ПРИКАРПАТСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ВАСИЛЯ СТЕФАНИКА

ПЕТРИШИНА Ольга Ігорівна

УДК 811.161.2:81’38

МОВА ПРОПОВІДЕЙ ЙОСИФА СЛІПОГО

10.02.01 – українська мова

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

Івано-Франківськ – 2008

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі українського і загального мовознавства Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка Міністерства освіти і науки України.

Науковий керівник – кандидат філологічних наук, доцент

Лісняк Стефанія Леонідівна,

Тернопільський національний

педагогічний університет

імені Володимира Гнатюка,

доцент кафедри українського і

загального мовознавства

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, професор

Голянич Марія Іванівна,

Прикарпатський національний університет

імені Василя Стефаника,

професор кафедри української мови

кандидат філологічних наук, доцент

Скаб Марія Василівна,

Чернівецький національний університет

імені Юрія Федьковича,

доцент кафедри історії та

культури української мови

Захист відбудеться 13 березня 2008 року о 10 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 20.051.02 для захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук у Прикарпатському національному університеті імені Василя Стефаника (76025, м. Івано-Франківськ, вул. Шевченка, 79, Будинок учених).

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника за адресою: 76025, м. Івано-Франківськ, вул. Шевченка, 79.

Автореферат розіслано 12 лютого 2008 р.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради

кандидат філологічних наук,

доцент Н. Я. Тишківська

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ДИСЕРТАЦІЇ

Із відродженням української державності релігійно-церковне життя набуває оптимальних форм і нової якісної визначеності. Національна церква, яка впродовж тривалого часу перебувала в суспільно-ідеологічній ізоляції, повертає собі статус духовної інституції. Відновлюється й функціонування української мови в церковно-релігійній сфері: активно розвивається ще один функціональний різновид – релігійний стиль, до якого впродовж останніх років прикута увага мовознавців.

У зв’язку з дискримінацією церковно-релігійної сфери в тоталітарному суспільстві релігійний стиль не часто потрапляв до кола наукових зацікавлень мовознавців. Починаючи з 30-х років ХХ століття (із забороною УАПЦ, а згодом знищенням УГКЦ), окремі аспекти функціонування цього стилю стають предметом досліджень мовознавців діаспори – І. Огієнка , П. Коваліва, Є. Грицака, О. Горбача, М. Юрковського, Ю. Луцика, Я. Рудницького, В. Лева, М. Лесіва. Із здобуттям Україною незалежності, пожвавленням демократичних процесів у суспільстві українська лінгвістика заповнює прогалини в багатьох питаннях, пов’язаних із релігійним стилем. Історії його становлення, конститутивним ознакам, мовним стильовим засобам присвячені численні розвідки учених: Н. Бабич, С. Біблої, Н. Дзюбишиної-Мельник, Т. Коць, З. Куньч, М. Лесюка, В. Німчука, І. Павлової, Н. Пуряєвої та ін. Мову молитви розглядає Н. Бабич, Учительних Євангелій – У. Добосевич, І. Чепіга, Г. Чуба; пастирські послання вивчає Г. Нуцковська, духовну поезію І. Гримайловський. Церковна проповідь досліджується лише в окремих аспектах – у контексті проблем культури мови (З. Куньч), дискурсного аналізу (С. Кот), у зв’язку з вивченням сакральної лексики (С. Гарбуз) або мовностилістичних особливостей проповідей конкретного священнослужителя (І. Павлова).

Упродовж останніх років з’явились лінгвістичні праці, присвячені різним аспектам аналізу релігійної лексики. Функціонування сакральної термінології досліджено в колективній монографії „Українське термінознавство”. Проблеми виокремлення тематичних груп релігійної лексики, семантики, лексикографії, правопису тощо висвітлені в працях Н. Бабич, С. Біблої, Ю. Браїлко, А. Ковтун, М. Кондора, З. Куньч, М. Лесіва, Г. Наконечної, І. Павлової, Н. Піддубної, Н. Пуряєвої, М. Скаб та ін. Проте специфіка функціонування релігійної лексики в різних підстилях релігійного стилю досі в лінгвістиці не розглядалася.

Поза увагою мовознавців залишається жанрово-стильова диференціація релігійного стилю. Він об’єднує неоднотипні за мовним вираженням змісту тексти, тож варто говорити про виділення в межах релігійного стилю окремих підстилів – молитви, проповіді, літургіки, катехитики тощо – із характерними для них ознаками.

Ґрунтовного мовознавчого аналізу вимагає також спадщина відомих діячів української національної церкви, зокрема Патріарха УГКЦ Йосифа Сліпого. Це „<...> світлий ієрей і єпископ свого розсипаного і мученого стада. Він з певністю був найбільшою особовістю свого часу у своїм народі – в Україні. Він був ісповідником Христа, його в’язнили, мучили, морили голодом і холодом, висмівали, понижували, зневажали: він переніс все це для єдності Церкви Христової”Опалко Н. Йосиф Сліпий. Мученик за Христа й Україну // Тернопілля’97. Реґіональний річник. – Тернопіль: Збруч, 1997. – С. .. Окремі аспекти життя й багатогранної діяльності Патріарха Йосифа стали предметом досліджень, здійснених науковцями та духовними особами у діаспорі та в Україні (М. Бармаком, М. Бендиком, Е. Бистрицькою, І. Губаржевським, Б. Крив’яком, В. Ленциком, М. Любачівським, М. Марусиним, О. Мишаничем, І. Музичкою, Ю. Рудавським, Л. Рудницьким, М. Рудницькою, Н. Сердюк, І. Хомою, О. Шишкою). Проте мовотворчість цієї багатогранної особистості взагалі не розглядалась у мовознавстві. Проповідницька спадщина Блаженнішого презентує глибоке осмислення і прогнозування складної, конфліктної ситуації у сфері релігійно-церковного життя (досі актуальної і болючої) і водночас демонструє його незламну віру в єднання християнських церков та успішну розбудову централізованої потужної української держави. Багате мовлення Й. Сліпого-проповідника відкриває широкі можливості для вивчення особливостей проповідницького підстилю: семантико-стилістичних інтерпретацій релігійної лексики, засобів творення християнсько-релігійної образності, особливостей інтонування та ритмомелодики тощо.

