи полягає в тому, що: –

у науково-дослідницькій сфері – матеріали дослідження можуть стати основою для подальшої розробки й удосконалення теорії правопорядку, перегляду її деяких концептуальних засад; –

у правотворчій сфері – висновки та пропозиції, що містяться в дисертації, спрямовані на врахування та відтворення фактичного стану правового життя суспільства на всіх стадіях процесу правоутворення і можуть бути використані при вдосконаленні законодавства як нормативної основи правопорядку; –

у сфері правореалізації – основні висновки роботи можуть бути враховані в процесі виконання функції забезпечення та захисту правопорядку уповноваженими органами держави та місцевого самоврядування, а також сприяти оптимізації та збалансуванню ролі держави та інститутів громадянського суспільства у формуванні правопорядку; –

у навчальному процесі – положення та висновки дисертації можуть бути використані при підготовці підручників, навчальних посібників за курсами: „Загальна теорія держави і права”, „Історія політичних і правових учень”, „Філософія права”, при викладанні відповідних навчальних дисциплін, у науково-дослідницькій роботі студентів; –

у правовиховній сфері – запропоновані положення можуть слугувати матеріалом у роботі з підвищення рівня правової культури співробітників правоохоронних та інших органів державної влади, які наділені повноваженнями щодо забезпечення правопорядку, населення в цілому.

Особистий внесок здобувача. Дисертація являє собою самостійне комплексне дослідження і відбиває особистий здобуток автора. В опублікованій у співавторстві з Г. Христовою статті: „Право на звернення до міжнародних судових установ та відповідних органів міжнародних організацій в системі гарантій правопорядку” особисто здобувачем визначено поняття та системи гарантій правопорядку. В опублікованих у співавторстві з В.Д. Ткаченком тезах доповіді: „Громадський і правовий порядок: співвідношення понять” особисто здобувачем визначено спільні риси та відмінності між громадським і правовим порядками.

Апробація результатів дослідження. Теоретичні висновки, сформульовані у дисертації, розглядались і обговорювалися на засіданнях кафедри теорії держави і права Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого.

Положення дисертації доповідались і обговорювалися на науково-практичних конференціях, наукових семінарах та „круглих столах”. Зокрема, на ХІІ Міжвузівській студентській науковій конференції (м. Запоріжжя, 20 травня 2004 р.); науковій конференції молодих учених та здобувачів „Актуальні проблеми правознавства” (м. Харків, 2004 р.); ХVІ Харківських політологічних читаннях „Соціально-політичні протиріччя та проблеми соціального партнерства” (м. Харків, 2005 р.)

Результати дослідження використовувалися автором під час проведення занять з теорії держави і права в Національній юридичній академії України імені Ярослава Мудрого.

Публікації. Основні положення і висновки дисертації відображені в чотирьох статтях, опублікованих у фахових періодичних виданнях з юридичних наук, затверджених Вищою атестаційною комісією України, а також у трьох тезах доповідей на науково-практичних конференціях.

Структура дисертаційного дослідження визначена предметом і логікою дослідження. Робота складається із вступу, двох розділів, що об’єднують шість підрозділів, висновків та списку використаної літератури. Загальний обсяг дисертації становить 202 сторінки, обсяг основного тексту – 181 сторінка. Кількість використаних джерел – 258 найменувань.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації, демонструється її зв’язок з науковими програмами, визначається мета, основні завдання, об’єкт та предмет дослідження, розкриваються його методологічні, теоретичні та емпіричні основи; доводиться наукова новизна положень, що виносяться на захист, теоретичне і практичне значення одержаних результатів роботи, наведено відомості про їх апробацію та наявність публікацій за темою дисертаційного дослідження.

Розділ 1. „Загальне вчення про правопорядок” складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 1.1. „Право та правопорядок у світлі основних напрямків праворозуміння” розглядаються особливості співвідношення категорій „право” та „правопорядок” у межах основних течій праворозуміння, що склалися в процесі історичного розвитку філософсько-правової думки, а також визначається авторське розуміння феномену права як методологічної основи дисертаційного дослідження. Аналіз філософсько-правових джерел свідчить, що нерідко поняття „право” та „правопорядок” використовуються як синоніми, що виключає можливість визначення їх співвідношення. Такий підхід зумовлюється тим, що у філософсько-правовому контексті право завжди являє певний ідеальний порядок (систему) правової організації суспільних відносин.