Отже, актуальність нашого дослідження зумовлюється такими чинниками:–

важливістю розв’язання мовознавчих проблем релігійного стилю, зокрема його жанрово-стильової диференціації;–

відсутністю досліджень проповідницького підстилю;–

необхідністю різноаспектного вивчення релігійно маркованої лексики й особливостей її функціонування в різних підстилях релігійного стилю;–

потребою вивчення функціонально-семантичного статусу тропів та фігур у релігійному стилі загалом і в проповідницькому підстилі зокрема;–

формуванням соціального запиту на реабілітацію і всебічне вивчення творчої спадщини першоієрархів української національної церкви.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана в руслі навчальних програм, а також відповідає загальній проблематиці комплексних теоретичних і теоретико-практичних досліджень кафедри українського і загального мовознавства Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка „Закономірності розвитку української та інших слов’янських мов на лексичному, граматичному та дериваційному рівнях”. Тема дисертації затверджена фаховою координаційною радою „Українська мова” Інституту української мови НАН України 21 листопада 2006 року, протокол № 34.

Мета роботи полягає в дослідженні мовних засобів організації проповідей Йосифа Сліпого.

Реалізація цієї мети передбачає розв’язання таких завдань:–

з’ясувати інтра- та екстралінгвальні чинники становлення і розвитку релігійного стилю та проаналізувати основні тенденції його дослідження на сучасному етапі;–

визначити особливості проповідницького підстилю і принципи його виділення в окремий різновид релігійного стилю;–

дослідити історію походження і функціонування церковної проповіді, визначивши джерела, час та шляхи розвитку;–

описати релігійну лексику проповідей Йосифа Сліпого та з’ясувати семантико-стилістичні особливості релігійних апелятивів і власних назв;–

установити функціонально-експресивну специфіку синтаксичних структур, дослідити функціональний статус тропів (епітета, метафори, порівняння, перифраза) та фігур (градації, парцеляції, періоду, антитези, інверсії, риторичних запитань) у проповідницькій спадщині Йосифа Сліпого.

Об’єкт дослідження – мова проповідей Патріарха Йосифа Сліпого.

Предмет дослідження – мовні одиниці лексичного та синтаксичного рівнів, їх склад, структура та стилістичні особливості в проповідницькій спадщині Йосифа Сліпого.

Матеріалом дослідження є тексти проповідей Блаженнішого Йосифа Сліпого, вміщені в єдиному повному виданні його творчого доробку, опублікованому в Римі впродовж 1968-1985 рр. Аналізований матеріал становить близько 6800 мовних одиниць.

Методи дослідження. Мета, завдання та вибір матеріалу зумовили комплексне використання таких методів: описового – для встановлення зв’язків між одиницями різних рівнів, диференціації лексем, синтаксичних конструкцій і виявлення особливостей їх семантики; методів компонентного та контекстного аналізу лексичних та синтаксичних засобів. Застосовано прийоми типологічного, етимологічного та статистичного аналізу мовних одиниць.

Наукова новизна роботи полягає в тому, що в ній уперше на широкому фактичному матеріалі досліджуються мовні засоби організації церковної проповіді, розкриваються стилістичні можливості одиниць лексичного та синтаксичного рівнів у межах проповідницького підстилю. Розглядається мовний матеріал, який з ідеологічних міркувань тривалий час був заборонений, і тому не був предметом лінгвістичних студій. У дисертації виявлено основні чинники еволюції церковної проповіді в українській національній церкві, джерела її збагачення, специфіку розвитку, насамперед у мовному аспекті, з’ясовано зміст поняття „проповідницький підстиль”.

Теоретичне значення роботи полягає в поглибленні знань про релігійний стиль сучасної української літературної мови, у висвітленні структурної організації релігійної лексики, виявленні ролі тропів та фігур у творенні образної системи проповідницьких текстів, їхнього значення для християнського світосприймання й розуміння. Дисертаційні висновки розвивають окремі теоретичні положення стилістики, текстознавства, лексикології, ономастики.

Практичне значення роботи полягає в тому, що одержані результати можуть бути використані у викладанні курсів історії української мови, лексикології, стилістики сучасної української мови, лінгвістичного аналізу тексту; мовних і релігієзнавчих спецкурсів у світських і духовних навчальних закладах; для написання відповідних підручників і посібників; у лексикографічній практиці.

Апробація результатів дисертації. Результати дослідження обговорювалися на засіданнях кафедри українського і загального мовознавства Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка. Основні теоретичні положення, практичні результати були викладені на Міжнародній науково-практичній конференції вчених-релігієзнавців та богословів „Київська традиція і східний обряд в Українському християнстві” (Тернопіль, 2004), ІХ Міжнародній науково-практичній конференції „Наука и образование – 2006” (Дніпропетровськ, 2006), Міжнародній науковій конференції „Мова як світ світів. Граматика і поетика української мови” (Київ, 2006), VІІ Всеукраїнській науково-практичній конференції „Гуманітарні проблеми становлення сучасного фахівця” (Київ, ), Міжнародній науковій конференції „Лінгвалізація світу: теоретичний і методичний аспекти” (Черкаси, 2006), Міжнародній науковій конференції „Діахронія в дослідженнях мови і в дидактиці вищої школи” (Лодзь, 2006), ІХ Міжнародній науковій конференції „Семантика мови і тексту” (Івано-Франківськ, 2006), Міжнародній науковій конференції „Мова, культура і соціум у гуманітарній парадигмі” (Кам’янець-Подільський, 2007), Міжнародній ономастичній конференції „Ономастика України у загальнослов’янському контексті” (Чернівці, 2007).

Публікації. Основні аспекти досліджуваної проблеми висвітлено в 12 публікаціях, із них 7 – у наукових фахових виданнях, затверджених ВАК України.

Структура дисертації. Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку літератури, що містить 405 позицій, та переліку джерел. Обсяг дисертації – 252 сторінки. Основний текст викладено на 213 сторінках.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано вибір теми, її актуальність, сформульовано мету і завдання роботи, визначено об’єкт і предмет наукового аналізу, аргументовано вибір матеріалу дослідження, визначено методи аналізу, з’ясовано теоретичне значення роботи, її практичну цінність, наукову новизну, подано відомості про апробацію основних положень дисертації.

У першому розділі – „Визначальні стильові риси української церковної проповіді” – здійснено аналіз вивчення проблематики дисертації в українському мовознавстві, з’ясовано історію становлення та конститутивні ознаки релігійного стилю сучасної української літературної мови, особливості церковної проповіді як його підстилю.

Відродження української духовності через легалізацію національної церкви спричинили дискусії в сучасній лінгвостилістиці про стиль, який обслуговує сферу релігії (підрозділ 1.1. „Проблема виокремлення, конститутивні ознаки та історія становлення релігійного стилю української літературної мови”). У сучасних наукових дослідженнях існують розбіжності щодо його назви. Пропонуються, зокрема, терміни “конфесійний”, “церковний”, “сакральний”, “церковно-релігійний”, “богословський”, “стиль церковної мови” тощо. Проведений аналіз дав змогу визначити, що найбільш адекватним, передусім у сенсі духовної толерантності та демократичності, є термін „релігійний стиль”, оскільки він: а) виходить за межі християнського віросповідання; б) не зосереджує уваги на церковно-обрядовій практиці, як термінозначення „церковний” або „церковно-релігійний” стиль; в) не зорієнтовує лише на церковні учення про Бога та догмати релігії, як термін „богословський стиль”; г) не загострює міжконфесійного протистояння, як „конфесійний”.

Релігійний стиль забезпечує духовне спілкування віруючих із Богом, об’єднання людей почуттям щиросердної віри, формулювання і пропагування засад християнської світоглядної концепції. Для нього, як одного з функціональних різновидів сучасної української літературної мови, властиві такі конститутивні ознаки, як: урочистість, піднесеність, образність, символізм, консервативність. Частина із них – чітка регламентація побудови тексту, своєрідність комунікативного акту, релігійна лексика, церковнослов’янізми тощо – стосується мовно-структурних особливостей проповідницьких текстів.

У підрозділі 1.2. „Церковна проповідь як підстиль релігійного стилю української літературної мови” розглянуто ознаки, що дозволили виокремити проповідницький підстиль поряд з іншими підстилями релігійного стилю.

Проповідницький підстиль, або підстиль церковної проповіді, – це різновид релігійного стилю сучасної української мови, який, зберігаючи домінантні риси останнього, характеризується виразними позамовними і власне мовно-структурними особливостями, пов’язаними з метою висловлювання та специфікою комунікативного акту.

Завдання церковної проповіді полягає в поясненні кодифікованих Святим Письмом основних положень християнської філософії з подальшими настановами віруючим про стиль життя та поведінки. Особливості комунікативного акту в церковному проповідництві зумовлюють специфіку лексичних та граматичних засобів оформлення проповідницького підстилю. Характерними лексичними елементами проповідей є загальновідома релігійна лексика, діалектизми, обмеженість використання релігійної термінології, церковно-християнські кліше, багатство онімної лексики, бібліїзми. У проповідницькому підстилі, на відміну від інших підстилів релігійного стилю, ширше функціонують тропи. Вирізняється підстиль церковної проповіді й синтаксичними засобами організації тексту. Йому притаманні значна кількість риторичних запитань і вигуків, поєднання речень способом нанизування, інверсійний порядок слів, неповні та перервані речення, усталені звертання, особливості інтонування та ритмомелодики.

У цьому підрозділі описано складну еволюцію церковної проповіді, що значною мірою зумовлено суспільно-політичними обставинами та розвитком української мови. На сучасному етапі виробилась структура церковної проповіді як логічної складової Божественної Літургії, повністю підпорядкованої завданням обрядодійства та канонам християнської філософії. Стандартизація церковної проповіді пов’язана не тільки із її побудовою за встановленими композиційними моделями, але й зі стереотипною реалізацією структурних компонентів. Головні вимоги до мовлення проповідника – це чіткість, логічність, аргументованість, образність. Аргументованість церковної проповіді забезпечують уривки з канонізованої церковно-релігійної літератури, які священики використовують залежно від літургійного часу, слухацької аудиторії тощо.

Другий розділ – „Семантико-функціональний аналіз релігійної лексики проповідей Йосифа Сліпого” – з’ясовує особливості релігійної лексики досліджуваних проповідей.