Відзначається, що в межах юридичного світогляду поняття правопорядку, його сутність, особливості формування та співвідношення із правом принципово різняться залежно від трактування права. Обґрунтовується висновок, що в основних напрямках праворозуміння (природно-правовому, позитивістському та соціологічному) поняття правопорядку активно використовується, проте має відносно самостійні відмінні значення, що унеможливлює його єдине, універсальне визначення.

На основі аналізу обґрунтування сутності права та правопорядку Платоном, Аристотелем, Г. Гроцієм, Т. Гоббсом, Дж. Локком, І.Кантом, Г.В.Ф. Гегелем визначається, що спільним для природно-правових концепцій правового порядку в усій їх різноманітності є розуміння природного правопорядку як явища ідеального, яке існує постійно, є незмінним та не підлягає „псуванню”. Нерідко право, правовий порядок та держава розглядаються як однопорядкові, в деяких вченнях навіть тотожні явища, що зумовлені природними потребами людини та соціуму в цілому й виступають засобами їх належного існування та розвитку.

Через послідовне вивчення робіт Р. Ієрінга, О. Конта, X. Харта доводиться, що в межах філософії юридичного позитивізму правовий порядок виступає нормативною, державно-владною, інституціональною моделлю суспільних відносин. Таке розуміння правопорядку найбільш повно розкривається в нормативістській школі права Г. Кельзена. Поняття правопорядку фактично звужується до значення права в об’єктивному сенсі, за умови розуміння останнього як системи „загальних” та „індивідуальних” норм. Право і правопорядок розглядаються як явища „належного”, а не „реального” світу.

Третя магістральна лінія в розумінні правового правопорядку та його співвідношення із правом визначається соціологічним напрямком юриспруденції, основу якого складає уявлення про право як про „властивість самого буття соціуму”. За такого підходу поняттям „право” охоплюється не стільки усталена система норм, скільки „реалізоване право”, „право в дійсності”. Це призводить до стирання меж між категоріями „право” та „правопорядок” за рахунок розширення нормативного розуміння права та його ототожнення із правопорядком у сучасному значенні.

За результатами вивчення класиків російської правової думки ХІХ – початку ХХ століття (М.М. Коркунова, Є.М. Трубецького, В. Соловйова, С.А. Муромцева, Ф. Регельсбергера, І.О. Ільїна) визначається, що право та правопорядок розглядаються ними переважно як однорідні поняття, які зводяться не стільки до системи загальнообов’язкових приписів, скільки до об’єктивного порядку, що регулює поведінку людей, до загально-обов’язкового суспільного порядку.

За підсумками дослідження обґрунтовується висновок, що ототожнення права та правопорядку як категорій, що виражають правову впорядкованість, правову нормативність суспільного життя, є допустимим у філософії права чи соціальній філософії при вивченні феномену правової реальності та її відмежування від інших форм соціального буття. Проте такий підхід суперечить основним засадам теорії права і є категорично неприйнятним у межах сучасної юридичної науки та практики.

Методологічною основою дисертаційного дослідження виступає нормативне розуміння права як системи загальнообов’язкових, формально-визначених та забезпечених державою правових норм та принципів, що виступають нормативно-юридичною основою правопорядку. Право та правопорядок розглядаються як явища правової дійсності, які перебувають у діалектичній єдності, тісно пов’язані одне з одним, проте не ототожнюються. Правовий порядок є результатом реалізації права, втіленням його в суспільне життя, підсумком ефективної, системної, взаємоузгодженої дії всіх елементів механізму правового регулювання.

У підрозділі 1.2. „Правопорядок як юридична категорія: поняття і структура” аналізуються положення законодавства Україні та міжнародних актів, де використовується поняття „правопорядок”, систематизуються запропоновані в літературі визначення правопорядку та викладається авторська позиція щодо його належного розуміння. Крім того, в цьому підрозділі визначаються особливості співвідношення правопорядку зі спорідненими правовими категоріями, розкриваються його структурні елементи, аналізуються ознаки правопорядку, його якісні та кількісні характеристики (рівні правопорядку), визначаються його різновиди.