Релігійна лексика – це розряд лексичних одиниць, що позначають предмети, поняття, явища і властивості церковно-релігійної сфери, переважно відзначаються позитивно-оцінною конотацією та характеризуються спільним стильовим значенням (підрозділ 2.1. „Релігійна термінолексика”). У межах цього розряду окрему групу становить українська релігійна термінологія (підрозділ 2.1.1) Проповіді Блаженнішого розраховані на різні типи слухацької аудиторії, проте 65% аналізованих текстів становлять ті, що призначені для досвідчених реципієнтів: духовних осіб (священнослужителів, монахинь, монахів) або осіб, значною мірою причетних до церковно-релігійної сфери (вихованців духовних навчальних закладів, паломників). З огляду на це в проповідях Йосифа Сліпого широко представлені усі тематичні групи запропонованої семантичної класифікації спеціальної лексики: 1) храм, його частини, внутрішні атрибути, церковне начиння: престол, захристія, іконостас, хоругва, апсида, крипта, кадило, царські врата; 2) церковні служби та їх складові: Літургія, стихира, кондак, тропар; 3) духовенство, служителі церкви: ігумен, протоігумен, архімандрит, митрополит, патріарх, єпископ, архієпископ; 4) святі таїнства: Євхаристія, Причастя, Хрещення, Миропомазання, хіротонія; 5) терміни, пов’язані з теологічною наукою (які стосуються статусу церкви, релігійно-культових понять тощо): апостолят, парафія, парохія, капітула та ін. Нагромадження релігійних термінів у мовленні Йосифа Сліпого-проповідника спостерігається: при відтворенні укладу церкви, особливостей обрядів, таїнств, при тлумаченні засад християнської філософії, при аналізі важливих подій з історії УГКЦ і вселенської церкви загалом, при визначенні статусу окремих духовних інституцій в організації християнсько-релігійної сфери тощо.

Свої семантичні особливості в аналізованих проповідях має релігійна онімна лексика (підрозділ 2.1.2), що пояснюється кореляцією в її значеннях ознак реальне / гіпотетичне. Ці лексеми позначені об’ємними смисловими конотаціями, значним обсягом енциклопедичних знань та, зазвичай, емоційно-експресивним забарвленням.

У пасторально-моральних та історичних проповідях Йосифа Сліпого широко представлені антропоніми та агіоніми (митрополит Андрей, папа Пій ХІІ; св. Олена, св. Апостол Павло, св. Кирило і Методій, св. Йоан Золотоустий), які актуалізують широкий духовно-культурний, релігійно-історичний фон, в окремих контекстах виступають образами-символами, а також можуть виконувати історико-біографічну функцію.

Використання топонімів у проповідях не зводиться до означення локалізації дії. В інтерпретаціях Йосифа Сліпого частина ойконімів, гідронімів, оронімів, еклезіонімів набуває символічного значення, актуалізуючи богословське розуміння визначних подій в історії християнства (Вифлеєм – народження Христа), християнських символів, атрибутів та цінностей (Голгофта – хрест, хресна дорога Ісуса; св. Софія – мудрість, духовність), тайн (Йордан – хрещення).

Символічні значення переважають і в проповідницьких інтерпретаціях біблійних антропонімів (Юда – зрада, Соломон – мудрість) та персонімів-бібліїзмів (ангел – заступник, хоронитель, Архангел Гавриїл – благовіст).

Найчисельнішою в автора є група теонімів, що відображають християнські теологічні уявлення: Господь, Христос, Ісус Христос, Бог-Син, Богочоловік, Всевишній, Друга Особа Божа; Пресвята Тройця; Мати Ісуса, Матір Божа, Пречиста Діва Марія. У проповідях використовуються широкі синонімічні ряди для найменування божественних осіб та матері Ісуса, забезпечуючи багатогранність мовлення Йосифа Сліпого.

У підрозділі 2.1.3 з’ясовано походження релігійної лексики проповідей Блаженнішого і виявлено в її складі численні групи церковнослов’янізмів, запозичень із грецької мови, латинізмів та полонізмів.

У проповідях Йосифа Сліпого рідко спостерігається функціонування церковнослов’янізмів як стилістично нейтральних номінативних одиниць. У більшості проповідницьких контекстів вони виступають засобом аргументованості, точності висловлювання (у складі цитат із канонічної літератури, церковних пісень тощо), а також функціонують для збереження урочистості, піднесеності проповідницьких висловлювань: Во ім’я Отца і Сина і Святого Духа. Амінь. Днесь благодать Святаго Духа нас собра, і всі вземше крест твой глаголем: благословен грядий во ім’я Господнє, осанна во вишних. Представлені в аналізованих проповідях давньогрецькі лексеми з виразною релігійною семантикою (архімандрит, ігумен, пеан, єпископ, митрополит, парафія) здебільшого успадковані із церковнослов’янської мови. Така ж релігійна семантика простежується і в латинських запозиченнях (Капітула, семінарія, префект, еміненція). Лексичні та граматичні полонізми характеризують мовлення Йосифа Сліпого як носія західноукраїнського варіанту української літературної мови.

Використання в проповідницькій спадщині Йосифа Сліпого численних запозичень засвідчує складний і тривалий процес становлення української релігійної лексики та стилю загалом, а також постійне вдосконалення мовної особистості Першоієрарха.

У підрозділі 2.2. “Образно-стилістична реалізація релігійної лексики у проповідницькій спадщині Йосифа Сліпого” проаналізовано словесні образні засоби досліджуваних проповідницьких текстів”.

В інтерпретації біблійних сюжетів, образів біблійно-релігійного світу Йосиф Сліпий використовував епітети широкої асоціативності. Більшість із них сполучається з релігійними лексемами або самі є релігійно маркованими одиницями: помісна, свята Церква, християнська любов, строгий піст, спустошені церкви, воююче безбожництво. Різні групи епітетів здебільшого поширені в денотативному просторі церковно-релігійного життя, а також світського із проекцією на християнський світогляд.

Використані в аналізованих проповідях порівняння допомагають розкрити суть складних богословських понять шляхом несподіваного зіставлення і створити переконливий для прихожан художній образ: <...>лице і тіло Христа сіяло як сонце; <...>зачинають таяти як віск вороги ХристаТут і далі цитуємо, дотримуючись правопису оригіналу.. Найширше представлені компаративеми з експліцитним показником, суб’єктами порівняння в яких виступає людина (<...>страждав св. папа Климент багато, отак як той ограблений нуждар), істоти духовного світу (Бог, як той господар, дав одному п’ять таланів, другому два, третьому один), пов’язані з ними абстрактні поняття (Премудрість Божа наче світло, якого темрява не може обійняти).

Невід’ємним елементом творення образного світу проповідей Блаженнішого є метафора, яка завдяки виразній асоціативності та гнучкості в контекстному пристосуванні увиразнює певні ознаки, властивості об’єктів божественного чи земного світів, забезпечуючи експресивність висловлювання проповідника: Так вони розв’язали найбільшу трудність своєї апостольської праці, бо промовили до серця слов’ян їх рідною мовою; <...> з Різдвом Христовим душа неначе росте й підноситься! В окремих випадках спостерігається явище нейтралізації метафори: метафоричне висловлювання сприймається реципієнтом у прямому значенні, що пояснюється особливими правилами сполучуваності слів у проповідницькому тексті, спричиненими оригінальною моделлю християнського світобачення: Він побідив смерть і з Ним всі, що померли, всі воскреснуть і стануть на Суд!

Одним із вважливих засобів експресивного вираження думки душпастиря є перифрази, які створюються за певними моделями із регламентованими лексемами. Найбільш поширеними є тричленні конструкції: насіння Христової віри – кров, видимий Голова Церкви – Папа Римський. Зафіксовані в текстах проповідей перифрази, зазвичай, виконують у висловлюваннях функції предиката, суб’єкта та прикладки. За характеристиками денотатів вони утворюють вісім блоків, що чітко визначають актуальні тематичні сфери, де відбувається перифразування.

Сукупність експресивно-образних елементів як невід’ємних мовних засобів проповіді забезпечує переконливість, емоційність, урочистість проповідницького висловлювання, сприяє налагодженню духовного діалогу священнослужителя з прихожанами й водночас засвідчує яскраве творче авторське начало в уніфікованому, в певному сенсі консервативному (передусім з погляду формальних ознак) проповідницькому висловлюванні.

У третьому розділі дисертації – „Синтаксичні засоби організації проповідей Йосифа Сліпого” – досліджено функціонально-експресивну специфіку синтаксичних структур (3.1.), проаналізовано особливості структури та засобів вираження таких фігур, як: градації (3.2), парцеляції (3.3), періоду3.4), антитези (3.5), інверсії (3.6) та риторичних запитань (3.7).

У проповідях переважають складні синтаксичні структури, зокрема складні речення із сурядним та підрядним зв’язком, а також складні синтаксичні конструкції з різними типами зв’язку. Це зумовлено основними вимогами до церковної проповіді – аргументованістю та переконливістю і водночас доступністю та образністю мовного вираження проповідуваних істин.

Специфіка більшості синтаксичних конструкцій у проповідницьких текстах полягає в тому, що вони у своїй семантичній структурі містять додатковий значеннєвий компонент, який віддаляє їх від статусу одиниць емоційно-нейтрального синтаксису: Вправді є деякі слабодухи, що покидають свій обряд, свою Церкву, і шукають чогось нового; Та з тим довір’ям до Господа Бога святкуймо Різдво з піднесеним чолом, бо Христос нам дає силу й духову радість, які будуть нам помагати в дальшому життю.

Важливими стилетворчими засобами церковних проповідей Йосифа Сліпого виступають: 1) синтаксичні структури зі значенням об’єктивної та суб’єктивної модальності, які дозволяють виразно простежити авторську позицію й переважно офіційну позицію церкви: Він прийшов до розуму, а властиво, як кажуть справедливо літописці і один з найвизначніших ченців Печерської Лаври, Яків: ще Боже Провидіння – Святий Дух його просвітив і він звернувся до Христової віри; Так само й наші труди, терпіння, хрести й прикрощі певно нагородить Христос великою і дочасною і вічною нагородою; 2) складнопідрядні з’ясувальні речення, зокрема, структури, в яких опорними словами головного речення виступають дієслова наказового способу (Не забуваймо, що і Христос допустив і смерть Лазаря і розклад тіла, щоби воскресити його!; Тому то помолімся до Господа Бога, щоб простив йому всі його свідомі і несвідомі прогрішення і прийняв його у своє небесне царство), а також слова чи сталі словосполучення зі значенням богославлення (Слава Тобі, що на цьому місці, на широких полях і пасовиськах, постав цей храм біля Українського Католицького Університету і Української Папської Малої Семінарії, як їх завершення і доповнення; Та на Бога надія, що вони (труднощі. – О. П.) будуть поборені); 3) займенниково-співвідносні речення, що забезпечують толерантність мовлення проповідника, завуальовуючи об’єкт висловлювання узагальненою семантикою кореляційного блоку той, хто: Заворушилися ті, що не вірили в Христа!; Щасливий той, кого вчить Божа Премудрість.

В основі градаційних висловлювань душпастиря лежать конкретні градаційні ситуації: Христос проповідував, робив чуда, терпів, страждав, умер і воскрес!; Треба рятувати свій народ, боронити його, вивести його з неволі і не дати себе знищити! Для створення градації Йосиф Сліпий використав різні семантичні класи лексем, що презентують земний та божественний світи: Наша Церква, хоч пішла в катакомби, живе, кріпшає, росте і на крові своїх мучеників готується до перемоги в Господі; Нині для нас яке нещастя, який занепад, яке знищення!; Хоч би як хто був прибитий і сумний, бідний чи багатий, малий чи великий, старається натягнути нову свитину, прибратися як вміє і може, щоб присвятити належну увагу Великодневі. Особливої експресивності надає мовленню проповідника нагнітання градуйованих компонентів, що водночас дозволяє віруючим оцінити або переоцінити певне явище чи подію за шкалою християнських ціннісних орієнтацій.