Аналіз положень Конституції Україні, законів, указів Президента України, постанов Верховної Ради України та інших підзаконних актів, а також міжнародно-правових документів свідчить, що категорія „правопорядок” досить широко використовується, проте її нормативна дефініція відсутня. Незважаючи на те, що правопорядок належить до категорій основного понятійного ряду теорії права, сучасна наука також не дає його єдиного визначення. Системне дослідження різних підходів до визначення правопорядку доводить, що це поняття нерідко „розчиняється” серед інших суміжних категорій. Між тим категорія „правопорядок” має власну наукову та практичну цінність, що зумовлює необхідність її розмежування зі спорідненими правовими категоріями, до яких крім права та законності належать правовий режим, правовідносини, правомірна поведінка, правова система, правове життя, правове буття, правова дійсність, правова культура та ін.

З урахуванням результатів дослідження пропонується авторське визначення правопорядку як фактичного стану упорядкованості, урегульованості та організованості суспільних відносин, який формується і функціонує на основі права, виявляється в правомірній поведінці учасників правопорядку та гарантується й захищається з боку держави. Вказується, що таке розуміння правопорядку становить методологічну основу подальшого дослідження особливостей взаємодії та взаємовпливу права та правопорядку в межах цієї роботи, хоча категорія „правопорядок” в сучасних умовах характеризує не тільки певний стан правовідносин, а й відповідний якісний стан правового життя в цілому, який визначається досягнутим рівнем правового розвитку суспільства.

Через аналіз структури правопорядку обґрунтовується висновок, що конститутивним елементом структурного складу правопорядку, окрім його учасників з визначеними законодавчо правовими статусами та правовими властивостями, правових відносин, методів впливу на відносини і поведінку людей, а також процедур і процесів правової регламентації суспільних відносин, виступає правомірна поведінка, яку складають акти реалізації (виконання, дотримання, використання) прав та обов’язків учасників правопорядку, а також акти правозастосування. Об’єктивне право не входить до структури правопорядку, а виступає його нормативною основою.

Стверджується, що правопорядок фактично існує за певного рівня злочинності, протиправності чи правової пасивності. Ці явища не входять до складу правопорядку, а визначають зворотно пропорційно його рівень як феномену правового життя, що має не тільки якісні, а й кількісні характеристики. Проте не сама злочинність чи протиправність, а правове безладдя, правова анархія виступають антиподами правопорядку. Зростання злочинності та правового нігілізму, ігнорування суспільством правових цінностей, тоталітаризація державної влади та інші руйнівні чинники знижують рівень правопорядку до мінімально допустимої межі, за умови перетинання якої наступає дезорганізація, хаос у суспільному житті.

Найвищій рівень правопорядку, що постійно вдосконалюється відповідно до динамічних потреб суспільного розвитку, може бути досягнутий лише в умовах демократичної правової держави, яка підкорює свою владу волі правового закону, визнаючи центральним елементом державно-правової системи людину, її честь та гідність, її права та законні інтереси.

У підрозділі 1.3. „Принципи правопорядку та їх взаємодія з принципами у праві” визначаються поняття та система принципів правопорядку, аналізується зміст основних принципів правопорядку на сучасному етапі розвитку української державності, вказуються основні напрямки взаємодії принципів права та принципів правопорядку на основі новітньої правової методології, а також з’ясовується місце принципів правопорядку в системі принципів, що діють у правовій системі.