За допомогою парцеляції Йосиф Сліпий конкретизує, увиразнює певні міркування, зміщуючи стилістичний акцент із базової частини на парцелят: Злучуючи обі думки разом – будемо мати – нас бідних, коли живемо самі для себе без Христа!базова частина) А навпаки нас пребагатих, коли живемо в Його благодаті, в Ньому із Ним!парцелят). Таке членування синтаксичних структур не заважає проповідникові досягти логічної довершеності висловлювань, натомість створює ефект невимушеності, спонукає реципієнтів крок за кроком простежити логічність міркувань або послідовність конкретних подій. У проповідницькому підстилі парцеляція належить до типових синтаксичних конструкцій, в яких виявляється вплив розмовного стилю.

Детальний виклад міркувань Блаженнішого презентують різні структурні типи періодів. Найпоширеніші смислові відношення між членами періоду – зумовленості (Нехай Новонароджений Христос благословить Вас усіх усім добром, нехай гляне оком ласкавим на нашу землю, на Україну, і зішле їй дар пребагатий волі і самостійности, нехай благословить цю обитель св. Климента папи, щоб ми в мирі славили Його ім’я на віки!) та з’ясувальні (Дай Боже, щоби наступні роки принесли якнайбільше опам’ятаних осіб, щоби вони піднесли нашу культуру, мову, знання і свідомість – і тим піднесли нашу Церкву і Нарід у цілій вселенській опінії!), що зумовлено специфікою завдань церковної проповіді. Стилістична значущість цієї фігури у проповідницькому підстилі полягає в тому, що вона дозволяє врахувати інтонаційні нюанси виголошених з амвона істин.

Антитетичний спосіб пізнання християнського світобачення, запропонований оратором при виголошенні з амвона християнських догм, дозволяє реципієнтам заглибитись у природу, суть пізнаваного явища. Граматичним вираженням зіставлених в антитезі понять та образів найчастіше виступають абстрактні, субстантивовані іменники та іменники-назви істот, а також прикметники. Антитетичність абстрактних іменників (життя / смерть, гріх / праведність, минуле / сучасне тощо) дозволяє заглибитись у суть філософської концепції християнства.

Йосиф Сліпий використав цілу систему антитез, побудованих на зіставленні не тільки однорівневих лексичних пар, але й розгорнутих синтаксичних структур.

Оригінальність інверсії в проповідях Йосифа Сліпого полягає у варіативності її структури. З огляду на це виокремлено три типи інверсивного словоладу: двокомпонентний (На Тайній вечері довершилося пожертвування страстей, а в городі переніс Христос їх душевну частину); трикомпонентний (Нас оздоровить, і ободрить, і спасе Христос своєю наукою віри і моралі); полікомпонентний (Подібні важкі хвилини життя приходиться і нам переживати тепер). Багатогранність інверсії дає можливість проповідникові не тільки увиразнити потрібні поняття чи образи, але й забезпечити особливу ритмічність фрази.

Аналіз широкого спектра риторичних запитань з погляду стилістичних функцій у проповідницькому підстилі дозволяє кваліфікувати їх як важливий засіб емоційності душпастирського мовлення та психологічного впливу на слухачів. Риторичні запитання залишають реципієнтів наодинці з життєвим досвідом, відтак – з власним сумлінням, і змушують проаналізувати особисті критерії моралі, духовності, вкотре замислитись над вибором життєвих цінностей: Як я живу? Як я прожив той день? Чи відповідно до тієї Божої Премудрости, чи після її бажань і постанов? Різновекторність порушуваних проблем дозволяє згрупувати умовно-риторичні запитання у п’ять тематичних груп. Зміст умовно-риторичних запитань підпорядкований тій самій меті, що й власне риторичних, – духовно-емоційного впливу на віруючих, проте вони відрізняються структурною організацією, оскільки побудовані за катехізисним принципом (запитання-відповідь): Воскрес Христос – в який спосіб? Це тайна! Ми не знаємо й не маємо прикладу в житті природному, щоб хтось умер і зачав знову жити, злучивши свою душу з тілом. Це тільки сталося Божою силою Христа; <...> що то є Різдво? Відповідь душе легка – Різдво то є Христос між нами і то Христос – маленька Дитина.

Отже, проповідницька спадщина Патріарха позначена рисами ораторської книжності (античної піїтики й риторики, церковнослов’янської гомілетики) і водночас впливом розмовного мовлення. Мова проповідей Йосифа Сліпого – це плетиво синтаксичних одиниць різної семантики, формально-граматичної структури, стилістичних можливостей.

У Висновках узагальнено результати дослідження, які можна звести до таких положень:

Дослідження проповідницької спадщини Першоієрарха УГКЦ Йосифа Сліпого дозволяє стверджувати, що навіть поза межами України національна церква не припиняла своєї діяльності; продовжував розвиватися релігійний стиль сучасної української мови, зокрема проповідницький підстиль.

Релігійний стиль – це окремий стильовий різновид української мови, що сприяє об’єднанню людей на основі віросповідання, світоглядних установок, моральних цінностей, забезпечує спілкування віруючих з Богом та між собою у сфері релігійних відносин. Для цього стилю характерні такі конститутивні ознаки, як урочистість, піднесеність, образність, символізм, консервативність. Адекватні умови для розвитку релігійного стилю відновлено в 90-х роках ХХ століття із пожвавленням демократичних процесів у суспільстві. Цей функціональний різновид одержав можливість повноцінно розвиватися передусім у материковій Україні у своєму українcькомовному варіанті.