Систему принципів, що впливають на правопорядок, складають: а) загальносоціальні (загальнолюдські) принципи, до яких належать, передусім, принципи гуманізму, демократизму, справедливості, свободи, рівності; б) загальноюридичні (загальноправові) принципи, на яких формується і функціонує вся правова система та її правові інститути (активна участь населення в політико-правовому житті, законність, верховенство права тощо); в) принципи, загальні для правового порядку як цілісного утворення (власні принципи правопорядку), до яких належать принципи конституційності, законності, визначеності правопорядку, цілісності й структурності правопорядку, субординації та підпорядкованості, підконтрольності, діалектичного поєднання стабільності та динамічності правопорядку, гарантованості (забезпеченості) правопорядку, принципи простоти, доцільності та корисності правопорядку; г) принципи, що діють у структурних підрозділах правопорядку, зокрема принципи галузевих та інституційних правопорядків, принципи публічно-правового та приватноправового порядку, принципи матеріального та процесуального правопорядку тощо.

Принципи правопорядку не можуть розглядатися окремо від інших принципів, що діють у правовій системі, оскільки всі вони взаємопов’язані, ґрунтуються на спільних основоположних засадах (загальнолюдських принципах) та перебувають у системній єдності. Принципи правопорядку є результатом впровадження в правове життя суспільства принципів інших елементів правової системи, передусім, принципів права як нормативної основи правопорядку. Ступінь реалізації принципів права визначає характерні особливості правопорядку, його спрямованість та виступає індикатором того, наскільки реальний правопорядок відповідає закладеній у нормативних приписах моделі суспільних відносин. У той же час принципи правопорядку мають зворотний вплив на принципи права, оскільки фактичний правовий порядок та його специфічні конкретно-історичні властивості обумовлюють принципи позитивного, формально-визначеного права.

розділ 2. „Особливості впливу права на формування правопорядку” складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 2.1. „Нормативність правопорядку” розкривається зміст поняття „нормативність”, визначаються носії правової нормативності, досліджуються особливості впливу нормативності права на нормативність правопорядку та його окремих елементів, а також співвідношення права та правопорядку на різних етапах правоутворення.

Вказується, що сутність нор-мативності (від лат. „normatio” – „впорядкування”) може бути розкрита через категорію належності, що зумовлюється певними ціннісними орієнтирами. До ознак нормативності слід віднести повторюваність, типовість, здатність до моделювання, загальність, примусовість та обов’язковість (імператив-ність). Ціннісно-деонтичну основу правової нормативності складає „воля до порядку” яка визначає іманентне прагнення соціальної системи до упорядкованості, унормованості, акумуляції та ретрансляції певних типових моделей суспільно необхідної, соціально корисної поведінки. Носіями правової нормативності, крім самого права як системи норм та принципів, можуть виступати інші елементи правової системи, передусім, правопорядок.

Вивчення концептуальних засад теорії правопорядку дає підстави стверджувати, що традиційно правопорядок розглядається як порядок, оснований на праві, поза яким чи без якого він немислимий. Нормативність правопорядку визначається, насамперед, нормативністю права як системи загальнообов’язкових норм, моделей поведінки та правових принципів, отже, право виступає нормативно-юридичною основою правопорядку. При цьому переважна більшість учасників правопорядку в повсякденному житті відтворює усталені моделі правових відносин та правової поведінки (реєструють шлюб, виконують сімейні обов’язки, купують товари та послуги, сплачують податки тощо), керуючись не приписами відповідних правових норм, про існування яких нерідко навіть не мають уявлення, а типовою суспільною практикою в правовій сфері. Таким чином, нормативність права зумовлює нормативність правопорядку через те, що правові норми та принципи, втілюючись у суспільному житті, формують відповідні стандарти суспільних відносин та поведінки у сфері правового регулювання, які в силу їх соціальної корисності та доцільності набувають характеру загальності, типовості та повторюваності.

На підставі дослідження співвідношення права та правопорядку на різних етапах правоутворення обґрунтовується висновок, що в окремих випадках деякі складові правопорядку (фактичні правові відносини, суб’єкти правопорядку) можуть виступати не наслідком, кінцевим результатом дії позитивного права, а передумовою їх вираження та закріплення у відповідних формах права, офіційного визнання державою їх правового характеру. У такому разі нормативність правопорядку може випереджати нормативність права, оскільки відповідні моделі, зразки поведінки ще остаточно не сформувалися як формально виражені в офіційних джерелах права правові норми. Нормативність правопорядку може передувати нормативності права також у випадках прогалин та колізій у законодавстві.

У підрозділі 2.2. „Особливості формування публічно-правового та приватноправого порядку” визначаються особливості публічного та приватного права та критерії їх розмежування, зміст публічного та приватного інтересу, юридичні методи, способи й типи правового регулювання в публічній та приватній сферах, з урахуванням яких розкриваються відмінності нормативного впливу публічного та приватного права на формуванні правопорядку.

У результаті реалізації норм публічного та приватного права складаються два відносно самостійних блоки правопорядку: в публічно-правовій та приватноправовій сферах. У публічному правопорядку переважають організаційно-владні, примусові начала, пов’язані зі здійсненням суспільних і державних (публічних) інтересів. Він характеризується формально-юридичною нерівністю сторін публічних правовідносин, принаймні однією з яких завжди виступає держава або його орган (посадова особа), наділений владними повноваженнями, „правообов’язками”, обсяг яких точно й однозначно визначено в законодавстві.

Публічно-правовий порядок складається на основі спеціально-дозвільного типу правового регулювання, що передається відомою формулою „дозволено лише те, що прямо передбачено законом”. Його нормативною основою переважно виступають забороняючі та зобов’язальні норми права, що реалізуються у формі дотримання та виконання. На цій підставі обґрунтовується висновок, що публічно-правовий порядок формується в точній та повній відповідності з нормами та принципами публічного права, що містять його точну „модель”, „схему”, „формулу” і визначають його заданість, запрограмованість та передбачуваність.

Названі особливості публічно-правового порядку характеризують відповідні галузеві та інституційні правопорядки, які входять до сфери публічно-правового регулювання (конституційний, адміністративний, кримінальний, фінансовий, податковий тощо), а також процесуальний правопорядок, нормативну основу якого становлять процесуальні норми та принципи, що традиційно належать до публічного права і переважно виступають результатом прямої правотворчості державних органів. Публічно-правовий порядок охоплює і правоохоронні відносини, що складаються внаслідок порушення норм матеріального права.

Роль права у формуванні приватноправового порядку принципово відрізняється, оскільки метод координації, на якому ґрунтуються приватні правовідносини, передбачає диспозитивність регулювання прав та обов’язків їх сторін, вільний вибір варіанту поведінки учасниками правопорядку, її повну свободу та ініціативність у реалізації своїх власних (приватних) інтересів. Загальнодозволений тип правового регулювання передбачає формування приватноправових відносини здебільшого за прин-ципом: дозволено все те, що не заборонено законом.

Принципова особ-ливість нормативної регламентації змісту приватноправових відносин полягає в тому, що реальні правовідносини та правомірна поведінка, що входять до складу приватного правопорядку, можуть відрізнятися, навіть відступати (як це передбачено, зокрема, ст. 6 Цивільного кодексу України) від нормативної моделі суспільних відносин, зафіксованої в абстрактних правових нормах, які складають позитивне право. Це означає, що в приватноправовій сфері здійснюється лише так зване „рамкове регулювання”, за якого приватноправові відносини прямо не передбачені нормами права і формуються на вільний розсуд сторін, але користуються державною підтримкою через можливість юридичного захисту, передусім, у судовому порядку. Такий тип правового регулювання характерний для сімейного, цивільного, трудового та інших правопорядків, що формуються на основі галузей та інститутів приватного права.

У підрозділі 2.3. „Взаємозв’язок права, законності й правопорядку та гарантії їх взаємодії” визначаються особливості співвідношення права, правопорядку і законності в процесах правоутворення і правореалізації, переглядаються деякі засади теорії законності з урахуванням плюралізму джерел права та концепції „правового закону”, визначаються основні гарантії належної взаємодії права, законності й правопорядку, а також пропонуються основні шляхи оптимізації впливу права на формування правопорядку.

До концептуальних засад теорії правопорядку і законності належить твердження, що правовий порядок створюється і функціонує як результат фактичної реалізації правових норм і принципів за режиму законності. Проте, враховуючі сучасні уявлення про процес правоутворення, слід визнати, що між правом, законністю і правопорядком може існувати не лише прямий, а й зворотний зв’язок. У таких випадках окремі елементи суспільного життя, що входять до складу правопорядку, але прямо не передбачені позитивним правом, через дотримання вимог законності в правозакріпленні (правотворчості) набувають законодавчого визнання і фіксуються у визнаній державою правовій формі, тобто зумовлюють формування права.