Проповідницький підстиль, зберігаючи основні ознаки релігійного стилю, відзначається специфікою використання мовних засобів. Мовностилістичними особливостями проповіді є: використання церковнослов’янізмів, уснорозмовних елементів, мовних кліше (так званих літургійних акламацій), біблійних цитат, покликань на канонізовані джерела; обмежене вживання релігійної термінології; особлива ритмомелодика фрази, що значною мірою досягається завдяки інверсійному порядкові слів, перифрастичності, риторичності висловлювань; образність. Церковним проповідям притаманні доступність викладу інформації, спрощеність доведень, аргументованість, головним джерелом якої є Біблія.

Проповідь як інтерпретація християнських істин, тлумачення Слова Божого прочитується після богослужіння і є його складовою частиною. Тому структура церковної проповіді повністю підпорядкована високій меті і важливості завдань церковного вчительства. Проповідницькі тексти мають типові композиційні елементи: вступ, виклад, закінчення.

Українська церковна проповідь у своєму розвиткові пройшла шість етапів, що зумовлено суспільно-політичними умовами та вживанням у проповідях української мови.

Проповіді Блаженнішого призначені для інтелектуального, досвідченого реципієнта; у них містяться відомості не лише з галузі теології, але й соціології, всесвітньої історії, історії церкви тощо. Звідси численність спеціальних термінів, насамперед релігійної термінології в аналізованих текстах. Найбільш уживаними є терміни, пов’язані з храмом та його внутрішніми атрибутами, духовною ієрархією та теологічною наукою.

При використанні релігійних онімів у проповідях Йосифа Сліпого простежується актуалізація різноманітних сем (як домінантних, так і периферійних, але переважно із денотативної сфери релігії), що забезпечує піднесено-урочисте звучання душпастирського висловлювання.

Мовлення Йосифа Сліпого-проповідника відзначається широким спектром інтерпретацій релігійних онімів, причому кожен із розрядів релігійних власних назв виявляє певні особливості використання в церковній проповіді. Це дозволяє простежити закономірності стилістично-виражальних можливостей різних тематичних груп релігійних пропріальних лексем. Так, оніми біблійного походження – дієвий засіб художньої експресії, вираження душпастирської інтерпретації християнської філософії, а вживання реалонімів стосується здебільшого відтворення реалій навколишньої дійсності, забезпечуючи наочність та достовірність викладу.

Аналіз релігійної лексики проповідей з погляду походження дозволив виявити в її складі численні групи церковнослов’янізмів, запозичень із грецької мови, латинізмів та полонізмів, що пов’язано з історією становлення релігійної лексики та стилю загалом.

Винятковою стилістичною вагою вирізняються у проповідях Йосифа Сліпого епітети. Систематизація художніх означень проповідей Блаженнішого засвідчила, що за ступенем усталеності між компонентами найчисельнішою групою є звичні епітети, за семантичним принципом найширше представлена група метафоричних означень. Аналіз використаних у проповідях епітетів дозволяє прослідкувати кілька чітко виражених семантичних груп денотатів: Бог (божественне начало); ідеальні духовні абстракції; об’єкти церковно-біблійної сфери.

Йосифу Сліпому, як проповідникові, притаманне метафоричне сприймання земного та божественного світів, зумовлене подібністю предметів та явищ або ж позитивними чи негативними конотаціями. Метафоризація в аналізованих проповідях є не лише продуктивним процесом формування похідних лексико-семантичних варіантів, а й потужним засобом творення біблійно-християнських образів. Водночас у досліджуваних проповідницьких текстах спостерігається явище нейтралізації метафори.

Для контрастної характеристики духовного (праведного) і земного (грішного) вагоме місце в поетичній системі проповідницьких текстів займають порівняння. Найширше представлені компаративеми з експліцитним показником порівняльних відношень. У конструкціях із показником сполучникового типу суб’єктами порівняння найчастіше виступає людина, що уособлює земне, тілесно-грішне життя, та істоти духовного світу – триєдиний Господь як духовний ідеал.

Специфічним художнім інструментом пізнання християнсько-релігійного світу, засобом вираження світогляду проповідника є перифраз. Перифрази можуть утворювати великі синонімічні ряди, що дозволяє уникнути мовленнєвих повторень і водночас ввести в номінацію елемент характеристики. Перифрастичні звороти в системі мовних засобів проповідницького підстилю виконують моралізаторську, евфемістичну, емоційно-експресивну, шаблонізуючу функції. У мові проповідей Йосифа Сліпого використовуються перифрази, породжені тематичною специфікою релігійного стилю.

Завдяки вмілому, оригінальному та несподіваному використанню фігур (інверсій, антитез, риторичних запитань та ін.) мова проповідей Блаженнішого вражає асоціативністю, образністю, вмінням виокремити найсуттєвіше і не просто донести його до віруючих у доступній та неповторній формі, а представити як духовне відкриття, спасенну істину.

Основні положення дисертації викладено у таких публікаціях:

1. Особливості використання української мови в церковній літературі другої половини ХІХ ст. // Наукові записки Тернопільського національного педагогічного університету. Серія: Мовознавство. – Тернопіль: ТНПУ, 2004. – 2 (12). – С. .

2. Збірник проповідей Антонія Добрянського як пам’ятка української духовної культури другої половини ХІХ ст. // Київська традиція і східний обряд в Українському християнстві. Науковий збірник / За ред. проф. А. Колодного і А. Гудими. – Київ – Тернопіль: Вид-во „Рада” Тернопільської обласної ради, 2004. – С. .

3. Типологія порівнянь церковної проповіді (на матеріалі проповідей патріарха Йосифа Сліпого) // „Наукові записки” Вінницького державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського: Збірник наукових праць. Серія: Філологія. 2006. Випуск 8 / Відп. ред. Н. Л. Іваницька. – Вінниця: Вид-во Вінницького держ. пед. ун-ту, 2006. – С. .