Крім того, правопорядок досягається за умови реалізації не тільки правових норм, що містяться в законах та підзаконних нормативно-правових актах, а й тих, що становлять зміст правових звичаїв, правових прецедентів, міжнародно-правових та інших видів нормативних договорів, що зумовлює необхідність перегляду традиційних уявлень про нормативну основу законності.

Через аналіз концепції „дефектних норм” доводиться, що право виступає нормативною основою правопорядку лише за режиму правозаконності, яка означає суворе і неухильне впровадження в життя суспільства правових законів, основних невід’ємних прав людини. Правовий характер законодавства, процесу його формування і реалізації, а також досягнення соціально корисного та бажаного результату правового регулювання забезпечується через систему загальносоціальних та спеціально-юридичних гарантій оптимальної взаємодії права, законності й правопорядку, які спрямовані на впровадження верховенства права в правове життя суспільства. До таких спеціально-юридичних гарантій належать конституційна юстиція, інститут оскарження незаконних актів та дій посадових осіб у порядку адміністративного судочинства, визнання примату міжнародного права, право на звернення до відповідних міжнародних органів та установ після вичерпання всіх засобів національного правозахисту тощо.

Незважаючи на іноді спонтанний розвиток окремих елементів правопорядку, що випереджає їх юридичне закріплення, та цілий комплекс факторів впливу, саме вдосконалення позитивного права як нормативної основи правопорядку, його своєчасне оновлення відповідно до вимог суспільного розвитку та оптимізація його нормативно-регуляторних властивостей виступають необхідною вихідною гарантією ефективної взаємодії права, законності й правопорядку.

Висновки

У дисертації здійснено теоретичне узагальнення й запропоновано нове вирішення наукового завдання, яке полягає у з’ясуванні особливостей нормативного впливу права на формування правопорядку та визначенні основних напрямків їх взаємодії на підставі новітніх методологічних підходів до процесів правоутворення та правореалізації.

З висновків, зроблених у дисертації, найбільш загальними й важливими є наступні:

1. Методологічною основною дисертаційного дослідження є сучасне нормативне розуміння права як системи загальнообов’язкових, формально-визначених та забезпечених державою правових норм і принципів, що виступає нормативно-юридичною основою правопорядку. Право та правопорядок розглядаються як відносно самостійні явища правової дійсності, які перебувають у діалектичній єдності, тісно пов’язані одне з одним, проте не ототожнюються.

2. Найбільш повно зміст категорії „правопорядок” відтворює її розуміння як фактичного стану упорядкованості, урегульованості та організованості суспільних відносин, який формується і функціонує на основі права, виявляється в правомірній поведінці учасників правопорядку та гарантується й захищається з боку держави.

3. Правопорядок ґрунтується на системі принципів, що виступають основою його формування та розвитку. Принципи правопорядку не можуть розглядатися окремо, у відриві від інших принципів, що діють у правовій системі, оскільки всі вони тісно пов’язані, спираються на спільні основоположні засади (загальнолюдські принципи) та перебувають у діалектичній єдності. Принципи правопорядку є результатом упровадження в правове життя суспільства принципів інших елементів правової системи, передусім, принципів права як нормативної основи правопорядку. У свою чергу, принципи правопорядку можуть визначати сутнісні властивості інших правових явищ та процесів (позитивного права, правореалізації, правоохорони тощо).

4. Особливості взаємовпливу права й правопорядку слід розглядати не лише у площині соціальної ефективності права, а й в аспекті його зумовленості фактичними суспільними відносинами, що мають правовий характер та входять до складу правопорядку.

5. Носієм правової нормативності поряд з нормами права виступає правовий порядок. Правопорядок являє собою порядок, що ґрунтується на праві, поза яким чи без якого він немислимий. Нормативність правопорядку складається в результаті нормативного впливу права на суспільні відносини, що становлять предмет правового регулювання. Нормативність права зумовлює нормативність правопорядку, оскільки правові норми та принципи, втілюючись у суспільне життя, формують відповідні стандарти суспільних відносин та поведінки у сфері правового регулювання, які завдяки їх соціальної корисності та обґрунтованості набувають характеру загальності, типовості та повторюваності.

6. В окремих випадках деякі складові елементи правопорядку можуть бути не кінцевим результатом дії позитивного права, а передумовою їх вираження та закріплення у відповідних формах права, офіційного визнання державою їх правового характеру. У разі, коли типові моделі поведінки правового характеру формуються всередині громадянського суспільства і лише пізніше отримують закріплення в офіційних джерелах права, нормативність правопорядку може передувати нормативності права. Нормативність правопорядку також виступає засобом подолання прогалин та колізій у законодавстві.

7. У результаті реалізації норм публічного та приватного права складаються два відносно самостійних блоки правопорядку – в публічно-правовій та приватноправовій сферах. У публічному правопорядку переважають організаційно-владні, примусові начала, пов’язані зі здійсненням суспільних і державних (публічних) інтересів. Публічний правопорядок формується у точній та повній відповідності з нормами інститутів та галузей публічного права, що містять його точну „модель”, „схему”, „формулу” та визначають заданість, запрограмованість окремих різновидів правопорядку в публічно-правовій сфері (зокрема, процесуального правопорядку, конституційного, адміністративного, кримінального, бюджетного правопорядків).

8. Приватноправовий порядок пов’язаний з ініціативою і самостійністю суб’єктів, що реалізують свої власні (приватні) інтереси. У приватноправовій сфері право здійснює лише так зване „рамкове регулювання”, за якого приватноправові відносини прямо не передбачені нормами права і формуються на вільний розсуд сторін, але користуються державною підтримкою через можливість юридичного захисту, передусім, у судовому порядку. Реальні правовідносини й правомірна поведінка, що входять до складу приватного правопорядку, можуть відрізнятися, навіть відступати, від нормативної моделі суспільних відносин, зафіксованої в абстрактних правових нормах, які складають позитивне право.

9. Правовий порядок створюється і функціонує внаслідок фактичної реалізації правових норм і принципів за режиму законності. Проте між правом, законністю й правопорядком може існувати не тільки прямий, а й зворотній зв’язок, коли окремі елементи суспільного життя, що входять до складу правопорядку, але прямо не передбачені позитивним правом, через дотримання вимог законності в процесі правозакріплення (правотворчості) набувають законодавчого визнання і фіксуються у визнаній державою правовій формі, тобто зумовлюють формування права.

10. Через різні режими правового регулювання та визнання плюралізму форм права реальне „життя права”, тобто правопорядок, є значно більш різноманітним, ніж його нормативна модель, зафіксована в законодавстві. При цьому, незважаючи на дещо спонтанний розвиток окремих елементів правопорядку, що випереджає їх юридичне закріплення, саме вдосконалення позитивного права як нормативної основи правопорядку, його своєчасне оновлення відповідно до вимог суспільного розвитку та оптимізація його нормативно-регуляторних властивостей виступає необхідною вихідною гарантією формування правопорядку.

Список опублікованих праць здобувача за темою дисертації:

1. Панаріна Н.В. Правопорядок в системі правових категорій // Держава і право: Зб. наук. пр. Юрид. і політ. науки. – К.: Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2007. – Вип. 36. – С. 101–108.

2. Панаріна Н.В. Принципи правопорядку та їх співвідношення з іншими принципами, що діють в правовій системі // Юрид. Україна. – 2007. – № 9. – С. 13–18.

3. Христова Г., Панаріна Н. Право на звернення до міжнародних судових установ та відповідних органів міжнародних організацій в системі гарантій правопорядку // Вісн. Акад. прав. наук України. – 2007. – № 2 (49). – С. 43–50.

4. Решетилова Н.В. Деякі особливості впливу права на формування правопорядку // Проблеми законності: Респ. міжвідом. наук. зб. / Відп. ред. В.Я. Тацій. – Х.: Нац.