4. Церковна проповідь як підстиль конфесійного стилю української літературної мови // Матеріали ІХ Міжнародної науково-практичної конференції „Наука та освіта – 2006”. Том 12. Філологічні науки. – Дніпропетровськ: Наука і освіта, 2006. – С. .

5. Семантико-стилістичні модифікації конфесійних онімів у проповідницькому підстилі (на матеріалі проповідей патріарха Йосифа Сліпого) // Лінгвалізація світу: теоретичний та методичний аспекти: Зб. матеріалів Міжнар. наук. конф.; Черкаси, 25-26 травня.; 2006 р. / МОН України. Черкаський нац. ун-т ім. Б. Хмельницького; Відп. ред. Г. І. Мартинова. – Черкаси: Брама-Україна, 2007. – С. .

6. Динаміка розвитку української церковної проповіді (основні етапи) // Diachronia w badaniach nad jкzykiem i w dydaktyce shkoіy wyїshej. Rozprawy komisji jкzykowej. – Czкњж 1. – Tom LI. – Јуdџ: Јуdzkie Towarzystwo Naukowe, 2006. – S. .

7. Метафоризація як семантичний процес і спосіб християнського світосприймання (на матеріалі проповідей Йосифа Сліпого) // Семантика мови і тексту: Матеріали ІХ Міжнародної конференції. – Івано-Франківськ: ВДВ ЦІТ, 2006. – С. .

8. Мовні засоби організації проповідей патріарха Йосифа Сліпого // Мовознавчі студії. Збірник наукових праць. – Частина 2. – К.: ВПЦ „Київський університет”, 2007. – С. .

9. Питання функціонування епітетів у проповідницькому підстилі (на матеріалі проповідей патріарха Йосифа Сліпого) // Гуманітарна освіта в технічних вищих навчальний закладах: Зб. наук. праць факультету лінгвістики Гуманітарного інституту Національного авіаційного університету. – К.: ІВЦ Держкомстату України, 2006. – Вип.13. – С. .

10. Теоніми та антропоніми-бібліїзми в проповідях Йосифа Сліпого // Науковий вісник Чернівецького університету. 2007. – Випуск 356-359. Слов’янська філологія. – Чернівці: Рута, 2007. – С.417-421.

11. Синтаксично-стилістичні параметри парцеляції в церковній проповіді (на матеріалі проповідницької спадщини Йосифа Сліпого) і// Наукові праці Кам’янець-Подільського державного університету: Філологічні науки. Випуск 15. Том 1. – Кам’янець-Подільський: Аксіома, 2007. – 215-218.

12. Риторичні запитання у проповідях Йосифа Сліпого // Мандрівець. – Випуск №5 (70). – Тернопіль: Мандрівець, 2007. – С. .

АНОТАЦІЯ

Петришина О. І. Мова проповідей Йосифа Сліпого. – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук зі спеціальності 10.02.01 – українська мова. – Тернопільський національний педагогічний університет імені Володимира Гнатюка. – Тернопіль, 2008.

У дисертації крізь призму досвіду українського мовознавства та гомілетики запропоновано системний опис мови церковної проповіді як окремого підстилю релігійного стилю сучасної української мови.

На основі аналізу фактичного матеріалу (картотека нараховує близько 6800 мовних одиниць) проаналізовано специфіку та стилістичний потенціал релігійної лексики, вивчено особливості поетичного синтаксису проповідницької спадщини Йосифа Сліпого. Основну увагу зосереджено на таких тропах і фігурах, як: епітет, порівняння, метафора, перифраз, градація, парцеляція, період, антитеза, інверсія та риторичні запитання. У роботі здійснено їх системний опис та визначено стилістичні функції в досліджуваних текстах.

Ключові слова: церковна проповідь, проповідницький підстиль, релігійний стиль сучасної української літературної мови, релігійна лексика, християнська релігійна термінологія, релігійна онімна лексика, троп, стилістична фігура.

АННОТАЦИЯ

Петришина О. И. Язык проповедей Иосифа Слепого. – Рукопись.

Диссертация на соискание учёной степени кандидата филологических наук по специальности 10.02.01 – украинский язык. – Тернопольский национальный педагогический университет имени Владимира Гнатюка. – Тернополь, 2008.

В диссертации предложено системное описание языка церковной проповеди как отдельного подстиля религиозного стиля современного украинского литературного языка.

На основании анализа фактического материала (картотека насчитывает около 6800 языковых единиц) проанализирована специфика и стилистический потенциал религиозной лексики, изучены особенности поэтического синтаксиса проповеднического наследия Йосифа Слепого. Основное внимание сосредоточено на таких тропах и фигурах, как: эпитет, сравнение, метафора, перифраз, градация, парцелляция, период, антитеза, инверсия и риторический вопрос. В работе осуществлено их системное описание и определены стилистические функции в исследованных текстах.

Ключевые слова: церковная проповедь, проповеднический подстиль, религиозный стиль современного украинского литературного языка, религиозная лексика, христианская религиозная терминология, религиозная ономастическая лексика, троп, стилистическая фигура.

SUMMARY

Petryshyna O.The Language of Yosyph Slipiy’s preachings. – Manuscript.

A thesis for the Scholarly Degree of Candidate of Philology in speciality 10.02.01 – The Ukrainian Language. – Volodymyr Hnatyuk Ternopil National Pedagogical University. – Ternopil, 2007.

The systematical description of the preaching as a separate substyle of the religious style of the modern Ukrainian language has been offered on the basis of the experience of the Ukrainian linguistics and homiletics.

The preaching substyle, keeping the principle features of the religious style (solemnity, loftiness, figurativeness, symbolism, conservatism) is characterised by a number of peculiarities using the means of language. The analysis of Yosyph’s preaching works gives the opportunity to define the following language features of the preaching: Church Slavonic